Життєвий сценарій

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Життєвий сценарій

Деякі люди ясно бачать свою мету із самого початку. Вони здатні скласти чітке уявлення про те, ким вони можуть і хочуть стати. Це уявлення повинне бути реалістичним й «достовірним», тобто погодженим із природним ходом розвитку даного індивіда й тому здійсненним, — принаймні, почасти; це не повинен бути невротичний, нереалістичний «ідеалізований образ», як його називає Карен Хорні. Справжня «ідеальна модель» розвитку містить у собі динамічну творчу силу; вона полегшує досягнення мети шляхом усунення невизначеностей; вона зосереджує зусилля людини й підключає до справи велику сугестивну силу образів.

Люди з більше пластичною психічною конституцією, які живуть спонтанно, керуючись скоріше знаками й передчуттями, ніж певними намірами, знаходять скрутним сформулювати для себе таку програму й потім будувати нову особистість за наміченою схемою; вони можуть навіть категорично відкидати такий метод. Вони воліють довіряти себе водійству внутрішнього Духа або волі Божий, надаючи Йому вирішувати, якими вони повинні стати. Вони думають, що швидше досягнуть мети шляхом усунення, у міру можливості, перешкод й опору вищій Силі з боку своєї особистості, або шляхом розширення каналу зв’язку з вищим Я за допомогою устремління до нього й служіння йому, покладаючись у всім іншому на дію його творчої сили й корячись їй. Інші люди займають подібну позицію, але виражають її інакше; вони говорять про космічний порядок, всесвітню гармонію, про надання Життя діяти в них і через них (у-вий, «недіяння» даосов).

Обидва методи ефективні, і кожний з них підходить для відповідного типу особистості. Але бажано знати, розуміти значення й у якомусь ступені застосовувати обидва методи, що дозволить уникнути крайностей й обмеженості, властивої кожному з них окремо.

Так, послідовники першого методу повинні стежити за тим, щоб не зробити своє «ідеальне уявлення» надто відсталим; вони повинні бути готові видозмінити, розширити або навіть взагалі перемінити його, якщо їхній наступний досвід, знайомство з невідомою раніше точкою зору або нові прозріння вкажуть на необхідність такої зміни.

З іншого боку, послідовники другого методу повинні остерігатися стати надто пасивними і безвідповідальними, приймаючи пориви несвідомих сил, бажань і прагнень нижчого порядку за вказівки й натхнення. Крім того, вони повинні розвивати в собі здатність непохитно переносити неминучі періоди внутрішньої безплідності й мороку, коли свідомий зв’язок з духовним Центром обривається й особистість почуває себе покинутої.

Все різноманіття «ідеальних моделей» можна розділити на дві основні групи. До першого ставляться образи, що персоніфікують гармонічний розвиток, всебічний особиста й духовна досконалість. Ідеал такого роду висувають перед собою головним чином інтроверти. Друга група ідеальних образів персоніфікує досконалість у певній сфері діяльності. Це ідеал художника, учителі, ученого й т.д. Як правило, такі моделі вибирають екстраверти.

Після того як ідеальна форма визначена, починається практичний психосинтез, побудова нової особистості як таке. Ця робота може бути розділена на три головні частини:

1. Використання всіх наявних у розпорядженні енергій. До них ставляться: а) сили, що вивільняють у процесі аналізу й розкладання несвідомих комплексів; б) прагнення присутні на різних психологічних рівнях і дотепер обійдені увагою. Щоб використати ці несвідомі сили, багато хто з них потрібно, перетворити в щось інше. Це стає можливим завдяки властивій їм пластичності й мінливості, фактично, така трансмутація протікає в нас постійно. Подібно тому, як енергія тепла перетворюється в енергію руху або електроенергію й навпаки, наші емоції й потяги перетворюються у фізичні дії або діяльність розуму й уяви.

І навпаки, ідеї збуджують емоції або перетворюються в плани, а потім у дії.

2. Випадки таких трансмутацій спостерігалися й відзначалися багатьма людьми. Важливі положення й приклади, що стосуються теорії й практики перетворення внутрішніх енергій можна знайти в індійській Йозі, християнському містицизмі, працях по духовній алхімії, а деякі моменти цього явища були освітлені психоаналізом. Таким чином, ми маємо у своєму розпорядженні достатню основу для формування науки про психічні енергії (психодинамики), а також надійних методик, здатних робити бажані зміни в нас самих й інших людях.

Розвиток відсутніх або недостатньо розвинених для досягнення нашої мети сторін особистості. Такий розвиток може здійснюватися двома шляхами: за допомогою методів викликання й самонавіяння або за допомогою систематичного тренування нерозвинених психічних функцій (таких як пам’ять, уява, воля) — тренування на зразок тієї, що застосовується, наприклад, в області фізичної культури, при наробітку технічних навичок співу, гри на музичних інструментах і т.д.

3. Узгодження й супідрядність (координація й субординація) різних психічних функцій й енергій, створення стійкої структури особистості. Така структура являє собою цікаву й навідну на міркування аналогію із пристроєм сучасної держави, громадяни якого входять у різні об'єднання, суспільні класи, професійні групи й т.д., і в якому є органи керування різного рівня, — наприклад, міського, обласного, республіканського.

Так загалом виглядає процес психосинтеза. Слід уточнити, однак, що всі вищезгадані стадії й методи тісно взаємозалежні й проходження їх не припускає строгої послідовності певних періодів або фаз. Жива людина — не будинок, для якого спершу повинен бути закладений фундамент, потім зведені стіни й, нарешті, покладений дах. Виконання широкої внутрішньої програми психосинтеза можна починати одночасно з різних крапок, з різних сторін, а різні методи й дії можна, залежно від обставин і внутрішнього стану, чергувати протягом більш-менш тривалих відрізків часу.

Спочатку все це може здатися надто складним, але сумувати не коштує. Безумовно, допомога компетентного психотерапевта або вчителя значно полегшить завдання; з іншого боку, шуканого результату можна досягти й без сторонньої допомоги, самотужки, шляхом проб і помилок. Після того як засвоєні попередні відомості про психологічні принципи й закони психосинтеза, а також вивчені різні методики, все інше стає справою практики, досвіду, розуму й інтуїції, ріст яких залежить від виникаючої в них потреби й від сталості прикладених зусиль. У такий спосіб формується нова, відроджена особистість і починається нове життя, дійсне життя, у порівнянні з якої попередня може здатися лише підготовкою до життя, чи не внутрішньоутробним періодом розвитку. Якщо ми візьмемо тепер психосинтез як ціле, то побачимо, що його не можна розглядати ні як приватну психологічну теорію, ні як конкретну психотехнічну процедуру.

Психосинтез — це насамперед динамічна, навіть драматична концепція нашого психічного життя, що заявляє як безперервна взаємодія й боротьба безлічі різних, у тому числі протидіючих сил з об'єднуючим центром, що постійно намагається управляти ними, погоджувати їх між собою й використати.

Крім того, психосинтез застосовує безліч методик психологічного впливу, націлених у першу чергу на розвиток й удосконалювання особистості, а потім — на гармонізацію її відносин з Я и усе більше повне об'єднання з ним. Ці дві фази можна назвати, відповідно, «особистісним» й «духовним» психосинтезом. Залежно від області й мети застосування, психосинтез служить або може служити: методом психічного розвитку й само збагнення для тих, хто не бажає залишатися рабом внутрішніх і зовнішніх впливів, хто не бажає більше брати пасивну участь у грі власних психічних сил і вирішив стати хазяїном свого життя.

Методом лікування психічних і психосоматичних розладів, обумовлених або гострим заплутаним конфліктом між різними групами свідомих і несвідомих сил, або тими болісними глибинними кризами, які нерідко передують фазі само збагнення, але значення яких сам пацієнт не цілком розуміє й нездатний оцінити належним чином.

Методом інтегрального виховання, що служить не тільки розвитку різних здатностей дитини або підлітка, але допомагає йому виявити й усвідомити свою щиру духовну природу й побудувати під її керівництвом гармонічну, яскраву й ефективну особистість.

Індивідуальний психосинтез можна розглядати також як окремий випадок більше широкого принципу, загального закону космічного синтезу. Справді, ізольованих індивідів не існує; кожен індивід тісно пов’язаний з іншими індивідами, всі індивіди взаємозалежні. Більше того, всі індивіди включені духовну Реальність, і кожний з них є її частиною.

Так, окремої людини можна розглядати не тільки як комбінацію більш-менш погоджених елементів, але і як елемент або клітку людської групи; ця група, у свою чергу, включена в співтовариства, що утворять більше численні й складні групи — від сімейних до міських і регіональних груп і суспільних класів, від союзів робітників й об'єднань роботодавців до більших національних груп, до людства в цілому.

Між індивідами, так само як і між групами, виникають конфлікти, дивно схожі з тими, які можна виявити в кожному індивіді. Тому дозволяти їх (меж індивідуальний психосинтез) треба по тім же плані й приблизно тими ж методами, за допомогою яких здійснюється індивідуальний психосинтез. Більше пильне вивчення цього паралелізму може виявитися досить продуктивним і допоможе нам виявити глибинний зміст і справжню цінність численних спроб синтезу й побудови органічних систем — як у практичної, так й у чисто теоретичній сфері, які всі частіше вживають різними національними, соціальними, економічними, науковими й релігійними групами.

Із ще більш широкої й всеосяжної точки зору все життя всесвіту з’являється перед нами як боротьба між множинністю і єдністю, як зусилля й прагнення до єднання. У нас виникає відчуття, що Дух (чи представляється він нам божественною Істотою або космічною енергією), що діє у світі, привносячись у нього порядок, гармонію й красу, а також поєднуючи всіх істот узами любові, здійснює - повільно й тихо, але вірно й неминуче — не що інше, як Вищий Синтез.

Вивчення психопатологічних сторін людської натури дало велику кількість спостережень і теорій, а також практичних методик діагностики й лікування психічних розладів. Воно викликало до життя широкий психоаналітичний рух й інші напрямки динамічної психології («психології рушійних сил»), які значно розширили й поглибили наше пізнання психіки людини.

Однак поряд з достоїнствами такий підхід має також серйозний недолік: він надає перебільшеного значення хворобливим проявам і нижчим аспектам людської натури, внаслідок чого невиправдано широко переносить відкриття, зроблені в області патопсихології, на психологію нормальних людей. Це породило досить похмуру й песимістичну картину природи людини, а також тенденцію розглядати його вищі цінності й досягнення як прості похідні нижчих потягів. Крім того, були забуті або зігноровані багато важливих психічних функцій й явища: інтуїція, творчість, воля й саме серце психіки людини — його Я.

Не дуже давно ці обмеження були усвідомлені поруч дослідників, які дали початок «здорової реакції» на патопсихологію. Увага була звернена до раніше рушійних сил не тільки нормальних, але й більше високорозвинених людей -, що виявили себе індивідів, як їх вдало назвали Голдстейн і Маслоу. На важливу роль морального початку й релігійних прагнень людини вказали Олпорт, Ангьял, Барук, Карузо, Франкл, Фромм, Юнг, Маслоу, Мей, Прогофф, Ранк, Сорокін, Урбан й інших; останнім часом цей плин був найменований «ортопсихологією» (термін запропонований Маслоу) і «ортогенезом» (термін запропонований Фер'є зі Швейцарії). Новий напрямок психології вбачає своє завдання в тім, щоб направити психологічні дослідження з вірного шляхи, і, зважаючи на все, уже на початковому етапі свого становлення воно зробить коштовний внесок у пізнання людської природи в цілому й розкриття її вищих, творчих можливостей.

Ми думаємо все-таки, що деяка обачність не перешкодить й у цьому випадку, тому що будь-яким реакціям властива тенденція впадати в протилежну крайність, і ознаки в цій області вже помітні. Деякі представники нового плину схильні повертатися до старого, «до патопсихологічної» концепції людини як цільної особистості, — що, на жаль, далеко не відповідає дійсності. Вони справедливо вказують, що прагнення до внутрішньої інтеграції ставиться до числа фундаментальних мотивацій нормальної людської особистості; але цей факт не має нічого загального з ілюзорним уявленням про те, що особистість уже є органічною й гармонійно функціонуючої цілісністю.

Неупереджене спостереження потоку дійсно психічного життя — як своєї власної, так й інших людей — ясно показує, що в ній присутні різні, у тому числі протилежні тенденції, що становлять іноді ядра напівнезалежних під особистостей. Психоаналіз, — так само як і літературні образи, створені великими письменниками, які були гарними психологами інтуїтивістами, — підкреслено виділяє ці основні внутрішні конфлікти, властиві природі людини.

Той факт, що різні потяги й психічні функції людини взаємозалежні й взаємодіють один з одним, не означає, що вони, подібно фізіологічним функціям здорового тіла, інтегровані в гармонійно функціонуючий організм. Конфлікт — це адже теж взаємозв'язок; і дві воюючі

Термін ортопсихологія («правильна психологія») був запропонований в 1958 р. для позначення альтернативи патопсихології. Як відомо, ходіння одержав інший термін — «гуманістична психологія».

Амбівалентність, подвійність відносини — один з найпоширеніших внутрішніх конфліктів, яким порозуміваються багато дивних і суперечливих учинків людини. Інший основний конфлікт виникає між інертністю, лінню, охоронною тенденцією, прагненням до безпеки (яке виражається в конформності), з одного боку, і прагненням до росту, самоствердженню, ризику — з іншої. Ще одним джерелом конфлікту служить пробудження нових потягів або потреб, які входять у суперечність зі старими; це відбувається головним чином у двох випадках: по-перше, під час пробудження нових потреб у підлітковому віці й, по-друге, під час пробудження релігійних устремлінь і нових духовних інтересів, особливо в середньому віці. Конфліктам останнього типу й присвячена, в основному, дійсна глава.

Отже, виявляється, що «органічна єдність» — це ціль людини, а не наявний його стан; це ціль, що він може перед собою поставити, до якої він може наближатися і яку він може один раз досягти. В особливо добрих нагодах знаходження внутрішньої єдності є плодом стихійного росту й дозрівання, в інші ж випадках — заслуженою нагородою, одержуваної завдяки роботі над собою, вихованню або лікуванню із застосуванням спеціальних методик, які полегшують і прискорюють процес самореалізації. Надалі нашому викладі ми спробуємо описати різні стадії цього процесу й указати на ті психічні розлади, якими він нерідко — хоча й не завжди — супроводжується.

Насамперед, непогано було б уточнити наші уявлення про самореалізації. Цей термін використається для позначення двох різновидів підвищення свідомості, розширення свідомості, які, будучи більш-менш зв’язані між собою, мають проте різну природу й проявляються зовсім по-різному. Найчастіше під самореалізацією мається на увазі само здійснення, тобто психічний ріст і дозрівання, пробудження й прояв прихованих можливостей людини, — наприклад, етичних, естетичних, релігійних переживань і форм діяльності. По своїх ознаках цей вид самореалізації відповідає самоактуалізації як її описує Маслоу, і, напевно, переважніше буде використати останній термін, щоб відрізняти даний різновид самореалізації від іншого її виду, а саме, самореалізації як самозбагнення. Під самозбагненням мається на увазі збагнення себе, переживання й усвідомлення себе як синтезуючого духовного Центра. Мова йде не про нашому особистий «я», яких варто розглядати всього лише як відбиття справжнього Я, проекцію духовного Я на поле особистості.

Самоактуалізація може бути досягнута на різних рівнях і не обов’язково містити в собі так званий духовний рівень. З іншого боку, індивід може випробовувати справді духовні переживання й не будучи внутрішньо інтегрований, тобто не виробивши добре злагоджену, гармонічну особистість. Це ясно показано Юнгом, що обертає наша увага на той факт, що розвиток особистості не є виключним правом геніїв і що людина може мати видатні здатності, не володіючи при цьому особистістю або не будучи особистістю. Духовне пробудження й духовні збагнення — щось інше, ніж самозбагнення, свідоме усвідомлення Я. Вони включають різні форми усвідомлення змістів або спадних у поле свідомості, або, що виявляють у процесі сходження до поверх свідомих рівнів, що приводить до «пікових переживань», як їх називає Маслоу.

Хоча ми вже вказували на розходження між свідомим особистим «я», обговорюючи психічну будову людини, тут доречно буде пояснити, що являє собою вищу частину або вищий аспект особистості, звичайно усвідомив не особистим «я», або его. Однак іноді «я» підносять, або воно саме підноситься в цю вищу область, де випробовує особливі переживання й стани свідомості, які можна назвати духовними в широкому змісті слова, Іноді буває й так, що якісь змісти «сходять» в область звичайної свідомості его, приносячись так називане «натхнення».

Така взаємодія між свідомим і поверх свідомим рівнем має величезне значення не тільки для розвитку творчих здатностей, але й для здійснення психосинтеза.

Ми вживаємо слово «духовний» у його найбільш широкому значенні, визначаючи в такий спосіб не тільки властиво релігійний досвід, але будь-які стани свідомості, будь-які психічні функції й форми психічної діяльності, цінність яких перевищує середній рівень; вони можуть мати, наприклад, етичну, героїчну, гуманістичну або альтруїстичну цінність. Все пов’язане з усвідомленням змістів ми відносимо тому під загальну рубрику «духовний розвиток», останнє може містити в собі переживання Я, а може й не включати. Слід зазначити також, що проникнення в область позасвідомого і її дослідження в процесі сходження до Я може іноді навіть стати перешкодою на шляху до повного Само збагнення, до вершини, на якій усвідомлення особистого «я» зливається з усвідомленням духовного Я. Можна так зачаруватися чудесами поза свідомого царства, до того бути їм захопленим, настільки ототожнитися з окремими його сторонами або проявами, що прагнення до найвищого Самозбагнення може ослабшати або взагалі зникнути.

Розбираючи далі мінливості шляху духовного розвитку, ми розглянемо й послідовні етапи самоактуалізації, і повне Самозбагнення.

Маслоу добре усвідомить, що самоактуалізацію не можна розглядати як стан, у якому усунуті всі конфлікти й установлений нерушиму внутрішню єдність. Він так дохідливо й переконливо роз’ясняє це важливе питання, що його слова заслуговують повного цитування:

«Щоб прояснити це твердження, самоактуалізацію можна було б виявити як такий розвиток особистості, що звільняє людину від дефіциту проблем росту й від невротичних (або інфантильних, або уявлюваних, або непотрібних, або „несправжніх“) проблем життя, так що він може звернутися до „сьогоденням“ проблемам життя (гранично людським проблемам, непереборним, „екзистенціальним“ проблемам, у яких немає остаточного рішення), — і не тільки звернутися, але встояти перед ними й узятися за них. Тобто самоактуалізація — це не відсутність проблем, але рух від минущих або несправжніх проблем до дійсних проблем».

Духовний розвиток людини — довга й нелегка подорож через незвідані землі, повна несподіванок, труднощів і навіть небезпек. Воно припускає радикальне перетворення «нормальних» рис особистості, пробудження схованих раніше можливостей, піднесення свідомості в нові для нього сфери, а також нова внутрішня спрямованість діяльності.

Не дивно, що така велика зміна, така фундаментальна трансформація проходить кілька критичних стадій, які нерідко супроводжуються різними нервовими й психічними розладами. При об'єктивному клінічному обстеженні пацієнта, що страждає подібними розладами, лікар може виявити симптоми, подібні із симптомами звичайних психічних захворювань; у дійсності, однак, вони обумовлені зовсім іншими причинами й вимагають зовсім іншого лікування.

У наші дні сфера поширення розладів, що мають духовне походження, швидко збільшується через появу все більшого числа людей, які свідомо або неусвідомлене шукають свій власний шлях до повноти життя. Крім того, підвищення рівня розвитку й ускладнення особистості сучасної людини зробило духовний розвиток більше важким і складним процесом. У минулому для того, щоб відкрити двері, ведучі до вищого рівня свідомості, відчуттю внутрішньої єдності й повноти, найчастіше досить було морального обігу, простої щиросердої відданості вчителеві або рятівникові, смиренній любові до Бога. Тепер, однак, ми маємо справу з більше строкатими й суперечливими сторонами особистості сучасної людини, які потрібно перетворити й погодити один з одним; до них ставляться його основні, базальні потяги, його почуття й емоції, його творча уява, його допитливий розум, його напориста воля, його міжособистісні й соціальні відносини.

Тому ми вважаємо, що корисно буде дати загальний нарис психічних розладів, які можуть виникнути на різних стадіях духовного розвитку, а також деякі вказівки по їхньому правильному лікуванню. Для ясності ми можемо виділити чотири критичні стадії:

1. Криза, що передує духовному пробудженню.

2. Криза, обумовлена духовним пробудженням.

3. Реакції на духовне пробудження.

4. Фази процесу перетворення.

Ми скористалися символічним вираженням «пробудження», оскільки воно ясно має на увазі усвідомлення, розкриття свідомості новій сфері досвіду, розсуд не раніше внутрішньої реальності, що зауважувалася.

Криза, що передує духовному пробудженню

Щоб цілком зрозуміти ті дивні переживання, які найчастіше передують пробудженню, варто розглянути деякі психологічні особливості «звичайного» людини.

Про нього можна сказати, що він не стільки живе, скільки «проживає» життя. Його не хвилюють проблеми мети, змісту й цінності життя, — він приймає її такий, який вона йому є; він присвячує себе своїм власним бажанням; він прагне до почуттєвих насолод і трудиться заради грошей і задоволення честолюбних помислів. Якщо він людина більше зрілий, то підкоряє свої особисті інтереси покладеним на нього сімейним і суспільним обов’язкам, не заважає себе розумінням того, на чому ґрунтуються ці обов’язки й звідки вони беруться. Він може вважати себе «релігійним» і віруючої в Бога, але релігія для нього вичерпується зовнішніми формами й умовностями; виконавши приписання своєї церкви й взявши участь у її обрядах, він думає, що зробив усе, що від нього було потрібно. Коротше кажучи, будучи сліпо переконаний у тім, що єдино реально тільки цей зримий і відчутний фізичний мир, він міцно прив’язаний до земних благ і приписує їм, безумовну цінність; практично він уважає це своє життя самоцільної. Його віра в «потойбічні» небеса, якщо в нього така є, носить чисто теоретичний, академічний характер — на це вказує той факт, що він готовий зносити найбільші страждання, тільки б відтягнути момент зустрічі з небесним блаженством.

Література

1. Брей Р. Як жити в злагоді із собою й миром? — К., 1992.

2. Джеймс М., Джонгвард Д. Народжені вигравати. — К., 1993.

3. Коул М. Культурно-історична психологія. — К., 1997.

4. Лейнг Р. У. Розділене Я. — К., 1995.

5. Фромм Е. Душа людини. — К., 1992.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой