Видатні філософи

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

1. Марк Аврелій

2. Данте Аліг'єрі

3. Мішель де Монтень

4. Еразм Роттердамський

5. Спіноза

6. Рене Декарт

7. Альберт Великий

8. Емрік Фромм

9. Ямкоб Бемме

1. Марк Аврелій

«Любити тих, хто помиляється та входить в оману — особлива якість людини. Така Любов народжується тоді, коли ти розумієш, що всі люди — твої брати, що вони погрузли у нечесті сьогодення та помиляються у вчинках не по своїй волі»

26 квітня 121 року-- 17 березня 180 року

Марк Аврелій, Анній Вер Антонін -- Римський імператор із династії Антонінів, який був при владі в 161−180 рр.

Марк Аврелій належав до давнього італійського роду Анніїв Верів. Його наставником у стоїчній філософії став Аполлоній Халкедонський. Релігійно-моральний аспект стоїцизму справив найсильніше враження на Марка Аврелія. Він дізнався про нього від Юнія Рустика, якого дуже поважав: із Рустиком він завжди радився і в державних, і в приватних справах. Вивчав він також право, риторику й граматику.

Імператор Адріан, що доводився йому далеким родичем, був покровителем Марка із самого дитинства. Імператор усиновив Антоніна Пія, однак, із тією умовою, щоб сам Пій усиновив Марка і Луція Верів. Таким чином, він ніби наперед готував Марка в спадкоємці самому Антоніну. Прийнявши владу, Марк Аврелій негайно призначив своїм співправителем Луція Вера з титулами Августа й Цезаря, і з цього часу вони спільно керували державою. Їхнє правління було відзначено важкими війнами із зовнішніми ворогами, епідеміями і стихійними лихами. У 166 році всі племена від Іллірика до Галлії об'єдналися проти римської держави. У 168 році Марк Аврелій очолив похід проти них. Витративши на цю війну всю свою скарбницю, він улаштував на форумі Траяна торги предметів розкоші, що належали імператорові: він продав золоті й кришталеві келихи, імператорський посуд, шовковий золочений одяг дружини, навіть дорогоцінне каміння, яке він знайшов у великій кількості в потаємній скарбниці Адріана. Цей розпродаж тривав два місяці й приніс стільки золота, що Марк Аврелій міг успішно продовжити боротьбу, здобути багато перемог та гідно нагородити воїнів. У 175 році здійснив похід до Єгипту з метою придушити заколот. У 178 році виступив у похід проти маркоманів і сарматів, де два роки потому знайшов свою смерть, заразившись чумою. Смерть свою він прийняв спокійно й мужньо.

Основна робота: «Наодинці із собою» («Роздуми»)

2. Данте Аліг'єрі

«Дарунок найдорожчої оцінки

Що добрий Бог в щедроті дав нам всім,

Оцінювати й визначати вчинки, —

Свобода волі та, що лиш самим

І надаватиметься тільки їм"

Усім розумним надана створінням

Італійський поет Данте Аліг'єрі (1265−1321), посідає особливе місце серед мислителів минулого. Поет, філософ, громадянин -- Данте відкрив нову сторінку культурної історії Європи, тієї історії, яка пишеться і донині.

Данте Аліг'єрі, великий поет і мислитель, провісник епохи Відродження, народився у Флоренції в 1265 році. Він походив із знатного римського роду, що брав участь в заснуванні Флоренції. В рідному місті Данте одержав базову освіту, потім продовжив навчання на юридичному факультеті Болонського університету. В Болоньї Данте познайомився з багатьма поетами того часу, великий вплив на нього справив Гвідо Гвініцелі -- засновник так званого «солодкомовного стилю» в поезії. Новий стиль передбачав вільний вияв почуттів і переживань поета, широту застосування слів, загальнодоступність мови нової поезії.

Після повернення у Флоренцію, Данте брав участь в битві на Кампальдино, перемогу в якій одержали флорентійці, потім був пов’язаний із політичною діяльністю. В 1302 році Данте був вигнаний із Флоренції через політичні міркування і більше не повертався в рідне місто. Він мандрував Італією, деякий час жив і викладав в Парижі. Останні декілька років життя поет прожив в Равенні, де і помер в 1321 році.

Поворотною подією всього життя і творчості Данте стала його зустріч з Беатріче. Вони побачили один одного вперше на святі. Данте було тоді девять років, а Беатріче вісім, і з того часу Амор заволодів серцем поета. Але мріям не сталося здійснитися: Беатріче помирає у віці двадцяти чотирьох років, а Данте проносить любов до неї через все своє життя і оспівує її у своєму грандіозному творі -- «Божественній комедії».

3. Мішель де Монтень

«Тому, хто не пізнав науки добра, інша наука принесе лише шкоду… «

Французький мислитель, юрист, політик.

М. Монтень (1533 — 1592) народився в купецькій сім'ї, родове ім'я якої було Ейкем. Вивчав філософію в Гійєнському коледжі й університеті міста Бордо. Продовжив навчання в Тулузькому університеті. З 1557 був членом парламента Бордо, двічі ставав мером Бордо. На його погляди вплинули ідеї стоїцизму та скептицизму.

Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанра філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого більш прекрасного й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини».

Мішель Монтень жив у складні часи -- Варфоломіїва ніч, епідемія чуми, релігійні війни, -- він називає своє століття «настільки свинцевим, що не тільки сама доброчесність, але навіть поняття про неї -- річ невідома».

Незважаючи на це, у Монтеня були власні критерії, якими він керувався в питаннях честі й справедливості. Він справжній філософ, і його філософія -- жива, реальна, ясна й життєствердна.

Головні твори: «Досвіди» (в трьох книгах); «Подорожній журнал» (написаний в жанрі індивідуального щоденника в 1580 — 1581).

4. Еразм Роттердамський

«Даруй світло і тьма пройде сама собою»

Еразм народився у 1466 чи 1469 році в Роттердамі. Незважаючи на те, що він усе життя ототожнював себе з цим містом, Еразм прожив там всього чотири роки, й ніколи туди не повертався. Про його родину майже нічого невідомо, крім того, що можна знайти в його власних записах. Майже немає сумніву в тому, що майбутній мислитель був позашлюбною дитиною. Згодом його батько став священиком. Про маму відомо лише те, що її звали Маргарет, і вона була донькою лікаря. Незважаючи на позашлюбний статус сина, батьки дбали про нього аж до своєї смерті в 1483 році підчас епідемії. Юнак отримав найкращу освіту, навчаючись у кількох монастирських і напівмонастирських школах.

У віці 25 років, у 1488 чи 1492, Еразм висвятився на священика, хоча, схоже, ніколи не відчував потягу до пастирського призвання, а інститут чернецтва став одним із головних тем у його критиці надмірностей церкви, яка не припинялася все життя мислителя. Незабаром після ординації, Еразм отримав нагоду покинути монастир -- його репутація чудового знавця латини й уміння добре писати здобула для нього запрошення на посаду секретаря єпископа Камбре. Зважаючи на хитке здоров’я, неприязнь до ченців і любов до гуманітарних наук, йому дали тимчасове звільнення від обов’язків священика. Пізніше папа Лев X надав цьому звільненню перманентний статус.

В 1495 році за згодою єпископа Еразм поїхав на навчання до Паризького університету. Університети були на той час центром схоластичної науки, хоча вже почали попадати під вплив гуманізму. Еразм навчався в Парижі, Льовені, Англії й Базелі, хоча не належав твердо до жодного із цих місць. В Англії він заприятелював із провідними мислителями епохи короля Генрі VIII: Джоном Колетом, Томасом Мором, Джоном Фішером, Томасом Лінакром і Вільямом Ґросином. Певний час він викладав в Кембриджі.

Повернувшись із Англії, Еразм вирішив вдосконалити свої знання грецької мови, що дозволило б йому на глибшому рівні вивчати теологію й підготувати нове видання Біблії в перекладі Жерома. Незважаючи на хронічну нестачу грошей, Еразм зумів, наполегливо працюючи день і ніч й благаючи друзів допомогти йому книгами й грошима на вчителів, вивчити мову за три роки.

Еразм віддавав перевагу життю незалежного вченого, й свідомо намагався уникати зв’язків, які могли б обмежити його свободу думки й літературного самовираження. При житті йому нерідко пропонували почесні й вигідні посади в академічному світі, але він відмовлявся, віддаючи перевагу непевним, але цілком достатнім гонорарам незалежного діяча літератури. Період з 1506 по 1509 рік він провів в Італії, частково у видавництві Альдуса Манутиса у Венеції, але його зв’язки з італійським ученим світом були все ж не такими широкими, як можна було б сподіватися.

Перебування Еразма в Льовені зробило його мішенню для критики з боку кіл, ворожих до принципів літературних реформ, яким він присвятив своє життя. Відчуваючи утиски, він знайшов притулок в Базелі, де завдяки швейцарській гостинності отримав змогу вільно висловлюватися, й де його оточували вірні друзі. Протягом довгих років він плідно співпрацював із визначним видавцем Фробеном. У Базель, до Еразма, стікалися прихильники із усіх кутків Європи.

Писати Еразм почав пізно, спочатку досконало опанувавши латину, але потім багато друкувався, висловлюючи свої міркування з приводу найактуальніших питань тогочасної філософської й релігійної проблематики. Його критика церковних установ була зумовлена не сумнівом у релігійній доктрині, чи неприязню до церковних інституцій, як таких, а радше боротьбою проти середньовікового формалізму й за лібералізацію мислення. Ця боротьба стала стрижнем Еразмового життя й надала йому цілісності. Шукаючи свободи й незаангажованості мислитель опинився в центрі європейської думки. Серед тих, із ким Еразм листувався, понад 500 найвидатніших політичних і наукових діячів епохи.

Еразм помер в 1536 році в Базелі. Традиційно вважається, що його останніми словами були «Боже милостивий»

5. Спіноза

«Якщо ви хочете, щоб життя вам посміхнулося, подаруйте спочатку їй свій хороший настрій»

Бенедимкт Спіномза (*24 листопада 1632 -- †21 лютого 1677) -- справжнє ім'я Борух, голландський філософ за походженням із португальських євреїв, один з найвідоміших пантеїстів. Розвинув вчення про єдину, невичерпну, нескінченну субстанцію, з безмежною кількістю атрибутів. Людям відомі тільки два атрибути протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе.

Навчався в релігійному училищі, але не закінчив через складність сімейних обставин. За відхід від іудаїзму Спінозу відлучили від єврейської общини в Амстердамі і позбавили підтримки. На досить скромне життя Бенедикт Спіноза заробляв шліфуванням лінз, на які тоді був значний попит. Своє вчення Бенедикт Спіноза виклав в ряді праць «Богословсько-політичний трактат», «Етика», «Переписка» та ін. Філософські погляди формувалися під впливом праць єврейських філософів, Біблії, учення італійських мислителів епохи Відродження. Особливо глибокий вплив на його методологічні позиції мало фізико-математичне знання (праці Галілея, Декарта, Лейбніца). Бенедикт Спіноза увійшов в історію філософії як прихильник онтологічного вчення про субстанцію.

Відомо, що проблеми першооснови всього існуючого, співвідношення одиничного і загального постійно знаходилися в центрі уваги мислителів, починаючи з древності. їх вирішення передбачає визнання або невизнання об'єктивно існуючої тілесної або духовної субстанції. Своєрідність світоглядної позиції Бенедикта Спінози виявляється при співставленні її з поглядами мислителів-сучасників: він міцно стояв на позиціях пантеїзму. Якщо Френсіс Бекон, Рене Декарт, Томас Гоббс, Готфрід Лейбніц та інші деїсти розглядали Бога як першопричину, творця всієї природи, то Бенедикт Спіноза виходив з того, що Бог і Природа — це одна єдина субстанція, назва якої повинна бути «Бог-природа». Якщо в Рене Декарта Бог виноситься за межі природи, розглядається як надприродна істота, що породжує дві паралельно існуючі субстанції - матеріальну і духовну, то Бог у Бенедикта Спінози знаходиться у самій природі, в речах і визначає їх існування. Виступаючи проти креаціоністської концепції, за якою надприродний Бог-творець — це віддалена причина речей, Бенедикт Спіноза, навпаки, розглядає її як найближчу причину. Цим самим філософ намагається подолати деїстичне уявлення, що йде ще від Арістотеля про одвічну пасивність матерії. Оскільки Бог присутній у речах, то і матерія іманентно активна. Бог-субстанція (Бог-природа) більше не потребує ніякої зовнішньої причини, зовнішнього поштовху, що надали б їй руху і активності, є причина самої себе (causa sui) і діє без усякого примусу, вільно. Але матерія — це одночасно і наслідок самої себе, тобто знаходиться в стані самопричинення. Усередині Бога-субстанції Бенедикт Спіноза розрізнює дві природи: природу спричиняючу, породжуючу (natura naturans) і природу спричинену, породжену (natura naturata).

Отже, субстанція постає як внутрішньо динамічний і самодостатній універсум, як єдине ціле проявляється в численних модусах. Кожний модус (річ, явище, процес) скінченний, обмежений у часі і просторі, субстанція ж, як цілісність, нескінченна. Взаємовідносини між субстанцією і її модусами визначаються відношенням обмеження. Модус як результат самоствердження — результат обмеження субстанції, тобто одночасно і заперечення її як безмежної сутності. На думку Бенедикта Спінози, «обмеження є заперечення» (determinatio est negatio). Складова частина онтологічної концепції: вчення про атрибути. Атрибут — невід'ємна властивість речі, в ній найчіткіше проявляється її суть.

Можна стверджувати, що нескінченна субстанція повинна мати нескінченне число атрибутів. Але реально до числа суттєвих атрибутів Бенедикт Спіноза відносить лише два основних — протяжність і мислення, матерію і свідомість. Вибір таких атрибутів, як основних, зовсім не випадковий: адже це дві форми реальності, що лежать в основі макро- і мікрокосмосу, тобто універсума і людини. У Рене Декарта такі атрибути визначаються як дві самостійні субстанції, що творяться і координуються Богом. Бенедикт Спіноза розум не виносить за межі субстанції, а немовби занурює його в неї. Звідси стає очевидною і схильність до раціоналізму: розум — це атрибут субстанції, а субстанція раціоналістична. Зв’язки між модусами, як і суть самих модусів, в принципі пізнаються людиною, тому що розумне (людина) може пізнати розумне (природу). «Порядок і зв’язок ідей той же, що порядок і зв’язок речей», — робить висновок Бенедикт Спіноза. Закони природи, по суті, логічні, є проявом загальної необхідності і причинного зв’язку. Удосконалення розуму, прагнення розумного життя — основне кредо етики Бенедикта Спінози. У житті багато нерозумного, але людина повинна враховувати цей факт і підпорядковувати свої дії розуму. Звідси його моральне кредо: «не висміювати людських вчинків… не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Сенс філософії, за Бенедиктом Спінозою, полягає саме в розумному сприйнятті світу, місця людини в ньому і на такому ґрунті - досягнення щастя і волі.

6. Рене Декарт

«Повага інших дає привід для поваги самого себе»

Ренем Декамрт (фр. Rene Descartes; *31 березня 1596, La Haye en Touraine [now Descartes], Indre-et-Loire, France -- †11 лютого 1650, Стокгольм) -- французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії. Ввів Декартову систему координат, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних позначень. Висловив закон збереження кількості руху, дав поняття імпульсу сили.

Рене Декарт (латинізоване Картезій; Cartesius) народився у Франції 31 березня 1596 року. Він успадкував від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та подорожуванням. З 1604 по 1612 роки навчався в єзуїтському коледжі, де отримав добру гуманітарну та математичну освіту. Також він проявляв великі здібності до філософії, фізики та психології. Через слабке здоров’я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися у ліжку до полудня -- звичка, яка збереглася у Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові години були для нього особливо живодайними у творчому відношенні. спіноза філософ фромм неофрейдизм

Після закінчення освіти Декарт проводив у Парижі безтурботне життя, повне насолоди. Але врешті решт такий спосіб життя став тягарем для нього і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли йому виповнився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії та Угорщини. За цей час він набув непогані військові звички, а також деякі авантюрницькі риси характеру. Йому подобались бали та азартні ігри -- при цьому гравцем він був дуже вдалим, в чому велику роль зіграв його математичний талант. У 1629 році переїхав до Нідерландів. Ніщо людське не було чужим для нього -- правда єдиний його любовний роман тривав всього лише три роки. Його коханою була якась голландська жінка, яка в 1635 році народила йому дівчинку. Декарт обожнював дитину і був сильно вражений раптовою смертю дочки у п’ятирічному віці. Він завжди казав про цю втрату, як про найбільше нещастя в його житті.

Декарт надавав великого значення практичному використанню наукових знань. Так, його цікавило, яким чином можна зберегти волосся від посивіння. Він проводив також деякі досліди з кріслом-гойдалкою.

Одного разу під час служби в армії Декарту наснився сон, що мав велике значення для всього його життя. Весь день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими та математичними проблемами. Це було в старовинному баварському будинку, де кімната зігрівалася великою дерев’яною піччю, що, мабуть, сприяло творчому процесу. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому наснилося — як він у майбутньому розповідав, — що перед ним з’явився «дух правди» і почав докоряти йому за лінощі. Цей дух повністю оволодів свідомістю Декарта і переконав його в тому, що йому в житті необхідно довести придатність математичних принципів для пізнання природи та їхню велику користь, оскільки вони надають науковим знанням строгість та певність.

Для продовження занять математикою Декарт повернувся до Парижа, але столичне життя знову швидко набридло йому. Він продав маєток, який отримав від батька і переїхав до самотнього сільського будинку в Голландії. Його любов до самотності була настільки великою, що потягом двадцяти років він змінив 24 будинки в 13 різних містах і при цьому тримав свою адресу в таємниці навіть від найближчих друзів, з якими підтримував постійне листування. Його єдиними і незмінними вимогами до нового місця проживання були невелика відстань до католицької церкви та університету.

І, зрештою, на нього звернула свою увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. І хоч як він любив волю і самотній спосіб життя, він не міг не проявити поваги до королівського прохання. Королева прислала за ним військового корабля, і наприкінці 1649 року він ступив на землю Швеції. Проте королева Христина виявилась не занадто примірною ученицею. Вона могла викраяти для зустрічей з філософом лише ранні ранкові години — близько п’ятої години ранку. До того ж заняття проходили в погано прогрітій бібліотеці, а зима видалася дуже холодною. Кволий і хворобливий Декарт стійко переносив ранні підйоми та жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Проте в кінці кінців він захворів на запалення легень і помер 11 лютого 1650 року.

7. Альберт Великий

«Найбільша істина — задум Бога. Все інше всього лише деталі»

Альберт Великий (Albert von Bollstadt, Альберт фон Больштедт, Albertus Magnus) (бл. 1193−15 Листопада 1280) — німецький філософ, теолог і природознавець німецького походження, чернець-домініканець, представник ортодоксальної схоластики, канонізований в 1931р.

Був зачинателем перебудови та енциклопедичної систематизації католицького богослов’я на основі арістотелізму, завершеної його учнем Томою Аквінським. Разом з ним вів боротьбу проти опозиційних шкіл у схоластиці, єресей, аверроїзму, проти антифеодальних ідей і рухів. А. В. -- автор філос. творів («Про причини та про виникнення загального») і природничо-наук, трактатів.

Альберт Великий -- видатний схоласт. Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених у галузі природознавства й етики, але й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду.

8. Емрік Фромм

«У житті немає іншого змісту, крім того, яка людина сам надає їй, розкриваючи свої сили, живучи плідно»

Емрік Фромм (нім. Erich Fromm; *23 березня 1900, Франкфурт-на-Майні, -- †18 березня 1980, Локарно) -- соціальний психолог, філософ, психоаналітик, представник «Франкфуртської школи», один із засновників неофрейдизму та фрейдомарксизму.

Ерік Фромм народився 23 березня 1900 року в місті Франкфурт-на-Майні в сім'ї ортодоксальних іудеїв. Його предки були рабинами. Культурне середовище, в якому він ріс і виховувався, було патріархально-докапіталістичним. «Моє світовідчуття не можна назвати сучасним, -- казав Фромм в одному радіоінтерв'ю, -- …Я вивчав Талмуд, Біблію і чув багато історій про своїх предків, які жили в добуржуазну епоху». Цікаві подробиці він розповідав про свого діда, що володів маленькою лавкою в Баварії: «Все своє життя дід сидів цілий день в лавці і вивчав Талмуд; якщо приходив покупець, він сердито піднімав голову і питав: „Що, хіба немає іншого магазина?“ Ось в такому світі я ріс».

Першу світову війну Фромм зустрів у віці 14 років. «Як це можливо? -- задає він собі питання декілька років пізніше. -- Щоб мільйони людей вбивали один одного ради явно ірраціональних цілей або з політичних міркувань, від яких кожна окрема людина настільки далека, що ніколи не стала б жертвувати собою. Тобто як можлива війна з політичної і психологічної точок зору? Які сили рухають людиною?». Ці роздуми привели молоду людину до вивчення психології, соціології і філософії. І багато пізніше -- в середині 70-х рр. -- вже відомий Ерік Фромм формулює аналогічне питання у зв’язку з ядерною і екологічною загрозою: «Яким чином стало можливим, що найсильніший зі всіх інстинктів -- інстинкт самозбереження, -- здавалося б, перестав спонукати нас до дії?».

Фромм вчився у Франкфуртському, а потім в Гейдельбергському університеті, де викладали Макс Вебер і Карл Ясперс. Отримавши у 22 роки ступінь доктора філософії (його науковим керівником був Альфред Вебер), він продовжує свою освіту і опиняється в берлінському Інституті психоаналізу. Сумлінно вивчивши теорію ортодоксального фрейдизму і застосовуючи її в клінічній практиці, Фромм незабаром починає сумніватися. Ці сумніви поступово привели до ревізії фрейдизму і до створення своєї концепції. Але це -- трохи згодом.

З 1930 року Фромм працює у Франкфуртському інституті соціальних досліджень, де склалася знаменита Франкфуртська школа (Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Ґерберт Маркізе та інші). Тут Фромм проводить ряд соціологічних досліджень серед німецьких робочих і службовців -- і в 1932 році приходить до висновку, що серйозного опору нацистам, що йдуть до влади, з боку робочих не буде. Ці дослідження полягали в анкетуванні, що допомагало вивчати неусвідомлені мотиви поведінки людей: «Якщо на питання: «Хто з історичних осіб вам подобається більше за всіх?» -- людина відповідала: «Олександр Македонський, Цезар, Наполеон, Маркс, Ленін», ми інтерпретували цю відповідь як вказівку на «авторитарність», оскільки такий набір свідчив про те, що людина захоплюється диктаторами і полководцями.

Якщо відповідь була: «Сократ, Пастер, Кант, Маркс, Ленін», ми класифікували його як демократичний, тому що людина ставила вище за інших людей, що піклуються про благо людства, а не людей влади". Всього анкета містила 270 питань.

У 1933 році, після приходу нацистів до влади, Франкфуртський інститут перебирається в США. У Нью-Йорку їм проводяться дослідження за програмою «Авторитет і родина», за наслідками яких в 1941 році виходить перша книга Фромма «Втеча від свободи». Книга Теодор Адорно, що з’явилася в 1950 році, «Авторитарна особа», також грунтовалася на матеріалах цих досліджень.

На прикінці 30-х -- в 40-і рр. Фромм, все більше розбігаючись в поглядах із Маркузе та Адорно, відходить від Франкфуртської школи. Він займається науковою, викладацькою і суспільною діяльністю, практикою психоаналізу. Клінічна практика приводить його до висновку, що більшість неврозів в сучасному суспільстві не зводяться виключно до біологічних інстинктів, про які говорив Фрейд, а мають соціальне коріння. Цей висновок сприяв остаточному відходу Фромма від ортодоксального фрейдизму.

З 1949 по 1969 рр. Фромм живе в Мексиці. В цей час Фромм присвячує себе дослідженню Нового часу, дослідженню соціальних проектів минулого і сьогодення. Видає книгу «Здорове суспільство», в якій виступає з критикою капіталістичної системи. У 1960 році Фромм вступає в Соціалістичну партію США. Пише Програму партії. Втім, через партійні суперечки Програма була знехтувана. Але він продовжує займатися політичною діяльністю, виступає з лекціями, пише книги, бере участь в мітингах, а в 1962 році відвідує Москву як спостерігача на конференції з роззброєння.

1968 року стався перший інфаркт. Після тривалої реабілітації, в 1969 році, він переїздить до Швейцарії, в якій житиме до своєї смерті.

У ніч на 18 березня 1980 року, за п’ять днів до свого 80-річчя, Ерік Фромм помер від обширного інфаркту.

9. Ямкоб Бемме

«Все світі засноване на протилежностях»

Ямкоб Бемме (нім. Jakob Bohme, *1575 -- †17 листопада 1624) -- німецький філософ-пантеїст, письменник-містик, що у своїй творчості зберіг тісний зв’язок з теологією.

Я. Беме народився в 1575 р. у містечку Альт-Зайденберґ неподалік від саксонського міста Герліц у міщанській родині. Замолоду був ревним лютеранином і до кінця життя лишався відданим християнському містицизмові.

Дім Беме у Герріці, в якому він жив у 1590−1610

Якоб Беме працював шевцем, доки, за переказами, у 1600 році не побачив містичне видіння, яке спонукало його до писання філософських творів. Пережите і свої ідеї він виклав у першому і основному творі, так ніколи і не дописаному, -- «Аврора, або Зірниця, що сходить» (нім. Aurora: Die Morgenrote im Aufgang, 1612). Твір було засуджено як єретницький, але він набув поширення в перепичах. Автору ж міська влада суворо заборонила писати.

Втримавши 6-річне мовчання, Беме розпочав життя мандрівного філософа, створивши цілий шерег значних за обсягом псевдонаукових містичних трактатів.

Якоб Беме помер 17 листопада 1624 року у рідному Герліці. По смерті філософа противники знесли хрест на його могилі. Лише по роках містяни Герліца звели пам’ятник своєму видатному земляку.

Я. Беме -- філософ-самоучка. Він так і не створив стрункої і послідовної філософської системи. Свої діалектичні здогадки про суперечливу природу речей і світу в цілому він виражав за допомогою поезії, повної сумбурних образів і символів із християнства, астрології, алхімії і кабали.

У творах Беме нерідко звичайні викладки біблійніх переказів, підсилені релігійним маренням і мріями, інколи доповнені глибокими спостереженнями за природою речей.

Бог і природа, за Беме, перебувають у єдності, поза природою нічого не існує. В усьому на світі коріниться суперечливість, навіть у Богові є добре і лихе начала. Саме в цьому роздвоєнні Беме вбачав джерело світового розвитку.

Творчість Беме мала, а подекуди і має дотепер значний вплив на формування філософської думки. Безпосередній вплив ідей Беме можна вгледіти у творчості західно-європейських, зокрема, німецьких філософів-ідеалістів Гегеля і Шеллінґа.

Особливої популярності чимало псевдонаукових ідей Беме зажили в Російській імперії, зокрема в часи таємних товариств, зокрема і масонських лож, у 2-й пол. XVIII -- у 1-й пол. ХІХ ст. ст. Переклади творів Беме поширювались у списках. Одним з відомих перекладачів був С.І. Гамалія.

Наприкінці ХІХ -- на поч. ХХ ст. ст. і пізніше творча спадщина Я. Беме мала вплив на формування російської релігійної і містичної філософії, зокрема її вивчали М. Бердяєв і В. Соловйов.

10. Гамнна Амрендт

«Війна стала розкішшю, яку собі можуть дозволити тільки малі нації. «

Гамнна Амрендт (Hannah Arendt), (14 жовтня 1906 р. -- 4 грудня 1975) -- американський політолог і соціолог; її дораховують також до когорти філософів, хоча вона завжди відмовлялася від цього позначення. Учениця М. Гайдеґґера, Е. Гуссерля та К. Ясперса.

Народилася у м. Ганновер у Німеччині. Вивчала філософію в університеті м. Марбурґ. Була ученицею та коханою Мартіна Хайдеґґера. Після приходу до влади Адольфа Гітлера почала брати активну участь в роботі організацій, що допомагали переховуватися та виїжджати євреям, спочатку в Берліні, затим у Парижі. 1940 року була заарештована, чудом уникла направлення до концентраційного табору. 1941 року через Лісабон еміґрує до США. Там стає спочатку журналісткою, затим головним редактором великого видавництва. Публікувала полемічні статті на тему нацистських переслідувань євреїв. Заробила собі ім'я як політолог, була професором або почесним професором декількох університетів, включаючи Гарвард, Університет Берклі та Прінстонський університет.

Роботи Г. Арендт концентруються на темах влади та тоталітаризму. У програмній праці Витоки тоталітаризму (1951) прослідила витоки комунізму та нацизму до антисемітизму. Ця робота викликала багато дискусій, оскільки порівнювала два напрями, які вважалися ідеологічно протилежними.

Інші праці:

Людське становище (1958);

Між минулим і майбутнім (1961);

Про революцію (1963);

Люди в темні часи (1968);

Про владу і насильство (1970);

Кризи республіки (1972).

Література

1. Історія філософії / За ред. проф. Коваленка М. С. — Харків, 1999.

2. Середні віки та Відродження. -- Львів, 1982.

3. Історія світової культури. Навчальний посібник. — К., 1994.

4. «Український Радянський Енциклопедичний Словник» за ред. Бажана. Відп. ред. А. Скаба, 4 тт., 1969--1972;

5. Радугин, А. А. Хрестоматия по философии / Под ред. А. А. Радугина. Харьков -2001

6. http: //www. aforismo. ru/search/

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой