Вивченні розвитку культур: біологічний і психологічний напрямки

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вивчення розвитку культур: біологічний і психологічний напрямки

Основна теза біологічного напрямку — заміна вивчення історичних факторів розвитку культур біологічними. В історії науки існують два варіанти реалізації цієї ідеї. Перший складається у відомості культурної розмаїтості, особливостей етнокультурних факторів до біологічного (расових) або навіть антропологічних характеристик індивідів. Другий виражається в позбавленні культури її історичної специфіки як якісно відмінної форми організації життя людини й вибачає в ній лише кількісні відмінності від миру тварин. Якщо перший варіант біологічного вивчення культур привів до появи расизму, то другий сприяв виникненню соціобіологічного вивчення культур.

Расистські концепції культур з’явилися через неможливість пояснити з позицій еволюційного підходу, що декларував обов’язковість прогресивного поступального й стадіального розвитку, існування традиційних, «примітивних», архаїчних культур. Крім цього, у працях багатьох дослідників зустрічалися положення про вищі й нижчі культури, про іншому (природно, нижчому) способі мислення, тобто існувала теорія наївного дикуна, чесного й доброго, але розвитку, що уступає в рівні, європейцеві. Деякі видні еволюціоністи — дослідники культур (наприклад, Г. Спенсер) зображували в перекрученому виді особливості культур неєвропейських народів і вважали расові типи позаєвропейських народів нижчими (К. Бюхнер і ін.). Особливо широко були поширені такі ідеї в США, де превалювала думка про те, що негри — нижча раса й тому вони не можуть жити без сторонньої опіки, що підтримує їх у культурному стані.

В 1853 р. вийшов маніфест даного напрямку — книга французького дипломата й аристократа А. Гобино (1816 — 1882) «Досвід про нерівність людських рас». У своєму творі, своєрідної романтично-реакційної фантазії, він показував, що причина, джерело розходження в історичних долях культур складається в расових особливостях людей, що становлять ті або інші певні етнокультурні спільності, країни. Таким чином, джерело розвитку, якісної своєрідності вищих і нижчих культур він бачив у специфіці організмів людей різних народів, у тому числі в їхньому зовнішньому вигляді. Природно, що А. Гобино був прихильником полігенізму (навчання, що заперечує єдність людського роду). Кожна раса створювала свою культуру. Людські раси відрізняються між собою, на думку Гобино, по «красі», по фізичних ознаках, по психологічних якостях і по різній здатності створювати й засвоювати культуру. Дикі в цей час народи залишаться такими назавжди. Культура однієї раси не може проникнути в середовище людей іншої раси.

Нижчою расою Гобино вважав чорну («меланическу»), трохи більше розвинутою — жовту. Єдино здатну до прогресу й створення повноцінної культури він уважав білу расу, особливо її еліту — арійську расу. Абсолютна перевага вищої раси Гобино обґрунтовував, розглядаючи розвиток десяти (по його підрахунках) культур-цивілізацій, відомих в історії людства (індійська, єгипетська, ассірійська, грецька, китайська, римська, німецька, аллеганська, мексиканська й перуанська). Всі вони створені, на думку Гобино, вищим різновидом білої раси — арійцями. Для підтвердження своєї тези він використовує фантастичні дані про підставу найдавніших культур і зв’язках між ними. Так, він приписує виникнення давньоєгипетської цивілізації арійської колонії на Середньому Нилі. Китайська ж культура, на його думку, була створена «галуззю білих людей», що прибули з Індії. Доколумбові цивілізації в Америці створювали «білі елементи», що проникнули на континент через Ісландію й Гренландію в X в.

Ідеал для Гобино — німецька культура в особі середньовічного Рима (не античний Рим, а «німецький»). Рим був справжнім культурним центром і сприяв утворенню ряду держав у Європі, у тому числі в Росії (Русі). Остання як самостійна держава без германців-норманів просто не існувала б. Майбутнє людства представляється Гобино песимістично. Це обумовлювалося тим, що, створюючи всюди нові типи культур, біла раса (включаючи арійців) змішувалася з іншими народами, втрачала свою чистоту й споконвічний імпульс енергії. Втрата ж енергетичних здатностей веде до сумовитого застою, однаковості.

Основні висновки з расово-антропологічної концепції культури Гобино полягали в наступному: а) культура — продукт расово-антропологічних факторів; б) раси нерівні між собою, і це обумовлює нерівність створених ними культур; в) культурні стереотипи поводження людей переважно визначаються біологічною спадковістю; г) расові змішання шкідливі, вони наносять втрату розвитку культур (природно, білої раси) і ведуть до втрати енергетичних імпульсів, що спонукують удосконалювати культуру, створювати її нові форми.

Більше наукоподібне оформлення подібний погляд на історико-культурний процес одержав в «теоріях» Ж. Ляпужа (1854 — 1936) у Франції й О. Аммона (1842 — 1916) — у Німеччині. Вони висували тезу про залежність психічних якостей людей і відповідно якості створеної ними культури від величини головного показника. (Головним показником у фізичній антропології вважається процентне відношення найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини.) Таким чином, чим довше голова у людини, тим більше він обдарований. «Довгоголові» люди належать до європейської раси, створювачці всіх великих культур в історії людства. Довгоголові біляві представники «вищої» раси створили європейську цивілізацію — саму розвинену у світі культуру. Цікаво при цьому зауваження Ляпужа й Амонна про те, що бідні класи й шари сучасних їм європейських країн складаються з людей з неповноцінними психічними властивостями, обумовленими їх короткоголовістю (брахикефали). До них належать нащадки ненімецького місцевого населення Європи. А європейську еліту представляють вищі носії культури — довгоголові нащадки німецьких завойовників (доликефали). Іншими словами, розвиток культури визначається довжиною черепа особою «європейської» (або арійської) раси.

Аналогічні концепції розвитку людської культури можна виявити в Л. Вольтмана, переконаного прихильника переваги європеоїдної (кавказької) раси, і в Х. Чемберлена, відповідно до якого найвищим досягненням історичного розвитку Європи з’явилося створення «тевтонської» культури й «тевтонської» раси — спадкоємиці «арійського» духу.

Підсумки подібного «дослідження» культур складалися у висновку про повноцінні й неповноцінні культури, а відповідно й про народи. Одні народи йшли по європейському шляху цивілізації, а інші виявилися не здатними до розвитку. При цьому не говорилося, що інші народи (а їхня більшість) мали свої історичні шляхи розвитку, які привели до іншого типу культур, що часто відрізняються від християнської цивілізації Заходу. Усяка розмаїтість, відхід від якогось лінійного шляху розвитку «вищої» раси, усяке «інше» у культурі розглядалося як недорозвинене, неповноцінне. У біологічно-расистських концепціях культури більш голосно, чим в інші, звучав тоталітарний мотив обов’язкового проходження певної моделі (вищої і єдино вірної) розвитку й функціонування культур. За зразок у більшості випадків пропонувалася західноєвропейська цивілізація, створена «довгоголової» арійською расою.

На перший погляд здається, що не варто витрачати час і зусилля на розгляд подібних «культурологічних» теорій, відкинутих часом, дискредитованих як ідейних попередників «культурних» експериментів у нацистській Німеччині. Але не можна забувати, що подібні «теорії культури» одержали широке поширення до початку XX в. і проявляють живучість аж до теперішнього часу. Цьому сприяє ряд обставин.

Зміцненню й поширенню міфу про нерівноцінність культур і народів (а це найпоширеніший і самий реакційний і нелюдський міф XX в.) сприяли деякі особливості розвитку вивчення культур кінця XIX — середини XX в. Адже саме еволюціоністи наполягали на обов’язковості лінійного прогресу від більше простих культур до більше складного. При цьому зовсім не розглядалося питання, чому інші культури не розвивалися по запропонованій ними схемі. Із праць представників еволюціоністського напрямку запозичене також положення про те, що «чим більш розвинуті, тим краще», тобто оцінний підхід (краще — гірше, вище — нижче) стосовно культур. Посилювали «расистський» міф і міркування еволюціоністів про особливий тип мислення «дикунів», про необхідність їх морального й культурного розвитку. Більше пізні представники еволюційних концепцій (наприклад, Л. Уайт) прямо-таки боролися із прихильниками інших напрямків у відстоюванні однолінійно-прогресивної схеми розвитку на противагу ідеї про унікальність і самобутність культур.

Разом з тим дана псевдотеорія культур володіла одним достоїнством — вона ясно й чітко (нехай неправильно й перекручено) давала відповідь на питання про джерело, причини розмаїтості культур, нерівномірності їхнього історичного розвитку. Дуже дохідливо й на прикладі явно виражених розходжень (зовнішність, расово-антропологічні характеристики) показувався їхній зв’язок з особливостями культури. Не останню роль в обґрунтуванні расистських концепцій культури грало раціоналістично-просвітительське подання про неї насамперед як про носительку знань, організованих у вигляді науки.

У більше пізніше час антропологічні концепції трансформувалися й не носили настільки явно вираженого расистського характеру. Вони органічно взаємодіяли з дослідженнями «примітивного типу» мислення, рівня інтелекту у зв’язку з особливостями культури. Але при всіх варіаціях зберігалася ідея нерівноцінності різних типів культур.

Треба мати на увазі, що міф (або міф-теорія), один раз поширившись, у сучасній культурі має тенденцію існувати й змінюватися за своїми законами, знаходити нові форми й знову відроджуватися в новому обличчі. Це обставина, оцінюючи положення про не рівноцінність культур, підкреслив відомий психолог Дж. Міллер. Кожна культура, — пише він, — має свої міфи. Один з найбільш живучих — це положення про те, що до письменні народи володіють тим, що ми воліємо називати «примітивним мисленням», тому що воно нижче стосовно нашому. Той же самий стереотип застосовується до етнічних меншостей, що живуть на Заході. Могутності міфу можна було протиставити цілісну концепцію, що пояснює накрапувати розходження. А така концепція з’явилася лише в середині XX в. у вигляді напрямку «Культура й особистість» (психологічна антропологія).

Уже до першої третини XX в. «расово-антропологічна» теорія культур трансформувалася в концепцію генетичного детермінізму. Її основний зміст зводиться до того, що своєрідність культур і людини пов’язане з реалізацією генетично успадкованої програми, тобто своєрідність культур визначається спадкоємною програмою, що існує в генах тих або інших народів. Досить екзотичним варіантом цієї теорії є концепція, відповідно до якої суб'єктом розвитку є не людина, а гени, які, виконуючи свої функції й програмні установки, створили культури як форми дрейфу генів.

Біологічний підхід до вивчення культур у наступні періоди розвивався в основному у двох формах. Перша ігнорує якісна своєрідність культур, зводячи їх до біологічних закономірностей, інстинктивним, рефлекторним. Друга затверджує зворотне: у світі тварин виявляються культура й навіть культура. «Наявність» у тварин власності, структурно-ієрархічних утворень, націй і тому подібного становить основу даної форми вивчення культур.

У рамках біологічного напрямку вивчення культур ставився й досліджувався найважливіший для культурології в цілому питання співвідношення природно-біологічного й соціокультурного в суспільствах, а також співвідношення вродженого й придбаного. Була також сформульована проблема про передачу нащадкам культурних стереотипів, моделей поводження. Антропологи, що досліджували способи оволодіння культурою в різних типах суспільств, відмінювалися до пріоритету зовнішніх, що здобуваються вмінь, навичок, моделей поводження. Більш всебічно дана проблема вивчалася в етологічному підході до аналізу культур, етології людини.

Своєрідну реакцію расово-антропологічна теорія культур викликала в Африці. Після другої світової війни й звільнення в 60-х роках численних країн цього континенту тут була створена афроцентристська концепція культури (расизм навпаки), що одержав назву «негритюд». Її творець — Л. С. Сенгору (Сенегал). Він відзначає переваги й особливості африканців «як дітей природи», що безпосередньо зливаються з нею, що підкоряються ритмам, заходам, звукам. Образ африканської культури, що пов’язана з ритмічними танцями, що залежать від космічних коливань, і є прояв життєстверджуючих мотивів. Біла людина — руйнівник, що втратив гармонію у відносинах із самим собою, іншими й природою. Його очікують лиха, якщо він не змінить своєї культури.

Психологічний напрямок у вивченні культур

«Психологія народів»

Істотною рисою еволюціонізму як методу вивчення культур було захоплення психологічним поясненням культур. Уже в середині XIX в. вживали спроби обґрунтування самостійного напрямку, центром досліджень якого була б психологія народів. Засновниками нової дисципліни були німецькі вчені М. Лацарус (1824 — 1903) і Х. Штейнталь (1823 — 1899). Основний зміст їхньої концепції полягає в тому, що завдяки єдності походження й середовища перебування «всі індивіди одного народу мають відбиток… особливої природи народу на своєму тілі й душі», при цьому «вплив тілесних впливів на душу викликає відомі схильності, тенденції нахилу, властивості духу, однакові у всіх індивідів, внаслідок чого всі вони володіють тим самим народним духом» Народний дух розуміється як психічна подібність індивідів, що належать до одного народу і одночасно як їхня самосвідомість (народ є якась сукупність людей, які дивляться на себе як на один народ, зараховують себе до одного народу).

Основними завданнями «Психології народів» є: а) психологічно пізнати сутність народного духу і його дії; б) відкрити закони, по яких відбувається внутрішня духовна або ідеальна діяльність народу в житті, у мистецтві й у науці й в) відкрити підстави, причини й приводи виникнення, розвитку й знищення особливостей якого-небудь народу.

В «Психології народів» можна виділити два аспекти. По-перше, аналізується дух народу взагалі, його загальні умови життя й діяльності, установлюються загальні елементи й відносини розвитку духу народу. По-друге, більш конкретно досліджуються приватні форми народного духу і їхній розвиток. Перший аспект одержав назву етноісторичної психології, другий — психологічної етнології. Безпосередніми об'єктами аналізу, у процесі дослідження яких розкривається зміст народного духу, є міфи, мови, мораль, вдачі, побут і інші особливості культур.

Підбиваючи підсумок викладу ідей, висунутих М. Лацарусом і Х. Штейнталем в 1859 р., дамо коротке визначення «Психології народів». Вони пропонували будувати етнічну психологію як пояснювальну науку про народний дух, як вчення про елементи й закони духовного життя народів і дослідження духовної природи всього людського роду.

Загальний напрямок досліджень культур, сформульоване М. Лацарусом і Х. Штейнталем, проблеми, поставлені ними, розвиваються й понині. Аналіз «Психології народів» (у вигляді етнопсихології або ментальності як типу культури, або проблеми «первісного мислення») став невід'ємною частиною дослідження культур в XX в. Ці ж аспекти вивчення культур є обов’язковою частиною практично будь-якого курсу культурології.

Тому хотілося б звернути увагу на та обставина, що напрямок «Психологія народів» не зводиться тільки до аналізу психічного складу розуму або культурно-культурно-обумовленому типу мислення. Її предмет і завдання значно ширше, вони не складаються тільки в індивідуально-психологічних характеристиках (сприйняття, пам’ять, темперамент, характер) людей, що належать до різних культур.

Хоча Штейнталь і Лацарус не змогли виконати своєї грандіозної програми, але їхньої ідеї були підхоплені й розвинені поруч психологів, антропологів і соціологів. Згодом в XX в. їхню програму доповнили й успішно виконали прихильники американської етнопсихологічної школи (психологічна антропологія).

Продовжив розвивати психологічний напрямок В. Вундт (1832 — 1920). Двадцять років свого життя він присвятив написанню десятитомної «Психології народів». У ній він розвивав положення про те, що вищі психічні процеси людей, у першу чергу мислення, є продукт історико-культурного розвитку співтовариств людей. Він заперечував проти прямій аналогії аж до ототожнення індивідуальної свідомості й свідомості народу. На його думку, народна свідомість є творчий синтез (інтеграція) індивідуальної свідомості, результатом якого є нова реальність, що виявляється в продуктах поза індивідуальної діяльності в мові, міфах, моралі.

Під трохи іншим кутом зору розглядав культурно-історичний процес американський учений Л. Ф. Уорд (1843 — 1913), автор книг «Динамічна соціологія» (1883) і «Психічні фактори цивілізації» (1893). Походження культур він уважав вищим щаблем еволюційних сходів, синтезом всіх природних сил, що зложилися в ході космо, біо — і антропогенезу. Якісна відмінність нової соціально-культурної реальності він бачив у наявності в ній почуття й мети. Таким чином, людина в культурній історії діє згідно зі свідомими цілями. Первинними бажаннями (потребами) людини є спрага, голод і полові потреби. На їхній основі складаються більше складні інтелектуальні, моральні, естетичні бажання, що служать основою для вдосконалювання суспільства, його поліпшення («мелиоризма», по термінології Л. В орда). У концепції Уорда привертає увагу аналіз походження й ролі задоволення й страждання в житті людини, дослідження такого феномена, як щастя (воля від страждань) і психологія винаходів. Поряд з індивідуальними цілями він визнавав існування колективних цілей, носієм яких була окрема культура.

Певний внесок у психологічне вивчення культур вніс професор Єльського університету соціолог У. Самнер (1840 — 1910). Основна його праця, присвячена цій темі, — «Народні звичаї» (1906). У поняття «звичай» він включає всі культурно-культурно-обумовлені, стандартизовані форми поводження. Як причини появи й існування звичаїв він виділяє групи взаємодій або факторів. Перша пов’язана з боротьбою людей один з одним або з навколишньою природою. Звичаї в цьому випадку являють собою певні види захисту й нападу в процесі боротьби за існування. Крім цього, звичаї є продукти чотирьох мотивів людських дій (голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх). Більшу популярність придбали поняття У. Самнера «ми — група» і «вони — група». Відносини в «ми — група» — відносини солідарності, тоді як між групами переважає ворожість. У. Самнер дав одне з перших визначень етноцентризму як «погляду, відповідно до якого власна група представляється людині центром усього, а всі інші оцінюються стосовно неї.

«Групова психологія»

Більшу роль у вивченні внутрікультурних механізмів взаємодії людей зіграли роботи французьких учених — представників соціально-психологічного напрямку у вивченні культур Г. Лебона (1841 — 1931) і Г. де Тарда (1843 — 1904). Основна спрямованість робіт Г. Лебона «Психологічні закони еволюції народів» (1894) і «Психологія юрби» (1895) — аналіз взаємин мас народу, юрби й лідерів, особливостей процесу оволодіння ними почуттями, ідеями. Уперше в цих працях були поставлені проблеми психічного зараження й вселяння, сформульоване питання про керування людьми в різних культурах.

Продовжив аналіз групової психології й міжособистісної взаємодії Г. Тард. Він виділяв три типи взаємодій: психічне зараження, вселяння, наслідування. Найбільш важливі роботи Тарда, присвячені цим аспектам функціонування культур, — «Закони наслідування» (1890) і «Соціальна логіка» (1895). Головне завдання автора — показати, як з’являються зміни (нововведення) у культурах і як вони передаються в суспільстві індивідам. Відповідно до його поглядів, «колективна інтерментальна психологія… можлива тільки тому, що індивідуальна інтраментальна психологія включає елементи, які можуть бути передані й повідомлені одною свідомістю іншому. Ці елементи… можуть з'єднуватися й зливатися воєдино, об'єднуючи щирі соціальні сили й структури, плин думок або масові імпульси, традиції або національні звичаї» Елементарне відношення, по Тарду, — це передача або спроба передачі вірування або бажання. Певну роль він відводив наслідуванню й вселянню. Суспільство — це наслідування, а наслідування — свого роду гіпнотизм. Усяке нововведення — це акт творчої особистості, що викликає хвилю унаслідувань.

Культурні зміни Г. Тард аналізував на основі вивчення таких явищ, як мова (його еволюція, походження, лінгвістична винахідливість), релігія (її розвиток від анімізму до світових релігій, її майбутність), і почуттів, насамперед любові й ненависті, в історії культур. Останній аспект досить оригінальний для дослідників культур того часу. Його Тард досліджує в главі «Серце», у якій він з’ясовує роль що притягають і відштовхують почуттів, міркує про те, що таке друзі й вороги. Особливе місце займає дослідження таких культурних звичаїв, як вендета (кревна помста), і феномена національної ненависті.

Наступний розвиток проблема пояснення механізмів внутрікультурної передачі інформації одержала в концепції інтеракціонизма (взаємодії) у працях американських учених У. Джеймса, Дж. Болдуїна, Ч. Х. Лантухи й Дж. Г. Міда. Центральне положення навчання — багатомірний аналіз «Я» як ядра особистості в культурі.

Представники «Групової психології» і теорії наслідування відкрили й досліджували механізми внутрікультурної взаємодії. Їхньої розробки були використані в дослідженні культур в XX в. для пояснення ряду фактів і проблем, що виникають при вивченні різних типів культур. Містячи розгляд соціально-психологічного аспекту в аналізі культур, необхідно зупинитися на змісті феноменів, відкритих Г. Лебоном і Г. Тардом.

Наслідування, складається у відтворенні, копіюванні рухових і інших культурних стереотипів. Величезне його значення в процесі оволодіння культурою в дитинстві. Уважається, що завдяки цій якості дитина опановує мову, наслідуючи дорослих, опановує культурні навички. Наслідування — основа навчання й можливості передачі культурної традиції з покоління в покоління.

Психологічне зараження часто складається в неусвідомленому повторенні дій у людському колективі або просто при скупченні людей. Ця якість сприяє оволодінню людьми яких-небудь станів психологічного типу (страх, ненависть, любов і т.д.). Нерідко воно використовується в релігійних ритуалах.

Вселяння — всілякі форми впровадження у свідомість людей (в усвідомленій або несвідомій формі) певних положень, правил, норм, що регулюють поводження в культурі. Може проявлятися у всіляких культурних формах, дуже часто сприяє об'єднанню людей усередині культури для виконання якого-небудь завдання. Всі ці три характерні риси культурної діяльності реально існують і діють разом, забезпечуючи регуляцію між членами етнокультурної спільності.

Вплив «Психології народів» як культурологічної концепції на розвиток досліджень культур в XX в. не менш фундаментально, чим вплив «Групової психології». Справа Вундта, Лацаруса й Штейнталя було продовжено напрямком у вивченні культур «Культура й особистість». Предметом його вивчення стали пізнавальні здатності людей різних культур, культурно обумовлені стереотипи поводження, емоційного реагування. Значне місце було приділено вивченню етнопсихології різних народів, аналізу етнічної історії і її відбиття в епічних добутках.

Література

1 Штейнталь Х. Граматика, логіка й психологія — К., 1999

2 Шпет Г. Введення в етнічну психологію — К., 1996

3. Вундт В. Проблема психології народів. — К., 2002

4. Белик А. А. Расизм или гуманизм? // Расы и народы: Ежегодник. М., 1989.

5. Гофман А. Б. Элитизм и расизм // Расы и народы: Ежегодник. М., 1977.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой