Глобальна конкурентоспроможність національної економіки

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. Розширення рамок такого виходу за допомогою збільшення обсягів і асортименту продукції національних товаровиробників забезпечує нарощування потужності держави і сприяє зміцненню її конкурентоспроможності на світових ринках.

З розпадом єдиного радянського простору перед молодими суверенними державами виникла проблема проникнення на світові ринки зі своїми товарами. Глибока ступінь їх глобалізації і вже існуюча структура привели до того, їм доводиться вступати в конкурентну боротьбу з більш економічно розвиненими країнами або об'єднаннями країн. При цьому держави, що знаходяться на шляху до ринкових реформ, мають витрачати значні зусилля, концентруючи їх на окремих напрямах, найбільш доступних з огляду на існуючі умови господарювання. У цих умовах і виникає питання про конкурентоспроможність національної економіки як можливості реалізації конкурентних переваг країни на зовнішніх ринках.

З одного боку, конкурентоспроможність є однією з форм прояву об'єктивної економічної категорії - конкуренції, а проблема її підвищення звичайно розглядається в контексті розвитку міжнародних економічних відносин і просування країни на зовнішніх ринках. З іншого боку, внаслідок міжнародного розподілу праці і необхідності для всіх економік, незалежно від надбудовних чинників, виходу на ринки, економіки всіх країн номінально конкурентоспроможні.

Актуальність теми. Сучасне розуміння конкурентоспроможності національної економіки неможливе без вирішення цілого ряду методологічних проблем, пов’язаних, по-перше, із з’ясуванням самої суті конкуренції, по-друге, створенням чіткої, структурованої системи показників для її аналізу і, по-третє, з’ясуванням можливості їх використання з метою отримання моделі, придатної для комплексної оцінки конкурентоспроможності і прогнозування її динаміки.

Досягнення стратегічних цілей, зміцнення політичної та економічної ролі України у світовому співтоваристві передбачає забезпечення невпинного зростання конкурентоспроможності країни. В сучасному світі, який стрімко й невпинно прямує шляхом глобалізації, а сьогодні переживає першу в економічній історії людства глобальну фінансово-економічну кризу, здатність швидко адаптуватися до міжнародної конкуренції стає найважливішою умовою успішного і сталого розвитку. Сьогодні від конкуренції не можна захиститися — в ній можна лише перемогти або програти. Щоб перемогти, країні слід створити умови для забезпечення глобальної конкурентоспроможності.

Позиціювання України у глобальному просторі полягає у тому, щоб сфокусувати уваги на змісті основних проблем конкурентоспроможності нашої держави, зафіксувати точку обліку стану її індикаторів серед інших країн, визначити передумови необхідних змін, розширити спектр аналітичного уявлення про світовий розвиток та стратегічне мислення осіб, які ухвалюють рішення.

В економічній науці проблема національної конкурентоспроможності, як сукупності притаманних економіці певної країни факторів, умов та переваг, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених із застосуванням новітніх технологій, вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення, по суті, є однією з ключових. Значний внесок у її дослідження здійснили такі західні вчені, як П. Кругман, С. Ліндер, Б. Олін, М. Портер, Д. Сакс, Л. Саммерс, Дж. Харт, Е. Хекшер. Останнім часом ці проблеми розробляються також ученими з пострадянських країн, зокрема українськими та російськими (Я. Базилюк, О. Білоус, Б. Буркинський, М. Делягін, Я. Жаліло, Д. Лук’яненко, І. Спиридонов, С. Соколенко та інші).

У працях вітчизняних науковців В. Гейця, В. Семиноженкка, Б. Кваснюка, А. Даниленка, В. Сіденка, В. Мунтіяна, Ю. Бажала, С. Кірєєва, І. Крючкової, М. Меламеда, Л. Мусіної, Л. Шинкарук та інших всебічно обґрунтовано, що саме в межах розв’язання проблеми національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації вирішується питання формування стратегії і політики довгострокового соціально-економічного розвитку України. Від того, які цілі, пріоритети та принципи розвитку будуть закладені в цій стратегії, залежатиме довгострокове соціально-економічне піднесення країни.

Загострення глобальної конкуренції та фінансово-економічної кризи, наростання стратегічних викликів суспільству та економіці України вимагають необхідність подальшого дослідження національної конкурентоспроможності, розгляду її як процесу, який здійснюється під впливом цілої сукупності факторів, що постійно розвиваються і змінюються.

Мета курсової роботи. Метою дослідження є визначення, моделювання та прогнозування конкурентоспроможності національної економіки за допомогою системи показників її розвитку.

Для досягнення цієї мети поставлені і вирішені наступні завдання:

дослідити теоретичну суть конкурентоспроможності національної економіки і визначити методологічні підходи у вивченні системи її чинників і показників;

проаналізувати динаміку конкурентоспроможності економіки України;

створити економіко-математичну модель конкурентоспроможності національної економіки;

розробити пропозиції щодо подальшого підвищення конкурентоспроможності національної економіки за допомогою удосконалення валютного регулювання в Україні.

Об'єктом дослідження є економіка України.

Предметом дослідження є конкурентоспроможність національної економіки та механізм регулюючого впливу на неї валютного курсу, а також прогнозування її динаміки.

1. Конкурентоспроможність як макроекономічна категорія

Конкурентоспроможність національної економіки як одна з базових економічних категорій є предметом численних фахових та публічних дискусій, часто фігурує в науковій та публіцистичній літературі як характеристика спроможності країни виживати та розвиватися в «агресивному середовищі» світової економіки. Формування конкурентоспроможної економіки постійно згадується серед пріоритетних завдань соціально-економічної політики держави, неодноразово закріплених Посланнями Президента України, програмами урядів, іншими документами високого рівня. Утвердження України як конкурентоспроможної високотехнологічної держави визначено Стратегією економічного і соціального розвитку України (2004−2015 рр.) «Шляхом європейської інтеграції» базовим принципом стратегічного курсу [18, с. 44].

Між тим, попри широку вживаність цього поняття, в наукових дослідженнях досі немає єдиного усталеного визначення конкурентоспроможності національної економіки. Українські та зарубіжні автори роблять акценти на різних складових цієї багатовимірної категорії, висуваючи їх як основні критеріальні ознаки. Відтак спектр визначень коливається від суто технологічних, що випливають з розширеного трактування конкурентоспроможності фірми, до розгорнутих суспільно-економічних, які розглядають конкурентоспроможність як узагальнений показник стійкості суспільно-економічної системи країни.

Категоріальні розбіжності призводять до розмивання цільових пріоритетів політики забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. У західній економічній літературі поширене «універсальне» трактування конкурентоспроможності як здатності країни чи фірми розробляти та виготовляти товари і послуги або вищої якості, або ж за цінами, значно нижчими порівняно з конкурентами [13, с. 72]. У більш розгорнутому вигляді такий підхід представлено в дослідженнях Світового економічного форуму.

На думку експертів цієї організації, конкурентоспроможність визначається реальною та потенційною можливостями фірм в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти та збувати товари, які за ціновими і якісними характеристиками більш привабливі для споживачів, ніж товари конкурентів [14, с. 406].

Логічним розвитком такого підходу є трактування конкурентоспроможності національної економіки як характеристики положення її товаровиробників на світовому ринку. Зокрема, український дослідник Б. Губський розглядає конкурентоспроможність як обумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни на внутрішньому та зовнішньому ринках, здатність суб'єктів конкурентної боротьби протистояти міжнародній конкуренції на внутрішньому ринку та ринках інших країн [4, с. 41].

Між тим зміна суб'єкта конкурентоспроможності з конкретної фірми на національну економіку обумовлює й зміну низкою авторів розуміння об'єкта конкурентоспроможності та відповідної основної критеріальної ознаки.

Так, у широкому розумінні конкурентоспроможність сприймається як здатність господарства забезпечувати збалансованість своїх зовнішніх пропозицій та уникати тих обмежень, що зумовлюються зовнішньоекономічною сферою, і як здатність країни самовідтворювати поліпшення своїх світогосподарських зв’язків [13, с. 72]. Важливим у даному контексті є усвідомлення другорядності конкретного предметного наповнення процесу конкуренції. Предметом конкуренції, відтак, є не безпосередньо продукт, а життєздатність господарства. Це найкраще відповідає суті поняття конкурентоспроможності на рівні національної економіки. Конкурентоспроможність у реалізації конкретних видів продукції на одному з сегментів світового ринку не може розглядатися як ознака конкурентоспроможності національної економіки і навпаки: втрата окремих ринків не повинна сприйматися як втрата національною економікою рівня її конкурентоспроможності.

Думку про те, що на рівні національної економіки об'єктом конкурентоспроможності є вже не безпосередньо товар, а умови суспільного виробництва, обстоює визнаний у світі економіст Дж. Сакс, який розглядає конкурентоспроможність як передумову та інструмент сталого економічного розвитку країни. На його думку, конкурентоспроможність національної економіки визначається наявністю в країні здорового ринку, чинників виробництва та інших характеристик, які формують потенціал для досягнення стабільного економічного зростання. Здорова економіка має бути підкріплена зростанням ділової активності, керована законом та стабільно працюючими ринками [22]. Подібну позицію обстоюють науковці Інституту розвитку менеджменту, розглядаючи конкурентоспроможність як наявність середовища, яке має найефективнішу структуру, інституції та політику, що забезпечує нації необхідні можливості для конкуренції [23].

За таких умов логічним видається висновок про те, що основним предметом конкуренції в масштабах національної економіки є, зважаючи на один з фундаментальних законів ринкової економіки — закон рідкісності ресурсів, саме доступ до використання обмежених ресурсів. Відтак автори вітчизняної Економічної енциклопедії визначають конкурентоспроможність країни як «здатність економіки однієї держави конкурувати з економіками інших держав за рівнем ефективного використання національних ресурсів, підвищення продуктивності народного господарства й забезпечення на цій основі високого та постійного зростаючого рівня життя населення» [6, с. 814]. Таким чином, говорячи про конкурентоспроможність національної економіки, слід зважати не лише на позиції національних товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках, але й на спроможність національної економіки до виконання її цільових функцій. Принципова важливість наведеного вище визначення полягає у поєднанні цільових функцій суб'єктів господарювання та держави.

На необхідності забезпечення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки як засобу підвищення добробуту суспільства наголошував один із сучасних провідних дослідників проблем конкурентоспроможності у світі М. Портер, який зазначав, що конкурентоспроможність не є самоціллю. «Головна мета держави, — писав він, — забезпечити власним громадянам достатньо високий та зростаючий рівень життя. Спроможність держави зробити це залежить не від якогось аморфного терміну „конкурентоспроможність“, а від того, на скільки продуктивно використовуються національні ресурси — праця та капітал» [16, с. 56].

Досягаючи належного рівня продуктивності, фірми мають долати комплекс політичних, економічних, культурних та інших перепон, які виникають на їхньому шляху до отримання кращих позицій на ринку [22]. Це обумовлює багатофакторність категорії конкурентоспроможності. У цьому аспекті принциповим є існування адекватного мотиваційного середовища для досягнення економічними суб'єктами соціально-економічної оптимальності і важелів забезпечення останньої за функціонування механізмів ринкової конкуренції та їх державного регулювання.

Загально відомо, що конкуренція відіграє вирішальну роль у процесі функціонування ринкової економіки. На думку М. Портера, саме вона є «конкретним механізмом, який примушує підприємців слідувати вказівкам «невидимої руки» [16, с. 56]. Відтак саме вона має змушувати учасників ринкової економіки, які виходять насамперед із власних інтересів, забезпечувати оптимальну ефективність використання суспільних ресурсів. Під загрозою втрати конкурентних позицій на ринку фірми змушені постійно модернізувати свою конкурентну стратегію, прагнучи випередити конкурентів у задоволенні запитів покупців. Отже, в той час, як переслідування приватних інтересів створює потужну мотивацію для активності учасників господарських процесів, конкуренція спрямовує їхню діяльність в сприятливе для суспільства русло, і в конкурентній боротьбі, врешті-решт, перемагає той, хто повніше задовольняє інтереси споживачів.

Таким чином, конкуренції в ринковій економіці відведено роль механізму своєрідного «суспільного контролю» щодо ефективності використання суб'єктом господарювання «довірених» йому суспільних ресурсів.

Діалектика понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» гідна стати предметом окремого глибокого дослідження. Новітня історія розвитку світової економіки, а також економіки України містить достатньо прикладів органічного поєднання обмеженої конкурентності національних ринків із стійкою конкурентною позицією національної економіки на світовому ринку або втрати міжнародної конкурентоспроможності країни при впровадженні конкурентного середовища на національному рівні. Між тим у довгостроковій перспективі конкурентність національних ринків є, без сумнівів, обов’язковою передумовою динамічної конкурентоспроможності національної економіки у міжнародному масштабі. У зв’язку з тим, що конкурентоспроможність будь-якого суб'єкта ринкових відносин може бути визначена лише в процесі фактичної конкурентної боротьби, питання зміцнення конкурентоспроможності слід розглядати через призму проблеми ефективності конкуренції та конкурентних відносин.

На необхідності розрізняти зовнішню та внутрішню конкурентоспроможність наголошував, зокрема, М. Портер. Фірма або галузь економіки, яка конкурентоспроможна на національному ринку в умовах автаркії, при здійсненні товарного обміну з іншими країнами зазнає фіаско. Наслідки для країни можуть бути вельми разючими, якщо галузь відіграє базову роль в економіці. Для мінімізації наслідків такої зовнішньоекономічної не конкурентоспроможності уряд має два варіанти для врегулювання: реформування галузі й запровадження заходів, спрямованих на підвищення її ефективності, або запровадження обмежень конкуренції на внутрішньому ринку.

Фундаментальним мотиваційним важелем розкриття й розвитку конкурентоспроможності економічних суб'єктів у ході конкуренції є абсолютні та порівняльні конкурентні переваги. Реалізація конкурентних переваг національної економіки опосередковується реалізацією їхніх складових економічними суб'єктами в процесі виробничої діяльності, стимульованої конкурентним тиском на внутрішньому ринку.

Вагомість тих чи інших переваг у масштабах міжнародної конкуренції знаходиться у стані постійної зміни. Безперечно, і на сучасному етапі не слід применшувати важливість конкурентних переваг, які обумовлені доступом до тих чи інших видів природних, людських чи фінансових ресурсів. Відтак, однією з ключових передумов конкурентоспроможності суб'єктів господарювання є їхня здатність до динамічного пристосування до змін у структурі конкурентних переваг.

Використання наявного потенціалу конкурентних переваг залежить не лише від зусиль самої фірми та тиску конкурентного середовища. Засоби державного регулювання спроможні посилити, зменшити, або й зовсім нівелювати мотивацію до ефективних дій щодо реалізації тих чи інших конкурентних переваг. Оскільки формування рамкових умов, сприятливих для оптимального використання суспільних ресурсів є прямою прерогативою державної економічної політики, слід зробити висновок про ключову роль останньої у формуванні конкурентоспроможності національної економіки.

Зважаючи на викладене вище, логічно припустити визначальну роль у формуванні поняття «конкурентоспроможність національної економіки» рівня розкриття (тобто реалізованості) конкурентних переваг. Розглядаючи поточну конкурентоспроможність як стійкість положення компаній країни на внутрішньому та міжнародних ринках, можна досить точно охарактеризувати положення національної економіки відносно інших учасників світового економічного процесу, встановити відносну ефективність її поточного функціонування. Між тим лише встановивши, наскільки реалізованими є національні конкурентні переваги, можливо визначити стратегічну ефективність використання наявних національних ресурсів засобами національної економічної політики та корпоративного управління, а відтак — від описання статики поточного стану перейти до характеристики здатності економіки до саморозвитку. Як зазначає український дослідник І. Бідзюра, «оцінювати дієздатність держави слід також із огляду на її спроможність забезпечити… створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних (у тому числі потенційних) конкурентних переваг» [3, с. 79].

Проведені узагальнення дозволяють визначити конкурентоспроможність національної економіки як економічну категорію, що характеризує стан суспільних відносин у державі щодо забезпечення умов стабільного підвищення ефективності національного виробництва, адаптованого до змін світової кон’юнктури та внутрішнього попиту на основі розкриття національних конкурентних переваг та досягнення кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів [1, с. 6]. На відміну від уживаних дефініцій, запропоноване визначення акцентує увагу на умовах формування економічного середовища забезпечення конкурентоспроможності та дозволяє трактувати конкурентоспроможність національної економіки як здатність економічної системи забезпечувати соціально-економічну оптимальність за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників.

Як економічна категорія конкурентоспроможність національної економіки має певні особливості.

По-перше, конкурентоспроможність є атрибутом кожного господарства, яке засноване на поділі праці та товарному обміні і бере участь у світовому поділі праці. Конкурентоспроможність національної економіки виявляється у процесі міжнародних економічних відносин. Прагнення досягти високого рівня конкурентоспроможності є виразом як національних економічних інтересів, так і інтересів окремих фірм, що беруть участь в міжнародних економічних відносинах. А тому процеси нарощування конкурентоспроможності притаманні кожній економіці, в якій діють закони товарного виробництва.

По-друге, конкурентоспроможність національної економіки як характеристика стану господарської системи має внутрішні витоки: вона народжується і розвивається у внутрішньому середовищі країни у процесі конкурентного змагання між суб'єктами економічних відносин.

По-третє, конкурентоспроможність національної економіки потребує постійного розширення джерел для самодостатнього розвитку суб'єктів господарювання, проте водночас ґрунтується на принципах конкурентних взаємовідносин між ними, які призводять до втрати частини прибутку, що міг би бути джерелом розвитку.

По-четверте, вона визначається умовами економічного розвитку країни та залежність від здатності суб'єктів економічних відносин використовувати ці умови з максимальною ефективністю для себе. Проте конкурентоспроможність національної економіки передбачає передусім високий рівень загального суспільного позитивного ефекту, для досягнення якого ефективність фірм та отримання ними високих прибутків є хоча й необхідною, але недостатньою умовою.

По-п'яте, конкурентоспроможність національної економіки виходить із соціально-економічної оптимальності, досягнутої в суспільстві [7, с. 105], за якої позитивні надбання від ефективного використання матеріальних, трудових та організаційних ресурсів балансуються з виконанням соціальних та інших бюджетних програм.

По-шосте, відповідальність за стан конкурентоспроможності національної економіки несе держава. Їй належить провідна роль у визначенні змісту та важелів економічної політики, дотриманні зобов’язань перед світовими організаціями та країнами-партнерами, а, отже, і у застосуванні коригувальних механізмів, здатних абсорбувати негативні чинники внутрішнього та зовнішнього походження і не допустити погіршення соціально-економічних параметрів розвитку країни.

Конкурентоспроможність національної економіки як економічна категорія тісно пов’язана з категорією «економічна безпека». Зважаючи на те, що остання визначається як здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб власного населення і держави, протистояння дестабілізувальній дії чинників, що створюють загрозу нормальному розвитку країни, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання [8, с. 99], конкурентоспроможність може розглядатися як безпосередній індикатор належного рівня економічної безпеки.

Якщо Концепцією національної безпеки України поняття конкурентоспроможність національної економіки як таке не розглядалося, Закон України «Про основи національної безпеки», прийнятий Верховною Радою України у 2003 році, вже вносить до переліку пріоритетів національних інтересів створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення. Відтак забезпечення умов для сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки є одним з базисних напрямів державної політики забезпечення національної безпеки.

2. Конкурентоспроможність та економічна безпека: механізми,

стратегія та умови взаємодії

Конкурентоспроможність як механізм забезпечення економічної безпеки. Конкурентоспроможність та економічна безпека перебувають у постійній взаємодії, оскільки вони є суттєвими характеристиками національного господарського комплексу та його складових. Однак, якщо конкурентоспроможність є водночас і метою, і мега-індикатором ступеня розвитку національної економіки та її складових, то економічна безпека є неодмінною умовою її існування та розвитку. Достатній рівень економічної безпеки може досягатися за допомогою економічних методів, але, будучи умовою існування національної економіки як системи, досягнення цього рівня передбачає й використання не економічних методів — прямого державного втручання.

Розглянемо особливості конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках. Конкурентоспроможність суб'єкта економічного змагання може серйозно відрізнятися на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це пояснюється різними факторами, які формують зовнішнє і внутрішнє середовище на цих ринках: ступенем платоспроможності попиту, розривами між внутрішніми і світовими цінами, характером зовнішньоекономічної політики тощо. Конкурентоспроможність на внутрішньому ринку відрізняється від конкурентоспроможності на зовнішньому ринку й тим, що держава може впливати на конкурентоспроможність на внутрішньому ринку, у той час як умови конкуренції на зовнішньому ринку є екзогенним фактором. Важлива відмінність умов конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках полягає і в їх обсягах, які вимірюються показниками ВВП. Так, величезний обсяг внутрішнього ринку США забезпечував і забезпечує відносну економічну безпеку країни. Однак наявність значного обсягу внутрішнього ринку далеко не завжди робить конкурентоспроможними національних товаровиробників. У цілому конкурентоспроможність на внутрішньому ринку повинна забезпечуватися заходами внутрішньої економічної (промислової) політики й доповнюватися заходами зовнішньоекономічної політики, а забезпечення конкурентоспроможності на зовнішньому ринку має здійснюватися заходами зовнішньоекономічної політики.

У зв’язку з об'єктивними обставинами в Україні існує ряд факторів, які призводять до зниження конкурентоспроможності і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. Головний із них — більш високий показник витрат виробництва, пов’язаний з успадкованою від УРСР високою енерго- та матеріаломісткістю продукції. Водночас продуктивність праці в Україні кратно поступається відповідним показникам ринково розвинених країн. Уже одне це вимагає активної політики держави, спрямованої на нівелювання негативних факторів та підтримку національних товаровиробників. Внутрішній ринок має розглядатися українськими підприємствами не як майданчик для реалізації неконкурентоспроможної, непотрібної на світовому ринку продукції, а як стартовий майданчик, механізм відпрацювання нових ідей. Держава ж повинна прагнути до максимального наближення умов і механізмів внутрішнього ринку з об'єктивними, заданими вимогами ринку зовнішнього.

Серед основних механізмів підвищення конкурентоспроможності економіки України можна зазначати вміле поєднання відкритості ринку з протекціоністською політикою, що вимагає проведення ефективної митної політики з налагодженою системою імпортних та експортних митних тарифів.

Важливим завданням зі створення загальної системи забезпечення конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках є проведення вивіреної політики щодо національної валюти. Неповноцінність гривні як єдиного мірила праці і капіталу, а разом з тим циркуляція, послуг і грошей призвели до гонитви за надійною іноземною валютою. Внаслідок цього єдина економіки України існує немовби як різні слабко взаємопов'язані між собою анклави — експортний (доларовий) і внутрішній (гривневий). Вихід тут лише один — перетворити гривню на основну одиницю вимірювання витрат і результатів.

Підвищення конкурентоспроможності економіки України неможливе без її структурної перебудови, яка може бути здійснена лише за масштабних інвестицій. Оскільки суттєве покращення інвестиційного клімату можливе лише у довгостроковій перспективі при зниженні інвестиційних ризиків, значна частина інвестицій повинна надходити не з зовнішніх, а з внутрішніх джерел. Рівень нагромадження в Україні становив 28,2% (2007 р.) — цілком прийнятна величина для забезпечення зростання національної економіки на інвестиційній основі.

Оскільки ж структурна перебудова національної економіки вимагає часу, то у короткостроковому періоді слід підтримувати цінову конкурентоспроможність українських товарів на глобальному ринку, зокрема, через регулювання цін на продукцію і послуги природних монополій та цілеспрямований вплив НБУ на валютний курс гривні. Світовий досвід показує, що в країнах, які розвиваються, та в країнах з виникаючими ринками свідомо встановлюється занижений курс національної валюти для підтримання позитивного торгового сальдо. Однак у міру покращення економічної ситуації від цього слід поступово відходити.

У стимулюванні експорту наукомісткої, високотехнологічної продукції слід використовувати такі загальноприйняті інструменти, як пільгове кредитування й оподаткування, надання державних гарантій під зовнішнє фінансування і поставки продукції в кредит, страхування експорту від ризиків, державне сприяння у просуванні вітчизняної продукції на зовнішні ринки, у тому числі шляхом організації виставок і ярмарків.

Збільшення експорту готової продукції з високим ступенем доданої вартості неможливе без проведення НДДКР. Тому необхідно надавати податкові пільги галузям або окремим підприємствам, продукція яких здатна конкурувати на світових ринках.

Конкурентоспроможність як найважливіший фактор стратегії національної економічної безпеки. Центральна роль конкурентоспроможності у ринкових відносинах є цілком природною. Однак інтерес до дослідження цієї економічної категорії особливо зріс, починаючи з 90-х років XX ст. Бурхливим потоком пішли праці, у яких розглядається ця актуальна й загадкова категорія, але питань все ще залишається більше, ніж отриманих відповідей.

Справді, якщо виходити з того, що конкуренція є процесом змагання, то здатність успішно вести таке змагання і перемагати в ньому можна назвати конкурентоспроможністю. Однак при цьому не слід забувати, чим відрізняється змагання від конкурентної боротьби. В конкуренції, на відміну від змагання, до фінішу приходять тільки переможці. Носіями цих властивостей — конкурентних переваг — можуть бути різні суб'єкти конкурентоспроможності: види продукції, підприємства і організації або їх групи, які утворюють галузеві чи конгломеративні об'єднання, і, нарешті, окремі країни або їх об'єднання, які ведуть конкурентну боротьбу за лідерство у різних сферах міжнародних економічних відносин.

Конкурентоспроможність — це таке поняття, яке не лише більш повно відображає вимоги ринку, але й, що особливо важливо, орієнтує суб'єктів конкурентної боротьби на активні дії щодо завоювання ринкових позицій, їх утримання, зміцнення та розширення. Як економічне явище, конкурентоспроможність мобілізує економічних агентів не тільки на більш активну, а, скоріше, на більш агресивну (в позитивному сенсі) діяльність.

Іноді конкурентоспроможність плутають з ефективністю. Однак конкурентоспроможність — це ширша категорія, ніж ефективність. Вона включає ефективність як свою складову, оскільки описує складніші взаємозв'язки господарюючих суб'єктів, окремих фірм і корпорацій, їх галузевих об'єднань і національних економік окремих країн. Можна виділити дві принципові відмінності конкурентоспроможності від ефективності.

По-перше, відмінність, формальна за сенсом, яка випливає з етимологічної різниці обох термінів. Ефективність є відношенням витрат до результатів, яке показує наскільки результативно передбачається використати (розрахункова ефективність) або вже використані (фактично досягнута ефективність) в конкурентній боротьбі ресурси, що перебувають у розпорядженні ринкового суб'єкта. А конкурентоспроможність — це потенціал, здатність до конкурентної боротьби, яка може й не бути реалізованою. Вона визначається набором показників, що характеризують наявний у розпорядженні суб'єкта конкурентної боротьби ресурсний потенціал. Це — не результат, а здатність до ведення успішної конкурентної боротьби.

А по-друге, конкурентоспроможність — це, як правило, не абсолютна характеристика ресурсного потенціалу, а відносна, тобто виражена відносно до якого-небудь іншого конкуруючого суб'єкта ринку (товару, фірми або країни). Це, у свою чергу, означає, що конкурентоспроможним може бути і малоефективний ринковий суб'єкт, якщо інші конкуруючі суб'єкти ще менш ефективні. З цього випливає, що конкурентоспроможність може досягатися не лише шляхом покращення своїх власних характеристик, але й шляхом використання різного роду заходів з блокування розвитку конкурентів, наприклад, шляхом підриву їх конкурентного потенціалу або зриву планів і програм ринкових супротивників з підвищення конкурентоспроможності. При цьому такий підрив нерідко виявляється більш дешевим й ефективним, ніж розробка і реалізація власних дуже дорогих програм удосконалення технології, навчання персоналу, пошуку нових шляхів задоволення попиту покупців тощо. Крім того, деструктивні заходи нерідко можуть виявитися й більш ефективними з позиції «розчистки» конкурентного поля і якийсь час забезпечувати сталі лідируючі позиції фірмі або країні, що практикує такі заходи.

Хоча така деструктивна політика справедливо визначається як не добросовісна конкуренція й тому може бути покарана у законодавчому порядку, тим не менш спокуса використання поруч із конструктивними методами конкурентної боротьби методів деструктивного характеру нерідко перемагає. Як окремі компанії, так і окремі країни вимушені рахуватися з цією обставиною у практиці ведення конкурентної боротьби. Ступінь вибудуваного ними захисту від подібних заходів також значною мірою визначає рівень їх конкурентоспроможності, яка у такій постановці питання спрямована на забезпечення економічної безпеки (фірми або країни).

Дійсно, конкурентоспроможність практично включає поняття економічної безпеки, без забезпечення якої ані окрема фірма, ані країні не зможуть досить тривалий час зберігати ринкові позиції в умовах глобального ринку. Особливо важливо враховувати цей чинник, оцінюючи конкурентоспроможність країни (тобто на макрорівні), оскільки між країнами поки що не створене правове поле (воно тільки-но формується, й притому своєрідно — на основі правових систем провідних промислово розвинених країн). При цьому вже в рамках цієї нової системи вибудовуються такі стратегічні концептуальні позиції, які нерідко можуть покласти край спробам потенційних країн-конкурентів створити й зміцнити власний конкурентний плацдарм.

Отже, поняття конкурентоспроможності фактично включає поняття ефективності і доповнюється тим, що вимагає забезпечення економічної безпеки. Якщо високотехнологічне виробництво, торгівля, фінансова або страхова справа фірми або країни не забезпечені необхідним рівнем захисту від конкурентів, вони не можуть вважати себе конкурентоспроможними. Якщо не вибудувана система безпеки, то конкурентні переваги не врятують, а неодмінно стануть здобиччю конкурента. Забезпечення ж безпеки, як правило, виключає втрату конкурентних переваг або їх перехід від одного конкуруючого суб'єкта до іншого.

Слід зазначити, що макрорівень конкурентоспроможності, тобто конкурентоспроможність національних економік окремих країн, можна додати ще одним рівнем — це гіпермакрорівень, коли суб'єктами конкурентної боротьби стають не окремі країни, а об'єднання країн, які попередньо домовляються здійснювати узгоджену економічну політику, тобто створюють сукупні конкурентні переваги на макрорівні. Найбільш яскравим прикладом у цьому відношенні є Євросоюз, але є й інші, наприклад, НАФТА.

Сукупні конкурентні переваги є більш надійними і тому поступово конкуренція переходитиме на цей гіпермакрорівень, хоча даний процес не є простим і швидким.

Прийнято вважати, що конкурентоспроможність країни формується як сукупність конкурентоспроможності її товарів, підприємств і фірм. Однак це лиш поверхове уявлення, тому що насправді конкурентоспроможність на мікро- і мезорівні формується на національній соціокультурній та історичній базі. Саме цей соціокультурний фундамент створює передумови для формування: а) структури національної економіки; б) зразка господарської поведінки; в) спеціалізації країни на виробництві тих чи інших товарів і послуг. Попри розповсюдженні уявлення, нагромадження факторів формування конкурентоспроможності насправді відбувається у напрямку від макро- до мікрорівня. Конкуруючі на ринках товари і послуги лише увінчують цей складний процес формування конкурентоспроможності.

Важливо також вияснити, якими перевагами можуть досягатися цілі, поставлені конкуруючими суб'єктами. Тут можна виділити три групи:

1. ресурсні - володіння ресурсами особливої якості або кількості (природними або набутими);

2. операційні, що характеризують ступінь або ефективність використання наявних ресурсів;

3. програмно-стратегічні - стратегія розвитку суб'єкта-носія конкурентних переваг та якість цієї стратегії.

Перші дві переваги пов’язані між собою тим, що наявність ресурсів багато в чому забезпечує й ефективність їх використання. Наприклад, нагромаджений основний капітал і кваліфіковані кадри дають змогу підприємству ефективно використовувати наявні природні ресурси. Проте при зміні технології нерідко такі ресурсні характеристики можуть виявитися тяжким тягарем, що гальмує застосування технологій, які швидко змінюються, та перешкоджає формуванню і зміцненню конкурентних переваг.

Що стосується третьої переваги, то вона, навпаки, стає особливо важливою у сучасний період, оскільки сьогодні конкурентна боротьба фактично перетворюється на боротьбу стратегій майже на всіх рівнях, а стратегічна компонента по суті є провідною характеристикою конкурентоспроможності. І це не випадково, бо конкурентоспроможність завжди пов’язана із формуванням та використанням потенціалу ринкового суб'єкта, а формування і реалізація цього потенціалу ефективно можуть бути здійснені лише за певною програмою, планом або відповідно із заздалегідь розробленою стратегією. Не випадково, що розробка стратегії у конкурентній боротьбі є головною і вихідною точкою ведення такої боротьби.

У сучасних умовах навіть окремому продавцеві, якщо він збирається більш-менш тривалий час утримуватися на ринку, слід мати хоча б елементарну стратегію виживання у конкурентному середовищі.

Розробка стратегії складається із таких трьох основних елементів:

1) оцінки позиції об'єкта конкурентної боротьби (у даному разі - країни);

2) прогнозу зміни умов конкурентного середовища;

3) власне розробки стратегічного плану дій з варіантами реакції на різні прогнозні ситуації.

Усі ці елементи зберігають значення для будь-якого рівня ведення конкурентної боротьби.

Для країни ж особливо важливою і водночас складною є оцінка вихідних позицій, тобто в сукупності соціально-економічних, національно-культурних та воєнно-політичних характеристик, здатних тою чи іншою мірою вплинути на її конкурентні позиції у світі. Головним завданням тут є виявленням слабких і сильних сторін конкуруючого об'єкта. Якщо ця частина роботи виконана правильно, то вона дозволяє позбавитися, з одного боку, від ілюзій, а з іншого боку — побоювання.

Увесь досвід світового економічного процесу доводить, що головною перевагою у конкурентній боротьбі є вибір правильної стратегії. Особливо важливо це для макрорівня, оскільки саме на цьому рівні країна вирішує головні питання свого існування, які полягають у виясненні того, як протистояти конкурентам, навіщо і для чого. Від того, чого хоче домогтися країна у глобальній конкурентній боротьбі, залежатиме і вибір засобів, і ефективність застосованих методів.

Як було показано вище, на макрорівні насамперед вирішується питання соціокультурного характеру, визначається та частина системи життєзабезпечення, яка становить не лише матеріальну основу життя соціуму, але і його духовне та культурно-історичне ядро. Саме у цьому ядрі криється неповторність, унікальність будь-якого народу, будь-якої держави, яка має національну відтворювальну базу. Сьогодні з цією базою звичайно ототожнюють лише матеріальний, економічний потенціал, але насправді вона є набагато ширшою і глибшою. Глибина її якраз визначається деяким унікальним соціокультурним кодом, який формує тип господарської поведінки основної частини населення країни, використовуючи який країна отримує найвищий ефект від господарювання.

Сьогодні найважливіше у розробці правильної стратегії розвитку країни полягає в тому, щоб ця стратегія перетворилася на скоординовану програму дій державних інститутів і великих корпоративних структур, які перебирають на себе від держави частку її повноважень щодо формування нової економічної системи.

Відступи від стратегії припустимі лише у тому разі, якщо вони по суті народжують нову стратегію. У протилежному випадку вони позбавляють суб'єкта конкурентної боротьби стратегічної переваги.

Одне з основних завдань реалізації стратегічних рішень є зміна балансу у розстановці конкурентних сил на користь товару, компанії, галузі або країни-партнера для підвищення загальної конкурентоспроможності.

При цьому розробка стратегії вимагає:

серйозної концептуальної розробки цієї проблематики з урахуванням зміни як внутрішніх факторів розвитку національної економіки України, так і тенденції у сфері світо господарських зв’язків і глобального розвитку;

щоб головним суб'єктом національно-державної стратегії конкурентоспроможності стала консолідована система держави і корпорацій, яка може стати ядром національної моделі розвитку економічної системи України, здатної забезпечити її форсований прорив у ХХІ ст. ;

орієнтації на безпосереднє і максимально швидке практичне використання.

Умови та обмеження, які слід враховувати при розробці політики підвищення конкурентоспроможності в Україні у довгостроковій Розробляючи і реалізуючи стратегічний план або програму важливо враховувати дві умови.

Перша з них полягає в тому, що колись розроблений план повинен постійно оновлюватися і коригуватися відповідно до умов, що змінюються. Спадкоємність та гнучкість забезпечують сталість стратегічної лінії.

Друга умова полягає в тому, що стратегія повинна безумовно виконуватися, тобто зміни не повинні зачіпати суть стратегічного замислу. У процесі реалізації стратегії можуть допускатися коригування програми, але лише такі, що не порушують суті самої стратегії.

1. Донедавна добробут українського населення визначався експортом вузької групи конкурентоспроможних сировинних товарів (сільське господарство, продукція добувної промисловості) і продуктів первісної переробки (металургія, хімія), проте на цій основі не можна забезпечити стале й довгострокове зростання економіки.

2. У довгостроковому періоді в Україні через природне скорочення населення не буде приросту зайнято сі, який у звичайних умовах використовується як важливий фактор зростання. Акцент доведеться робити на освіту та якість продукції. Підтримання ж конкурентоспроможності за рахунок якості продукції, його новизни, ексклюзивності - це шлях боротьби не тільки за нові ринки товарів і послуг, а й шлях створення ринків.

3. Україна, яка в період піднесення демонструвала високу схильність до заощадження та його досить ефективне перетворення в нагромадження, у після кризовий період не буде відчувати нестачі інвестицій, проте внутрішні джерела «довгих грошей», необхідних для масштабних проектів модернізації, ще доведеться сформувати. Не обійтися й без залучення значних коштів із зарубіжних джерел. Звідси випливає необхідність у якомога більш конкурентоспроможному інвестиційному кліматі. Разом з тим бажаних структурних зрушень у національній економіці не вдасться добитися й без мінімально необхідних державних інвестицій.

4. Вирішальну роль відіграватимуть інститути й культура. По суті, кардинальне підвищення конкурентоспроможності, якого так потребує Україна, не можливе без їх відчутних змін. Однак інститути змінюються повільно й надмірні зусилля й поспішність при їх зміні іноді викликають зворотну реакцію. Тому політика конкурентоспроможності повинна бути довгостроковою стратегією і проводитись послідовно, попри зміну лідерів і урядів.

При вказаних умовах і обмеженнях політика конкурентоспроможності повинна мати такі властивості.

1. Політика конкурентоспроможності - це не фрагмент загальної економічної політики на зразок того, як завжди мислилася промислова політика; це сама державна економічна політика, головна мета якої - підвищення конкурентоспроможності країни через підвищення конкурентоспроможності товарів і послуг, ресурсів та інститутів.

2. З переходом до етапу модернізації вітчизняної економіки, коли щоразу постає вибір між ліберальною і дирижистською моделями, між ставкою на приватну ініціативу і бізнес або ж на державу як рушійні сили модернізації і зростання національної економіки, вибір має бути зроблено на користь ліберальної моделі, на користь приватної ініціативи. Це випливає насамперед з більш високої ефективності приватного бізнесу та невизначеності, притаманної розвиткові економіки у постіндустріальний період; з того, що ринок і бізнес краще за державні органи визначають точки потенційного зростанні та його фактори — запозичення досвіду або оригінальні нововведення. Роль Української держави, особливо з урахуванням набутого і позитивного, і негативного досвіду управління національною економікою, повинна бути більш високою, ніж досі, особливо у підтримці назрілих структурних зрушень і проведенні інституційних реформ.

3. Нагромаджений досвід українських фірм свідчить про здатність передового, відповідального вітчизняного бізнесу підвищувати конкурентоспроможність і досягати успіху, хоча на сьогодні все ще переважає модель доганяю чого розвитку, а не впровадження оригінальних інновацій, і ще довго переважатиме засвоєння українським бізнесом досягнень інших країн та інших фірм.

4. Переважно ліберальна модель розвитку, ставка на приватну ініціативу передбачає певну, але обов’язково активну роль держави у підвищенні конкурентоспроможності. Насамперед, ця роль полягає у створенні найсприятливіших умов для бізнесу, у створенні атмосфери довіри між бізнесом і владою. Поки що на цьому напрямі успіхи мінімальні, а часто спостерігається й зворотний рух, який породжує обґрунтовану недовіру бізнесу до держави.

«Криза довіри» обумовлена не лише складною історією взаємовідносин бізнесу з державою, зростанням корупції, а й тим, що підприємницька діяльність часто проявляється переважно не у легальному бізнесі, а у винаходах різних способів ухилення від податків, створенні оптимізаційних схем. Це призвело до виникнення сталої «поганої рівноваги» — недосконалий ринок при слабкій державі.

Іншим обмеженням є менталітет власників, у яких на рівні підсвідомості закладена недовіра не лише до держави, а й до партнерів по бізнесу. Зростання і масштаб ефективного бізнесу в країні обмежені питаннями безпеки і питаннями менталітету власника, і динаміка тут швидше негативна, ніж позитивна, особливо в умовах кризи.

5. Враховуючи невизначеність перспектив розвитку технологій й водночас необхідність підтримувати виникаючі і зростаючі осередки конкурентоспроможності, державі слід організувати моніторинги конкурентоспроможності і знайти форми підтримки виникаючих і зростаючих підприємств, особливо інноваційних, не залежно від того, до якої галузі вони відносяться.

6. Підтримання конкурентоспроможності за рахунок якості продукції в українських умовах забезпечується передусім через активізацію процесів модернізації виробництва. Модернізації підлягають і основні фонди, і виробничі технології, і прийняті на більшості підприємств механізми корпоративного управління. Уряд, з одного боку, повинен стимулювати процеси модернізації, а з іншого — забезпечувати умови для її здійснення.

7. Держава зобов’язана реально сприяти посиленню конкуренції, щоб активізувати роботу підприємств з підвищення конкурентоспроможності та модернізації. Вона також повинна вирівняти умови конкуренції. Низькі темпи модернізації обумовлені нестачею не стільки фінансових ресурсів, скільки стимулів ділової активності. Висока частка державної допомоги й підтримки послаблює мотивації до інвестицій в енергозбереження та упровадження нових технологій.

8. В українській економіці є компанії, продукція яких конкурентоспроможна на зовнішніх ринках, і тому вони є суб'єктами глобальної економіки. Є й компанії, які досягли внутрішньої конкурентоспроможності. Після девальвації гривні компанії скористалися «вікном можливостей» й зміцнили свої позиції на внутрішньому ринку. Але й досі існують підприємства лише тому, що вони присмокталися до бюджету, до пільг або іншим способом державного субсидіювання. Тому завдання політики конкурентоспроможності полягає у підвищенні планки вимог до ефективності підприємств, ліквідації утриманців, що приносять збитки.

9. Одним з основних інструментів, який має держава для стимулювання модернізації виробництв, — це механізми антимонопольної політики. Тут уряду країни слід активізувати діяльність не лише в рамках внутрішнього ринку у цілому, але й звернути увагу на місцеві монополії.

При цьому державна активність не повинна стати серйозним бар'єром для об'єднання компаній. Владі слід припиняти зловживати монопольним становищем, але не бездумно заважати будь-якому об'єднанню підприємств. Кожний випадок злиття великих компаній необхідно розглядати окремо. Якщо нова компанія отримує внаслідок об'єднання великі переваги на світовому ринку й при цьому зобов’язується дотримуватися ряду умов при оперуванні на внутрішньому, то таке об'єднання цілком відповідає інтересам розвитку української економіки.

10. Сприяння іноземним інвестиціям, співробітництву українських компаній з передовими світовими корпораціями з метою влаштування у ланцюжки додавання вартості, кооперації з носіями найбільш просунутих технологій, проникненню на ринки все більш складних готових виробів, знаходженню власних ніш для створення і розповсюдження інноваційної продукції.

Головний шлях сприяння іноземним інвестиціям — загальний сприятливий національний режим для інвесторів: низькі і прозорі податки, захист прав власності та виконання контрактів, незалежний суд, все більш чесна та ефективна бюрократія. Важливо, щоб вкладати гроші було вигідніше в Україні, ніж в інших країнах, й щоб було відчуття, що працювати тут сьогодні краще, ніж учора, а завтра — краще, ніж сьогодні.

3. Становище України у системі глобальної конкурентоспроможності.

Індекс глобальної конкурентоспроможності

Цього року Україна з індексом 3,9 знову значно втратила у рейтингу Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), посівши серед 139 країн світу 89-е місце перед Гамбією та Гондурасом (Графік 1). Україна залишилася позаду таких країн, як Естонія, Чехія, Польща, Литва, Азербайджан, Словацька Республіка, Російська Федерація та Казахстан, демонструючи значне відставання від середньосвітового індексу (4,18). Ще більшим є відставання України від інноваційних економік (Графік 2). Минулого року Україна посідала 82 місце з індексом 4,0 серед 133 країн світу.

Такий регрес є наслідком погіршення позицій України за 9 з 12 складових Індексу глобальної конкурентоспроможності: «Інститути» (134 місце, у 2009 — 120),

«Макроекономічна стабільність» (132 місце, у 2009 — 106), «Ефективність

товарних ринків" (129 місце, у 2009 — 109), «Розвиненість фінансового ринку» (119 місце, у 2009 — 106), «Конкурентоспроможність бізнесу» (100 місце, у 2009 — 91) (Таблиця 1).

При цьому за оцінками Звіту показники України за складовими групи «Інститути» мають вельми низькі рейтинги: захист прав міноритарних власників (138 місце), ефективність законодавчих органів в регуляторній сфері (138 місце), захист прав власності (135 місце), незалежність судової влади (134), марнотратство державних коштів (131), етична поведінка підприємств (130), марнотратство суспільних фондів (129), фаворитизм в прийнятті рішень державних службовців (127), платежі та хабарі (127 місце), тягар державного регулювання (125), довіра до правоохоронних органів (122), суспільна довіра до політиків (122), організована злочинність (116), прозорість державної політики (114), захист прав інтелектуальної власності (113).

Показать Свернуть
Заполнить форму текущей работой