Ващенко про виховання молоді на засадах християнської моралі

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Ващенко про виховання молоді на засадах християнської моралі

Вступ

Людина як істота розумна, ставлячи собі в житті різні завдання, мусить насамперед визначитися, яка є основна ціль, що її вона хоче досягти, і до якої вона змагає. Про основну ціль мусить запитатися насамперед учитель, що в той чи інший спосіб формує в школі нову генерацію людства. Слово «формує» ставить перед нами вічно актуальну проблему школи: основним завданням школи є навчати, передавати знання і це не підпадає ніякому сумнівові. Ставлячи питання, що українська школа має навчати і виховувати, мусимо послідовно поставити інше — яке має бути виховання? Іншими словами ставимо питання цілей виховання, чи, як це ми звикли окреслювати, виховного ідеалу. Відповідно до історичних етапів та різних точок зору професор Григорій Ващенко виділив кілька типів виховного ідеалу.

Звичайно, ті різні підходи до виховного ідеалу можна якось поєднувати, синтезувати. А втім, практично навіть важко подумати, щоб ці «ідеали» виступали ізольовано, окремо. В житті вони поєднуються автоматично.

Володимир Янів сказав: «Щоб поставити проблему виховного ідеалу, як певного унапрямлюючого прицілу, до якого треба йти, щоб послабити наші національні хиби, не затрачуючи наших національних прикмет (чи навіть скріплюючи їх) і зберігаючи при тому певну рівновагу, щоб не затратити нашої етнопсихічної відрубності, зокрема у віднесенні до сусідів, треба насамперед усвідомити наші психічні диспозиції, чи навіть класифікувати їх за позитивними чи негативними вартостями, тобто упорядкувати їх за прикметами та хибами».

Зрозуміло, що значні зміни в житті народу ведуть за собою й зміни в його виховній системі, і в першу чергу у виховному ідеалі. Часто ці зміни супроводяться боротьбою різних педагогічних течій, що відбивають різні ідеології. Така боротьба може обмежуватись якоюсь державою чи нацією або мати ширший, міжнаціональний характер. Найчастіше остання форма боротьби має місце в переломні часи історії народів, на межах історичних діб. Так було в перші віки християнства, коли воно боролося з відмираючим поганством. Так є і зараз в умовах незалежної України.

Сказане вище стосується й до виховання молоді взагалі і до виховного ідеалу зокрема. При всій різниці педагогічних систем, створених європейськими народами, між ними є багато спільного. В самому розвитку їх можна вбачати спільний шлях, панування в певні періоди тих чи інших педагогічних течій, зміни одних течій іншими. Ця спільність розвитку була тим більшою, що європейські народи не були ізольовані один від одного; досягнення одного народу в галузі культури швидко ставали придбанням інших народів. Ця тенденція стосується і нашого народу щодо питання формування християнського виховного ідеалу.

В даній курсовій роботі ставимо собі за мету з’ясувати сутність поняття виховний ідеал, охарактеризувати виділені Г. Ващенком типи виховних ідеалів, проаналізувати поради видатного педагога про виховання молоді на засадах християнської моралі і визначити, яким чином ідеї Г. Ващенка можна використати в сучасній українській національній школі.

1. Питання мети виховання

1. 1 Сутність виховного ідеалу

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство. Мета виховання має об'єктивний характер, виражає ідеал людини в найбільш загальній формі.

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості). В епоху Відродження філософом Рене Декартом до терміну «гарантії» було додано ідею всебічного розвитку. Так склалася концепція ідеалу розвиненої людини.

«Педагогічна система кожної історичної епохи — пише академік Стельмахович М. Г. — висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховному ідеалі. То ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал національного родинно-громадсько-шкільного виховання в Українській державі».

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на основі формування особистісних рис громадянина України, які включають в себе національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Ідеал — уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що виходять із розуміння мети життя.

Формування ідеалу в людини залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей особистого досвіду людини.

Виховний ідеал — це образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління. Основною проблемою всякої педагогічної системи є виховний ідеал як мета виховання. Від того, як розв’язується ця проблема, залежить розв’язування таких проблем, як система освіти й виховання, зміст і методи навчання і т. п. У свою чергу виховний ідеал того чи того народу залежить від його державного устрою, світогляду, релігії й моралі, від рівня розвитку культури, від його національних властивостей.

Найбільш глибоко ідеал національного виховання розкритий у працях замовчуваного довго українського педагога Григорія Ващенка («Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру» та ін.). В основу свого розуміння ідеалу національного виховання автор кладе загальнолюдські і національні вартості, що є духовним надбанням народу. До загальнолюдських вартостей належить моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, пізнання ідеалів любові і краси. Носієм усіх цих вартостей є християнська релігія. Вона орієнтує людину на служіння Вищому ідеалу. Таким чином, ідеал національного виховання ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові і своїй нації. Бог — це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса і т. п.

виховання ідеал ващенко християнський

1. 2 Характеристика Г. Ващенком християнського і загальноєвропейського виховних ідеалів

Наука Христова була сприйнята різними народами; кожний з них має свої національні особливості, свої традиції, свою історію і своє призначення. Кожен з народів на фундаменті Євангельської Науки творив свою писану чи неписану систему виховання молоді, а разом з нею і свій національно-християнський виховний ідеал.

До останнього часу провідну роль в розвитку людської культури посідали європейські народи. При всій їх різниці в психології, політичному й економічному житті, вони мають багато спільних рис, що відрізняють їх, приміром, від народів азійських. Тому розвиток культури європейських народів, крім національних особливостей, до цього часу мав єдиний спільний шлях. В межах кожного народу були ухилення від цього шляху, але це не порушувало його єдності.

Євангельський ідеал людини має на собі печать вічності. Він не залежить від умов часу, не міняється в зв’язку зі змінами в політичному й соціальному житті народів. Він має вселюдський характер, не є витвір якоїсь нації, а є керівництво в житті й поведінці всіх людей, незалежно від того, в якій країні вони живуть, до якої нації належать.

Саме цей ідеал покладений в основу педагогічних систем різних європейських народів. Кожна з цих систем має свої національні риси, але між ними є багато спільного, що пояснюється міцними культурними зв’язками між європейськими народами. Педагогічні твори таких педагогів, як Коменський, Руссо, Песталоцці швидко після появи на світ ставали відомими всім європейським народам і використовувались ними у вихованні молоді. Тому, крім національних виховних ідеалів, існує й загальноєвропейський виховний ідеал. Щоб ґрунтовно зрозуміти перші, треба зрозуміти другий.

Загальноєвропейський виховний ідеал, як і вся європейська культура, має два джерела: класичну греко-римську культуру і християнство. Подібно до того, як християнська філософія використала здобутки грецької філософії, так і християнська педагогіка використала педагогічні твори великих грецьких педагогів Сократа, Платона й Арістотеля.

Тому ознайомлення з загальноєвропейським виховним ідеалом треба починати з аналізу виховного ідеалу старовинних греків. Греки, особливо грецькі філософи-ідеалісти, рішуче визнавали нерівноцінність речей, явищ і психічних властивостей людини. Сократ і Платон чітко розмежовували світ окремих речей і незмінний світ чистих ідей. Лише другий з цих світів вони визнавали за справжній і реальний.

В основу моралі було покладено любов до Бога й ближнього. Метою життя християнина є Царство Боже, здійснення волі Божої як на небі, так і на землі. Крім того, християнство принесло вчення про високу гідність людини незалежно від її матеріального стану, соціального становища й національності. В зв’язку з цим християнство освятило всяку чесну працю взагалі і працю фізичну зокрема.

В перші віки нашої ери християнство відійшло від грецької ідеї гармонійно розвиненої людини. Це пояснюється, з одного боку, тим що християнство внесло в світ нові ідеї, яких не знав старий світ, а з другого, тими історичними обставинами, серед яких в перші віки поширювалось християнство. Старий греко-римський світ, що тривко стояв декілька століть, розпадався і розкладався, — розкладався перш за все морально. Багато людей втратили всякі перспективи в житті і ніби перед якоюсь неминучою катастрофою жили сьогоднішнім днем.

В таких умовах прийшло й ширилось в Римській імперії християнство. Воно несло з собою ідеали, що стояли в повній суперечності до того, чим жило тодішнє суспільство. Для багатьох стало ясним, що на зміну старого світу приходить новий світ. Частина суспільства, спочатку невелика, а потім все більша й більша, з великими надіями й радістю прийняла християнство, а друга, переважно ті, що стояли при владі, вступили з ним в жорстоку й криваву боротьбу. В умовах цього удару на євангельських засадах і розвивався християнський виховний ідеал.

Як показано вище, основою євангельського вчення є ідея Царства Божого, що включає в себе Царство Боже на землі як ступінь нижчий, підготовчий, і вічне Царство Боже на небі як ступінь вищий, завершальний. Але тодішній. моральний стан суспільства був такий жахливий, а переслідування християнства такі жорстокі, що у багатьох християн виникла повна відраза до поганського світу і віра в те, що приходить кінець не тільки йому, а й земному життю взагалі. Багато християн чекає кінця світу і приходу вічного Царства Небесного. На грунті таких настроїв ширяться і розвиваються ідеї християнського аскетизму. Глибоко релігійні люди ідуть в пустелі, щоб там, далеко від мирської суєти, молитвою, постом та містичним спогляданням підготувати себе до Царства Небесного. Великі пустельники, як Єфрем Сирин, Іван Дамаскін та ін., писали високопіднесені релігійні твори, що мали великий вплив на тодішнє суспільство. Таким чином, серед останнього утворювався аскетичний ідеал людини, що живе для Царства Небесного і в ім'я його відмовляється від земних благ і радощів.

Цього не треба розуміти так, що духові керівники перших віків християнства зовсім заперечували всі культурні здобутки старого віку. Навпаки, отці Церкви, як сказано вище, високо ставили грецьких філософів і широко використовували їх, але вони різко засуджували той моральний стан, в якому перебувало сучасне їм поганське суспільство, і тому спрямовували вірних на шлях шукання Царства Божого на небі. В середні віки християнство остаточно перемагає поганство на всіх теренах Європи і стає пануючою релігією. Проти нього ще борються окремі народи, переважно на півночі, але ця боротьба не була упертою і скоро закінчилася. Можна думати, що в таких умовах ідея Царства Божого, що включає в себе небо і землю, буде сприйнята європейським суспільством у всій своїй ~ гармонійній цілості і буде покладена в основу виховного ідеалу. Але цього не сталося з двох причин:

1. Християнство лише поступово входило в життя народних мас і внутрішньо переробляло їх.

2 Культурний рівень цих мас був ще досить низький, а культурні здобутки класичного греко-римського світу були забуті. Середні віки лише поступово і при тому однобічно засвоювали ці здобутки і прищеплювали їх народним масам.

Тому середньовічний виховний ідеал позбавлений гармонійності й суцільності. Середньовіччя створило два ідеали людини: ідеал лицаря й монаха. Основною чеснотою лицаря є мужність. Але це не є безоглядна мужність дикого варвара-германця, позбавленого високої ідейності. Основне завдання лицаря — служити Богові й правді Христовій, захищати віру християнську, стояти в обороні покривджених, захищати вдів і сиріт.

До ідеалу гармонійно розвиненої людини Європа повертається в нові віки, починаючи з періоду Ренесансу. Як відомо, цей період історики розглядають як органічне й глибоке поєднання засад християнства з засадами античної грекоримської культури. Основна ідея, що панує у цей період, у творах мистецтва, науки, філософії, — це ідея людини (гомо). І тому цей період називають ще періодом гуманізму.

Середні віки високо піднесли духовну природу людини й мету ЇЇ життя перенесли виключно в потойбічний світ. Нові віки, взявши від середньовіччя їх релігійні прагнення, в той же час, подібно до античних греків, взяли під увагу її фізичні властивості та інтереси і прагнення земного життя. Отже, ідеал людини в розумінні нового періоду європейської історії - це людина гармонійно розвинена на християнській основі.

Таке об'єднання засад християнства й античної культури не є штучне й механічне, бо, як це відзначили ще отці Церкви, особливо св. Юстин, а далі Августин і св. Тертуліан, ідеї видатних грецьких філософів-ідеалістів близькі до Євангельського вчення, і такі філософій, як Сократ і Платон, були, так би мовити, попередниками Христа. Тому нові віки не можна розглядати як свого роду революцію в історії людської культури, як заперечення всього того, чим жило середньовіччя. Це був великий крок європейської культури вперед, але в тому ж напрямку, в якому вона розвивалася протягом майже двох тисячоліть.

З найбільшою яскравістю розуміння створеного періодом Ренесансу ідеалу людини виявлено в творах геніальних митців Рафаеля, Мікель Анджело та Леонардо да Вінчі. В них ми бачимо органічне поєднання краси тілесної з величчю і красою духу. Нові віки внесли в розуміння ідеалу людини новий елемент, якого не знало середньовіччя.

В суспільстві були поширені думки, що в середні віки дуже низькою була культура мислення. Отже, саме слово «середньовіччя» дехто сполучає з уявленням про безпросвітну темряву в галузі інтелектуальної культури. Таке уявлення зовсім невірне. В середні віки культура інтелекту не стояла на місці, а розвивалась. Середньовічні вчені відзначалися високим розвитком формальних здібностей інтелекту при слабкому рівні конкретних знань, особливо в галузі природознавства. Нові віки використали формальні здібності інтелекту, виплекані в середні віки, і застосували їх до вивчення природи, внаслідок чого. ми бачимо надзвичайний розвиток природознавства, що виявився у великих відкриттях і побудові нових філософських систем.

Все це внесло нові риси і в розуміння ідеалу людини. Найяскравішим виразником цього ідеалу в педагогіці був батько нової педагогіки Ян Амос Коменський. Стоячи на ґрунті християнського вчення, він визнає за мету життя людини «блаженство з Богом на небі». Але в дусі нового часу він не відкидає великого земного життя, що є підготовкою до життя небесного. Виконати своє призначення людина може лише тоді, коли вона буде справжньою людиною, а це можливе лише через виховання. Особливо великого значення у вихованні Коменський надає збагаченню інтелекту конкретними знаннями. Людина мусить знати світ, в якому вона живе, і це знайомство зі світом повинно розпочатися вже в дошкільний період, в так званій материнській школі. Знання про світ не мусить бути лише словесним, можна лише тоді сказати, що людина знає речі й явища буття, коли вона уявляє їх собі. Виходячи з цього, він обґрунтовує і розвиває ідею наочності навчання.

Послідовники Коменського розвивали далі його вчення про ідеал людини як мету виховання. Так, геніальний швейцарець Руссо кидає клич: «Будь людиною». Метою виховання є в першу чергу не підготовка фахівця в тій або іншій галузі практичної чи теоретичної діяльності, а високий і нормальний розвиток природних властивостей людини. Так розвинена людина зуміє потім оволодіти будь-яким фахом. Всебічно розвинена людина не тільки має знання та гуманні почуття, а має також здібності до праці, і не лише розумової, але й фізичної, мусить володіти тим чи іншим ремеслом.

З особливою яскравістю ідеї виховання всебічно і гармонійно вихованої людини розвиває натхненний, геніальний педагог Песталоцці. Як і Руссо, він надає велике значення трудовому вихованню, вбачаючи в ньому основу і стрижень виховання інтелектуального і морального. Ідеальна людина, за Песталоцці, — це людина глибоко релігійна, пройнята християнською діяльною любов’ю і солідарністю.

Ідеї Песталоцці розвивали далі Гербарт і Дістервег. Останній, між іншим, уточнив саме питання гармонійності розвитку людини.

Як мету досконалості, ми уявляємо собі цілком гармонійний розвиток всіх здібностей людини, бо всяка здібність дана людині, щоб здійснювати розвиток, а розвиток цей має відбуватися за законом гармонії. В понятті «гармонійного розвитку» є велика невизначеність. Щоб надати йому потрібну визначеність і перетворити в плодотворче поняття, дехто уявляє собі в думці досконалу, у всіх можливих напрямках розвинену людину і ставить її за мету довершеності або за ідеал виховання.

Ось через що доводиться поняття «гармонійного розвитку» обмежувати індивідуумом, себто поняття гармонійного виховання визначати в залежності від ступеня і основних здібностей окремих людей. Інакше це поняття залишається зовсім пустим і невиразним. Щоправда, для розуміння основних взаємовідносин окремої людини треба більшого, ніж звичайно, проникнення людського розуму, але із-за цього не слід відмовлятися від поняття про гармонійний розвиток, хоч він завжди залишається недосяжним ідеалом. В залежності від природної різниці індивідуумів, що заперечувати може лише мрійник, складається також і різне, хоч гармонійне виховання. Не всі можуть, і не всі повинні в дійсності стати тим самим.

Цікаво, що всі без винятку великі педагоги, починаючи з античного періоду і закінчуючи новими віками, були ідеалістами.

Друга риса поглядів педагогів нового часу на ідеал людини полягає в тому, що вони, йдучи за традиціями античної педагогіки, підкреслюють гармонійність і всебічність розвитку ідеальної людини, а також те, що в першу чергу треба виховувати людину, а потім уже фахівця.

Розглядаючи розвиток вчення про виховний ідеал (за Г. Ващенком) в часи християнства в світлі євангельської ідеї Царства Божого, ми приходимо до таких висновків:

1. В перші віки християнства в християнській етиці й педагогіці, як вони відбиті в творах Отців Церкви, домінує ідея Царства Небесного; Царство земне розглядається як мирське, гріховне. Звідси ідеальна людина — це аскет, подвижник, що відмовився від всього земного й прагне до вічного, небесного.

2. В середні віки земне життя не розглядається виключно як гріховне. Воно вже освячується християнством, що видно з того, що середньовіччя створило ідеал лицаря, що в умовах мирного життя служить Богові і втілює в собі християнські чесноти. Але й тепер земне й небесне, Царство Боже на землі й на небі не з'єднались в органічну цілість, бо існують два ідеали: монаха і лицаря.

3. В нові віки, починаючи з епохи Ренесансу, в ідеалі людини об'єднуються ідеї Царства Божого на небі і на землі. Особливо це видно на мистецтві, де краса небесна поєднується з красою духовною. Саме ця велична ідея гармонії неба й землі була джерелом натхнення великих митців: Ботічелі, Рафаеля, Мікель Анджело, Леонардо да Вінчі, що створили неперевершені шедеври мистецтва. В педагогіці ця ідея гармонії небесного й земного найяскравіше відбилась у найвизначніших педагогів нового часу Яна Коменського і Песталоцці. Перший з них учив, що метою життя людини є блаженство з Богом на небі і нібито стояв на засадах середньовіччя, а разом з тим вимагав, щоб школа давала дітям конкретні й ґрунтовні знання про цей світ і таким чином не заперечував вартості земного життя. Щодо Песталоцці, то він в основу своєї системи кладе ідеї християнської діяльної любові, що мусить реалізуватися як в житті особистому, так і в суспільному. Це він не тільки писав і говорив, а й реалізував у своїй педагогічній практиці. Він мав повне право писати: «Моє серце торкалося сердець дітей, щоб їх щастя було моїм щастям, щоб моя радість була їх радістю. Моя рука лежала в їх руці, мої очі спочивали на їх очах».

Такий основний шлях розвитку вчення про виховний ідеал. Але поряд з ним існували шляхи побічні. Вже в XV ст. серед європейського суспільства починає ширитись матеріалізм і зв’язаний з ним атеїзм. З’являється тип людини, що виключно прагне до насолоди земним життям, до земних благ і влади. Бурхливий розвиток матеріальної культури, відкриття Америки, завоювання нових земель з їх природними багатствами великою мірою сприяли розвиткові й поширенню такого типу людини. Такі матеріалістичні, противні духу християнства тенденції відбились в першу чергу в філософії, особливо в англійській (Бекон, Гоббс) і в політичних системах (Макіавелі). Але поступово вони входять і в педагогіку.

Педагогічна система Локка, не будучи антихристиянською, мало приділяє уваги релігії і за мету виховання визнає виховання «джентльмена», себто людини, озброєної фізичними і психічними рисами, потрібними в першу чергу для успіху в цьому житті, перш за все в практичній діяльності. На практичний ухил педагогіки Локка, між іншим, вказує й те, що в систему загальної освіти він включає й бухгалтерію, суто фахову практичну дисципліну.

Відхід від основної лінії в розвитку європейської педагогіки в бік практицизму, техніцизму й матеріалізму ще більше помітний в XIX ст., коли в суспільстві швидко ширяться матеріалізм і атеїзм.

Рішучий і різкий відхід від цих традицій зробила націонал-соціалістична педагогіка і педагогіка комуністична. Обидві ці системи стояли на різко визначених антихристиянських засадах.

2. Використання ідей Г. Ващенка про виховання молоді на засадах християнської моралі

Метою життя професора Г. Ващенка було створення української національної педагогіки, чому він присвятив своє життя. Увібравши ідеї Платона і Арістотеля виховні принципи епохи середньовіччя і Відродження, а також погляди Коменського, Руссо, Песталоцці та інших мислителів, педагогічні засоби Української княжої держави і козацтва, він створив яскравий образ виховного ідеалу, визначив шлях, мету виховання, а саме — виховання свідомих патріотів своєї землі і нації, що є основою розбудови величі і могутності України.

Критикуючи марксизм-ленінізм та освітню систему в СРСР, Г. Ващенко відзначав парадоксальність ідей безкласовості радянського суспільства і рівночасно створення нових класів і кастовості соціалістичного суспільства, тобто повернення до того, що засуджувалося і таврувалося більшовиками і в нових формах знову з’явилося. Він виступав проти інтернаціоналізму в російському розумінні, проти недостатньої гуманізації освіти в УРСР, що зводилася до технічно-професійного спрямування. Існуюча в Радянській Україні система навчання, на думку Ващенка, не могла відповідати потребам українського народу, який століттями зберігав і створював духовні вартості, високу культуру, літературу, а також характерні для української нації традиції і звичаї.

З огляду на вище сказане, Г. Ващенко приходить до глибокого переконання, що українська система освіти може бути створена тільки на ідеалістичному світосприйманні та утвердженні християнської моралі шляхом опанування і перетворення у внутрішні переконання кожної людини віри в Бога, Царство небесне на землі і на небі. Нещадно тавруючи матеріалізм, християнська мораль, доповнена високим рівнем педагогічних наук, повинна стати основою родини і здорового суспільства.

Глибоко вивчивши історичні і соціальні умови виникнення релігії та її ролі в розвитку цивілізації, минулі світлі сторінки письменництва княжої доби Київської Русі, філософські твори Г. Сковороди, учнів Могилянської Академії, К. Ушинського та інших видатних педагогів і філософів, Г. Ващенко обґрунтовує необхідність глибокого знання педагогіки і дитячої психології, без чого не можна виховати підростаюче покоління, яке відповідало б національним ідеям відродження української державності, суверенності і соборності України. Для ефективного виховного процесу мусить бути міцним зв’язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і молодіжними організаціями, які разом мають справляти на дитину педагогічний вплив, побудований на релігійній моралі, виховувати волю, характер і патріотизм. Суспільство, що не визнає твердих моральних законів, розкладається, а сама нація зазнає руйнації, аж до самознищення.

В основу виховання української молоді професор Г. Ващенко ставить загальнолюдські і національні цінності, виплекані протягом віків, головними серед яких є моральний закон творення Добра і боротьби зі злом, визнання Правди і побудова справедливого ладу.

Побудований на цій основі світогляд людини веде її на шлях служіння подвійній високій меті: Богові і своїй нації; Богові як абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, і нації як реальній земній спільності, для якої ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення. Звідси ідеал служби Богові і Україні, який професор Г. Ващенко пропонує для виховання української молоді.

Саме поняття виховного ідеалу розглядається як образ ідеальної людини, на котрий має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління. Такий ідеал витримав пробу історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас і виражений у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу.

Традиційною в Україні є українська гостинність, любов до краси і добра, до мистецької творчості, музики, співу, танців. Мрійливе романтичне ставлення до життя, що поєднується з природною працьовитістю та практичним підходом, любов до ближнього і доброзичливість у стосунках поєднуються з деякими рисами індивідуаліста. До традицій належить також побут з його вірністю в коханні, статевою стриманістю і здоровим сімейним життям. Всі ці ознаки дають підставу Г. Ващенку стверджувати, що світогляд української людини -ідеалістичний.

Аналізуючи філософські і педагогічні ідеї Г. Ващенка, форми і методи їх практичного застосування в новій Україні, доходимо до думки, що в своїй любові до Батьківщини та релігійному світосприйманні цей видатний учений не міг передбачити реальні труднощі і проблеми, що виникнуть з поваленням радянського устрою та проголошенням суверенітету України.

Відзначимо одразу ж об'єктивну необхідність відродження національної самосвідомості, глибокого і об'єктивного аналізу причин її втрати за часів «совєцького» суспільства, актуальність пошуків, нових методів і форм, що необхідні в сьогоднішній освітній системі України.

З глибоким філософським і державницьким підходом, Г. Ващенко переконує в необхідності національного самоформування молоді, проте цей процес в його поглядах переходить у переоцінку місця нації в контексті історії та сучасного політичного життя. Становлення національного духу за Г. Ващенком базується виключно на любові до рідного народу, рідного краю. Водночас дуже непереконливою є його позиція у ставленні до інших націй, змісту, форм і методів (крім релігійних і національних) виховної роботи, розуміння інших людей, що з такою ж пристрастю люблять свою націю. Це дає підстави вважати його більше націоналістом, ніж патріотом, що можна розглядати як своєрідну форму захисту нації.

Глибока любов до свого народу, патетичний патріотизм, ідеалістичне світосприймання і на цій основі відмежування від дійсно наукових досліджень, об'єктивних висновків з історичного розвитку цивілізації, закономірностей становлення самостійності і державності інших народів приводить Г. Ващенка до сумнівного висновку, що Україна може стати великою державою, ґрунтуючись на чотирьох основних компонентах: любов до свого народу і Батьківщини, категоричне заперечення матеріалізму і класової боротьби, утвердження християнської моралі, самостійність і державність як фактор, що об'єднує всю націю. На думку Г. Ващенка першою абсолютною вартістю для молоді є Бог, другою Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чому благо Батьківщини.

На виховання у нашої молоді духу єдності й братерства мусять звернути особливу увагу школа, церква, громадські організації і преса.

Велику роль в цьому має відіграти Церква. Найміцніше об'єднання, що може існувати між людьми, — це об'єднання на ґрунті релігії, себто об'єднання на ґрунті вірувань, моралі, участі в службі Божій, під час якої віруючі переживають спільне релігійне піднесення. Молодь треба виховувати так, щоб для неї на першому місці стояли обов’язки, а потім уже права; щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення не з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, а з того, що вона чесно виконала свої обов’язки. Таку свідомість слід виховувати в молоді ще з дитинства. Нерозумно роблять ті батьки, що задовольняють всі вимоги і навіть забаганки дітей, не накладаючи на них ніяких обов’язків. Уже починаючи з 4−5 років, дитина мусить по мірі своїх сил обслуговувати себе і де в чому допомагати старшим.

Більші вимоги треба ставити до дітей шкільного віку. Вони мусять своїми вимогами найменше обтяжувати дорослих і без шкоди для навчання чим можуть допомагати їм. Зі свого боку школа мусить більше уваги звернути на громадське виховання молоді. Не досить озброїти учнів знанням, навіть знанням із історії нашого народу, не досить патріотичного виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Учні мають привчатися ретельно виконувати свої громадські обов’язки й відповідати за них перед шкільною громадою і педагогами. Це є передусім обов’язки чергового, до яких треба ставитися серйозніше, ніж до них ставиться сучасна українська школа. А головне те, що треба так перебудувати навчально-виховний процес, щоб учні не були пасивним об'єктом, щоб вони брали активну участь в ньому під керівництвом педагогів. Школа мусить стати для них маленькою батьківщиною, яку вони люблять і честю якої вони дорожать, яку вони разом з педагогами розбудовують.

В першу чергу вони беруть активну участь в навчальному процесі, не тільки тим, що кожний учень зокрема ретельно слухає виклади педагогів і виконує їхні завдання, айв тому, що кожний учень дбає, щоб увесь клас вчився добре. Крім того, учні, допомагаючи педагогові, мають дбати про обладнання і добрий стан шкільних кабінетів і лабораторій. Звичайно ця справа лежить на шкільній адміністрації і на вчителях. Школа купує приладдя й наочні підсобники, і догляд за ними падає виключно на вчителя. При такій постанові учень залишається пасивним споживачем і тому байдуже ставиться до того, в якому стані кабінет або лабораторія. Це справа не його, а вчителя. Інше відношення до кабінету чи лабораторії буде в учня, коли він сам бере хоч якусь участь в їх організації, а це цілком можливе у всяких умовах шкільної роботи. Так, наприклад, учні завше можуть взяти найактивнішу участь в організації геологічного, ботанічного й зоологічного кабінетів, збираючи для них і систематизуючи матеріали з місцевої природи.

Для географічного, історичного й мовного кабінетів учні можуть виготовляти мали, діаграми, схеми, малюнки і т. п. Зі своєї власної педагогічної практики Г. Ващенко наводить приклад, коли студенти педагогічної школи, що містилася на селі й не мала зовсім коштів на кабінети, самі під керівництвом педагогів виготовили такі приладдя, як тахістоскоп, ергограф, естезіометр тощо і цим дали можливість організувати в школі експериментальні психологічні дослідження. Це зовсім не означає, що школа не мусить купувати фабричних приладів і занадто навантажувати учнів технічною роботою на шкоду праці над програмовим матеріалом. Це означає тільки те, що школа мусить використовувати кожний момент своєї роботи не тільки для того, щоб дати учням знання, а й для того, щоб виховати з них повновартісних, всебічно розвинутих людей і добрих громадян своєї батьківщини. Крім того, учні мусять брати активну участь в організації шкільних екскурсій, доповідей, літературно-мистецьких ранків і вечірок та культурних розваг. Життя учнів у школі мусить бути найповнішим, задовольняючи, по змозі, всі здорові їх потреби, причому учні мусять бути не лише споживачами, а й продуцентами. Але крім цього, школа мусить застосовувати і спеціальні заходи громадського виховання учнів.

Школу слід розглядати не лише як установу, куди діти приходять на 4−6 годин, щоб тільки чогось навчитись, а як дитячу громаду, що має свої спільні інтереси, своє громадське життя. Вона мусить мати свої органи, що керують цим життям, мусить мати свої збори, загальні і групові. Шкільні громадські організації мусять працювати під тактовним і досвідченим керівництвом педагогів. Керівництво останніх мусить бути спрямоване на те, щоб активну участь в громадському житті школи брали всі учні, щоб у керівних органах школи не було засилля честолюбних учнів, щоби в учнів виховувалася думка, що нема прав без обов’язків, що па першому місці мають стояти обов’язки, а потім уже права. Так в учнів крок за кроком виховуються навички до громадської роботи і риси свідомого громадянина.

Як показано вище, традиційний європейський виховний ідеал побудований на засадах гармонійного розвитку людини. Гармонійність треба розуміти не як розвиток всіх властивостей людини до однакового рівня, а як певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі те чи інше місце в зв’язку з роллю її в нашому житті й діяльності. Людину можна визнати за гармонійно розвинену лише при тій умові, коли якась властивість її посідає центральне місце в її психічному житті і відіграє роль стрижня, навколо якого органічно об'єднуються особисті властивості людини.

Такою властивістю українця в сучасних умовах життя українського народу є безмежна відданість Богові й Батьківщині. Отже, цій рисі мають підкорюватись всі інші властивості українця, як психічні, так і фізичні. Розглянемо ці властивості.

Служба Богові й Батьківщині вимагає в першу чергу високих інтелектуальних властивостей. Щоб служити Богові й Батьківщині, треба мати відповідний світогляд, добру фахову підготовку і розвинені формальні здібності інтелекту.

Розвиток цих властивостей і ставить перед собою завдання виховання української молоді. Світоглядом є певна система знань, спираючись на яку, людина може розв’язувати питання про буття як в його основах, так і в окремих явищах. Світогляд може бути ідеалістичним або матеріалістичним. Перший за основу буття визнає Абсолютний Дух як першу причину й найвищу мету всього існуючого. Християнський світогляд будується на засадах віри у Всемогутнього й Всеблагого Бога-Творця й Промислителя. Характерною ознакою ідеалістичного світогляду є віра в безсмертність душі. Матеріалістичний світогляд стоїть на тому, що існує лише матерія; що психічні процеси — це рух або властивість високоорганізованої матерії, що всяке психічне життя припиняється зі смертю тіла.

І традиції нашого народу, і сучасні світові події доводять, що єдиним правильним шляхом у вихованні нашої молоді є вироблення у неї ідеалістичного світогляду на релігійній основі. Тільки на такій основі людина може дати відповідь на питання, що стосуються не лише окремих явищ природи й суспільного життя, а й на питання про буття в цілому.

Тільки ідеалістичний світогляд може бути суцільним і позбавленим внутрішніх суперечностей. Для нас зрозуміло, що такий світогляд може бути побудований лише на християнських засадах.

Характер світогляду набуває особливо великого значення в сучасних умовах життя людства. Боротьба, що провадиться тепер на цілому світі, є в першу чергу боротьбою двох світоглядів — ідеалістично-християнського і матеріалістично-атеїстичного. У цій боротьбі молодь наша мусить бути якнайкраще озброєною. Це означає, що вона не тільки має вірити в те, що існує Всемогутній і Всеблагий Бог, що існує нематеріальна душа, що є Боже Провидіння, що відношення між людьми мусять бути засновані не на класовій боротьбі, а на християнській любові.

Молодь мусить бути в першу чергу добре озброєна знаннями з християнського віровчення, історії філософії і з новіших філософських течій. Тому в навчальний план старших класів середньої школи неодмінно слід включити курс філософічної пропедевтики. На зборах молоді, на всяких гуртових заняттях слід частіше читати доповіді на філософічні теми, організовуючи після них дискусії, бо одного слухання лекцій ще не досить для вироблення стійкого світогляду.

Нарешті, слід більше уваги приділити ознайомленню молоді з новими течіями в галузі природознавства. Сучасне природознавство під впливом найновіших відкриттів відходить від матеріалізму й стає на шлях ідеалізму.

В педагогіці щодо інтелектуального виховання є дві течії. Одна з них на перше місце ставить фахову підготовку, тобто озброєння молоді знаннями й навичками, потрібними в практичній діяльності. Друга на перше місце ставить загальну освіту і вироблення світогляду.

Молоде покоління не лише засвоює культурні здобутки поколінь попередніх, а й рухає культуру вперед Це можливе лише при наявності розвинених творчих здібностей. Тому школа має приділити велику увагу розвиткові у молоді так званих формальних здібностей інтелекту. Такими здібностями є спостережливість, пам’ять, творча уява і логічне мислення.

Друге завдання виховання молоді - це виховання морально-релігійне. Важливість його підкреслюється уже тим гаслом, що ми кладемо в основу виховання української молоді. Це гасло — служба Богові і Батьківщині. Історія показала, що тривка мораль може бути побудована лише на релігійних засадах. Коли мораль будується на засадах користі, щастя, то вона врешті перетворюється в мораль егоїзму, себто перестає бути справжньою мораллю. Лише віра в Бога і безсмертя людської душі можуть бути основою високої моралі, що не знає компромісів і має абсолютний характер.

У юнацтва треба виховувати моральну чистоту, свідомість дівочої чи юнацької честі, стриманість, підкорення статевих почувань принципам моралі. Треба також плекати традиції і щодо виховання у молоді пошани до батьків і взагалі до старших, що є основою суспільного і державного ладу. Нарешті, треба виховувати у молоді свідомість власної людської гідності, на основі якої виробляється правдивість, вірність даному слову, чесність.

Не менш важливим завданням школи є виховання бадьорості і життєрадісності.

Третє завдання нашої школи — дати нашій молоді естетичне виховання. Українці з давніх-давен виявляють великі природні естетичні здібності. Але це не означає, що школа може занедбати ділянку естетичного виховання, поклавшись на природу. Навпаки, те, що дала нам природа, треба розвивати до найвищої міри. З боку педагогічного й психологічного естетичне виховання можна розглядати з погляду естетичного, або мистецького сприймання і з погляду естетичної творчості. Що ж до самого змісту естетичного виховання, то його можна розподіляти на естетику побуту, сприймання красот природи, сприймання творів мистецтва й художню творчість в різних її галузях. Щодо естетики побуту, то в цій галузі треба розвивати чепурність в одежі, житлі, уміння прикрасити приміщення і таке інше.

Крім того, школа має прищепити дітям любов і розуміння красоти природи. Людина, відірвана від природи, не може жити повним життям, бо саме краса природи є джерелом найчистіших наших радостей.

Так само школа має виробити у дітей здоровий смак щодо творів мистецтва. Це вимагає не тільки культури самого лише естетичного сприймання, а й напевно, культури інтелекту. Щоб розуміти й сприймати найкращі твори мистецтва, потрібні певні знання з історії письменства, малярства, скульптури, музики, архітектури.

Нарешті, школа має розвивати творчі, мистецькі здібності дітей. По-перше, між нашими дітьми є немало талантів, що при добрих умовах виховання можуть дати нашому народові коштовні твори чи то в галузі літератури, чи в галузі музики або малярства. На цих дітей школа має звернути увагу, щоб таланти їх не згинули, а дали найкращі наслідки. Але творчі мистецькі здібності треба розвивати і у дітей, не обдарованих якимись мистецькими талантами. Це тому, що мистецька творчість навіть при відсутності великих природних здібностей відіграє певну роль в діяльності кожної людини і часто є джерелом моральної втіхи й чистих радостей. Крім того, людина, що здібна сама щось творити в галузі мистецтва, може глибше розуміти мистецькі твори, ніж людина, що зовсім не володіє технікою творчості.

Останнє завдання нашої школи — це фізичне виховання молоді. Школа має виховати дітей здоровими, міцними й спритними. Фізичне виховання не може ставити перед собою завдання виховувати атлетів. Проти цього заперечував ще Аристотель. Але школа мусить так поставити фізичне виховання, щоб наша молодь була не тільки здоровою під час шкільного навчання, а й після закінчення школи. Тому з дитинства треба прищепити дітям здорові гігієнічні навички щодо їжі, користування повітрям, чергування праці й спочинку й таке інше. Ці навички мусять спиратися на певні знання в галузі гігієни. Крім того, треба виховувати молодь так, щоб вона могла без шкоди для здоров’я зносити холод і спеку тощо.

Фізичне виховання не можна розглядати без зв’язку з вихованням інтелектуальним і моральним. Основне у людини — її дух. Отже, дітей треба виховувати так, щоб тіло у них було спритним і міцним знаряддям духу.

Нарешті, слід сказати про виховання у молоді чемності й пристойності в особистій поведінці і у відношеннях до інших. Цій рисі надавали немалого значення і письменники княжого періоду, що поклали в основу наших традицій християнське виховання. Вони дають поради, як молоді люди мають поводитися зі старшими і рівними собі, як мають ставитись до священиків, ченців і т. інше. Отже, коли йде мова про виховання пристойності й чемності, то під ними треба розуміти ту чемність, про яку писали письменники княжого періоду. В основі її має лежати християнське ставлення до людини: щира пошана до неї як до образу й подоби Божої, незалежно від того, який її матеріальний стан і соціальне становище. Звідси — доброзичливість, уважність, щирість, пошана до старших, до священнослужителів. Така поведінка є виявом добрих християнських почувань і разом з тим сприяє добрим відношенням між людьми, робить спілкування з ними джерелам чистої радості, є одною з умов дружної співпраці для загального добра.

Поставлені вище завдання можуть бути здійснені через виховання молоді: морально-релігійне, національно-патріотичне, інтелектуальне і фізичне. Відповідно до цього і мусить бути побудована система педагогіки. Але не треба забувати, що педагогічний процес — єдиний, що всі названі вище види виховання органічно поєднані між собою, жоден з них не треба мислити без іншого. Єдність педагогічного процесу відповідає єдності психіки людини і стає одною з найважливіших передумов її гармонійності.

Висновки

Підсумовуючи вище сказане, зазначимо, що суспільний ідеал Г. Ващенка нерозривно пов’язаний з християнством. Саме в ньому він убачав єдину альтернативу соціалістичному устрою, як найбільш несправедливій, на його думку, формі розвитку людства. З утвердженням християнської релігії в свідомості українців Г. Ващенко пов’язував і розв’язання проблеми національного визволення.

Прагнучи забезпечити національні і соціальні права для свого народу, професор прагне примирити непримиренні речі, намагається переконати інших і передусім, мабуть, самого себе, що такий синтез не тільки бажаний, а й історично можливий. Мусимо визнати, що гуманіст і демократ, в якому поєдналися релігійний фанатизм і консерватизм, став жертвою власних ілюзій, політичної і соціальної наївності та віри у всемогутність християнства.

Та все ж визнаємо, що головною діючою силою в процесах оновлення суспільства виступає молода людина. Практичне значення педагогічних поглядів Г. Ващенка в плані гуманізації, відродження поваги до християнської моралі, духовності, до морально-етичних засад повинно знайти практичне втілення в сучасній школі гнучкими, виваженими, обережними педагогічними прийомами, яких так багато описано в педагогічній спадщині В. Сухомлйнського і А. Макаренка. І хоч вони були відвертими атеїстами, методи педагогічного впливу, досконале оволодіння прийомами перетворення об'єкта виховання в суб'єкт, або спрямування його в русло самовиховання є найефективнішим педагогічним прийомом.

Школа, як джерело злагоди, толерантності не повинна втягуватися у міжконфесійні і політичні чвари, що неминуче викличе запровадження обов’язкового релігійного навчання, про яке мріяв Г. Ващенко та його послідовники. Поміркована і стримана позиція держав, які є загальновизнаними лідерами світової цивілізації, виявляється у ставленні до релігії. У більшості демократичних країн церква відокремлена від держави.

Водночас не можна не визнати і того факту, що існує об'єктивна необхідність реформувати суспільство на утвердженні загальнолюдських цінностей цивілізованого світу, активно вирішувати проблеми, які хвилюють людей сьогодні. Ортодоксальність і непримиренність різних конфесій, неприйняття в різних регіонах однієї і тієї ж релігії спонукають до пошуку інших шляхів відродження національної моралі. У народній педагогіці, яка має певні регіональні відмінності, можна знайти чимало оригінальних методичних прийомів і форм їх реалізації. Поради Г. Ващенка щодо виховання молоді на засадах християнської моралі якраз і можуть сприяти формуванню у сучасного молодого покоління загальнолюдських чеснот, відродженню національних цінностей, втіленню ідеї про всебічно і гармонійно розвинену особистість, яка б могла внести свою лепту у розбудову рідної держави.

І ще одне зауваження. Носієм «Виховного ідеалу» Г. Ващенка може бути не тільки глибоко релігійна і віддана своїй Батьківщині людина, а й людина прогресивна, здатна сприймати реалії життя, гнучко, виразно використовувати їх для самовиховання.

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал: підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків". Т. І. 3-тє вид. — Полтава: Полтавський вісник, 1994. — 191 с.

2. Яковенко В. Виховний ідеал Г. Ващенка і його значення для гуманізації освіти / Рідна школа. — 1999. — № 2. — 167 с.

3. Туряниця В. В. Ідеал як мета виховання (Г. Ващенко про виховні ідеали) // Науковий вісник Ужгородського державного університету: Педагогіка і соц. робота. — Ужгород. — 1999. — Вип. 2. — С. 35−38

4. Погрібний А. Виховний ідеал педагога-державника / Освіта. — 1998. — 22−29 квітня. — № 29−30. — с. 2−3

5. Рудакевич М. Г. Ващенко про виховний ідеал / Мандрівець. — 6 (1995) -1 (1996). -с. 41−54

6. Харламов Й. Ф. Педагогика. — М.: Высш. шк., — 1990. — 576 с.

7. Фіцула М.М. Педагогіка: навчальний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів освіти. — Тернопіль: Богдан, 1997. — 192 с.

8. Фіцула М.М. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. — К.: Академія, 2000. — 542 с.

9. Гончаренко С. Український педагогічний словник: К.: Либідь, 1997. — 374 с.

10. Закон України «Про освіту» // Голос України. — 1996. — № 77

11. Коваль О. Г. Ващенко — творець української виховно-освітньої системи // Рідна школа. — 1993. — №З

12. Коваль О. // Дивослово. — 1996. — № 4

13. Коржастерова Г., Коржастеров А. Педагогический словарь: Для студентов высших й средних педагогических заведений. — М.: Академия, 2000. — 176 с.

14. Кравець В. Історія української школи і педагогіки, Тернопіль, 1994.

15. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української педагогіки. Навч. посібник для студентів педагогічних навчальних закладів. — К., 1999. -360 с.

16. Мойсеюк Н. Е. Педагогіка: Навч. посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. — К, 1999. — 350 с.

17. Щербань П. М. Прикладна педагогіка: навчально-методичний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів. — К.: Вища школа, 2002. — 215 с.

18. Чепіль М., Гриців С. Християнський виховний ідеал у педагогічній спадщині Г. Ващенка // Сучасне українське виховання: Матер, нац. практ. конф. — Дрогобич. — 07. 11. 96. — Львів, 1997.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой