Державна влада в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

1. Поняття «Влада», «Державна влада», ознаки державної влади

1.1 Співвідношення понять «Державна влада» і «Політична влада»

2. Утворення та розвиток державної влади в Україні

3. Структура державної влади в сучасній Україні

3.1 Верховна Рада України в системі органів державної влади

3.2 Президент України та виконавчі органи державної влади

3.3 Судові органи прокуратура в системі органів державної влади

4. Місце і роль держави у здійсненні державної влади

Висновок

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Влада, як право та можливість розпоряджатися чимось або кимось, існувала з часів утворення першого людського суспільства, адже влада, як явище соціальне, присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі - тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів.

Джерелами влади може бути насилля — через фізичну силу, зброю, право — через звичай, положення та авторитет — сімейний зв’язок, віра. З розвитком суспільних відносин первіснообщинні організації суспільства переходять у більш розвинені - державні. З утворенням держави виникає й державна влада, з елементами політичного управління суспільством — царями, вождями чи імператорами.

В наукової літературі представлено досить багато робіт, які розглядають різні підстави походження та розвитку владних відносин. (Вассоевич О.Л., 1998, Кайтуков В. М., 1995, Лассуэлл Дж., 1960 та інших.). Великий внесок у дослідження влади й створення спеціальної науки про владу — «кратології» — вніс В.Ф. Халіпов. Автор слушно зазначає, що влада належить до фундаментальних, наймасштабніших, всеохоплюючих явищ життя, але попри це, влада у вигляді упорядкованого, систематизованого наукового знання мало розглянута. В.Ф. Халіпов наголошує, що потрібен стратегічний прорив, послідовна розробка науки про владу й активне запровадження досліджених нею знань у практичний оберт. З приводу питання про державну владу автор писав таке: «Почему же у нас, по нынешним толкованиям, якобы все дела вершат политика, политики и политология и почему отодвинута на второй план собственно сама государственная власть, являющаяся, как правило, решающим фактором, важнейшим двигателем общественных процессов», інакше кажучи, виділяючи державну владу серед інших, як особливий вид владних відносин, які мають найвищих за обов’язковістю та територіальною поширеністю характер, і в яких взаємодіють не людина з людиною, а держава з громадянським суспільством. [14,15]

В сучасному світі вершиною розвитку відносин між державою і суспільством, тобто державо-владних, є демократична держава, в якій вся влада виходить з народу, а держава підкоряється праву. В такій державі широко розвинуте самоврядування народу, формування державних і місцевих органів влади демократичним шляхом, забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх, забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів, підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату, виконання державою лише наглядових функцій у відносинах з суспільством. В демократичній державі державна влада здійснюється на принципах законності, гуманності, всебічності, гласності, об'єктивності.

Сучасна Україна є демократичною, правовою державою, в якій державна влада не може бути узурпована та здійснюється на засадах поділу на державні органи влади. [1, ст. 1, ст. 6]

Мета цієї роботи поглибити знання сутності сучасної державної влади в Україні, через призму її історичного розвитку та формування, розглянути діяльність демократичних елементів в її системі.

1. Поняття «Влада», «Державна влада», ознаки державної влади

Т.Г. Андрусяк вважає що: «Влада -- це реальна здатність суб'єкта суспільного життя здійснювати свою волю стосовно інших суб'єктів, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів -- авторитету, права, насильства».

На думку Л.М. Шестопалової: «Влада — реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, що спирається на можливості нав’язування її іншим суб'єктам за допомогою різних методів, в тому числі примусу».

А Скакун О. Ф. вказує, що влада — це «…відносини залежності між людьми: з одного боку, нав’язування волі когось іншого, з іншого -- підкорення їй. «

Визначень поняття «Влада» безліч, але більшість з них збігається в тому, що влада — це соціальне явище у взаємовідносинах між суб'єктами та об'єктами, з використанням певного засобу (авторитет, право, насильство), для підкорення об'єкта волі суб'єкта.

Задля кращого розуміння поняття «Державна влада» розглянемо визначення терміну «Держава». «Держава — це політико-територіальна, суспільна, суверенна організація влади, яка володіє спеціальним апаратом примусу, за допомогою якого надає своїм велінням загальнообов’язковості на всій її території.» [16,110]

Виходячи з понять «Влада» і «Держава», державна влада — це особливий різновид соціальної влади, який виражає волю домінуючої частини населення держави, є засобом здійснення політичної влади і спираючись на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати загальнообов’язкові нормативно-правові акти задля підкорення та регулювання суспільних відносин.

Дивлячись на те, які засоби використовує державна влада у своїй діяльності, можна визначити яка держава за формою державного правління:

· якщо використовується насилля та примус — державна влада антидемократична;

· якщо використовується переконання, авторитет, дотримуються загальнолюдські права і свободи — державна влада вважається демократичною.

До основних ознак державної влади відносяться:

· публічність влади — держава виступає від імені усього, або домінуючої частини населення держави;

· апаратна форма — державна влада здійснюється через систему представницьких державних органів;

· верховенство — загальнообов’язковість волевиявлень держави, одноосібна можливість видавати закони та використовувати апарат примусу;

· суверенність — державна влада має монопольне становище у зовнішніх і внутрішніх відносинах, незалежне від політичної влади або інших видів влад;

· легітимність — встановлення державної влади шляхом демократичних процедур (виборів), її юридичне обґрунтування, визнання народом держави та світовою спільнотою;

· легальність — законодавче підтвердження державною владою своєї діяльності. [16, 121]

Висновок: Отже державна влада є особливим соціальним явищем яке у демократичних суспільних відносинах відіграє особливу роль їх регулятора та захисника, користуючись монопольним правом видавати загальнообов’язкові закони та використовувати апарат примусу.

1.1 Співвідношення понять «Державна влада» і «Політична влада»

Політика — це діяльність пов’язана з управлінням справами суспільства та держави, забезпеченням інтересів та потреб народів, націй, соціальних груп, держави та інших суб'єктів соціальних відносин. [12, 27]

«Політика — система цілей та засобів їх досягнення у сфері внутрішнього і зовнішнього життя» — Юридична енциклопедія [17,379]

А таке визначення політики дає Оксфордська енциклопедія: «Політика — сфера діяльності уряду, пов’язана із використанням державної влади». [7]

В юридичній термінології існує поняття «Політична влада» яке часто фігурує одночасно з поняттям державної влади, а в деяких випадках помилково замінює його. Політична влада знаходить своє продовження у державній владі, тому важко вирізнити ознаки, що їх відрізняють, але вони все-таки є:

· державна влада є об'єктом завоювання, утримання і використання політичної влади, тому будь-яка державна влада є політичною;

· не вся політична влада є державною, оскільки держава має право скасовувати рішення та припиняти діяльність політичної влади;

· державна влада характеризується наявністю апарату примусу, а політична влада здійснюється через політичні організації та політичні виступи;

· державна влада, виконуючи роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом’якшує їх протиборство, але залишається центральним інститутом політичної влади.

· політична діяльність не вичерпується державною діяльністю — вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. [16,114]

Отже політична влада — це здатність одного суб'єкта нав’язувати свою волю іншим суб'єктам у сфері управління справами держави і суспільства. У демократичній державі, встановлюється система взаємних обов’язків між політичною владою і народом, задля забезпечення інтересів суб'єктів суспільних відносин.

2. Утворення та розвиток державної влади в Україні

Функціонування сучасної державної влади в Україні почалося після прийняття Верховною Радою України історичного документу -- «Декларації про державний суверенітет» 16 липня 1990 р. і «Акта про незалежність України» 24 серпня 1991 p., схваленого народом України 1 грудня 1991 р., та встановленням органів державної влади — Президента України та Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Верховного Суду України та Судової системи загалом. Але ще з VIII ст. до н.е. на території України існувало багато різних держав, кожна з яких вклала свою частину у розвиток сучасної держаної влади. Сучасна історична наука розглядає декілька етапів державно-правового розвитку на теренах України:

1. Стародавні держави на території Північного Причорномор’я і Приазов’я:

· Скіфія;

· Рабовласницькі міста держави Північного Причорномор’я;

· Боспорське Царство;

2. Давньоруські держави:

· Київська Русь;

· Галицько-Волинське князівство;

3. Україна в період Литовсько-Польської доби:

· Литовсько-Руська держава;

· Україна у складі Речі посполитої;

4. Україна в період козацької доби:

· Запорізька Січ;

· Гетьманщина;

5. Україна в XIX ст. ;

6. Україна на початку XX ст. :

· Українська Народна Республіка;

· Гетьманат П. Скоропадського;

· УНР в часи Директорії;

· Західноукраїнська Народна Республіка;

7. Україна у складі Радянської держави;

Першими суспільними утвореннями на території сучасної України, історико-правова наука вважає Скіфію (VII — II ст. до н.е.). Вона утворилася шляхом об'єднання скіфських племен. За формою правління Скіфія була рабовласницькою монархією. Органом державної влади був верховний цар, який мав всю повноту законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання зовнішньої та внутрішньої політики, виконував судові функції. Базуючись на уявленні про божественне походження царської влади, цар виконував також функції жерця. Існували також «царська рада» та «народні збори». Царська рада складалася з найвпливовіших родичів царя, виконувала функції дорадчого органу. Народні збори — складалися з усіх воїнів держави, що обговорювали питання суспільного життя і престолонаслідування. На жаль з часом, значення зборів ставало суто формальним. Отже не дивлячись на те, що Скіфія була авторитарною рабовласницькою монархією, вона мала демократичний орган (народні збори).

Одночасно з періодом існування Скіфської держави, на території Північного Причорномор’я засновуються рабовласницькі міста-держави. Їх утворення було результатом Великої грецької колонізації (VII — VI ст. до н.е.). За формою правління грецькі міста-держави були демократичними (V — II ст. до н.е.) або аристократичними (з I ст. до н.е.) республіками. Вищим законодавчим органом влади були «народні збори» — збори міської общини з чоловіків віком від 25 років. Збори вирішували питання внутрішньої і зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність, надавали громадянство та торгові привілеї іноземцям. Щорічно народними зборами обирався виконавчий орган — «Раду міста». Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів, постанов народних зборів. Управління фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузями суспільних відносин належало виборним колегіям — «магістратурам» або окремим посадовим особам — «магістратам», які обиралися з числа повноправних громадян міста. Найвищі повноваження належали «колегії архонтів», що стежила за станом фінансів, керувала іншими колегіями і в разі необхідності скликала народні збори. У містах-державах Північного Причорномор’я функціонували суди, в тому числі й суд присяжних. В загалом державний устрій міст-держав був запозичений в античних полісів Греції, що були одними з найрозвинутіших держав тогочасного світу.

У V ст. до н.е., шляхом об'єднання деяких грецьких держав-полісів та місцевих племен, на території Керченського півострова виникає Боспорська держава. Вона сформувалася як союз грецьких полісів, кожен з яких зберігав певну автономію. На чолі держави стояв цар, який видавав загальнообов’язкові закони, хоча кожне місто-держава мало власне право. У III ст. до н.е. представник династії Спартокідів оголосив себе царем — з цього часу Боспор почав вважатися царством. Поступово ліквідуються залишки автономії й самоврядування. Цар починає вважатися одноосібним правителем, що розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами. В його руках зосереджувалась вся повнота державної влади і, навіть, жрецькі функції. Із числа вищої придворної знаті, монарх призначав осіб для здійснення функцій центрального управління. З часом, традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам зникли, разом з полісним самоврядуванням. На початку нашої ери, Боспор було поділено на округи, управління якими доручалося царським намісникам. В IV ст. Боспорське царство зникає, а залишки його території відходять до складу Візантії.

Середина IX ст. стає визначною датою для всіх слов’янських народів — пройшовши шлях від військово-демократичниої організації до ранньофеодальної держави слов’янські племена об'єдналися у державу, Київську Русь. Вона ще не була державою, в сучасному розумінні цього слова, адже періодично Русь набувала ознак чи то ранньофеодальної імперії, чи міжкнязівської федерації або конфедерації, але переважна більшість дослідників визначає Київську Русь як ранньофеодальну монархію. В державному устрої Київської Русі знаходили виявлення три тенденції: монархічна, аристократична та демократична. Великий князь київський, що стояв на чолі держави, представляв першу з цих тенденцій. В різний період історії Київської Русі він мав різні повноваження та обов’язки:

· у період IX — X ст. київський князь керував дружиною, охороняв кордони, збирав данину, вступав у дипломатичні відносини з іншими державами та здійснював судочинство на основі звичаєвого права. У його володінні була лише київська земля. Отже в цей період повноваження Князя були дещо обмеженими та зумовленими необхідністю підтримування безпеки та правопорядку;

· з кінця X ст. Великий князь стає володарем і розпорядником усієї землі в державі. З’являються нові функції: організація будівництва, придушення повстань народних мас, керівництво збором мита за торгівлю, судочинство, штрафи. З прийняттям християнства князівська влада набула більше ознак державно-політичного змісту;

· з початку XIX ст. князь набуває законодавчої функції.

Княжа (боярська) рада була представником аристократичної тенденції серед органів влади Київської Русі. За своєю суттю, це був становий, дорадчий орган, який своїм корінням сягав періоду військової демократії. В компетенцію княжої ради входила участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади.

До демократичного елементу, у системі органів Київської Русі, відносилося Віче. Воно являло собою продовженням племінних сходів давніх слов’ян. Участь приймали всі вільні жителі міста, які мали власне господарство, хоча й вирішальний голос належав феодальній верхівці. У компетенцію вічових зборів ставилося запрошення князя на престол, комплектування ополчень, вибір ватажків, могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб з князівської адміністрації. На віче укладалися «ряди» (договори) з обраними населенням князями, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму. На жаль віча не стали постійним органом влади у Київській Русі.

Управління територіями до Х ст. здійснювалося на основі десятинної системи, а пізніше було замінено на двірсько-вотчину систему. Верв була органом місцевого селянського самоврядування. Члени верви, пов’язані круговою порукою, спільно володіли неподільними землею, лісами та іншими угіддями. Функції управління у верві здійснювали «копні» збори. Вервний суд, на основі норм звичаєвого права, вів судові справи. Суд в Київській Русі не був відділений від адміністрації і захищав насамперед інтереси вищих верств населення. [5,48]

Реформа Ярослава Мудрого (ХІІ ст.) призводить до децентралізації влади, через безперервні сутички між численними представниками великокнязівської династії, які намагалися зайняти Київський престол. Це призводить до перетворення Київської Русі у конгломерат самостійних князівств, пов’язаних лише спільними економічними і політичними інтересами. [15,45]

Серед князівств, на які розпалася Русь, не останнє місце займали Галицьке і Волинське. Вони і стали продовжувачами розвитку української державності, об'єднавшись в 1199 р. Вищими органами влади Галицько-Волинського князівства були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі. Князю належала верховна влада — право приймати законодавчі акти, здійснювати вищий суд, військове керівництво і центральне управління державою. Хоча й зосередити всю державну владу у своїх руках князь не міг, оскільки був обмежений боярською радою. Вона збиралася з ініціативи боярської аристократії та іноді на вимогу князя. Боярська рада вирішувала найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики держави. Віче не мало чіткої компетенції та регламенту роботи, через що не набуло такого ж значення, як в інших руських землях. На противагу цьому слід зазначити, що Галицько-Волинське князівство мало найрозвинутіше центральне та місцеве управління. Після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія ІІ в 1340 р. польські феодали захоплюють Галичину й частину Західної Волині. Литовська-ж держава забирає собі основну частину Волині та Берестейську землю, що складало більше половини колишніх галицько-волинських земель.

Українські землі, що увійшли до складу Великого князівства Литовського (офіційна назва — Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), помітно вплинули на його державний розвиток. До органів державної влади тут відносилися Великий князь, пани-рада, що пізніше увійшла до складу Вального сейму. Їхня компетенція була продовженням компетенції князя та боярської ради за часів Галицько-Волинського князівства, хоча Великий князь деякий час мав більші права у зовнішній і внутрішній політиці. Існували також органи місцевого управління. Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але в 1564 р. була проведена судова реформа, що створювала нову систему державних судів:

· гродські суди — розглядали кримінальні справи усіх вільних станів;

· земські шляхетські суди — судили шляхтичів у всіх справах окрім значних кримінальних;

· підкоморські суди — в їх компетенції були справи з приводу землі.

Через військову небезпеку Литовський князь вимушений був підписати акт унії Литви і Польщі (Люблінська унія 1569), за умовою якої Корона (тобто Польща) та Велике князівство Литовське об'єднувалися у єдину державу — Річ Посполиту. Після цього акту призупиняється розвиток державності українського народу. Також починається наступ на права українського народу, що спричиняє утворення запорізького козацтва, як центру боротьби українського народу проти соціального, релігійного та національного поневолення. Саме козацький рух, шляхом національно-визвольної війни, відродив самостійну державу. [12,75]

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького завершилася створенням Української національної держави або Гетьманщини. В ній зберігався військово-адміністративний апарат влади, сформований під час національно-визвольної війни, а діяльність органів державної влади будувалася на республіканських та монархічних засадах. На чолі держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Термін перебування його на посаді не визначався — тобто обирали гетьмана довічно. Хоча передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана у випадку його зради. Гетьманові належала вища законодавча влада. Також він представляв державу у зовнішніх відносинах, був вищим воєначальником та вищою апеляційною інстанцією, а іноді сам розглядав судові справи. Розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків. Генеральна рада була вищим органом народовладдя і скликалася з найважливіших питань зовнішньої і внутрішньої політики. Старшинська рада діяла як вид тогочасного станового парламенту. До її повноважень відносились деякі судові функції та управління державою за відсутності гетьмана. Вищий орган виконавчої влади був представлений генеральною військовою канцелярією. Судова система Гетьманщини являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. Судова реформа 1760−1763 рр. створила нову систему судових органів. За її результатами було створено 20 повітів, в кожному з яких діяли земський суд з цивільних справ та підкоморський суд із земельних справ. Кримінальні справи розглядалися гродськими судами, що діяли у кожному з 10 полкових міст. Генеральний військовий суд перетворився на апеляційну інстанцію для всіх судів. Відокремлення судової системи від адміністративної мали велике позитивне значення, для розвитку органів державної влади. Підписання Переяславської угоди в 1654 р. Богданом Хмельницьким та представниками Московського царя започаткувало інкорпорацію Московією українських земель. Це призвело до ліквідації Катериною ІІ в 1775 р. української автономії та перетворення Гетьманщини на складову Російської імперії.

В період з кінця ХІХ — початку ХХ століть більшість українських земель перебуватиме у складі Російської імперії. В 1864 р. Олександр ІІ провів на її території судову реформу, що безперечно вплинула на формування сучасних судових органів влади. Судова реформа встановлювала систему судів мирової та загальної юстиції, проголошувала демократичні принципи судоустрою та судочинства, а саме: незалежність суду від адміністрації; рівність всіх перед судом; розмежування обвинувачення та судової влади; участь присяжних у судовому процесі; прокурорський нагляд; можливість оскарження вироку чи рішення; рівність сторін у судовому процесі; презумпцію невинності. Принцип змагальності у судовому процесі, що встановлювався реформою привів до створення інститутів адвокатури та прокуратури. [10,23]

Відновлення української державності пов’язується з Лютневою революцією та діяльністю Центральної Ради, яка з органу національної влади переросла в орган державної влади та тимчасово відновила Українську державу у вигляді Української Народної Республіки. Після проголошення ІІІ Універсалу 7. 11. 1917 р. перетворила Центральну Раду на вищий законодавчий орган. 29. 04. 1918 вона прийняла Конституцію УНР. Згідно цього нормативно-правового акту, вищим законодавчим органом ставали Всенародні Збори, виконавчим органом — Рада Народних Міністрів, а вищим судовим органом — Генеральний Суд УНР. На жаль, в розбудові Української Народної Республіки, були допущені суттєві помилки, що спричинили державний переворот, через втрату ЦР довіри народних мас.

29−30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот — на з'їзді Союзу землевласників генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом всієї України. Попри незаконний шлях встановлення влади, гетьман Скоропадський був прихильником законності, тому не дивно, що переворот відбувся демократичним шляхом. Українську державу Павла Скоропадського називають Гетьманатом. За формою правління деякі дослідники визначають її як перехідну до президентської республіки, а інші як монархію. Вищим органом влади в Гетьманаті був гетьман, який мав всю повноту законодавчої та виконавчої влади. Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію й організацію діяльності центральних органів управління. Центральні виконавчі органи були представлені міністерствами. Система місцевого управління та місцевого самоврядування була запозичена в Російської імперії. Чи не єдиним державним інститутом, який не зазнав втручань в перший час після зміни влади, була судова система. Найвищою інстанцією в ній був Генеральний суд, який складався з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністративного. Проте подальші кроки вказують, що гетьман Скоропадський вирішив повернутися до дореволюційної судової системи. 6,88]

14 грудня 1918 р. внаслідок антигетьманського повстання до влади прийшла Директорія УНР. Хоча повстання тривало протягом листопада-грудня 1918 р., Директорія УНР лише 26. 12. 1918 р. оприлюднила свій програмний документ «Декларація Української Директорії» за яким було створено уряд Директорії - Раду Народних Міністрів. 23−28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового народу України — органу, який вважається повноважним українським парламентом. На ньому було ухвалено «Закон про форму влади на Україні», в якому було встановлено верховну владу Директорії, з правом видавати закони. Згідно цього акту, виконавчу владу здійснювала Рада Народних Міністрів. Законом від 02. 01. 1919 р. поновлювалась діяльність Генерального Суду, щоправда під назвою «Найвищий Суд». Пізніше було поновлено апеляційні суди. [6,110]

18 жовтня 1918 р., внаслідок очевидності поразки країн Четверного союзу, депутати-українці австрійського парламенту скликали у Львові збори політичних і громадських діячів Галичини і Буковини. На них було обрано Українську Національну Раду, що заявила про необхідність створення Української Держави на західноукраїнських землях. 09. 11. 1918 р. Українська Національна Рада проголосила створення незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки. Формування органів державної влади було вельми схожим на такий-же процес в Українській Народній Республіці. Українська Національна Рада була аналогом Центральній Раді. Державний секретаріат фігурував як уряд ЗУНР. У лютому 1919 р. Українська Національна Рада видала низку законів спрямованих на удосконалення судової системи. На їх основі було проведено судову реформу — територію ЗУНР було переподілено на 12 судових округів і 120 судових повітів, судочинство переведено на українську мову, вищими судовими інстанціями були Вищий суд і Найвищий державний суд. З початку свого існування ЗУНР вела війну проти Польщі, яка мала міжнародну допомогу й не хотіла миритися з втратою Східної Галичини. Ця боротьба виснажила ЗУНР. А 14. 03. 1923 р. на Паризькій мирній конференції Рада послів Антанти визнала Східну Галичину без жодних застережень частиною Польщі. [20]

У результаті наступу Червоної армії до травня 1919 р. радянська влада була поширена майже на всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Тимчасовий робітничо-селянський уряд декретом від 06. 01. 1919 р. скасував встановлену ЦР назву «Українська Народна Республіка» і затвердив іншу, схожу до РСФРР, офіційну назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР). Від 29. 01. 1919 р. уряд почав іменуватися — Рада Народних Комісарів УСРР. Остаточно УСРР — як радянська форма державності - оформилась із прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад першої Конституції УСРР. З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями. Було створено постійно діючу Президію ВУЦВК, повноваження якої з розробки законопроектів розрослися до затвердження постанов РНК УСРР, призначення народних комісарів, керівників держкомітетів, розгляду клопотання про помилування.

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки колишніх судових та правоохоронних структур велику увагу приділяла створення органів захисту власного режиму. Від 04. 01. 1918 р. створювались дільничні, повітові й міські народні суди, рішення яких не підлягали апеляційному та касаційному оскарженню. Відповідно до постанови уряду від 20. 01. 1918 р. спори з земельних, цивільних, трудових питань передавалися на розгляд позасудових та громадських органів. Відповідно до Тимчасового положення від 20. 02. 1919 р. систему народних судів було реорганізовано — на базі дільничних судів створювалися єдиний народний суд, повітові й міські суди скасовувалися. У якості касаційної інстанції скликалися ради народних суддів повіту. Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально — від кандидатів на посаду народного судді вимагався досвід політичної роботи. У народних судах створювалися колегії правозаступників (себто адвокатів). Революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію, мали придушувати опір диктатурі. Скарги на вироки трибуналів розглядав Верховний касаційний суд, створений у квітні 1919 р., а з травня 1919 р. — Верховний революційний трибунал. З 1917 р. Ради робітничих депутатів розпочали створення загонів робітничої міліції. 15,351]

Конституція УСРР 1929 р. залишила без змін систему вищих органів влади та управління.

У 1935 р., через певні історичні події, Пленум Ц К ВКП (б) вніс пропозицію на VII з'їзд Рад СРСР про зміну Конституції СРСР. Ця пропозиція дістала одностайну підтримку, тому було створено Конституційну комісію на чолі з Й. Сталіним. 05. 12. 1936 р. Надзвичайний VII з'їзд Рад СРСР одностайно ухвалив проект Конституції СРСР в 16 статті якої зазначалось, що союзні республіки мають розробити нові Конституції у повній відповідності до Конституції СРСР. 1937 р. була прийнята Конституція УРСР. Органи державної влади та управління почали будуватися за принципом єдності влади по горизонталі та вертикалі. Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки стала Верховна Рада УРСР. Депутати обиралися на 4-ьох річний строк. До повноважень відносились: прийняття Конституції УРСР, видання законів, встановлення адміністративно-територіального поділу республіки, затвердження держбюджету, встановлення місцевих податків, зборів, організація судових органів, охорона державного порядку тощо. Сесії Верховної Ради відбувались двічі на рік, позачергові - за рішенням Президії ВР УРСР. Президія діяла як постійний колегіальний орган між сесіями ВР УРСР. До її повноважень відносились: тлумачення законів республіки та видання указів, проведення референдумів, скасування постанов і розпоряджень уряду, надання громадянства УРСР, присвоєння почесних звань, здійснення помилування. Верховна Рада УРСР утворювала Раду Народних комісарів (Раднарком) — найвищий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Судова система за Конституцією 1937 р. здійснювалася Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округів, народними судами, а також спеціальними судами СРСР. Розгляд справ у всіх судах був відкритим. Продовжували діяти органи адвокатури та прокуратури. 7,146]

Після нападу Німеччини на СРСР у 1941 р. на території УРСР було запроваджено воєнний стан. Це особливий правовий режим, що характеризувався розширенням повноважень воєнної влади. З метою мобілізації всіх сил в СРСР було створено Державний Комітет Оборони (ДКО) — орган який зосередив у своїх руках всю повноту воєнної, політичної і господарської влади. Після закінчення війни відбулося часткове повернення до довоєнних органів державної влади з посилення м їхньої централізації. Раднарком УРСР було перетворено на Раду Міністрів Української РСР. В судовій системі замінено Найвищий Суд УРСР на Верховний Суд України.

В 1978 р. було прийнято нову Конституцію УРСР. Згідно неї найвищим органом влади республіки вважалася Верховна Рада УРСР, повноваження якої суттєво не були відміні від повноважень закріплених в Конституції 1937 р. Рада Міністрів УРСР вважалася найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Судова система за Конституцією УРСР 1978 складалася з Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних судів. 7,311]

За період 1980−1991 рр. особливих змін в організації та діяльності органів державної влади не відбулося. Прийняття Верховною Радою України «Декларації про державний суверенітет» 16. 07. 1990 р. дало змогу українцям, будувати саме Українську державу. Реальна діяльність та повноваження державних органів були скеровані українським народом. Але довгим видався перехідний період, від системи органів часів Радянської держави, коли в Конституції України був закріплений правовий статус органів державної влади.

Висновок: розвиток органів влади та управління на території України має багату історію, кожен етап якої залишив свій відзнаки на функціонуванні сучасних органів державної влади. Але з встановленням незалежної Української держави, розпочалася нова віха розвитку, яка має багато нових елементів, що потребують особливого розгляду. Багата історія держав, що існували на території України є гарним досвідом та керівником, для сучасних державо будівників.

3. Структура державної влади в сучасній Україні

Відповідно до Конституції влада в Україні належить народу України. Народ здійснює владу безпосередньо і через систему представницьких державних органів і органів місцевого самоврядування. [1,ст. 5] За Конституцією України, державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. [1,ст. 6] Правовий статус, повноваження, прав та обов’язки органів державної влади закріплені в Конституції України, адже латинське «costitutio» саме й означає устрій, положення, та відповідних законах, таких як наприклад Закон України «Про прокуратуру», Закон України «Про Конституційний Суд України» та інші. Між вищими органами державної влади існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Прикладом механізму стримувань і противаг є можливість накладення Президентом України вето, на будь-який законопроект Верховної Ради України, [1,ст. 94] та неможливість введення в країни воєнного стану Президентом України, без підписання відповідного закону Верховною Радою України. [1, п. 9 ст. 85]

Законодавча влада в демократичній державі здійснюється безпосередньо народом через референдум і загальнодержавним представницьким органом — парламентом. В систему органів виконавчої влади входить уряд — Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Правосуддя в Україні здійснюється системою органів судової влади, у вигляді судів цивільного, адміністративного, господарського, кримінального та конституційного. За сучасною Конституцією України правовий статус державних органів влади є набагато демократичнішим порівняно з Конституцією УРСР 1978 р., тому-що:

1. Вперше, з часів Конституції УНР 29. 04. 1918 р. законодавчий орган конституйовано як парламент. Застосування терміну «парламент» до Верховної Ради України свідчить про сприйняття ряду основних доктрин демократизму.

2. В Конституції України здійснено спробу визначити самостійний конституційний статус Прем'єр-міністра України, задля його ефективнішого функціонування у системі стримувань і противаг.

3. Прокуратура виступає відносно самостійним інститутом, який безпосередньо не входить до жодної з гілок влади.

3.1 Верховна Рада України в системі органів державної влади

«Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.» — стаття 75 Конституції України. Парламент (англ. parliament) — загальна назва для представницького виборного законодавчого органа держави. У США парламент називається Конгресом, у Франції - Національними зборами, у ФРН — Бундестагом. Парламент може бути двопалатним і складатися з верхньої і нижньої палат, або однопалатним. В Україні парламент однопалатний.

Одночасно з Верховною Радою зміна та прийняття законів здійснюється через Всеукраїнський референдум, як форму безпосередньої демократії. [1,ст. 69] Референдум призначається Верховною Радою України, Президентом України відповідно до їхніх повноважень та за народною ініціативою. [1,ст. 72] На розгляд референдуму подаються проблемні або незаконні дії та акти органів державної влади України. Виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України [1,ст. 73], але не допускається винесення на референдум законопроектів з питань податків, бюджетів, амністії. [1,ст. 74]

Конституційний склад Верховної Ради України — чотириста п’ятдесят народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу, проживає на території України протягом останніх п’яти років, але не має судимості за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Строк повноважень Верховної Ради України — п’ять років. [1,ст. 76] Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Верховної Ради України. [1,ст. 77] Новообрані депутати перед вступом на посаду складають Верховною Радою України присягу. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги. [1,ст. 79]

До повноважень Верховної Ради України відносяться: прийняття законів, внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, встановлення державних символів, призначення виборів Президента у встановлені законом строки, чергових і позачергових виборів в органи місцевого самоврядування, прийняття Держбюджету України, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, ратифікація та денонсація міжнародних договорів, призначення, а також звільнення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, призначення третини складу Конституційного Суду, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голови Національного банку, усунення Президента України з посади в порядку імпічменту. Парламент також вирішує питання про призначення і звільнення, по поданню Президента, Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України (Кабміну), Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету по телебаченню і радіомовленню, Генерального прокурора. [1,ст. 85]

На противагу повноваженням депутатів Верховної Ради України, як складова системи стримування і противаг, Конституцією України народним депутатам забороняється: займати інші державні посади; займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю, окрім викладацької, наукової та творчої; мати інший представницький мандат; входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. [1,ст. 78]

3.2 Президент України та виконавчі органи державної влади

Президент України є главою держави і виступає від її імені. [1,ст. 102] Глава держави — це особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії та здійснює верховне представництво держави у внутрішніх та зовнішніх політичних відносинах. 8, 75] Президент гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержанням Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. [1,ст. 102]

Президент України підписує закони, прийняті Верховної Радою, а у випадку незгоди з ним, Президент може використовувати у відношенні цього закону право вето і повернути його на повторний розгляд парламенту. Президент представляє Україну в міжнародних відношеннях, [1,ст. 106п. 3] скасовує акти Кабінету Міністрів, міністерств, місцевих державних адміністрацій у випадку їхньої невідповідності законодавству, а також указам і розпорядженням Президента. Президент являється Верховним головнокомандуючим Збройних сил України [1,ст. 106п. 17], оголошує у випадках агресії проти України, або погрози такої агресії стан війни, або військове положення з наступним затвердженням рішення про це Верховної Радою [1,ст. 106п. 19]. Президент по власній волі або по народній ініціативі призначає всеукраїнський референдум із питань державного устрою України, організації державної влади і місцевого самоврядування, а також із питань розвитку суспільства і держави [1,ст. 106п. 6]. Президент представляє Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду Генерального прокурора.

Конституція України встановлює вищим органом у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України. [1,ст. 113] Аналіз конституційних засад організації та діяльності дозволяє характеризувати Кабінет Міністрів як уряд України. Загальне тлумачення поняттю «уряд» таке: колегіальний орган загальної компетенції, який здійснює керівництво виконавчою і розпорядчою діяльністю в державі. Конституцією визначені дві основні функції Кабінету Міністрів України:

1. Керівництво та спрямовування виконавчо-розпорядчої діяльності в різних сферах державного життя.

2. Спрямовування і координація діяльності органів виконавчої влади, контроль за їх діяльністю.

Своєю діяльністю Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, податкової, воєнної, інвестиційної, освітньої, наукової, культурної внутрішньої політики України, складає і виконує державний бюджет, охороняє життя і здоров’я громадян, права і свободи людей, організовує провадження зовнішньополітичної діяльності. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри та міністри. [1,ст. 114] Центральні та місцеві органи виконавчої влади забезпечують провадження в життя державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснюють керівництво дорученою ним сферою управління та несуть відповідальність за стан її розвитку, підвідомчі Кабінету Міністрів.

3.3 Судові органи прокуратура в системі органів державної влади

Існування гілки судової влади, поряд із законодавчою та виконавчою, є неодмінним атрибутом усіх демократичних держав. Винятково судами, здійснюється в Україні правосуддя. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судова система складається із судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду. [1,ст. 124] Система судів загальної юрисдикції будується на територіальних і спеціалізованих принципах. Згідно з Законом України «Про судоустрій України» [4] систему судів загальної юрисдикції складають:

1. Місцеві суди;

2. Апеляційні суди;

3. Вищі спеціалізовані суди;

4. Верховний Суд України

Суди загальної юрисдикції виконують в Україні такі функції:

1. Правосуддя — розгляд та вирішення соціальних конфліктів пов’язаних з дійсним або удаваним порушенням норм права;

2. Судовий нагляд за законністю та обґрунтованістю застосування засобів процесуального примусу — Конституцією України передбачено судове рішення, як єдину підставу для застосування арешту, утримання під вартою, огляду чи обшуку житла, обмеження таємниці спілкування;

3. Обмеження правосуб'єктності громадян України — постановлення судом рішення щодо визнання громадянина недієздатним.

До компетенції винятково Верховного Суду України відноситься: перегляд справи в зв’язку з винятковими обставинами і у касаційному порядку, дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України усіх правових актів органів державної влади та управління, здійснює офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судові рішення виносяться судами від імені України й обов’язкові до виконання на усій території України. [4]

Прокуратура виступає відносно самостійним органом від трьох гілок державної влади, але особливо тісно взаємодіє з судовою системою. Підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян — все це функції прокуратури. На прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України і Законом України «Про прокуратуру». [2] Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Генеральна прокуратура України, яку очолює Генеральний прокурор України. Він має першого заступника та заступників. Генеральний Прокурор України здійснює керівництво органами прокуратури, затверджує структуру Генеральної прокуратури України і Положення про її структурні підрозділи.

Висновок: Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Записані в Конституції права та обов’язки громадян, повноваження та компетенції органів державної влади роблять її однією з найдемократичніших та найліберальніших Конституцій світу.

4. Місце і роль держави у здійсненні державної влади

Державна влада, є основним суб'єктом політичної влади, тому займає одне з провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава:

· володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету народу і суверенітету нації і є результатом реалізованого права на самовизначення;

· виступає офіційним представником (через представницький вищий законодавчий орган влади) усього народу;

· забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що перебувають на її території;

· має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій;

· може встановлювати правила поведінки, тобто формально-обов'язкові для всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини.

Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів у обсязі і мірі, необхідних для виконання загальнонародних завдань. Досягається це шляхом визначенням і закріпленням в законах, що приймаються Верховною Радою України, прав і обов’язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпечення обов’язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства. Регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне.

Однак через недосконалість діючих інститутів судового і не судового захисту прав громадян, особливо в частині виконання судових рішень, незрілості громадської культури, державного монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до неправових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи.

Враховуючи викладене, треба визнати, що держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і організацій, що є виразниками їх інтересів. Боротьба різних політичних угрупувань за владу та їхнє тлумачення норм права, на свою користь розхитали сучасну правову систему. В зв’язку з чим відбулося падіння рівня демократичності. Основними проблемами сучасної України і основними цілями, які має вирішити державна влада є нечіткість правових меж компетенції між органами державної влади, застарілі механізми трудової мотивації, державна бюрократія, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній нестабільності, відчуженості влади від суспільства.

Багато відомих українських діячів та вчених пропонують свої проекти виходу з кризи державності. На мою думку цікавою є позиція В. Медведчука, про необхідність повернення України до президентсько-парламентської форми правління. За його словами: «Україна потребує реального і, як це не парадоксально звучить, дуже примітивного сценарію, який гарантуватиме країні законність і порядок.». Тобто повернення президентові великих владних повноважень, з метою забезпечення гарантій нормального існування, безпеки на дорогах і вулицях, захисту у суді. «…Тому, аналізуючи політичну ситуацію — симбіоз правового нігілізму влади з псевдодемократією, — я прийшов до однозначного висновку: настав час все повернути на круги своя — іншого шляху відновити законність, порядок і авторитет влади в країні не існує.» Один із ініціаторів перетворення України парламентсько-президентську республіку, В. Медведчук зазначає: «Аналізуючи політичну ситуацію — симбіоз правового нігілізму влади з псевдодемократією, — я прийшов до однозначного висновку: настав час все повернути на круги своя — іншого шляху відновити законність, порядок і авторитет влади в країні не існує…». Тобто демократія, до якої наші державо будівники йшли до 2004-го року, в Україні не відбулася. 17]

В противагу ідеї В. Медведчука висловлюється Вадим Карасев, директор Інституту глобальних стратегій. На його думку в Україні невірно трактують поняття «демократії». І якщо консолідувати націю та державу на взаємну працю, це подвоїть результат старань. Якщо-ж піти шляхом який пропонує Медведчук, знищаться ті демократичні ознаки, що є зараз, нівелюється необхідність у виборах та їх результатах, позбавить Україну суверенітету. [16]

Обидві думки досить цікаві, та змістовні, але мені здається, що в них не врахований людський фактор, який і зробив нашу Конституцію однією з недієвіших, а проведену в 2004-му році реформу — найнепрактичніших.

Висновок: державотворення в Україні, на сьогоднішній день, знаходиться в одній з найвищих фаз свого розвитку й одночасно в найскрутнішому становищі. Здійснення державними діячами своїх обов’язків та обіцянок знаходиться на занадто низькому рівні. Головною проблематикою у створенні дієвої системи органів державної влади є корумпована направленість та неправильне розуміння власних функцій та можливостей осіб, що займають важливі посади. Це спричинено різкою зміною направленості державотворення, після розпаду Радянського Союзу та великим залишком тогочасних ідей і тяжінням до тогочасних ідеалів, що існують у думках політиків, які будують сучасну Україну. Є багато оферт та позицій з приводу подальшого шляху розвитку державної влади в Україні, але їхня дієвість муже буде доведена лише на практиці, а ще один хибний крок може призвести до втрати Україною демократичних ознак взагалі.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой