Життєвий та творчий шлях Нечуй-Левицького

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти та науки України

Кіровоградський медичний коледж ім. Є.Й. Мухіна

Реферат

На тему: «Життєвий та творчий шлях Нечуй-Левицького»

З предмету: Українська література

Студентки: Полякової К.М.

Група: 118-С Курс І

Спеціальність: Сестринська справа

Викладач: Пресяжнюк С.І.

Кіровоград, 2003р.

Іван Семенович Нечуй-Левицький -- одна з найвизначніших постатей українського письменства. Це письменник, який вражав і вражає широким, різнобічним охопленням життя та самобутньою майстерністю його змалювання. Збагачення української літератури Нечуй-Левицький пов’язував у великій мірі з розширенням її тематичних обріїв. Наполягав на якомога багатшому, ширшому охопленні найхарактерніших представників різних класів і станів тогочасної України. То була одна з найголовніших творчих засад письменника.

Творчість Нечуя-Левицького -- це своєрідна, нічим не замінима енциклопедія, де наявна багатюща інформація народознавчого характеру. Про що і про кого тільки не довідуємося в ній! Дістаємо загалом повне уявлення про життя і настрої людей часу, в який жив письменник. Переконуємося, що Нечуй-Левицький в однаковій мірі виявляв енциклопедичність знань і тоді, коли розповідав про свого найулюбленішого героя-протестанта Миколу Джерю, і тоді, коли ділився своїми спостереженнями з життя Кайдашевої сім'ї, бурлачки Василини, рибалки Панаса Крутя, баби Параски та баби Палажки, поміщиків, міщан, української інтелігенції; і тоді, коли звертався до минулого, змальовуючи найбуремніші в історії українського народу події в повісті «Князь Єремія Вишневецький».

Слід сказати, що діапазон творчих інтересів Нечуя-Левицького не вичерпується лише його художнім словом -- повістями, оповіданнями, нарисами та п'єсами. Він -- автор літературно-критичних і критично-публіцистичних статей, етнографічних досліджень, історико-попу-лярних нарисів. Науковий інтерес становлять сьогодні і його фольклорні записи.

Найціннішим в спадщині Нечуя-Левицького є його художні прозові твори, які дали підставу І. Франкові назвати Нечуя-Левицького «колосальним, всеобіймаючим оком» Правобережної України, а визначному українському літературознавцеві О. Білецькому відзначити, що автор «Миколи Джері» за своїм творчим розмахом, живим і необмеженим інтересом до найрізноманітніших сфер людського буття нагадує І- Франка, М. Гоголя, який обіцяв у «Мертвих душах» «показати всю Русь зверху донизу», О. Бальзака -- творця «Людської комедії» та Е. Золя в його «Ругон-Маккарах».

Неоціненним є внесок письменника у збагачення літературної мови. У своїх художніх творах він вживав чи не всі звичайні слова і крилаті вислови, характерні мовні партії, інтонації рідного Надросся. Був ревним захисником, популяризатором мовних традицій народу -- від звучання слова до інтонування фрази. Його твори в своєму мовному вираженні становлять певну естетичну цілісність. Мова їх вражає милозвучністю, барвистістю, простотою і жвавістю. Вважав, що в основі літературної мови повинна лежати мова народу, точніше, серцевинної частини народу. Однак митець був далекий від її копіювання. Творчо використовувати мовні скарби народу він вчився у І. Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка та світового письменства.

Іван Семенович Нечуй-Левицький народився 25 (13 листопада) 1838 р. в містечку Стеблеві колишнього Канівського повіту Київської губернії (нині Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в сім'ї священика. Батько майбутнього письменника Семен Степанович Левицький був людиною національне свідомою, особливо зачитувався «Літописом Самовидця», «Историей Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «Историей Малороссии» М. Маркевича та виявляв великий інтерес до слова Шевченка. Потреби свого інтелекту, своїх громадянських інтересів він задовольняв тим, що виголошував проповіді українською мовою, відкрив для дітей простих селян школу, де звучало рідне слово, поставив будинок, в якому мав намір помістити громадські крамниці і тим самим, бодай дещо, оберегти своїх односельців від обкрадання крамарів і купчиків. Діяльність батька, його читацькі інтереси, ставлення до Шевченка не могли не вплинути на формування демократичних поглядів сина, який навчався, до речі, в його школі разом з дітьми простих селян.

Душею і справжнім господарем у сім'ї Семена Левицького була його дружина -- жінка грамотна, трудолюбива, веселої вдачі, співуча. «За роботою все, було співає українські пісні»,-- згадував Нечуй-Левицький. У вільний від роботи час читала дітям книжки, розповідала щось цікаве. Материнське виховання суттєво доповнювалось піклуваннями няньки Івана, баби Мотрі, яка полюбляла розповідати хлопцеві народні казки, співала пісень, водила його з собою по вечорницях, весіллях, похоронах. «Я скрізь бував з нею і змалку придивлявся до народного життя»,-- відзначав письменник у своїй біографії.

Після короткого навчання в школі та успішної науки в брата матері Євтропа Трезвинського дев’ятирічного Івана віддають в Богуславське духовне училище. У 1853 р. Іван Левицький вступив до Київської духовної семінарії, яку закінчив 1859 р. «В семінарії,-- писав Нечуй-Левицький,-- було легше жити: там не було ні різок, ні паль і наука була інтересніша. Одначе старі вчителі нічого не робили, давали лекції по книжках, назначаючи нігтем, а в класі або жартували, або питали в учеників лекції до самого дзвоника. Але в семінарію почали прибувати молоді вчителі; вони вчили добре, пояснювали лекції і заінтересували мене до наук» 2. Не задовольняючись старими підручниками, якими користувались в семінарії, допитливі учні самостійно поповнювали свої знання з новіших шкільних книжок, по яких вчились у гімназії. Але цього було їм не досить. Жадібність Івана Левицького до знань не задовольняла і бібліотека в семінарії. Тому він за гроші, які батько давав на гостинці, купує одну книжку за другою. Серед них були «Божественна комедія» Дайте, «Дон-Кіхот» Сервантеса, твори Лесажа, Шатобріана, Бернардена де Сен-П'єра, 6. Сю. Левиць-кий-семінарист знайомився з російською літературою, з інтересом читав твори Пушкіна і Гоголя. На першому році навчання в семінарії прочитав український альманах «Ластівка», який дістав його батько. Надрукована в альманасі поема Шевченка «Причинна» особливо зацікавила І. Левицького, вона настільки сподобалась йому, що він вивчив її напам’ять. Це було його перше знайомство з Шевченком, яке згодом переросло у бажання стати українським письменником.

Прохворівши рік у батьковій хаті після закінчення семінарії, І. Ле-вицький влаштувався на роботу в Богуславському духовному училищі. Але прагнення збагачувати свої знання знов приводить його в Київ, де він вступає до духовної академії. Рівень викладання в академії був вкрай незадовільним, хоч настрої, духовні запити тогочасного студентства змінились на краще. «Героїчний період п’янства вже тоді минув для студентів» -- згадував Нечуй-Левицький. На зміну йому прийшло зацікавлення прогресивною літературою, періодикою, гарячі дискусії, пов’язані з піднесенням громадсько-культурного життя. Революційна ситуація в країні, скасування кріпацтва, злободенні публікації в «Современнике» і «Русском слове», видання першого українського журналу «Основа», вихід у світ другого видання «Кобзаря» Т. Шевченка, діяльність таємного студентського політичного товариства, яке виникло на початку 1856 р. в Києві та Харкові, польське повстання 1863 р. -- це далеко не весь перелік подій, які впливали на позитивні зміни в житті слухачів духовної академії.

У 1865 р. Левицький успішно закінчив академію, але, незважаючи на це, знехтував духовною кар'єрою і поїхав вчителювати до Полтави. У Полтавській духовній семінарії Левицький викладав російську мову, літературу, історію, риторику. Працюючи в Полтаві, нарешті приступає до творчої роботи.

«Писати повісті я почав,-- зазначав Нечуй-Левицький в автобіографії,-- ще як був на службі в Полтаві. „Основа“ і „Кобзар“. Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українськи. „Кобзаря“ я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії… Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в „Правді“ перші мої повісті».

Початкуючий письменник знав, що його буде звільнено з роботи в духовній семінарії, коли стане відомо, що він пише твори українською мовою, а тому пробував отримати роботу на Підляшші, де, як йому здавалося, мали бути кращі умови для творчої праці. Але цей намір здійснити І. Левицькому не вдалося. Спочатку (1866 р.) його послали у Калішську жіночу гімназію, а через рік -- у Седлець, де він з червня 1867 р. по липень 1873 р. також працював учителем гімназії. У 1873--1885 рр. І. Левицький на педагогічній роботі в 1-й Кишинівській гімназії. У цей час пише і публікує ряд своїх найкращих творів: «Миколу Джерю», «Кайдашеву сім'ю», «Бурлачку», «Старосвітські батюшки та матушки» та ін. Активні зв’язки письменника з громадсько-культурними діячами України, а найбільше його сміливі виступи перед гімназистами, що осуджували соціальний і національний гніт царизму, творча діяльність привели до того, що над ним було встановлено пильний нагляд поліції, який не міг не вплинути на рішення І. Левицького передчасно піти у відставку і поселитися в Києві та повністю віддатися літературній роботі. Живучи в Києві, Нечуй-Левицький брав активну участь у громадсько-культурному житті міста, плідно працював як письменник -- написав тут понад тридцять творів. Друзями письменника, відвідувачами його домівки були М. Лисенко, М. Коцюбинський, І. Франко, Б. Грінченко та багато інших відомих людей. Помер митець в роки воєнного лихоліття -- 2 квітня 1918 року.

І. Нечуй-Левицький належав до покоління українських письменників, яке почало формуватись в роки першої революційної ситуації (кінець 50-х -- початок 60-х років), а в самостійне життя і літературу вступило в добу розгулу реакції і в 70--80-х роках вийшло на авансцену громадського і культурного життя. Перші літературні спроби Нечуя-Левицького, що не були опубліковані і не збереглися, слід віднести до самого початку 60-х років, а то й на останні роки першої половини минулого століття. З середини 60-х років він систематично працює на літературній ниві, у 1866 році кінчає повість «Дві московки», якою успішно дебютував на сторінках львівського журналу «Правда».

І «Дві московки», і розпочата раніше, але незакінчена «повість з народного життя», про яку письменник веде мову в листі до Олександра Кониського від 19 квітня 1876 року, присвячені селянській темі, що була в центрі уваги письменника протягом усього творчого життя -- майже півстоліття.

Уже в повісті «Дві московки» Нечуй-Левицький засвідчив вірність традиціям Шевченка і Марка Вовчка тим, що правдиво змалював важку долю селян-кріпаків, з щирим вболіванням і трагізмом подав образи головних героїнь Ганни та Марини.

У пізнішому творі -- повісті «Бурлачка» -- Нечуй-Левицький продовжує шевченківську тему. Події, описані в цій повісті, відбуваються всього через кілька років після скасування кріпацтва, а змін у селі сталося немало. Нужда, безземелля -- основні причини міграції сільського населення на заробітки. В «Бурлачці» Нечуй-Левицький показує, що нестатки були тим вирішальним моментом, який штовхнув молоду дівчину Василину на нелегкий заробітчанський шлях, визначив її дальшу долю, її остаточний відрив від сім'ї, кинув у бурлацькі казарми, а потім у покої пана Ястшембського, привів до згуби власної дитини -- тяжкого злочину, який на все життя важким каменем ліг на душу Василини.

В цьому творі письменник дає своє, нетрадиційне вирішення теми «спокушеної і покинутої». Всупереч усьому, Василина не стає ще однією пасивною жертвою обставин. Після всіх поневірянь, після тяжкої трагедії вона зустрічається з людиною, яка допомагає їй вибратися з трясовини.

На початку 70-х років, у розквіті творчих сил, Нечуй-Левицький пише твори з селянського життя, які по праву вважаються його найбільшим досягненням, коштовними перлинами в скарбниці української класики. В 1873 р. було закінчено оповідання «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі», в наступному, 1874 р. -- «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». На початку 1876 р. з інтервалом у півтора місяця Нечуй-Левицький кінчає повість «Микола Джеря» і «Бурлачка». А ще через два роки він написав славнозвісну «Кайдашеву сім'ю».

Таким чином, названі твори були написані всього за шість років. Така висока продуктивність, здатність з незнаною раніш українській прозі епічною широтою змалювати цілу галерею життєво правдивих, колоритних, неповторно індивідуальних характерів, під силу великому талантові і прекрасному знавцеві життя села у всіх його духовних, морально-етичних та матеріальних вимірах. Образи буквально тіснились в творчій уяві письменника, він поспішав донести до читача свої багатющі спостереження, поспішав сказати ще ніким не говорене слово про село взагалі, про селянина того часу зокрема. А сказати що, бо ж виростав серед селянства, з дитинства знав його побут, його радощі і болі, настрої і прагнення.

Герої Нечуя-Левицького вражають своєю різноманітністю, однак У розповідях про них є і чимало спільного. Як своїми позитивними, так і негативними образами Нечуй-Левицький робить великий внесок в дальший розвиток свідомості народу. У свій час (1841 р.) В. Бєлінський кинув докір Квітці-Основ'яненкові за те, що в його творах селяни не переборюють «обмеженої сфери своїх понять». Нечуй-Левицький на повен, так би мовити, зріст змальовує героя (Микола Джеря), який вільний від полону обмежених понять, властивих загалом селянству. Письменник відчутно допомагав звільнятись від того від'ємного, що забруднювало життя, сковувало ініціативу, зводило її до борсання в хатніх чварах, що пожирали велику енергію, топили людську гідність, громадянські почуття, позбавляли селянина можливості усвідомити причину тих невлаштованостей, бід, які обсідали його сім'ю.

Нечуй-Левицький любив селянина, поетизував його трудове подвижництво, усвідомлював його внесок у духовну скарбницю народу, але ніколи не вдавався до фальшивої ідеалізації. Письменник був завжди об'єктивним, суворим реалістом в зображенні життя селянина. Він ніколи не загравав з своїм демократичним героєм, вів з ним відвертий діалог, висловлював своє негативне ставлення до його борсання в тенетах дрібних тяжб. Цей принцип свого реалістичного зображення Нечуй-Левицький втілив, зокрема в оповіданні «Баба Параска та баба Палажка», де на повну силу виявилось незрівнянне обдарування Нечуя-Левицького як гумориста. В класичних монологах двох простих селянок блискуче висміяв Нечуй-Левицький приватновласницьку психологію, забобони, пересуди, породжені одвічною селянською темнотою.

У «Кайдашевій сім'ї» продовжує звучати гумористична нота, однак на перший план тут виступає інше: сімейне життя старих і молодих Кайдашів, взаємини між ними, причини й перебіг родинних чвар, гірка життєва правда, а разом з тим і очищаюча та облагороджуюча поезія, яка живе в душах героїв Нечуя-Левицького. творчість нечуй левицький соціальний художній

Провідне місце в групі творів Нечуя-Левицького про трудівників села посідає повість «Микола Джеря». Це, можна сказати, програмний твір письменника. Повість відіграла велику роль в пробудженні соціальної свідомості народних мас, була однією з найулюбленіших книг широких читацьких мас і відомих революціонерів, зокрема В. За-тонського.

Своєрідність Нечуя-Левицького у підході до теми народу полягала в прагненні всебічно розкрити багатство і красу духовного світу селянина, гостро розвинуте у нього почуття людської гідності і незбориме бажання і вміння захищати його. Ідейно-естетична домінанта, новаторство образу Миколи Джері полягає в оспівуванні соціального і духовного розкріпачення, художньо переконливій демонстрації необмежених творчих можливостей простого селянина, його високої моралі, потягу до світу прекрасного, потягу, реалізація якого можлива тільки у суспільстві, де панує соціальна справедливість. Згадаймо хоч би такі деталі: Джеря -- майстер на всі руки, самотужки освоює гру на скрипці. Тікаючи від загрози бути відданим у солдати, Микола бере з собою не тільки шмат хліба, а й скрипку. Незважаючи на цілий ряд складних ситуацій-випробувань, спокус, він залишається людиною цільною, високоморальною. Микола -- символ вільнолюбства народу, його нескореності.

Ще І. Франко відзначав, що він був «з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадуться». Франко відніс Миколу Джерю до тих «світлих лицарських типів українських, з яких колись складався сам цвіт запорозького козацтва».

Новаторство, громадянська мужність Нечуя-Левицького виявлялись зокрема у змалюванні критичного ставлення селянина до віками нав’язуваної йому віри в існування і всемогутність бога. На пораду матері піти на прощу у Київ Микола відповів: «Не піду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно богові пороги оббивати «. Якось в тяжку хвилину Микола звернувся за порадою до Псалтиря, але він здався йому «темнішим од темної ночі». Микола «не знайшов й одповіді на свою важку думу, згорнув його і мовчки поклав на полицю».

Соціальне активний представник народних низів, який знайшов у собі силу піднятися на бій за людську гідність, невтомно боровся з неправдою,-- об'єкт найбільшого і, можна сказати, незмінного творчого захоплення Нечуя-Левицького.

Повість «Микола Джеря» займає виняткове місце в розвитку української літератури другої половини XIX ст., селянської теми особливо. Письменник глибоко проникнув у соціальні суперечності дореформеної і пореформеної дійсності, відкрив нові горизонти в художньому осмисленні теми села.

Повість «Микола Джеря» створено через п’ятнадцять років після скасування кріпосництва. Більшість зображених у ній конфліктів уже ніби були в минулому. Але, як і кожний справжній художник, Нечуй-Левицький звертався до минулого заради сучасного, всією системою образів твору переконував, що «лихо давнє» одного кореня з «лихом сьогочасним», що основою як дореформеного, так і пореформеного державного устрою було безправне становище трудящого люду. Певна віддаленість у часі і широке, панорамне охоплення зображуваних подій сприяли осмисленню кріпосництва в історичній перспективі, показові соціальної спорідненості з ним і спадкоємності наступних «законних» форм панування привілейованих класів.

Перше вагоме слово про повість «Микола Джеря» сказав Іван Франко. Даючи високу оцінку новому творові Нечуя-Левицького, він вказував насамперед на його соціальну спрямованість і масштабність художніх узагальнень, зазначав, що повість «Микола Джеря» -- це «історія всього українського селянства в тоту важку епоху, написана в однім широкім образі > 5.

Оглядаючи нову українську прозу, починаючи від «Марусі» Квітки-Основ'яненка і кінчаючи «Інституткою» Марка Вовчка, ми не знайдемо іншого твору, який би такою мірою заслуговував даного Франком визначення.

Незабаром після надрукування «Миколи Джері» журналові «Правда», як зазначав Франко, «пощастило опублікувати найкращий твір Івана Левицького-Нечуя «Кайдашева сім'я», який «з погляду на високо артистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства».

Художньою довершеністю і правдивістю зображення побуту дореволюційного села «Кайдашева сім'я» займає видатне місце серед інших творів української, та й не тільки української, літератури на цю тему. Це -- класичний зразок соціально-побутової повісті.

Нечуй-Левицький заглиблюється в побут однієї сім'ї сучасного йому села. У фокусі уваги письменника стосунки між батьками й дітьми. Він обирає особливо відповідальний, переломний момент у житті родини -- один за одним одружуються два сини старого Омелька Кайдаша. Утворюються дві нові сім'ї, і починається нелегкий процес зживання різних людей під однією стріхою. Старі прагнуть тримати біля себе дорослих синів, молоді хочуть жити своїм самостійним життям, перестають коритися старшим. «Вічний» конфлікт наповнюється конкретним змістом, тим, що є характерним породженням пореформеної дійсності, наступом капіталізму на село. Починається тривала, затята боротьба за клаптик поля, за грушу на межі, за моток пряжі, за куряче яйце, за нікчемні дрібниці. Уже не раз справедливо відзначалося, що причиною численних сварок та бійок у сім'ї Кайдашів є породжена умовами власницького суспільства жадоба до грошей, багатства. Одначе при цьому не слід забувати інших причин конфліктів у Кайдашевій родині. Адже хатня війна починається зовсім не за поділ майна чи грошей. Навпаки, старі Кайдаші лишилися задоволені тим, що син Карпо привів до хати дочку заможних Довбишів з належним приданим. Та ледве самостійна, горда й «бриклива» Мотря переступила поріг Кайдашевої хати, як улеслива й чванлива свекруха почала помикати нею. Швидко назріває конфлікт. Кілька днів Мотря мовчки робила всю домашню роботу, а свекруха вилежувалась на печі та навчала невістку. Але незабаром Мотря «показала характер» і досить енергійно почала відстоювати свої права і гідність господині. Перемога врешті-решт лишається на її боці.

А коли молодший син Лаврів уподобав бідняцьку дочку Мелашку, то це теж не стало на заваді шлюбу. Щоправда, стара Кайдашиха попрікала потім Мелашку бідністю, але ж не з меншою енергією вона попрікала і Мотрю за «стрижену вівцю», приведену у двір свекра. Правдиво і виразно, з гумором, змальовуючи численні перипетії домашньої війни, письменник, одначе, не вдається до сатиричного осміяння і приниження своїх персонажів. Нечуй-Левицький виступає у своєму творі як суворий, справедливий суддя. І це було новим, революційним кроком у розробці теми села. Від співчуття знедоленому селянству, розкриття його тяжкої долі, піднесення позитивних сторін його життя, тобто того, що було характерне для Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, Нечуй-Левицький не відмовляється. Однак змалювання села він не обмежує тим, що зробили попередники. Дальше завдання він бачить у показі від'ємних рис психології людини з народу, ураженої приватновласницькими стосунками. Обмеженість духовних горизонтів селянина Нечуй-Левицький не вважав віковічною рисою селянської психології, він бачив у селянині великого трудівника, володаря поетичної душі, творця перлин народної творчості, але і бачив ті умови соціального побуту, які породжували темноту, суєвір'я, приватновласницьку психологію. Його моралістичні «напутіння» корінням входили в глибину соціальних стосунків. Думка про «двояку природу» селянина неодноразово проходить червоною ниткою у творах письменника.

Процес занепаду патріархальних відносин на селі, який почався ще в добу кріпацтва, у пореформений період стає більш інтенсивним. Скасування кріпосницької залежності стимулювало вивільнення особистості і в інших сферах життя, в тому числі сімейному. Чи зовні тихо та мирно, чи, як у Кайдашів, з колотнечею та бійками, діти, стаючи на власні ноги, перестають зважати на заповідь «покоряйся старшим».

Цю тему Нечуй-Левицький порушує і в повісті «Бурлачка» (нечува-на в українському селі часів Шевченкової Катерини і Квітчиної Марусі річ -- дівчина назавжди кидає батьків і одружується без їх благословення), і, якоюсь мірою, в «Причепі», в «Старосвітських батюшках та матушках». Вона проходить через усю літературу XIX ст. від «Старосвітських поміщиків» Гоголя до «Люборацьких» Свидницького, «Повії» Панаса Мирного, драматизованої повісті «Старе гніздо й молоді птахи» Мови-Лиманського, «На віру» Коцюбинського тощо.

Пізніші твори Нечуя-Левицького на селянську тему («Невинна», «Пропащі», «Не той став», «Старі гультяї», «Біда бабі Парасці Гришисі», «Хрестини», «Сільська старшина бенкетує!») уже не мали такого успіху, як перші. Те ж глибоке знання селянського побуту, те ж уміння малювати вихоплені з життя колоритні типи, реалістичні побутові сцени, барвисті пейзажі, але слабшає соціальний пульс його творчості, не вловлюється важлива ідея, яка пов’язувала б ці твори з корінними проблемами і передовими устремліннями часу.

Нечуй-Левицький -- впертий український письменник, який, не без впливу російської прогресивної літератури, повів широку розмову про тогочасну українську інтелігенцію в зв’язку із важливими злободенними проблемами суспільного життя, культурно-національного відродження. Йшлося насамперед про пошук позитивного героя в середовищі української інтелігенції, з’ясування громадянського обличчя і обов’язку освіченої людини. Нелегко було це робити в часи соціального і національного гноблення. І все ж таки Нечуй-Левицький взявся за цю справу. Роман «Хмари» -- найбільш показовий, цілеспрямований у цьому плані твір письменника. У ньому в значній мірі автор вдався до роздумів політичного характеру, а тому його твір з повним правом можна вважати першим українським ідеологічним романом. Тут ставиться надзвичайно актуальна і складна за вимірами того часу проблема: процес народження нової дійсності, «нової людини», яка не могла б бути повторенням від'ємного попереднього і сучасного. Позитивну програму дій української інтелігенції Нечуй-Левицький втілює в образі Павла Радюка.

До творів Нечуя-Левицького, що присвячені змалюванню життя інтелігенції України, слід віднести також твори «Не однаковими стежками», «Навіжена», «Над чорним морем», повість «На гастролях в Микитянах», оповідання «Гастролі», нарис «Вечір на Володнмирській горі», «Ніч на Дніпрі».

Світ української інтелігенції, представлений Нечуєм-Левицьким, не відзначається такою панорамною грандіозністю, аналітичною глибиною прочитання, як світ селянина у автора «Миколи Джері» та «Кайдашевої сім'ї». Неповнокровність позитивних образів інтелігенції у творах Нечуя-Левицького зумовлена рядом причин. Головні з них: авторська запрограмованість, ще не визначені ідейно-естетичні параметри справді позитивного гсроя-інтелігеїта, який покликаний був служити національному і соціальному розкріпаченню народу. Та не зважаючи на це, «для початку 60-х років,-- як слушно відзначив О. І. Білецький,-- програма Радюка, при всій своїй абстрактності, прогресивна»7.

У свій час польська література сприяла піднесенню авторитету католицьких священиків. Навіть І. Франко, автор «Монологу атеїста», пробував на початку свого творчого життя створити позитивний образ духопастира. Нечуй-Левицький, хоч і був сином на свій час прогресивного священика, не відносив пересічного православного духовенства до інтелігенції як такої. Він аж ніяк не пов’язував з нею духовного оновлення селянства, вирішення якихось питань соціального і культурного прогресу. Письменник був загалом критично настроєний стосовно церкви і її чиновників у рясах і підрясниках.

Свідченням цього є ряд творів письменника, в яких з почуттям гумору, а то й не раз в сатиричному ключі відтворено будні і свята, кар'єризм, хабарництво, шахрайство, зажерливість церковнослужителів, ченців та удаваних жебраків, що обсідали київські собори, церкви і видирали з рук богомільників останню копійку.

Повість «Старосвітські батюшки та матушки» -- це, за словами її автора, «біографія двох родин». У ній на широкому суспільному тлі ведуться паралельно розповіді про життя, взаємостосунки двох старосвітських родин сільських попів -- Массаковських і Балабухів. На гумористично-сатиричній тональності тих розповідей позначилось у великій мірі критичне ставлення народу до церковників, яке знайшло відображення в його усній творчості -- казках, анекдотах, приказках та прислів'ях. Прекрасна обізнаність письменника з побутом, звичаями, мораллю, інтересами, стосунками попівських родин дала йому змогу виявити найбільш типове, досягти художніх узагальнень і тим самим написати твори, які завжди зберігатимуть пізнавальну і мистецьку цінність.

Один із антиклерикальних творів Нечуя-Левицького має промовисту назву-- «Афонський пройдисвіт». У цьому оповіданні, крім афонського шахрая, спекулянта «камінцями нібито з Єрусалима, свяченою водою, ніби з Йордана» та іншими «святощами», Копродоніса, зображено ще чотирьох пройдисвітів -- київських ченців: лицеміра і кар'єриста Палладія, скупердяг, грошолюбів, плюшкіних у рясах Ісакія і Єремію, проворного, чепурного Тарасія, який любив випити,' був ласий до смажених поросят і чорних брів. У цих «святих отців> нема нічого святого. Зате в них є те, що вважаємо цинізмом, бездуховністю, моральною нікчемністю. «Афонський пройдисвіт» -- це антиклерикальний твір великої викривальної сили і мистецької довершеності, твір, з яким перекликається повість Нечуя-Левицького «Поміж ворогами», де змальовано образ попа-пройдисвіта Артемія Кремницького.

Відомий український письменник Марко Черемшина у своїй статті «Стефаникові мужики», визначаючи стильову домінанту провідних українських письменників кінця XIX -- початку XX ст., назвав М. Коцюбинського малярем. Дійсно, близькість художніх засобів М. Коцюбинського до прийомів живопису є однією з особливостей творчої манери письменника: насиченість зоровими образами, пейзажними картинами, користування багатомовними штрихами тощо. Саме в творчості Нечуя-Левицького бере свій початок посилена увага Коцюбинського до живописання. Нечуй-Левицький був буквально закоханий у природу свого Надросся та Придніпров'я, що знайшло відгомін у його творчості.

Оспівуванню краси рідної природи він присвячує окремі твори -- нариси «Вечір на Володимирській горі», «Ніч на Дніпрі», що збагатили українську літературу оригінальним возвеличенням красеня Дніпра та знаменитої Володимирської гірки. Своє гостре відчуття природи, уміння читати її демонструє Нечуй-Левицький у багатьох творах, а тому може бути віднесеним до найвидатніших письменників-пейзажистів. У творчості Нечуя-Левицького настільки переважають поетичні зорові враження, що І. Франко назвав його «великим артистом зору». Через естетичне осмислення природи Нечуй-Левицький приходить до пізнання людини, її духовності. Точність спостережень художника-реаліста і натураліста, напружене шукання позитивного ідеалу, піднесення високих моральних почуттів, збагачення літературної мови за рахунок почерпнутого з народної пісні, казки, розмовної мови простих селян -- все це надає прозі Нечуя-Левицького неповторної чарівності, поетичності і виключної об'єктивності.

Творчий доробок Нечуя-Левицького об'ємний і багатий як мистецька спадщина. Його складають понад п’ятдесят творів, що здебільшого вражають актуальністю піднятих у них проблем, яскравістю художніх образів-характерів, жанровою різноманітністю, багатою мовою і поетикою. Не завжди письменник досягав бажаних наслідків як митець і мислитель, але завжди був одержимий бажанням збагатити рідне письменство, свідомість і душу свого сучасника. У нього було гостро розвинуте почуття соціальної справедливості і відчуття краси. Творче натхнення, оптимізм письменника пов’язані зі словом Шевченка, кращими набутками світової літератури, народною творчістю і природою рідного краю. Нечуй-Левицький збагатив форми художньої розповіді. Він успішно здійснив перехід, особливо в повістях і романах, від оповіді героя до об'єктивної, епічної манери повіствування.

Оцінюючи українську прозу своїх попередників, Нечуй-Левицький зазначав, що вона описувала тільки добрий, світлий бік народного життя, не зачіпала його темного боку. Показувала його як невинного терпільника, мученика. Левицький відповідно до вимог свого часу сказав надзвичайно вагомі, нові слова про селянство в позитивному й негативному планах і цим збагатив реалізм, проклав шлях, яким і досі йде наше письменство.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой