Життя й творчість Костянтина Васильєва

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

В образотворчому мистецтві широко представлений історичний жанр, який присвячений історичним подіям, діячам, соціально значущим явищам в історії суспільства. До історичного жанру можна віднести й зображення людей, подій тощо, звістка про які надійшла до нас у міфах та легендах. Основними видами творів історичного жанру є історичні картини, розписи, рельєфи і кругла скульптура, станкова графіка. У своїй роботі ми зупинимося саме на історичному живописі, представником якого є російський художник Костянтин Васильєв.

Дослідники творчості К. Васильєва вважають, що його картини надають сенс життю, сенс існуванню людини [2]. Адже при уважному розгляді його картин можна не тільки знайти ідеали нового часу, а побачити щось пов’язане з вічністю. Картини К. Васильєва піднімають дух, підносять над буденністю, вражають високим реалізмом проникнення в дійсність, у справжню сутність буття. В одних вони викликають відчуття катарсису, очищення і піднесення почуттів, інші переживають щось подібне ініціації, другого народження в цьому світі, відкриття його справжньої реальності.

Багато художників воскрешали напівказковий, напівісторичний світ билин. Художнику Костянтину Васильєву вдалося побачити цей багатий світ по-своєму, дати нове трактування цій вічній патріотичній темі.

Мета роботи: вивчити біографію та етапи становлення творчості художника К. Васильєва.

Завдання: розглянути етапи становлення історичного живопису; визначити значущі для творчості події у житті К. Васильєва; узагальнити етапи становлення історичного живопису К. Васильєва.

Розвиток історичного жанру в образотворчому мистецтві

художник васильєв життя творчість

Як зазначається у багатьох підручниках та енциклопедіях, історичний жанр у його сучасному вигляді сформувався разом із розвитком історії як науки (повністю лише в 18−19 ст.), але деякі з його особливостей склалися значно раніше [3; 7 та ін.].

Зачатки історичного жанру відомі з глибокої старовини, коли спогади про реальні переселення або війни племен поєднувалися з фольклорною вигадкою і міфами. У Давньому Єгипті і Месопотамії історичні події втілювалися або в умовних символічних композиціях, або в циклах легендарних сцен, що оповідають переважно про подвиги правителя або його війська (рельєфи або розписи на теми битв, походів, подорожей). У Древній Греції уявлення про пережиті події, як правило, втілювалися в міфологічні образи, але відомі й узагальнено-ідеальні зображення реальних героїв — зразки цивільної доблесті (рельєфи фриза храму Ніки Аптерос в Афінах із зображенням битви греків з ворогами, близько 420 р. до н.е.). З розпадом міфологічних засад світогляду стало можливим і драматичне зображення недавньої події з реальними героями (сцена битви Олександра Македонського з Дарієм, 4−3 ст. до н.е., відома по римській копії).

У середньовічній Європі, де панував теологічний погляд на історію, релігійні сюжети розглядалися як історичні, а реальні події зображали рідко і умовно (так званий килим з Байе, близько 1080 р.; мініатюри в історичних хроніках). Із зростанням національної самосвідомості пов’язані історичні сюжети в російських іконах («Битва суздальців з новгородцями», 15 ст.; «Церква войовнича», після 1552 р.) і мініатюрах («Кенігсбергзький літопис», кінець 15 ст.).

Часто зображення історично-батального і історично-побутового характеру зустрічаються в мистецтві Азії. У Китаї ще в епоху Хань зображали битви і походи. Межі історичної дійсності відбиваються в середньовічних розписах і рельєфах Індії, Індонезії, Бірми, Камбоджі. Історично-побутові сюжети з’явилися в 7 ст. в китайському, з 11−12 ст. — в японському живописі, у 15−16 ст. — в мініатюрах Азербайджану, Ірану, Середньої Азії, Індії.

Вважають, що активно історичний жанр почав своє становлення в епоху Відродження в Європі. В Італії фрески на теми актуальних подій були вже в 14 ст. засобом пропаганди суспільних ідей. У 15 — початку 16 ст. створювалися багатофігурні композиції з зображенням битв, урочистих подій сучасного життя. У Франції мініатюри Ж. Фуке, С. Марміона свідчили про пробудження інтересу до достовірного втілення історичних подій. У 16 ст. італійські художники Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Тіциан прославили людину як героя історії, представляючи історичні сюжети в ідеальному, позачасовому плані.

У 17−18 ст. академізм розглядав історичний жанр як «високий», що включає релігійні, міфологічні і власне історичні сюжети. Оформився і тип багатофігурної урочистої історичної картини. Помпезні історично-алегоричні композиції представляли монархів в подобі античних полководців; для мистецтва 18 ст. характерні декоративні вирішення історичних тем. Широко поширювалися гравюри історичного змісту. Розвиток історичного живопису пов’язаний з творчістю відомих художників 17 ст.: Н. Пуссен (Франція) створив повні суспільно-етичного пафосу образи благородних античних героїв («Смерть Германіка», 1626−27 рр.); Д. Веласкес (Іспанія) з глибокою історичною об'єктивністю представив конфлікт протиборчих сил — феодальної Іспанії і буржуазної Голландії («Здача Бреди», 1634 р.); П. Рубенс (Фландрія) вільно сполучав історичну реальність з фантазією і алегорією у парадних історично-алегоричних композиціях (цикли «Історія Костянтина», «Історія Марії Медічи», близько 1622−25 рр.); Рембрандт (Голландія) втілив спогади про героїку нідерландської революції в сцені виступу стрільців в похід (так званий «Нічний дозор», 1642 р.) і в легендарному драматичному епізоді визвольної боротьби («Змова Юлія Цивіліса», 1661 р.).

У Росії історичний живопис почав розвиватися в 1-ій половині 18 ст., з появою російського світського мистецтва й історичної науки. Так, поєднанням патріотичної патетики, урочистої святковості і документальній точності відмічені гравюри А. Зубова (зображення битв і свят Петра I), батальні картини, що приписуються І. Никітіну, рельєфи для Тріумфального стовпа пам’яті Петра I і Північної війни, виконані при участі Б. Растреллі, мозаїка майстерні М. Ломоносова «Полтавська баталія» (1762−64 рр.).

У 2-ій половині 18 ст. зростає ідеологічно-виховне значення історичного жанру: вчинки древніх або середньовічних героїв сприймаються як урок суспільної моралі. Російський історичний жанр у 2-ій половині 18 ст. пов’язаний з просвітницькими ідеями та з класицизмом. Вітчизняна війна 1812 р. привернула увагу російських художників до героїчних подвигів історичних діячів і простих людей минулого і сучасності (картини А. Іванова про староруських героїв; у скульптурі - «Мінін і Пожарський» І. Мартоса, 1804−18 рр.).

Трагічні аспекти історії увійшли в історичний жанр на початку 19 ст., в чому відбився драматизм революційних битв і опору народів наполеонівській агресії. У живописі й графіці Ф. Гойя (Іспанія) волелюбному пориву народних героїв протистоїть нещадне, жорстоке насильство («Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року», близько 1814 р.). Трагічні події сучасності, хвиля повстань в Європі відбилися в картині К. Брюллова «Останній день Помпеї» (1830−33 рр.), присвяченій долі античної цивілізації, приреченості людей, що протистоять сліпій руйнівній стихії. Велику роль у формуванні ідеалів і методів російського історичного живопису зіграв А. Іванов, що ставив в своїх композиціях на релігійні теми проблеми історичного прогресу, етнічного відродження народу.

У середині 19 ст. характерне поширення історично-побутових картин, де відтворювалися «колорит епохи» та повсякденне життя в точних деталях.

З 1860-х рр., із зростанням демократичного руху і розвитком історичної науки, починається підйом російського історичного живопису. Особливої емоційної сили досяг І. Рєпін у зображенні трагедії деспотичного свавілля («Іван Грозний і син його Іван», 1885 р.) і могутнього свободолюбства народу («Запорожці», 1878−91 рр.). Історія народних мас стала центральною темою творчості В. Сурикова («Ранок стрілецької страти», 1881 р.; «Бояриня Морозова», 1887 р.; «Підкорення Сибіру Єрмаком», 1895 р.). Епічний, билинний дух російської древньої історії воскрешав В. Васнєцов («Богатирі», 1881−98 рр.).

У кінці 19 ст. стала помітною схильність до символічно-узагальнених, піднесених над побутовою конкретністю образів. Посилюються ліричне переживання минулого, інтерес до історичного колориту, духовної атмосфери епохи (М. Нестеров, М. Врубель, Н. Реріх); у картинах А. Рябушкіна, С. Іванова, В. Сєрова російський старовинний побут змальований з глибоким ліризмом і з загостреною характерністю, часом із межами сатиричного гротеску.

Радянському історичному живопису властива історична конкретність зображення подій, погляд на них з позицій партійності, марксистсько-ленінського розуміння провідних закономірностей історії в її революційному розвитку, розкриття ролі народу.

Велике значення історичного жанру (історичного живопису) у вихованні патріотизму молодих поколінь відмічають і в наші дні.

Життя і творчість Костянтина Васильєва

Костянтин Олексійович Васильєв (03. 09. 1942 р. -29. 10. 1976 р.) — російський художник, широко відомий своїми творами на військові та билинно-міфологічні теми.

Творча спадщина Костянтина Васильєва, який обрав собі псевдонім «Костянтин Великорос», вельми багатопланова і різноманітна та налічує понад 200 творів живопису й графіки.

Крім робіт зазначеної вище тематики, в ньому присутні портрети, пейзажі, реалістичні композиції, картини батального жанру. Глибокий символізм живопису в поєднанні з оригінальним колірним рішенням полотен роблять картини Костянтина Васильєва пізнаваними і самобутніми.

Васильєв звертався до народного мистецтва: російських пісень, билин, казок, скандинавських і ірландських саг. Створив твори на міфологічні сюжети, героїчні теми слов’янського і скандинавського епосів, про Велику Вітчизняну війну.

«Духовним вождем народу» назвав К. Васильєва історик і етнолог Роман Багдасаров у книзі «За порогом» [1], присвяченій аналізу традиційної та сучасної православної культури. Ось вислів з цієї книги: «…саме творчість Васильєва, а, скажімо, не Глазунова … зіграла вирішальну роль в етнічній ідентифікації росіян після падіння ідеології комунізму і розпаду Союзу».

Ангажоване мистецтво ще не встигло усвідомити до середини 80-х років васильєвського Героя, який відрізнявся зухвалим нордизмом і вільнодумством. Їх понадчасова міфологічність звернена до інтуїтивно відчутної європейської архаїки, де билини київського циклу змикаються з легендами про короля Артура і скандинавськими сагами. У цьому плані Костянтин Васильєв — представник російського модерну, символізму і міфотворчості В. Васнецова, І. Білібіна [4].

Але зустрічаються й інші оцінки творчості Васильєва. Яких тільки ярликів не навішали деякі мистецтвознавці на Костянтина Васильєва! І салонний художник, і лакувальник дійсності, і язичник, і оспівувач культу сили. Насправді ці критики просто не розібралися в суті його творчості.

Костянтин Васильєв в останнє десятиліття життя створив свій напрям в живопису і назвав його «північним символізмом», а його творчий метод можна назвати символічним реалізмом з елементами романтичності.

Найбільш відомими картинами цього останнього періоду є: «Північний орел», «Очікування», «Сокіл» («Горять пожежі»), «Вотан», «Людина з пугачем», «Каплиця», «Біля криниці», пейзажі «Осінь», «Готика», «Сутінки», «Лебеді», військова й билинна серії та ін. Перш ніж виявити зміст і суть васильєвського методу символічного реалізму, необхідно коротко описати шлях, що передує остаточному розумінню Костянтином Васильєвим сенсу творчості та призначення мистецтва.

Батько Костянтина Васильєва, Олексій Олексійович, народився в 1897 році в сім'ї петербурзького робітника. Був учасником трьох воєн, у тому числі першої світової та громадянської, де був бійцем легендарної Чапаєвської дивізії. З 1919 року — член партії більшовиків. А з 1923-го на керівній роботі в промисловості. Людина, наділена великим природним розумом, він з самого дитинства тягнувся до літератури. Зібрана ним величезна бібліотека, незмінно супроводжувала Олексія Олексійовича всі періоди його похідного життя. Саме ерудиція цієї людини стала тією притягальною силою, що зміцнила любов до нього Клавдії Парменівни Шишкіної, незважаючи на їх дев’ятнадцятирічну різницю у віці. Перед війною молода пара жила в Майкопі, де Олексій Олексійович був головним інженером одного з великих заводів, а Клавдія Парменівна — техніком-технологом. У цьому місті й народився Костянтин [2].

Проблема з житлом змусили Васильєвих перебратися до Казані. На новому місці Васильєви отримали непогану кімнату, віддали Костю в дитячий садок. Там у чотирирічного хлопчика вихователі вперше виявили дар до малювання. Дивно: не захоплювали малюка ні дитячі машинки, ні вигадливі механічні іграшки. Не розлучався він лише із заточеним простим олівцем. А вже коли до Кості потрапляли кольорові олівці, захватам малюка не було меж.

Навчався Костянтин чудово. Освоївши читання, став цікавитися книжками. Перша улюблена його книжка — «Сказання про трьох богатирів». Тоді ж познайомився хлопчик з картиною В. Васнєцова «Три богатирі», а роком пізніше скопіював її кольоровими олівцями. Малював вечорами у своїй маленькій кімнаті, нікому не показуючи. І в день народження батька підніс йому в подарунок картину. Подібність богатирів було вражаючою. Надихнувшись похвалою батьків, хлопчик скопіював «Витязя на роздоріжжі», теж кольоровими олівцями. Зробив потім малюнок олівцем по скульптурі Антокольського «Іван Грозний».

Батьки зібравши якось малюнки сина, послали їх до Москви, в художню школу-інтернат при інституті імені Сурикова. Незабаром привели туди і самого дванадцятирічного Костю. Під час навчання в художній школі в юнака зародилася глибока любов до старих майстрів, що пройшла через усе його життя. Васильєв з пристрастю колекціонера збирав репродукції картин, уважно вивчав композицію, рисунок, колірні відтінки кожної роботи і примірявся до них, «переграючи» на свій лад.

Тут же, в московській художній школі, Васильєв дізнався про нові напрямки в мистецтві, про західний модернізм. На дворі була хрущовська «відлига». У газетах і журналах на тлі загального вихваляння методу соціалістичного реалізму з’явилися статті про «перекручення буржуазного мистецтва»: абстракціонізм, сюрреалізм і т.п. На відміну від інших учнів Костя і його друг по школі Толя Максимов, втомившись від нав’язуваної їм рутини соцреалізму, всерйоз зацікавились новими шляхами в мистецтві. Коли директор інтернату дізнався про ці захоплення своїх підопічних, він попросив батьків забрати свого «не в міру самостійного сина» назад у село Васильєво, поки той не «зіпсував смаки» інших учнів.

Повернувшись додому, Костя вступив відразу на другий курс Казанського художнього училища, яке і закінчив з відзнакою за спеціальністю театральний художник. Його дипломною роботою були ескізи до музичної драми Островського на музику Чайковського «Снігуронька».

Після закінчення училища Костянтин став працювати шкільним вчителем малювання та креслення в рідному селі Васильєво, потім художником-оформлювачем на лісокомбінаті, де раніше працював його батько, і на Василівському скляному заводі. Іноді, особливо до великих свят, йому робили замовлення з Художнього фонду в Казані. Але свої головні творіння Костянтин робив для себе і для друзів. І весь цей час в ньому відбувався внутрішній пошук свого напрямку в мистецтві.

На початку 60-х років Васильєв багато експериментував у різних напрямках мальовничого модернізму, особливо — в сюрреалізмі і абстрактному експресіонізмі. Пізніше він назве ці свої захоплення помилками молодості. Після п’яти років модерністських експериментів, перебравши багато напрямків у живописі, Васильєв зрозумів, що зайшов у творчий глухий кут.

Допомагала музика і природа. Головною і постійною складовою романтичних настроїв молодого художника була музика. Вона супроводжувала Костянтина все його життя. Недарма він створив 18 портретів композиторів (деяких навіть по 2 і 3 варіанти) і кілька зображень великих виконавців музики. Серед них чимало романтиків: Моцарт, Бетховен, Мусоргський, Римський-Корсаков, Дебюссі, Скрябін, Шостакович, Прокофьєв. Нарешті, Вагнер, найважливіший композитор для розуміння пізнього Костянтина Васильєва.

Споглядання природи (а навколо села Васильєво вона була тоді ще невинно прекрасна) спричинили в душі молодого художника повний переворот. У Васильєва виникає усвідомлення, що можна жити і творити далі, якщо встати на сторону світла, на сторону життя.

Таке усвідомлення вивело Костянтина Васильєва з творчого заціпеніння. Це було народження цільної особистості. З цього моменту художник спрямовує всю свою енергію і талант на виявлення в дійсності всієї повноти реальності, на пошук гармонії світу і принципів буття.

У цей час його друг Олег Шорніков запропонував Костянтину почитати російські билини, вірші Олексія Толстого, оповідання та романи Лєскова, Мельникова-Печерського та інші твори про те, як і чим жили наші предки. По-новому був прочитаний і осмислений Гоголь. Читання цих книг сколихнуло в художника якісь спочатку нез’ясовні почуття причетності до загальнонародного життя. Костянтин почав розуміти, що дійсно міцну опору для свого світогляду і творчості можна знайти у багатовіковій традиції нашого народу, у створеній ним великій культурі, у народних міфах, повних мудрості та героїзму, в урочистій і могутній красі та життєвій силі природи.

Першими роботами, якими позначено новий період творчості Васильєва, стали невеликі, але важливі начерки до майбутніх картин «Озеро» і «Волга», на яких на фоні водної та лісової стихії були зображені символічні фігури старця біля тихого і таємничого озера та дівчини на березі могутньої річки з церківкою неподалік.

У картині «Північний орел» вперше проявилися основні відмінні риси зрілого періоду творчості Костянтина Васильєва: це новий, особливий, можна сказати, метафізично-онтологічний реалізм, багатозначний, багаторівневий символізм і суворий романтизм. Особливість нового методу художника — в унікальному синтезі реалізму з символізмом і романтикою.

Особливість нового реалізму Васильєва полягає не в зовнішній реалістичності зображення на його картинах (у них немає ні найменших ознак натуралізму і фотографічності), а в тому, що художник бачить у дійсності і передає на своїх картинах відразу кілька рівнів реальності: фізичний, психічний і духовний. Коли вони зливаються в єдину картину, то створюють у глядача відчуття повноти і багатосторонності буття, дають багату поживу для переживань, роздумів і прагнень [6].

Найбільш характерною особливістю творчості Костянтина Васильєва є глибока і багатозначна символічність образів його картин. Символізм виявляється, перш за все, в тому, що створені Васильєвим художні образи, безсумнівно, вказують глядачеві на високі ідеї та сенси, що не відразу відчутні. Органічний сплав образу і сенсу, багатошаровість символіки, що дозволяє дати кілька різних трактувань змісту його картин — ось головні і вельми істотні особливості символічного реалізму Васильєва. Ось чому люди різного рівня здатності сприйняття серйозного мистецтва знаходять в його картинах свої образи і свої смисли [5; 6].

Вся творчість Васильєва наскрізь пронизана лейтмотивами. Змінювалися його художні напрями (від абстракціонізму до символічного реалізму), техніка малювання і живопису, але головні думки, провідні теми, що знайшли втілення в його картинах, залишалися ціллю усього життя художника, такі як вічне питання про сенс життя, призначення людини, свобода творчості, героїзм і трагедія, смерть, народження, відродження. Для деяких робіт Васильєва також характерні й інші лейтмотиви: мотив постійного руху, наприклад хода колони солдатів, яку автор ніби зупиняє на мить, щоб закарбувати у своїх роботах, таких як «Прощання слов’янки», «Туга за Батьківщиною», «Парад 41 року»; мотив безсмертя природи (вічного відродження), яке можна побачити на картинах «Осінь», «Пінь», «Лебеді», «Лісова хаща», «Лісова готика (на с. 12)» та ін.; мотив суворої краси Півночі, подібною красою можна милуватися на наступних полотнах: «Волга», «Свіяжськ», «Сокіл», «Витязь», «Каплиця».

Державних звань К. Васильєву як художнику не судилося отримати, але в своєму напрямку він був генієм. А там, де творить геній, неодмінно з’являється і лиходій. Смерть його була трагічною — Костянтин був убитий. Перервався зліт творчих звершень та ідей в 34 роки.

Ще за життя К. Васильєва, офіційні діячі Спілки Художників відкидали його творчість. Насилу художнику вдалося домогтися дозволу провести виставку, що відразу стала сенсацією і принесла популярність. Повертаючись додому, в день відкриття виставки, К. Васильєв трагічно загинув за дивних обставин. Після смерті художника його картини продовжували переслідувати. Вже в 1985 р. окремі «діячі мистецтва» добилися знищення його полотен, забороняючи їх реставрацію.

Тільки після смерті К. Васильєва почався бум його персональних виставок по багатьох містах Росії, і з’являлися багатотисячні захоплені відгуки від громадян країни. Але роботи його залишилися в Меморіальному музеї в селі Васильєво, у Картинній галереї Казані, і залишився живий і незгасимий світ його творчості.

Список використаних джерел

1. Багдасаров Р. За порогом / Роман Багдасаров. — М.: ЮС-Б, 2003. — 280 с.

2. Доронин А. И. Художник Константин Васильев: рассказ о творчестве / Доронин Анатолий Иванович [Электронный ресурс] / Книги. — Режим доступа: http: //bookz. ru/authors/anatolii-doronin/hudojnik493/page-6-hudojnik493. html

3. Исторический жанр [Электронный ресурс] / Все слова. — Режим доступа: [Электронный ресурс] - Режим доступа: http: //vseslova. com. ua/word/

4. Константин Васильев [Электронный ресурс] - Режим доступа: http: //han. gorod. tomsk. ru/index-1 195 459 650. php

5. Пронин Г. Загадка художника Константина Васильева [Электронный ресурс] - Режим доступа: http: //veliko-ross. ru/news13. htm

6. Тайна творчества художника Константина Васильева [Электронный ресурс] / За русское дело — Режим доступа: http: //www. zrd. spb. ru/news/2012−02/news-0683. htm

7. Художественная энциклопедия [Электронный ресурс] / Академик — Режим доступа: http: //dic. academic. ru/dic. nsf/enc_pictures/

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой