Державно-управлінські відносини в Україні

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВАРІАНТ 25

План

1. Проаналізувати сучасний вітчизняний механізм стримувань і противаг, визначити його недоліки і перспективи їх усунення

2. Визначити місце митної служби в забезпеченні національної безпеки України

3. Проаналізувати нормативно-правову складову державної політики

4. Дати оцінку ідеям федералізації України

Список використаної літератури

1. Проаналізувати сучасний вітчизняний механізм стримувань і противаг, визначити його недоліки і перспективи їх усунення

У системі державно-управлінських відносин, що склалася в Україні, існують суттєві функціональні дисбаланси, які заважають створенню дієздатного механізму стримувань і противаг, а відтак і ефективному державному управлінню.

Ці дисбаланси механізму стримувань і противаг ось які:

1. Умови формування та відставки складу ряду. Конституцією України визначається суперечливий порядок формування Кабінету Міністрів, коли одна частина членів уряду (Міністр оборони, Міністр закордонних справ) призначаються Верховною Радою за поданням Президента, а інша — за поданням Прем'єр-міністра. Така норма здатна підірвати основи діяльності уряду як цілісного органу виконавчої влади. Водночас ця норма обмежує вплив Кабінету Міністрів на сферу оборони і зовнішньої політики, що, за висновками багатьох експертів, суперечить практиці демократичних країн. Як зазначається у висновках Венеціанської комісії: «Процедура внесення кандидатур та відмінності в статусі (членів) такого важливого політичного органу, як Кабінет Міністрів, викликають занепокоєння стосовно необхідної згуртованості Кабінету та реалізації його політики, особливо в умовах специфічного контексту української політичної системи, де відносини між Президентом та Прем'єр-міністром інколи стають гостро суперницькими».

У результаті новацій, внесених у Конституцію в 2004 р., виникло, образно кажучи, дві виконавчі гілки влади, коли одна частина міністрів призначається де-факто Прем'єр-міністром, інша — Президентом. До цього додається, що глави місцевих адміністрацій призначаються Президентом, але у повсякденній роботі підзвітні уряду.

Для збереження балансу стримувань і противаг для всіх членів уряду повинен існувати єдиний принцип призначення, так само як і відставки. За чинною Конституцією членів уряду, що призначені за поданням Прем'єр-міністра, можна відправити у відставку без урахування позиції Президента. Загроза одноосібного звільнення без обов’язкового отримання згоди від іншого політичного суб'єкта ставить членів Кабінету Міністрів у цілковиту залежність лише від парламентської більшості, що в українських умовах зумовлюватиме їхню «лояльність» до окремих лобістських груп народних депутатів. У висновках Національної комісії із зміцнення демократії та верховенства права стверджується, що парламентсько-президентська форма правління, обмежуючи повноваження Президента, не повинна позбавляти його можливості впливати на політичний процес. Статус Президента як глави держави надає йому право виступати вищою інстанцією в кризових ситуаціях. Нові конституційні положення, згідно з якими Кабінет Міністрів відповідальний не лише перед Верховною Радою, а й перед Президентом України (частина друга ст. 113 Конституції України) покладають на главу держави обов’язок брати участь у прийнятті відставки уряду.

На порядку денному стоїть необхідність інституційного та функціонального розмежування політичної та адміністративної складових у системі державного управління. В чинному Законі «Про Кабінет Міністрів» відсутні позиції, які б розмежовували політичні та адміністративні складові у виконавчій владі, тим самим закладаються умови для виникнення так званого феномену «парламентаризації виконавчої влади». Сьогодні актуальним також є питання щодо розвитку коаліційного принципу формування уряду, коли, зокрема, були б визначені адміністративні посади у виконавчій владі, призначення на яких не залежало б від результатів виборчих кампаній, а диктувалося виключно критеріями професіоналізму державних службовців. Це сприяло б встановленню стабільності і збереженню інституційної пам’яті в системі виконавчої влади.

2. Відсутність функціонального розподілу органів виконавчої влади та державних кампаній-монополістів. Це створює умови для конфлікту між Президентом і Прем'єр-міністром з приводу підзвітності і контролю над органами влади з особливим статусом, регуляторних органів влади та державних кампаній-монополістів. Красномовним прикладом конфлікту інтересів може слугувати історія підпорядкування НАК «Нафтогаз України». За право призначати менеджмент цієї кампанії та контролювати фінансові потоки постійно точиться боротьба між президентськими та урядовими структурами.

3. Суперечності стосовно переліку актів, якими керується уряд у своїй роботі. Ст. 113 Конституції вказує, що уряд керується указами Президента, натомість ст. 116 зазначає, що актами Президента. Втім до останніх можуть входити такі форми, як доручення, розпорядження, в тому числі і не публічні, які адресуються Прем'єр-міністру і міністрам. Невизначеність цієї норми у Конституції провокує непорозуміння і конфлікти з приводу з’ясування конкретних форм співпраці президентських і урядових структур.

В Україні формується корпоративна політична система, яка дедалі перетворюється на систему закритих від впливу громадянського суспільства політичних відносин, де рішення приймаються вузьким колом політиків з метою реалізації власних корпоративних інтересів. Головною умовою корпоратизації політичної системи є чинна виборча система, яка базується на моделі «закритих» виборчих списків. За такою виборчою системою виборці позбавлені права впливати на персональний склад депутатського корпусу, який формується обмеженим колом партійних вождів та фінансовими спонсорами партій.

Для запобігання корпоратизації політики і, відповідно, встановленню дієвого балансу між партійно-груповими і суспільними інтересами необхідно, як мінімум, скасувати чинну виборчу систему і впровадити пропорційну систему, що базується на моделі «відкритих» (або регіональних) виборчих списків. За такою системою виборці зможуть безпосередньо впливати на персональний склад депутатського корпусу, а відтак і на державну політику.

4. До макрополітичних складових також необхідно віднести відсутність у Конституції визначення принципу повсюдності місцевого самоврядування та розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування і державними місцевими адміністраціями. До зазначених недоліків можна віднести також відсутність визначення засад регіонального самоврядування.

Чинне законодавство стосовно самоврядування не діє на території поза межами населених пунктів. Території між населеними пунктами перебувають під юрисдикцією місцевих державних адміністрацій. Відсутність розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування і держадміністраціями призводить до конфліктів. Серед недоліків чинної Конституції також міжнародні експерти називають необхідність створення органів регіонального самоврядування — виконавчих комітетів районних і обласних рад, які б стали основою регіонального самоврядування.

Протиріччя, що закладені в Конституції внаслідок так званої політичної реформи стали джерелом виникнення дисбалансів у механізмі стримувань і противаг. Зазначені недоліки у розподілі повноважень гілок влади та відсутність збалансованого механізму стримувань і противаг призвели до виникнення політичної кризи у 2006−2007 рр. і стали причинами дострокового припинення повноважень Верховної Ради V скликання.

Отже, на сьогодні конституційний процес в Україні не закінчений і в подальшому політичні сили повинні повернутися до необхідності внесення змін до Конституції з метою більш чіткого визначення розподілу гілок влади і створення ефективного балансу стримувань і противаг.

Для формування ефективної системи державного управління необхідно відновити баланс стримувань і противаг між державними інститутами влади, політичними партіями, фінансово-промисловими групами і суспільством.

Проведений аналіз показав, що завдання побудови балансу стримувань і противаг існує у площині державно-управлінських відносин і в макрополітичному аспекті.

У ракурсі державно-управлінських відносин побудова балансу стримувань і противаг можлива через впровадження таких інституційних змін: а) упорядкування умов формування та відставки персонального складу уряду; б) упровадження інституціонального розмежування між політичними та адміністративними складовими в системі державного управління; в) визначення прозорого механізму реорганізації органів виконавчої влади; г) розмежування функцій формування, реалізації та контролю над впровадженням державної політики; д) визначення функціонального розподілу органів виконавчої влади та державних кампаній-монополістів; е) визначення механізму співпраці президентських та урядових структур, зокрема правого статусу актів, якими повинен керуватися уряд у своїй роботі.

У ракурсі макрополітичних проблем завдання побудови балансу стримувань і противаг можливе через впровадження таких змін у політичній системі:

а) необхідно визначити в Конституції принцип повсюдності місцевого самоврядування, а також розмежувати повноваження між органами місцевого самоврядування і державними місцевими адміністраціями. До зазначених проблем необхідно віднести завдання законодавчого обґрунтування засад регіонального самоврядування;

б) необхідно докласти максимум зусиль для зупинення корпоратизації політичної сфери і побудови плюралістичної відкритої політичної системи. Для цього необхідно позбавити політичну систему від дисбалансів, пов’язаних із негативними наслідками чинної виборчої системи. А саме, необхідно скасувати виборчу систему, що базується на моделі «закритих» виборчих списків і впровадити пропорційну систему, що базується на моделі «відкритих» (або регіональних) виборчих списків. За такою системою виборці отримують можливість безпосередньо впливати на персональний склад депутатського корпусу у Верховній Раді.

Упровадження зазначених позицій внесе ясність у розмежування повноважень між гілками влади, створить баланс стримувань і противаг, зменшить рівень корпоратизації політики.

2. Визначити місце митної служби в забезпеченні національної безпеки України

держаний політика національний безпека

Національна єдність як запорука забезпечення ефективного захисту інтересів особи, суспільства й держави досягається за умови поваги до гідності людини та реалізації життєво важливих національних інтересів України. Життєдіяльність людини потребує певних умов існування: природно-кліматичних, ресурсних, соціальних та інших, причому ці системи повинні бути адаптовані для задоволення потреб людини.

Одною з таких систем є економічна система, призначення якої полягає в забезпеченні потреб людини через реалізацію та досягнення національних інтересів у цій сфері, зокрема конку рентоспроможності держави й економічного добробуту населення. Діяльність державних систем і механізмів управління економікою на різних рівнях влади повинна мати на меті підвищення ефективності функціонування національного господарства та забезпечення його економічної безпеки.

Суть самого поняття «безпека» полягає в можливості або здатності протистояти різноманітним небезпекам, загрозам, викликам, впливам, ризикам. Таким чином, для глибшого розуміння поняття «безпека» необхідно розглянути зміст та взаємозв'язок понять, що пов’язані з ним.

Митна загроза — конкретна чи безпосередня форма митної небезпеки на стадії переходу її з можливості в реальність як результат протиріч, що мають місце й формуються в самому суспільстві, у зовнішньоекономічних сферах, у політичних та економічних відносинах, у сфері організації та забезпечення митної діяльності, у техногенних, природних та інших явищах тощо, яка конкретизується відповідною формою прояву й способом впливу й наслідки якої можуть заподіяти будь-якої митної шкоди.

Економічна безпека держави є комплексною системою, яка включає в себе множину елементів і напрямів. Серед них: фінансова, грошова, енергетична, зовнішньоекономічна, митна, ресурсна, демографічна, продовольча, валютна, кримінальна, медична, інформаційна безпеки, безпека питної води та інші. При цьому структура економічної безпеки тісно пов’язана зі структурою самої економічної системи. Досягнення економічної безпеки можливе як результат досягнення кінцевих цілей її складових.

У іншому разі, якщо в якій-небудь підсистемі не буде досягнутий суверенітет (безпека), країна стає частково залежною від зовнішнього оточення (інших країн, міжнародних організацій тощо).

Рис. 1. Умовна структура національної та економічної безпеки й місце митної безпеки.

Митна безпека являє собою комплекс (систему) ефективних економічних, правових, політичних та інших заходів держави, суспільства й людей із захисту інтересів (у тому числі інтересів власності) народу та держави в зовнішньоекономічній сфері і, зокрема, у митній сфері.

Зовнішньоекономічна безпека та митна безпека — це поняття, які мають взаємні пересічення, але взаємно не поглинаються. З одного боку, митна безпека випливає із зовнішньоекономічної безпеки та є її складовою, з іншого — митна безпека, яка забезпечується виконанням митної справи, перебуває на стику силових і несилових складових національної безпеки й може бути виділена в окреме поняття.

Митну безпеку можна визначити як стан захищеності митних інтересів держави. Під забезпеченням митної безпеки можна розуміти упровадження в митній справі сукупності засобів, здатних протидіяти внутрішнім і зовнішнім загрозам та викликам у сфері митних економічних відносин; забезпечити можливість досягнення необхідного рівня захищеності, надійності та усталеності митної служби шляхом створення ефективного регуляторного організаційно-економічного механізму. У цьому контексті поняття «забезпечення митної безпеки» слід розглядати як здатність управлінських рішень в рамках створеної системи захисту економічних інтересів держави, протидіяти можливим небезпекам у митній галузі.

Головна мета забезпечення митної безпеки — це досягти необхідного рівня надійності митної системи.

Під митними інтересами держави слід розуміти специфічні національні інтереси держави, забезпечення та реалізація яких досягаються провадженням митної справи. Митні інтереси — це певний спектр (сукупність) національних інтересів держави, що пов’язані із їх забезпеченням і реалізацією виконанням митної справи й задоволення яких сприяє забезпеченню ефективного функціонування, стійкого розвитку економічної системи, зменшенню загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві в сферах, що пов’язані з митною сферою та визначається поточним станом зовнішньоекономічних відносин, повнотою задоволення матеріальних потреб громадян, ступенями реалізації визначених стратегічних орієнтирів соціально%економічного розвитку й захисту культурного та інформаційного середовища держави, станом зовнішньоекономічної та митної безпеки.

Оскільки безпосередньо митна справа організується й реалізується митною службою, яка є органом виконавчої влади, якому делеговано право здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, переміщуваних через митний кордон, то вона є головним суб'єктом забезпечення митної безпеки, а предметом митної безпеки, тобто тим, на захист чого митна безпека спрямована, є митні інтереси держави. Тоді об'єкт митної безпеки — діяльність митної служби із забезпечення митних інтересів держави. Місце митної безпеки в системі національної безпеки та її зв’язок з митною політикою представлений на рис. 2.

Рисунок 2. Місце митної безпеки в системі національної безпеки та її зв’язок з митною політикою та митною справою.

Метою реалізації митних інтересів повинно бути підтримання такого стану економічної сфери держави, який характеризується стійкістю до негативних зовнішніх загроз, здатністю цієї сфери забезпечувати ефективне функціонування економіки держави й економічне зростання. Митні інтереси повинні визначатися виходячи з потреби забезпечення гідного місця держави на міжнародній економічній арені й з урахуванням умов сучасного швидкозмінного середовища. Митні інтереси потребують спочатку визначення, а згодом — реалізації та захисту. Визначення митних інтересів повинно ґрунтуватися на таких чинниках: сукупності економічних інтересів; сукупності цілей на конкретному етапі здійснення митної політики; урахуванні поточного стану зовнішньоекономічної та митної безпеки; сукупності існуючих на цей час зовнішніх і внутрішніх загроз.

Як уже зазначалося, заходи митної безпеки спрямовано на дотримання митних інтересів держави. Захист митних інтересів забезпечує зовнішньоекономічну безпеку та власне митну безпеку, з чого випливають відповідно дві групи митних інтересів. І хоча митні інтереси підвищують як зовнішньоекономічну, так і митну безпеку, при цьому ці групи інтересів мають певні відмінності.

3. Проаналізувати нормативно-правову складову державної політики

Сукупність цілей, завдань і функцій держави, що нею практично реалізуються, засобів і методів, які при цьому використовуються, віддзеркалюють сутність держави. Їх формування, правове закріплення здійснюється політичною системою та виражається державною політикою.

Зазвичай під політикою (від грец. «politik» -- державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, спрямовану головним чином на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади. В інституціональному аспекті політика являє собою інституйовану групу інтересів певних політичних суб'єктів. До останніх відносять партії, класи, нації, професійні групи, індивідуумів, інші соціальні угрупування.

Рис. 3. Основні елементи політики.

Будь-яка державна політика реалізується в певних умовах з використанням адекватних їй засобів. Формулюючи сутність державної політики, актуально зазначити умови і засоби, які їй сприяють і можуть бути практично використані:

1)державно-правові, які полягають у створенні узгодженого правового простору країни, певною мірою ідентичного, структурованого, який дозволяє максимально використовувати технології політичної, економічної, соціальної та іншої діяльності зі своїми особливостями та спеціалізаціями;

2)соціально-психологічні, які включають у себе усвідомлення нових життєвих орієнтирів, відхід від ілюзій, від усього того, що не відповідає реаліям життя і не народжує розбудовчу енергію людей;

3)діяльнісно-практичні, коли рішення, дії, операції, процедури, вчинки тощо спрямовані на досягнення цілей державної політики та здійснюються в її руслі, «просувають» цю політику і наочно розкривають її цінність для суспільства.

Питання формалізації, закріплення та реалізації політики в демократичній, соціальній, правовій державі стають найбільш актуальними в процесі створення громадянського суспільства, а точніше -- створення державою умов для формування та розвитку громадянського суспільства.

Громадянське суспільство -- це вільне, демократичне, правове, цивілізоване суспільство; це ринкове багатоукладне конкурентне суспільство зі змішаною економікою, суспільство ініціативного підприємництва, розумного балансу інтересів різних соціальних прошарків.

Незважаючи на ситуацію тієї чи іншої країни, можна навести найбільш загальні ідеї та принципи громадянського суспільства. До них належать: беззаперечне визнання та захист прав людини і громадянина; економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини; рівність усіх перед законом, надійна правова захищеність особи, свобода слова та друку, незалежність засобів масової інформації, невтручання держави в особисте життя громадян, їхні взаємні обов’язки; правова держава, заснована на принципах легітимності та демократичного характеру влади, поділу та взаємодії різних гілок влади, політичного та ідеологічного плюралізму, наявності легальної опозиції, політичного партнерства; соціальна держава, що забезпечує умови для достатнього рівня життя, соціального партнерства.

Громадянське суспільство зі своєю багатоманітністю суб'єктів, плюралізмом ідеологій тощо не може мати багато політик, не може змінювати напрями свого розвитку, не може служити то одним, то іншим прошаркам суспільства. Саме для цього найактуальнішим постає політичне і соціальне партнерство. Цим об'єднуючим, інтегруючим і компромісним явищем є розроблені та законодавчо визнані стратегічні, тактичні та оперативні цілі, що являють собою основу державної політики.

У формуванні державної політики важливим елементом є визначення загального інтересу та волі більшості громадян. Воно здійснюється: волевиявленням народу під час проведення виборів Президента України, народних депутатів і депутатів органів місцевого самоврядування, референдумів; волевиявленням суб'єктів політичної системи, особливо під час формування фракцій у Верховній Раді України, виборчих блоків, об'єднань і рухів у період виборчих компаній; впливом професійних спілок, об'єднань суб'єктів господарювання, професійних і соціальних угруповань тощо.

Засоби реалізації державної політики досить різні: від запровадження та ефективного використання різноманітних форм власності, ринкової економіки до удосконалення систем інформації, освіти і виховання тощо. Політика безпосередньо та діалектично пов’язана з мораллю, духовною, релігійною та іншими сферами суспільного життя.

Оскільки в державній політиці віддзеркалюються докорінні інтереси суспільства, вона справедливо вважається концентрованим вираженням економіки. Але оскільки державна політика має певну відносну самостійність, вона активно впливає на економічну сферу суспільства.

Першоосновою регулювання всіх інтересів є окремий напрям державної політики (можна виділити такі напрями загальної державної політики: економічний, соціальний, національний, демографічний, аграрний, культурний, військовий) -- державна економічна політика, яка реалізується в кожний конкретний період часу.

Державна економічна політика являє собою компроміс між численними та різноманітними інтересами з метою досягнення максимального «блага» в межах існуючого суспільного устрою. Стисло зміст сучасної економічної політики можна визначити як реформування матеріального і духовного виробництва та соціальних умов життя на основі науково-технічного прогресу (нових технологій), проведення структурних реформ і взаємовигідного розподілу праці з іншими країнами.

Державна економічна політика має: 1) носити системний характер, бути тільки комплексною та охоплювати всі сфери людської життєдіяльності; 2)ґрунтуватися на власних матеріальних, фінансових, енергетичних, кадрових та інших ресурсах з урахуванням міжнародного розподілу праці; 3) створювати умови для вирішення соціальних проблем населення, зокрема розширення і зміцнення «середнього класу», який виступає реальною та зацікавленою силою правової держави і громадянського суспільства; 4) залучати людей до справи і завдяки цьому нівелювати соціальне та політичне напруження; 5) сприяти рівноправному діловому і взаємовигідному співробітництву всередині країни -- між її складовими частинами, ззовні -- з іншими країнами; викликати у людей почуття гідності, гордості та віри в себе.

Навіть за умови базисного характеру економіки її рівень і розвиток визначаються економічними джерелами і чинниками, політичними, соціальними, правовими регуляторами свідомості та поведінки людини. Їх урахування дасть змогу державі впливати на чинники суспільних процесів, регулювати їх, тим самим впливати на суспільство та політичну систему.

Метою державної економічної політики є досягнення максимально можливого добробуту суспільства шляхом всебічного розвитку соціально-економічної системи та забезпечення соціальної і політичної стабільності. Справжня державна політика неодмінно виходить на людину, зачіпає її та сприяє задоволенню її потреб. Вона може бути здійсненою лише тоді, коли стане добровільним здобутком усіх громадян.

Адекватність і своєчасність законодавчої діяльності забезпечуються не тільки професійним аналізом соціально-економічного стану держави, а й здатністю вироблення і дотримання об'єктивно зумовленого суспільного інтересу, врахування економічних передумов і можливих наслідків упровадження законодавчих актів.

Реалізація останніх належить до функцій виконавчої влади.

Отже, взаємодія і взаємосприяння законодавчої та виконавчої гілок влади є критично актуальними для формування і запровадження державної економічної політики, особливо в умовах трансформаційного періоду, що характеризується нестабільністю економічного та соціального стану суспільства.

Розглянемо процес формування державної політики. Її засади формуються на підставі конституційних положень, щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України, актів Верховної Ради України та довгострокових програм розвитку. Саме в них на підставі аналізу економічної, соціальної та політичної ситуації на засадах дотримання основних цілей і ознак держави формуються пріоритетні напрями економічного та соціального розвитку держави.

4. Дати оцінку ідеям федералізації України

Формування території сучасної України відбувалось протягом тривалого історичного періоду. При цьому різні її регіони входили до складу різних держав, в яких була своя організація державної влади і своя система взаємин між центральною і місцевою владою.

У концепції федералізму українська політична думка дореволюційного періоду намагалася знайти компроміс між національними та імперськими інтересами. Українські мислителі й політики пов’язували перспективи національного самовизначення з демократизацією і децентралізацією Росії. Свою кінцеву мету вони бачили у перетворенні Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, в системі якої Україна мала б не тільки право на культурний розвиток, а й на політичне самоврядування.

З цього приводу відомий український історик та громадський діяч М. Драгоманов писав: «Незалежність певної країни і нації може бути досягнута або її повним виділенням в окрему державу, або забезпеченням її самоврядування без такого відділення». Сам М. Драгоманов віддавав перевагу другому варіанту. Український історик і державний діяч М. Грушевський національні прагнення українського народу сформулював таким чином: «Вірні заповітам українського національного визвольного руху, який висунув федеративний принцип як підставу майбутнього улаштування відносин політичних і національних, і незмінно проводив його, починаючи з так званого Кирило-Мефодіївського братства, ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим способом державного союзу з інтересами вільного і природного розвитку національного життя…». М. Грушевський визнає, що поштовхом до створення концепції федеративного устрою держави слугували погляди «братчиків», зокрема концептуальна ідея федералізму ідеолога Кирило-Мефодіївського товариства Миколи Костомарова. М. Грушевський, вважаючи, що «Українська Республіка в кінцевому рахунку буде федерацією земель — сполученими штатами України», також зазначав: «Чи буде Українська Республіка формально називатися федеративною чи ні, фактично вона все одно повинна організовуватися як федерація своїх фактичних республік-громад. Будь-яке нав’язування громадам механічної унітарності, примусових зв’язків буде великою помилкою, яка викличе тільки відсіч, реакцію відцентровування, або ж дасть підставу для нових усобиць».

Одним із важливих політичних і теоретичних джерел проблеми територіальної організації Української держави є універсали Центральної Ради, які містять вимоги до російського уряду про надання Україні автономії.

Конституція Української Народної Республіки (УНР) також визначила принципи її державно-територіального устрою, основу якого складали землі, волості та громади. Їх відносини з державою були визначені таким чином: «Не порушуючи єдності своєї влади, УНР наділяє свої землі широкими правами самоврядування, дотримуючись принципу децентралізації» [6, с. 79].

Отже, ідеї федералізму в Україні не є породженням сучасної ситуації. На початку 90-х років минулого століття, коли обговорювалися різні проекти майбутньої Конституції України, питання про систему адміністративно-територіального устрою було одним із головних.

У листопаді 1992 року Адміністрація Президента України, Верховна Рада України, Академія наук України та низка інших установ і організацій провели науково-практичну конференцію «Актуальні проблеми управління територіями в Україні», на якій визначилися два основних підходи до майбутньої форми територіальної організації країни. Одні учасники конференції відстоювали й обґрунтовували необхідність федеративного устрою, інші - унітарну державу.

При цьому мали місце дуже різні думки. По-перше, виявився різнобій у розумінні самої сутності територіальної організації держави та неоднозначне тлумачення пов’язаних з цим ключових понять: політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій, населений пункт тощо. По-друге, не було єдиної думки і в питанні про вибір критеріїв, покладених в основу майбутньої територіальної організації Української держави. По-третє, головні розбіжності виявилися під час вирішення проблеми організації влади в територіальних утвореннях, при визначенні їх правового статусу, рівнів територіального поділу, системи взаємин між центром і складовими держави.

При обговоренні проектів Конституції України також пропонувалися різні варіанти територіального устрою України — від унітарного до федеративно-земельного. При їх обговоренні, наприклад, фахівець із конституційного права з Німеччини Клаус Абмайєр зазначав: «Федералізм — це спосіб поділити владу держави, посилити демократію й забезпечити громадянину особисту свободу».

Зазначу, що прихильники унітарного устрою основним аргументом проти федералізації висувають те, що в Україні немає передумов для такого устрою. Але як бути зі справедливим зауваженням О. Ю. Данильчука і А. С. Захарчука, що «…ми повинні бути свідомі того, що історична територія України формувалась із трьох частин: Наддніпрянщини і Західної України як двох етнографічних центрів українства й третього ареалу — широкої зони пізнішої колонізації, яка охоплює Схід і Південь країни. У свою чергу, Західна Україна формувалась як складова трьох частин: Буковини, Галичини й Волині та Закарпаття. У Східній Україні як специфічний регіон можемо виділити Слобожанщину.

На цей географічний у своїй основі поділ накладаються соціально-політичні чинники й особливості правового становища зазначених частин, тобто історичний розвиток першого і третього ареалів у складі Російської держави та СРСР, а другого — у складі центрально- і східноєвропейських держав.

Нарешті, не можна не брати до уваги й третю «лінію розлому, пов’язану з дією конфесійних чинників: по цій „лінії“ діють насамперед розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві».

Конституція України 1996 року закріпила основи системи адміністративно-територіального устрою України, визначила найважливіші принципи її побудови та конкретні елементи:

Автономна Республіка Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села, спеціальний статус мають міста Київ і Севастополь. В Україні область, як і Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь — це верхній рівень адміністративно-територіального устрою.

Другий рівень включає в себе райони і третій — села, селища, міста, райони в містах (Конституція України, ст. 133).

Зауважу, що Основний Закон не вирішив багато питань територіальної організації держави. Адміністративно-територіальний устрій — це не просто поділ тієї чи іншої країни на області, землі або штати, не просто система підпорядкування державної бюрократії. Це, в кінцевому підсумку, громадянська, мовна, культурна, підприємницька свобода або її відсутність.

Саме тому так агресивно сприймалися і сприймаються спроби підняти в Україні питання зміни устрою, заміни унітаризму федералізмом. Першою серйозною спробою було питання № 5 Всеукраїнського референдуму 2000 р.: «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України та у виборче законодавство?». Позитивна відповідь населення фактично дала б дорогу виборам голів обласних державних адміністрацій, за якими, природно, стояла й федералізація України.

Другий раз питання про федералізацію під прапором бімеркалізму (двопалатності парламенту) було піднято навесні 2002 року після парламентських виборів. За створення двопалатного парламенту та виборність голів обласних державних адміністрацій виступали і представники блоку «За єдину Україну» (Д. Табачник), і «Нашої України» (П. Мовчан), підтримав ідею такої виборності і В. Ющенко.

Але питання так і залишилось відкритим. Прихильники унітаризму запевняють, що у випадку федеративного устрою країна втратить керованість, а у двопалатному парламенті практично неможливо буде прийняти рішення або закон. З їхніми аргументами можна частково погодитися. Так, дійсно, закон, потрібний для певних сил, прийняти буде набагато важче, і часу для ухвалення законів потрібно буде набагато більше. Але зросте і якість, і ступінь відповідальності за те, що пропонується народу.

Унітарна побудова держави, за якої відсутні вікові традиції політкоректності між різними силами і немає розвинених демократичних інститутів, згубно впливає на її соціально-політичну стабільність. А тому перемога на виборах означає: переможці отримають все, а переможені все втрачають. Саме такий стан і призводить до політичної боротьби за рамками коректності, поділу суспільства на своїх і чужих. І саме така ситуація завжди буде припускати можливість реваншу сторони, яка програла.

Для того щоб ця нова система організації публічної влади в Україні стала реальною, необхідно внести відповідні зміни до Конституції України, а потім у законодавство, впроваджуючи принципи децентралізації територіальної організації держави.

Тут існує кілька варіантів руху до федерації. Один з них — через внесення відповідних змін до Конституції України та законів України, проведення децентралізації унітарної держави, зміцнення й розвиток регіонального самоврядування, перерозподіл владних повноважень між центром і територіальними одиницями на користь регіонів. Тільки після цього можлива їх трансформація в суб'єктів федерації. Для цього необхідно ретельне вивчення проблеми, її наукове обґрунтування.

Можливий і другий варіант, коли буде ініційовано Всеукраїнський референдум, на якому приймається рішення про внесення таких змін до Конституції України, які встановлюють федеративний устрій нашої держави. Але в сучасних умовах це навряд чи можливо.

На мою думку, необхідно спрямувати всі зусилля на підготовку реформи адміністративно- територіального устрою, створення чіткої та ясної програми децентралізації державної влади.

Україна сьогодні перебуває в процесі пошуку та впровадження оптимальної та ефективної моделі державного устрою. Це стосується, насамперед, демократичної організації і діяльності державно-владних структур, територіального устрою, розвитку місцевого і регіонального самоврядування.

Треба спрямувати зусилля на децентралізацію публічної влади. У цьому ряду особливе і важливе місце посідає впровадження регіонального самоврядування та зміцнення самоврядування громад.

Вважаю, що регіоналізація як форма децентралізації у жодному разі не є загрозою територіальній цілісності, а, навпаки, сприяє ефективній інтеграції держави в цілому. Місцевий та регіональний рівні виступають протидією всемогутності центральної державної влади.

Впровадження численних урядових рівнів, коли кожен з цих рівнів, наділений певною мірою незалежністю і самостійністю, може сприяти гарантуванню громадських свобод так само, як і відоме вчення Монтеск'є про поділ влади. Свободи громадян при такому державному устрої, який передбачає місцеву та регіональну автономії, досягають вищого рівня свого розвитку і захисту.

Провідні експерти з глобалізації - домінуючого процесу сучасності, говорять, що в ХХІ ст. пріоритетну роль у світі відіграватимуть не держави, а регіони. Саме їх роль і значення повільно еволюціонуватиме від слухняних васалів центру до глобальних гравців у міжнародних відносинах.

Список використаної літератури

держаний політика національний безпека

1. Конституція України із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2222-IV від 8 груд. 2004 р. // Відом. Верховної Ради України. — 2005. — № 2. — Ст. 44.

2. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19. 06. 2003 № 964-IV.

3. Зелена книга. Реформа публічної адміністрації в Україні. Національна рада з питань державного управління та місцевого самоврядування, 22. 06. 2006 р. // www. pravo. org. ua

4. Висновок щодо дотримання вимог конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам. — Національна Комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Ухвалено на третьому пленарному засіданні Комісії 27 груд. 2005 р. //www. minjust. gov. ua/0/6933

5. Бойко Є.І. Методи і моделі просторового розвитку територіально-виробничих систем /Бойко Є.І. // ІРД НАН України. — Львів.- 2007. — 212 с.

6. Коженьовскі Л. Управління безпекою//Актуальні проблеми економіки.- 2004. — № 1 (31). — С. 147−154.

7. Пашко П. В. Митні інтереси та митна безпека // Митна справа. — 2007. — № 3 (51). — С. 7−14.

8. Кормич Б. А. Національна безпека як правова категорія // Митна справа.- 2003. — № 2. — С. 13−20.

9. Кормич Б. А. Правовий зміст поняття «національна безпека» // Митна справа. — 2003. — № 1. — С. 116−123.

10. Слюсаренко А. Г. Історія Української Конституції / А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко — К. -1993.- С. 79.

11. Актуальні проблеми управління територіями в Україні: матеріали наук. -практ. конф. (м. Київ, 26−27 листопада 1992 р.). — К.- 1992. — С. 6.

12. Конституція незалежної України: матеріали Міжнар. симпозіуму (м. Київ, 3−5 липня 1992 р.) /Під заг. ред. С. Головатого. — К.: Укр. правнича фундація. -1992. — С. 259.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой