Види і етапи створення стратегічних союзів

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Менеджмент


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сутність і мотиви інтеграції підприємств

Розділ 2. Класифікація об'єднань підприємств, їх особливості функціонування і організаційної структури

2.1 Загальна класифікація об'єднань підприємств

2.2 Об'єднання картельного типу

2.3 Договірні об'єднання

2.4 Статутні об'єднання

Розділ 3. Правові аспекти створення, функціонування і ліквідації господарських об'єднань

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

З розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати значні фінансово-промислові проекти підприємствам уже недостатньо функціонування в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом. Такі об'єднання підприємств називають господарськими об'єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, які відрізняють їх від господарських товариств.

Необхідність створення в нашій країні об'єднань була визнана ще наприкінці 60-х років. Пізніше були прийняті перші спроби створення виробничих і науково-виробничих об'єднань.

На першому етапі реформи (1992−1993 рр.) було штучно зруйновано багато виробничих і науково-виробничих комплексів, систем, які складалися з технологічно взаємопов'язаних підприємств. Велику роль зіграло надане колективам структурних підрозділів підприємств право приймати рішення про їх перетворення в самостійні акціонерні товариства. Найбільш наглядний результат таких дій — створення на базі «Аерофлоту» бульш ніж 400 самостійних авіакомпаній, з яких тільки 20 життєздатні, а інші, маючи на балансі 1 — 3 літаки, не мають можливості нормальної організації польотів. Як слідство — масова неплатоспроможність авіакомпаній, відсутність коштів для ремонту і обновлення техніки, різке зниження безпеки польотів. Для аеропортів — відсутність коштів на забезпечення і профілактику наземного устаткування. Для виробництва — відсутність замовлень на поставку авіаційної техніки. В результаті цього в порівнянні з 1991 р. об'єм перевезень авіаційним транспортом до 1995 р. зменшився вдвоє. З 1992 по 1994 рр. число загиблих на 1 млн. перевезених пасажирів збільшилось майже в 5 разів, знос авіаційної техніки досягнув 70%. Кількість діючих аеропортів знизилася з 1302 в 1991 р. до 875 в 1995 р.

Спроби виділення і перетворення в самостійні підприємства наукових і дослідно-конструкторських підрозділів провідних науково-виробничих комплексів привели їх до руйнування високотехнологічних галузей промисловості, що значно ускладнило умови функціонування наукоємких виробництв.

Починаючи з 1994 р. все більш підприємств мають наміри ввійти в склад великих об'єднань. Такі об'єднання, включаючи в себе промислові підприємства, наукові інститути, торгові фірми, банки, страхові компанії і інші фінансові структури, є своєрідним каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому, основою сучасного промислового виробництва.

В розвинутих країнах такі структури займають головні позиції в більшості галузей економіки. Так основу економіки Японії складають шість провідних фінансово-промислових груп — «Міцубісі», «Міцуі», «Сутімото», «Санва», «Фує», «Дай-іте-канге». Підприємства, які входять в їх склад, забезпечують більше половини загальних продаж в ряді важливіших галузей промисловості. Торгові фірми, які входять у склад цих груп, здійснюють більше половини експортно-імпортних операцій, а їх доля в імпорті окремих, в основному наукоємких товарів, досягає 90%. Комерційні і трастові банки цих груп контролюють близько 40% загального капіталу банків, страховим компаніям належить 53−57% всього страхового капіталу.

Найбільшими з південнокорейських фінансово промислових груп є такі всесвітньо відомі фірми, як «Самсунг», «Деу», «Хенує», «LG». Починаючи з 1975 р. південнокорейський уряд на базі найбільших ФПГ створив 13 універсальних торгових компаній. Ці компанії стали важливішими експортерами продукціїі підприємницького капіталу, а їх вплив на економічний розвиток Південної Кореї, на динамику її зовнішньоекономічних зв’язків значно збільшився в середині 80-х рр. Вже тоді 11 провідних південнокорейських корпорацій володіли приблизно 40% статутного капіталу п’яти найбільших банків країни. Подібну ситуацію можливо спостерігати і в економіці інших країн — США, Німеччині, Італії, Франції.

Як свідчить світовий досвід, джерело стратегічних переваг для учасників об'єднань — це конкурентні переваги, в значній мірі в сфері технологічного розвитку, забезпечення ресурсами.

В Україні також діють специфічні фактори, які спонукають підприємства до об'єднання в великі структури:

— необхідність відновлення зруйнованих виробничо-технологічних зв’язків. Традиційно виробництво високотехнологічної продукції в СРСР було сконцентровано на крупних НВО інтегруючих життєвий цикл виробу від конструкторської розробки до його обслуговування у покупця. НВО включали у свій склад науково-дослідні організації, конструкторські бюро, дослідні та серійні заводи. Руйнування цих науково-виробничих комплексів значно погіршило умови як наукових і конструкторських організацій, так і виробничих підприємств. Щоб виправити ситуацію, підприємства роблять спроби відновити об'єднання на новій основі чи створити структури, які більше підходять вимогам розвитку виробництва на сучасному етапі.

— Необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності усіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів.

— Лобірування інтересів підприємств. Більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, яка має спільні інтереси.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ І МОТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати значні фінансово-промислові проекти підприємствам уже недостатньо функціонування в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом.

Інтеграція (лат. integer -- цілий) -- це:

— об'єднання економічних суб'єктів, поглиблення їх взаємодії, розвиток зв’язків між ними;

— рівень співпраці між частинами організації, який забезпечує досягнення стратегічних цілей з урахуванням вимог зовнішнього середовища [26, ст. 29].

Із наведених означень випливає, що економічна інтеграція відбувається як на рівні національних господарств країн, так і між підприємствами, фірмами й корпораціями. Економічна інтеграція виявляється в поширенні та поглибленні виробничо-технічних зв’язків, спільному використанні ресурсів, об'єднанні капіталів, створенні сприятливих умов для економічної діяльності, знятті взаємних бар'єрів.

На основі аналізу та систематизації сучасної практики бізнесу виділяють такі мотиви інтеграції.

1. Економія від розширення діяльності досягається тоді, коли середні витрати на одиницю продукції зменшуються зі збільшенням обсягів виробництва продукції. Головна ідея такої економії полягає в тому, щоб виконати більший обсяг роботи на тих самих потужностях, такою самою кількістю працівників, за тієї самої системи розподілу.

Інтеграція підприємств може сприяти економії завдяки централізації маркетингу (наприклад, за допомогою об'єднання зусиль і надання гнучкості збуту, пропонування дистриб’юторам ширшого асортименту продукції, використання спільних рекламних матеріалів).

Економія від розширення масштабів діяльності властива горизонтальній інтеграції. Проте створення конгломератів також зумовлює економію завдяки усуненню дублювання функцій підрозділів, централізації бухгалтерського обліку, фінансового контролю, діловодства, а також унаслідок підвищення кваліфікації персоналу, спільного стратегічного управління компанією.

2. Синергетичний ефект -- взаємодоповнювальна дія активів інтегрованих підприємств, сукупний результат яких значно перевищує суму результатів окремих дій цих організацій. Синергетичний ефект у разі інтеграції може виникнути завдяки комбінуванню ресурсів як великих компаній, так і малих підприємств. Малі підприємства здатні забезпечувати компоненти, яких бракує для успішного функціонування великих компаній. Невеликі підприємства часто володіють новими технологіями, вони здатні створювати унікальну продукцію, але їм не вистачає інвестицій, а також виробничих, технічних і збутових структур для організації масштабного виробництва та збуту.

3. Фінансова економія за рахунок трансакційних витрат.

4. Посилення впливу на галузевому ринку. Інколи в разі інтеграції, насамперед горизонтального типу, вирішальну роль відіграє прагнення організацій посилити своє становище на ринку. Тоді інтеграція дає можливість послабити цінову конкуренцію, через яку підприємства вимушені знижувати ціни й одержувати менші прибутки. Однак антимонопольне законодавство обмежує злиття з явними намірами підвищити ціни. Інколи великі компанії об'єднуються з невеликими фірмами для їх знищення, закриття.

5. Податкові мотиви. Завдяки інтеграції можна зменшити податки, отримати податкові пільги. Наприклад, високоприбуткова фірма зі значним податковим навантаженням може придбати підприємство з істотними податковими пільгами. Деякі підприємства мають потенційну можливість економити на податкових відрахуваннях до бюджету, але їх прибутки недостатні, щоб скористатися цією перевагою.

6. Диверсифікація виробництва, можливість використовувати надлишкові ресурси. Диверсифікація допомагає стабілізувати потік доходів, що однаково вигідно й самому підприємству, і його постачальникам та споживачам (завдяки розширенню асортименту товарів і послуг). Мотивом для інтеграції може стати виникнення в підприємства тимчасово вільних ресурсів. Припустімо, що воно діє в зрілій галузі, створює чималі обсяги грошових ресурсів, але має небагато привабливих інвестиційних можливостей. Надлишкові засоби доцільно використовувати для диверсифікації й об'єднання з іншими підприємствами, а ні -- то підприємство само може стати об'єктом поглинання великими компаніями.

7. Спекулятивний мотив інакше можна сформулювати як намагання дешево купити й дорого продати. Часто ліквідаційна вартість підприємства-мішені вища за його поточну ринкову вартість.

Тоді, якщо навіть підприємство придбали за дещо вищою ціною, ніж поточна ринкова вартість, пізніше його можна продати частинами, одержавши чималий прибуток.

8. Особисті мотиви менеджерів, прагнення збільшити політичну вагу вищого керівництва компанії. Інколи рішення про інтеграцію підприємств ґрунтуються не на економічному аналізі, а на особистих мотивах вищого керівництва. Це пов’язано з тим, що керівники компаній люблять владу та претендують на вищу оплату праці, а межі влади й грошова винагорода тісно пов’язані з масштабами бізнесу підприємств.

Прагнення до розширення компанії сприяє застосуванню опціонів як засобу довгострокового заохочення менеджерів. Опціони становлять значну частину оплати менеджерів і прив’язані до вартості капіталу керованих ними компаній, тому є прямі стимули використати прибуток на придбання нових активів у будь-яких сферах бізнесу.

Інколи причина інтеграції підприємств -- самовпевненість керівників, які вважають, що майбутня угода буде вдалою та прибутковою.

9. Протистояння експансії потужних зарубіжних конкурентів [24, ст. 29].

В Україні є наступні специфічні фактори, які спонукають підприємства до об'єднання в великі структури:

— Необхідність відновлення зруйнованих виробничо-технологічних зв’язків. Традиційно виробництво високотехнологічної продукції в СРСР було сконцентровано на крупних НВО інтегруючих життєвий цикл виробу від конструкторської розробки до його обслуговування у покупця. НВО включали у свій склад науково-дослідні організації, конструкторські бюро, дослідні та серійні заводи. Руйнування цих науково-виробничих комплексів значно погіршило умови як наукових і конструкторських організацій, так і виробничих підприємств. Щоб виправити ситуацію, підприємства роблять спроби відновити об'єднання на новій основі чи створити структури, які більше підходять вимогам розвитку виробництва на сучасному етапі.

— Необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності усіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів.

— Лобіювання інтересів підприємств. Більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, яка має спільні інтереси.

Об'єднання підприємств здійснюється на добровільних засадах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку та самофінансування. Відповідно до ст. 3 Закону «Про підприємства в Україні» підприємці можуть об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. В зв’язку з цим, однією із важливих функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності існуючих і створюваних об'єднань підприємств, для виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму.

Об'єднання є юридичними особами і діють на підставі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками.

Підприємства, що входять до складу об'єднань, також зберігають за собою статус юридичної особи і не змінюють форми власності. Об'єднання не відповідають за зобов’язаннями підприємств, що входять до його складу і, навпаки, підприємства — члени об'єднань несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язанням останніх, тобто якщо об'єднання не в змозі виконати свої зобов’язання, то ці зобов’язання виконують підприємства засновники. Умови, розміри та порядок такої відповідальності визначаються, як правило, в межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відображається у засновницьких документах.

Об'єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті повноваження, які йому делегували підприємства-учасники.

За учасниками об'єднання зберігається право виходу з його складу із збереженням взаємних зобов’язань і договорів, укладених із іншими підприємствами і організаціями.

Основним принципом у взаємовідносинах між учасниками об'єднання є добровільність при створенні об'єднання. Юридичною формою її виразу є засновницький договір і затверджений всіма членами об'єднання статут.

В ньому, окрім загальних, вміщуються відомості про склад об'єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, в тому числі з питань, рішення, за яких повинні прийматися одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об'єднання. Це стосується, перш за все, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об'єднання.

Об'єднання створюються для спільного вирішення задач, що стоять перед його учасниками, підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об'єднання зусиль та засобів, організації спільної діяльності, розподілу праці, спеціалізації і кооперації, а також в цілях проведення інших заходів виробничого, комерційного чи природоохоронного характеру.

Об'єднання підприємств в межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції та інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.

Об'єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньо-торгівельних, юридичних, інформаційних, консультативних і інших послуг; організовувати підготовку і підвищення кадрів, прокат обладнання, фірмове обслуговування споживачів продуктів учасників, інші роботи; здійснювати заходи соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов робітників підприємств і структурних підрозділів, що увійшли в об'єднання.

Об'єднання здійснює право володіння, використання, розпорядження закріпленим за ним майном, до складу якого відноситься також майно, передане об'єднанню підприємствами-засновниками. Майно об'єднання є спільним майном учасників [14, ст. 16].

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ОБ'ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ І ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ

2.1 Загальна класифікація об'єднань підприємств

У практиці бізнесу склалися різноманітні типи об'єднань підприємств, що відрізняються залежно від цілей співпраці, характеру господарських відносин між учасниками, рівня самостійності підприємств, що входять до об'єднання.

До об'єднань підприємств належать концерни, консорціуми, холдинги, асоціації, картелі, синдикати тощо (табл. 2. 1).

Таблиця 2.1.

Типи об'єднань підприємств [26, ст. 29].

Класифікаційна ознака

Організаційні форми об'єднань

Об'єднання картельного типу

Картель, синдикат, пул

Договірні об'єднання

Асоціація, корпорація

Статутні об'єднання

Консорціум, трест, концерн, холдинг, промислово-фінансова (фінансова, торговельна) група

Інституціональні об'єднання

Виробниче об'єднання, науково-виробниче об'єднання, міжгалузеве об'єднання, територіальне об'єднання

2. 2 Об'єднання картельного типу

Картель (фр. cartel, італ. cartelio -- документ) -- форма об'єднання виробників чи споживачів, гласна чи негласна угода групи близьких за профілем підприємств, фірм, компаній про квотування, обсяги виробництва і продажу, ціни, ринки збуту, обмін ліцензіями, стандартизацію продукції, обмін досвідом управління.

Картель створюється на тривалий період (5−10 років) із метою збільшення прибутків шляхом регламентації конкуренції всередині об'єднання і стримування зовнішньої конкуренції з боку фірм, які не є учасниками об'єднання.

Картельна угода не завжди оформлюється письмово. Вона може бути укладена негласно, у вигляді секретних положень, що доповнюють офіційний текст, або у формі «джентльменських домовленостей».

Підприємства -- члени картельної угоди зберігають юридичну, фінансову, виробничу, комерційну самостійність [24, ст. 98].

Характерними ознаками картелю є:

— договірний характер об'єднання;

— збереження права власності учасників і забезпечення завдяки цьому господарської, фінансової та юридичної самостійності;

— спільна діяльність щодо реалізації продукції, яка може поширюватися певною мірою і на її виробництво;

— наявність системи примушення і санкцій до порушників умов угоди.

У світовій практиці бізнесу виділяються такі види картелів:

— грошовий картель -- затверджує уніфіковані ціни разом із рівними умовами постачання і розрахунків;

— квотний картель -- виділяє кожному його учаснику квоту продажу продукції відповідно до виробничих потужностей;

— територіальний картель -- визначає кожному підприємству територію збуту і виключає взаємну конкуренцію;

— закупівельний картель -- угода кількох підприємств, фірм, корпорацій про закупівлю сировини і товарів певного виду, сорту з метою зниження закупівельних цін;

— кондиційний картель -- визначає умови реалізації товару;

— кризовий картель -- створюється за стабільного спаду попиту чи тимчасового скорочення збуту для обмеження конкуренції;

— патентний картель -- визначає напрями спільного використання (чи невикористання) певної розробки, винаходу;

— виробничий картель -- визначає обсяги (квоти) виробництва для кожного учасника.

Картельні інтеграційні об'єднання є формою монополізації галузевого ринку, тому відповідно до антимонопольного законодавства у більшості країн світу і в Україні вони заборонені, а у деяких країнах Західної Європи розподіляються на «бажані» і «небажані». На практиці картелі існують в кожній країні, у кожній галузі, але діють без реєстрації [26, ст. 30].

Синдикат (лат. sindicatus, sindicus -- повірений, представник) -- об'єднання однорідних промислових підприємств, створене з метою продажу продукції через спільну збутову контору. Збутова контора створюється у формі акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю, з яким кожен із учасників синдикату укладає однакову за умовами угоду про збут своєї продукції. Форма синдикату найбільш поширена в галузях із масовою однорідною продукцією: гірничодобувній, металургійній, хімічній.

Особливості синдикату як організаційної форми об'єднання:

— збереження учасниками синдикату юридичної, виробничої, але обмеження комерційної самостійності;

— укладання картельної угоди, яка сприяє усуненню внутрішньої конкуренції серед учасників синдикату;

— централізація збуту всієї або частини продукції учасників синдикату через спільний збутовий орган;

— збереження учасниками синдикату власної збутової мережі;

— здійснення закупівель сировини для учасників через збутову контору синдикату.

У сучасних умовах синдикат як організаційна форма інтеграції підприємств одногалузевого профілю втрачає своє значення [24, ст. 99].

Пул (англ. рool -- спільний фонд, котел) -- форма об'єднання компаній, прибуток яких надходить у загальний фонд і потім розподіляється між ними згідно з визначеними пропорціями.

Особливості пулу як організаційної форми об'єднання:

— пул -- один із типів монополістичних об'єднань компаній, різновид картелів;

— об'єднання компаній у пул має тимчасовий характер;

— у межах пулу встановлюються правила розподілу спільних витрат і прибутків.

У практиці бізнесу виділяють такі види пулів:

— «конкретний» пул -- об'єднання компаній, що спрямовують свої інвестиції для реалізації конкретного проекту;

— біржовий пул -- об'єднання фінансових ресурсів для підвищення курсу акцій на фондовій біржі та спекулятивної гри на різниці в курсах;

— торговий пул -- об'єднання, в якому учасники домовляються про накопичення і затримку на складах будь-якого товару для штучного створення дефіциту і продажу продукції за підвищеними цінами;

— патентний пул -- угода між кількома фірмами про спільне використання патентів у певній галузі промисловості або на окремий вид продукції [26, ст. 32].

Учасники передають у патентний пул певну кількість патентів і відповідно до них привласнюють частину (квоту) всіх доходів.

Учасники патентного пулу домовляються про створення системи взаємних ліцензій на передані патенти або про передання патентів і ліцензій в управління спільним органом.

Фірми -- учасниці патентного пулу також укладають між собою угоди про спеціалізацію виробництва і відповідний розподіл своїх програм, що підвищує їх конкурентоспроможність і прибуток [24, ст. 100].

2. 3 Договірні об'єднання

Асоціація. Асоціація (лат. аssociatio -- з'єднання) -- договірне об'єднання, що створюється на добровільних засадах для постійної координації господарської діяльності та забезпечення захисту прав і загальних інтересів учасників.

Особливості асоціації:

— асоціація -- найм’якіша організаційна форма об'єднань;

— асоціація створюється з метою кооперації діяльності рекомендованого характеру;

— можлива централізація певних функцій, здебільшого інформаційного характеру;

— члени асоціації зберігають свою господарську самостійність і права юридичної особи;

— асоціація не відповідає за зобов’язаннями своїх учасників;

— члени асоціації мають право безкоштовно користуватися її послугами [26, ст. 33].

Функції асоціації:

— координує окремі види діяльності учасників;

— здійснює наукові розробки і маркетингові дослідження;

— надає послуги учасникам: юридичне консультування, допомога в експортуванні продукції, страхування, кредитування, навчання працівників;

— забезпечує учасників ринковою інформацією, нормативними матеріалами;

— проводить рекламні заходи, здійснює пошук ринків збуту, сфер споживання;

— розроблює і встановлює стандарти асоціації з питань якості, надійності, умов праці, поведінки у відносинах зі споживачами;

— підтримує інтереси учасників у державних органах;

— виконує централізований ремонт обладнання.

Управління асоціацією може здійснюватися як спеціально створеним органом управління, так і головною юридичною особою (за згодою учасників).

Асоціація не має права втручатися у виробничу й комерційну діяльність будь-кого з учасників. Ступінь централізації функцій управління асоціацією невисока. Учасники лише координують виконання своїх окремих завдань або спільно здійснюють частину своїх неосновних функцій. Одна і та сама юридична особа може брати участь у кількох асоціаціях [24, ст. 101].

Корпорація (лат. сorporation -- об'єднання) -- договірне об'єднання, що створюється на основі поєднання виробничих, наукових, комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного із учасників.

Це організація чи союз організацій, що утворюють юридичну особу для захисту інтересів і привілеїв учасників.

Корпорація сприяє вирішенню двох фундаментальних проблем керування бізнесом: залучення капіталу під великі інвестиції; диверсифікації, розподілу комерційного ризику.

Особливості корпорації:

— збереження юридичної та фінансової незалежності учасників від об'єднання або будь-кого з його членів;

— делегування учасниками корпорацій її центру (правлінню і його апарату) частини повноважень, пов’язаних із централізованим виконанням деяких функцій в інтересах кожного із них;

— кооперування у випуску продукції, координація основної господарської діяльності підприємств -- членів корпорації;

— можливість повернення раніше делегованих функцій і повноважень учасникам (у порядку, визначеному засновницькими документами) [26, ст. 34].

Корпорація є відкритою організацією для вступу на добровільних засадах за рішенням власників і органів управління.

Структуру управління корпорацією формують: вище керівництво корпорації, центральний апарат управління (адміністрація) і учасники корпорації (рис. 2. 1).

Вищим органом управління корпорацією є рада директорів, що обирається на загальних зборах акціонерів.

Рада директорів виконує роль координуючого органу, що погоджує діяльність різних служб управління, забезпечує здійснення єдиної політики в управлінні корпорацією.

Рішення ради директорів містять цільові настанови, у межах яких централізовано здійснюється вся управлінська діяльність. До компетенції ради директорів корпорації належать:

— розроблення стратегії розвитку і політики управління;

— здійснення фінансової, кадрової, виробничої, науково-технічної політики;

— консультування адміністрації з питань управління; · призначення працівників апарату управління;

— контроль діяльності виконавчих органів управління.

Таким чином, рада директорів є ланкою, що організує і координує операції всієї корпорації, а прийняті нею рішення є основою для оперативної діяльності виконавчих органів управління [24, ст. 102].

Рада директорів призначає президента корпорації (головного виконавчого менеджера). Президент може одночасно бути головою ради директорів або під час відсутності голови ради директорів виконувати його обов’язки.

Для розв’язання поточних питань управління рада директорів створює адміністрацію (віце-президенти і функціональні служби, відділи апарату управління корпорації).

Функції адміністрації корпорації:

— розроблення стратегічних планів і тактики виробничо-господарської діяльності;

— розроблення і реалізація програм науково-технічного розвитку;

— вивчення кон’юнктури ринку;

— організація впровадження науково-технічних розробок;

— матеріально-технічне забезпечення підприємств корпорації через мережу власних підрозділів;

— організація централізованого продажу продукції через власну збутову мережу.

Адміністрація корпорації розробляє поточну господарську політику всієї організації і контролює її реалізацію [26, ст. 35].

Рисунок 2.1. Структура управління корпорацією [24, ст. 103]

2. 4 Статутні об'єднання

На відміну від договірних статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов’язане з тим, що юридичною основою цих об'єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств.

Консорціум (лат. сonsortium -- співучасть, співтовариство) -- тимчасове об'єднання великих фірм (підприємств, банків, наукових центрів, державних структур) для спільного здійснення фінансових операцій, виконання масштабних капіталомістких проектів, зокрема міжнародних.

Цілями створення консорціуму можуть бути високоякісне використання термінових масштабних замовлень і проектів, що потребують консолідації зусиль і ресурсів фінансових, виробничих, науково-технічних і обслуговуючих компаній, наприклад:

— спільна розробка родовищ корисних копалин;

— здійснення фінансових операцій на національному і міжнародному ринках;

— реалізація великих промислових, науково-технічних, будівельних проектів;

— спільне виконання науково-дослідних робіт [26, ст. 36].

Приклади діяльності консорціумів:

— в середині 60-х років ХХ ст. з метою проектування і виробництва літаків створено західноєвропейський авіабудівний консорціум «Airbus Industry», учасниками якого стали провідні авіабудівні компанії: «Aerospatiale» (Франція), «Daimler Chrysler Aerospacte» (Німеччина), «British Aerospace» (Великобританія) і «Casa» (Іспанія);

— для розроблення нафтових копалин на шельфі Каспійського моря створено консорціум нафтодобувних компаній: «Брітіш Петролеум», «Шелл», «Амко», «Шеврон», «Туркіш Петролеум», російського акціонерного товариства «Лукойл» і державної нафтової компанії Азербайджану;

— «ІНТЕЛСАТ» -- Міжнародний консорціум супутникового зв’язку, членами якого є уряди різних країн.

Особливості консорціуму:

— рівноправність учасників, спільність економічних інтересів, організація відносин на договірних засадах;

— здійснення цільових програм і проектів, що потребують значних фінансових ресурсів;

— обмеженість терміну функціонування;

— координаційність (а не субординаційність) відносин юридично самостійних підприємств -- членів консорціуму;

— вузькоцільова спрямованість;

— спільне розміщення позики або здійснення комерційних операцій великого масштабу на підставі угоди між кількома банками, що створили консорціум [24, ст. 104].

Організація консорціуму оформляється угодою. Організаційно-правовою формою консорціуму може бути акціонерне товариство чи інші господарські товариства. Як правило, у межах консорціуму учасники не створюють ніяких організаційних структур, за винятком невеликого апарату управління (наприклад, ради директорів консорціуму). Компанії -- члени консорціуму -- цілком зберігають свою економічну і юридичну самостійність, за винятком тієї частини діяльності, яка пов’язана з досягненням цілей консорціуму. Компанії можуть одночасно входити до складу кількох консорціумів, брати участь у здійсненні кількох проектів.

При створенні консорціуму всі його учасники підпорядковуються лідеру (наприклад, великому банку), несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями консорціуму в межах власної частки участі, забезпечують фінансування власної частки робіт і беруть на себе комерційні й технічні ризики, пов’язані з виконанням власної частини зобов’язань.

Лідер консорціуму -- фірма або організація, що координує роботу консорціуму згідно з консорціональною угодою і представляє його інтереси перед покупцями, замовниками та рештою суб'єктів, діє у межах наданих йому повноважень, узгоджує найважливіші питання з учасниками консорціуму.

Основні функції лідера консорціуму:

— відкриття представництва в країні замовника і на місці спорудження об'єкта;

— координація дій членів консорціуму;

— проведення спільних нарад тощо.

За виконання своїх функцій лідер консорціуму отримує винагороду обсягом 3−5% від частки учасника в загальному контракті [26, ст. 37].

Діяльність консорціумів розвивалась у такій послідовності:

— кінець XIX -- початок XX ст. -- банки створювали консорціуми для виконання фінансових операцій на національних і міжнародних ринках;

— середина XX ст. -- консорціуми стали широко розповсюдженими в промисловості для реалізації масштабних промислових, науково-технічних і будівельних проектів;

— кінець XX ст. -- консорціуми створюють для спільного виконання науково-дослідних робіт у галузях, пов’язаних із новими технологіями, на межі різних сфер діяльності.

Сучасні консорціуми мають багатонаціональне представництво.

У сучасній світовій практиці бізнесу найпоширеними є такі види консорціумів:

— експортний консорціум -- зовнішньоторговельне об'єднання, що створюється в кількох країнах для сприяння експортним операціям компаній, які входять у нього;

— фінансовий консорціум -- тимчасова угода, союз кількох банків для здійснення значних фінансових операцій, наприклад розміщення позик;

— гарантійний консорціум -- угода між кількома компаніями різних видів діяльності, що розподіляють узятий ними на себе ризик і забезпечують його відшкодування;

— підписний консорціум -- створюється для реалізації позики чи розміщення нових цінних паперів;

— банківський консорціум -- тимчасово організована група банків для спільного здійснення кредитних, гарантійних та інших банківських операцій, розширення сфери діяльності чи виходу на нові ринки [24, ст. 106].

Трест -- об'єднання власності й управління підприємств однієї чи кількох галузей з повною ліквідацією їх виробничої і комерційної самостійності.

Трест як організаційна форма інтеграції має такі особливості:

— це найбільш жорстка із всіх форм об'єднань підприємств;

— за цієї форми інтеграції поєднуються всі сторони господарської діяльності підприємств;

— у межах тресту підприємства не мають власної юридичної, господарської, виробничої та комерційної самостійності;

— всі підприємства -- учасники тресту -- підпорядковуються одній головній компанії, що здійснює оперативне управління всім виробничим комплексом і пов’язаними з ним обслуговуючими і торговельними підприємствами.

Трести створюються у формі акціонерних товариств. Власники підприємств після вступу до тресту стають його акціонерами, при цьому їх підприємства підпорядковуються єдиному керівництву -- головній (холдинговій) компанії.

Холдингова компанія тресту на основі володіння контрольним пакетом акцій чи особливим довірчим сертифікатом керує виробництвом, збутом продукції, фінансовими справами всіх підприємств, що входять до об'єднання. Кожний учасник тресту відповідно до частки внесеного капіталу одержує певний пакет акцій, право на участь у діяльності об'єднання і на певну частку прибутку [26, ст. 38].

Способи об'єднання підприємств у трести:

— повне злиття активів окремих підприємств з активами холдингової компанії, внаслідок чого підприємства стають її власністю;

— придбання головною компанією тресту частини акціонерного капіталу підприємств. У цьому разі управління підприємствами здійснюється за допомогою системи участі в акціонерному капіталі.

Трест відрізняється від інших видів об'єднань виробничою однорідністю діяльності, що виявляється у спеціалізації на одному чи кількох аналогічних видах продукції.

Форма тресту є зручною також для організації комбінованого виробництва -- об'єднання підприємств різних галузей промисловості, в яких здійснюються послідовні стадії обробки сировини чи які виконують допоміжну роль стосовно одна одної (вертикальне трестування).

У наш час значення трестів як організаційної форми об'єднань підприємств втрачається, зокрема внаслідок впровадження антитрестового антимонопольного законодавства. На зміну трестам прийшли розвиненіші форми об'єднань -- концерни, конгломерати, промислово-фінансові групи [24, ст. 107].

Концерн (англ. concern -- фірма, підприємство) -- об'єднання підприємств різних галузей, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює над іншими учасниками об'єднання фінансовий контроль.

Концерн є статутним об'єднанням промислових, транспортних, торговельних підприємств, банків, наукових та інших організацій, на основі повної фінансової залежності від одного або декількох підприємств.

Особливості концерну:

— високий ступінь централізації функцій фінансово-економічного управління, здійснення науково-технічної політики, використання виробничих потужностей, кадрової політики;

— об'єднання підприємств різних галузей (промислових підприємств, банків тощо);

— жорсткі зв’язки між учасниками, технологічна й коопераційна єдність;

— створення окремого апарату управління концерном (у вигляді холдингової компанії);

— зрощування промислового та банківського капіталу;

— можливість заборони підприємству-учаснику бути одночасно у кількох концернах (згідно із засновницькими документами).

Підприємства -- учасники концерну номінально залишаються самостійними юридичними особами, але фактично контролюються головною компанією через:

— систему участі в акціонерному капіталі;

— персональну унію (участь представників керівництва головної компанії концерну в роботі органів управління підконтрольних підприємств);

— патентно-ліцензійні угоди;

— фінансування;

— виробничу співпрацю [26, ст. 39].

До Другої світової війни в концерн об'єднувалися переважно підприємства однієї галузі промисловості, після Другої світової війни виникнення і розвиток концернів відбувалися за рахунок диверсифікації виробництва (розширення номенклатури продукції на галузевій основі).

Зараз концерни діють у тих галузях економіки, де розвинене масове виробництво, використовуються високі технології. Частіше за все це чорна і кольорова металургія, машинобудування, автомобільна, хімічна й електротехнічна індустрія.

До складу концернів входять від 10 до 100 і більше виробничих, науково-дослідних, фінансових, збутових та інших фірм. Наприклад, «Дженерал Моторс» об'єднує 126 заводів у США, 13 у Канаді, виробничі та збутові підрозділи в 36 країнах світу. Продукція концерну реалізується через власні збутові мережі та мережі дилерів (понад 15 тис. фірм).

Залежно від характеру інтеграційних зв’язків між компаніями розрізняють вертикальний і горизонтальний концерни.

Вертикальний концерн об'єднує компанії різних галузей, що пов’язані послідовністю технологічного процесу виробництва кінцевої продукції (гірничодобувні, металургійні, машинобудівні).

Класичним прикладом вертикального концерну є «Форд Моторс Со», до якого входять металургійні, машинобудівні, торговельні й сервісні компанії, що беруть участь у виробництві, продажу і сервісному обслуговуванні автомобілів.

Горизонтальний концерн (диверсифікований концерн, конгломерат) поєднує підприємства різних галузей промисловості, не пов’язаних між собою.

Щодо системи участі в капіталі можна виділити концерн підпорядкування і концерн координації.

Концерн підпорядкування організується у вигляді материнської і дочірніх компаній шляхом придбання контрольного пакету акцій для об'єднання виробництв за технологічним ланцюгом. Головне виробництво цього ланцюга може належати холдинговій компанії, інші виробництва технологічного ланцюга є дочірніми підприємствами.

Материнська компанія володіє контрольними пакетами акцій своїх дочірніх підприємств, здійснює функції стратегічного управління і не втручається у їх виробничу діяльність, якщо інше не передбачено їх статутами чи угодами з головним підприємством.

Концерн координації створюється шляхом взаємного обміну акціями підприємств -- учасників концерну з метою здійснення єдиної фінансової, кадрової, науково-технічної політики, узгодженого виробничого розвитку тощо. Таким чином, всі члени концерну координації здійснюють взаємний вплив на політику керівництва концерну.

Концерни, до складу яких входять іноземні дочірні компанії, називаються міжнародними. Залежно від кількості країн, які представляють дочірні компанії, міжнародні концерни можуть бути транснаціональними і мультинаціональними [24, ст. 108].

Холдинг (англ. нolding -- володіння) -- корпорація, компанія, головне підприємство, що керує діяльністю або контролює діяльність інших підприємств, компаній.

Холдингова компанія -- об'єднання комерційних організацій, до якого входять:

— головна, «керуюча» компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій чи паями дочірніх компаній і таким чином через систему участі здійснює контроль за їх діяльністю;

— дочірні компанії.

Холдингову компанію створюють у формі відкритого акціонерного товариства з метою зменшення витрат діяльності, освоєння нових секторів ринку, прискорення перерозподілу капіталу між різними галузями. Холдингові компанії вперше з’явилися в США наприкінці XIX ст., коли в штаті Нью-Джерсі було дозволено створення корпорацій, основна діяльність яких полягала в управлінні іншими компаніями шляхом скуповування акцій. Одна із переваг холдингу полягає в тому, що така структура дає змогу одній компанії одержати контроль над іншою за значно меншого обсягу інвестицій, ніж у разі об'єднання. Холдинг може скуповувати акції поступово, що не призводить до підвищення їх ціни, як це часто відбувається при купівлі компанії

Шляхи об'єднання організацій у холдингові компанії:

— послідовне приєднання чи одержання контролю над компаніями, що займаються одним видом бізнесу (горизонтальна інтеграція) з метою захоплення нових сегментів ринку;

— об'єднання підприємств єдиного технологічного циклу (від сировини до кінцевої продукції) з метою зменшення загальних витрат, забезпечення цінової стабільності, підвищення вартості компанії (вертикальна інтеграція);

— створення підприємств і наступне їх приєднання до основної групи;

— розподіл великих компаній при їх реструктуризації шляхом створення дочірніх підприємств зі 100% участю материнської компанії.

Організаційні процедури створення холдингових компаній здійснюються такими способами:

— скуповування акцій на вторинному ринку;

— обмін акціями, спеціально емітованими для цього кожним підприємством;

— створення спеціальної керівної компанії, куди засновники передають пакети акцій підприємств, які вони бажають включити в холдинг. При цьому акції підприємств можуть обмінюватися на емітовані акції компанії;

— передання ключових для певного бізнесу розробок, ноу-хау, патентів, авторських прав;

— доведення підприємства до банкрутства і одержання контролю над ним;

— об'єднання виробників і фінансових структур, наприклад, скуповування банком пакетів акцій підприємств і створення ним керівних компаній;

— заснування холдингової компанії органами, що уповноважені управляти державним майном [26, ст. 41].

Відповідно до Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р. не допускається створення холдингових компаній у сферах виробництва автомобільного транспорту, громадського харчування і побутового обслуговування населення, виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, торгівлі товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення.

Фінансово-промислова група. Це:

— тип корпоративного об'єднання, в якому беруть участь підприємства й організації, пов’язані майновими, фінансовими, виробничо-технологічними й управлінськими відносинами;

— диверсифікована багатофункціональна структура, утворена в результаті об'єднання капіталів підприємств, кредитно-фінансових, інвестиційних інститутів, інших організацій з метою максимізації прибутку, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій;

— група фінансово взаємозалежних підприємств і спеціалізованих фінансових інститутів, створена з метою вирішення спільних завдань.

Згідно із законодавством України промислово-фінансова група -- це об'єднання, до складу якого можуть входити промислові підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи й організації всіх форм власності, які мають за мету одержання прибутку. Промислово-фінансова група створюється на підставі рішення уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, зокрема програм відповідно до міждержавних угод, а також виробництва кінцевої продукції. Фінансово-промислові групи функціонують як самостійні організації, що поєднують банки, промислові підприємства, торговельні організації, науково-технічні заклади і заклади вищої освіти (рис. 2. 2).

На чолі фінансово-промислової групи перебувають один чи кілька банків, які координують усі сфери діяльності компаній, що входять у групу, а також розпоряджаються їх грошовим капіталом. Фірми, що включені у фінансово-промислову групу, виступають самостійно в торгових угодах, розподіляють між собою ринки, домовляються про ціни, координують виробничу, кадрову, збутову політику [24, ст. 113].

Рисунок. 2.2. Структура фінансово-промислової групи

Характерні риси:

— господарська організація корпоративного типу;

— добровільність створення, але на підставі рішення Уряду України;

— вимоги до учасників -- наявність статусу юридичної особи;

— належність ПФГ до господарських організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;

— відсутність (як основної) мети отримання прибутку;

— різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);

— тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність погодження питання створення ПФГ з Антимонопольним комітетом та здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;

— відсутність статусу юридичної особи;

— мета створення -- реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;

— заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;

— обов'язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ;

— наявність певних умов для створення ПФГ:

а) мети створення;

б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність;

в) подання уповноваженої особи ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);

г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;

— тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);

— обов'язковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними (всередині ПФГ);

— відсутність спеціально створених органів управління, функції яких, у тому числі і здійснення представництва ПФГ у відносинах з третіми особами, покладається на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ;

— особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки;

— вихід головного підприємства або іншого учасника ПФГ, що здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів і обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки;

— діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні», постанови Кабінету Міністрів України про створення відповідної ПФГ, генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ [9, ст. 156].

Порівняльна характеристика правового становища господарського об'єднання відповідно до ст. 3 Закону України «Про підприємства в Україні» і промислово-фінансової групи згідно із Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні»

Спільні риси:

— господарські організації корпоративного типу;

— добровільність створення;

— вимоги до учасників -- наявність статусу юридичної особи;

— належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;

— відсутність мети отримання прибутку;

— мета створення -- координація діяльності учасників і об'єднання їх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

— різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);

— тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення господарського об'єднання і ПФГ та здійснення цим органом контролю за їх діяльністю.

Відмінні риси:

— наявність у господарського об'єднання статусу юридичної особи і відсутність такого статусу у ПФГ;

— наявність у ПФГ мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції, що необов’язково для добровільних господарських об'єднань;

— заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг (щодо господарського об'єднання закон таких обмежень не встановлює);

— обов'язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ (щодо господарського об'єднання таких обмежень і вимог не встановлюється);

— наявність певних (непритаманних господарському об'єднанню) умов створення ПФГ:

а) мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції;

б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність;

в) подання уповноваженою особою ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);

г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;

— тимчасовість діяльності ПФГ, в той час як господарські об'єднання можуть створюватися як на певний строк, так і без визначення терміну діяльності;

— обов'язковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними; в частині господарського об'єднання (концерні, консорціумі) таку функцію (нарівні з іншими) виконує статут, а в інших (асоціації, корпорації) -- договір;

— створення господарського об'єднання на добровільних засадах за рішенням самих учасників, а ПФГ -- за рішенням Уряду України;

— ґрунтовне регулювання на законодавчому рівні порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації ПФГ на відміну від господарського об'єднання, внутрішня організація яких, порядок управління, представництва тощо визначаються самими учасниками в установчих документах;

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой