Договори за Гетьманування І. Самойловича 1672, 1674 рр

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат

на тему:

«Договори за Гетьманування І. Самойловича 1672, 1674 рр. «

Самойлович Іван Самійлович видатний козацький діяч, який походив із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду в козацькому війську. В 1669 р. обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 р. -- гетьманом Лівобережної України. У 1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677--1678 pp. керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 р. обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у відносинах з Московщиною. В 1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя. У сфері внутрішньої політики Іван Самойлович вибудовував сильну, авторитарну гетьманську владу. Як абсолютний ''владітель Малоросійського Панства'' він перший з гетьманів (після Богдана Хмельницького) чітко сформулював свій погляд на гетьманську владу як на монархічну. І він, і його сини не раз заявляли в офіційних документах, що гетьман є ''зверхнійший владца й господар вітчизни'' і що тільки ''Найвищий Неба й Землі Справца отміною дочасного живота'' може гетьманську ''власть перемінити''. Тим самим Самойлович прагнув скасувати виборність гетьманів, забезпечивши спадковість гетьманської булави за своїми синами, яким він надавав кращі полковницькі уряди й великі маєтки.

Гетьманування Івана Самойловича на Лівобережжі було найбільш тривалим у тогочасній історії Гетьманату — аж п’ятнадцять років. По суті, воно склало певну історичну епоху в історичному розвитку українсько козацької державності, характерними рисами якої стали повна стабілізація суспільно-політичної ситуації на Лівобережжі та, за визначенням відомого українського історика І. Крип’якевича, формування в прродовж його п’ятнадцятилітнього правління тих форм Гетьманщини, що залишилися не змінними у головних своїх рисах майже сто років потому.

Відомий козацький літописець характеризував свого сучасника як людину «в письмі козацько-руськім справну, розумну, гарної вроди, до людей чемну і прихильну». І Крип’якевич звертав увагу насамперед на широкий політичний світогляд Самойловича, який виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України. Справді, впродовж всьго гетьманування, він звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою виступав спільно з російськими військами походів на Правий берег Дніпра, в яких врешті досягнув певних успіхів. Він вів наполегливу бородьбу із П. Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків-магомета, послідовно виступав проти відновлення влади на Правобережній Україні. Після прилучення Правобережжя до свого Гетьманату в 1674 р. Самійлович, не зважаючи на протести польської сторони та офіційні заборони царського уряду, й надалі титулував себе «гетьманом обох сторін Дніпра».

Після відбиття першого Чигиринського походу турецького війська Самойлович рішуче відкидав натяки російського керівництва, що до зруйнування гетьманської столиці Б. Хмельницького, вбачаючи вній символ існування єдиної козацької України: «вже краще спершу сказати українському народові, що він царю не потрібний… у нас внароді говорять: за ким Чигирин за тим Київ, а затим і всі ми … «він намагався будь-що залишити давню гетьманську резиденцію під своїм регіментом, посилено укріплював його. А коли врешті-реш був змушений відступити перед потужною турецькою армією — наказав пересилити на Лівобережжя і місцеве населення.

Епізод із насильницьким переселенням правобережного люду за наказом Самійловича на лівий берег Дніпра по-різному трактується в історіографії. Зокрема, І. Крип’якевич характеризує його як «славний згін», пам’ять про який ще довго триматиметься у народі й який дозволив заселити пристепові райони лівобережного Гетьманату. Натомість, В. Смолій та В. Степанков загалом негативно оцінюють, як дії Самійловича, так і його протидії спробам Ю. Хмельницького та Я. Драгинича колонізувати спустошені правобережні землі, відродити на них елементи державної організації під протекторатом турецького султана або польського короля. Гетьман послідовно висупав проти укладення «Вічного миру» між Росією та Польщею, що мавби закріпити результати попередньої війни, у тому числі і поділ українських земель між різними державними утвореннями. На його думку, досягти примирення з поляками можна було тільки за умови відмови короля від притензії на Правобережжя, Київ та Запорожжя.

Більше того, у заявах І. Самойловича неодноразово звучать ідеї собороності України. Зокрема досить характерними є його вимоги, передані на початку 1865 року до Москви за підготовку до заключних переговорів з укладання «Вічного миру». Гетьман пропонував російському керівництву домагатися від короля відмови від усіх етнічних українських земель, «бо вся тогобічна сторона Дніпра, і Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишель, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корець, та інші, від початку існування тутешніх народів належить до руських монархіві тільки сто років тому з невеликим лишком польське королівство ними заволоділо…» Коли ж росіське керівництво, знехтувало пропозицією Самойловича, підписало 1868 році «Вічний мир» з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення та відкрито заявив, що Військо Запорізьке ніколи не змириться, що Правобережжя залишилося відірваним від нього. «Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових угодах із полякаим постановила, — зробимо так, як нам треба! «

Послідовно реалізовуючи свою «правобережну політику», Самійлович і після укладання «Вічного миру «надсилає свої підрзділи на правий берег Дніпра, перешкоджаючи затвердженням там польської влади. Гетьман активно листується із керівництвом Речі Посполитої, вказуючи на небезпечності для Речі Посполитої включення до її складу козацьких земел Правобережя. Навіть його пасивність під час безглуздих з точки зору українських ітересів походів російсько — українського війська під командуванням князя Василя Голіина, фаворита тогочасної російської цариці Софії, на Крим також диктувались небажання йти на фарвателі російської політики. Вочевидь, можна погодитися з Т. Чухлібом, що саме цілеспрямованість Самойловича у його «правобережній політиці», яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією із головних причин його зміщення з гетьманства 1687 року.

У своїй внутрішній політиці гетьман Самійлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягала часів гетьмануання Б. Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інститутції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та та оттаманство старшини, а також охлократичні рухи соціальних низів. У цій діяльності Самійловича дослідники вже давно підмітили тенденцію до зміцнення позицій аристокраичних верств суспільства. Гетьман не вдавався до скликаня громіздких генеральних рад, а вів розгляд державних справ на засіданнях саршинських рад, на які запрошувалось обмежене коло учасників.

Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з’явився новий суспільний прошарок так звані «бончукові товариші» — нащадкт вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а вмирнийй час перебували під протекторатом гетьмана, володіючи імунітетом, щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Вони, як правило, були високоосвідченими людьми і саме зних підбиралися кандидати на вакантні старшинські уряди.

Не зважаючи на конституційне положення Конотопськи статей 1672 року та Переяславських статей 1674 року забарони на утримання гетьманом найманого війька, Самойлович не розформував компанійські полки, які стали його надійною опорою як у захисті кордонів Гетьманату, так і приведнення до послуху старшинської опозиції та приборкання соціальних виступів. Не вдалося старшині повність й реалізувати ідеї впровадження олігархічної форми правління Гетьманатом, за якою гетьман і старшина спільно керували державо. В міру зіцнення позицій Самійловвича старшина втрачала свою роль у порівнянні з гетьманським проводом. На прикінці його гетьмануання у доносі, поданому до Москви, вища козацька старшина скаржилась на те, що він «усе робить один, нікого до думи не залучає».

Послідовні були і кроки гетьмана у підпорядкуванні собі Запорізьких Січі. Зокрема, він забороняв запорожцям вести самостійні переговори із іншими державами, рішуче заперечував намірам московського керівництва вручати січовому товариству царські знамена, оскільки на такі знаки державної влади міг претендувати лише політичний провід Гетьманату. За наказом Самійлович залога із числа лівобережних козаків була введена до фортеці Кодак, аби в такий спосіб контролюваии ситуацію на Запорожжі. Крім, того намагався поставити під свій контроль і життєво важливі для січовиків переправи через Дніпро в районі Келебердита та Переволочної.

Наслідуючи своїх попередників, І. Самійлович демонстрував бажання розбудувати незалежної Української держави. Промомсковсько налаштована старшина підмітила, що гетьман «самовладно володіє і хоче володіти Малоросією», прагнучи домогтись створення «з Малоросії удільного панства «, при цьому називає українські міста не государевими, а своїми, «і людям військови наказує, щоб йому, а не монархам вірно служили». Вельми показовим у цьому відношені є випадок, що стався у Чернігові, коли син гетьмана полковник Григорій Самойлович не дозволив війту встановити на міській ратуші двоголового російсського орла на знак того, що місто є вотчиною царя.

Намагання Д. Многогрішного самовладно, без старшинської згоди вирішувати проблеми України викликало невдоволення козацької верхівки і бажання обмежити гетьманські прерогативи. Внутрішні суперечності між гетьманом і старшиною призвели до того, що в березні 1672 лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного, звинувативши його в зраді і зносинах з П. Дорошенком. Усунення Многогрішного з посади 13 березня 1672 року пройшло чітко і злагоджено З вибором нового гетьмана старшина не поспішала, готуючи грунт до обмеження повноважень майбутнього володаря. Паралельно з відправкою до Москви делегатів з поправками до Глухівського договору (одна з них -- про вибори гетьмана без участі простих козаків), старшині довелося нейтралізовувати ще одного претендента на булаву -- кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, який користувався заслуженим авторитетом в Україні. Сірко розпочав активну «передвиборну кампанію», але його заарештовують і відправляють на заслання до Тобольська (втім, уже наступного року, завдяки клопотанням польського короля Яна III Собеського, він повертається на батьківщину).

Серед заколотників були найвищі чини Гетьманщини: два генеральних судді (один із них -- Іван Самойлович), генеральний писар, три полковники і генеральний обозний. Подальша доля екс-гетьмана -- тортури в Москві й заслання до Сибіру.

При виборах нового гетьмана козацька старшина подбала про те, щоб у майбутньому забезпечити собі вплив на державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади. В цих намаганнях вона отримала підтримку царського уряду. Тому, коли в червні 1672 гетьманом обрали Івана Самойловича, були прийняті нові статті з 10 пунктів, які дістали назву «Конотопські». У таких умовах 17 червня 1672 року в містечку Козача Діброва поблизу Конотопа і відбулася старшинська козацька рада (рядових козаків просто «забули» оповістити), яка і обрала гетьманом Лівобережжя Івана Самойловича. У вдячній промові він не забув одразу розставити акценти стосовно своєї майбутньої політики: «Бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь-якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно». Виходець із козацької старшини, її «кров і плоть», Самойлович із перших днів свого гетьманування став на позиції зміцнення її привілеїв, чудово пам’ятаючи про «урок Многогрішного». Обов’язкові збори старшинської ради при вирішенні всіх державних питань, щедре роздарювання земель, утворення корпусу значкових товаришів (своєрідна гетьманська гвардія, що складалася з синів старшини, які виконували спеціальні доручення) -- ця система влади «козацької аристократії», виплекана Самойловичем, проіснувала майже сто років.

Конотопські статті доповнювали Глухівські 1669 деякими додатками про обмеження гетьманської влади: гетьману поставили умови не судити й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Нового гетьмана примусили розпустити компанійські полки, які підкорялися безпосередньо йому і на які він міг спертися. Заборонялося не тільки вести зносини із іноземними монархами, а й листуватися і зноситися з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. Установлювався твердий кордон із Польщею, який козакам заборонялося порушувати; лівобережним козакам заборонялося допомагати П. Дорошенку. Обумовлювалося вільне пересування російських ратних людей водними шляхами, для чого нищилися козацькі греблі. Нав’язуючи ці умови, старшина поширювала свій вплив за рахунок підриву влади гетьмана, а одночасно й української автономії.

17 березня 1674 на генеральній раді у Переяславі, в якій взяли участь також представники правобережної старшини, І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Були прийняті нові, так тзвані Переяславські статті. Із двадцяти положень Переяславського договору 1674 p., ухваленому з нагоди декларування І. Самойловича гетьманом не лише Лівобережної, а й Правобережної України та, відповідно, взяття останньої під царську зверхність, переважна більшість статей (п'ятнадцять) повторювала норми Глухівського договору, чотири було взято з Конотопського і лише одна була принципово нова, що враховувала регіональну специфіку Правобережжя.

Отже вони в цілому повторювали Глухівські та Конотопські статті, але в дечому і відрізнялися. Так, було встановлено, що на випадок нападу ворога на Україну, козацьке військо збирається на річці Росаві, між Каневом та Корсунем, куди повинно бути вислано і царське військо. Без царського дозволу заборонялося гетьману надавати допомогу будь-якій стороні при нападі на Польщу. Він також не мав права без суду і згоди старшини будь-кого карати. Реєстрове військо встановлювалося в 20 тис. чол., жалування йому було подвійне. Заборонялося посилати укр. послів на переговори царських послів з польськими або кримськими. послами.

У 1687 невдоволена І. Самойловичем генеральна старшина звернулася до царського уряду із проханням усунути його з гетьманства. У липні 1687 Самойловнча було заарештовано і заслано до Сибіру в м. Тобольськ, де він і помер. 25 липня 1687 у військовому таборі над річкою Коломаком було обрано на гетьмана генерального осавула Івана Мазепу. Він присягнув цареві на вірність і підписав складені напередодні нові статті в 22 пунктах, які дістали назву «Коломацькі». Але це вже зовсім інша сторінка нашої історії.

Висновки

самойлович гетьманщина український політика

Успіхи Самойловича у царині зміцнення підвалин державності Гетьманщини тим більше вражаючі, якщо згадати, що роки його правління припали на апогей Руїни. На Правобережжі початку 1670-х років одночасно правили три гетьмани: «туркофіл» Петро Дорошенко, пропольськи налаштований Михайло Ханенко і Петро Суховій (ставленик кримських татар). І. Самойлович був безпосередньо самою сильною людиною свого часу і типовим представником виразу волі управляючого ним народу, він посвоєму був вірним слугою московського царя та любив свою батьківщину. І незважаючи на царський протекторат він різними способами самовладно намагався покращити становище українських земель та його народу. Хоча він і перебував на службі у царя проте він протягом 15 років не дозволяв царату здійснювати самоправне правління територією України. За часи свого гетьмануваня він стояв на засадах збереження та розбудови ідеї збереження української державності.

Його непересічність постаті -- не лише в довголітній політичній живучості. Його кар'єра стала класичним прикладом «життя за царя», але без «хепі-енду». А тому для Івана Мазепи, який наприкінці вже свого гетьманування спробував рішуче змінити «московський вектор», одним із визначальних чинників цього відчайдушного кроку, безперечно, була пам’ять про «урок Самойловича».

Список використаних джерел:

1. Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, — 1993−1995 р.

2. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.: кордони, населення, право. — Київ, — 1996 р.

3. Іванов В. Історія держави і права України. — Київ, — 2003 р.

4. Історія держави і права України: Навчальний посібник. під ред. А. Чайковського. — Київ, — 1997 р.

5. Історія держави і права України: Навчальний посібник. під ред. О. Шевченка — Київ, — 2001 р.

6. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. — Київ, — 2000 р.

7. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — Київ, — 1998 р.

8. Музиченько П. Історія держави і права України. — Київ, — 1999 р.

9. Шевчук В., Тараненко М. Історія української державності: Курс лекцій. — Київ, — 1999 р.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой