Взаємозв’язок грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Кафедра політичної економіки

Курсова робота

«Взаємозв'язок грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави»

Зміст

Реферат

Вступ

Розділ 1. Взаємозв'язок грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

1.1 Грошово-кридитна політика

1.2 Бюджетно-податкова політика

1.3 Валютна політика

Розділ 2. Аналіз взаємозв'язку грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

2.1 Аналіз грошової політики держави

2.2 Аналіз бюджетно-податкової політики держави

2.3 Аналіз валютної політики дерави

Розділ 3. Шляхи покращення грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

Висновки

Використана література

Реферат

Курсова робота: 43 сторінки, 2 графіка, джерела.

Об'єктом дослідження є задачі та взаємозв'язок грошово-кредитної, бюджетно-подпткової та валютної політики держави.

Предметом дослідження є наслідки взаємозв'язку грошово-кредитної, бюджетно-подпткової та валютної політики на економіку.

Мета проекту — дослідження грошово-кредитної, бюджетно-подпткової та валютної політики вплив на економіку вцілому.

Метод дослідження — аналітичний з використанням статичтичних даних.

Результати дослідження — в результаті роботи було проводено аналіз функціонування грошово-кредитної, бюджетно-подпткової та валютної політики економіку вцілому.

ЦБ, ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА, ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА, БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА

Вступ

Грошово-кредитна, бюджетно-податкова та валютна політика є найважливішим напрямком економічної політики держави. Вони повинні бути «вписані» у спільну мету розвитку національної економіки та сприяти досягненню макроекономічної рівноваги.

Грошово — кредитна політика покликана стимулювати ділову активність в умовах депресії і затискати, пригнічувати економічне зростання при перегріві кон’юнктури. У самому загальному вигляді завдання монетарної політики полягає у створенні умов, при яких економічні агенти (приватні особи, підприємці, громадські та державні органи), реалізуючи свободу вибору, виробляли б дії, що збігаються з цілями економічної політики. Кредитно-грошове регулювання не має примусового характеру.

У загальному понятті мета державного регулювання економіки — досягнення макроекономічної рівноваги при оптимальних для даної країни темпах економічного зростання. У такому випадку можна виділити наступні цілі державного регулювання економіки:

* стабільний рівень цін;

* високий рівень зайнятості;

* рівновага зовнішньоторговельного обміну;

* економічне зростання.

Якщо мета розвитку національної економіки полягає в забезпеченні достатнього економічного зростання, то така і стратегічна мета грошово-кредитної, Бюджетно-податкової та валютної політики. Значить, основною метою цих напрямків політики є: забезпечення стабільності цін, ефективної зайнятості населення і зростанні реального обсягу валового національного продукту. Ця мета досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на багато років і не є швидкою реакцією на зміну ринкової кон’юнктури. Тому для держави дуже важливо правильно визначити грошово-кредитну політику. Так як наслідки ляжуть на все суспільство «за неминучі помилки держави ми відповідаємо своїми грошима, а воно — нашими», «чим менше частка державних витрат у ВНП, тим краще життя людей».

Мета курсової роботи: вивчити вплив грошово-кредитної, бюджетно-податкової та валютної політики на економіку держави в цілому.

Відповідними завданнями моєї курсової роботи є:

* вивчення взаємозв'язку грошової, бюджетно-податкової та валютної політики;

* встановлення їх впливу на рівень грошової маси і на економіку держави в цілому;

* вивчення інструментів цих політик;

Об'єктами даного дослідження є грошовий ринок, попит і пропозиція грошей, наслідки змін їх динаміки і вплив на економіку.

Предметом моєї курсової роботи є грошова, бюджетно-податкова та валютна політика держави, їх цілі та вплив на економіку.

1. Взаємозв'язок грошової, бюджетно-податкової та валютної політики

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з бюджетно-податкової і зовнішньоекономічної політики. Якщо Центральний Банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика виявляється практично неможливою, тому що збільшення або скорочення валютних резервів (купівля або продаж Центральним Банком іноземної валюти на валютному ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці (наприклад, при покупці валюти пропозиція грошей в економіці збільшується). Виняток становить лише ситуація, коли Центральний Банк проводить стерилізацію припливу або відтоку валютних резервів, нейтралізуючи коливання грошової маси, що сталися внаслідок валютних операцій, зміною обсягу внутрішнього кредиту за допомогою відомих інструментів грошової політики.

Певні труднощі пов’язані з питанням узгодженості, координації бюджетно-податкової та грошової політики. Якщо уряд стимулює економіку значним розширенням державних витрат, результат буде багато в чому пов’язаний з характером грошової політики (поведінкою Центрального Банку). Фінансування додаткових витрат борговими способом, тобто через випуск облігацій, чинитиме тиск на фінансовий ринок, зв’яже частина грошової маси і викличе зростання процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій («ефект витіснення») і підриву вихідних стимулів до розширення економічної активності.

Аналогічна проблема постає при вирішенні питання про фінансування дефіциту держбюджету. Як відомо, дефіцит може покриватися грошовою емісією (монетизація дефіциту) або шляхом продажу державних облігацій приватному сектору (боргове фінансування). Останній спосіб вважається неінфляційним, не пов’язаних з додатковим пропозицією грошей, якщо облігації купуються населенням, фірмами, приватними банками. У цьому випадку відбувається лише зміна форми заощаджень приватного сектору — вони переводяться в цінні папери. Якщо ж до купівлі облігацій підключається Центральний Банк, то, як вже було показано, збільшується сума резервів банківської системи, а відповідно, грошова база і починається мультиплікативний процес розширення пропозиції грошей в економіці.

Ефективна стабільна грошова політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп зростання грошової маси) в більшості випадків не може співіснувати з фіскальною політикою, що допускає значний дефіцит держбюджету. Це пов’язано з тим, що в умовах тривалого, а тим більше зростаючого дефіциту та обмежених можливостей боргового фінансування уряду буває складно утриматися від тиску на Центральний Банк з метою домогтися збільшення грошової маси для фінансування дефіциту.

1.1 Грошово-кредитна політика

Основною метою грошово-кредитної політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін. Грошово-кредитна політика полягає в зміні грошової пропозиції з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва (стабільний ріст), зайнятості і рівня цін.

Нерегульована діяльність комерційних банків може привести до циклічних коливань ділової активності, тобто в періоди інфляції їм вигідно збільшувати грошову пропозицію, а в період депресії - зменшувати, посилюючи тим самим криза. Тому необхідна виважена державна політика регулювання грошового обігу. Цю роль головного координуючого і регулюючого органу всієї грошової системи країни виконує центральний (емісійний) банк.

Головне завдання кредитно-грошової політики центрального банку — підтримка стабільної купівельної сили національної валюти та забезпечення еластичною системи платежів і розрахунків. У той же час політика центрального банку є однією з найважливіших частин регулювання всієї економіки держави. У другій половині XX століття склався «магічний чотирикутник» цілей регулювання економіки: забезпечення стабільних темпів економічного зростання, стабільної національної валюти, зайнятості і рівноваги платіжного балансу. В останні роки до них додалася завдання досягнення екологічної рівноваги.

Спочатку основною функцією центральних банків було здійснення емісії готівкових грошей, у даний час ця функція поступово відійшла на другий план, однак не слід забувати, що готівкові гроші все ще є тим фундаментом, на якому грунтується вся грошова маса, тому діяльність центрального банку з емісії готівкових грошей повинна бути не менш зваженої і продуманої, ніж будь-яка інша.

Здійснюючи грошово-кредитну політику, впливаючи на кредитну діяльність комерційних банків і направляючи регулювання на розширення або скорочення кредитування економіки, центральний банк досягає стабільного розвитку внутрішньої економіки, зміцнення грошового обігу, збалансованості внутрішніх економічних процесів. Таким чином, вплив на кредит дозволяє досягти більш глибоких стратегічних задач розвитку всього господарства в цілому. Наприклад, недолік у підприємств вільних грошових коштів ускладнює здійснення комерційних угод, внутрішніх інвестицій і т.д. З іншого боку, надлишкова грошова маса має свої недоліки: знецінення грошей, і, як наслідок, зниження життєвого рівня населення, погіршення валютного положення в країні. Відповідно в першому випадку грошово-кредитна політика повинна бути спрямована на розширення кредитної діяльності банків, а в другому випадку — на її скорочення, переходу до політики «дорогих грошей» (ре-реєстраційних).

За допомогою грошово-кредитного регулювання держава прагне пом’якшити економічні кризи, стримати зростання інфляції, з метою підтримки кон’юнктури держава використовує кредит для стимулювання капіталовкладень у різні галузі економіки країни.

Потрібно відзначити, що грошово-кредитна політика здійснюється як непрямими (економічними), так і прямими (адміністративними) методами впливу. Різниця між ними полягає в тому, що центральний банк або робить непрямий вплив через ліквідність кредитних установ, або встановлює ліміти щодо кількісних і якісних параметрів діяльності банків.

Потрібно відзначити, що за допомогою кредитного регулювання держава прагне пом’якшити економічні кризи, стримати зростання інфляції, з метою підтримки кон’юнктури держава використовує кредит для стимулювання капіталовкладень у різні галузі народного господарства.

Пропозиція грошей на грошовому ринку відіграє велику роль в економіці. Це, зокрема, випливає з відомого рівняння обміну. Відповідно до нього існує залежність між обсягами грошової маси, швидкістю обігу грошей, випуском продукції та рівнем цін. А ось що показує західна статистика:

«Рівень зростання пропозиції грошей і середній рівень цін практично лінійно залежні з коефіцієнтом більше 0.9 для всіх агрегатів у всіх країнах з усіма економіками (по розвиненості).

Рівень зростання пропозиції грошей і реального виробництва абсолютно не пов’язані між собою там, де приріст грошової маси більш ніж приблизно 18% на рік. У країнах же з меншими темпами зростання грошової маси існує практично лінійна залежність з коефіцієнтом близько 0.1.

Рівень інфляції і рівень зростання реального продукту абсолютно не взаємозалежні.

Вище вже були згадані політика дорогих грошей (ре-реєстраційних) і політика дешевих грошей (експансіоністська). Нижче ми побачимо, в чому вона полягає і який механізм її реалізації.

Припустимо, економіка зіткнулася з безробіттям і зі зниженням цін. Отже, необхідно збільшити пропозицію грошей. Для досягнення даної мети застосовують політику дешевих грошей, яка полягає в наступних заходах.

По-перше, центральний банк повинен здійснити покупку цінних паперів на відкритому ринку в населення й у комерційних банків. По-друге, необхідно провести зниження облікової ставки і, по-третє, потрібно нормативи по резервних відрахуваннях. У результаті проведених заходів збільшаться надлишкові резерви системи комерційних банків. Так як надлишкові резерви є основою збільшення грошової пропозиції комерційними банками шляхом кредитування, то можна очікувати, що пропозиція грошей у країні зросте. Збільшення грошової пропозиції понизить процентну ставку, викликаючи зростання інвестицій і збільшення рівноважного чистого національного продукту. З вищесказаного можна зробити висновок, що в завдання даної політики входить зробити кредит дешевим і легко доступним з тим, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятість.

У ситуації, коли економіка стикається з зайвими витратами, що породжує інфляційні процеси, центральний банк повинен спробувати знизити загальні витрати шляхом обмеження або скорочення пропозиції грошей. Щоб вирішити цю проблему, необхідно понизити резерви комерційних банків. Це здійснюється наступним чином. Центральний банк повинен продавати державні облігації на відкритому ринку для того, щоб урізати резерви комерційних банків. Потім необхідно збільшити резервну норму, що автоматично звільняє комерційні банки від надлишкових резервів. Третя міра укладається в піднятті дисконтної ставки для зниження інтересу комерційних банків до збільшення своїх резервів за допомогою запозичення в центрального банку. Наведену вище систему заходів називають політикою дорогих грошей. У результаті її проведення банки виявляють, що їхні резерви надто малі, щоб задовольнити пропонуються законом резервної нормі, тобто їх поточний рахунок занадто великий стосовно їх резервів. Тому, щоб виконати вимогу резервної норми при недостатніх резервах, банкам варто зберегти свої поточні рахунки, утримавшись від видачі нових позик, після того як старі виплачені. Внаслідок цього грошова пропозиція скоротиться, викликаючи підвищення норми відсотка, а зростання процентної ставки скоротить інвестиції, зменшуючи сукупні витрати й обмежуючи інфляцію. Мета політики полягає в обмеженні пропозиції грошей, тобто зниження доступності кредиту і збільшення його витрат для того, щоб знизити витрати і стримати інфляційний тиск.

Необхідно відзначити сильні і слабкі сторони використання методів грошово-кредитного регулювання при наданні впливу на економіку країни в цілому. На користь монетарної політики можна привести наступні доводи. По-перше, швидкість і гнучкість у порівнянні з фіскальною політикою. Відомо, що застосування фіскальної політики може бути відкладене на довгий час через обговорення в законодавчих органах влади. Інакше йде справа з грошово-кредитною політикою. Центральний банк і інші органи, які регулюють кредитно-грошову сферу, можуть щодня приймати рішення про покупку і продаж цінних паперів і тим самим впливати на грошову пропозицію і процентну ставку. Другий важливий аспект пов’язаний з тим, що в розвинених країнах дана політика ізольована від політичного тиску, крім того, вона за своєю природою м’якше, ніж фіскальна політика і діє тонше і тому представляється більш прийнятною в політичному відношенні.

Але існує і ряд негативних моментів. Політика дорогих грошей, якщо її проводити досить енергійно, дійсно здатна понизити резерви комерційних банків до точки, у якій банки змушені обмежити обсяг кредитів. А це означає обмеження пропозиції грошей. Політика дешевих грошей може забезпечити комерційним банкам необхідні резерви, тобто можливість надання позик, однак вона не в змозі гарантувати, що банки дійсно видадуть позичку і пропозицію грошей збільшиться. При такій ситуації дії даної політики виявляться малоефективними. Дане явище називається циклічною асиметрією, причому вона може виявитися серйозною перешкодою грошово-кредитного регулювання під час депресії. У більш нормальні періоди збільшення надлишкових резервів веде до надання додаткових кредитів і, тим самим, до зростання грошової пропозиції.

Інший негативний фактор, замічений деякими неокейнсианцами, полягає в наступному. Швидкість обігу грошей має тенденцію мінятися в напрямку, протилежному пропозицією грошей, тим самим, гальмуючи або ліквідуючи зміни в пропозиції грошей, викликані політикою, тобто коли пропозиція грошей обмежується, швидкість обігу грошей схильна до зростання. І навпаки, коли приймаються політичні заходи для збільшення пропозиції грошей в період спаду, досить імовірно падіння швидкості обігу грошей.

Іншими словами, при дешевих грошах швидкість обігу грошей знижується, при зворотному ході подій політика дорогих грошей викликає збільшення швидкості обігу. А нам відомо, що загальні витрати можуть розглядатися як грошову пропозицію, помножена на швидкість обігу грошей. І, отже, при політики дешевих грошей, як було сказано вище, швидкість обігу грошової маси падає, а, значить, і загальні витрати скорочуються, що суперечить цілям політики. Аналогічне явище відбувається при політиці дорогих грошей.

В основі грошово-кредитної політики лежить теорія грошей, що вивчає вплив грошей на стан економіки в цілому.

Серед економістів точаться суперечки, зумовлені двома різними підходами: кейнсіанською теорією і монетаризмом. У чому ж суть цих розбіжностей?

Кейнсіанська теорія грошей.

Джон Мейнард Кейнс і його послідовники вважали, що ринкова структура економіки має внутрішніми «пороками», що вона нездатна до саморегулювання. Це, зокрема, виражається в безробітті, інфляції, частих економічних кризах. Кейнсіанці робили висновок, що держава повинна активно втручатися в справи економіки для запобігання криз та забезпечення стабільності, повинно проводити жорстку фіскальну та грошову політику. Вони визнавали, що зміна грошової пропозиції впливає на номінальний ВНП, причому в основу монетарної політики повинен бути покладений рівень процентної ставки (так як, змінюючи процентну ставку, ми змінюємо інвестиційну активність, а через мультиплікаційний ефект — номінальний ВНП).

Основоположним кейнсианским рівнянням є:

ВНП = С + I + G + NX

(С — споживчі витрати населення, I — інвестиції, G — державні витрати на купівлю товарів і послуг, NX — чистий експорт).

Кейнсіанці вважали, що фіскальна, або бюджетна, політика виявляється більш дієвою в період економічної кризи, ніж грошова політика.

На думку кейнсіанців, швидкість обігу грошей мінлива і непередбачувана. Кейнсіанська позиція полягає в тому, що гроші потрібні не тільки для укладання угод, а й для володіння ними як активів. «Рухаються» тільки гроші «для угод», гроші - активи не беруть участь в обороті. Отже, чим більше відносне значення грошей, що використовуються для угод, тим вище швидкість грошового обігу.

Розширення грошової пропозиції понизить процентну ставку. Коль скоро тепер стає менш накладно мати гроші як активи, населення буде тримати більше грошових активів з нульовою швидкістю обертання. Тому загальна швидкість грошового обігу падає.

Отже, швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно ставці відсотка і назад за пропозицією грошей. Якщо це так, то стабільна зв’язок між грошовою масою і чистим національним продуктом відсутня, так як швидкість грошового обігу змінюється зі зміною грошей.

Вище було зазначено, що для боротьби з інфляцією необхідно обмежити грошову масу.

Кейнсіанці дотримуються тут іншої думки. Вони вважають, що зменшення грошової пропозиції може призвести до зменшення попиту, що приведе до спаду виробництва, що у свою чергу посилить інфляцію.

Насправді все залежить від ситуації на ринку. Якщо при нееластичному пропозиції товарів підвищити грошову масу, то це призведе тільки до зростання цін — інфляції.

Якщо ж на ринку пропозиція еластично (товарів багато — грошей не вистачає), то з підвищенням обсягу грошової маси збільшиться виробництво, отже, інфляція почне вщухати.

Кейнсіанці вважають, що головною проблемою в державному регулюванні є Підхльостування ефективного попиту, а не боротьба з інфляцією, яка повинна носити регульований характер.

Монетаристський підхід.

На 70-ті роки припадає криза кейнсіанства. Над ідеями цієї школи беруть верх ідеї монетаризму, головним теоретиком якого є Мільтон Фрідман, відомий американський економіст.

Монетаристи вважають, що ринкова економіка є внутрішньо стійкою системою. Всі несприятливі моменти — наслідок нерозумного втручання держави, яке необхідно звести до мінімуму.

Монетаризм робить упор на грошах. Представники цієї школи вважають, що зв’язок між ВНП і грошовою масою більш міцна, ніж між інвестиціями і ВНП. Такий висновок робиться з рівняння І. Фішера:

МхY = PхG

(M — грошова маса, Y — швидкість грошового обігу, Р — індекс цін, G — кількість товарів). Адже якщо порахувати, що ВНП = PхG, а Y стабільна (або її зміни передбачувані), то ВНП безпосередньо залежить від маси грошей, що перебувають в обігу.

На закінчення хотілося б відзначити, що сучасні моделі грошової політики базуються і на кейнсіанських і на монетаристських ідеях.

Формування в нашій країні ринкових відносин об'єктивно зумовлює оволодіння всім спектром механізмів економічного регулювання. Існуючі часом уявлення про стихійність економічних процесів в ринковій економіці не мають під собою грунту. Регулюються, і досить жорстко, практично всі основні відносини, що визначають ефективність і життєздатність економіки в цілому. Серед них своєю значимістю виділяються і грошово-кредитні інструменти.

Основні інструменти грошово-кредитної політики.

Вище нами були викладені цілі грошово-кредитного регулювання. Розглянемо тепер основні інструменти, за допомогою яких центральний банк проводить свою політику по відношенню до комерційних банків. До них відносяться в першу чергу зміна ставки рефінансування, зміна норм обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку з цінними паперами та іноземною валютою, а також деякі заходи, що носять жорсткий адміністративний характер.

1.2 Бюджетно-податкова політика

Уряд має можливість впливати на економічну ситуацію за допомогою не лише грошово-кредитної, але і бюджетно-податкової політики. Під бюджетно-податковою політикою розуміються рішення, що приймаються урядом щодо загального рівня державних закупівель або податків.

Зміни в державних закупівлях. Коли уряд змінює державні закупівлі товарів і послуг, воно безпосередньо впливає на криву сукупного попиту. Припустимо, наприклад, що Міністерство оборони розміщує замовлення на 20 млрд. гривень на нові винищувачі. Компанія, що одержала державне замовлення, збільшує виробництво. Збільшення попиту на продукцію компанії відбивається в збільшенні сукупного попиту на товари і послуги, і крива сукупного попиту переміщується вправо.

Виявляється, що крива сукупного попиту зміститься вправо не на 20 млрд. гривень. Існують два ефекти, які роблять величину зсуву сукупного попиту відмінною від змін у державних закупівлях: ефект мультиплікатора і ефект витіснення. [5, 278−281]

Ефект мультиплікатора. Коли уряд приймає рішення про нове замовлення на 20 млрд. гривень, безпосередній ефект підвищення обсягу попиту — зростання зайнятості і прибутку виконавця держзамовлення. Але оскільки збільшуються заробітки робітників і прибуток власників фірми, зростуть витрати на споживчі товари. Державні закупівлі збільшують попит на продукцію фірм, що випускають предмети споживання. Оскільки кожна гривня, витрачена урядом, підвищує сукупний попит на товари і послуги більше, ніж на гривню, кажуть, що державні закупівлі мають ефект мультиплікатора щодо сукупного попиту. Проте на цьому дія ефекту мультиплікатора не закінчується. Оскільки споживчі витрати зростають, фірми-виробники наймають більша кількість працівників, і їхній прибуток зростає. Високі заробітки і прибутку зумовлюють збільшення споживчих витрат і т. д. Таким чином, більш високий попит веде до зростання доходів, що, у свою чергу, веде до ще більш значного попиту. Сумарний ефект відносно кількості товарів і послуг, на яке пред’являється попит, виявиться набагато більше початкового ефекту, викликаного безпосереднім збільшенням державних закупівель.

Ефект мультиплікатора, що виникає внаслідок реакції споживчих витрат на підвищення рівня попиту, може бути посилений реакцією з боку інвестицій. Наприклад, літакобудівна фірма могла б у відповідь на підвищений попит на літаки прийняти рішення про покупку більшої кількості обладнання або будівництво ще одного заводу. У такому разі підвищення попиту з боку уряду сприяє зростанню потреби в інвестиційних товарах. Така позитивна зворотній зв’язок між попитом та інвестиціями називається інвестиційним акселератором.

Обчислення мультиплікатора державних закупівель. Гранична схильність до споживання (МРС) — та частина додаткового доходу, яку домашнє господарство направляє на споживання, а не на заощадження. Припустимо, що гранична схильність до споживання дорівнює 3 / 4. Це означає, що з кожного заробленого рубля домашнє господарство зберігає 25 копійок і витрачає 75 копійок.

Щоб виміряти сумарний ефект, що надається на сукупний попит збільшенням державних закупівель, ми проаналізуємо окремі етапи процесу, який починається, коли уряд приймає рішення про фінансування закупівель (20 млрд. гривень). На цю ж суму зростають доходи (заробітки і прибутку). Збільшення доходів, у свою чергу, веде до підвищення споживчих витрат на МРС? 20. Отже, на цю суму (15 млрд. гривень) зростають доходи робітників і власників фірм-виробників споживчих товарів. Друге збільшення доходів означає нове підвищення споживчих витрат на МРС? (МРС? 20). Ці збільшення доходів внаслідок зворотного зв’язку тривають і далі.

Щоб знайти сумарний ефект урядових витрат щодо попиту на товари і послуги, ми складаємо все збільшення:

Зміна державних закупівель = 20 млрд.

Перша зміна споживання = МРС? 20 млрд.

Друга зміна = MPC? MPC? 20 млрд. = MPC2? 20 млрд.

Загальна зміна попиту = (1 + МРС + МРС2 + …)? 20 млрд.

Тут «…» означає нескінченне число доданків. Використовуючи формулу суми членів геометричної прогресії, одержимо:

Мультиплікатор = 1 + МРС + МРС2 + МРС3 + … = 1 / (1 — МРС).

Даний мультиплікатор дає нам значення додаткового попиту на товари і послуги, породжуваного кожним додатковим рублем державних закупівель.

Наприклад, якщо МРС = 3 / 4, мультиплікатор державних закупівель дорівнює 1 / (1 — 3 / 4), тобто дорівнює 4. У цьому випадку 20 млрд. гривень державних закупівель збільшують сукупний попит на 80 млрд. гривень.

Ефект витіснення. Ефект мультиплікатора передбачає, що наслідком бюджетно-податкової політики може бути більше, у порівнянні зі зміною обсягу державних закупівель, збільшення сукупного попиту. Однак економічна політика держави може супроводжуватися ефектом, що діє в протилежному напрямку. Збільшення державних закупівель стимулює попит на товари і послуги, але воно ж викликає підвищення процентної ставки, наслідком чого стає скорочення попиту на товари і послуги. Зменшення попиту, викликане бюджетної експансією, називається ефектом витіснення.

Збільшення попиту з боку уряду веде до підвищення доходів робітників і власників фірм. Зі зростанням доходів домашні господарства планують купувати більшу кількість товарів і послуг і, як результат, вирішують збільшити частку свого багатства в ліквідній формі. Тобто збільшення доходів, викликане бюджетної експансією, призводить до підвищення попиту на гроші.

Коли збільшення рівня доходів викликає зсув кривої попиту на гроші вправо, з MD1, до MD2, для збереження рівноваги попиту та пропозиції процентна ставка повинна підвищитися від г1 до r2.

Збільшення процентної ставки, у свою чергу, веде до зменшення обсягу попиту на товари і послуги. Зокрема, знижується попит на виробничі капіталовкладення та інвестиції в житлове будівництво. Отже, зростання державних закупівель, збільшуючи попит на товари і послуги, витісняє інвестиції, що скорочує вплив державних закупівель на сукупний попит. Збільшення урядових витрат приводить до зрушення кривої сукупного попиту з AD1 до AD2, але внаслідок ефекту витіснення вона повертається до AD3.

Підіб'ємо підсумки. Коли уряд приймає рішення про нові державні закупівлі, сукупний попит на товари і послуги зростає, але величина приросту визначається співвідношенням значень ефектів мультиплікатора і витіснення. [6, 78−79]

Зміни оподаткування. Інший важливий інструмент бюджетно-податкової політики — зміна рівня оподаткування. Коли уряд скорочує податки, реальні доходи домашніх господарств збільшуються, частина приросту витрачається на придбання споживчих товарів. У результаті крива сукупного попиту зрушується вправо. Збільшення податків веде до зниження витрат домогосподарств і зміщення кривої сукупного попиту ліворуч.

Величина зміни сукупного попиту, що виникає внаслідок зміни рівня оподаткування, також залежить від ефектів мультиплікатора і витіснення. Коли уряд знижує податки, заробітна плата і прибутки зростають, що стимулює збільшення споживчих витрат (ефект мультиплікатора). У той же час зростання доходів означає підвищення попиту на гроші і, відповідно, процентних ставок. Високі процентні ставки здорожують запозичення, що веде до зниження інвестиційних витрат (ефект витіснення). У залежності від співвідношення ефекту мультиплікатора і ефекту витіснення зсув сукупного попиту може бути більшим або меншим, ніж викликало його зміну в оподаткуванні.

Ще одна важлива детермінанта величини зміни сукупного попиту, викликаний введенням нових податків, — подання домашніх господарств про стійкість змін в оподаткуванні. Припустимо, що уряд оголошує про скорочення прибуткового податку. Приймаючи рішення про використання додаткових доходів, домашні господарства повинні представляти, чи є вони довгостроковими. У цьому випадку скорочення податків робить істотний вплив на сукупний попит. Навпаки, якщо домашні господарства оцінюють зміни в оподаткуванні як тимчасові, їх витрати зростуть несуттєво. У цьому випадку вплив скорочення оподаткування на сукупний попит невеликий.

1.3 Валютна політика

Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними країнами опосередковуються рухом грошових коштів, пов’язаних з оплатою товарів і послуг, ввезенням і вивезенням капіталів. Цей рух коштів у міжнародних зв’язках визначає зміст валютних відносин. Зрозуміло, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики.

Валютна політика -- це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є: 1) забезпечення стійкого економічного зростання; 2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції); 3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття); 4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід'ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

· забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;

· сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;

· створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;

· підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;

· оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;

· лібералізація або обмеження можливостей суб'єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

У зв’язку з тим, що до суб'єктів валютної політики можна віднести всіх учасників валютних відносин, сам процес реалізації валютної політики відбувається на трьох основних рівнях:

1) рівень підприємств, організацій і банків, що володіють значними обсягами валютних коштів, беруть активну участь у валю-

тних відносинах та формують власну валютну політику;

2) рівень національних держав, котрі в особі їхніх урядів та центральних банків розробляють валютну політику, що визначає особливості поведінки всіх інших суб'єктів валютних відносин;

3) міждержавний рівень, на якому формування валютної політики відбувається на основі міжнародних угод у валютній сфері.

Найважливішим є процес формування і реалізації валютної політики на національному рівні, що здійснюється державою в особі центрального банку країни. При цьому здійснення центральним банком своїх функцій як головного органу монетарного регулювання економіки визначає тісний зв’язок між його грошово-кредитною та валютною політикою. Цей взаємозв'язок насамперед визначається таким:

по-перше, і валютна, і грошово-кредитна політика проводяться єдиним державним органом -- центральним банком. Це створює належні організаційні можливості для координації зусиль його підрозділів у проведенні відповідних регулятивних заходів як на грошовому, так і на валютному ринку країни, дає змогу виробляти єдину стратегію і тактику дій щодо впливу на операції суб'єктів обох цих ринків;

по-друге, стратегічні завдання валютної політики відповідають стратегічним цілям грошово-кредитної політики центрального банку (див. розд. 9), що вказує на підпорядкованість здійснюваних центральним банком країни регулятивних заходів єдиним стратегічним завданням державної економічної політики -- насамперед стабільність національних грошей, економічне зростання, висока зайнятість;

по-третє, ряд інструментів грошово-кредитної політики центральний банк використовує для реалізації завдань валютної політики. Так, зокрема, дисконтна (процентна) політика, операції на відкритому ринку, встановлення обов’язкових резервних вимог можуть використовуватися центральним банком для активного впливу на кон’юнктуру валютного ринку країни, а також відповідно на динаміку обмінного курсу національної валюти.

Попри зазначені обставини, необхідно пам’ятати, що валютна політика є цілком самостійним напрямом діяльності центрального банку, а тому для її реалізації нарівні із загальними інструментами монетарної політики він використовує цілий ряд специфічних інструментів, спрямованих на регулювання саме валютного ринку (валютні інтервенції, девальвації і ревальвації, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів).

Крім того, необхідною умовою успішного проведення валютної політики є зв’язок її не лише з грошово-кредитною політикою центрального банку, а й із тими цілями та завданнями, які ставляться перед економічною політикою держави загалом, і насамперед її бюджетною, податковою та зовнішньоекономічною політикою, що передбачають особливості акумулювання та перерозподілу значної маси грошових ресурсів у національній економіці. Усе це безпосередньо позначається і на стані валютних відносин.

Важливе значення для розуміння сутності і цілей валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна політика -- це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Основними цілями поточної валютної політики є забезпечення рівноваги платіжного балансу, стабільного рівня валютного курсу та створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності. Дані цілі передбачають вплив центрального банку на ті операції економічних агентів, котрі вони проводять на валютному ринку країни. Отже, саме функціонування валютного ринку є основним об'єктом впливу поточної валютної політики центрального банку.

Валютний ринок -- це система економічних відносин, пов’язаних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій; а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) диверсифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об'єктивну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб'єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Під валютними операціями слід розуміти всі операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, у тому числі операції з використання валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, а також операції, пов’язані з увезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Іншими словами, повсякденний рух валютних цінностей між учасниками економічних процесів є об'єктом регулятивного впливу поточної валютної політики держави.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна політика -- це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку національного господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Розділ 2. Аналіз взаємозв'язку грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

2.1 Аналіз грошової політики держави

Утримання інфляції в Україні в прийнятних межах виключно монетарними методами в поточних економічних умовах неможливе. Про це йдеться у монетарному огляді Національного банку України за 2007 рік, опублікованому на офіційному сайті НБУ. Наслідком заборони інфляції монетарними методами можуть бути втрати в економічному зростанні без отримання відчутного ефекту щодо зниження цін. З урахуванням цього НБУ готовий максимально погоджувати свої дії з урядом", наголошується в монетарному огляді НБУ.

— Головною причиною інфляції стала невідповідність між темпами зростання зарплати і продуктивністю праці

— Рівень доларизації економіки зменшився, рівень монетизації - виріс

Згідно з оглядом, НБУ, зокрема, готовий погоджувати дії з урядом в питаннях грошово-кредитної і фіскальної політики, розвитку фінансових ринків, нівеляції негативного впливу зовнішніх чинників на фінансову стабільність.

Як відомо, Держбюджет-2008 заснований на прогнозі інфляції на рівні 9,6% за зростання реального ВВП — 6,8%. Проте інфляція в Україні в грудні 2007 року склала 2,1%, а з початку року її значення досягло 16,6%. Нацбанк, здійснюючи регулювання грошово-кредитного ринку, підтримуватиме таку динаміку грошової маси, яка б, з одного боку, задовольняла попит економіки на гроші, а з іншої - не створювала загрози для динаміки цін, — вказується в огляді.

При цьому НБУ нагадує, що за підсумками 2007 року монетарна база зросла на 46% - до 141,9 млрд грн, грошова маса збільшилася на 51,7% - до 396,2 млрд грн, а обсяг готівки поза банками підвищився на 48,2% - до 111,1 млрд грн. При цьому на 2008 рік запланований приріст грошової маси на 30−35%, а монетарної бази на 24−29%. Втім, згідно з оглядом, прогнозні орієнтири темпів зростання цих монетарних агрегатів на 2008 рік можуть бути переглянуті, зокрема, з урахуванням очікуваної зміни державного бюджету. Щодо очікуваної валютної політики, в огляді наголошується, що НБУ має намір забезпечувати прогнозовану динаміку обмінного курсу гривні до долара США в рамках, встановлених основними принципами грошово-кредитної політики на 2008 рік (4,95−5,25 грн/1 долар). У огляді також зазначається, що в 2007 році прямий внесок монетарного чинника в зростання індексу споживчих цін був помірним — лише 3,7 п.п.

При цьому, за оцінкою НБУ, головними причинами прискорення інфляції в минулому році стало накопичення макроекономічних дисбалансів, обумовлене неефективним управлінням економікою протягом останніх років. Невідповідність темпів зростання зарплати і продуктивності праці впливала на ціни з боку пропозиції унаслідок збільшення вартості трудових ресурсів. А неадекватність співвідношення зростання ВВП і доходів населення — на ціни з боку попиту, — повідомляється в огляді. Крім того, за оцінкою НБУ, прискорене зростання доходів населення в минулому році стало причиною високих темпів нарощування кредитування, але попит на кредити задовольнявся за рахунок активних зовнішніх запозичень: обсяг кредитів фізичним особам в 2007 році зріс на 97,9%, тоді як загальний обсяг кредитних вкладень збільшився на 74,1%. За таких обставин, навіть в умовах негативного сальдо поточного рахунку платіжного балансу, обсяг інтервенцій Нацбанку з купівлі валюти в 2007 році складав 7,6 млрд доларів, — зазначається в документі. За оцінкою НБУ, вплив збільшеного кредитування населення на інфляцію був обмеженим — переважно отримані кошти спрямовувались українцями на купівлю нерухомості і товарів, ціни на яких мають незначний вплив на загальний індекс споживчих цін (імпортна побутова техніка, автомобілі).

Рівень доларизації економіки зменшився, рівень монетизації - виріс.

Також, згідно зі звітом НБУ, рівень доларизації економіки України за підсумками 2007 року скоротився до 22,7%, тоді як за підсумками 2006 року він складав 26,97%. Процес зменшення доларизації економіки поки є нестійким. У структурі ресурсної бази банків продовжує збільшуватися частка термінових внесків (депозитів) інших банків і кредитів, які отримані від інших банків у загальному обсязі зобов’язань банків. У 2007 році ця частка збільшилася з 22,8% до 29,4%, — наголошується в огляді НБУ. За даними НБУ, частку міжбанківських зобов’язань банків складають кошти, залучені від нерезидентів. При цьому в 2007 році збереглася тенденція превалювання в структурі кредитних угод у іноземній валюті: об'єм кредитів, наданих в іноземній валюті, виріс на 75,4%, тоді як в гривні - на 72,7%. Валютний ринок України стабільно розширювався і демонстрував стійке домінування пропозиції іноземної валюти над попитом на неї, чому сприяв майже 42%-ий приріст валютних надходжень. Їх основним джерелом була виручка від експорту товарів і послуг, — указується в огляді. У огляді також наголошується, що на наявному сегменті валютного ринку протягом 2007 року домінував попит на іноземну валюту, який перевищив її пропозицію на 4,4 млрд доларів (у 2006-му — на 3,6 млрд). Крім цього, в огляді зазначається, що в 2007 році безготівковий обмінний курс гривні в купівлі клієнтами доларів США змінювався в діапазоні від 5,07 до 5,0 грн/1 долар, а наявний з продажу банками — від 5,08 до 5,01 грн/1доллар.

Щодо фондового ринку країни — в огляді наголошується, що загальний обсяг торгів цінними паперами на торговому майданчику ПФТС в 2007 році виріс на 48,47% в порівнянні з 2006 роком — до 28,21 млрд грн: за рік індекс ПФТС виріс до 1174,02 пункту (на 135,3%). В порівнянні з рівнем доларизації, що впав, рівень монетизації економіки України в 2007 році виріс до 46,5% з 44,44% за підсумками 2006 року. Певним чином розширення грошової пропозиції абсорбувалося за рахунок процесу ремонетизації економіки: у 2007 році розрахунковий рівень монетизації економіки, за оперативними даними, збільшився майже на 10% - до 46,5%", — наголошується в монетарному огляді НБУ. У огляді також вказується, що вартість ресурсів на міжбанківському кредитному ринку протягом більшої частини минулого року коливалася в рамках 1,5−2,5%.

2.2 Аналіз бюджетно-податкової політики держави

Аналіз впливу основних інструментів бюджетно-податкової політики на трансформацію ринкових структур із метою забезпечення оптимальних монопольно-конкурентних тенденцій у національній економіці, прийнятного рівня інтенсивності конкуренції.

Загальновизнано, що бюджетно-податкова політика є важливою складовою економічної політики держави, яка впливає (конструктивно або деструктивно) на трансформацію ринкових структур у межах національної економіки. Під трансформацією ринкових структур ми розуміємо форму розвитку останніх, пов’язану з постійним перетворенням з одного їх типу на інший під впливом об'єктивних (глобалізація, розвиток виробничих та інформаційних технологій, зміна форм і методів ведення конкурентної боротьби) та суб'єктивних (опортуністична поведінка окремих господарюючих суб'єктів, дії органів влади й управління, вплив неформальних інститутів та інституцій) чинників.

Ринкова структура -- це внутрішня будова ринку, яка описується складною сукупністю горизонтальних зв’язків і економічних відносин, що виникають між окремими суб'єктами економічної діяльності (елементами системи) чи їх групами (мікросистемами); характеризується розміром фірм, які постачають певний товар на ринок, наявністю товарів-аналогів, класифікацією покупців на ринку, умовами входу на нього, доступністю інформації про стан ринку та іншими даними щодо реалізації товарів.

Усі ринкові структури можна об'єднати у дві великі групи. До першої групи належать ринкові структури, що характеризуються високою інтенсивністю конкуренції: досконала конкуренція, монополістична, олігополія (ситуація відсутності домовленості між учасниками ринку) та квазіконкурентний ринок. Другу групу становлять ринкові структури, конкуренція між учасниками яких відсутня або дуже слабка. Це ринки чистої монополії, з домінуючою фірмою, олігополії (ситуація наявності узгодженої поведінки між учасниками). Головним завданням держави за таких умов є сприяння інтенсифікації конкуренції на внутрішньому ринку, створення умов для трансформації низькоконкурентних ринкових структур у висококонкурентні. Для української держави стратегічним пріоритетом є сприяння формуванню ринкових структур із високою інтенсивністю конкуренції.

Загальновідомо, що розвиток конкуренції залежить від створених у суспільстві умов для розвитку підприємництва. Однією з таких умов є ефективність податкової системи й податкової політики. У свою чергу, податкова політика як складова фінансової й економічної політики держави залежить від того, яку роль остання відіграє в економічних процесах і наскільки активно вона втручається в ринковий само- регулятивний механізм.

Податкове середовище, в якому функціонує підприємство, є одним із факторів, що визначають його конкурентоспроможність поряд із якістю продукції й послуг, наявністю ефективної стратегії маркетингу і збуту, рівнем кваліфікації персоналу й менеджменту, технологічним рівнем виробництва, доступністю джерел фінансування тощо. Ефективна й виважена податкова політика опосередковано сприяє розвиткові конкуренції між суб'єктами господарювання, зменшує можливості реалізації ринкової влади домінуючими (чи монопольними) господарюючими суб'єктами та стимулює раціональність їх поведінки.

Однак очевидно й інше: внаслідок нестабільності законодавства податкова політика перешкоджає зусиллям суб'єктів підприємництва в розвитку виробництва й підвищенні ефективності їх діяльності. Така постановка питання зобов’язує проаналізувати роль чинної податкової політики в Україні, її вплив на розвиток та інтенсифікацію конкуренції на внутрішньому ринку.

Узагальнюючим показником, що характеризує податкову систему в цілому, є показник обтяжливості. Так, за обтяжливістю для ведення бізнесу українська податкова система вже кілька років поспіль посідає передостаннє місце серед усіх податкових систем світу, поступаючись лише білоруській. Сукупне податкове навантаження в нашій державі майже вдвічі перевищує цей показник для групи країн, до яких належить Україна за рівнем ВВП на особу населення, та дискримінує власних товаровиробників порівняно з іноземними конкурентами.

Втім, обтяжливість податкової системи України визначається не так величиною податкових ставок, як складністю й нестабільністю вітчизняної системи податкового законодавства.

Хоча за даними українських дослідників станом на 01. 01. 2008 в Україні діяло 26 загальнодержавних та 14 місцевих податків і зборів, згідно із соціологічними дослідженнями суб'єкти господарювання в середньому сплачують 9--12 податків і обов’язкових зборів. Як показує аналіз, система переобтяжена численними дрібними податками, витрати на облік, контроль і адміністрування яких перевищують надходження від їх сплати.

За даними звіту «Ведення бізнесу 2008» (Doing Business 2008), п’ятого із серії щорічних видань Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації (IFC), на оформлення і сплату податків компанії щороку витрачають по 2185 годин робочого часу. Для порівняння: в Естонії існує лише 11 видів податкових платежів, а часові витрати на їх оформлення становлять 104 години на рік (у 21 раз менше, ніж в Україні), в Казахстані -- відповідно 34 і 156 (у 14 разів). Така кількість податкових платежів та витрати часу на їх оформлення і сплату, безперечно, стримують розвиток підприємницької активності, а отже, й конкуренції на ринках товарів і послуг.

Слід зазначити, що податковий тягар посилюється стосовно підприємств, які працюють у офіційному секторі економіки, внаслідок того, що близько 50% підприємств перебувають у «тіні». Крім того, близько третини підприємств офіційного сектору економіки протягом 2006--2008 років були збитковими.

За січень -- лютий 1009-го їх частка збільшилася до 43,2%3. Таким чином, увесь тягар податку на прибуток лягає на менш ніж третину функціонуючих вітчизняних підприємств, знижує їх конкурентоспроможність порівняно з іноземними компаніями й вітчизняними підприємствами, які працюють у тіньовому секторі, Негативний вплив на трансформацію ринкових структур мають також фактичні відмінності в режимі оподаткування українських компаній (у тому числі можливість реструктуризувати заборгованість на різних умовах), що сприяє посиленню ринкової влади тих учасників, які користуються податковими преференціями, та, навпаки, обмежує конкурентоспроможність інших.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой