Термінова допомога студентам
Дипломи, курсові, реферати, контрольні...

Видатні діячі мистецтва (які проживали на території України)

КонтрольнаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

З автобіографії Катерини Білокур: «Я, громадянка Богданівської сільради, Катерина Василівна Білокур, родилась в 1900 році … в селі Богданівці бувшого Пирятинського повіту на Полтавщині в сім`ї селянина. Я на лиху свою годину рано … почала вчитись читати, а коли дожила шкільного віку, то дід мій та батько порадились: навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама учиться? Та й не буде… Читати ще >

Видатні діячі мистецтва (які проживали на території України) (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Одеська державна академія імені А.В. Нежданової

Контрольна робота

на тему: Видатні діячі мистецтва (які проживали на території України)

Виконав Хлєстов Є.С.

Студент 1 курсу

Одеса-2011

План

Вступ

I. Видатнi дiячi мистецтва (які проживали в Україні)

1. Іван Айвазовський

2. Михайло Булгаков

3. Іван Франко

4. Леся Українка

5. Ліна Костенко

6. Івасюк Володимир

7. Заньковецка Марія Костянтинівна

8. Катерина Білокур

II. Тарас Григорович Шевченко

1. Автобіографiя Ч.1

2. Портрети Суворова О. В. та Петра I

3. Вiрш Нудно мені, тяжко — що маю робити?

4. Автобiографiя Ч.2

Висновки Список використаноi лiтератури

Вступ

Мистецтво зародилося в первісному суспільстві доби пізнього палеоліту і було представлене малюнками в печерах, різьбленням на кістці та камені, ритуальними танцями тощо. Завдяки особливостям свого впливу на людину (чуттєва безпосередність, емоційна насиченість, ідейна спрямованість) мистецтво стало однією з найважливіших складових частин духовної культури суспільства.

Художня обробка речей і знарядь праці, будівництво житла започаткували розвиток архітектури та декоративно-ужиткового мистецтва. Серед основних візуальних мистецтв західної Європи протягом багатьох століть залишалися живопис, скульптура і графіка. У мистецтві ісламу основним був орнамент, оскільки було заборонено зображати живі істоти. У деяких культурах маски, татуювання, кераміка і металеві вироби були основними формами образотворчого мистецтва.

Буття людини і навколишній світ відобразились у танцях, музиці, співі, театралізованих діях. Мистецтво слова, існуючи спочатку в усній формі оповідей, міфів, епосу, з виникненням письма розвинулося в художню літературу.

Технічний прогрес уможливив появу таких форм мистецтва, як фотографія і кіно, а з появою комп’ютерних технологій — так званих медіа мистецтв.

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн;

часові мистецтва — радіо, музика, література;

просторово-часові — кіномистецтво, театр, танець, циркове мистецтво тощо.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють:

слухові — музика, радіо;

зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія;

зорово-слухові — театр, кіно.

У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може користуватися:

знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);

знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва, музика й танець);

знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному — пісенному й акторсько-танцювальному — пантомімічному синтезу.

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д.) — архітектура, скульптура, живопис і т.д.;

сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) — медіа мистецтво;

звук (чутні коливання повітря) — музика;

слово (одиниця мови) — література;

людину-посередника — (актор, клоун і т. п.).

I. Видатнi дiячi мистецтва (якi проживали в Українi)

1. Іван Айвазовський

29 (17 за старим стилем) липня 1817 року в книгу народжень і хрещень феодосійської вірменської церкви було внесено запис про народження «Ованеса, сина Геворга Айвазяна». Родині хлопчика, на піклуванні якої були дві дочки й три сини, після епідемії чуми, що настигла Феодосію в 1812 році, жилося важко. Початкову освіту юний Айвазовський одержав у вірменській парафіяльній школі, а потім закінчив Сімферопольську гімназію. Із 1833 року він навчається в Академії мистецтв у Петербурзі. Закінчивши курс навчання із золотою медаллю першого ступеня, Айвазовський одержав право на поїздку за кордон, однак спочатку художника відрядили до Криму (1838−1840 рр.) писати види приморських міст. 1840 року Айвазовський поїхав до Італії. Італійська природа, мистецтво у формуванні художника стали другою академією. Тут він створив майже 50 великих картин. Великий успіх очікував Івана Костянтиновича також у Парижі, Лондоні, Амстердамі. В 1844 році після чотирьох років перебування за кордоном Айвазовський повернувся на батьківщину визнаним майстром, академіком Римської, Паризької й Амстердамської академій мистецтв. Тут він одержав звання академіка Петербурзької Академії мистецтв і був зарахований царським указом до Головного морського штабу зі званням живописця й правом носіння мундира морського міністерства. У цей час художнику ледь виповнилося 27 років, але за плечима вже була блискуча школа живопису, величезний творчий успіх, світова слава пейзажиста. Мешкаючи постійно у Феодосії, живописець багато працює, але не замикається в стінах своєї майстерні. Він веде велику громадську діяльність, займається археологічними розкопками, часто виїжджає до Петербурга і Москви, постійно відкриває виставки своїх робіт у великих містах Росії й за кордоном, бере участь у міжнародних виставках. Згодом він стає академіком ще двох європейських академій мистецтв — Штутгартської й Флорентійської. Видатний живописець Іван Айвазовський увійшов в історію світового мистецтва як мариніст-романтик, майстер класичного пейзажу. За своє життя художник створив понад 6 тисяч полотен. За його сприяння в місті з’явилися водопровід, музей старожитностей і живопису, навчальні заклади, було реконструйовано морський порт і побудовано залізницю. Сам Іван Айвазовський вважав себе вірменином і ніколи не приховував своєї національності. Про цей факт свідчать запис, зроблений у метриці феодосійської вірменської церкви, і напис на його надгробку у дворі вірменської церкви святого Георгія у Феодосії. Художника поховали там за його заповітом: «Моє щире побажання, щоб будинок моєї картинної галереї в місті Феодосії, з усіма в ній картинами, статуями й іншими творами мистецтва, що перебувають у цій галереї, становили повну власність міста Феодосії, і на згадку про мене, Айвазовського, заповідаю (галерею) місту Феодосії, моєму рідному місту». «Вибух турецького корабля» — єдина недописана робота художника-мариніста Івана Айвазовського перебуває в музеї у Феодосії.

2. Михайло Булгаков

творчість митець шевченко айвазовський Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р. в Києві в сім'ї доцента Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова (1859 — 1907) і його дружини Варвари Михайлівни (у дівоцтві — Покровської). У 1909 р. закінчив київську Першу гімназію і поступив на медичний факультет Київського університету. У 1916 р. отримав диплом лікаря і влаштувався на роботу в селі Никольське Смоленської губ., потім працював лікарем в м. Вязьмі. У 1915 р. Булгаков вступає в свій перший шлюб — з Тетяною Лаппа.

Під час громадянської війни в лютому 1919 р. Булгаков мобілізується як військовий лікар в армію Української Народної Республіки, але майже відразу дезертирує. У тому ж році встигає побувати лікарем в Червоній армії, а потім — в білогвардійських Озброєних силах Півдня Росії. Якийсь час він з козачими військами проводить в Чечні, потім у Владикавказі.

В кінці вересня 1921 р. Булгаков переїхав до Москви і почав співпрацювати як фейлетоніст із столичними газетами («Гудок», «Робочий») і журналами («Медичний працівник», «Росія», «Відродження»). В цей же час він публікує окремі твори в газеті «Напередодні», що випускалася в Берліні. З 1922 по 1926 р. в «Гудку» надруковано більше 120 репортажів, нарисів і фейлетонів Булгакова.

У 1923 р. Булгаков вступає у Всеросійський Союз письменників. У 1924 р. він знайомиться з Любов’ю Євгенівною Білозерською, що недавно повернулася з-за кордону, яка незабаром стає його новою дружиною.

У 1928 р. Булгаков їде з Любов’ю Євгенівною на Кавказ, відвідує Тифліс, Батум, Зелений Мис, Владикавказ, Гудермес. У Москві цього року проходить прем'єра п'єси «Багровий острів». У Булгакова виникає задум романа, пізніше названого «Майстер і Маргарита». Письменник також починає роботу над п'єсою про Мольера («Кабала святенників»).

У 1929 р. Булгаков знайомиться з Оленою Сергіївною Шиловською, майбутньою третьою дружиною.

У 1930 р. твори Булгакова перестають друкуватися, п'єси вилучаються з репертуару театрів. Заборонені до постановки п'єси «Біг», «Зойкина квартира», «Багровий острів», спектакль «Дні Турбіних» знятий з репертуару. У 1930 р. Булгаков пише братові Миколі до Парижа про несприятливу для себе театральну для літератури ситуацію і важке матеріальне положення. Тоді ж він пише лист Уряду СРСР з проханням визначити його долю — або дати право емігрувати, або надати можливість працювати режисером-асистентом в МХАТі. Булгакову дзвонить Йосип Сталін, який рекомендує драматургові звернутися з проханням зарахувати його режисером-асистентом в МХАТ. У 1930 р. Булгаков працював в Центральному театрі робочої молоді (ТРАМ). З 1930 по 1936 р. — в МХАТі як асистент режисера, на сцені якого в 1932 р. інсценував «Мертві душі» Миколи Гоголя. З 1936 р. працював у Великому театрі як лібреттист і перекладач.

У 1936 р. відбулася прем'єра булгаківського «Мольера» в МХАТі. У 1937 р. Булгаков працює над лібретто «Мінін і Пожарський» і «Петро I».

У 1939 р. Булгаков працює над лібретто «Рашель», а також над п'єсою про Сталіна («Батум»). Всупереч очікуванням письменника п'єса була заборонена до друкування і постановки. Стан здоров’я Булгакова різкого погіршується. Лікарі діагностують у нього гіпертонічний нефросклероз. Письменник починає диктувати Олені Сергіївні останні варіанти романа «Майстер і Маргарита».

З лютого 1940 р. друзі і рідні постійно чергують у ліжка Булгакова, який страждає хворобою нирок. 10 березня 1940 р. Михайло Опанасович Булгаков помер. 11 березня відбулася цивільна панахида в будівлі Союзу Радянських письменників. Перед панахидою московський скульптор С. Д. Меркуров знімає з лиця Булгакова посмертну маску.

3. Іван Франко

Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині коваля Якова Франка і Марії Кульчицької.

Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську й німецьку мови, початкову арифметику. Дядько Івана, Павло Кульчицький, житель цього села, навчив його читати й писати українською, а тітка Людвіга Кульчицька, яка походила із «загонової шляхти», розповідала малому про польське повстання 1863 р.

Потім Іван навчався у дрогобицькій «нормальній школі» отців василіан. Уже наприкінці першого року, склавши іспити, він одержав «першу локацію», тобто відзнаку. Враження шкільного дитинства згодом виллються в оповідання «Грицева шкільна наука», «Отець-гуморист», «Олівець» та ін. Завдяки старанням вітчима, Гриня Гаврилика, 1867 р. він вступив до Дрогобицької гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичних мов, історії, математики тощо. Там він багато читав і почав писати вірші.

Перший вірш Франка мав назву «На Великдень 1871 року» й був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ганки, що спричинилися до чеського національного відродження).

1874 р. у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик» уперше з’являються вірші вісімнадцятирічного Івана — «Моя пісня» і «Народна пісня» .

Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він поринає у вир українського суспільного життя, стає членом «Академічного гуртка», знайомиться з М. Павликом та І.Белеєм (з якими довгі роки співпрацюватиме на громадській і редакційній ниві), бере участь у виданні журналу «Друг» .

Тоді юнак був закоханий в Ольгу Рошкевич, дочку священика з Лолина. Та, на жаль, стосунки не склались, і заручини було розірвано.

З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому «скандальний успіх» .

Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в’язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито «була відгалуженням російських соціалістичних організацій». Вийшовши на волю, Франко підтримав М. Павлика, який, також звільнившись із ув’язнення, розпочав організацію нового журналу — «Громадський друг». Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М. Павлика міняти назву журналу — третє його число вийшло під назвою «Дзвін». Тут були вміщені знамениті «Каменярі» Франка. У четвертому числі, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою «Молот», було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті «Boa constrictor». Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки «Дрібної бібліотеки» — видання, поширювані силами університетської молоді.

Взимку 1880 р. Франко, не отримавши обіцяної підтримки від «Київської громади», поїхав на село до свого приятеля Геника, де почав працю над першим у європейській літературі романом з робітничого життя «Борислав сміється». В березні того ж року він був удруге заарештований — за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції.

Повернувшись до Львова, уже в січні 1881 р. Франко починає видавати журнал «Світ». Тут він друкує свої твори, праці з шевченкознавства. Проте ця робота не рятувала від злиднів. Журнал мав 150 передплатників, тож прибутку вистачало лишень на оплату типографії. Сам Франко знімав тоді куток на Підзамчі — передмісті Львова.

У квітні 1881-го він знову повернувся до Нагуєвичів, де прожив майже безвиїзно три роки. Попри брак необхідної літератури, важку для хворого Франка фізичну працю, він продовжує писати. Готує до друку переклад «Фауста», закінчує повісті «Борислав сміється» й «Захар Беркут» .

4. Леся Українка

Народилася Леся Українка 25 лютого в Новгород — волинському, в славній родині косачів (Лариса Петрівна Косач — Квітка).

Батько Лесі - Петро Антонович Косач був людина освічена й для свого часу передова, а натурою лагідна та добра.

З боку матері рід (Драгоманових)сягає в бурхливі часи козацьких війн з турецько-татарськими загарбниками. Лесина мати палко кохалася в мистецтві, невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини, вишиванки, а також пісні, казки тощо. Вона була свого часу видатна письменниця і друкувалася під прізвищем Олени Пчілки.

Зі всіх шістьох дітей, що були в Косачів (два сини і четверо дочок), Леся найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Обидва вони були однаково лагідні та безмежно добрі, стримані, терплячі, однаково наділені виключною силою волі. Вони обоє були поблажливі в ставленні до інших, але не до себе, важко уявити, щоб вони зробили щось таке, що вважали за нечесне. Їм були огидні жадоба, зажерливість, користолюбство тощо.

Була в них ще одна спільна риса: вони надзвичайно цінували людську гідність.

Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було чотири роки, вона вже дуже добре володіла читанням. А через рік Леся самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі в Гадяч та за кордон до дядька Михайла Драгоманова.

Подорожі до мавки.

Дуже рано почала Леся знайомитися з народною творчістю: піснями та художніми виробами.

Мати возила дітей до різних сіл та містечок. Там вона зачаровано слухала веснянки, які селяни співали бодай чи не всім селом. Діти, а особливо Леся, сприймали це все з великим захопленням. Багато пісень увійшло у побут Косачів і стали там улюбленими піснями; це такі як «Подоляночка», «Зайчик», «Женчичок — бренчичок» та інші.

Навесні 1882 року родина Косачів перебралася на постійне проживання до села Колодяжного, що недалеко повітового містечка Ковеля. Тут поліська народна стихія заполонила Лесю і на якийсь час повністю її поглинула. В цьому селі Леся за допомогою свого брата Михайла виконала дуже цінну роботу: записала від різних людей дуже багато пісень. Перед текстами кожної пісні наклеєна була стрічка нотного паперу з нотами мелодії тієї пісні.

В дитячому віці була не одна цікава подорож Лесі до тих джерел, які збагатили її чудовим матеріалом, що перетворився під її чудодійним пером на високомистецькі твори. Глибоке знайомство з поліської народною творчістю дало можливість Лесі Українці написати чудовий її твір — «Лісову пісню».

Все, що там змальовано, їй давно уже знайомо з Полісся все те вона знала і чула ще в Колодяжному.

Початок «тридцятилітньої війни». Хвороба.

До десяти років Леся росла і розвивалася, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала із братом «козака». Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Вона не тільки успішно вчилась грати, а й сама бралася складати музичні твори.

Любила Леся й серйозну роботу — господарчу.

Вона завжди мала свій квітник і город, сама його обробляла й доглядала. Зовсім маленької - в 6 років — навчилася шити і вишивати, а згодом навіть взялася мережити батькові сорочку.

Та скоро сталося велике горе, що потім невідступно, рік у рік, день і день аж тридцять два року, до останнього подиху, переслідувало й тихенько її мучило. Ось як розповідає її сестра Ольга:

«… 6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися як святять воду і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї так почала боліти нога права, що вона незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога через деякий час перестала боліти і не боліла кілька років. Але від тої пори — це початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала «тридцятирічної війни» з туберкульозом. В той час, коли не боліла нога, почався туберкульоз у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року.

Хвора рука позбавила Лесю можливості стати піаністкою. Після руки знову почала боліти нога, туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих на Карпатах та в Італії легенів на туберкульоз заслабли нирки. Хоча, як хоробро і витривало вела війну Леся, однак туберкульоз, зірвавши їй здоров`я, звів її у передчасну могилу…"

Що інтенсивніше наступала хвороба, то непоборнішим ставав дух, незламнішою воля і жадоба до життя. Не раз про це заявляла і сама поетеса. Так у чудовому творі «Contra spem spero"(«Без надії сподіваюсь») вона пише:

Гиньте, думи, ви, хмари осінні!

Тоне тепер весна молода!

Чи то так ужалю, голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Ці слова Леся Українка написала в свої дев`ятнадцять років, коли свідоме життя її тільки починалось. Знаючи, що воно буде для неї тяжке, і, можливо, коротке, вона твердо поклала — іти тільки вперед, тільки з оптимістичною вірою в майбутнє і бадьорою вогнистою піснею.

Всебічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури.

Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідання, розповіді з сільського життя серед них оповідання «Приязнь», «Над морем», «Помилка», «Розмова».

Леся Українка була талановитою перекладачкою, вона знала багато мов: російську, італійську, німецьку та ін. Вірші Гейне, Байрона, Ади Негрі, уривки з творів Данте й Шекспіра, давні єгипетські пісні у її відтворенні.

Живучи думами про майбутнє молодого покоління, Леся хотіла вкласти його до активного діяльного життя і свою частину праці найдоступніше було це робити словом, яке не тільки зброя в боротьбі, а й засіб виховання борців. Багато таких виховних можливостей мали її поезії про мужність і нескореність. У 1884−1891рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об`єднала в цикл «В дитячому крузі». Тут вміщено твори для дошкільнят і молодших школярів. Починаються творами, що добре сприймаються навіть маленькими. Лесі в той час було 16 років. Але її прагнення пояснювалося тим, що вона сама була дитиною і жила ще враженнями дитинства. В ній жив великий педагогічний талант, вроджений хист виховательки. У вірші «На зеленому горбочку» відчувався відгомін народного забавляння, утішок, які так любили малі діти. На початку вірша хатинка «притулилася», що як не характеристика стану дрімоти, а ось в кінці вона вже зовсім інша — розвеселена, сонячна. Від вірша віє ароматом дитинства, він близький до народних пісеньок, до того ж написаний віршованою формою, що так люблять малята, легко заучуються напам`ять. Л. Українка написала такі вірші: «Літо краснеє минуло», «Діти нудяться в хатині», «Тішся дитино, поки маленька», «Колискова» та багато іншого.

«Лісова пісня» — шедевр Лесі Українки. Це твір про силу, життєвість, гармонійну красу і творче безсмертя народу. Рядки «Лісової пісні», підводять до думки, що мистецтво може бути великим, лише тоді, коли вона відтворює народні діяння, прагнення до вільного і гарного життя.

Леся Українка писала все своє життя. Останні сили покидали вже її коли вона писала казку «Про велета». З ясним розумом, що вражав сучасників гостротою і далекосяжністю суджень, помирала Леся Українка. Сталося це 1 серпня 1913 року місті Сурамі в Грузії в оточенні рідних і друзів. Похорони відбулися через кілька днів у Києві.

Вона прожила недовгий вік, але це було прекрасне життя людини, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю у боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя.

5. Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.

Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії.

Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток.

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.

6. Івасюк Володимир

Народився 3 березня 1949 року в райцентрі Кіцмань на Буковині в учительській родині. Чотирирічним він вже грав в дитячому оркестрі народних інструментів, в 5 поступив в музичну школу. В 1965 році Івасюк створив «Буковину» — один з найперших українських ВІА. Тоді ж появилися його перші пісні і прийшли перші перемоги на самодіяльних конкурсах. В 1967 році Івасюк з родиною переїжджає до Чернівців, деякий час працює на заводі і створює робітничий хор.

Через рік він вступає до Чернівецького медичного інституту; бере участь в студентській художній самодіяльності - грає у ВІА «Карпати», в оркестрі народних інструментів «Трембіта», створює камерний оркестр, пише пісні - «Я піду в далекі гори» у виконанні Лідії Відаш зазвучала на всю Україну.

В жовтні 1970 року телебачення вперше показало «Червону руту» та «Водограй» — у супроводі ВІА «Карпати» Володимир Івасюк заспівав в дуеті з Лялею Кузнецовою. Влітку 1971;го виконав одну з ролей в культовому музичному фільмі «Червона рута», в котрому були зафільмовані і 4 його пісні. За підсумками 1971 року «Червона рута» визнана найкращою піснею в СРСР — на заключному концерті першого телефестивалю «Пісня-71» разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком співав і Володимир Івасюк. Та все ж професійним співаком він не став, хоч інколи й виїжджав на гастролі. А на телебаченні зберігся запис лише однієї пісні у виконанні автора — «Літо пізніх жоржин». В 1972 році Івасюк переводиться до Львівського медичного інституту і згодом вступає на композиторський факультет консерваторії ім М. В. Лисенка. За роки навчання в консерваторії Івасюк написав понад 70 пісень, музику до кількох спектаклів, велику кількість інструментальної музики. В 1977 році «Мелодія» випустила платівку «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару».

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли в лісі; загадка його смерті й досі не розкрита.

7. Заньковецка Марія Костянтинівна

Заньковецька (Адасовська) Марія (1860−1934) видатна драматична акторка і громадська діячка родом з Чернігівщини, з поміщицької родини, вчилася в чернігівському пансіоні Осовської і в консерваторії в Гельсінкі. На сцені з 1882 в трупі Кропивницького (дебютувала в Єлисаветграді в ролі Наталки — Полтавки), 1883 в трупі М. Старицького, потім М. Садовського і П. Сакса ганського, 1886 знову у Кропивницького в Петербурзі і Москві (1887). Працювала також в трупах Ф. Волика, П. Суслова і Найди, 1905;06 гастролювала в Галичині 1907;11 працювала в театри Садовського в Києві; 1912 робила спробу організувати власний театр, в 1916 Заньковецька в товаристві українських акторів разом з П. Саксаганським і І. Мар"яненко, в 1919 р — 22 в Державному Народному Театрі в Києві, якому надано згодом ім'я Марії Звньковецької; в 1923 знімалась в фільмі «Остап Бандура» і цього ж року залишила сцену. Померла в Ніжині, похована в Києві на Байковому кладовищі.

Заньковецька особливо визначалася в драматично — героїчних ролях, хоч з успіхом виконувала й комічні. ЇЇ репертуар налічує понад 30 ролей, з них кращі: Харитина («Наймичка»), Аза («Циганка Аза»), Зінька («Лісова квітка»), Гарпина («Як ковбаса та чарка») та інші.

Характеризували надзвичайна спостережливість, акторська уява, швидке і легке перевтілювання, почуття міри і, передусім природність та щирість. Заньковецьку прирівнювали до світових акторок італійки Е. Дузе, француженки С. Бернар. Заньковецька мала гарний голос (драматичне сопрано) і бездоганно виконувала народні пісні.

8. Катерина Білокур

1957;го року в Парижі проходила виставка українського народного мистецтва: килимарство, гончарство, художній розпис, живопис… Поміж відвідувачів роботи українських майстрів зацікавлено оглядав і Пабло Пікассо, якого супроводжував художник Микола Глущенко. Особливу увагу всесвітньо відомого митця привернули три полотна. Він довго стояв біля них, наче загіпнотизований, а потім вигукнув: «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ!»

На картинах, які так захопили Пікассо, — жили, співали та переплітались у чаклунському танці квіти.

З автобіографії Катерини Білокур: «Я, громадянка Богданівської сільради, Катерина Василівна Білокур, родилась в 1900 році … в селі Богданівці бувшого Пирятинського повіту на Полтавщині в сім`ї селянина. Я на лиху свою годину рано … почала вчитись читати, а коли дожила шкільного віку, то дід мій та батько порадились: навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама учиться? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому, … а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо їй таку-сяку книжечку і нехай вона з неї й учиться грамоти». … І сидить хороше чорноброве дівчатко і малими руками виводить тонку довгу нитку … а перед нею на клочках лежить невеличка книжечка… Малювати Катря почала вже підлітком. Бувало вкраде у матері білого полотна, візьме вуглину та й починає виводити і хати, і млини, і дерева, і квіти… 34-го року Катерина Білокур закінчує свою «Берізку» — одну із трьох картин, які через багато років прославлять її в Парижі. Але світ так ніколи й не дізнався б про сільську художницю, якби доля не звела її з іншою великою українкою.

І от 1940;го року в Полтаві, а 41-го — у Києві, відкриваються персональні виставки художниці-самоучки з Богданівки Катерини Білокур. Творча інтелігенція схвильована: ці картини виходять за рамки звичайного народного малярства і викликають широкий резонанс. А щастю Катерини немає меж: «Чуєте? Вчені люди назвали мене художником!» — напише вона згодом в автобіографії.

На все життя Катерина полюбила голос Оксани Петрусенко. Але дві геніальні жінки так і не зустрілися на цій землі: за кілька місяців після їхнього заочного знайомства співачки не стало. … Під час окупації, маючи у розпорядженні тільки залишки фарб, Білокур чаклує над «Квітами на блакитному тлі»… А вже в 44-му, коли щойно звільнена Україна ще лежить у руїнах, художниця пише свій гімн красі та всепереможному життю — картини «Буйна» і «Цар Колос».

Пізніше саме «Цар Колос» назвуть найдовершенішим твором художниці.

«Цар Колос», «Берізка» і пейзаж «На полтавській землі» були відібрані для виставки українського народного мистецтва, яка проходила у Франції. Картини, що так потрясли Пікассо, в музей декоративного мистецтва в Києві так і не повернулися. Чи залишились вони за кордоном — теж невідомо. Що з ними стало? Украдені? Продані якомусь колекціонерові за великі гроші чи привласнені представниками радянської делегації? Чи побачимо ми полотна української майстрині у чиїсь приватній колекції? Чи продаватимуться вони на «Сотбіс», чи ще якомусь аукціоні колись? Хто-зна.

II. Тарас Григорович Шевченко

1. Автобiографiя Ч.1

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822р. батько віддав його «в науку» до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії «А. О. Козачковському» Шевченко згадував, як він школярем списував у бур’янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку «Три царіє со дари».

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв «сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром» і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад’ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним «на комнатного живописца».

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси «незвичайності» хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».

У Вільно Шевченко виконує обов’язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад’ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети О. В. Суворова, М. Луніна, А. Лагоди, Петра 1, О. Коцебу та ін., автопортре Коцебу та ін. автопортрети).

2. Портрети Суворова О. В. та Петра I

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші «Причинна» і «Нудно мені, тяжко — що маю робити» (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але ще до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840р. з’являється перша збірка Шевченка — «Кобзар».

3. Вiрш

Нудно мені, тяжко — що маю робити?

Молитися Богу? Так думка не та!

Не рад би, єй-богу, не рад би журитись, Та лихо спіткало, а я сирота.

Нема кому в світі порадоньки дати, Нема з ким прокляту журбу поділить, Ніхто не пригорне, як рідная мати, Ніхто не спитає: «Що в тебе болить?»

Зелена діброва — та що мені з того, Що вона зелена в чужому краю!..

Цураються люди мене, як чужого, А чи привітають — жалю завдають!

Вони п’ють, гуляють; у їх доля дбає,

А в мене немає — сміються мені:

«Чи бачиш, меж нами ледащо гуляє!»

Ледащо?.. А за що!.. Що на чужині!

Гуляйте, глузуйте — ваша доля мати, А мені меж вами немає де стать.

Я в сірій свитині, ви пани багаті,

Не смійтеся ж з мене, що я сирота!

Прибуде година, коли не загину -;

Меж вами, панами, недоля моя, -;

Полину, побачу свою Україну:

То ненька рідненька, то сестри стоять -;

В степу при дорозі — високі могили…

Отам моя доля, там світ Божий милий!

4. Автобiографiя Ч.2

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили «Кобзар» і твори, надруковані в «Ластівці», підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка «Гайдамаки» (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії «Гайдамаки» опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі «Современник».

Критичні відгуки на «Кобзар» і «Гайдамаків» були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою («Сын Отечества», «Библиотека для чтения»). Особливо прихильною була рецензія на «Кобзар» у журналі «Отечественные записки», критичним відділом якого керував В. Бєлінський.

Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію «Никита Гайдай», з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму «Невеста» (зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою «Слепая». Того ж року створює історичну поему «Гамалія» (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як «мужицький поет» і поет-патріот.

Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов’язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів «Три літа» (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом «трьох літ». До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).

Період «трьох літ» — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори («Сова», «Наймичка», «І мертвим, і живим…»), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним («Сон», «Єретик»), і твори суто романтичні («Великий льох», «Розрита могила», історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас «відкритий», тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв’язував.

Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом «Союзу благоденства» О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописна Україна», який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.

На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему «Тризна» (1844р. опублікована в журналі «Маяк» під назвою «Бесталанный» і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш «Розрита могила». Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему «Сон»), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.

Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте» («Заповіт») та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми «Тризна») він переписує в альбом, якому дає назву «Три літа». 1846р. створює балади «Лілея» і «Русалка», а 1847р. (до арешту) — поему «Осика». Тоді ж він задумує нове видання «Кобзаря», куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.

Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув’язнили в казематі III відділу.

Революційні твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). «За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Були заборонені й Шевченкові книжки.

8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних «захалявних» зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці «невільницькі» поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву «Мала книжка». В Орській кріпості поет написав 21 твір.

У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти «Малу книжку».

23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми «Москалева криниця»). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків «Притча про блудного сина», яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми («Княжна», «Марина», «Москалева криниця», «Якби тобі довелося…», «Петрусь» та ін.), історичні поеми й вірші («Чернець», «Іржавець», «Заступила чорна хмара», «У неділеньку у святую» та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту («П. С.», «Царі»), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням «діалектики душі», природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).

Значення «невільницької» поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в «Кобзарі» 1867р.

Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми «Неофіти», «Юродивий» (незакінчена), ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава» та доопрацьовував свої «невільницькі» поезії, які переписував у «Більшу книжку».

У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них «Букварь южнорусский»), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху «Хата» та підготовці до видання журналу «Основа». Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш «Марку Вовчку».

Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою