В. Щербицький – політичний діяч Радянської України часів «застою»

КЗ «Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж»

Циклова комісія суспільних дисциплин Реферат з історії України на тему:

" В. Щербицький - політичний діяч радянської України часів " застою""

Підготувала:

судентка 22 ПН (а) групи Михальченко Ю.О.

Викладач:

Дрібниця В.О.

Біла Церква 2011

Зміст

• Вступ
• Біографія В. Щербицького
• Політична діяльність В. Щербицького часів «застою»
• Висновки
• Використана література

Вступ

" Підхід до біографій може бути різний, але увага мусить бути звернена на складну й багатогранну людську індивідуальність. Коли нам тепер заявляють, що історію не можна знати, тільки відтворювати, то відтворюймо її через життєписи, для яких маємо документальні дані. «(Літературознавець Юрій Луцький 1999 р.)

Історія знає чи мало випадків, коли політичні лідери стають немов би заручника ми своєї епохи. Посмертна до ля спочатку буває до них не милосердною, на їхні плечі ля гає відповідальність за катастрофи і невдачі. Лише з віддалі років стають ясними справжні причини трагедій і людських драм, і тоді починається процес реабілітації в суспільній свідомості тих, кого вважали мало не одноособовими винуватця ми всіх бід. Виникає усвідомлення того, що від однієї людини не можна вимагати надто багато, що політика — це мистецтво можливого.

Щось подібне відбувається нині навколо постаті одного з найяскравіших політичних діячів України другої половини ХХ ст. — В. В. Щербицького.

Зараз говорити про те, поганим чи хорошим керівником він був, звісно ж, немає сенсу. В рамках жорсткої тоталітарної комуністичної системи Щербицький жив, працював, висунувся на видні ролі й не уявляв себе поза межами цієї системи. Все ж таки він був серед партійних «бонз» епохи Леоніда Брежнєва (керував КПУ Щербицький з травня 1972 року по вересень 1989 року) і навіть недовгих епох Юрія Андропова, Костянтина Черненко й Михайла Горбачова не гіршим представником еліти. І людиною, яка показувала максимальні можливості цієї хибної системи.

Не треба забувати, в яких умовах і в якій ситуації Щербицького було призначено першим секретарем ЦК КПУ. Петра Шелеста, його попередника на цій посаді, було звинувачено Москвою в національному «ухильництві». Щербицького призначили «виправляти» це «ухильництво» в руслі союзного інтернаціоналізму.

У державі, де все регламентувалося комуністичними нормами, лідер республіканської Компартії автоматично ставав керівником республіки. Якщо говорити щиро, Щербицький не був простим намісником Кремля — у першого секретаря ЦК було прав і воль побільше, чим у кожного з гетьманів — і це при тім, що офіційна історична наука намагається довести нам, що гетьмани були доказом прагнення України до незалежності. У такому випадку перші секретарі ЦК — особливо починаючи з післявоєнного часу — не менші виразники ідеї державності України.

Метою мого реферату є:

— простежити основні етапи життя В. Щербицького;

— дослідити політичну діяльність В. Щербицького за часів «застою»;

— оцінити внесок В. В. Щербицького у розвиток України.

Біографія В. Щербицького

Владимир Васильович Щербицький (Див. додаток № 1) народився 17 лютого 1918 року в місті Верхньодніпровську біля Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Саме в ці неспокійні дні під Катеринославом стояли війська Антонова-Овсієнко, а за кілька сотень верст на північ велися бої між військами УНР і загонами Муравйова. Трохи пізніше по Верхньодніпровську ходили то загони Махно, то армія Егорова. Батько Щербицького був механіком на місцевій електростанції. Дід постійно нагадував про козацьке походження Щербицьких — відповідно до сімейного переказу, їхній рід походив від якогось козака Щерби. У родині шанували реліквії - портрет Тараса Шевченко й ілюстроване видання «Кобзаря. Пізніше Володимир Васильович згадував: «Ми виросли під Кобзарем». Батьки Щербицького якийсь час жили на одній вулиці - і майже по сусідству — з родителями Леоніда Брежнєва.

Ще під час навчання в школі Володимир виявив себе активним комсомольцем. В 1937 році вступив на механічний факультет Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, що закінчив у перші дні війни — у червні 1941 року. Молодого випускника призивають в армію й після участі в боях направляють на навчання в Академію хімічних військ. Пізніше проходив службу під Москвою й на Кавказі. У Тбілісі познайомився з гарною дівчиною — Аріадною. В 1945 році Володимир і Аріадна (Рада) одружилися (Див. додаток № 2).

Після демобілізації Володимир Щербицький стає інженером на коксохімічному заводі в Дніпродзержинську, через рік очолив партком на цьому ж підприємстві (у партію Володимира прийняли ще в 1941 році). Молодий гарний хлопець (до моменту, коли Щербицький очолив партком, йому здійснилося 28 років) був душею компаній, володів даром оратора і яркою харизмою лідера. Досить швидко він досяг якихось висот у партійній кар'єрі й до 1950 року став другим секретарем Дніпродзержинського горкома партії. У цей же час його земляк Леонід Брежнєв очолює Дніпропетровський обком партії - Володимира Васильовича теж переводять на роботу в Дніпропетровськ — другим секретарем обкому. Особливо важливим для Брежнєва було зберегти Щербицького на цій посаді після переходу його, Леоніда Ілліча, на роботу в Молдавію — щоб зберегти інтереси тільки створеної «дніпропетровської групи» при новому першому секретарі обкому — Кириленко. В 1955 році Щербицький очолив Дніпропетровську обласну партійну організацію. У 37 років він явно виділявся на тлі набагато старших і більше досвідчених колег. Але — йому довіряють, він стає членом президії й секретаріату ЦК КПУ.

В 1961 році, коли Леонід Брежнєв стає другим секретарем ЦК КПРС, 43-літньго Володимира Щербицького призначають на пост Голови Ради Міністрів УРСР.

Перший кар'єрний прокол у біографії Щербицького трапився в 1963 році. Досягши на той час запаморочливих кар'єрних висот, він мав необережність у коридорах Кремля випадково зштовхнутися з Михайлом Андрійовичем Сусловим — всесильним ідеологом партії, людиною аскетичною, неуважною, але при цьому жовчною і злопам’ятною. Прийнявши молодого кандидата в члени Президії ЦК КПРС за якогось референта, Суслов скомандував: «Юначе, віднесіть цю папку до такого-то кабінету», на що одержав тверду відповідь: «Я вам не юнак, а голова Ради Міністрів Української РСР» .

Суслов у той же вечір доповів Хрущеву. Микиті Сергійовичу й раніше говорили про те, що «прем'єр українського уряду» дозволяє собі критикувати партійне керівництво за ідею поділу партійних комітетів на промислові й сільські. Грім і блискавки обрушилися на голову Щербицького — він був розжалуваний і відправлений у відставку. Правда, Брежнєву вдалося зберегти Щербицького в кадровому резерві - він ненадовго знову очолив Дніпропетровський обком партії.

Після «Жовтневого перевороту» в 1964 році Щербицький був відновлений у посаді голови Ради Міністрів УРСР, став членом політбюро ЦК КПУ, а пізніше — і членом Політбюро ЦК КПРС. Найцікавіша деталь: із приходом Брежнєва вище керівництво СРСР стало «українізуватися» — кількість вихідців з України в ньому різко зросло, а в 1971 році був відзначений взагалі небувалий прецедент, коли й перший секретар ЦК Компартії України (Петро Шелест), і голова Ради Міністрів республіки (В. Щербицький) входили у вищий керівний орган загальносоюзного рівня. І це притім, що багато партійних організацій союзних республік не мали свого представництва в Політбюро!

Друге призначення В. Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. — політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. — член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років.

Під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про увільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я. Після відставки Володимир Васильович прожив недовго.16 лютого 1990 р. його не стало — він закінчив життя самогубством.

Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі (Див. додаток № 3). Коли його везли на Байкове кладовище й процесія виїхала на Хрещатик, у небо здійнялася хмара голубів — їх спеціально випустили київські голуб’ятники, знаючи про пристрасть покійного до цих птахів.

На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник. У сучасному Дніпропетровську його іменем названо вулицю (з лютого 2003 р.).

Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.

Політична діяльність В. Щербицького часів «застою»

У травні 1972 року в українській Компартії відбувається свій міні-переворот. Петро Шелест — перший секретар ЦК КПУ — переводиться на роботу в Москву, на спеціально для нього створену другорядну посаду. Його місце займає Владимир Щербицький. Брежнєв поступово забирав тих, хто знав нюанси його приходу до влади (Див. додаток № 4). Він побоювався змови й оточував себе винятково відданими людьми — без надмірних амбіцій. Щербицький ніколи не претендував би на керівництво Союзом. Він занадто любив Україну. І пізніше — коли Брежнєв пропонував Щербицькому очолити (замість Олексія Косигіна) Раду Міністрів СРСР — Щербицький неодноразово відмовлявся. Київ був ближче йому, чим Москва.

Для нього характерним був аналітичний перспективний підхід, уміння в ланцюзі завдань виділяти головну ланку. Він мислив, перш за все, стратегічно, а тактичні завдання вирішував як похідні.

Україна володіє унікальним національним багатством — родючими землями (не менше третини світового фонду чорноземів). І хоча В. В. Щербицький був інженером, він розумів, що житиме село — житиме і Україна. І докладав титанічні зусилля для розвитку агропрома.

Результати були в наявності: остання п’ятирічка при В. В. Щербицькому — це 50 млн. тонн валового збору зерна щорічно, тобто по тонні на кожного жителя республіки. Український мільярд пудів (16 млн. тонн) практично став щорічною нормою. Була створена високопродуктивна система «Птахопрому». Українські сорти сільськогосподарських культур славилися у всьому світі. Стабільно розвивалися експортні галузі - цукрова, виробництво соняшнику, хмелю, льону.

Такий же перспективний, стратегічний за своєю суттю підхід характерний був для В. В. Щербицького і в розвитку провідних галузей — «оборонки» (це був для нього незаперечний пріоритет), гірничодобувною, металургійною (пригадаємо «дев'яту домну» «Криворіжсталі» — найбільшу в світі), машинобудівною і інших провідних галузей народного господарства.

Де що було зроблено в ті роки і для розвитку української національної культури. У той час панував горезвісний залишковий принцип. Втім, не дивлячись на існуючі труднощі, гроші і будівельні потужності знаходили. У селі Гогольово на Полтавщині був відкритий меморіальний заповідник-музей в ознаменування 175-ліття з дня народження великого письменника.

У 1980;і роки на республіканський офіційний рівень було піднято проведення традиційного шевченківського свята літератури і мистецтва. За ініціативою Бориса Олійника, активно підтриманою В. В. Щербицьким, шевченківські дні стали крупною щорічною подією в культурному житті України і всього Союзу, дістали великий резонанс у всьому світі.

Щербицький — всупереч загальноприйнятому захопленню радянської партноменклатури (щоб догодити Брежнєву) хокеєм, в Україні всіляко сприяв розвитку футболу. Саме завдяки Щербицькому відбувся феномен київського «Динамо» (Див. додаток № 5). Також він курирував реконструкцію Республіканського стадіону в Києві до олімпійського футбольного турніру 1980 р.

Щербицький скоріше вишукував баланси між любов’ю до Батьківщини й боргом перед Батьківщиною. Однією рукою він зрощував українську культуру, іншої - змушений був проводити показове пороття дисидентів. Особистість Щербицького — не чорна, не лиховісна. Це скоріше трагічна особистість — при цьому світла у своєму трагізмі.

Член ЦК Іван Дробот відзначає, що він не зустрічав у своєму житті більше ввічливих і інтелігентних людей, чим Щербицький. «Він ніколи не принижував людей» , — відзначає Іван Васильович.

Поступово Щербицького позбавляли соратників і обставляли чужими людьми. Особливо плів інтриги, спрямовані на ослаблення фактора Щербицького, другий секретар ЦК КПУ Олексій Титаренко, що домігся зняття з посад багатьох партійців з «команди Щербицького». Відверто протистояв Володимиру Щербицькому перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак, що колись претендував на пост керівника КПУ. Один за іншим втрачали своїх посад друзі Щербицького — львівський перший секретар Добрик, лідер дніпропетровських комуністів Володимир Ошко, перший секретар дніпропетровського обкому Бойко, перший секретар кримського обкому Мироненко. Смерть Брежнєва позбавила Щербицького високого покровителя й заступника. Один за іншим ішли в небуття друзі - зокрема, Дмитро Устинов.

В 1985 році Щербицький здійснив візит у Сполучені Штати Америки, де був прийнятий президентом Рональдом Рейганом. Це була знакова зустріч, що передвіщала потепління у відносинах між СРСР і США. Щербицький приймався як керівник держави!

Перебуваючи в США, Щербицький довідався про смерті Костянтина Черненко (якого відверто недолюблював при житті). Екстрене засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому йшла мова про нового Генерального Секретаря, відбулося без участі Щербицького. Дилема «Романов або Горбачов» зайшла в глухий кут. Був потрібний голос Щербицького. По телефону Володимир Васильович вимовив: «Я за Горбачова». Вибір відбувся. Горбачов не забув це — і навіть коли в 1988 році відбулося масове чищення партапарата й ЦК від старих партійних діячів, Щербицький залишився на чолі ЦК КПУ.

Головна помилка Щербицького, яку йому не можуть простити багато хто із його критиків — це позиція в дні Чорнобильської катастрофи. Щербицький був одним з тих, хто намагався засекретити дані про реальні розміри катастрофи. Крім того, він віддав наказ провести Першотравневу демонстрацію на вулицях Києва — за участю дітей. Помічник Щербицького, В. Врублевський, згадував: «За традицією, запрошені на урядові трибуни збиралися біля Консерваторії, де зупинялися урядові лімузини, за 30−40 хвилин до початку демонстрації. А «перший» (В. Щербицький) тоді затримався — з’явився за 3−4 хвилини до початку торжеств. Його автомобіль швидко під'їхав до стоянки, В. Щербицький швидко вискочив з машини без допомоги ад’ютанта й нетактовно висловився на адресу тих, хто приготувався рапортувати про готовність до демонстрації (додаток 6). Потім голосно заявив: «Він мені сказав: «Якщо зірвеш демонстрацію — виключимо з партії» «. Природно, що під словом «він» мався на увазі Генеральний Секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов. Інакше, хто ж міг загрожувати члену Політбюро ЦК КПРС?!»

Наприкінці 80-х Радянський Союз уже був охоплений полум’ям повстань. Україна зберігала спокій. Деяким радикалам хотілося революційних потрясінь. У їхніх очах Україна залишалася «заповідником застою». Щербицький здавався вічним і нерушимим. У вересні 1989 року в Київ приїхала вінценосна пара Горбачових. Для того, щоб взяти участь у Пленумі ЦК КПУ. Щербицькому було сказано: «Треба піти!». Його місце повинен був зайняти Володимир Івашко. В Україні починалося нове життя й нова епоха. З новими лідерами, які прийнялися будувати свою кар'єру на критиці Щербицького.

Щербицький пішов. Всесильний лідер Компартії України, який зробив свою республіку «не першою, але й не другою» у СРСР, здався без бою — наостанок залишивши проект Закону про мови в УРСР (яким користуємося дотепер), цивільний мир і спокій, а також спогаду про часи «застою».

Ті, хто знали Щербицького, завжди відзначали його простоту й невибагливість. Він відмовився від особняка — і жив у п’ятикімнатній квартирі на вулиці Шовковичної (після смерті Щербицького родина була змушена з'їхати із квартири). Його дружина, Рада Гаврилівна, працювала у звичайній київській школі на вулиці Прорізної. Його мати ніколи не користувалася охороною й лише наприкінці життя до неї була приставлена медсестра (мати Щербицького, Тетяна Іванівна, пережила сина й померла у віці дев’яноста трьох років). За все життя Щербицькому вдалося нагромадити близько 55 — 60 тисяч рублів заощаджень — не занадто більша сума для високого партійного чиновника. Тільки після замаху на життя члена Політбюро, лідера Компартії Білорусії Машерова Щербицький посилив свою охорону.

20 вересня 1989 року В. В. Щербицький був відправлений на пенсію і виведений з складу Політбюро ЦК КПРС.28 вересня 1989 року він востаннє відвідав свій робочий кабінет на другому поверсі будівлі на Банковій, 11.

16 лютого 1990 року — через п’ять місяців після відставки й за день до 72-річчя — Щербицький помер. Офіційна версія — від запалення легенів. Хоча дуже близькі до Щербицького люди говорили про самогубство.17 лютого він повинен був свідчити у Верховній Раді про події, пов’язанні із Чорнобилем. Братові Борисові він твердо сказав: «У залі вони мене не дочекаються!». И помер. Залишивши після себе записку дружині.

Висновки

З ім'ям Щербицького праві партії пов’язують посилення русифікації України, суворе переслідування діячів українського опору; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди на Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. У той же час за часи перебування Щербицького на посаді в Україні відбувався економічний підйом, у людей була стабільна робота та пристойна заробітна платня. У навчальних закладах студенти отримували кваліфіковану вищу освіту безкоштовно та влаштовувалися за фахом.

Втім, не можна не бачити того, що за роки правління Щербицького українські культура й мова опинилися фактично в резервації. Київ ще більшою мірою став свого роду оплотом консерватизму. Репресії проти представників творчої інтелігенції й інакодумців були нормою. Але водночас не треба забувати й про те, що саме Щербицький у квітні 1979 р. наполіг на звільненні 50-річного енергійного висуванця Михайла Суслова Маланчука зі своєї посади, який у 1967був переведений у Київ заступником міністра вищої освіти Української РСР. З жовтня 1972 по квітень 1979 секретар ЦК КП України по ідеології й кандидат у члени Політбюро ЦК КП України. Перебуваючи на ортодоксально-консервативних позиціях, вів непримиренну боротьбу проти всіх проявів українського націоналізму.

На початку 80-х років з’явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти більше уваги своєму становищу на Україні, намагаючись покращити взаємини з культурною елітою й послабивши потурання московській асиміляторській політиці. З приходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися припущення про те, що Щербицький на посаді керівника української компартії протримається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки підтримці контрреформістів у Кремлі.

щербицький політичний діяч україна Чорнобильська катастрофа 1986 року наочно показала, наскільки Щербицький був залежним від Москви. Навряд чи він сам приймав рішення про проведення першотравневої демонстрації на Хрещатику. Але була ще й велогонка світу вулицями Києва, враженими радіацією (Див. додаток № 7).1 і 2 травня 1986 року Щербицький був з Єгором Лігачовим і Миколою Рижковим у Чорнобилі. В повному масштабі оцінити розміри цієї катастрофи він все ж таки міг і був зобов’язаний це зробити. Щербицький не був патріотом України. Він був патріотом території. І це проявлялося в його частих непорозуміннях з Москвою. Але тільки в питаннях економіки й планування.

Поступово змінюється відношення до багатьох історичних персоналій. У тому числі до Щербицького. По-іншому сприймається епоха. По-іншому сприймаються люди. Багато чого раніше сховане за сімома печатками стає явним. Щербицький став частиною Історії. А Історію не можна оцінювати зі знаком плюс або мінус — вона об'єктивна й не може бути інший.

Щербицький — подобається це комусь чи ні - це втілення української історії часів «застою».

Використана література

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст. — К., 2000. — С.298.

2. Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С.1105.

3. Енциклопедія українознавства: Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954;1989. Т.10.

4. Історія в особах.В. В. Щербицький: Особа політика серед обставин часу. С.321

5. Курас І.Ф. Феномен Щербицького: 17 років на чолі Компартії України // Етнополітика: історія і сучасність. — К., 1999. — С.491−493.