Державна політика стимулювання зайнятості

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Одеська національна Юридична Академія

Економіка та соціальна політика

Курсова робота

на тему:

«Державна політика стимулювання зайнятості»

соціально-правового факультету

Одеса 2007

ЗМІСТ

  • Вступ 3
    • І Розділ. Поняття зайнятості та безробіття 6
    • ІІ Розділ. Державна політика стимулювання зайнятості в Україні 16
    • ІІІ Розділ. Аналіз ефективності політики зайнятості в Україні 35
    • ІV Розділ. Аналіз міжнародного та світового досвіду регулювання зайнятості 45
  • Висновок 52
  • Список використаної літератури 54

Вступ

Україна вступила у ХХІ сторіччя державою, яка динамічно розвивається і прагне більш активно включитися у суспільно-економічні процеси сучасного світу, інтегруватися в європейське співтовариство. Така спрямованість розвитку вимагає нових підходів до використання продуктивних сил країни.

Однією з головних причин, що обумовлює значні труднощі у досягненні якісно нового рівня ефективності та конкурентоспроможності національної економіки, високих стандартів життєдіяльності населення і, в кінцевому рахунку, підвищення політико-економічного рейтингу держави, є системні деформації у сфері використання людського потенціалу. Ця сфера характеризується загостренням суперечностей між попитом на робочу силу та її пропозицією, окремими соціальними, економічними та іншими ускладненнями в процесі залучення населення до продуктивної трудової діяльності, недосконалістю механізмів державного регулювання зайнятості.

Проте найактуальнішим і найскладнішим є питання безробіття, особливо довготривалого. Негативними наслідками для безробітних у такому разі є те, що вони сприймають себе як слабку особистість, починають жити лише теперішнім чи минулим, не мають чітких цілей і плану на майбутнє.

Наявна ситуація зумовлена не тільки економічними та інституційними чинниками, а й пасивністю певної частини безробітного населення в пошуку роботи. Кожен п’ятий безробітний сподівається на краще майбутнє завдяки збільшенню допомоги з безробіття, а не власним зусиллям. На особисту активність сподіваються лише 10% безробітних. Перегудова Т., Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України// Україна: аспекти праці. — 2005. — № 4. — С. 17.

У напрямі регулювання ринку праці та вдосконалення системи надання допомоги безробітному населенню у працевлаштуванні вже проводяться певні соціально-економічні дослідження, значний внесок зробили вітчизняні вчені О. Амосов, С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар, В. Васильченко, В. Гриньова, М. Долішній, С. Злупко, М. Кім, А. Колот, Ю. Краснов, Г. Купалова, Е. Лібанова, Г. Мостовий, В. Онікієнко, В. Онищенко, Н. Павловська, І. Петрова, В. Петюх, М. Шаленко, В. Шамота, Л. Шевченко. Дослідженнями споріднених проблем переймаються фахівці із близького та далекого зарубіжжя В. Костиков, О. Рузавіна, І. Маслова, І. Ягодкіна. Це стосується й феномена підприємництва в розвитку держави — О. Агєєв, Ю. Васильєв, В. Волков, П. Друкер, М. Пітерс, Р. Рюттингер, В. Савченко, Р. Хізрич, А. Хоскінг, Й. Шумпетер та ін.

Однак, незважаючи на високий науковий рівень досліджень сфери зайнятості та ринку праці, до цього часу відсутній цілісний системний аналіз теоретико-методологічних засад формування державної політики забезпечення продуктивної зайнятості, оцінки ефективності існуючих регіональних механізмів її регулювання та можливих напрямів їх змін в умовах поступового економічного піднесення, переходу України до інформаційних технологій. Тому це питання й досі лишається «На порядку денному» і потребує подальшого вивчення й додаткових наукових і практичних розробок.

Розгляд цієї проблеми має не тільки суто теоретичне, а ще й велике практичне значення. В Україні настав новий етап ринкових перетворень, розвитку державного управління та інституційного облаштування економіки, включаючи ринок праці, що неможливе без участі наукової громадськості. Теоретичний аналіз різноманітних аспектів державного регулювання ринку праці матиме велику практичну користь і допоможе вдосконалити систему регулювання ринку праці і зайнятості, уникнути помилок.

Предметом курсової є відносини які виникають в процесі реалізації державної політики стимулювання зайнятістю.

В якості об'єкта курсової роботи виступає безпосередньо державна політика стимулювання зайнятістю.

Курсова робота складається із чотирьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

І Розділ. Поняття зайнятості та безробіття

Зайнятість — одне з найважливіших соціально-економічних явищ ринку праці.

У відповідності до концепції робочої сили, що відповідає міжнародним стандартам, зайнятість та безробіття розглядаються як дві взаємозалежні характеристики ринку праці. Рівновазі економічної системи відповідає певний рівень зайнятості. При цьому попит на працю перевищує існуючий обсяг зайнятості, що обумовлює наявність безробіття. Проте це перевищення має певні межі з точки зору економічної та соціальної стабільності суспільства. Тому у країнах з ринковою економікою зайнятість та безробіття вивчаються на систематичній основі.

Існування населення будь-якої країни можливо лише завдяки діяльності, яка здатна задовольнити власні та суспільні потреби. Залучення населення у суспільне виробництво характеризує зайнятість. З точки зору теорії економічної статистики зайнятість населення — система соціально-економічних та правових відносин, пов’язаних з участю людей у суспільному виробництві, яка забезпечує їм заробіток чи доход.

В обсязі реальної пропозиції робочої сили показники чисельності та структури зайнятого населення характеризують пропозицію робочої сили, що охоплена попитом з боку роботодавців Статистика ринку праці: міжнародний досвід / за ред. А. П. Евенко, І.В. Калачева — К: ТОВ Видавництво «Консультант», 2007 — С. 103.

За класифікацією Міжнародної організації праці, населення країни певного мінімального віку, встановленого для обліку економічно активного населення, поділяється на три взаємозалежні категорії: зайняті, безробітні, поза робочою силою.

Зайняті та безробітні становлять робочу силу або активно утворюють пропозицію робочої сили в цей момент. Особи поза робочою силою включають залишкові групи осіб, які не мають роботи, не шукають її і не готові працювати, у тому числі особи, які є молодшими від працездатного віку.

Зайнятість — одна з найважливіших соціально-економічних проблем ринкової економіки. ЇЇ стан є одним з основних індикаторів національної економіки. У ньому відбивається те, як у суспільстві використовують ресурси праці, а отже, і можливості економічного піднесення.

Світовий досвід свідчить про можливості досягнення повного використання наявних ресурсів праці та про існування проблеми безробіття, що охоплює мільйони людей. І вона стоїть у ряду найбільш важливих і гострих економічних і соціальних проблем життя суспільства. А. В. Мерзляк, Є.П. Михайлов, М. Х. Корецький, Г. О. Михайлов Економіка праці і соціально-трудових відносин. — К.: Центр навчальної літератури. 2005. — С. 94.

Основні питання, пов’язані із зайнятістю населення відбиті у ст. 43 Конституції України. В ній говориться, що кожен громадянин України має право на працю. Це означає наявність можливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, можливості вільно обирати вид діяльності, професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. «Це положення Конституції в загальних рисах визначає державну політику в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалізації права громадян на працю.

Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності визначає Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прийняті відповідно до цього закону, а також глава 111-А Кодексу законів про працю «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Відповідно до ст. 1 Закону України зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій чи іншій формі.

До зайнятого населення закон відносить громадян, які:

а) працюють за наймом на умовах повного чи неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

б) самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, які займаються індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, є членами кооперативів, фермерами чи членами їх сімей, що беруть участь у виробництві;

в) обрані, призначені чи затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

г) проходять службу у Збройних силах України, Національній гвардії. Службі безпеки, Прикордонних військах, в органах внутрішніх справ та формуваннях цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, а також альтернативну службу;

д) проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

ж) будучи громадянами інших країн і тимчасово перебуваючи в Україні, працюють і виконують функції, не пов’язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Цей перелік згідно ст. 1 Закону «Про зайнятість населення» не є вичерпним і може бути доповнений іншими категоріями зайнятого населення.

Слід зазначити, що незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної відповідальності, оскільки закон не допускає примушування до праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Право кожного громадянина — розпоряджатися своїми здібностями до праці. Відносини між державою і громадянами з приводу зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю, як спосіб забезпечення життєдіяльності, реалізації духовних потреб і творчих здібностей, соціальної" підтримки громадян, які втратили засоби до існування. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — К.: Знання. 2004. — С. 75.

У зайнятості як економічному явищі виділяють два аспекти: кількісний і якісний. За своїм змістом вони відповідають поняттям повної й ефективної зайнятості. Під повною зайнятістю розуміється надання всім бажаючим і здатним трудитися робочі місця в суспільному виробництві. Ефективна ж зайнятість означає такий розподіл трудових ресурсів у територіальному і галузевому розрізах, по сферам і видам діяльності, що дає можливість у кожен момент часу одержати найбільший приріст матеріальних і духовних благ.

При повній і ефективній зайнятості вирішуються дві задачі:

створюється достатня кількість робочих місць;

забезпечуються необхідною робочою силою підприємства й організації.

Перше завдання відбиває інтереси населення, що проживає на визначеній території, друге — інтереси галузі, підприємств. Досягнення ефективної зайнятості - задача господарських одиниць, а повної зайнятості - задача держави. Оптимальне сполучення повної й ефективної зайнятості визначає раціональну зайнятість.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів по сферах застосування праці, за професіями, спеціальностям, характері діяльності, приналежності зайнятих до визначеного класу і соціального шару, територіальній ознаці, за рівнем урбанізації, за професійно — кваліфікаційним рівнями, за віковою ознакою, за формами організації праці, за видами власності.

Форми зайнятості являють собою організаційно — правові способи й умови використання робочої сили. У рамках кожного виду зайнятості праця людей організується за допомогою різноманітних організаційно — правових форм, що розрізняються нормами регулювання тривалості і режимів робочого дня: чи регулярністю стабільністю трудової діяльності; місцем виконання роботи (на підприємствах чи вдома), статусом діяльності. Отже, форми зайнятості класифікуються з урахуванням наступних ознак:

1. Форми організації робочого часу:

— повна (робота на умовах повного робочого дня);

— неповна (робота на умовах скороченого дня, скороченої робочого чи тижня неповного робочого дня при скороченому робочому тижні);

— робота вдома (коли особи працездатного віку з ряду причин не можуть працювати на виробництві).

2. Значимості для робітника:

— первинна;

— вторинна.

3. Стабільності:

— постійна (з відносно стабільним місцем роботи);

— тимчасова (з тимчасовим, епізодичним чи сезонним характером роботи).

4. Форм правового регулювання використання робочої сили:

— основна (реалізується трудовим законодавством);

— спеціальна (має потребу в спеціальному трудовому регулюванні, наприклад, зайнятість з режимом неповного робочого дня, на умовах виконання роботи вдома, гнучкого робочого часу, різновиду вторинної і тимчасової зайнятості).

Досягнення повної зайнятості може бути стратегічною метою відповідної політики держави. Але при цьому повна зайнятість у відповідності зі стандартами Міжнародної організації праці розглядається не як загальна для працездатного населення в працездатному віці, а як забезпеченість пропозиції робочої сили в кількісному і якісному відношенні попитом на неї, тобто кожен бажаючий працювати й активно шукаючий роботу може задовольнити свою потребу в робочих місцях (посадах). Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. Київ: МАУП. — 1997. — С. 63.

Зміст терміна «зайнятість» містить у собі як потребу людей у різних суспільно-корисної діяльності, так і ступінь задоволення цієї потреби. Отже, проблеми зайнятості населення не збігаються з проблемами безробіття, тому необхідно врахувати особливості зайнятості різних соціально-демографічних груп населення; мотивацію працівників до роботи; зміни в структурі трудових ресурсів та інші фактори.

Сформульована в період становлення ринкових відносин концепція зайнятості базується на таких основних принципах:

виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. Примус у будь-якій формі до праці не допускається;

відповідальність держави за реалізацію права громадян на працю, сприяння зайнятості трудовою діяльністю, на яку здатна людина, і яку вона бажає здійснювати.

Таким чином, у рамках цієї концепції можна досягти повної зайнятості на будь-якому її рівні, якщо попит населення на робочі місця задовольняється. При цьому вважається підходящою робота, що відповідає: кваліфікації працівника, досвіду роботи, стану здоров’я.

Слід зазначити, що в цей час в Україні гостро позначилася проблема неформальної зайнятості, викликана наявністю неоподаткованої трудової діяльності. Поряд із прихованим безробіттям неформальна зайнятість легко може перейти у відкрите безробіття, крім того, воно викликає погіршення трудової моделі, дискваліфікацію робочої сили, розширення «тіньової» економіки.

Ринкова економіка істотно змінює точку зору на ефективну зайнятість. На зміну ідеології загальної зайнятості всього працездатного населення, прийшла концепція забезпечення бажаної зайнятості та вільного вибору форми зайнятості.

Інакше кажучи, уряд має гарантувати кожній людині можливість працювати, а людина має право вибирати місце й вид трудової діяльності та приймати рішення про участь у ній. Прийнято нові основи законодавства про зайнятість, і виникла правова база нових принципів функціонування системи зайнятості. Але, як відомо, від законів до реального життя — велика дистанція. В. М. Ковальов, В. С. Рижиков, О.Л. Єськов та ін. — К.: Центр навчальної літератури. 2006. — С. 119−121.

Хоч як бездоганно працювали б ринкові механізми, вони не можуть, забезпечити повної зайнятості навіть за наявності вільних робочих місць. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід'ємним атрибутом ринкової економіки.

Безробіття — це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.

Безробітними за класифікацією Міжнародної організації праці є особи, зареєстровані на біржі праці, які активно шукають роботу. Тимчасово звільнені й ті, хто має намір приступити до роботи протягом 30 днів, вважаються безробітними, якщо вони і не виконують другої вимоги щодо активних пошуків роботи.

У процесі класифікації економічно активного населення, віднесення його до тієї чи іншої групи найскладнішим є чітке розмежування безробітних і незайнятих. Крайні випадки розрізнити неважко. Деякі люди роблять все, аби тільки знайти роботу, водночас інших важко примусити працювати, але навіть і серед тих людей, які активно шукають роботу, є такі, що відхилять надані їм пропозиції, сподіваючись знайти щось краще. Люди, які кажуть, що не можуть знайти роботу, мають на увазі, що вони не можуть знайти місце роботи, де їм би хотілося працювати. Ті, хто говорить, що вони не хочуть працювати, мають на увазі, що вони не хочуть працювати на жодній з робіт, які можуть знайти. У деяких випадках відмінність між цими двома ситуаціями стає просто невидимою.

Безробіття зумовлене комплексом причин:

— структурними змінами в економіці;

— нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

— постійним прогресом техніки;

— пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;

— диспропорційністю розвитку економіки;

— обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.

Як бачимо, причин безробіття може бути чимало. Тому економісти нині розглядають не безробіття взагалі, а його конкретні форми чи види.

Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних.

Загроза безробіття в умовах України пов’язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, як у західному світі, а з сучасною кризою недовиробництва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто з глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі та наступною економічною політикою.

Розрізняють такі види безробіття:

Фрикційне безробіття виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу. Фрикційне безробіття вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті науково технічного прогресу відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. «Структурні» безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне — довгостроковий, тому і вважається більш важким.

Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

Зусилля багатьох держав, зокрема і нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб усі працездатні були зайняті у суспільному виробництві. Проте час показав, що таку «повну» зайнятість забезпечити неможливо, бо існує фрикційне та структурне безробіття, які є неминучими. Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, при якій оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Тобто при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного та структурного безробіття. Таке безробіття називається природним (нормальним).

Отже, існування природного рівня безробіття вважається закономірним явищем і не виключає можливості повної зайнятості. Його величина, яка коливається від 4 до 6% для регіонів, де зареєстроване безробіття нижче, дорівнює або вище від загальнодержавного рівня, зменшує сферу прикладання праці.

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з другого — великим суспільним лихом.

Різноманітність типів безробіття дуже ускладнює завдання його скорочення. Оскільки єдиних «ліків від безробіття» бути не може, то для вирішення цієї проблеми доводиться використовувати різні методи, заходи як на рівні держави, так і на рівні підприємств.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва. Н.Б. Болотіна, Г.І. Чанишева Трудове право України- К.: Центр навчальної літератури. 2006. — С. 121.

ІІ Розділ. Державна політика стимулювання зайнятості в Україні

У ринковій економіці суб'єктами на ринку праці є роботодавці та працівники. Держава виступає в ролі роботодавця на державних підприємствах, але її головна роль полягає у формуванні, визначенні й контролі правил поведінки та регулюванні інтересів партнерів на ринку праці. Принципи державної політики зайнятості передбачають активну політику, спрямовану на стимулювання повної, продуктивної вільно обраної зайнятості Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — К.: Знання. 2004. — С. 93.

Державна політика зайнятості базується на принципах:

— відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

— пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;

— забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;

— ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття.

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

— сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

— сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;

— підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;

— сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;

— посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

— підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

— соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

— забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;

— сприяння розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Колот А. М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання. Київ: КНЕУ, 2004. — С. 160.

Реалізацію прав громадян України на вільний вибір зайнятості й захист від

безробіття здійснює Державна служба зайнятості населення країни та її органи на місцях. Вона здійснює:

оцінювання стану і прогноз розвитку зайнятості населення;

розробку й реалізацію державної, обласної, районної (міської) та інших цільових програм стимулювання зайнятості населення;

стимулювання громадян до пошуку підходящої роботи;

професійну орієнтацію, підготовку та перепідготовку безробітних;

соціальні допомоги з безробіття. Усі послуги надаються громадянам безкоштовно.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про зайнятість населення» з метою сприяння зайнятості населення повинні розроблятися річні та довгострокові державна та територіальні програми зайнятості населення.

Метою даних програм є забезпечення проведення державної політики зайнятості населення, запобігання масовому безробіттю внаслідок структурної перебудови економіки, створення додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні з незалежних від них причин на рівних конкурувати на ринку праці, соціального захисту безробітних шляхом реалізації законів України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та «Про зайнятість населення».

Дана програма реалізується шляхом розроблення Міністерством праці та соціальної політики України щорічного плану дій, який затверджується Кабінетом Міністрів України. У плані дій повинні міститися:

аналіз здійснення заходів, передбачених планом дій на поточний рік;

основні прогнозні показники повного ринку праці;

розрахунковий баланс ринку праці;

завдання регіонам з розширення сфери прикладання праці за рахунок

створення нових робочих сил;

завдання регіонам з працевлаштування за сприяння державної служби зайнятості незайнятих громадян та залучення їх до участі у громадських роботах;

прогноз чисельності безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, та рівнів зареєстрованого безробіття в регіонах країни.

Щорічний план дій для реалізації Програми розробляються одночасно з підготовкою проекту державної програми економічного і соціального розвитку України та проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік. Закон України «Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2005−2008 роки».

Державою передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості. Та в Україні на їх фінансування виділяється недостатня сума, особливо на фінансування активних заходів.

Компенсацію, пов’язану з безробіттям, яку одержують громадяни України відносять до пасивних заходів, її можна умовно поділити на два види: допомога по безробіттю та матеріальна допомога.

Допомога по безробіттю та термін її виплати залежить від кількох факторів, головним з яких є причина безробіття та розмір заробітної плати. Так, вивільнені працівники і прирівняні до них категорії громадян протягом перших 5 місяців мають право на допомогу значно більшого розміру, ніж безробітні, зареєстровані у Державних службі зайнятості на загальних підставах. Однак для всіх без винятку безробітних ця допомога не може перевищувати середню заробітну плату в економіці відповідного регіону за попередній місяць та бути нижчою за мінімальну заробітну плату.

Матеріальна допомога надається безробітному після закінчення строку виплати допомоги, якщо середньомісячний сукупний доход на члена сім'ї не перевищує неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Матеріальна допомога не може перевищувати 75% мінімальної заробітної плати і виплачується протягом наступних півроку. Кузьмин М. Кузьмин Ю., О. Купець Аналіз державної політики зайнятості в Україні. — К.: Міленіум, 2003. — С. 24.

Певне коло науковців вважає, що допомога з безробіття має анти стимулюючий вплив на активність безробітного населення. Тому для об'єктивної оцінки мотивуючих аспектів розміру заробітної плати важливим є порівняння розміру середньої заробітної плати, її бажаного рівня та розміру допомоги з безробіття. Перегудова Т., Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України// Україна: аспекти праці. — 2005. — № 4. — ст. 21.

Загалом, соціальний захист робочої сили, умовно можна розділити на два блоки. Перший — це перешкоди на шляху звільнення працівників, другий (розглянутий вище) — компенсаційні виплати вже звільненим працівникам.

В Україні процес скорочення персоналу на підприємствах вкрай ускладнений. По-перше, підприємство зобов’язано виплатити вивільненому працівнику вихідну допомогу у розмірі від 1 до 3 його місячних зарплат. По-друге, узгодити з профспілками можливість вивільнення працівників та одержати відповідний дозвіл, по-третє, повідомити всі зацікавлені сторони не пізніше як за два місяці про планове вивільнення. Також підприємства мають значні труднощі при вивільненні категорій працівників, які потребують додаткового соціального захисту (жінки, інваліди, молоді). Там же ст. 26.

Активні заходи політики зайнятості поділяють на три типи. До першого типу належать так звані брокерські послуги, в тому значенні, що Державний центр зайнятості виконує функцію брокера, зводячи потенційних роботодавців з тими, що шукають роботу. Сюди відносяться інформаційні послуги про вакансії та наявну робочу силу, поради щодо вибору майбутньої професії з врахуванням потреб на ринку та ін. До другого типу належать заходи, що сприяють мобільності робочої сили (як в просторовому, так і в галузевому розумінні), наприклад, фінансування переїзду особи з трудонадлишкового району у райони, що потребують додаткової робочої сили, а також заходи з перенавчання, перекваліфікації. До третього типу відносяться заходи по створенню нових робочих місць, в тому числі шляхом субсидіювання само зайнятості. Крім того, до окремої категорії ми будемо відносити заходи, націлені на підтримку осіб, що потребують додаткового соціального захисту та не в змозі рівних конкурувати на ринку праці.

При високому безробітті і погано функціонуючому ринку праці головною проблемою для ефективного здійснення брокерських функцій є нестача вакансій. Основною функцією Державної служби зайнятості (ДСЗ) тут є сприяння поширенню інформації про вільні робочі місця. Існує повністю відкритий, напіввідкритий та закритий спосіб оголошення про вакансії. Повністю відкритий спосіб полягає у тому, що інформація про вакансії публікується у засобах масової інформації, розклеюється на дошках оголошення і т.п. таким чином, щоб кожен хто бажає змінити місце праці чи знайти роботу, мав змогу скористатися цією інформацією. При такому способі поширення інформації працедавець може бути незадоволений, оскільки потенційно це може призвести до масових звернень щодо цієї вакансії, в тому числі непідготовлених працівників. З іншого боку, при напіввідкритій системі (коли інформація про вакансію поширюється вільно, однак деякі реквізити (наприклад, назва підприємства, контактні телефони та ін) не вказуються, дає змогу ДСЗ здійснити попередній відбір кандидатів, що значно полегшить роботу працедавця. Закрита система передбачає, що інформацію про вакансії можна почерпнути тільки безпосередньо звернувшись у ДСЗ. Оскільки першочерговим завданням ДСЗ є працевлаштування безробітних (особливо з тривалим терміном безробіття), при закритому розповсюджені інформації, вакансії, як правило, пропонуються безробітним, а не працюючим, що мають намір покращати роботу. При цьому виникає три проблеми. Перша, дискримінуються ті громадяни, які мають роботу, хоча таким чином досягається якийсь вигляд соціальної справедливості по відношенню до безробітних. Друга, оскільки безробітні, особливо ті, хто не працює довгий період часу, є менш кваліфікованими працівниками (при інших рівних умовах), роботодавці з часом, можуть стати менш задоволеними співпрацею з ДСЗ. Третя, при закритому способі, для посадових осіб ДСЗ є більше простору для зловживань.

Виходячи з вищевикладеної інформації, можна стверджувати, що в Україні існує закритий спосіб оголошення вакансій, при якому тільки звернувшись у ДСЗ можна одержати інформацію про вакансії, що є в наявності цієї служби. З іншого боку, ніщо не перешкоджає працедавцям самостійно розміщувати оголошення в засобах масової інформації та знаходити прийнятні кандидатури для відкритих вакансій. Більше того, попри законодавчо закріплену норму про необхідність інформування ДСЗ про усі вільні вакансії, працедавці досить часто не повідомляють ДСЗ про вакансії через якість запропонованої робочої сили.

Про ефективність брокерської функції ДСЗ в Україні можна зробити висновок базуючись на кількості працевлаштованих громадян Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. — К.: Міленіум, 2003. — С. 28. (табл. 1) Статистика ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А. П. Евенко, І.В. Калачева — К: ТОВ Видавництво «Консультант», 2007 — Ст. 37.

.

Таблиця 1.

Кількість зареєстрованих безробітних, які перебували на обліку ДСЗ, за станом на кінець місяця, тис. осіб

Працевлаштовано незайнятих,

тис. осіб

2004р.

Грудень

981,8

49,3

2005р.

Січень

992,1

57,2

Лютий

1019,0

73,2

Березень

1018,4

92,8

Квітень

986,7

111,8

Травень

918,3

112,4

Червень

858,3

113,2

Липень

825,4

93,0

Серпень

800,4

83,9

Вересень

780,6

96,5

Жовтень

762,9

93,9

Листопад

809,7

68,1

Грудень

881,5

53,7

Одним з основних заходів Державної служби зайнятості, що сприяють руху робочої сили між галузями народного господарства є професійне навчання. В науковців та практиків існує значний інтерес до цього виду послуг, оскільки вини потребують значних матеріальних затрат, з одного боку, і потенційно можуть бути рушійною силою в реформуванні ринку праці, з іншого боку.

Основною метою цього типу заходів активної політики є підвищення кваліфікації безробітних та, як наслідок, покращення їх конкурентоспроможності на рику праці та збільшення їх привабливості для роботодавців.

Зважаючи на перетворення циклічного безробіття на структурне в довгому періоді, виникнення дисбалансу між кваліфікаціями, що мають безробітні, та тих, що вимагаються роботодавцями, в Україні та інших країнах питання постає не про те, чи використовувати профнавчання та перенавчання серед заходів активної політики, а про те, як і якого розміру їх здійснювати, щоб вони приносили найбільшу користь для суспільства.

В Україні існує п’ять видів професійного навчання, які використовуються ДСЗ:

— первинна професійна підготовка робітників;

— перепідготовка робітників;

— перепідготовка фахівців;

— підвищення кваліфікації робітників і фахівців з вищою освітою;

— стажування.

Термін профнавчання визначається навчальними планами, однак ДСЗ направляє на навчання громадян тільки на ті професії чи спеціальності, термін навчання на яких не перевищує 1 року.

Законодавством передбачено, що працедавець у разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ним заявлені і які навчалися за рахунок державних коштів, відшкодовує ДСЗ всі витрати, пов’язані з працевлаштуванням, професійною перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю. З іншого боку, підприємствам, установам і організаціям ДСЗ компенсовує до 50% витрат на перепідготовку працівників, які підлягають вивільненню, та на організацію навчання прийнятих на роботу громадян, вивільнених з інших підприємств. Без сумніву, обидва заходи є досить прогресивними та стимулюючими ефективно вирішувати питання потреби в кваліфікованих кадрах. Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. — К.: Міленіум, 2003. — 34 с.

Пріоритети державної політики націлені на розв’язання регіональних та галузевих проблем зайнятості населення на депресивних територіях, у малих монофункціональних містах, вугільних регіонах та у сільській місцевості, а також розв’язанню проблем, пов’язаних із соціальним захистом вивільнюваних працівників Чорнобильської АЕС у зв’язку з її закриттям, соціальною та професійною адаптацією військовослужбовців, звільнених внаслідок реформування збройних сил.

Розв’язання проблем зайнятості населення на депресивних територіях та у малих монофункціональних містах здійснюється у рамках Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст», шляхом:

— визначення пріоритетів економіки малих міст для реалізації інвестиційних проектів і програм, які фінансуються за рахунок державного і місцевих бюджетів та надання державної підтримки районам, в яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом запровадження особливих режимів приватизації, інвестування, оподаткування та кредитування, а також розроблення і впровадження механізму залучення коштів іноземних кредитних ліній та міжнародної технічної допомоги;

— запровадження сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, які створюють нові робочі місця, в тому числі надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні ні рівних конкурувати на ринку праці;

— розвитку інфраструктури і створення сприятливих умов для розвитку підприємництва;

— розробки та провадження механізму економічного стимулювання роботодавців до створення нових робочих місць. Заєць Т. Попит на робочу силу: проблеми формування та економічного стимулювання// Україна: аспекти праці. — 2005. — № 2. — с. 26.

Державна служба зайнятості також надає певні послуги щодо територіальної мобільності робочої сили: це сприяння легальній трудовій міграції громадян України, і сприяння переселенню людей з друдонадлишкових районів до регіонів, які потребують додаткової робочої сили (сезонні роботи, заохочення переселення громадян в сільську місцевість), а також сприяння переселенню громадян із зони радіоактивного забруднення.

Стаття 15 Закону України «Про зайнятість населення» передбачає заходи щодо сприяння переселенню громадян України і членів їх сімей з трудонадлишкових районів у райони, де спостерігається нестача трудових ресурсів. При цьому передбачається виділення ДСЗ відповідних матеріальних ресурсів та фінансових коштів. На даний час таке переселення визначено тільки у сільську місцевість. Працівникам, які прибули в сільську місцевість у порядку переселення, ДСЗ виплачує добові за час перебування в дорозі.

Державою практикується таке працевлаштування, як сезонні роботи. Сезонними роботами вважаються роботи, які через природні та кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше 6 місяців. Сезонними вважаються деякі види робіт в лісовій та торф’яній промисловості, робота в овочівництві, садівництві, виноградарстві та вирощуванні інших сільськогосподарських рослин, робота на інкубаторно-птахівничих та міжгосподарських інкубаторних станціях та ін. Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. — К.: Міленіум, 2003. — 34 с.

За інформацією Міністерства праці та соціальної політики України на період до 2008 року очікується розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць на рівні 500−650 тис. осіб протягом року. Головним джерелом інвестицій для створення робочих місць залишатимуться власні кошти підприємств.

Державна політика щодо розширення сфери прикладання праці за рахунок збереження та створення нових робочих місць реалізовується шляхом:

— подальшої реструктуризації державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на умовах забезпечення модернізації застарілих і створення нових високопродуктивних робочих місць;

— запровадження сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, які створюють нові робочі місця;

— підтримки самостійно зайнятого населення, малого та середнього підприємництва;

— економічного заохочення підприємців до створення нових робочих місць для безробітних і підтримки підприємницької ініціативи безробітних;

— розвитку гнучких форм зайнятості, створення робочих місць з неповним робочим часом, на допоміжних роботах, у приватній сфері послуг тощо;

— розвитку сезонних та громадських робіт.

Державна політика щодо створення нових робочих місць реалізується через організацію громадських робіт. Цей захід, в першу чергу покликаний допомогти незайнятим громадянам зберегти відчуття приналежності до робочої сили. На додачу до грошової винагороди, громадські роботи допомагають безробітним зберегти та розвинути свої навики та звичку працювати, тобто, вони запобігають зниженню рівня людського капіталу та запобігають кризі соціальної непотрібності, пов’язаної з безробіттям. Крім того участь, у громадських роботах може збільшити ймовірність працевлаштування у тій самій галузі чи десь інде.

Відповідно до Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578 оплачувані громадські роботи організовують місцеві державні адміністрації за участю ДСЗ для забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах комунальної власності і за договорами — на інших підприємствах. Оплачувані громадські роботи повинні мати суспільно корисну спрямованість і сприяти соціальному розвитку регіонів.

Фактом який стимулює громадян до зайнятості у громадських роботах є те, що крім заробітної плати, яка виплачується за рахунок коштів місцевих бюджетів та працедавців за фактично виконану роботу і яка не може бути меншою від мінімальної заробітної платні, безробітними громадянами в період участі в оплачуваних громадських роботах зберігається виплата допомоги по безробіттю. Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. — К.: Міленіум, 2003. — 36 с.

Адміністративні дані державної служби зайнятості надають інформацію про кількість осіб, залучених до громадських робіт. (табл. 2) Статистика ринку праці: міжнародний досвід/за ред. А. П. Евенко, І.В. Калачева — К: ТОВ Видавництво «Консультант», 2007 — Ст. 159.

Таблиця 2.

Кількість незайнятих осіб, які перебували на обліку у державній службі зайнятості та брали участь у оплачуваних громадських роботах у період з 2001 по 2005рр.

2001

2002

2003

2004

2005

Всього тис. осіб

у% до загальної кількості незайнятих на обліку

Всього тис. осіб

у% до загальної кількості незайнятих на обліку

Всього тис. осіб

у% до загальної кількості незайнятих на обліку

Всього тис. осіб

у% до загальної кількості незайнятих на обліку

Всього тис. осіб

У% до 2004

У% до 2001

у% до загальної кількості незайнятих на обліку

Всього по Україні

302,0

10,9

345,2

12,3

378,6

13,4

414,2

14,3

419,2

101,2

138,8

14,5

До заходів щодо створення нових робочих місць відносять також послуги ДСЗ націлені на допомогу у здійснені незайнятим громадянином підприємницької діяльності. В Україні було два види такої допомоги: одноразова виплата допомоги по безробіттю для організації безробітними підприємницької діяльності відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», введений в дію з 1 січня 2001р. та надання безробітним безпроцентної позики для зайняття підприємницькою діяльністю, відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

Громадяни, яким виплачує ДСЗ допомогу по безробіттю та які виявили бажання займатися підприємницькою діяльністю, мають право на отримання всієї суми допомоги по безробіттю (або не отриманого залишку цієї допомоги) за весь визначений законом період її виплати одноразово. Для отримання одноразової виплати допомоги по безробіттю безробітний подає до місцевого центру зайнятості заяву про таку виплату та бізнес-план.

Для допомоги у здійсненні підприємницької діяльності ДСЗ може також надати безробітному безпроцентну позику. Така позика надається лише у разі позитивного висновку про здатність безробітного до підприємницької діяльності та відповідну професійну підготовку. Ця позика може бути використана на придбання обладнання, інструменту, сировини і матеріалів, оренду приміщення, організацію робочих місць та інші витрати, пов’язані з підприємницькою діяльністю. Позика надається на строк, не більше ніж два роки.

Громадянин, який отримав одноразову виплату допомоги по безробіттю або безпроцентну позику, не має права на отримання допомоги по безробіттю за період, коли така допомога (позика була виплачена. Таким чином, у разі невдачі на ниві підприємництва, що є вкрай можливо за теперішнього стану економіки, такий безробітний залишиться без засобів до існування. Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. — К.: Міленіум, 2003. — 38 с.

Державою також проводиться політика щодо забезпечення зайнятості інвалідів. З цією метою відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ і організацій не залежно від форми власності і господарювання встановлюється квота робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. Ця квота дорівнює 4% загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця. Підприємства, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено квотою сплачують штрафні санкції у розмірі середньомісячної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Аналіз державної політики зайнятості в Україні. Марта Кузьмин, Юрій Кузьмин, Ольга Купець. — К.: Міленіум, 2003. — 41 с.

Заходи щодо сприяння зайнятості сільського населення здійснюються у процесі реформування аграрного сектора економіки і спрямовані, зокрема, на розширення можливостей для створення у сільській місцевості додаткових робочих місць, сприяння самостійній зайнятості сільського населення, залучення безробітних до підприємницької діяльності. Створення нових робочих місць для незайнятого сільського населення здійснюється відповідно до законодавства України.

Підтримка сільськогосподарського товаровиробника здійснюється шляхом:

— проведення ефективної цінової політики з метою створення умов для ведення рентабельного сільськогосподарського виробництва і на цій основі розширення сфери прикладання праці;

— середньо — та довгострокового кредитування сільськогосподарського виробництва на пільгових умовах, враховуючи сезонний характер сільського господарства, що дозволить наростити обсяги виробництва та збільшити чисельність працюючих;

— підтримки створення сільськогосподарських підприємств, заснованих на приватній власності, а також власних сільських господарств, пов’язаних з виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції;

— підтримки розвитку малого підприємництва, а також власних сільських господарств у сфері збуту продукції.

До основних умов підприємництва і конкуренції в аграрному секторі відносять власність на засоби виробництва і продукт діяльності, що передбачає створення паритетних умов для всіх видів аграрних формувань, корпоративних та партнерських товариств, виробничих і обслуговуючих кооперативів, акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, фермерських господарств та ін.

За короткий період діяльності нових організаційних структур на селі кардинально поліпшити економічну ситуацію і забезпечити ефективне матеріальне стимулювання працівників в агропромисловому секторі важко. Окрім того, із поглибленням реформ на селі збільшується і низка проблем, вирішення яких потребує нових нетрадиційних, підприємницьких підходів. Останнє, зокрема, стосується системи трудових відносин. Л. Червінська. Мотивація праці в контексті формування конкурентного середовища в АПК // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 2. — ст. 40.

Однією з активних форм сприяння зайнятості сільського населення є проведення ярмарків вакансій сільськогосподарських підприємств та послуг служби зайнятості, де підприємства можуть представити свою потребу в робочій силі, безробітні - ознайомитися з пропозицією робочих місць, отримати профорієнтаційні консультації, знайти місце роботи або навчання. Такі ярмарки організовуються районним центром зайнятості за підтримки райдержадміністрації, районної ради та інших органів самоврядування. На них запрошуються роботодавці, аграрні навчальні заклади та пошукачі робочих місць кількох районів. Як свідчить досвід, проведення ярмарків вакансій є досить ефективною формою сприяння зайнятості населення. Махсма М. Активна політика зайнятості в контексті розвитку сільських територій: регіональний досвід регулювання // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 6. — ст. 15.

Одним з чинників який повинен стимулювати населення до зайнятості це -заробітна плата. В Україні доходи більшості працівників майже не залежать від кількісних та якісних показників їхньої праці, на першому плані стоїть місце роботи. Як економічна категорія заробітна плата не повною мірою виконує свої функції - відтворення робочої сили і стимулювання праці. Вона фактично перетворилася в один з варіантів соціальної допомоги, який мало залежить від результатів праці.

У період формування економічної системи держави, основу якої становлять ринкові відносини, одним з головних інструментів державного регулювання заробітної плати в Україні є законодавче встановлення її мінімального рівня. Так, Кодексом законів про працю України (ст. 95) визначено, що мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт).

Основна мета законодавчого встановлення мінімальної заробітної плати — боротьба з бідністю, причому, на думку окремих учених, уведення й підвищення рівня мінімальної заробітної плати є більш продуктивним методом боротьби з бідністю, аніж різнопланові форми соціального забезпечення. Баланда А., Варецька О. Інститут мінімальної заробітної плати: світовий досвід встановлення та проблеми України // Україна: аспекти праці. — 2005. — № 4. — с. 38.

Економічна суть мінімальної заробітної плати вимагає насамперед забезпечення мінімального достатнього рівня відтворення економічно активного населення країни, який підтримує безперервність виробництва і, відповідно, функціонування ринку праці. Там же с. 42.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой