Вивчення байок в початковій школі

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

  • Вступ
    • Розділ 1. Теоретичні основи вивчення байок в початковій школі
      • 1.1 Байка — один з видів літературного жанру, який вивчається за програмою. Алегорія. Мораль
      • 1.2 Педагогічна цінність української байки як літературного жанру
      • 1.3 Місце байок в курсі «Мова і література» відповідно до державного стандарту початкової загальної освіти
    • Розділ 2. Методологічні підходи до вивчення байок в початковій школі
      • 2.1 Педагогічні умови, методи роботи над українською байкою в початковій школі
      • 2.2 Робота над розкриттям моралі байки, прийоми удосконалення якостей читання у роботі над байкою та заучування напам’ять
      • 2.3 Шляхи вдосконалення методики вивчення байок в початковій школі на прикладі розробки уроку читання «Українська байка» в третьому класі початкової школи
  • Висновки
  • Література
  • Вступ
  • Навчання читанню байок — питання в методиці початкового навчання далеко не нове. У вітчизняній педагогіці байка включається в навчальні книги з 1699 року («Коротке й корисне керівництво в арифметику… «) і по теперішній час зізнається обов’язковим навчальним матеріалом для уроків читання з першого класу початкової школи.
  • Освоєння авторського відбиття навколишнього світу в байці привчає дитину розрізняти зло, формує в починаючого читача своє особливе відношення до світу зла й переконує його у важливості розуміння того, коли і як може трансформуватися реальний світ у баєчний.
  • Саме тому класичну байку як навчальний матеріал у сучасній початковій школі не можна нічим замінити, тому що вона є одним зі способів пізнання життєвих відносин, характеру людини.

Методика роботи в початковій школі над байкою обумовлена її специфікою як виду художнього твору. У літературознавстві байка визначається як алегорична розповідь повчального характеру. Таким чином, виділяються такі істотні ознаки байки, як наявність моралі (моралі) і алегорії (іносказання). У байках часто діючими особами є тварини, але ця ознака не виступає в якості обов’язкового (персонажами байки можуть бути й люди). Також не обов’язковим для байки є віршована форма (наприклад, байки Л. Н. Толстого написані в прозі).

Одне із центральних питань аналізу байки в I-III класах пов’язаний з розкриттям моралі й алегорії. Коли працювати над мораллю байки: до спеціального аналізу її конкретного змісту або після?

У методиці (В. Глобчак, Т. Ф. Завадская, Е. В. Карсалова і ін.) традиційним став підхід, відповідно до якого робота над текстом байки починається з розкриття її конкретного змісту. Потім треба з’ясування алегоричного змісту (хто мається на увазі під діючими особами байки) і, нарешті, розглядається мораль.

Кононикин Н.П., Щербакова Н. А. рекомендують не читати мораль байки, поки учні не зрозуміють зміст конкретної частини байки, поки діти не усвідомлять особливостей діючих осіб, не зроблять переноси «характерних рис тварин, зображених у байках, у реальне людське середовище».

Інший шлях роботи над байкою описаний А. М. Лисовським

На думку А. М. Лисовського більш доцільно відразу ж після читання байки без якої-небудь попередньої бесіди пропонувати учням питання: «Яка основна думка байки?» Не прибігаючи до аналізу тексту байки, учні висловлюються щодо її головної думки, після чого їм ставиться друге питання: «Яка мораль байки?» «Уже після того, — пише А. М. Лисовський , — як з’ясована мораль, діти самі читають байку. Потім відбувається короткий розбір мовних оборотів.

І те й інше стає осмисленим саме після того, як школярами зрозуміла мораль байки. Тепер вони дійсно можуть самостійно розібратися в окремих частинах байки. Наповнюються щирим значенням неповторні виразні засоби мови Крилова…".

Отже, у розглянутому підході аналіз байки йде від головної думки до моралі й до конкретного змісту. Цілком ймовірно, ми не вправі повністю заперечувати можливість такого підходу. Багато чого залежить від того, яка головна думка й мораль байки (можливо, що вони прості й доступні молодшим школярам уже після першого читання). Однак, як показують дослідження психологів і методистів, а також шкільний досвід, учні початкових класів у своєму сприйнятті художнього твору проходять два етапи: безпосереднє сприйняття (емоційно-образне) і опосередковане (узагальнено-оцінне, пов’язане з розкриттям підтексту, з розумінням ідеї). У цьому плані читання байки не представляє виключення Навпроти, байка, як твір, якому властива високий ступінь узагальненості, укладена в моралі, вимагає чіткого сприйняття конкретно-образного змісту. Від правильного розуміння конкретного змісту й мотивів поводження діючих осіб байки учні переходять до виділення її головної думки. Процес розкриття моралі байки представляє для учнів абстрагування найбільш істотних положень, які укладені в конкретній частині байки. Головна думка — висновок з конкретної частини байки, а мораль — узагальнене вираження ідеї.

Однак, у цей час, всі відомі підходи до вивчення байок у початковій школі не виправдують себе — інтерес до байки як виду літературного творчості впав, а це, у свою чергу, вимагає внесення в прийняту зараз методику вивчення байок у початковій школі таких змін, які навчили б дітей 8−9 років умінню вдивлятися в створені байкарем персонажі й картини баєчного світу, дізнаватися цей світ, запам’ятовувати баєчні образи й картини, багато в чому на інтуїтивному рівні вловлювати типові для цього світу ситуації й відносини персонажів і «привласнювати» все це як життєвий досвід, особливо необхідний дітям у нових соціальних умовах.

На нашу думку на сьогодні для вивчення байок у початкових класах середньої школи необхідно використати монографічний похід, що буде сприяти відродженню інтересу до байки в молодших школярів

Все сказане визначає актуальність представленої теми дослідження й дозволяє визначити його проблему — обґрунтування нових підходів до вивчення байок на уроках читання в початковій школі з метою таким чином щоб баєчний матеріал в XXI столітті був сприйнятий і затребуваний молодшими школярами, а читання байок сприяло їх загальній й літературній освіті, вихованню й розвитку.

Мета дослідження — з огляду на зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві (у тому числі й у дітях), внести корективи в методику вивчення байок у початковій школі, на основі монографічного підходу для того, щоб діти навчилися й захотіли їх читати.

Об'єктом дослідження виступають українські байки як навчальний матеріал для формування молодших школярів-читачів наприкінці XX — початку XXI ст.

Предметом дослідження — монографічне вивчення в початковій школі творчості письменників — байкарів.

Для досягнення мети дослідження й було вирішити наступні завдання:

1. Розглянути теоретичні основи монографічного вивчення та читання байок в початковій школі

4. Досліджувати методологічні підходи до монографічного вивчення байок в початковій школі

1. Визначити шляхи вдосконалення методики вивчення байки в початкові школі на прикладі розробки уроку читання «Українська байка» в третьому класі початкової школи.

Для рішення поставлених завдань ми використали наступні методи дослідження — аналіз і синтез, як класичні методи наукового дослідження, а також спеціальні методи дослідницької роботи — історико-теоретичний аналіз літературознавчої, педагогічної й методичної літератури; вивчення процесу навчання байок учнів у масовій школі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому запропоновані нові підходи до вивчення баєчного жанру на уроках читання в початковій школі на основі монографічного методу вивчення літературного твору.

Практична значимість дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані при вивченні байок українських авторів на уроках читання в початковій школі.

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення байок в початковій школі

1.1 Байка — один з видів літературного жанру, який вивчається за програмою. Алегорія. Мораль

Байка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту. Наприкінці байки втримується короткий повчальний висновок -- так називана мораль. Алегорія — вираження відвернених ідей (понять) за допомогою конкретних художніх образів. Як троп, алегорія використається в байках, діючими особами звичайно виступають тварини, рослини, речі.

Джерелами розвитку байка сягає у сиву давнину. В літературі Стародавньої Греції, Риму, Стародавньої Індії ми знаходимо перші моралістичні перлини алегоричного змісту. Зробивши аналіз античної літератури, можна стверджувати, що байка у своєму розвитку мала певну послідовність (див. додаток 1).

Після падіння Римської імперії стара література перестає існувати, але найкращі її пам’ятки -- і серед них моралістична література, до якої відносяться байки, існують і понині. Сміливо можна говорити, що, порівнюючи з іншими жанрами, байка має «найдовшу і найстарішу лінію життя», враховуючи полісемічність самого слова «байка». Отже, байка -- це оригінальна творча робота розважально-викривального та повчального характеру, це «стоактна комедія» з алегоричним з’ясуванням сутності, що є відгуком байкарів на рух дійсності.

Першоджерелом розвитку байки є фольклор.

У доархаїчний і архаїчний періоди переважають малі форми: прислів'я, приказки, казочки. Прислів'я і приказки, які, за висловлюванням В. Даля «не вигадуються, а змушуються силою обставин, як крик або викрик, що мимоволі вирвався з душі», згодом стануть складовими частинами легенд, казок, міфів, байок, бо вони стислі, мудрі речення, для яких характерна простота і глибока змістовність, чіткість судження, ясність висловленої думки, широке охоплення життєвих явищ, багатозначність і здатність змінювати свій смисл залежно від образного застосування в контексті того чи іншого жанру. У прислів'ях і приказках «народ бачив доброго і мудрого порадника і помічника, тому влучно зазначав: «Приказка -- цвіт, а прислів'я -- плід». Ці жанри малої усної творчості відображають загальнолюдські цінності: доброту, милосердя, совістливість, справедливість, тому вони безпосередньо стали структурним матеріалом для байок, зосередившись у моральному повчанні. Так, в байках Езопа зустрічаємо вислови-приказки, прислів'я: «коли згода між людьми, їх важко перемогти», «одна ластівка весни не робить», які відображають життєву мудрість народу і характеризуються особливою стверджувальною інтонацією.

Середньовічне прислів'я «усі дороги ведуть у Рим» знаходимо в байці французького письменника Жана Лафонтена «Третейський суддя, брат милосердя і пустельник». Значення вислову: кінцева мета одна й та ж, хоча шляхи її досягнення різні. У байці-співомовці С. В. Руданського «Баба в церкві» зустрічаємо приказку соціально-побутового спрямування: «Треба всюди, добрі люди, приятеля мати». У Федра в байці «Шуліка і Голуб» читаємо: «Хто в лиходія захисту шукатиме, той замість допомоги знайде смерть свою». Це мораль байки, що за структурою нагадує двочленне речення, а за жанром її можна віднести до прислів'я морально-філософського змісту. Таку ж мораль-прислів'я знаходимо у байці Федра «Лисиця і виноград»: «Хто гудить непосильне на словах, свою тут має бачить поведінку».

Людиною великих знань був польський байкар Ігнаци Красицький, тому його байки сповнені влучними фразами, прислів'ями, приказками філософського спрямування: «Хто швидко вироста, той швидко помирає» («Дуб і Диня»), «Як другом будеш сам, то й в тебе будуть друзі!» («Лис і Осел»), «Велика в дружбі міць» («Тюльпан і Фіалка»).

Українському неперевершеному байкареві Л. Глібову малі фольклорні форми -- прислів'я та приказки теж стали в пригоді. Леонід Іванович зумів вмотивувати їх в пояснювальну присудкову першооснову байки, не порушуючи її ямбічної структури:

«Старії люди правду кажуть:

Два хитрих мудрого не переважуть" («Хозяйка і Челядки»);

«Почув я раз -- старі сміялись люде,

Що квач притикою не буде:

Питаю: як? -- А так, як бач,

Причина невелика,

Якая ж із квача притика,

Коли він квач?" («Музики»).

«І так -- таки ти сам себе вини:

«Що, братику, посіяв, те й пожни! («Вовк і Кіт»).

«Оце ж то теє: на, небоже,

Те, що мені не гоже". («Вовк і Лисиця»).

З цього можна зробити висновок, що прислів'я і приказки як багатозначні короткі вислови стали приводом для роздумів, ґрунтом, на основі якого створювались невеликі прозові, а згодом і віршовані твори повчально-гумористичного чи сатиричного спрямування з алегоричним змістом -- байки. Без особливих зусиль до байки можна підібрати співзвучні з її лейтмотивом прислів'я чи приказку: «Мурашка і Цикада» -- «Готуй сани влітку, а віз -- взимку», «Вовк і Ягня» -- «Сила є -- розуму не питай», «Мірошник» -- «Добре роби -- добре й буде», «На дерево дивись, як родить, а на чоловіка -- як робить». Це свідчить про те, що байка є своєрідним поширенням і поясненням прислів'я чи приказки.

Якщо говорити про великі фольклорні жанри -- міфи, легенди, казки, апологи, притчі, то можна стверджувати, що саме міфи стали коренем і стовбуром світового «літературного» дерева. «Слово «міф» має шістдесят відтінків значень. Міфом (від грецького mуthos -- слово, переказ) називають епічний твір, героїчну пісню про подвиги героїв; міфом називають філософію, судження, думку.

«Міфи виникли в той час, коли в людей було далеке від наукового уявлення про навколишній світ і вони відчували безсилля в боротьбі зі стихійними силами природи. Прагнучи догадатися і пояснити незрозумілі явища, людина за допомогою фантазії витворювала міфи про надприродні сили, які нібито заселяють світ і втручаються в людське життя». Міф є найпершим видом народної творчості, своєрідним відображенням життя, історичних подій і явищ природи тільки у фантастичній формі. Тому міфічні паралелізми людиноподібності об'єктів природи, і навпаки, пізніше лягли в основу різних літературних жанрів: казок, пісень, байок.

Історія доводить, що найпершими і тому найдавнішими за походженням були староіндійські Пурани, де розглядалася космогонія (походження явищ природи, творення світу), долі богів, саги і їх герої, древні міфи арійських народів, війни і королівства, які нібито існували до початку офіційної історії. Термін «Пурана» означає «давній» і застосовується до двох літературних компіляцій.

Досанскритські «Пурани» важкі для читання і не мають чіткої правильної послідовної в часовому розумінні оповіді, але дають можливість вести мову про існування материків, які зникли -- Атлантиди і Лемурії.

«Пурани» сповнені оповідей про фантастичних чудовиськ, демонів, драконів, що мешкали в Атлантиді та Лемурії і були втіленням тьми, зла, ненависті. Поряд з ними діють боги -- добрі і злі, а між силами добра та зла знаходяться герої-велетні (їх ще теофілософи називають рмоахальцями), що постійно ведуть боротьбу за справедливість. Історія стверджує, що ще в ті далекі часи виникло поняття добра та зла, і відобразили це в своєму змісті міфи як першоджерела культури майбутнього.

Міфи існували в багатьох народів світу, а об'єднувало їх основне призначення -- пояснити навколишній світ і місце людини в ньому. Міфи завжди містили у собі дію, низку змін, спрямованих на пізнання, повчання, та усвідомлення. «Зміст міфу вбачався первісній людині цілком реальним, більш того -- вищим за всяку реальність, бо первісна людина не робила відмінностей між реальним і неймовірним. Для тих, серед кого міф виникав та існував, він був правдою, істиною, бо це був результат осмислення реального життя, прийнятий багатьма поколіннями до нас».

Без сумнівів можна стверджувати, що міф ліг в основу створення і розвитку байки, бо вона теж була однією з перших форм художнього мислення; за допомогою байки людина намагалася відповісти на питання: як поводитися в безмежному, складному світі?

Із міфів байка вичленила світорозуміння і світобачення, додавши у свій зміст раціональність і моральність.

Своїм корінням байка сягає й до казки. Найпершими виникли казки про тварин, які стали першоджерелом існування народної байки.

Володимир Крекотень указує на народні байки, «які побутували, а частково й зараз побутують в народному середовищі. Безумовно, що чимало з них виникло в народі, чи прийшли в народ в дуже давні часи».

Йдеться про великий цикл казок про тварин. Докладніше цю думку розвиває Валерій Шевчук у книзі «Мисленне дерево», оглядаючи так званий «епос Землі»: «Епос Землі був би неповний, коли б обминув символіку живого світу, тобто тварин, пташок і комах -- безпосередніх співжильців на осонні, адже із ними стародавня людина відчувала тісне споріднення і не могла не визначити духовного зв’язку усього сущого на Землі». Тут автор вказує, що казки про тварин склали своєрідний тваринний епос, який, можливо, постає на віруваннях давньої людини в переселення душ, і що після смерті людські душі переселяються в тіла тварин з урахуванням символічного бачення кожної тварини, чи птаха, чи плазуна, адже в народному баченні вони мали живий зв’язок з навколишнім середовищем, відтак тварина, в яку поселився дух предка, починає жити уподібненим до людського життям. На цій тотемічній основі й постав епос тварин у народній творчості, який потім переріс у літературний жанр, де тварини ставали алегорією людини, з часом постало й неодмінне моралізуюче призначення байки.

Найстарішими були прозові байки про тварин, що виникли ще в період, коли полювання було основним джерелом людського існування, а звірі, як уже зазначалось, уявлялися могутніми істотами, всім подібними до людей.

У грецького поета, мислителя, мораліста Езопа є незвичайна байка «Прометей і люди», яку деякі вчені називають невеликою казочкою. «Прометей за наказом Зевса виліпив людей і тварин. Але Зевс помітив, що тварин набагато більше, і наказав Прометеєві знищити частину тварин, обернувши їх на людей. Прометей виконав цей наказ. І трапилося так, що люди, виліплені з тварин, мають людський вигляд, але душу звірячу. Ця байка стосується людини нерозумної і грубої».

Прочитавши її, так і хочеться відмітити, що ця байка-казка є найпершим з творів Езопа, у якому вдало розділено добро і зло, а решта творів розширюють розуміння існування всього живого, з’ясовують суть людського і нікчемного. А це та проблема, яку розкривають і міфи, і казки. Байка ж як жанр літератури взяла на себе обов’язок застерігати «власне людей» від влучно висміяних за допомогою алегорії «людей-перевертнів».

Загалом семантика слова «байка» походить від грецького аро1оgоs -- оповідання, казка про тварин. То це безперечно засвідчує, що оповіді про тварин, апологи, що являли собою невеликий алегоричний розповідний твір повчального змісту з певною мораллю і були першопричиною виникнення байки. Вважають, що апологи найраніше з’явились у староіндійській літературі (санскритський збірник оповідань «Панчатантра» (III-IV ст. н. е.). Героями «Панчатантри» є тварини, у вчинках, діях, розмовах яких ми відчуваємо і уявляємо людей. Тому ця пам’ятка давньої літератури через алегоризацію відбиває картину життя давньоіндійського суспільства, вирішує питання народної моралі. Саме ця ідея і забезпечила широку популярність і значний вплив збірки на світову літературу. «Панчатантра» перекладена понад двісті разів на шістдесят європейських і азіатських мов. Так, переклад «Панчатантри» на середньоперську мову ліг в основу арабської версії («Каліла і Дімна»), з якої пам’ятка була перекладена на європейські мови, зокрема, грецьку -- «Стефанит та Іхнилат» (1081 р.). Від останньої пішли слов’янські версії. З таким заголовком ця збірка індійських байок дійшла і до нас у XIII ст. Але це була вже ціла низка вставлених одне в одне дидактичних оповідань, що дали дуже вигадливий візерунок, цікавий своєю колоритною формою й різноманітним змістом: «Глядалище життя людського, в якому виявлені є дивні бесіди тварин із істинами, до того належними, повістьми для науки всякого чину і сану людей».

«Панчатантра» стала багатим джерелом тем, мотивів, сюжетів для творів багатьох байкарів. Що стосується ототожнення байки з апологом, то в науці були різні думки. Автор поетики 1686−1687 рр. Силуян Озерський не ототожнював цих понять, бо вважав байку «поняттям родовим, в той час як аполог відносно байки є поняття видовим». Відтак саме апологом (так і в М. Довгалевського) бачили теоретики тільки байку про тварин. Типовими зразками апологетичної байки вважалися фабули Езопа.

Неабиякий вплив на розвиток байки, її тематику мали і соціально-побутові казки, що відображали уявлення людей про залежність нашого життя від Долі, Щастя, Злиднів, Біди, Горя, тощо і несли в собі дидактичне начало. Основний пафос цих казок спрямований на викриття і заперечення несправедливості суспільного ладу, нелюдських відносин, поневолення людини людиною. Ця тематика органічно вписалася і в художню тканину байки. У І. Крилова, Л. Глібова («Рыбьи пляски» і «Танці») змальовано виразну картину здирства вищих. Байка «Пан та Собака» (1818) П. Гулака-Артемовського пройнята антикріпосницькими тенденціями. Епічні твори, персонажами яких виступали тварини, за якими закріпилися сталі риси-ознаки: лисиця -- хитра, вовк -- дурний, ведмідь -- вайлуватий тугодум, заєць -- боягуз, сорока -- базіка, набули повчально-моралізаторського спрямування, сатиричних та алегоричних рис і згодом стали основою для створення синонімічного за призначенням ліро-епічного жанру -- байки.

Спостереження й аналіз фольклорних жанрів (прислів'їв, приказок, апологів, апокрифів, фабул, фабльо, притч, казок, міфів) дають можливість зробити висновок, що байка тісно пов’язана з ними, вони є першоджерелами її виникнення і виокремлення (див. додаток 2).

За словами В. В. Виноградова, «байка -- жанр рухомий і синкретичний. Вона сполучила в собі елементи і повісті, і казки, і нарису, і драматичної сценки, і суспільної сатири, і особистої епіграми».

Байка -- це повчальне ядро, що зосередило в собі дотепне узагальнення першоджерел відображення людської свідомості, й основне його призначення -- захоплювати і розвивати -- спонукати до правдивих і моральних вчинків.

Отже, байковий жанр має давню й багату традицію у світовій і, зокрема, українській літературі. Зразки байок зустрічаються в шкільних риториках Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Байки використовували у своїх «казаннях» Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода «Баснями харьковскіми» (1753−1785).

Як і в Езопа, так і у Сковороди байка прозова, проте має відмінність у формі. Сковорода спершу подає фабульну частину, а мораль порівняно великою, інколи в декілька разів більшою за фабулу.

Байки Г. С. Сковороди є визначним явищем в українській культурі. Вони дещо складні для учнівського сприйняття в оригіналі, але можуть зацікавити школярів у сучасному перекладі, який з’явився в серії «Шкільна бібліотека», а також окремою книжкою «Байки Харківські. Афоризми» (1972).

Як один із перших байкарів ХІХ століття виступив П.П. Білецький-Носенко (1774 — 1856) — поет і прозаїк, драматург і лексикограф, людина, на довгий час несправедливо забута і обійдена увагою.

П.П. Білецький-Носенко залишив у спадщину 333 байки. В основному, він використовував сюжети російських байкарів Дмитрієва і Крилова, крім того, Езопа, Лафонтена, Гелгера та інших письменників. Більшість його байок спрямована проти загальнолюдських вад і мають алегорично-повчальний характер.

На заняттях гуртка вчитель може детальніше розглянути творчість П.П. Білецького-Носенка, адже ця постать дуже цікава, а спадщина його майже не вивчена. На жаль, байки цього письменника були опубліковані лише після 1871 року й не могли мати такого розголосу серед читачів, який мали б, якби були надруковані за життя байкаря.

Байки Л. Боровиковського — це глибокі спостереження за життям, в яких виявляється повнота критичного розуму людини, дотепний і дошкульний гумор. Байкар утвердив новий тип байки — байку-приказку:

Клим, лежа на боку, казав: дай, Боже…

І хтось йому шепнув: «Устань, роби, небоже»

(«Клим»)

Крім Л. Боровиковського та П. Білецького-Носенка, байки писали С. Писарев, М. Шашкевич та багато інших. Проте найславетнішим байкарем передшевченківської доби став Є. П. Гребінка, талановитий поет, видавець і прозаїк, майстер художнього слова. Його збірка байок «Малоросійські приказки» (1834) (друге видання — 1836) стала визначною подією в українській літературі. Якщо Л. Боровиковський звертався, в основному, до морально-етичного боку життя, то визначальною рисою байок Є. Гребінки була соціальна загостреність. Його байка спрямована проти кріпосницької сваволі, дворянського самодурства, кріпосництва, хабарництва.

Високу оцінку байки Є. Гребінки здобули відразу після їх опублікування і в російській, і в українській періодиці, вони привернули увагу і сучасних дослідників та читачів.

М. Рильський цілком справедливо відповів скептикам: «Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б'є сильно і влучно, і цей гумор має у Є. Гребінки безперечно національний, не позбавлений лукавості характер» [37, с. 262].

Найбільшого розвитку байка досягла у творчості видатного байкаря Л. Глібова, який виступав із своїми сатиричними творами в 50−60-х роках ХІХ століття, у період найбільшого національного гноблення. У байках найповніше відбилися демократичні погляди письменника.

До кращих байкарських творів слід віднести передусім оригінальні байки С. Руданського, які, за висловом І. Франка, визначалися надзвичайною грацією і влучністю. З байками виступали у свій час М. Старицький, Б. Грінченко, Олена Пчілка, М. Кузьменко. Зразком гострої політичної сатири була байка «Звірячий парламент». Твори І. Івановича, А. Косматенка, П. Ключини, В. Лагоди, П. Глазового, П. Шаботина, І. Сварника внесли значний вклад у розвиток байки.

У перші десятиліття 19 ст. у часи формування нового національного письменства байка була одним із панівних і найпродуктивніших жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом.

Розквіт жанру в українській літературі пов’язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.

У 20 столітті байки писали Василь Блакитиний, Сергій Пилипенко, Микита Годованець, Анатолій Косматенко, Павло Глазовий та ін.

Байка нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних байок, з’являються байки-приповідки («ліліпути»), а також байки-епіграми, байки-жарти, байки-пародії тощо.

Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них. Цією закоханістю у птахів, звіряток учитель повинен скористатися: перед роботою над байкою розповісти про якусь звірючку, згадати, які повадки птахів і тварин відомі дітям. Мета таких бесід — відповідно настроїти дітей на слухання тексту з участю звірят, пташок, риб. Інтерес до теми може підвищуватися повідомленням про те, що крім казок про звірів і птахів, існують й інші втори, у яких діють звірі й птиці. Це — байки (від слова «баяти», що означає «розповідати»).

Від казок байки відрізняються тим, що вони переважно віршовані.

Успішній роботі над байкою в середній школі допоможуть глибокі знання про особливості українських байок.

Одним із важливих моментів вивчення творчості письменників-байкарів, як і будь яких інших письменників, є розкриття тих художньо-стилетворчих особливостей, які визначають твори цих авторів, становлять суть їх своєрідності. Найвиразніша ознака, що вирізняє Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, Г. Сковороди — ліризм, що взагалі не властиво жанрові байки. Це свідчить про те, що поетичний талант більше ліричний, ніж епічний.

Наприклад, у перших байках Глібова ліризм мало виразний, протягом часу він посилюється, в кінці життя він створює цілком ліричні байки. Окремі з них наближаються до народної лірики.

Байки Є. Гребінки, попередника Глібова, глибоко народні. Їх народність визначили зміст і художні засоби, характер дійових осіб. Є. Гребінка у своїх байках виступав проти хиб тогочасного громадянського життя. Писав Гребінка і українською, і російською мовами. Першим його твором був переклад поеми Пушкіна «Полтава», але найціннішими його творами були «приказки», які друкувалися в Петербурзі 1834 року. Це була вигідна форма, за допомогою якої можна було висловити свої думки, коли обставини політичного життя чи громадянські умови не дозволяли говорити відкрито. Користуючись алегорією, формою звіра, наприклад, автор примушує своїх читачів замислитися над стосунками між людьми. Часто використовувалися персонажі, сюжети інших байкарів.

Народність байок письменників-байкарів проявилася і в гострій сатирі на поміщиків та чиновників.

Народність байок обумовила яскравий національний колорит. Знаходимо в байках і описи трудових процесів, звичайних у тогочасному українському селі, і хатні та господарські речі, які були у вжитку селян і міщан того часу.

Однією із особливостей байки є своєрідність ритміко-мелодійної і строфічної побудови.

Традиційний вірш байки — чергування довгих і коротких рядків, а також різнорядкова строфа.

Персонажі, які діють у байках, — це не карикатури, не уособлення тих чи інших загальнолюдських пороків, а типізація явищ тогочасної дійсності, втілення її суттєвих рис в художні образи.

В українській літературі однією з найбільш виразних, типових дій жанру байки є манера монологічної оповіді, що характеризується наявністю живих елементів усної мови в її лексичному складі, синтаксичній та морфологічній будові. Це підтверджується дослідженнями українських і російських вчених, які займалися вивченням байки як поетичного жанру.

Оповідь як манера розгортання твору характерна не лише для поетичних, а й для прозових творів. Основною рисою оповіді, у тому числі і в байці, є настанова на імітацію усного мовлення. При цьому образ автора зливається з оповідачем і розповідає про події як очевидець, удаючи з себе здебільшого наївну, простодушну людину. Твори М. Вовчка не випадково були і залишаються зразком високої майстерності і читаються з великим зацікавленням. Отже, образ оповідача в байках — це не просто літературна позиція автора, а художній засіб розкриття й оцінки дійсності, і за цим «наївним» сприйманням та передачі явищ життя стоїть розумний спостерігач, який мудро і твердо оцінює зображуване. Саме байкарі підкреслюють роль оповідача в творі. Це проявляється у звертаннях автора до читачів, особливо в початкових та заключних повчаннях, у виразному спрямуванні думок автора-оповідача, який з певних позицій передає повчальні історії, добре відомі читачеві. У багатьох байках Глібова, Глазового, Гулака-Артемовського, Гребінки та інших оповідь ведеться від першої особи, хоч граматично це не завжди оформлюється. Поряд з характерними для більшості байок письменників елементами усно-розмовного, розповідного стилю помітну роль відіграють мовностилістичні засоби, які йдуть від фольклорної традиції, зокрема від пісенної та казкової народної творчості. Поєднуючись у ряді випадків з елементами усно-розмовними, ці традиційні стилістичні прийоми фольклору виступають у різних композиційних частинах байки. Органічно поєднуючись із структурами писемної літературної мови, згадані елементи відіграють важливу роль у побудові як окремих фраз, так і в композиції цілих творів та образів. Специфічні зачини відіграють важливу роль у побудові байки — вступи, що, пов’язуючись із композицією байки в цілому, знайомлять читача із змістом всього твору. Це, звичайно, речення, які, так би мовити, аналізують фабульну тему й одразу знайомлять читача з ситуацією. Наприклад, показовими є такі уривки:

Задумала Мишва винить велике діло.

(«Мишача рада»)

Одважився Вовк у Лева попросити,

Щоб старшиною до овець

Наставили його служити…

(«Громада»)

Хтось Мухам набрехав,

Що на чужині краще служити…

(«Бджола і Мухи»)

В інших випадках маємо фольклорні зачини, що більшою чи меншою мірою наближаються до казкових. Наприклад, в байках Глібова в ролі вступів — оповідні речення, в яких виступають дієслова-присудки бути, жити (у прямому значенні зі словом собі або без нього:

Жили у гущині глибокого байрака

Страшенний Лев, всесвітній Лис,

Бурлака-Вовк і наш Сірко-собака.

(«Лев на облаві»)

Був на селі вівчар Тарас,

Він панових овечок пас.

(«Вівчар»)

Також характерні конструкції такого типу для українських казок: «Був собі один чоловік…» («Котигорошко»); «Були собі дід та баба» («Коза-дереза»); «Жили собі дід та баба» («Казка про липку») [№ 49].

Часто в байках можна зустріти такі початкові речення: з прислівниками місця і часу — десь, колись або із займенником хтось. Наприклад:

На щуку хтось бумагу в суд подав.

(«Щука»)

Колись-то Лебідь, Рак та Щука

Приставить хуру узялись

(«Лебідь, Щука та Рак»)

Дуже часто в казках вживається такий прийом невизначеності місця часу і т.д. В байці або у казці художня доцільність полягає в тому, що ним ніби замасковується справжній зміст та ідейне спрямування творів.

У деяких байках відомих письменників-байкарів зустрічаємо усталені фольклорні зачини:

В якійсь далекій стороні…

В Німеччині, в Туреччині. Та ні!

Таку ледачу пам’ять маю, що й не згадаю.

Далеко десь, серед чужих країв

Пан на всю губу жив…

(«Пан на всю губу»)

Наближаються до наведених прикладів і розповідні речення із словом один у функції неозначеного займенника якийсь, що вживається з метою підкреслення непотрібності конкретизації місця дії або дійових осіб, наприклад:

Один, ще змалку вдатний Шпак

У щиглика співать навчився…

(«Шпак»)

Із змісту цитованих байок видно, що йдеться тут не про якісь конкретні, поодинокі випадки, а про узагальнення. Для вираження неокресленості часу дії зачини-вступи оформлюються прислівником раз, наприклад:

Раз у вишневому садочку

Лежав Осел у холодочку…

(«Осел і Соловей»)

Байка — поетичний жанр, але у ній в поетичній формі представлена оповідь. Це і змушує байкарів вдаватися до певної форми початку розповіді. У цьому й виявляється одна з рис поетичної майстерності.

Привертає увагу і така семантично-конструктивна особливість байки, як своєрідне оформлення переходів між частинами творів або між описами окремих частин, тобто специфічні початки нових частин байки. Тут байкарі уживають конструкції з початковими частинами, словами та іншими елементами усної мови типу от, от якось та іншими, що допомагають показати сюжетний злам. Вказують на послідовність дій і залежність їх від початкової дії.

Так, у байці «Троєженець» автор розповів спочатку про вчинок героя, а далі продовжує:

От якось цар про це почув

Та зараз же бумагу й посилає,

Щоб беззаконника такого та схопить,

Приставити у суд — і там його судить.

(«Троєженець»)

Також до цього оформляється перехід між основною частиною у байці «Деревце»:

Тепер само собі стоїть

Деревце молоденьке,

Сміється, шелестить…

Раз якось хмара наступила,

Схопила буря і зломила

Деревце бідне з корінцем

(«Деревце»)

Частка от іноді вживається при дієсловах з парним сполучником чи-чи, і тоді утворюються стійкі звороти, які характерні для мови оповідача з народу:

От чи пило, чи ні - глядить:

Аж суне Вовк — такий страшенний

Та здоровенний…

(«Вовк та Ягня»)

Нерідко для показу зміни картин, які становлять окремі компоненти твору, автор використовує дієслова на означення зорового сприймання типу дивиться, глядить, бачить, зиркнув, уздрів, углядів та інші

У такому разі, коли монолог змінюється діалогом, на стиках окремих частин твору виступають структури з різними варіантами дієслів, що означають говоріння: мовляти, казати, говорити, питати тощо. Наприклад:

Раз каже Щука так йому:

Возьми мене мишей ловити.

(«Щука і Кіт»)

Отже, в цій ділянці будови байки відомі байкарі виявляють певну своєрідність, що вирізняє їх з-поміж байкарів їх часу.

У байках використовуються різні способи уведення чужих думок і висловлень в авторську мову.

а) використання прямої мови;

Письменники-байкарі широко використовують пряму мову як певний синтаксичний засіб, що дає можливість точніше відтворити особливості мови окремих персонажів.

Способи введення прямої мови в загальний текст відіграють важливу роль у створенні уснорозмовного стилю в байках Гребінки, Глібова, Сковороди тощо.

Особливо цікавим у цьому плані є вживання синонімів-вводів, що відзначаються своєю різноманітністю і використовуються нерідко для характеристики дійових осіб. Ці елементи різнять творчу манеру письменників.

Для введення прямої мови є кілька груп дієслів говоріння: додати, твердити, натякати; також складені вводи придумати, що сказати, поважно докладати. Вони взяті з нейтральної лексики, але можуть виконувати й оціночну роль — пов’язують пряму мову з попереднім авторським текстом, розкривають його зміст, вказуючи на місце і роль представленої тут дійової особи.

Для введення речень з прямою мовою використовується багато слів, що вказують психологічний стан мовця та доповнюють змалювання картини, на фоні якої розгортається подія, чим досягається більша яскравість зображення, його драматизація. У цьому плані виступають такі дієслова: голосити, квилити, благати, стогнати, лютувати:

Ягнятко в плач,

А потім на травицю впало:

— Ох, за що ж, за що! — простогнало…

(«Гадюка і Ягня»)

Трохи осторонь стоїть внутрішня пряма мова, введена за допомогою дієслів мислення: подумати, думати, надумати. Такий спосіб введення мови персонажа де в чому різниться від попередніх, оскільки він може бути використаний лише за певних умов — тоді, коли мовець з певних причин не виголошує своїх думок.

Зовнішньо передача прямої мови такого характеру оформлюється, як звичайна пряма мова:

Згадав [Лев] про Мишу, що вона казала,

Та й дума, плачучи: «Якби вона була,

Загинути б мені, дурному, не дала:

Тенета б всі попрогризала,

І я б гуляв оце в земному маю,

Мов у раю… «

(«Лев і Миша»)

Специфічним для жанру байки взагалі є персонажі тваринного світу і слова звуконаслідувального походження: загавкати, закувати, мурликати. Наприклад:

— А цур їм, дітям тим, — зозуля закувала, —

Нащо здалось гніздо мені?

Яєчка крадькома я другим підкладала, —

Нехай висиджують, дурні!

(«Зозуля і «Горлиця»)

З найбільш уживаними й узвичаєними при введенні прямої мови словами автори байок уживають слова оціночного, емоційно забарвленого значення. Це є важливою ознакою індивідуального стилю байкарів.

б) використання вільної непрямої мови.

Найбільш органічне поєднання мовних партій дійових осіб і автора досягається в байках Глібова, Крилова, Гребінки введенням так званої вільної непрямої мови, або невласне прямої мови, якою передаються суб'єктивні уявлення баєчних персонажів:

У темнім лісі, за горами

Зібравсь усякий звір:

Вовки, лисиці з ховрахами,

Зайці дурні, шкідливий тхір,

І ще там деяких чимало

Безпечно в лісі панувало.

Була і пасіка у них…

Нехай, мов, люди не гордують,

Що тільки все вони мудрують

У хуторах своїх.

От радиться громада стала —

Кому б пасічником буть!

(«Ведмідь-пасічник»)

З цього випливає, що авторська розповідь непомітно переходить у вільну непряму мову, про що свідчить характерна інтонація мовлення і деякі лексичні та граматичні ознаки. Іноді про елементи непрямої мови можна лише здогадуватися, зважаючи на питальний чи окличний характер речень. Наприклад:

Раз якось Лебідь, Рак і Щука

Везти з вагою віз взялись.

І в нього троє всі мерщій впряглись,

Щосили смикають — та ба, немає ходу!

(«Лебідь, Щука і Рак»)

Маючи своїм початковим ґрунтом живу розмовну мову, для якої змішування ознак прямої і непрямої мови є звичайним явищем, такі конструкції під пером відомих авторів перетворюються в спеціальний стилістичний засіб художнього відтворення думок і висловлень персонажів.

Отже, на синтаксисі байок великою мірою позначилися особливості оповідної манери, яка панувала в українській літературі 40−60-х років ХІХ століття і завдяки якій мова художніх творів збагачувалася різними народно-розмовними елементами. Саме динамічність розвитку подій, жвавість діалогу, багатство і емоційність мови, дотепність вислову, влучність характеристик, прекрасні замальовки картин природи роблять байки високохудожніми творами.

Отже, байки це своєрідний літературний жанр і завдання вчителя — донести це до учнів і виразним читанням тексту, і зосередженням уваги на тих образних прийомах, які використовує байкар для характеристики своїх героїв.

1.2 Педагогічна цінність української байки як літературного жанру

Увага до байки в школі обумовлена поруч її достоїнств.

а) Байка містить у собі більші можливості для морального виховання учнів. Кожна байка — влучно намальована сценка з життя, на прикладі якої письменник учить мудрості народної, просто й жваво розповідаючи про різні пороки людей. Позитивна спрямованість того або іншого осуду завжди присутнє в байці й при правильно організованій класній роботі добре усвідомлюється школярами (що засуджує байка? Чому вчить?).

б) Лаконізм, картинність і виразність описів, влучність і народності мови надзвичайно багато дають для розвитку мислення й мови учнів. Розмір байки звичайно не перевищує 20−30 рядків, але по змісту це — п'єса зі своєю зав’язкою, кульмінаційним пунктом і розв’язкою. Для учнів байка — чудовий зразок гранично короткого за формою і ємного по змісту опису якого-небудь випадку. Образні вислови з байки, що стали згодом прислів'ями, залучають рівною мірою як глибиною укладеної в них думки, так і яскравістю її вираження в словах. Не випадково, що з байок образні вислови широко застосовуються в мовній практиці людей до різних випадків життя.

Жанр байки в читанках представлений декількома зразками.

Коли мова йде про вивчення українських байок на уроках рідної мови в початковій школі, то таку роботу треба розпочинати з вивчення окремих творів виданого українського байкаря Леоніда Глібова (1827 -- 1893), де — які із байок котрого вже доступні до сприйняття молодшими школярами.

Байки Глібова були оригінальними творами («Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» та ін.), в яких він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших — творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо.

Такою є, наприклад, байка Глібова «Вовк та ягня».

В цій байці сатиричне вістря його байок спрямовувалось проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня. В яскравих алегоричних образах вовка та ягня розкрито взаємини між поміщиками й кріпаками.

Ця байка написана за фабулою відомого криловського твору «Волк и Ягненок», байка Глібова в умовах посилення поміщицького гніту набувала більшої антикріпосницької загостреності, дієвості.

Характеризуючи Вовка як соціального хижака, Глібов наділяв його й відповідними визначеннями: «страшенний», «здоровенний». В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана, нелюдськість вчинків, брутальність, безправність, а Ягняти підкреслював емоціональними епітетами: «сердешне», «бідне».

З цією ж метою — глибше відтінити гірке становище людини — в заключній частині твору, після того як Вовк «Ягнятко задавив», додано характерний ліричний акорд:

Нащо йому про теє знати.

Що, може, плаче бідна мати

Та побивається, як рибонька об лід:

Він Вовк, він пан… йому не слід…

Лейтмотив байки сформульований у вступі:

На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться. А більший меншого кусає та ще й б'є - Затим що сила є…

Байка «Цуцик» відноситься до другого періоду творчості Глібова, в якому порушувалися переважно морально-етичні проблеми. Перо сатирика байкар спрямував на висміювання паразитизму, лакейства, лицемірства, прислужництва, егоїзму. Байка «Цуцик» — кращий твір цього періоду. Вона побудована на діалозі двох собак — Бровка та Цуцика.

Цуцик — кімнатна собачка. Нероба, прислужник, він з гордістю вихваляється перед Бровком своїми лакейськими здібностями, умінням вислужуватися. Сите благополуччя отруїло Цуцика чадом погорди, він тепер зверху, спесиво дивиться на всіх, бо дуже запанів, байдужий до страждань свого колишнього друга. Бровко — дворовий пес. Він стереже добро хазяїна вдень і вночі, за це змушений терпіти знущання, їсти що прийдеться, спати під парканом. Він усвідомлює своє рабське становище, якому не може зарадити, але з огидою ставиться до панського лакея. Бровко справедливо називає своє життя «собачим», бо воно повне приниження, голодування, побоїв та тяжкої праці, але це не вбиває в ньому гідності. Перед Цуциком він не запобігає, не лащиться до нього, а навпаки, сміливо нагадує, що той колись був звичайнісіньким щеням.

В алегоричному образі Цуцика автор засудив зрадництво, паразитизм, моральну ницість, плазування панських «цуциків»,"які заради легкого життя втрачають людську гідність і людську подобу, їм він протиставив Бровка, в алегоричному образі якого втілено риси чесного, щирого, працьовитого трудівника, з високим почуттям людської гідності, у душі якого визріває протест проти нікчемних і підлих цуциків. Але якщо подивитись на проблематику цієї байки під кутом нашої дійсності, то не можна не помітити, що, на жаль., такі «цуцики» мають місце і в нашому «не кріпацькому» суспільстві.

Є в Глібова і чудова байка «Синиця», в якій він викриває таку людську якість як хвастовство.

Синиця в цій байці - персонаж, якому властиве непомірні хвастощі й бажання створити навколо себе ореол всемогутності. На жаль, таких хвастливих персонажів бачимо ми й у наші дні.

На якийсь час їм вдається вводить в оману навколишніх, однак рано або пізно всі розуміють, що всі обіцянки лише порожні хвастощі

Мораллю цієї Байки є слова Глібова:

Яка ж в сій байці, братця, сила?

А та: ніколи не хвались,

Поки гаразд не зробиш діла.

Тому діти повинні зрозуміти, що порожня похвальба це порок, з яким не обходжене боротися й заздрої людини завжди чекає осуд з боку інших людей.

Розмірковуючи над змістом цієї байки вчитель та учні повинні відповісти на питання:

Чому хмара пролила свій дощ не там, де було потрібно?

У чому виявилась мудрість гори?

Є. Гребінка — попередник Глібова, у своїх байках виступав проти хиб тогочасного громадянського життя. Писав він і українською і російською мовами. Першим його твором був переклад поеми Пушкіна «Полтава», але найціннішими його творами були «приказки», які друкувались в Петербурзі в 1834 р. Це була вигідна форма висловлювати свої думки, коли обставини політичного життя чи громадянські умови не дозволяють їм говорити відкрито. А користуючись формою алегорії, користуючись образом звіра, наприклад, автор примушує своїх читачів замислитись над відносинами між людьми. Часто використовувались персонажі других байкарів, їх сюжети.

Так робив і Гребінка — брав теми і образи у давнього поета Федра або в російського байкаря І. Крилова. Він зв’язував ці сюжети провідною думкою та формою з українським життям і надавав своїм творам виразний національний колорит.

Наприклад, у приказці «Ячмінь» Гребінка дає образ українського села з різними умовами його життя: тут і українські краєвиди, поле, селяни і постать волосного писаря Ониська Харчовитого, «що дметься вгору та погорджує простим народом», і натяком на відносини у війську, на нестаток освіти, на неграмотність селян та на глибоку «прірву» між панами та простими людьми.

У приказці «Мірошник» говорить Гребінка про людей, що беруться за діло, яке їм не під силу. Свою думку він оформлює у вигляді оповіді про Мельника, який безжурно і щасливо жив собі, маючи невеличкий млинок на березі річки. На свою біду побачив якось Мельник великі млини на ріках Сейлі і Десні і забажав, щоб і його річка стала великою. Став молитися і поститися — і Бог почув його молитви. Знялася раз буря, впали дощі і річка заграла водою, запінилася і … знесла його млинок. Гребінка зумів надати цій приказці виразний український колорит, описуючи рідні краєвиди, життя Мельника, його поведінку. Інші байки Гребінки мають чіткий характер, направлений проти неправди суспільного життя. («Будяк і Коноплиночка»), проти несправедливості суддів («Ведмежий суд»), проти наклепу («Сонце і хмари»). Він у своїх творах умів завжди і скрізь вживати ідейну сатиру з гарною мистецькою формою.

Влучно охарактеризував Куліш його приказки словами: «Гребінка, пишучи приказки, малює нам тут же наші села, поля і степи свіжими та не позиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут же крізь сміх почувся якийсь сум; коли ж він справді сумує, то слово його процвітає квітами щирої української поезії. Широкі за змістом його байки, як наші степи, жартівливі вони та якось сумовиті, як наші селяни, шуткуючи, ці приказки займають душу зглибока».

Попередником Є. Гребінки був Петро Гулак-Артемовський — український поет, педагог, ректор Харківського університету з 1841 по 1849 рр. Він йшов в своєму творчому пошуку за І. Котляревським, але його твори мають набагато глибшу основу, хоч гумор і сатира є його улюбленою форму. Ще будучи студентом Харківського університету (1816 р.) почав друкуватись в «Українському віснику», який дав серію альманахів в м. Харкові. Перша байка П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака»:

Чи гавкає Рябко, чи мовчки спить,

Все випада Рябка таки прохворостить.

Уже мені, бачу, чи то туди — високо,

чи сюди — глибоко;

Повернешся сюди — і тута гаряче,

Одвернешся туди — і там боляче.

З ледачим скрізь біда: хоч верть-круть,

хоч круть-верть.

Переживання Рябка — яскравий, повний драматизму образ життя українського селянства в добу кріпацького поневолення. Поет всі свої симпатії, всі співчуття звернув в бік Рябка. Гулак-Артемовський активніше Котляревського протестує проти суспільного ладу. Котляревський помістив «Панів у пекло», Гулак-Артемовський постійно говорив про жахливі умови кріпацького життя.

Крім цієї байки, у творчому доробку Артемівського є і інші, наприклад, «Солопій та Хівря, або горох при дорозі», «Пліточка» та інші на теми польського байкаря Красицького; він на гумористичний лад перевертає оди римського поета Горація («Гараська»). Пробував він сили також у перекладі балад Гете («Рибалка») та Міцкевича («Твардовський»).

Сила їх впливу на Гулака-Артемовського виявилась найвиразніше в написанні байки «Пан та Собака»:

На землю злізла ніч,

Ніде ані шиширхне.

Хоч в око стрель тобі -

Так темно на дворі…

Досить виразно. Уява малює цю картину і десять слів достатньо для неї. Доцільно радити для читання дітям «Пана та Собаку», «Солоній та Хівря, або горох при дорозі». Не завадить познайомить молодих читачів з байками «Сонце та Вітер», «Соловей». Змістовні байки «Лебідь і Гуси», «Ведмежий суд».

Досконалість кращих байок Гулака-Артемовського сприяла донесенню авторської думки до широкого читача в усій її повноті. Свої байки він не випадково називав «приказками», бо саме з народних приказок було почерпнуто виключно точні, афористичні стислі сатиричні образи. З приказок — в байку вливався могутній струмінь гумору і словесних барв, народна мудрість щедро живила їх мораллю.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой