Державне регулювання економіки

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

1. Сутність, необхідність і причини обмеженості державного регулювання

2. Розроблення і виконання державних цільових програм

3. Проблеми системи податкового регулювання економікою і шляхи їх вирішення

4. Регулювання розвитку будівельної індустрії. Капітальні вкладення

5. Сутність житлової політики і визначення показників діяльності житлово комунального господарства. Необхідність і головні напрями реформування ЖКГ

Список використаної літератури

1. Сутність, необхідність і причини обмеженості державного регулювання

Регулювання економіки вказує на пряме ставлення суспільної влади до функціонування суспільного господарства будь-якої розвиненої економічної системи. Питання про роль держави — це питання про фундаментальні складові суспільного господарства, тобто його цілі, структуру, функціональний механізм тощо. Історія людської цивілізації не дає прикладів економіки, вільної від держави, чи такої, що не потребує держави, хоча ступінь і зміст втручання були різними.

Думка, що для найповнішого задоволення суспільних потреб необхідний сильний уряд, отримала найбільш широке визнання в ХVІІ - ХVІІІ століттях у поглядах прихильників школи меркантилістів. Вони обстоювали необхідність активних дій уряду для розвитку промисловості й торгівлі.

Ідеї А. Сміта мали значний вплив на державу. Переважаючою стала думка щодо обмеження ролі уряду. Економіка керується «невидимою рукою», що спрямовує її до виробництва необхідного найбільш якісного товару. Найвизначнішими економістами ХІХ століття (Джон Стюарт Міл та Насо-старший) була оприлюднена доктрина, відома як «laissez-faire» — «дозволяйте робити (чого хочуть)», яка не визнавала втручання уряду у справи приватного сектора. Вільна конкуренція вважалася найкращим засобом захисту інтересів суспільства.

Централізація засобів виробництва та усуспільнення праці досягає такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає, б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють". Завдяки таким поглядам ще чіткіше була проілюстрована необхідність суттєвих обмежень повної свободи у ринкових відносинах. Ця доктрина, як відомо, була абсолютизована в СРСР і зазнала невдачі.

Водночас уже у 70-х роках фінансова криза зумовила необхідність більш критичного аналізу здійснених кроків. Головні результати цього аналізу — виявлення обмежень урядової діяльності, що перешкоджають успішній державній економічній політиці. Серед них було названо: обмеженість інформації уряду; обмежені можливості урядового контролю за окремими наслідками власної діяльності; обмеженість його впливу на бюрократію; обмеження, які накладаються політичними процесами. Проте це були саме обмеження, а не заперечення впливу держави в економіці. У країнах з розвиненою економікою вже майже чверть століття не виникає суперечок щодо важливості ролі держави в регулюванні економіки.

ХХ століття накопичило досвід практичного втілення авторитарної ролі держави у суспільно-економічному розвитку. Існування загальнодержавної форми власності створило умови та можливості такого гіпертрофованого впливу держави на розвиток економіки, який здійснювався через вплив загальнодержавних інститутів влади на кожного окремого економічного суб'єкта та їх взаємодію.

Таким чином, окреслюється і така ознака сутності державного управління економікою, яка полягає в доцільності його здійснення тільки в межах функціональних дій самої держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи її ефективності. Очевидно, що її дотримання в реальній дійсності дозволило б оптимізувати навантаження на економіку, яке реалізується державною податковою системою через податки.

Державне регулювання не повинно переходити в управління економікою, хоча в окремих випадках і воно буває необхідним. Управління, яке обмежується встановленням відносин «наказ — виконання», внутрішньо не притаманне економіці. Звідси витікає важлива ознака державного управління економікою: не керувати, а регулювати в межах функціональних дій самої держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи її ефективності, виконуючи при цьому роль своєрідного гаранта ефективного функціонування ринкової системи.

В ідеалі припустима і фактична роль держави повинні співпадати, тобто якщо держава буде робити те, чого від неї чекають, суспільний благоустрій максимізується. Реально ж між тією чи іншою ролями завжди спостерігається розрив, іноді досить значний. Тому в багатьох країнах відчувається велика потреба в реформах, які забезпечували б зближення позитивної і нормативної ролі.

Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного регулювання, а тому великого поширення дістали неокласичні теорії. В їх основу покладено концепцію саморегулювання економіки та обмеженого державного втручання. На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції.

Обмежене втручання держави в економіку -- у якісь сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктури), у якісь -- менше (виробничу і фінансово-кредитну) -- притаманне змішаній економіці, де всі форми власності рівноправні й рівноцінні.

Необхідність обмеженого державного впливу на економіку визначається рядом вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забезпечення державних і суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державного бюджету; захист навколишнього середовища і раціонального користування природними ресурсами; забезпечення оборони країни, реалізація свободи підприємництва і конкуренції, обмеження монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній господарській діяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків та іноземного інвестування.

2. Розроблення і виконання державних цільових програм

Засади розроблення, затвердження та виконання державних цільових програм визначає Закон України «Про державні цільові програми» № 1621IV від 18 березня 2004 року.

Державна цільова програма — це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв’язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державні цільові програми поділяються на:

· загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі - загальнодержавні програми) — це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

· інші програми, метою яких є розв’язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

Метою розроблення державних цільових програм є сприяння реалізації державної політики на пріоритетних напрямах розвитку держави, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць; забезпечення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв’язання найважливіших проблем.

Державна цільова програма розробляється за сукупності таких умов:

· існування проблеми, розв’язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

· відповідності мети програми пріоритетним напрямам державної політики;

· необхідності забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків технологічно пов’язаних галузей та виробництв;

· наявності реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми.

За своєю спрямованістю державні цільові програми поділяються на:

· економічні, що спрямовані на розв’язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації;

· наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук;

· науково-технічні, що розробляються для розв’язання найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції;

· соціальні, що передбачають розв’язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони здоров’я та освіти;

· національно-культурні, спрямовані на розв’язання проблем національно-культурного розвитку, збереження національно-культурної спадщини, задоволення інтелектуальних та духовних потреб людини;

· екологічні, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків;

· оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності держави;

· правоохоронні, спрямовані на забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби із злочинністю та державної безпеки.

Основними стадіями розроблення та виконання державної цільової програми є:

· ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми;

· схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення;

· розроблення проекту програми — визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування;

· державна експертиза проекту програми;

· погодження та затвердження програми;

· проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;

· організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням;

· підготовка та оцінка щорічних звітів про результати виконання програми, а в разі потреби — проміжних звітів;

· підготовка та опублікування в офіційних друкованих виданнях заключного звіту про результати виконання програми.

Порядок розроблення та виконання державних цільових програм затверджується Кабінетом Міністрів України.

Ініціатор розроблення державної цільової програми подає Кабінету Міністрів України погоджений із центральними органами виконавчої влади з питань економіки та європейської інтеграції, з питань фінансів і з питань праці та соціальної політики, а в разі необхідності також з іншими міністерствами, центральними та місцевими органами виконавчої влади проект концепції програми.

У разі виникнення потреби в розробленні та виконанні державної цільової програми з метою ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій концепція програми може не розроблятися.

Кабінет Міністрів України розглядає концепцію державної цільової програми та у разі її схвалення приймає рішення щодо розроблення проекту програми, визначає державних замовників та строки її розроблення.

Державним замовником державної цільової програми можуть бути центральні органи виконавчої влади, Національна академія наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Державний замовник:

· призначає керівника державної цільової програми, основними завданнями якого є оперативне управління та контроль за розробленням і виконанням програми;

· подає пропозиції щодо внесення змін до державної цільової програми, а також припинення її виконання;

· готує щорічний звіт про результати виконання державної цільової програми та подає його на розгляд Кабінету Міністрів України з метою визначення ефективності виконання програми. Строки подання державним замовником проміжних звітів визначаються нормативно-правовим актом, яким затверджено програму;

· готує заключний звіт про результати виконання програми та подає його на розгляд Кабінету Міністрів України.

Проект державної цільової програми розробляється на основі схваленої концепції державним замовником або визначеним ним відповідно до законодавства розробником.

Проект державної цільової програми повинен містити:

· паспорт програми — стислий виклад основних даних (назва, рішення про розроблення, відомості про державного замовника та відповідальних виконавців програми, строк виконання, обсяги та джерела фінансування);

· визначення мети програми;

· обґрунтування шляхів і засобів розв`язання проблеми, а також необхідності фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України;

· перелік заходів і завдань з визначенням виконавців, строків виконання (в цілому і поетапно), обсягів та джерел фінансування (з розбивкою за роками);

· розрахунок очікуваних результатів (економічних, соціальних, екологічних тощо) виконання програми та її ефективності;

· розрахунок обсягів та визначення джерел фінансування програми, у тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України (з розбивкою за роками).

Проект державної цільової програми підлягає обов’язковій державній експертизі, що проводиться відповідно до закону.

Державна цільова програма виконується шляхом здійснення її заходів і завдань органами державної влади, а також виконавцями, передбаченими цією програмою.

Державний замовник самостійно здійснює заходи і завдання, передбачені державною цільовою програмою, або за необхідності укладає договір (контракт) в порядку, встановленому законодавством.

Виконавцями державної цільової програми можуть бути підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що визначаються державним замовником для виконання заходів і завдань програми на конкурсних засадах.

Виконання державної цільової програми припиняється достроково в разі:

· оголошення надзвичайної ситуації загальнодержавного значення, що унеможливлює виконання програми;

· припинення фінансування заходів і завдань програми — за спільним поданням державного замовника, центральних органів виконавчої влади з питань економіки та європейської інтеграції, з питань фінансів;

· втрати актуальності головної мети програми — за спільним поданням державного замовника, центральних органів виконавчої влади з питань економіки та європейської інтеграції, з питань фінансів, з питань праці та соціальної політики, з питань освіти і науки (щодо наукових та науково-технічних програм).

Рішення про дострокове припинення виконання загальнодержавних програм приймається Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Рішення про дострокове припинення виконання інших державних цільових програм приймається Кабінетом Міністрів України.

Розроблення та виконання державної цільової програми здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, передбачених законом.

3. Проблеми системи податкового регулювання економікою і шляхи їх вирішення

Великого значення в умовах переходу економіки до стадії економічного зростання набуває податкове регулювання. Податки, виконуючи низку функцій, надають державі можливість сприяти створенню підприємствам і організаціям належних умов для нормальної господарської діяльності, переозброєння виробництва, підвищення якості продукції. Особливої вагомості ці процеси набувають на макроекономічному рівні, коли держава повинна створювати сприятливий інвестиційний клімат, вирішувати проблеми структурного і соціального реформування, забезпечувати умови для сталого економічного зростання. Тому дослідження проблем податкового регулювання економічного розвитку України є актуальним.

Місце і роль податкової системи в структурі інструментів державного регулювання детермінується станом економічної системи та формами державного устрою. Історія довела, що приниження іманентно притаманного податкам регулятивного потенціалу було однією з серйозних помилок соціалістичних економік, саме тому в умовах перехідного процесу і постало завдання створити нову податкову систему. Разом з тим, зміна принципових підходів до оподаткування потребує відносно тривалого часу, і тому новітня історія розвитку податкової системи України не вільна від помилок і присутності елементів, що є наслідками минулої системи.

Чітке визначення місця і ролі податкової системи є складною економічною проблемою навіть у розвинених у ринковому плані країнах, і в попередньому параграфі даної роботи ми показали, як трансформувалась податкова політика найбільш розвиненої у всіх напрямах економіки США. Саме тому питанню податкової політики і системи, що її реалізує, в економічній науці приділяється багато уваги, однак залишається і багато неоднозначних проблем. Не можна не відзначити і наявність досягнень у теоретичному обґрунтуванні використання для потреб регулювання економіки потенціалу окремих податків, а особливо їх системи.

Сучасна податкова система — продукт тривалої еволюції, що не в останню чергу зумовлювалася змінами, які відбувалися в процесі трансформації ролі держави. Будучи продуктом держави, податки, податкові відносини і власне податкова система еволюціонували у міру змін природи, характеру, форм, ролі держави в суспільно-економічному розвитку. Останні становили об'єктивні чинники її формування. Одночасно становлення податкової системи було невіддільним від дії суб'єктивних факторів, значення яких вирішальною мірою зумовлене рівнем компромісу інтересів усіх суб'єктів податкових відносин. І хоча з розвитком демократичних форм правління, порівняно з абсолютизмом, вплив суб'єктивних факторів на формування процесів оподаткування не має визначального характеру, цей вплив залишається суттєвим.

Еволюція ролі та функцій держави у суспільному житті знайшла відображення у функціональному призначенні податкової системи. Її фіскальна спрямованість, примусовість стягнення податків зберігаються незалежно від розвитку функцій держави, хоча у кількісному вираженні залежать від рівня та якості послуг, які надає держава. Індивідуальна ціна податку — це додаткова плата, яку індивід змушений внести (у вигляді додаткових податкових платежів) за кожну додаткову одиницю товару суспільного споживання. Стосовно розвитку та практичної реалізації інших напрямів функціонального призначення податкової системи, то вони стають продуктом ролі і значення, конкретних функцій держави в суспільно-економічному розвитку. При цьому зміни стосуються всіх складових податкової системи, хоча й різною мірою. Це особливо чітко проявляється стосовно принципів побудови податкової системи. Залежно від особливостей стану та завдань соціально-економічного розвитку, на кожному етапі здійснюється їх вибір, який відрізняється принципами, що стали результатом не лише урахування певної специфіки, але й фундаментальними, що є здобутком економічної теорії.

З огляду на викладене вище, було б недоцільно нехтувати регулюючим потенціалом окремих податків та всієї податкової системи країни. Цей потенціал, що відбиває сутність податків як економічної категорії, останнім часом був недостатньо реалізованим у загальній структурі інструментів державного регулювання економіки. Можливо, саме тому економічна історія України містить більше прикладів втрачених можливостей, аніж досвіду ефективної реалізації запланованих дій.

Теоретичне осмислення проблеми місця і ролі податкової системи в структурі інструментів державного регулювання економіки має велике значення для усвідомлення економічної сутності податків, а звідси — їх регулятивного потенціалу.

Разом з тим, причини недостатнього використання регулюючого потенціалу податків є об'єктивними, оскільки податкові системи далеко не повною мірою відповідають на запити життя.

Застосування нових інструментів аналізу податкової системи у вітчизняній науці поки що розвинене недостатньо. Більше того, знання про податки та їх специфіку в перехідних економіках й досі залишаються вибірковими, уривчастими, тому не дивно, що ефективність їх використання на практиці дуже низька.

Податкова система — це важливий фінансовий інструмент мобілізації доходів для виконання загальнодержавних функцій та здійснення макроекономічного регулювання економіки, що є важливою складовою забезпечення її розвитку. Незважаючи на це, сьогодні потенціал такого інструменту використовується вкрай обмежено. Удосконалення оподаткування, а саме: встановлення видів податків, їх ставок та податкових пільг має бути визначальним не просто для забезпечення потреб бюджету, а й для розв’язання нагальних економічних і соціальних проблем. Правильне використання податкових пільг та знижок може забезпечити не лише збереження отриманих фінансових надходжень, а й можливості фінансувати розширення прогресивних напрямів діяльності, нові інвестиції за рахунок повернення податкових платежів.

Посилення регулюючої функції податкової системи можливе лише тоді, коли переважним платником податків буде населення, що, в свою чергу, передбачає значне підвищення частки оплати праці в складі ВВП, підвищуватиме соціальні мотиви до забезпечення його зростання, що, власне, є основою соціальноорієнтованої моделі економіки і нової моделі її зростання. Зниження оподатковуваного прибутку сприятиме зменшенню відтягнення обігових коштів підприємства. Використання податку на прибуток як інструменту регулювання потребує розв’язання проблеми подвійного оподаткування прибутку, що розподіляється підприємством.
Сьогодні багато в чому в оподаткуванні відсутній системний підхід, немає чіткого визначення ідеології податкової політики, її стратегії, культури та механізмів реалізації, що актуалізувало б її дії до подолання податкових суперечностей.

Історичний досвід переконує, що створення дійсно ефективної податкової системи становить серйозне випробування для уряду будь-якої держави. Особливо складним вирішення цього завдання виявляється для транзитивних економік, які відзначаються суттєвою специфікою вирішення податкових проблем. Ефективність їх розв’язання є критично важливою для успішності практично всього спектра соціально орієнтованих ринкових трансформацій. По-перше тому, що спрямованість податкової політики на вирішення економічних проблем, зокрема через вплив податків на розподіл обмежених народногосподарських ресурсів, є реальним підґрунтям розв’язання багатьох економічних проблем; по-друге, зважаючи на можливість через податки впливати на обсяги доходів громадян; і, нарешті, по-третє, враховуючи безпосередню здатність податків виконувати егалітарну функцію в економіці, що відповідає завданням створення її соціально орієнтованої моделі.

Відповідно виділяються два напрями регулюючої ролі держави в галузі оподаткування:

1) фіскальний, що полягає в отриманні й акумулюванні податкових платежів, формуванні на цій основі дохідної частини бюджету з метою виконання державою завдань економічної та соціальної політики;

2) регулюючий, який полягає у стимулюванні чи дестимулюванні шляхом таких податкових важелів: види податків, об'єкти оподаткування, база оподаткування, податкові ставки, податкові пільги для певних форм економічної діяльності, виробництва і споживання ряду товарів та послуг, галузей і регіонів.

На думку Б. Болдирєва, податки виконують економічну функцію. При цьому він вказує, що «економічна функція означає, що податки, як активний учасник перерозподільчих процесів, серйозно впливають на відтворення, стимулюючи або стримуючи його темпи, посилюючи накопичення капіталу, розширюючи чи звужуючи платоспроможний попит населення"49. Реалізується така функція через систему санкцій, винятків, податкових кредитів. Вона проявляється в зміні об'єкта оподаткування, розмірів і ставок податків, оподатковуваної бази та інших параметрів, пов’язаних з розподільчими відносинами. З наведеної цитати можна зробити висновок, що, врешті-решт, йдеться про регулюючу функцію податків.

Регулююча функція податків має цілком самостійний характер, їй притаманний ряд властивостей, які характеризують багатогранність ролі податків у відтворювальному процесі. Держава, використовуючи регулюючу функцію, отримує можливість впливати на рівень соціально-економічного розвитку, стимулюючи чи дестимулюючи окремі його напрями. У міру активізації ролі держави в організації господарської діяльності, у регулюючої функції з’являються додаткові властивості, які знаходять свою реалізацію в окремих підфункціях.

Ряд економістів (Д. Чернік, В. Федосов) у ряду самостійних функцій податків називають контрольну. На думку прихильників такого підходу, вона проявляється в ролі оціночного показника ефективності кожного окремого податку та системи в цілому. Погоджуючись з подібною властивістю податків, слід, однак, відзначити таке. Структура податків, їх розміри створюють основу для аналізу фінансової політики держави і прийняття відповідних кроків до вдосконалення. Проте контрольна функція податків проявляється лише в умовах дії регулюючої функції, а тому може вважаться саме її підфункцією.

На думку В.М. Родіонової, податки виконують також і соціальну функцію. З нашої точки зору, як і у випадку з контролюючою функцією, її необхідно включити до складу регулюючої, адже остання охоплює всі процеси, пов’язані з розподілом ресурсів та багатства суспільства у цілому.
Тут цікаво буде подивитися на природу податків у контексті теорії економічної стратифікації суспільства П. Сорокіна.

Ефективність методів державного впливу на економіку ставить високі вимоги до регулюючої функції податків. Хоча виробництво домінує над іншими фазами відтворення, розподіл слід враховувати у ряду визначальних факторів економічного розвитку суспільства. Стрімке зростання ролі розподільчих відносин у суспільному відтворенні прямо впливає на мотиви підприємницької діяльності, стабільність, економічне зростання, величину національного багатства. Недостатнє використання регулюючого потенціалу окремих складових системи розподільчих відносин пояснює, поряд з іншими чинниками, недостатню ефективність трансформаційних процесів в Україні.
Податки як основний інструмент державного розподілу та перерозподілу сукупності виробничих, фінансових ресурсів належать до однієї з найбільш важливих складових системи перерозподілу доходів. За їх допомогою провадиться перерозподіл вартості створеного валового національного продукту між державою, юридичними і фізичними особами. У цьому розумінні податкова система перетворюється в структуроформуючу частину цілісної системи управління економікою.

економіка регулювання податковий будівельний вкладення

4. Регулювання розвитку будівельної індустрії. Капітальні вкладення

Основою у будівництві виступає будівельна індустрія, яка характеризує собою сукупність постійно діючих підрядних будівельно-монтажних і спеціалізованих організацій, які включають до свого складу підприємства, підсобні та допоміжні підрозділи.

Державне управління будівництвом здійснюється в межах єдиної галузевої системи з урахуванням загальнодержавних інтересів, інтересів регіонів та місцевого самоврядування, що пов’язано з розмежуванням державної власності (на загальнодержавну і місцеву) і закріпленням за органами місцевого самоврядування об'єктів будівельного комплексу і житлово-комунального господарства. В діяльності по здійсненню управління сферами, що аналізуються, в нинішніх умовах господарювання відповідні органи реалізують свої функції переважно шляхом координаційних, дозвільних, контрольно-наглядових повноважень. Слід ураховувати також те, що в управлінні будівництвом і житлово-комунальним господарством переплітаються інтереси не тільки органів, які безпосередньо вирішують ці питання, а й інших, оскільки всі органи державного управління, органи місцевого самоврядування, господарюючі та інші суб'єкти ведуть будівельні роботи, а житлово-комунальне господарство в переважній більшості передано в підпорядкування місцевим ланкам виконавчої системи та системи самоуправління.

Будівництво є галуззю матеріального виробництва, яка забезпечує створення і реконструкцію об'єктів виробничого, комунально-побутового, соціально-культурного та житлового призначення.

Управління будівництвом охоплює проведення єдиної технічної політики в галузі, планування і розробку організаційно-правових засад проектування і будівництва, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення, нормування, роботу з кадрами, організацію техніки безпеки та охорону праці, проведення заходів щодо підвищення якості архітектурних і будівельних робіт, здійснення контролю за додержанням будівельних правил, норм і стандартів та ін.

Основними завданнями в галузі будівництва в сучасних умовах є докорінна зміна інвестиційної політики, значне скорочення кількості одночасно споруджуваних об'єктів, істотне зменшення рівня незавершеного будівництва, розвиток малих і середніх населених пунктів.

Центральним органом державного управління будівництвом і житлово-комунальним господарством Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України (далі -- Держбуд України). Він діє на підставі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 9 грудня 1997 p.

Основними завданнями Держбуду України є: забезпечення проведення реформ у підвідомчих йому галузях господарства; забезпечення в них розроблення та реалізації заходів щодо енерго — та ресурсозбереження; впровадження екологічно безпечних технологій; здійснення заходів щодо комплексного планування територій, поліпшення архітектурно-планувального та інженерно-технічного рівня забудови населених пунктів, будинків і споруд; здійснення заходів щодо підвищення техніко-економічного рівня галузі будівництва та промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електротранспорту; організація роботи по стандартизації та ін.

Реформування будівельного комплексу і житлово-комунального господарства потребує не тільки координації зусиль багатьох міністерств та відомств, а й перенесення центра ваги реалізації проблем на місця. У зв’язку з цим великого значення набуває діяльність органів місцевого самоврядування, які мають значні повноваження у галузі житлово-комунального господарства і будівництва.

Однією з основних функцій Держбуду України та його органів на місцях є організація і забезпечення державного архітектурно-будівельного контролю та контролю за технічним станом житлового фонду і об'єктів комунального призначення незалежно від форм власності.

Державний архітектурно-будівельний контроль -- це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на забезпечення додержання законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог і технічних умов, а також положень затвердженої містобудівної документації та проектів конкретних об'єктів, місцевих правил забудови населених пунктів усіма суб'єктами містобудівної діяльності. Його здійснення є одним із чинників поліпшення якості будівництва, забезпечення експлуатаційної надійності будинків і споруд, захисту прав споживачів будівельної продукції.

Безпосередньо державний архітектурно-будівельний контроль здійснюють Державна архітектурно-будівельна інспекція у складі Держбуду України та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у складі місцевих органів містобудування і архітектури. Ці інспекції діють згідно з Положенням про державний архітектурно-будівельний контроль, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 p. (в редакції від 7 квітня 1995 p.).

Капітальні вкладення — це витрати на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте, так і розширене відтворення основних засобів.

Капітальні вкладення забезпечуються коштами з різних джерел, основним з який є національний доход, створюваний у сфері матеріального виробництва. Поряд з національним доходом джерелом засобів для капітальних вкладень є фонд відшкодування спожитих засобів праці. Джерелом коштів виступають також кредити іноземних банків і фірм. Кошти з цих джерел направляються на капітальні вкладення по декількох розподільних каналах. Тому в практиці забезпечення капітальних вкладень коштами з’являються різні по характері джерела коштів. До них варто віднести: власні фінансові ресурси інвесторів (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб); позикові фінансові кошти інвесторів (облігаційні позики, банківські і бюджетні кредити); притягнуті фінансові засоби інвесторів (кошти, отримані від реалізації акцій, пайові й інші внески громадян і юридичних осіб); бюджетні інвестиційні асигнування; кошти позабюджетних фондів, безкоштовні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян.

Склад коштів, що направляються на капітальні вкладення, залежить від того, хто є інвестором і яку формою власності він представляє. Так, інвесторами державних капітальних вкладень є органи влади і керівництво країною, областями й іншими адміністративно-територіальними утвореннями, а також державні підприємства й організації. У першому випадку капітальні вкладення здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів, позабюджетних фондів і позикових засобів. Державні підприємства й організації, а також ті, котрі засновані на колективній формі власності, забезпечують капітальні вкладення власними, притягнутими і позиковими коштами.

Введення в дію житлової площі та обсяг капітальних вкладень у житлове будівництво в прогнозний період визначається на основі додаткової потреби в житловій площі і середній вартості будівництва 1 м² загальної площі, яка диференціюється за регіонами країни.

Обсяг капітальних вкладень на житлове будівництво визначається за формулою

Кж = ПВзп + З,

де П -- житлова площа, яка має створюватись, споруджуватись у прогнозний період;

Взп -- середня вартість 1 м² загальної площі, що споруджується;

З -- приріст заділу по будівництву житла.

Капітальні вкладення — це витрати на: будівельно-монтажні роботи при зведенні будинків і споруджень; придбання, монтаж і налагодження машин і устаткування; проектно-пошукові роботи; витрати по відводу земельних ділянок і переселенню в зв’язку з будівництвом і ін. Для обліку, аналізу й інших цілей капітальні вкладення на підприємстві класифікуються по цілому ряді ознак.

Технологічна структура капітальних вкладень відображає співвідношення таких витрат:

* будівельні роботи;

* придбання устаткування, інструментів та інвентарю;

* монтаж устаткування;

* проектно-дослідні роботи;

* інші витрати.

5. Сутність житлової політики і визначення показників діяльності житлово-комунального господарства. Необхідність і головні напрями реформування ЖКГ

Житлова сфера є важливою складовою економіки країни, яка суттєво впливає на розвиток усіх галузей народного господарства України. Житлова проблема України була й залишається однією з найгостріших соціально-економічних проблем, яку необхідно розв’язати державі.

Головною метою державної житлової політики є забезпечення громадян житлом за рахунок розвитку житлового будівництва, зміни його структури, розширення різних джерел фінансування галузі, збільшення обсягів реконструкції і ремонту існуючого житлового фонду, а також захист прав користувачів та власників житла.

Необхідність реформування державної житлової політики зумовлена:

· скороченням обсягів державного фінансування житлового будівництва в зв’язку зі змінами в формуванні державного та місцевих бюджетів, значним падінням платоспроможності населення, інфляційними процесами в економіці;

· недостатньою підтримкою державою кооперативного та індивідуального житлового будівництва;

· невідповідністю житлових відносин змінам в економіці держави та необхідністю прискорення інтеграції житлової сфери в загальну систему ринкової економіки;

· невідповідністю розмірів платежів за користування державним житлом фактичним витратам на його утримання, недосконалістю діючої системи фінансування робіт, пов’язаних з обслуговуванням державного житлового фонду, а також утриманського відношення споживачів до житла, яке призводить до швидкого фізичного та морального зносу;

· соціальною несправедливістю у відношенні до громадян, які збудували і зберігають житло за власні кошти і водночас через діючу систему податків беруть участь у створенні і зберіганні житлового фонду;

· відсутністю у молоді економічних можливостей для будування або придбання житла, що є однією з причин погіршення демографічної ситуації в державі;

· надмірною монополізацією будівництва, реконструкції та утримання житла;

· орієнтованістю державної житлової політики на пріоритетність будівництва житла у великих містах, що зумовило значні диспропорції відносно рівня забезпеченості та благоустрою житла в різних за розміром населених пунктах, а також призвело до зубожіння сіл;

· недосконалістю системи розподілу та надання житла, обмеженістю можливостей вибору його за типом та місцем розміщення;

· недостатнім законодавчим врегулюванням відношень, які виникли в процесі приватизації державного житлового фонду.

Основні напрями державної житлової політики в умовах трансформації економіки у ринкову:

· створення умов, за яких кожен громадянин вільно, до своїх потреб і можливостей може збудувати, придбати у власність або одержати житло в оренду;

· надання житла на пільгових умовах користування громадянам, які потребують соціального захисту;

· поступовий перехід на самоокупну систему оплати за користування державним житлом з адресною субсидією окремим категоріям громадян на його утримання;

· роздержавлення існуючого житлового фонду шляхом його приватизації;

· кредитно-фінансова допомога з метою сприяння громадянам у будівництві і придбанні власного житла.

Для реалізації державної житлової політики та здійснення реформи у житловій сфері передбачено такі першочергові заходи:

· удосконалити законодавчу базу з метою врегулювання правил відносин у житловій сфері відповідно до соціального та економічного стану в державі;

· удосконалити фінансово-економічний механізм реалізації житлової реформи з активним залученням у будівництво та утримання житлового фонду одночасно з державними коштів населення і недержавних інвесторів, у тому числі іноземних;

· сприяти збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості та підвищенню рівня упорядкування житла в сільських населених пунктах, формуванню житлово-комунальної служби села;

· посилити соціальний захист малозабезпечених верств населення при переведенні житлової сфери у беззбитковий режим функціонування, урегулювавши розміри плати за користування житлом та комунальні послуги з урахуванням рівня доходів громадян і показників споживчої якості житла;

· поступово, в міру проведення економічних реформ, перерозподілити функції між державою, органами місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, громадянами у сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентралізації;

· сприяти розвитку різноманітних форм інвестування житлового будівництва;

· знизити витрати населення в житловій сфері шляхом подальшого розвитку конкуренції у сфері житлового будівництва та утримання житлового фонду, виробництва будівельних матеріалів, виробів і предметів облаштування;

· створити належні умови для подальшого розвитку процесів приватизації державного житлового фонду та створення об'єднань (товариств) співвласників житла.

Основними напрямами прискорення реформування житлово-комунального господарства, спрямованого на здешевлення вартості та підвищення якості житлово-комунальних послуг, забезпечення прозорості встановлення тарифів на ці послуги, збільшення джерел їх фінансування при забезпеченні гарантій для соціально незахищених верств населення є поглиблення демонополізації та розвиток конкурентного середовища; вдосконалення системи житлово-комунального господарства через реструктуризацію та запровадження договірних відносин між споживачами і виробниками послуг із забезпеченням їхнього правового захисту; реформування системи фінансування житлово-комунального господарства.

Обов’язковою умовою проведення житлово-комунальної реформи є зміна тактики ціноутворення, а саме: перехід від простого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги до поступової диференціації цих тарифів з урахуванням реальних доходів громадян і фактичних витрат виробників житлово-комунальних послуг, якості та місцезнаходження житла.

До складу житлово-комунального господарства (ЖКГ) входять будівельні і ремонтні організації, пов’язані з експлуатацією житлового фонду, і підприємства, які пропонують такі послуги, як санітарно-технічні (водопровід, каналізація, прибирання та вивіз сміття, снігу, догляд за зеленими насадженнями); енергетичні (електростанції, електромережі, котельні, газові господарства, теплові мережі); транспортні (метрополітен, автобусні, трамвайно-тролейбусні парки та ін.); шляхові (шляхо-мостове господарство).

У прогнозуванні розвитку житлового господарства використовуються такі показники:

· загальна та додаткова потреби в житловій площі;

· упровадження в дію житлової площі (в м2);

· обсяг капітальних вкладень за рахунок різних джерел фінансування.

Вихідним показником є готівковий житловий фонд як сукупність всіх житлових приміщень незалежно від форми власності, включаючи житлові будинки, спеціальні будинки (гуртожитки, притулки, дитячі будинки, будинки для одиноких старих громадян та ін.), квартири, службові приміщення (житлові), інші житлові приміщення, придатні для проживання. Розміри можливого розширення житлового фонду визначаються обсягом капітальних вкладень за всіма джерелами фінансування і змінами вартості будівництва житла. Загальна потреба в житловій площі в прогнозований період розраховується виходячи з перспективної чисельності населення і норм його забезпечення житловою площею на одного жителя.

Житлова площа -- це площа без допоміжних приміщень (коридорів, кухонь, туалетів, ванних кімнат, комірок).

Норма надання житла (санітарна норма) -- це розмір житлової площі (9 м2 на людину), з урахуванням якого сім'ї виділяють житлову площу. Загальна площа житлових будинків розраховується як сума площ житлових та допоміжних приміщень квартир.

У прогнозуванні розвитку даної сфери використовується система показників у натуральному та грошовому вираженні, які розроблені за видами послуг. Основний показник для всіх видів підприємств комунального господарства -- це обсяг реалізації продукції або послуг у натуральному або грошовому вираженні. Крім цього використовуються окремі показники. Показники роботи мережі водопостачання: загальний обсяг водопостачання; середня потреба води на одного жителя; протяжність і потужність водопровідної мережі. Потреба у воді для промислових підприємств визначається на основі норм споживання на одиницю обсягу продукції та обсягу виробництва продукції. Потребу у воді для населення розраховують виходячи з чисельності населення і норми витрат води на одного жителя.

Необхідність реформування державної житлової політики зумовлена:

· невідповідністю житлових відносин змінам в економіці країни та необхідністю прискорення інтеграції житлової сфери у загальну систему ринкової економіки;

· скороченням обсягів державного фінансування житлового будівництва у зв’язку із змінами у формуванні державного та місцевих бюджетів, падінням платіжної спроможності населення, інфляційними процесами в економіці;

· недостатньою підтримкою з боку держави кооперативного та індивідуального житлового будівництва;

· невідповідністю розмірів платежів за користування державним житлом фактичним витратам на його утримання, недосконалістю діючої системи фінансування робіт, пов’язаних з обслуговуванням державного житлового фонду, а також утриманським ставленням користувачів до житла, що призводить до його швидкого фізичного та морального зношення;

· соціальною несправедливістю щодо громадян, які побудували і утримують житло за власні кошти і в той же час через діючу систему податків беруть участь у створенні та утриманні державного житлового фонду;

· орієнтованістю державної житлової політики на пріоритетність будівництва житла у великих містах, що зумовило значні диспропорції щодо рівня забезпеченості та благоустрою житла в різних за розміром населених пунктах, а також призвело до занепаду сіл;

· надмірною монополізацією будівництва, реконструкції та утримання житла;

· недосконалістю системи розподілу та надання житла, обмеженістю можливостей вибору його за типами та місцем розташування;

· відсутністю у молоді економічних можливостей для будівництва або придбання житла, що є однією з причин погіршення демографічної ситуації в державі;

· недостатньою законодавчою врегульованістю відносин, що виникають у процесі приватизації державного житлового фонду.

Список використаної літератури

1. Антонов А. Удосконалення податкової системи// Фінанси України. — 2001. — № 5. — С. 82−86.

2. Аткинсон Э. Б. Лекции по экономической теории государственного сектора. — М.: Аспект Пресс, 1999. — 832 с.

3. Баликоев В. З. Общая экономическая теория: политэкономия, макроэкономика, микроэкономика. — М.: Лада, 2000. — 328 с.

4. Банхаева Ф. Х. Методологические и теоретические положения налогообложения// Налоговый вестник. — 1999. — № 11. — С. 18−20.

5. Бараулин С. В. Налоги как цена услуг государства// Финансы. — 2003. — № 2. — С. 25−27.

6. Бахрах Д. Н. Административное право: Учебник для вузов. — М., 1997. — 424 с.

7. Білоконенко О. В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. — К.: Європейський університет, 2001. — С. 75−80.

8. Василик О. Д. Державні фінанси України. — К.: Вища школа, 1997. — 383 с.

9. Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и перспектив развития. — К.: Наук. думка, 2003. — 215 с.

10. Гайдар Е. Тактика реформ и уровень государственной нагрузки на экономику// Вопросы экономики. — 1998. — № 4. — С. 4−14.

11. Гайдуцький П. І. Фінансування соціальної політики. — К.: УАДУ, 1999. — 364 с.

12. Геєць В. Довгострокові умови та фактори розвитку економіки України// Економіст. — 1999. — № 3. — С. 16−28.

13. Головко В. Українська економіка у І півріччі (макроекономічний аспект)// Економіка України. — 2000. — № 9. — С. 42−61.

14. Гриненко А. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов переходу до ринку// Україна: Аспекти праці. — 2003. — № 5. — С. 15−18.

15. Данилишен Б. Сучасні тенденції регулювання процесів природокористування в Україні// Економіка України. — 2004. — № 11. — С. 8−11.

16. Драго Р. Административная наука. — М.: Наука, 2002. — 366 с.

17. Заблоцький Б. Ф. Економіка України. — Л.: ЛБК НБУ, 1997. — 452 с.

18. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1998. — 274 с.

19. Овсянко Д. М. Административное право. — М.: Наука, 1997. — 329 с.

20. Панасюк Б. Податки як дзеркало економічного і політичного стану країни// Банківська справа. — 1999. — № 5. — С. 16.

21. Рыбалкин В. Е. Анализ экономики: страны, рынок, фирма. — М.: Наука, 1999. — 304 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой