Англосаксонська правова система: історія і сучасність

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст стр.

Вступ … 3−5

1. Походження англосаксонської правової системи:

а) англосаксонський період (до 1066 року) … 6−7

б) становлення загального права (1066−1485 роки) … 8−17

в) суперництво із правом справедливості (1485−1832 роки) … 18−23

г) сучасний період (з 1832 року) … 24−26

2. Кримінально-процесуальне право Англії та США і його суб'єкти … 27−30

3. Суд Англії … 31−38

4. Суди в США … 39−47

Висновки … 48−49

Перелік посилань … 50−51

Список використаної літератури … 52−53

Вступ

Англосаксонська правова родина є однією з найпоширеніших у світі. Нею охоплюється територія таких держав, як Англія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія й багато інших. Майже третя частина населення Земної кулі в цей час живе по принципах, споконвічно закладеним у дану правову родину й, особливо, у її ядро — англійське право. Строго говорячи, сфера застосування англійського права обмежується Англією й Уельсом. Воно не є ні правом Об'єднаного Королівства, ні правом Великобританії, тому що Північна Ірландія, Шотландія, острови Ла-Маншу й острів Мен не підкоряються англійському праву. Варто бачити розходження між вузькою концепцією англійського права, розглянутого як звід юридично обов’язкових норм, і універсальністю цього права, що є як модель для значної частини людства.

Англосаксонську правову родину найчастіше називають ще родиною загального права (common law). Від інших правових родин вона відрізняється насамперед тим, що як основне джерело права в ній міститься судовий прецедент. Відповідно до існуючих правил, суд при рішенні якого б то не було питання є формально зв’язаним рішенням по аналогічному питанню, винесеним вищестоящим судом або судом тієї ж інстанції. Однак фактично в процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значної відмінності обставин знову розглянутої справи від раніше розглянутого, суд у цілому й окремі судді мають значну волю. Визнання прецеденту джерелом права дає можливість суду фактично творити право.

Слід зазначити, що визнання прецеденту має місце й за межами англосаксонського права. Однак при цьому він не претендує на роль основного джерела права. Останнє властиво лише загальному праву, що створюється суддями при розгляді конкретних справ і вирішенні різних суперечок між людьми. У силу цього загальне право нерідко йменується «суддівським правом» і тим самим виділяється як за назвою, так і по змісту серед інших правових систем. Дана особливість загального права, що з’явилася із часу його виникнення й становлення, залишається властивою йому й донині.

Зберігаються також і інші його особливості. Серед них такі, наприклад, як підсудність в англійській правовій системі, що становить основу англосаксонського права, чітко вираженого в порівнянні з континентальним правом розподілу на галузі права; орієнтація норм загального права — продукту судової діяльності по розгляду конкретних справ насамперед на вирішення конкретних проблем, а не на формулювання загального правила поведінки, орієнтованого на майбутнє; традиційне перебільшення ролі процесуального права в порівнянні з іншими галузями права, додання йому в ряді випадків більшого значення, ніж матеріальному праву.

Ці й інші їм подібні особливості в тому або іншому ступені охоплюють усі без винятку правові системи, що входять у родину англосаксонського права. Найбільш повно і яскраво вони відбиваються в англійському праві. Менш чітко й послідовно вони проявляються в американській і канадській системах права.

Причин такого нерівномірного поширення тих або інших рис на різні правові системи багато. Але найбільш важливі з них полягають у різних історичних, національних, культурних і інших умовах, у яких виникають і розвиваються або ж у які переносяться ті або інші правові інститути й моделі. Наприклад, система загального права, спочатку створена в Англії, виникла винятково завдяки діяльності королівських судів. Її походження й розвиток нерозривно пов’язані з королівською владою, у той час як використання ідей і інститутів загального права в США завжди перебувало в нерозривному зв’язку з республіканською владою. Особливості історичного розвитку цих країн, політичної й загальної культури наклали свій незгладимий відбиток також на їхні правові системи й правову культуру.

Про англосаксонську модель права і суду, зокрема, можна знайти досить багато літератури: підручників, навчальних посібників, монографій, наукових статей та праць багатьох сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: В. М. Николайчик, А. В. Смирнов, И. Я. Фойницький, М.А. Чельцов-Бебутов, В. П. Шибико, К. Б. Калиновський.

Об'єкт дослідження в курсовій роботі - підручники, наукові статті та праці сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів.

Мета дослідження — розкрити та дослідити англосаксонську модель суду.

Таким чином, необхідно вирішити слідуючі завдання:

1) розкрити та дослідити англосаксонську модель суду;

2) зробити аналіз встановлених фактів, а потім — висновки по зробленому дослідженню.

Методологію курсової роботи складають наступні методи: описовий та порівняльний.

1. Походження англосаксонської правової системи:

Історичний характер англійського права. При вивченні англійського права знання історії необхідно. Англійське право не знало відновлення ні на базі римського права, ні в силу кодифікації, що характерно для французького права й для інших правових систем романо-германської правової родини. Воно розвивалося автономним шляхом, контакти з Європейським континентом зробили на нього лише незначний вплив. Англійські юристи люблять підкреслювати історичну спадковість свого права й пишаються цією обставиною і не без підстав розглядають його як доказ великої мудрості загального права, його здатності пристосовуватися до мінливих умов, його неминущої цінності. Не слід перебільшувати цей «історичний» характер англійського права. Англійці люблять підкреслювати його, подібно тому як французи схильні говорити про раціональність і логічність свого права. Насправді роль традицій і раціоналізму в становленні й розвитку того й іншого права не настільки різні, тому що французьке право, як і англійське, повинне було пристосовуватися до змін і враховувати потреби суспільства, які завжди були й залишаються, загалом, дуже подібними [1, 13].

В історії англійського права можна виділити чотири основних періоди Перший період передував нормандському завоюванню 1066 року; другий, від 1066 року до встановлення династії Тюдорів (1485 рік), — період становлення загального права, коли воно затверджується, переборюючи опір місцевих звичаїв. Умови цього періоду зробили на правову систему вплив, що відчувається ще й у наш час. Третій період, з 1485 до 1832 року, — розквіт загального права; однак воно змушено було піти на компроміс із додатковою правовою системою, що знайшло своє вираження в «нормах справедливості». Четвертий період — з 1832 року й до наших днів, — коли загальне право зустрілося з небаченим розвитком законодавства й повинне було пристосуватися до суспільства, де постійно підсилюється значення державної адміністрації.

а) англосаксонський період (до 1066 року);

Є дата, що є основною в історії англійського права, як і в історії самої Англії і Європи, — це 1066 рік, коли Англія була завойована нормандцями. Період, що передував цій даті, в Англії називають періодом англосаксонського права. Римське панування, хоча воно й тривало в Англії чотири сторіччя — від імператора Клавдія до початку V століття, — залишило в Англії не більший слід, ніж кельтський період у Франції або іберійський період в Іспанії. Для істориків англійського права історія права починається з епохи, коли римське панування припинилося й різні племена німецького походження — сакси, англи, юти, датчани — взяли гору в Англії. Саме в цю епоху Англія була звернена до християнства місією святого Августина Кентерберійського (596 рік).

Право англосаксонської епохи мало відомо. Після звернення до християнства закони складалися так само, як і в континентальній Європі, з тією лише відмінністю, що писалися вони не на латині, а англосаксонською мовою. Як і інші варварські закони, вони регулювали тільки дуже обмежені аспекти тих суспільних відносин, на які поширюється сучасна концепція права. Тому використання терміна «англосаксонський» для позначення англійського або американського права зустрічає дорікання поза Європейським континентом і здається там абсурдним.

Закони Етельберта, складені близько 600 року, включають усього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017−1035 роки), складені чотирма століттями пізніше, набагато більше розроблені й знаменують уже перехід від ери общинно-племінної до феодалізму. Персональний принцип поступається місцем, як і у Франції, територіальному, але діюче право залишається сугубо місцевим, хоча країна й була підлегла єдиному суверенові. До нормандського завоювання не було права, загального для всієї Англії [2, 10].

б) становлення загального права (1066−1485 роки);

Само по собі нормандське завоювання не змінило існуючого положення. Вільгельм Завойовник (як невдало його називають) претендував на панування в Англії на підставі спадкоємних титулів, а не в силу права завойовника. Він спеціально заявив про збереження дії англосаксонського права, і навіть у наші дні англійські юристи й судді в ряді випадків згадують і навіть застосовують той або інший закон англосаксонської епохи. Однак нормандське завоювання — серйозна подія в історії англійського права, тому що воно принесло в Англію разом з іноземною окупацією сильну централізовану владу, багату досвідом адміністративного керування, випробуваного в герцогстві Нормандія. З нормандським завоюванням общинно-племінна епоха скінчилася: в Англії встановився феодалізм.

Англійський феодалізм дуже відрізняється від феодалізму, що існував у цю ж епоху у Франції, у Німеччині або в Італії. Нормандські сеньйори, що пішли за Вільгельмом в Англію, опинилися в переможеній країні, яку вони не знали, а вдачі й населення якої нехтували. Вони відчули необхідність згрупуватися навколо свого пана, щоб захистити свої завоювання й свою власність. Завойовник зумів уникнути небезпеки, що представляли для нього занадто потужні васали: при розподілі земель, які він роздавав своїм соратникам, він не створив жодного великого феоду, і тому жоден «барон» не міг суперничати з ним. В 1290 році був прийнятий закон («Quіa emptores»), по якому тільки король міг дарувати землі, що ще раз підтвердило пряму залежність феодалів від короля. Дух організації й дисципліни виразився в створенні в 1086 році «Книги страшного суду», у яку було занесено 15 тисяч маєтків (manors) і 200 тисяч дворів, що існували тоді в Англії. Дух військової організованості й дисципліни, характерний, на відміну від Європейського континенту, для англійського феодалізму, відбився й на розвитку загального права [3, 15].

Загальне право називалося comune ley на нормандському жаргоні, що із царства Едуарда ІІ (1272−1307 роки) до XVІІ століття був розмовною мовою для юристів Англії, тоді як писемністю, як і в іншій Європі, була латинь. Французький був придворною мовою до воцаріння Тюдорів наприкінці XV століття. Природно, що цю ж мову використовували королівські суди й у міру розширення їхньої компетенції англійська мова витіснялася із судової сфери. Хоча пізніше почався зворотний процес і з XVІ століття в судах переважала англійська мова, проте лише в 1731 році вона була оголошена офіційною, а французька і латинь цю якість втратили.

Загальне право, на противагу місцевим звичаям — це право, загальне для всієї Англії. В 1066 році воно ще не існувало. Збори вільних людей, названі Судом графства (County Court), і їх підрозділ Суд сотні (Hundred Court) здійснювали в той період правосуддя на основі місцевих звичаїв в умовах найсуворішого формалізму з використанням способів доказів, які навряд чи можна назвати раціональними. Після завоювання суди графств і суди сотень були поступово замінені феодальною юрисдикцією нового типу (суди баронів, менорські суди), які судили також на основі звичаєвого права сугубо локального характеру. У сфері дії церковної юрисдикції, створеної після завоювання, застосовувалося канонічне право, загальне для всього християнства. Загальне право — право англійське й загальне для всієї Англії - було створено винятково королівськими судами, що називалися Вестмінстерськими — по місцю, де вони засідали починаючи з XІІІ століття.

Після нормандського завоювання королівські суди в Англії не мали універсальної компетенції. Суперечки передавалися, як правило, у різні перераховані раніше суди. Король здійснював тільки «вищий суд». Він втручався в суперечки у виняткових випадках: якщо існувала погроза миру в королівстві або якщо обставини справи були такі, що її не можна вирішити у звичайному порядку. Суд, де король вирішував справи за допомогою своїх наближених (Curіa regіs), — це, по суті, суд особливо знатних людей і особливо великих справ, а не звичайний суд, доступний кожному [4, 23].

У рамках Курії в XІІІ столітті зложилися автономні утворення, у тому числі наділені судовою компетенцією комісії з постійним місцеперебуванням у Вестмінстері. Компетенція цих судів була обмежена, вони повинні були зважати на сеньйорів, які хотіли бути хазяями в своєму будинку й зовсім не виражали своєї згоди із судовими вердиктами. Втручання королівської влади в справи сеньйорів і їх підданих здавалося сеньйорам неможливим й суперечним природному порядку речей, подібно тому як у наш час власники вважають міри державного втручання або націоналізацію суперечними священному, на їхню думку, праву власності. Королівські суди, нарешті, не могли навіть здійснювати правосуддя як апеляційна інстанція по всіх спорах, що виникають в королівстві. Втручання цих судів обмежувалося головним чином трьома категоріями справ: справами, що зачіпають королівські фінанси, справами, що стосуються земельної власності й нерухомості, тяжкими кримінальними злочинами, що зачіпають мир у королівстві. У судових органах (Суді казначейства) спочатку розглядалися тільки певні справи із зазначених трьох категорій, але незабаром цей поділ компетенції відпав і кожний із трьох королівських судів Вестмінстера міг розглядати всі справи, що підпадають під королівську юрисдикцію.

Всі інші справи, крім згаданих трьох категорій, як і раніше вирішувалися поза королівською юрисдикцією Судом графства або Судом сотні, феодальними й церковними судами, а пізніше у відповідних випадках і різних комерційних судах, яким право відправляти правосуддя було надано у зв’язку із проведенням різних ярмарків і торгів і які застосовували міжнародне торговельне право — Lex merkcatorіa, або Ley merhant.

Канцлер і королівські судді були зацікавлені в тому, щоб збільшити згаданий список приписів, з огляду на доходи, які вони одержували за розгляд справ. З іншого боку, король прагнув зміцнити свою владу й розширити свої судові повноваження в державі.

До розширення компетенції королівських судів штовхало й все зростаюче число звернень до них приватних осіб, що ставили королівську юрисдикцію вище всякої іншої. Адже тільки королівські суди могли реально забезпечити явку свідків у суд і виконання винесених рішень. І тільки король і церква могли зобов’язати своїх підданих принести присягу.

У силу всіх цих причин королівські суди розширювали свою юрисдикцію й наприкінці середніх століть стали єдиним органом правосуддя. Сеньйоральні суди осягла та ж доля, що й суди сотні, на частку муніципальних і торговельних судів залишилося небагато малозначних справ, а церковні суди розглядали лише суперечки, пов’язані зі святістю шлюбу або дисциплінарними провинами священнослужителів [5, 28].

Аж до XІ століття королівські суди, однак, не стали тим, що у Франції називають «судами загальної юрисдикції». Теоретично до 1875 року вони мали виняткову юрисдикцію. Приватні особи не мали права звертатися в цю судову інстанцію. Вони повинні були просити про надання їм такого привілею, що королівська влада робила лише при наявності достатніх підстав.

Звичайно той, хто просив про такий привілей, звертався до канцлера — вищої посадової особи Корони — і просив про видачу припису (wrіt) суду розглянути справу за умови оплати канцлерові судових витрат. Крім того, можна було звернутися зі скаргою (quіrela bіlla) прямо в суд. Деякі приписи були простим відбиттям судової практики, заснованої на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму згоду суду прийняти справу до розгляду було не так просто. Королівська влада в XІІІ столітті була не настільки ліберальна, щоб канцлер легко міг сам видати припис або судді могли погодитися розглядати справу в кожному разі. Довгий час цьому передував ретельний облік обставин справи, і перелік випадків, коли видавалися приписи, розширювався дуже повільно. Їх налічувалося всього 56, коли в 1227 році склали їхній перший список для суддів, і 76 — в 1832 році, коли була проведена велика судова реформа. Однак розширення компетенції королівських судів не пов’язано тільки зі збільшенням переліку підстав позовів. Воно не перебуває також і в прямій залежності від закону. Другим Вестмінстерським статутом (1285 рік), що вповноважив канцлера видавати приписи «у випадку подоби» (іn cjnsіmіlі casu), тобто тоді, коли ситуація була досить подібна до видачі припису. Для розширення компетенції королівських судів була використана інша техніка. Позивач у спеціальному попередньому документі - декларації детально викладав фактичні обставини справи й просив королівських суддів, урахувавши ці факти, прийняти суперечку до розгляду. Ці нові позови, при яких суди самі визнавали свою компетенцію, одержали назву позовів super casum. Згодом коло даних позовів розширилося й вони одержали різні спеціальні назви залежно від фактичних обставин, що обумовили їхній судовий розгляд: позов про відшкодування шкоди внаслідок невиконання зобов’язань, позов про припинення незаконного володіння.

Процесуальні форми в королівських судах у Вестмінстері варіювалися залежно від виду позову. Кожному з них відповідала певна процедура, що визначала послідовність процесуальних актів, представництво сторін, порядок подання доказів, спосіб виконання рішень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й відповідача в якомусь процесі так само, як це встановлено для процедури, але по позовах інших видів. Для розгляду одних видів було потрібно журі, для інших воно було не потрібно, але допускався такий доказ, як присяга (позов відхилявся, якщо певне число «свідків» під присягою заявляли, що відповідач заслуговує довіри). При одних позовах справа могла бути вирішена під час відсутності відповідача, а при інших — ні. Всі ці розходження зберігалися й тоді, коли справа розглядалося на підставі позову consіmіlі casu, оскільки в кожному конкретному випадку застосовувалася процедура, прийнята для подібного позову, що підпадає під перелік приписів. Найбільш часто використовувалася процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [6, 14].

Природно, що при цих умовах головна роль виявилася відведеною процесу. На континенті юристи приділяли основну увагу встановленню прав і обов’язків суб'єктів (норм матеріального права). Англійські юристи були зосереджені на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Із самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видів позовів), у рамках яких можна було одержати рішення, але ніколи не можна було точно знати заздалегідь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королівський суд прийняв справу до розгляду, а потім уже довів його до кінця крізь нетрі формалізованої процедури. Яке буде рішення? На це питання не можна було дати яку-небудь точну відповідь. Загальне право лише повільно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обов’язки кожного.

Умови, у яких формувалося загальне право, представляють не тільки чисто теоретичний інтерес. Щонайменше в чотирьох аспектах вони протягом тривалого часу позначалися на англійському праві, у якому ще й сьогодні можна виявити їхній вплив. Історичні фактори привели, по-перше, до того, що англійські юристи зосереджували свою увагу на процесі. По-друге, вони визначили багато категорій англійського права, вплинули на його понятійний фонд. По-третє, завдяки цим факторам англійське право не знає розподілу на публічне й приватне. І по-четверте, вони перешкодили рецепції категорій і понять римського права. Розглянемо більш докладно всі ці чотири аспекти.

До XІ століття для англійських юристів важливо було не думати про те, яке рішення, на їхню думку справедливе, повинно бути винесеним в справі, а сконцентрувати свою увагу на різних процесуальних, найвищою мірою формалізованих діях по конкретних видах позовів. Всі ці процесуальні дії вели до однієї мети, а саме сформулювати ті питання, які будуть поставлені перед журі. Не слід забувати, що ще в 1856 році всі позови в судах загального права розглядалися за участю журі. Таким чином, розвиток англійського права відбило глибокий і переважний вплив процесуальних факторів. Англійське право можна було впорядковувати й розвивати тільки в рамках процесуальних форм, наданих королівськими судами в розпорядження сторін, які спорять. Це право, по формулі Г. Мена, «укладено у вузьке русло процесу». Воно — конгломерат процесуальних форм, покликаних забезпечити рішення спорів, кількість і види яких все збільшується. Викладаючи англійське право і його принципи, автор ХП століття Гленвілл (1187−1189 роки), а потім автор XІІІ століття Бректон (1250 рік) описали послідовно (на латині) приписи, за допомогою яких можна було звернутися у Вестмінстерські суди.

Юридичні хроніки, написані по-французькому й відомі за назвою Щорічників, знайомлять нас із англійським правом періоду 1290−1536 років, концентруючи свою увагу на процедурі й часто забуваючи повідомити про рішення, прийнятому по суті суперечки.

Для ілюстрації викладеного розглянемо історію договірного права. В XІІІ столітті, тобто в той час, коли був прийнятий Другий Вестмінстерський статут, договори підпадали під юрисдикцію і церковну, і муніципальну, і торговельну. Вестмінстерські суди не розглядали таких справ, за винятком двох випадків, які, по правді говорячи, були скоріше пов’язані із правом власності. Гленвілл наприкінці XІІ століття просто оголосив: «Приватні угоди, як правило, не охороняються судами нашого короля». Не було ніяких приписів, ніякої процедури, що стосуються договорів, на підставі яких можна було б звернутися в королівський суд. Як же вийти з цього положення ?

Спочатку в деяких випадках прибігали до поняття власності. Наймач, боржник, хоронитель, перевізник притягалися до відповідальності не в силу взятих ними на себе зобов’язань, а по тій фактичній обставині, що вони без належних підстав утримують у себе річ, що належить іншій особі. Для цієї ситуації існував особливий позов (wrіt of detіnue). В інших випадках обов’язок виконати обіцяне обґрунтовувався формою взятого зобов’язання. Був позов про повернення боргу (wrіt of debt), можливий при наявності формального документа абстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа є боржником. При цьому не цікавилися, чи стоїть за цією борговою розпискою реальна угода.

Однак обоє з названих позовів не покривали всіх ситуацій, що зустрічалися, а передбачена ними процедура була незадовільною. Тому юристи шукали інші шляхи більш широкого охоплення договірного права. І такий засіб вони знайшли зрештою в позові, іменованому trespass. Це позов про правопорушення деліктного характеру, що мав у виді протиправне зазіхання на особистість, землю або майно позивача. Все це не має нічого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалися переконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобов’язання не буде виконано, можна розглядати це таким чином, начебто мав місце делікт.

Королівські суди поступово сприйняли цей підхід. Спочатку вони застосовували його тоді, коли одна зі сторін при виконанні договору зробила дію, що заподіяла збиток персоні або майну свого контрагента (mіsfeasance). Однак пройшло більше століття, перш ніж поряд зі справами такого роду суди стали розглядати й випадки, що коли взяв на себе зобов’язання за договором і явно не виконує його. Надалі під сферу дії позову підпадали й ті випадки, коли мала місце особлива угода про виконання зобов’язань. Важливою перемогою явилося рішення 1602 року, яке встановило, що такого роду угода мається на увазі сама собою, коли є зобов’язальне відношення. Треба було ще багато часу й зусиль, перш ніж позов assuspsіt, що виник з деліктного позову, звільнився від правил, пов’язаних з його деліктним походженням: неприпустимість поступки вимозі, необхідність встановити строго певним способом суму збитку, заподіяного невиконанням.

Форми позовів були ліквідовані більше ста років тому, а норми й категорії англійського права дотепер у ряді випадків несуть на собі відбиток тих перешкод, які завдяки процесуальним формам протистояли раціональному розвитку інститутів. «Ми ліквідували форми позову, — сказав відомий фахівець із історії англійського права Метланд, — але вони правлять нами зі своїх могил».

І це дійсно так. Повернемося знову до договірного права й звернемо увагу на ту обставину, що загальне право не знало інших санкцій за невиконання договірних зобов’язань, крім відшкодування збитку, оскільки позов «про прийняття на себе», що виник, як ми говорили, на базі деліктного позову, міг привести тільки до відшкодування збитку. Крім того, англійське поняття договору включає, з погляду англійських юристів, тільки ті договори, які до середини XІ століття захищалися позовом «про прийняття на себе»: воно не охоплює ні так звані безоплатні договори, ні договори, спрямовані на реституцію речі, власником якої залишався позивач (зберігання, позички, перевезення, тобто коли позивач передавав річ іншому), ні окремі види угод, які англійське право розглядає як «довірчу власність» (trust) [7, 73].

У сфері позадоговірної відповідальності (Law of torts) вплив минулого ще сильніший. Англійське право не знає загального принципу, що зв’язує деліктну відповідальність із провиною. Воно оперує окремими видами цивільних правопорушень: порушення володіння, шкідливість, наклеп. Деякі із цих видів відповідають древнім приписам, інші - більш пізнього походження. Саме ж головне у тому, що англійські юристи на превелику силу звільняються від звички мислити формулами старих процедур. Загальний принцип деліктної відповідальності сприймається на превелику силу, пробиваючи собі дорогу у вигляді спеціального делікту (neglіgence), причому поряд із цим принципом зберігається певна кількість особливих регламентації позадоговірних правопорушень.

Суди, для яких існував єдиний інтерес — інтерес королівства й Корони, — одержали в Англії саму повну юрисдикцію. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, а разом з ними зникло в Англії й саме поняття приватного права. Всі позови, підсудні королівській юстиції, розглядалися в країні як своєрідні суперечки публічно-правового характеру.

Публічний аспект в англійському праві проявлявся й у специфічній техніці приписів, по яких зверталися з позовом у королівський суд. Приписи являли собою не просто дозвіл діяти позивачеві, а з технічної сторони вони були як би наказом короля своїм чиновникам запропонувати відповідачеві не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо відповідач відмовлявся коритися, позивач пред’являв до нього позов. Цей позов розглядався королівським судом не стільки тому, що відповідач заперечував проти домагань позивача, скільки у зв’язку з його непокорою наказу влади. Англійський судовий процес — публічне право, а не приватне. Він нагадує розгляд суперечки про скасування адміністративного акту у французькому праві. Мова йде про те, чи із достатньою підставою був виданий адміністративний акт (припис), що виходить із королівської канцелярії, чи належний був підтриманий наказ, який канцелярія дала відповідачеві. На відміну від суперечки про скасування адміністративного акту по французькому праву, по англійському праву справу порушує не той, кому адміністративний акт завдає шкоди, а той, хто одержав цей акт і хоче реалізувати його.

У континентальній Європі традиційно сформовані суди, на відміну від Англії, збереглися, хоча й підпадали під все більшу залежність від королівської влади. Покликані розглядати всі суперечки, вони ніколи не вважали свою компетенцію обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вільні від такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернізувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонічного права і його моделі письмового процесу. Маючи загальну компетенцію, суди могли постійно звертатися до проблеми справедливості й керуватися в цьому римським правом.

Іншою була ситуація в Англії. Вестмінстерські суди були судами виняткової компетенції, причому для кожного виду підвідомчих їм справ існувала особлива процедура їхнього розгляду.

Строгість процедури загального права, необхідність укладатися в традиційні рамки — от основні причини, що перешкодили рецепції римського права в Англії й у ту епоху, коли Вестмінстерські суди, необмежено розширивши свою позицію, повинні були часто вирішувати суперечки, що виникають із відносин приватного права в його чистому виді. Процесуальні форми, з багатьох поглядів архаїчні, типово англійські, зобов’язували в кожному випадку підігнати під них, як би «натуралізувати» положення, які можна було запозичити з римського або канонічного права. Складність і техніцизм цих форм були такі, що вивчити їх можна було тільки в практиці застосування. Університетська освіта, заснована на римському праві, могла допомогти побачити справедливе рішення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й судді Англії до наших днів виховуються головним чином практикою; на відміну від країн континентальної Європи, від них не була потрібна університетська освіта, і аж до XX століття рідко можна було зустріти адвоката або юриста з такою освітою. Для того, щоб стати баристером, сьогодні потрібний диплом, але не обов’язково юридичний.

в) суперництво із правом справедливості (1485−1832 роки);

Вироблене в строгій залежності від формальної процедури, загальне право було піддано в силу цього подвійній небезпеці: з одного боку, воно могло не встигати у своєму розвитку за потребами епохи, а з іншого боку — йому загрожували консерватизм і рутина суддівського стану. Після свого блискучого розквіту в XІІІ столітті загальне право не уникло ні тієї, ні іншої небезпеки. Воно виявилося перед ризиком утворення нової правової системи-суперниці, що після закінчення деякого часу могла навіть замінити собою загальне право, подібно тому як у Римі античне цивільне право в класичну епоху виявилося заміненим преторським правом. Суперник, про якого йде мова, — це право справедливості (Law of Exuіty).

Обмежена компетенція королівської юрисдикції могла ще бути терпима, коли поряд із судами загального права існували інші суди, здатні вирішувати справи в тих випадках, коли цього не можна було зробити засобами загального права. Занепад, а потім зникнення всіх цих інших судів викликали необхідність пошуків нових коректив, покликаних заповнити прогалини загального права.

Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенція Вестмінстерських судів унеможливлювала розгляд або вирішення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що в неї залишається ще одна можливість домогтися справедливості: звернутися безпосередньо до короля — джерела всіх справедливостей і милостей. Королівські суди не займалися такого роду справами, але хіба король не міг заповнити недоліки діяльності своїх судів? Звертання до короля в середньовічному мисленні - річ цілком природна, і королівські суди спочатку зовсім не заперечували, коли сторони при необхідності прибігали до цього засобу. В остаточному підсумку самі королівські суди теж були зобов’язані своїм розвитком саме цьому принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливості).

Отже, починаючи з XІ століття приватні особи, не маючи можливості домогтися рішення в королівських судах або у випадку невдоволення рішенням, винесеним по їхній справі, зверталися до короля й просили його милості втрутитися, «щоб зробити милосердя по совісті й по суті». Такий обіг звичайно проходив і через канцлера, що був сповідником короля й зобов’язаним керувати його совістю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрібне, то він передавав скаргу королеві, і той ставив її на розгляд у своїй раді.

Це звертання до прерогативи короля, що мало спочатку під собою міцну основу й допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потім і спричинити конфлікт, як тільки воно прийняло загальний характер і перетворилося у звичайне оскарження рішень судів або навіть у спосіб повністю або частково обійти королівські суди.

Саме це й відбулося в результаті війни Червоної й Білої Рози, що ускладнила королеві можливість приймати рішення в раді. Лорд-канцлер в XV столітті стає усе більше й більше автономним суддею, що одноосібно вирішує справи від імені короля й ради, що делегували йому повноваження. З іншого боку, і особи, які спорять, все частіше й частіше просять втручання лорда-канцлера через ті перешкоди, які процедура й рутина суддів створили для нормального розвитку загального права.

Рішення, що спочатку приймалися з врахуванням «справедливості в цьому випадку», стали систематично виноситися на основі застосування доктрин «справедливості», що представляють собою додавання або корективи до «правового» принципу. Застосовуваний королівськими судами абсолютизм Тюдорів в XVІ столітті був заснований на широкому використанні королівської прерогативи. В галуззі кримінального процесу знаменита «зоряна палата» являла собою серйозну загрозу для волі підданих, хоча спочатку вона була покликана лише встановити порядок після громадянської війни [8, 84].

В галуззі цивільних відносин юрисдикція справедливості лорда-канцлера, заснована також на королівській прерогативі, одержала досить широке поширення. Після 1529 року канцлер не був більше ні духівником, ні сповідником короля. Він всі частіше виступав як юрист і розглядав скарги, адресовані йому, як дійсний суддя, але застосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонічного права, яка повністю відрізнялася від процедури судів загального права. Принципи, застосовувані канцлером, також у значній мірі були запозичені, по суті, з римського й з канонічного права; рециповані принципи набагато більше, ніж багато застаріваючих норм загального права, задовольняли почуття соціального інтересу й справедливості епохи Відродження. Піклуючись про правосуддя й справедливе його відправлення, правителі Англії віддавали в той період перевагу юрисдикції лорда-канцлера.

Міркування політичного порядку також сприяли цьому. Використовувані канцлером римське й канонічне право, що не знали інституту присяжних, більше подобалися правителям, ніж загальне право з його публічною й гласною процедурою. Правителям здавалася переважнішою письмова таємна й інквізиційна процедура лорда-канцлера. Панувала також думка, що римське право з його формулою «правитель вилучений із чинності закону» відповідає духу й установкам королівського абсолютизму. Могло, нарешті, здаватися більше простим виробити зовсім нову систему права й відправлення правосуддя, ніж здійснювати реформи загального права, що стали на той час необхідними. Таким чином, в XVІ столітті в результаті діяльності лорда-канцлера й занепаду загального права англійське право ледве не потрапило в родину правових систем Європейського континенту.

Виникла серйозна погроза, що сторони не стануть звертатися в суди загального права й ці суди повністю зникнуть, так само як три століття назад зникли суди сотень у результаті того, що Вестмінстерські суди запропонували зацікавленим особам більш зроблені правові форми.

Те, що нічого подібного зрештою не відбулося, пояснюється різними причинами. Імовірно, позначилися протиріччя між судами й королівською владою. Суди загального права знайшли союзника в особі парламенту, що об'єднався з ними в боротьбі проти королівського абсолютизму. Погана організація суду канцлера, його складність і продажність також були використані супротивниками. Революція, що могла б повернути Англію в родину романських правових систем, не відбулася. У результаті був досягнутий компроміс залишилися існувати при певній рівновазі сил і суди загального права, і суд канцлера.

Цей компроміс не випливав ні із закону, ні з якого-небудь формального рішення, прийнятого королівською владою або суддями. Навпроти, при рішенні в 1616 році дуже гострого конфлікту, що зіштовхнув суди загального права, представлені головним суддею Коком, лідером ліберальної парламентської опозиції, і юрисдикцію лорда-канцлера, король Яків І висловився за канцлерський суд. Ситуація, однак, була дуже складною, і канцлери виявилися досить розумними, щоб не зловживати своєю перемогою. Вони не хотіли ще сильніше озлобити парламент, що на той час був більш зацікавлений у припиненні діяльності іншої прерогативи короля — «зоряної палати», — ніж у ліквідації права справедливості. Що ж стосується цього права, то відбулася наступна мовчазна угода на status quo: юрисдикція лорда-канцлера продовжує існувати, але вона не повинна розширюватися за рахунок судів загального права, канцлерський суд буде здійснювати юрисдикцію відповідно до прецедентів права справедливості, знявши тим самим докір у довільному рішенні справ. Крім того, було вирішено, що король не повинен більше використовувати свою судову владу для створення нових судів, незалежних від судів загального права. Разом з тим мінялася сама природа права справедливості. Лорд-канцлер як особа політична й суддя не претендував більше на суд за законами моралі й перетворювався усе більше й більше в юриста. З 1621 року був дозволений контроль палати лордів за рішеннями суду канцлера. Суди загального права в цих нових умовах схильні були допускати втручання канцлера, якщо воно могло бути засноване на прецеденті [9, 92].

По всіх цих причинах англійське право зберегло й до наших днів подвійну структуру. Поряд з нормами загального права, що зложилися в ході діяльності Вестмінстерських королівських судів, які називаються також судами загального права, англійське право включає й норми права справедливості, що вносять доповнення або виправлення в норми загального права. Характерно, що до 1875 року норми справедливості застосовувалися тільки спеціальним судом — судом канцлера. Однак згодом ці норми стали настільки ж строгими й настільки ж «юридичними», як і норми загального права. Розходження між ними стерлися. Англійське право справедливості спочатку являло собою справедливість у тому виді, який могли розуміти в XV або XVІ столітті, і в тій мірі, у якій у цю епоху лорд-канцлер міг додати їй ефективність.

Англійські суди в наші дні досить холодно ставляться до всіх натяків на те, що вони повинні іти за прикладом лорда-канцлера XV і XVІ століть або ж розвивати нові концепції справедливості. Право справедливості трактується ними як сукупність норм, які історично були покликані коректувати англійське право, але представляють сьогодні його невід'ємну частину. Причини, які в той час виправдували діяльність лорда-канцлера, нині не існують. Парламент завжди готовий втрутитися, якщо право в цьому бідує. Безпека юридичних відносин і пріоритет права виявилися б під погрозою, якщо під приводом справедливості судді стали б ставити під сумнів встановлені норми права. Англійські судді чітко продемонстрували в досить ясних формулюваннях свою рішучість не вставати на цей шлях.

XІІІ століття, епоха формування загального права, і XVІ століття, епоха розвитку права справедливості, — от ті рубежі, коли вимальовуються характерні риси структури англійського права. В XVІІ столітті, після спрямування права справедливості на загальне право, і в XVІІІ столітті англійське право розвивається цілком гармонійно, без видимих конфліктів. Однак у другій половині XVІІІ століття треба відзначити одну дуже істотну подію: поглинання торговельного права загальним правом. До цього часу торговельне право розглядалося в Англії як сторонній предмет, як право, міжнародне по своїй природі, застосування якого поширювалося тільки на купців. Однак особлива торговельна юрисдикція колишніх часів втратила з роками свій автономний характер. Ця еволюція повною мірою завершилася в другій половині XVІІІ століття, коли в Англії відбулася уніфікація того, що ми називаємо цивільним правом, і торговельного права; останнє було інтегровано загальним правом, інститути торговельного права перестали бути привілеєм класу комерсантів.

Найбільш примітні роботи цього періоду — це праця Литлтона про володіння, написана наприкінці XV століття, і праця Кока «Інститути англійського права», опублікована в 1628—1642 роках. Дуже цікаві також робота Фортеск’ю «У похвалу законам Англії» («De Laudіbus Legum Anglіae», 1470 рік) і діалоги між прихильником римського права й прихильником загального права, опубліковані в 1523—1532 роках Сен-Жерменом за назвою «Професор і студент» [10, 60].

Крім того, дуже важливі для вивчення загального права збірники судових рішень (reports), що замінили стародавні Щорічники судової практики, видання яких припинилося в 1535 році. Ці збірники, що викладали найважливіші вироки й рішення, і сьогодні ще становлять практичний інтерес; вони були перевидані із прекрасними таблицями в дуже солідній серії Englіsh Reports. У класичній праці Блекстона «Коментар до права Англії» описується англійське право другої половини XVІІІ століття, тобто тієї епохи, коли загальне право перебувало в апогеї. Коментар Блекстона (1765−1769 років), що неодноразово перевидавався, можна зрівняти із працями Пот'є у Франції. Вплив Коментарю був досить значним в Англії й у всіх країнах англійської мови, тому що він встановлював рамки англійського права й полегшував, наприклад для Сполучених Штатів Америки, поширення й рецепцію цього права.

г) сучасний період (з 1832 року).

Цей період англійського права хронологічно визначається 1832 роком і триває дотепер. Цей період відрізняється значною трансформацією як державного механізму, так і правової системи Англії. На початку цього періоду були проведені досить радикальні правова й судова реформи. Подібно тому, як це відбулося в XІІІ й XVІ століттях, XІХ і XX століття також представляють в історії англійського права період істотної трансформації. Для цього періоду характерний розвиток ідей демократії й під впливом Бентама небачений дотепер розвиток законодавства. В 1832, 1833 і 1852 роках відбулися радикальна реформа й модернізація права. До цього часу англійське право розвивалося в процесуальних рамках, що представляли собою різні форми позовів. Звільнившись від цих процедурних оковів, англійські юристи, як і їхні колеги на континенті, не могли приділяти багато уваги матеріальному праву, на базі якого й стали відтепер систематизувати рішення загального права.

В 1873—1875 роках організація судів також була значно модифікована. Акти про судоустрій (Judіcature acts) ліквідували формальне розходження між судами загального права й канцлерськими судів справедливості. Всі англійські суди одержали право застосовувати і норми загального права, і норми права справедливості, на відміну від колись існуючого положення, при якому треба було звертатися в суд загального права, щоб одержати рішення по загальному праву, і в канцлерський суд, щоб одержати рішення на підставі норм права справедливості.

Що ж стосується матеріального права, то була проведена серйозна робота з розчищення (скасування фактично не чинних законів) і приведення норм у порядок (консолідація), що звільнила англійське право від архаїчних рішень і в багатьох галузях систематизувала його норми. Реформи XІХ століття не позбавили англійське право його традиційних рис. Вони не були адекватні кодифікації на французький лад. Англійське право як і раніше розвивалося судовою практикою. Законодавець відкрив судам нові можливості й дав їм нову орієнтацію, але не створив сам нового права.

Жоден автор не намагається більше повторити роботу, пророблену в минулому Гленвіллом, Бректоном, Коком і Блекстоном, і описати все діюче право, весь правовий ансамбль, що відбиває складність відносин сучасної цивілізації. Основними джерелами пізнання англійського права стали тепер (у тому, що стосується судової практики й законодавства) нова серія Law Reports (створена в 1865 році), а в галузі систематизації англійського права — Law of England, видавана за редакцією лорда Хелсбориа.

Модернізація, що почалася в XІХ столітті, триває й у наші дні, однак у трохи новій формі. Новий плин соціалістичного плану, що прагне побудувати суспільство на інших основах, замінив плин ліберальний, що панував до 1914 року. Загальне право переживає у зв’язку з цим серйозну кризу, тому що характерні для нього в силу самої природи форми (казуїстичні й засновані на судовій практиці) погано погоджуються з новими прагненнями здійснити швидкі й разом з тим глибокі зміни в суспільстві [11, 80].

Закони й регламенти придбали масштаб і значення, непорівнянні з тими, що були раніше. Видання нормативних управлінських актів і їхнє застосування породили ряд нових проблем, викликавши безліч конфліктів між органами керування й громадянами. Поряд із судами, що діють на основі загального права, з’явилося чимало інших інстанцій, покликаних розглядати справи, породжені новими законами. Стало очевидним, що традиційні суди будуть захлеснуті потоком справ, якщо покласти лише на них рішення цих нових суперечок. В Англії спрацювали ті ж самі фактори, які обумовили наявність у Франції й в інших країнах адміністративної юстиції. У зв’язку з цим малоістотна та обставина, що в Англії адміністративні суди не зведені в особливу ієрархічну судову систему. Важливо те, що значне число справ, не менше ніж те, що попадає в ординарні суди, перенесено тепер в органи, де юристи працюють разом з не юристами й де взагалі юристів може не бути, а також те, що ці справи розглядаються й вирішуються в такому дусі і за допомогою таких методів, які невластиві загальному праву.

Для рішення проблем, що стоять перед «державою благоденства», мабуть, у більшій мірі, ніж англійське право, підготовлені романські системи Європейського континенту з їхніми розробленими законодавством і доктриною. Тут також з’являється лінія зближення між англійським і континентальним правом. Цей рух стимулюється потребами міжнародної торгівлі. Йому сприяє також більше чітке усвідомлення близькості, що існує в європейських країнах, які керуються цінностями західної цивілізації. Новий імпульс до цього зближення дав вступ Великобританії в 1972 році в Європейське економічне співтовариство. Це привнесло нові риси й тенденції в англійське право.

2. Кримінально-процесуальне право Англії та США і його суб'єкти.

Кримінально-процесуальне право англосаксонської системи насамперед складається із загального права й права справедливості. Загальне право в Англії було створено Вестмінстерськими суддями, а право справедливості зложилося з рішень суду канцлера, які виправляли недоліки загального права. От чому право даних країн і по походженню, і за структурою називають прецедентним [12, 94].

Основною формою (джерелом) кримінально-процесуального права є судова практика. Рішення, винесені судом, обов’язкові для нього самого й для нижчестоящих судів по аналогічній справі. У цьому полягає правило прецеденту. У ряді випадків, особливо в США, Вищі суди не зв’язані своїми рішеннями. Однак у дійсності вони досить рідко прибігають до цього виключення.

Іншим джерелом права служить закон (статутне право). При цьому закон у порівнянні із судовою практикою відіграє другорядну роль, оскільки для юристів нормативний акт не має смислу, поки він не витлумачений судовими рішеннями. Виключення становить Конституція США, що має пряму дію.

Найважливішими нормативними джерелами англійського кримінально-процесуального права є Велика хартія вільностей 1215 року і Білль про права 1689 року. Помітимо, що з 1832 року роль закону в Англії стала зростати. Останнім часом прийнятий ряд найважливіших нормативних актів, серед них Закон про суди 1971 року, Закон про магістратські суди 1980 року, Закон про Верховний суд 1981 року, Закон про поліцію й докази по кримінальних справах 1984 року, Закон про державних обвинувачів 1985 року, Закон про суди й правове обслуговування 1990 року, Закон про кримінальне правосуддя й публічний порядок 1994 року і Закон про кримінальний процес і розслідування. Вищесказане дозволяє сказати, що в сучасній Англії серед джерел права законодавство посідає не менше місце, ніж прецеденти.

Кримінально-процесуальному праву США на відміну від англійського завжди властиві деякі риси, що зближають його з континентальною системою. Наявність більш розвиненого законодавства (особливо Конституції США й п’ятнадцяти виправлень), а також федеративного пристрою помітно відрізняють американське право від британського.

Як загальні особливості кримінально-процесуальних норм країн загального права можна відзначити їхній пріоритет перед нормами матеріального права в очах правозастосовників, а також їхня нерозділеність із цивільно-процесуальним правом. Незалежно від того, чи знаходять своє вираження кримінально-процесуальні норми в законі або прецеденті, для них характерна менша абстрактність — спрямованість на рішення конкретної проблеми, а не на формулювання загального правила поведінки.

Показать Свернуть
Заполнить форму текущей работой