Встановлення й реалізація цивільних прав

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота

Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обовязків через інших осіб

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Кожна особа, незалежно від віку, статі, кольору шкіри або інших чинників є правоздатною від свого народження. Відповідно до статті 21 Конституції України, усі люди є рівними у своїх правах.

Проте з об'єктивних причин не всі люди можуть повноцінно реалізувати увесь обсяг наданих їм прав. Мова не йде про людей, які в судовому порядку визнані недієздатними або обмежено дієздатними. В даному випадку ми говоримо про повністю дієздатну особу, яка через брак спеціальних знань або через інші об'єктивні чи суб'єктивні причини не може реалізувати в конкретному випадку свої права. Саме для цих випадків в цивільному праві існує правовий інститут представництва, завдяки якому особа може доручити реалізацію окремих прав іншій особі, надавши їй повноваження на вчинення певних дій від свого імені.

Втім, представництво не є єдиним шляхом реалізації власних цивільний прав і обов’язків через інших осіб. Цивільним законодавством передбачено ще не один засіб реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб, кожен з яких є по своєму цікавим та таким, що заслуговує на детальний аналіз. На відміну від правового інституту представництва, решта засобі реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб досить мало досліджувалися вітчизняними вченими.

Саме через це я обрав дану тему курсової роботи, щоб надати детальну характеристику кожному з видів реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є аналіз форм реалізації цивільних прав і обов’язків згідно чинного цивільного законодавства.

Для цього визначено такі задачі: надання характеристики правового інституту представництва в цивільному праві; детальний аналіз інших форм реалізації цивільних прав і обов’язків згідно чинного цивільного законодавства.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є реалізація цивільних прав і обов’язків.

Предметом дослідження є форми реалізації прав і обов’язків через інших осіб.

Методи дослідження. Під час написання курсової роботи я використовував низку правових та загальнонаукових методів. Враховуючи те, що всі форми реалізації цивільних прав і обов’язків розкрито в вітчизняному цивільному законодавстві, ключовим методом я обрав метод аналізу нормативно-правової бази. Також слід визначити метод дослідження теоретичного матеріалу вітчизняних теоретиків права. Завдяки цьому методу я зміг краще зрозуміти деякі аспекти різних форм реалізації цивільних прав і обовязків. Для впорядкування матеріалу, отриманого з джерел та літератури, я використовував аналітичний метод та метод систематизації.

Аналіз використаних джерел та літератури. Основним джерелом для написання цієї роботи стало цивільне законодавство України, зокрема Цивільний та Господарський кодекси. Для повноти дослідження я також звертався до Цивільного кодексу Української РСР.

Основою для написання цієї роботи стали монографії вітчизняних вчених з цивільного права, серед яких варто відзначини монографію Дзери О. Д. Крім того, я користувався спеціалізованою літературою на тему окремих форм реалізації цивільних прав і обовязків. Це роботи таких авторів як Шешневич, Назаренко, Сєвєрова та інші.

Обґрунтування структури роботи. Перш ніж приступати до дослідження інших форм реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб, необхідно надати характеристику основній формі - інституту представництва. Правовому аналізу інституту представництва відведено першу главу курсової роботи. У другій главі міститься аналіз інших форм реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб, де кожній з них виділено окремий розділ.

1. Поняття та підстави представництва в цивільному праві України

Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє [3].

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов’язків внаслідок діяльності представника.

У силу зовнішніх правовідносин представництва представник зобов’язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов’язок), а також надати докази наявності і змісту повноваження. Невиконання першого обов’язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов’язку — може призвести до небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв’язку між тим, кого представляють, і третьою особою.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина — з народження, юридична особа — з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов’язкового представництва. У добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістнадцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням [8, 243].

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов’язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє [3].

Щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він представляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — повноваження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у цьому випадку — право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм повноваження є представник, тому захист повноваження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представником від свого імені і не потребує особливого повноваження.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов’язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов’язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник [3].

Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Усі юридичні дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.

Представник зобов’язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана [3].

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником першого (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, як це було б при діях першого представника.

Перевищення представником повноваження при вчиненні правочину — це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вказівками того, кого представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ із довірителем. При визначенні обсягу повноважень слід ураховувати вказівки закону, зміст довіреності та інструкцій особи, яку представляють [14, 283].

Правочин, учинений із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє тощо цивільні права і обов’язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди.

Якщо схвалення дій представника не відбудеться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має бути визнаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК. Наслідками недійсності такого правочину є двостороння реституція (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК) [3].

Окрім того, за певних обставин (наприклад, у випадку зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з перевищенням повноважень) виникає також обов’язок третьої особи) відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різних формах: схвалення шляхом заяви про це; схвалення мовчазною згодою; схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

Слід зазначити, що положення ст. 241 ЦК поширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов’язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу правочину не має.

У практиці виникають питання про значення схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає із тексту ст. 241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби тягне повну її недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згідно з якою недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин. Отже, можна зробити висновок, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст. ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст. 240, 242, 216 ЦК) [3].

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з того, кого представляли, як безпідставне збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов’язань.

2. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб

2.1 Комісія

цивільний обов’язок право представництво

Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Виконавець діє в інтересах і за рахунок довірителя як у договорі доручення, так і в договорі комісії. Задача обох договорів, як правило, полягає в здійсненні правочинів для іншої особи. Однак зовнішня подібність договорів доручення і комісії вичерпується тим, що обидва договори призначені врегулювати відносини по наданню посередницьких послуг [6, 102].

Розходження ж між цими договорами визначено в першу чергу тим, що договір доручення є договором про представництво, тобто повірник діє від імені довірителя на підставі доручення, у той час як договір комісії не породжує відносин представництва. Комісіонер діє хоча й в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення відносин представництва.

Повірник, вступаючи у відносини з третьою особою, не стає стороною в правовідношенні між довірителем і третьою особою, не здобуває у відношенні для себе яких-небудь прав і обов’язків; комісіонер же, навпроти, стає стороною в угоді із третьою особою, здобуває права й обов’язки. Особа, що укладає договір з комісіонером, саме не стає учасником договору комісії. Між нею і комісіонером існує самостійний договір, що підкоряється особливим правилам залежно від того, який саме договір укладений [12, 781].

Договір комісії є консесуальним, двостороннім, сплатним. Незалежно від учасників, предмета та змісту договір комісії має бути укладений у письмовій формі. Недотримання вказаної форми позбавляє сторони права у разі спору посилатися в підтвердження договору на показання свідків. Він може оформлятися за допомогою як одного документа, що підписується сторонами, так і накладної, квитанції, товарного ярлика, приймальної квитанції установленої форми тощо.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зобов’язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є умови про останнє та його ціну (ст. 1012 ЦК) [3].

Предметом комісійного доручення є правочин чи правочини, що комісіонер укладає з третіми особами за рахунок комітента. Такими правочинами можуть бути будь-які правочини, що відповідають вимогам цивільного законодавства. Найчастіше предметом договору комісії бувають угоди купівлі-продажу речей. На визначення предмета договору комісії впливає предмет та зміст угоди, що комісіонер повинний укласти. Однак не слід змішувати укладений правочин як результат діяльності комісіонера і власне дії комісіонера по укладенню угоди. Предметом договору комісії є діяльність комісіонера, тобто посередницька послуга, а не сам правочин як результат діяльності комісіонера. Предметом договору можуть бути лише юридичні правочини, а не фактичні дії. Не можуть бути предметом договору комісії правочини, для здійснення яких необхідна особиста участь особи.

На відміну від раніше діючого законодавства в ЦК України не міститься спеціальних правил про форму договору комісії, а тому застосуванню підлягають загальні правила про форму правочинів (ст. 205−208 ЦК) [3].

Сторонами договору комісії є комітент і комісіонер. Комітент — це особа, яка доручає в її інтересах і за її рахунок іншій особі вчинити певні угоди. Комісіонер — це особа, яка вчиняє угоди або інші юридичні дії від свого імені за рахунок комітента. Комісіонером можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності.

Обов’язок комісіонера виконати доручення на найбільш вигідних для комітента умовах підкреслює, що функцію комісіонера, як правило, здійснює особа, яка володіє відповідними знаннями і навичками у сфері придбання і реалізації майна. Комісіонер звичайно одержує від комітента інформацію про умови, на яких він вважав би угоду для себе вигідною, але комісіонер зобов’язаний ужити заходів щодо укладання правочина на найбільш вигідних для комітента умовах. Як правило, у договорі комісії встановлюється порядок визначення ціни, за якою комісіонер продає товари комітента. Вона може встановлюватися як мінімальна (з наданням комісіонеру права визначати кінцеву продажну ціну) або як максимальна, але при цьому в договорі обумовлюється, щоб підвищення ціни не призвело до зниження попиту на товар [16, 644].

Зміст вказівок комітента складають умови правочину, який повинен бути виконаний комісіонером, а саме: про термін, ціну товару, порядок оплати тощо. Ступінь конкретизації вказівок може бути різний. Як правило, вказівки лише окреслюють межі можливої поведінки комісіонера. Закон не покладає на комітента обов’язок давати комісіонеру детальні вказівки, тому що комісіонер повинен бути сам обізнаний про умови та зміст угод, що укладаються в даний час на ринку. Комісіонер, який не одержав від комітента відповідних указівок (їх наявність не обов’язкова), зобов’язаний виконати доручення відповідно до звичаїв ділового обороту чи інших звичайно пропонованих вимог [8, 271].

Комісіонер, який уклав правочин на більш вигідних умовах, ніж ті, котрі зазначені комітентом, не має права претендувати на додаткову винагороду понад суми комісійної винагороди. У цьому випадку вся вигода надходить комітентові. Стосовно до договору комісії вигода розуміється як перевищення суми, вирученої за реалізацію майна комітента, порівняно з умовами, позначеними комітентом.

Звичайно комісіонер за свою посередницьку діяльність отримує від комітента винагороду, яка зазначена у договорі. Це може бути певний відсоток від суми угоди, що дозволяє зацікавити комісіонера укласти угоду на найбільш вигідних умовах, тому що від цього залежатиме і розмір його винагороди. Однак комісійна винагорода може бути визначена й у твердій сумі, і шляхом сполучення твердої суми і відсотків від суми укладеної угоди, чи як різниця між призначеною комітентом ціною і тією вигіднішою ціною, за якою комітент укладе угоду, ніяких обмежень на цей рахунок закон не містить [10, 28].

Розмір комісійної винагороди визначається виходячи із суми, що при порівнянних обставинах звичайно стягується за виконання аналогічних комісійних послуг.

Зазвичай комісіонер не відповідає перед комітентом за виконання угоди третьою особою. Комісіонер відповідає за дії третьої особи у тому випадку, якщо він добровільно прийме на себе перед комітентом поруку за виконання угоди третьою особою. Така порука, яку називають у договорі комісії делькредере, подібна по своїй природі з поручительством і приймається лише за додаткову винагороду з боку комітента. Делькредере застосовується, як правило, в операціях зовнішньої торгівлі.

У разі розірвання або односторонньої відмови (як комітента, так і комісіонера) від договору комісії комісіонер не втрачає право на оплату за фактично вчинені ним дії. У зв’язку з цим виникає обов’язок комітента сплатити комісіонерові комісійну винагороду за здійснені в період існування доручення фактичні дії.

У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера договір комісії припиняється. Якщо юридична особа — комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов’язки комісіонера переходять до них, якщо протягом строку, передбаченого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору.

2.2 Концесія

Іншою формою реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб є договір концесії. Цей договір регулює відносини, що складаються між правоволодільцем і користувачем у зв’язку з оплатним придбанням користувачем права на використання належних правоволодільцю засобів індивідуалізації вироблених товарів, виконуваних робіт чи послуг, а також охоронюваної комерційної інформації [17, 275].

Особливість цього договору в тому, що він може використовуватися виключно у сфері підприємницької діяльності, тому є підприємницьким договором.

Треба зауважити з самого початку про те, що договір франчайзингу та обсяг правовідносин, які регулюються цим договором в Цивільному кодексі України, який набрав чинності 01. 01. 2004 р., це коло правовідносин отримало назву комерційна концесія, а договір франчайзингу — договір комерційної концесії [2].

Відповідно до статті 1115 Цивільного кодексу України за договором комерційної концесії одна сторона (право володілець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг [3].

Згідно зі статтею 1116 Кодексу предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Статтею 1117 Кодексу встановлено, що сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.

Відповідно до статті 1118 Кодексу договір комерційної концесії укладається в письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію право володільця [3].

Статтею 1120 Кодексу передбачено коло обов’язків право володільця, а саме те, що правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням цих прав. Правоволоділець зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії: забезпечити державну реєстрацію договору; надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників: контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачеві на підставі договору комерційної концесії [3].

Що стосується обов’язків користувача за договором комерційної концесії, то згідно зі статтею 1121 Кодексу, до них відносяться зобов’язання: щодо використання торговельної марки та інших позначень правоволодільця визначеним у договорі способом; щодо забезпечення відповідності якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем; щодо дотримання інструкцій та вказівок право володільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; щодо надання покупцям (замовникам) додаткових послуг, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у право володільця; щодо інформування покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; щодо нерозголошення секретів виробництва право володільця, іншої одержаної від нього конфіденційної інформації. Договором комерційної концесії можуть бути передбачені особливі умови (стаття 1122 Кодексу), зокрема:

* обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;

* обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих право володільцем прав;

* обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;

* обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє та зовнішнє оформлення [3].

Умова договору, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною. Також, особливою умовою може бути умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі.

2.3 Порука

Як одну з форм виконання цивільних прав і обов’язків через інших осіб можна розглядати поруку, хоча в першу чергу вона є одним з видів забезпечення зобов’язання. Однак в контексті досліджуваної теми, це є однією з найпоширеніших форм виконання цивільних прав і обов’язків через інших осіб — а саме виконання поручителем зобов’язань боржника. З огляду на високу поширеність та вживаність поруки в повсякденному житті вона варта детальнішого дослідження [21, 236].

Згідно зі ст. 553 ЦК України порука віднесена до зобов’язально-правових способів забезпечення виконання зобов’язань, що стимулюють боржника до належного виконання зобов’язань шляхом створення можливості пред’явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь у договір, зобов’язальної вимоги.

Адже поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов’язання. Відповідно на поручителя, у разі порушення боржником свого зобов’язання, може бути покладено обов’язок сплатити гроші на користь кредитора.

Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. За договором поруки виконання зобов’язання може забезпечуватися частково або у повному обсязі, про що обов’язково зазначають під час укладення такого договору. Крім того, поручителем може бути одна особа або кілька осіб, це дозволяється ч. З ст. 553 ЦКУ. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не передбачено у самому договорі [3].

Чи може порукою забезпечуватися не лише грошове зобов’язання боржника, а й інше, наприклад, зобов’язання передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо? Цивільний кодекс цього не забороняє, тож на поручителя, у разі порушення боржником свого зобов’язання, може бути покладено обов’язок не тільки сплатити кошти на користь кредитора, але якщо це передбачено договором — передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо.

Насамперед порука — вид забезпечення виконання зобов’язання, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. При невиконанні боржником своїх зобов’язань перед кредитором, як було зазначено вище, їх виконує поручитель, а всі права кредитора переходять до поручителя [8, 280].

Договір укладається між кредитором та поручителем, такий договір є двостороннім. Боржник стороною договору не виступає, він несе відповідальність (зобов'язання) за іншим договором (правочином), наприклад договором купівлі-продажу.

Але на практиці нерідко використовують тристоронні угоди, договір укладається між кредитором, боржником і поручителем.

Не обов’язково, щоб виконання зобов’язання у договорі поруки забезпечувалося у повному обсязі. Зобов’язання може бути меншим, і це має бути передбачено у самому договорі. Основне правило полягає в тому, що порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога. У договорі слід зазначити зобов’язання боржника перед кредитором.

У разі порушення боржником свого зобов’язання на поручителя переходить обов’язок сплатити кошти на користь кредитора або передати майно (залежно від того, що обумовлено у договорі поруки).

За нормами ст. 547 ЦКУ передбачено вимогу, що всі правочини, які передбачають забезпечення виконання зобов’язання (виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ст. 546 ЦКУ) обов’язково укладаються у письмовій формі, — договір поруки не є винятком. Тому недодержання письмової форми тягне за собою недійсність такого договору.

З урахуванням цих обставин у ст. 558 ЦК прямо передбачено, що поручитель має право на винагороду за послуги, що він надав боржнику, якщо це передбачено договором. Отже, обов’язок боржника надати винагороду виникає не автоматично, а повинен бути передбачений договором [3].

Порука, котра, як зазначалося, має акцесорний характер припиняється після припинення забезпеченого нею зобов’язання. Вона також припиняється внаслідок відмови кредитора після закінчення терміну зобов’язання прийняти запропоноване виконання від боржника чи поручителя; у випадку переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не дав кредитору згоди нести відповідальність за нову особу.

Слід зазначити, що у порівнянні з законодавством до 2003 р. у ЦК збільшено строк для пред’явлення вимог до поручителя. Так порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку зобов’язання не пред’явить позов до поручителя У випадках, коли строк виконання зобов’язання не зазначено і не може бути зазначено або визначено моментом витребування, порука припиняється, якщо кредитор не вчинить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки [3].

Порука також припиняється у випадку зміни зобов’язання, що спричиняє збільшення відповідальності поручителя, без згоди останнього.

Оскільки для дієвості і належного функціонування відносин поруки істотне значення має особа боржника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості), переведення боргу, тобто заміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо поручитель не виявив згоди відповідати за нового боржника.

Практичні наслідки такого вирішення виглядають таким чином. Як правило, виконання основного зобов’язання забезпечується не тільки порукою, але й неустойкою, яку поручитель зобов’язаний сплатити у випадку невиконання боржником основного зобов’язання. При продовженні строку дії основного зобов’язання за рахунок збільшення періоду, за який нараховуються відсотки за користування чужими коштами, а також у випадку підвищення розміру відсотків істотно збільшується сума основного зобов’язання. Поручитель у цьому випадку несе відповідальність, тільки якщо він згодний продовжити договір поруки на нових умовах. В іншому разі порука припиняється Так, якщо кредитор не довів до відома поручителя про продовження кредитного договору і не одержав його згоди на продовження договору поруки на нових умовах, пов’язаних зі збільшенням відповідальності поручителя, зазначені обставини припиняють дію договору поруки [15, 34].

Разом із тим, інтерес поручителя може бути порушений не лише у зв’язку із збільшенням розміру відповідальності, але й у тому випадку, коли відповідальність настає у тому ж розмірі, але на інших умовах. Наприклад, спочатку договором передбачалося поступове, поетапне погашення боргу, а після його новації встановлено, що борг має бути повернутий відразу у повному обсязі Звісно, що названі зміни в основному зобов’язанні можна визнати такими, що спричиняють несприятливі наслідки для поручителя, а це дає підстави для припинення поруки.

Якщо головне зобов’язання втратило силу, то втратила силу і можливість пред’явлення позову по забезпечувальному зобов’язанню.

2.4 Вчинення правочинів на користь третьої особи

За загальним правилом зобов’язання не створює обов’язків для третьої особи, але у випадках, встановлених договором, воно може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

За ст. 636 ЦК, договір, який встановлює обов’язок боржника виконати певну дію (або ряд певних дій) на користь третьої особи називається договором на користь третьої особи. Третьою особою може бути як особа, яка чітко названа у договорі, так і не названа договором особа. Особа, яка укладає договір на користь третьої особи, діє в інтересах останньої, але не за її дорученням. Саме тому особою, на користь якої укладається договір, може бути і недієздатна особа. Цим договір на користь третьої особи відрізняється від договору, що укладається представником від імені іншої особи, яка в силу представництва і стає стороною цього договору.

Відрізняється договір на користь третьої особи і від відступлення права вимоги — цесії (ст. 512). За угодою про відступлення права вимоги первісний кредитор переносить на іншу особу (нового кредитора) зобов’язальне правовідношення, що раніше виникло для нього з тієї чи іншої підстави відносно певного боржника. В силу договору на користь третьої особи право цієї третьої особи виникає безпосередньо з договору, укладеного між двома іншими особами [3].

Виконання договору на користь третьої може вимагати як сама особа, яка його уклала, так і особа, яка не брала участі у його укладанні, на користь якої обумовлено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Так, наприклад, на користь третьої особи може бути укладений договір страхування (див. ст. 985 ЦК і коментар до неї). У цьому випадку вимагати виконання договору за певних умов може як сам страхувальник, так і зазначена в договорі третя особа.
Виникнення права вимоги для особи, яка не бере участі в договорі, — це та риса, що відрізняє договір на користь третьої особи від договору про виконання третій особі. За цим останнім договором третя особа отримує виконання і, отже, вигоду від виконання договору, але вимагати виконання у разі ухилення від нього боржника така третя особа не має права.

Боржник за договором на користь третьої особи може висувати проти вимоги цієї особи будь-які заперечення, що випливають з договору, які він міг би висунути, якби ця вимога була пред’явлена не третьою особою, а кредитором, який уклав договір.

За загальним правилом, договір може бути змінений або припинений за згодою його сторін [12, 631]. Частина 3 статті, що коментується, встановлює виняток із загального правила, відповідно до якого сторони договору на користь третьої особи не можуть розірвати або змінити договір без згоди цієї особи з моменту вираження нею наміру скористатися своїм правом, якщо інше не встановлено договором або законом [19, 525]].

Якщо інше не випливає із суті договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи може не лише вимагати його виконання, але й сама скористатися заснованим на ньому правом, за умови, якщо третя особа від цього права відмовилася.

2. 5 Покладання обов’язку виконання на іншу особу

В цивільному законодавстві також існує можливість так званого передоручення виконання, тобто покладення виконання зобов’язання боржником на третю особу.

Передоручення виконання є виключенням із загального принципу особистого виконання зобов’язання його сторонами. Разом з тим закон містить в даному випадку дозвільні положення, закріплюючи правило, що передоручення виконання дозволяється, якщо особисте виконання не випливає із положень договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства [5, 440].

Так, наприклад, відповідно до ст. 1005 ЦК повірений повинен виконати дане йому доручення особисто. Передача виконання іншій особі допускається тільки з підстав, передбачених ст. 1005 ЦК. [8, 375]

Передоручення виконання не тягне за собою заміну боржника у зобов’язанні. Боржник зберігає свій правовий статус, покладаючи на третю особу тільки обов’язок виконати фактичні дії. Підставою для такого покладення можуть бути як положення закону (наприклад, відповідно до положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» інвестор за планом санації може взяти на себе погашення частини заборгованості боржника), так і певні особисті відносини між боржником та третьою особою — виконавцем. Так, наприклад, якщо третя особа сама є боржником боржника, останній може зобов’язати її надати виконання не самому боржнику, а кредитору. Третя особа може виконати зобов’язання за боржника внаслідок особистої симпатії або родинних чи дружніх зв’язків.

Оскільки на третю особу за нормою ст. 528 ЦК покладається тільки виконання фактичних дій, і вона не стає юридично зобов’язаною перед кредитором особою, положення коментованої статті не суперечать нормі статті 511 ЦК, якою заборонене покладення на третю особу у зобов’язанні обов’язків [3].

Якщо виконання зобов’язання покладене боржником на третю особу, кредитор не вправі відмовитися від його прийняття, оскільки презюмується, що кредиторові байдуже, хто виконає зобов’язання на його користь. Навіть якщо за якихось моральних причин кредитор жадає виконання зобов’язання особисто боржником, в разі відсутності прямої законодавчої або договірної заборони покладення виконання на третю особу, кредитор буде зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване третьою особою. Зрозуміло, що в даному випадку мова йдеться саме про належне виконання, оскільки в противному випадку закон передбачає покладення відповідальності вже на боржника (ст. 618 ЦК) [3].

В разі порушення виконання зобов’язання третьою особою (тобто невиконання або неналежного виконання нею зобов’язання) боржник має виконати це зобов’язання самостійно, оскільки саме він залишається зобов’язаним перед кредитором суб'єктом і саме на нього буде покладена відповідальність. Подальші відносини між боржником та третьою особою, яка не виконала або неналежно виконала зобов’язання за боржника, залишаються поза межами цього зобов’язання та будуть регулюватися або положеннями договору та/або закону, на підставі якого виник обов’язок третьої особи перед боржником, або нормами моралі, в разі дружніх послуг такої третьої особи.

Частина третя ст. 528 ЦКУ надає третій особі право виконати зобов’язання замість боржника без його згоди. Умовою такого виконання є небезпека втрати права на майно боржника (право оренди, право застави тощо).

Тобто якщо третя особа розуміє, що невиконання боржником зобов’язання може потягнути за собою втрату його прав на майно, яке знаходиться у володінні та/або користуванні такої третьої особи, остання без отримання згоди боржника і навіть без його повідомлення вправі виконати зобов’язання боржника перед кредитором. В такому разі до виконавця переходять всі права кредитора у зобов’язанні, тобто зобов’язання зберігається, але відбувається заміна кредитора.

Заміна кредитора у зобов’язанні має місце і в будь-якому іншому випадку виконання обов’язку боржника третьою особою [3].

2.6 Посередництво

В цивільно-правовій та господарсько-правовій доктрині щодо інституту посередництва на сьогодні мають місце три основних підходи.

За першим підходом під посередництвом традиційно розуміється здійснення фактичних дій, спрямованих на виявлення потенційного контрагента, погодження з ним необхідних умов угоди, а також зведення сторін для безпосереднього укладення угоди. Посередництво сприяє укладенню угод, зближуючи контрагентів, шляхом здійснення дій фактичного характеру [7, 43].

За другим підходом під посередництвом розуміється діяльність повіреного, комісіонера, агента, і нерідко, довірчого управителя, тобто діяльність, що призводить, як правило, без будь-якого втручання зі сторони послугоотримувача, до виникнення правового результату для останнього (встановлення зобов’язального правовідношення, переходу права власності на товар тощо).

Якщо за першим підходом суть посередництва зводиться лише до вчинення фактичних дій, а за другим — лише до вчинення юридичних дій, то за третім підходом посередництво може мати місце як у формі вчинення дій фактичного характеру, так і у формі вчинення дій юридичного характеру. Отже, в зміст посередницьких послуг слід включати діяльність пов’язану не лише з підшукуванням партнерів, сприянням в просуванні товарів та послуг на ринок (організація реклами, технічне обслуговування тощо), а й діяльність з укладення угод, тобто будь-які правомірні дії, незалежно від того, юридичні вони чи фактичні [15, 34].

Посередництво може бути фактичним, юридичним або змішаним, залежно від того, які дії (фактичні, юридичні або ж ті і інші в сукупності) становлять собою предмет діяльності посередника, тобто в основі зазначеного поділу лежить характер вчинюваних посередником дій. Фактичним посередництвом визнають дії, спрямовані на організацію, підготовку майбутнього договору. До фактичних, наприклад, відносять: ведення переговорів, аналіз попиту та пропозиції на ринку на певний товар тощо, а до юридичних — укладення договорів (як від свого імені, так і від чужого).

При посередництві правовідносини з реалізації товарів, робіт, послуг виникають в результаті дій як посередника, так і безпосередніх учасників (сторін) угоди, причому обидва різновиди дій складають єдине ціле і спрямовані до суто правової мети укладення господарського договору між сторонами. На підставі викладеного ставиться під сумнів категоричність тверджень, згідно з якими посередник виконує лише фактичні дії. В зміст посередницьких послуг включається діяльність, пов’язана не тільки з пошуком партнерів, сприянням в просуванні товарів і послуг на ринок (організація реклами, технічного обслуговування тощо), але й діяльність по виконанню повноважень, тобто будь-які правомірні дії. Яскравим прикладом «простого», тобто фактичного посередництва в сфері господарювання є брокерська діяльність (діяльність біржових брокерів, митних брокерів, страхових тощо). Однак, в сфері господарювання посередництво також не може обмежуватися лише вчиненням фактичний дій. Так, комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем та за рахунок суб'єкта, якого він представляє (ст. 295 ГКУ), здійснення якої є неможливим без вчинення посередником дій юридичного характеру. Крім того, предметом агентського договору можуть бути не тільки юридичні дії, але й фактичні (ч. 1 ст. 297 ГКУ), які не спричиняють виникнення, зміни або припинення цивільних та/або господарських правовідносин особи, яку представляє комерційний агент [4]. Тому поділ посередництва на фактичне, юридичне та змішане пропонується визначати як умовний, такий, що не має вирішального значення в тлумачення правової природи посередництва в сфері господарювання.

Висновки

Представництво визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана за повноваженням вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: громадянин — з народження, юридична особа — з моменту виникнення.

Однак коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. 1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказаних у законі. Цивільні права і обов’язки у того, кого представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення останнім якихось додаткових дій на підтвердження того, що він приймає виконане представником. Представник зобов’язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, у телеграмі тощо).

Комісія має багато спільного з договором доручення. Виконавець діє в інтересах і за рахунок довірителя як у договорі доручення, так і в договорі комісії. Задача обох договорів, як правило, полягає в здійсненні правочинів для іншої особи. Однак зовнішня подібність договорів доручення і комісії вичерпується тим, що обидва договори призначені врегулювати відносини по наданню посередницьких послуг.

Розходження ж між цими договорами визначено в першу чергу тим, що договір доручення є договором про представництво, тобто повірник діє від імені довірителя на підставі доручення, у той час як договір комісії не породжує відносин представництва. Комісіонер діє хоча й в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення відносин представництва.

Повірник, вступаючи у відносини з третьою особою, не стає стороною в правовідношенні між довірителем і третьою особою, не здобуває у відношенні для себе яких-небудь прав і обов’язків; комісіонер же, навпроти, стає стороною в угоді із третьою особою, здобуває права й обов’язки. Особа, що укладає договір з комісіонером, саме не стає учасником договору комісії. Між нею і комісіонером існує самостійний договір, що підкоряється особливим правилам залежно від того, який саме договір укладений.

Іншою формою реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб є договір концесії. Цей договір регулює відносини, що складаються між правоволодільцем і користувачем у зв’язку з оплатним придбанням користувачем права на використання належних правоволодільцю засобів індивідуалізації вироблених товарів, виконуваних робіт чи послуг, а також охоронюваної комерційної інформації.

Згідно зі статтею 1116 Кодексу предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Як одну з форм виконання цивільних прав і обов’язків через інших осіб можна розглядати поруку, хоча в першу чергу вона є одним з видів забезпечення зобов’язання.

Згідно зі ст. 553 ЦК України порука віднесена до зобов’язально-правових способів забезпечення виконання зобов’язань, що стимулюють боржника до належного виконання зобов’язань шляхом створення можливості пред’явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь у договір, зобов’язальної вимоги.

Як одну з форм реалізації цивільних прав і обовязків через інших осіб можна розглядати вчинення правочину на користь третьої особи відповідно до ст. 636 ЦК України. Особа, яка укладає договір на користь третьої особи, діє в інтересах останньої, але не за її дорученням. Саме тому особою, на користь якої укладається договір, може бути і недієздатна особа. Цим договір на користь третьої особи відрізняється від договору, що укладається представником від імені іншої особи, яка в силу представництва і стає стороною цього договору.

В цивільному законодавстві також існує можливість так званого передоручення виконання, тобто покладення виконання зобов’язання боржником на третю особу.

Останньою формою реалізації цивільних прав і обов’язків через інших осіб є посередництво. Змістом посередництва є діяльність від імені та за рахунок іншої особи, або від власного імені, але за рахунок іншої особи. Воно може проявлятися як у вчиненні суто юридичних дій, так і вчиненні фактичних дій. В зміст посередницьких послуг слід включати діяльність пов’язану не лише з підшукуванням партнерів, сприянням в просуванні товарів та послуг на ринок (організація реклами, технічне обслуговування тощо), а й діяльність з укладення угод, тобто будь-які правомірні дії, незалежно від того, юридичні вони чи фактичні

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой