Жінка на тлі історії та культури: літературний диспут старшокласників за творами Ірен Роздобудько

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Жінка на тлі історії та культури: літературний диспут старшокласників за творами Ірен Роздобудько

Зміст

Вступ

Розділ І. Місце «жіночої літератури» в історико-культурному процесі України. Творчість Ірен Роздобудько у контексті вивчення її доробку в загальноосвітній школі

Розділ ІІ. Особливості «жіночої прози» на прикладі творчості Ірен Роздобудько та її доречність в програмі з вивчення української літератури в школі

1. Загальні зауваги

2. План-конспект уроку

Висновки

Бібліографія

Додатки

Вступ

Характерною рисою сучасного літературознавства є те, що постмодерний критичний дискурс розпочав ретроспективний перегляд української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., коли чітко проявилися феміністичні тенденції. Їх виникнення в нашій літературній традиції було обумовлено зневірою в старі ідеали, руйнацією ієрархічної системи цінностей патріархального устрою, в якому жінці відводилася пасивно-другорядна роль. В цей час певного літературного «розгардіяжу», українське жіноцтво почало «випробування» своєї літературної вправності у розхитуванні «запліснявілих» патріархальних устроїв [22, с. 1].

У програму з вивчення української літератури в загальноосвітній школі, на нашу думку, входять далеко не всі зразки найкращих творів сучасності. Особливо це стосується власне «жіночої літератури», котра протягом усієї своєї історії зазнавала усіляких утисків або ж просто не сприймалася як така, що може стояти на рівні з мистецтвом «чоловічим». І нині, незважаючи на те, що багатьом українським письменницям вдалося стати переможницями значної кількості літературних конкурсів, — їм все ж таки складно досягти визнання в площині шкільній. Точніше кажучи, самі школярі залюбки читають cучасну «жіночу прозу», зокрема твори Ірен Роздобудько. Однак, попри те, що авторка неодноразово перемагала у Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова», її доробки з «тонким відчуттям жіночої присутності» не закріплені програмою з вивчення української літератури в школі.

Бажання простежити місце Жінки на фоні історико-культурного розвитку, проаналізувати, яке значення надавало їй суспільство на різних етапах літературного процесу, як ставляться укладачі програми з вивчення української літератури в загальноосвітній школі до сучасних письменниць, яким характерна «жіноча» тематика (на прикладі творчості Ірен Роздобудько) дозволило нам окреслити таку тему курсової роботи: "Жінка на тлі історії та культури: літературний диспут старшокласників за творами Ірен Роздобудько".

Мета курсової роботи — осмислити проблему гендерної рівності в літературі, врахування цього питання програмою з вивчення української літератури в школі на прикладі творчості Ірен Роздобудько.

Мета роботи передбачає виконання низки завдань:

— ознайомитися з науковими працями, в яких висвітлюються питання щодо місця жінки в історико-культурному процесі, зокрема в літературі;

— детально проаналізувати твори Ірен Роздобудько, віднайти «жіночий сегмент» у її прозі;

— зробити моніторинг програми з вивчення української літератури в школі на предмет залучення до неї творчості донецької письменниці.

Предмет роботи — втілення феміністичної складової та її оригінальний розвиток у літературі Ірен Роздобудько.

Об'єкт роботи — теоретичні дослідження з теми, твори мисткині, науково-критичні праці про «жіночу літературу», статті в публіцистиці, словники тощо.

Під час написання курсової роботи ми користувалися значною бібліографічною базою: власне художніми творами яскравої представниці сучасної української літератури; працями, що вивчають теоретичний бік проблеми курсової студії.

Найбільш ґрунтовні дослідження з теми, які слугували для нас мето-дологічним орієнтиром, здійснили: Я. Козачок («Вітчизняні традиції сучасного українського фемінізму») [8], Юлія Джугастрянська («Ірен Роздобудько: коли жінка — поет…») [4], Л. Яценко («Гендерне виховання старшокласників на уроках української літератури») [23].

Цікавою виявилася стаття І. Розлуцького, в якій автор розповідає про відомого критика та літературознавця Миколу Євшана та його погляди стосовно ролі жінки, її образ в українській літературі [20].

Розсудливими нам здалися думки Віри Балдинюк («Сучукрліт — міський дурень, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туретта») [1], котра висловила свою неупереджену позицію з цього питання.

На фоні зауважених літературознавчих інтерпретацій теми так розуміємо наукову новизну нашої курсової роботи: 1) даємо різнобічний огляд з даної теми; 2) створюємо урок-конференцію з елементами гри, який є рідкісним в палітрі залучення творчості Ірен Роздобудько до навчального процесу у школі.

Результати дослідження мають теоретичне значення, що полягає в детальному та повноцінному опрацюванні вищевикладеної теми, чіткому розкритті всіх проблем, які в ній закладені. Практичне значення: матеріали курсового дослідження, зокрема урок-конференція, можуть бути використані на уроках української літератури в частині вивчення сучасної прози, на позакласних заходах, факультативах з української та зарубіжної літератур, естетики, культурології.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів викладу основного матеріалу, висновків, бібліографії та додатків.

Розділ І. Місце «жіночої літератури» в історико-культурному процесі України. Творчість Ірен Роздобутько у контексті вивчення її доробку в загальноосвітній школі

Література — це універсальний вид мистецтва, що має виняткові можливості для відображення життя в усьому його багатстві, складнощах і суперечностях. Цьому сприяють передбачені програмою (і не передбачені програмою) твори високого художнього рівня, насичені відповідною проблематикою, ідейно наснажені, такі, що порушують вічні вселюдські питання, висвітлюють різноманітні аспекти взаємин чоловіків і жінок. Українська література безпосередньо спрямована на розвиток гармонійної особистості, виховання в учнів кращих людських якостей (поваги, взаєморозуміння, взаємодопомоги, взаємопідтримки, честі, гідності та ін.), сприяння визначення ними свого місця в житті, пошук морально-ціннісних орієнтирів для мотивації вибору поведінки в різних життєвих ситуаціях [23, с. 18].

У змісті творів української літератури, що вивчаються в шкільному курсі старших класів, яскраво виражена страдницька доля жінки-матері, яка тяжко працюючи, ростить і виховує свою дитину в дусі народної моралі; порушуються проблеми вільного життєвого вибору, рівності жінки в суспільстві, її права жити за велінням власної душі, за своїми переконаннями і поглядами (О. Кобилянська «Людина» (Олена), «Земля» (Анна); Леся Українка «Бояриня» (Оксана); Іван Франко «Перехресні стежки» (Регіна) та багато інших).

Українська література сформувала образ сильної жінки, яка хоче знайти застосування своїм здібностям і можливостям в умовах нового життя, нових обставин (М. Хвильовий «Сентиментальна історія» (Б'янка)). Жінка в баченні українських письменників є втіленням високої духовності, добра, краси, кохання — почуттів, які надихають її на прекрасні справи і вчинки (Іван Багряний «Тигролови» (Наталка Сірко)) [23, с. 19].

Образ жінки — дочки, нареченої, дружини, матері - завжди привертав пильну увагу митців. Жінка чарувала, кохала, страждала, була щасливою чи знедоленою, пристрасною чи розсудливо-мудрою, але ніколи не полишала свого місця на п'єдесталі, який протягом століть воздвигли їй чоловіки. І в наш час образ Жінки теж залишається актуальним [9, с. 44].

Останнім часом помітно зріс інтерес до творчості відомого літературознавця, критика, публіциста, громадського діяча ХХ століття Миколи Євшана. Дослідники, не завжди погоджуючись із його думками, високо оцінюють творчість літературознавця і критика, який на початку ХХ століття перебував в епіцентрі і літературних дискусій, і суспільно-політичного життя. Не оминув Микола Євшан і теми жінки в українській літературі. У своїй статті під однойменною назвою автор має на меті схарактеризувати образ жінки в українській літературі й у бутті українського народу. Роблячи екскурс у минуле, літературознавець чітко ставить собі за мету «о відтвореню того типу жіночого, який сотворила українська література в свойому естетичному розвою, о відтвореню типу українки, яка є сумою життів, збірною душею всіх тих національних ідеалів жінок, які витворили собі наші письменники» [20, с. 56].

Саме завдяки жінкам, на думку критика, українське суспільство може досягнути значного поступу, стати могутньою державою. Відтак цілком закономірно, що саме жіноцтву Микола Євшан переадресовує частину завдань, пов’язаних із плеканням національних цінностей, добре розуміючи, що тільки мати здатна виховати в дітях і передати їм почуття любові до України [20, с. 57].

Акцентуючи здебільшого на сильних, героїчних образах не лише в літературі, а й у суспільстві загалом, критик тужить за історичною звитягою, коли жінки інколи відігравали провідну роль, закладаючи підвалини для творення і розвитку держави. Хоча, на думку Миколи Євшана, в нинішніх обставинах жінка не втрималася на високому п'єдесталі свого призначення: «Як кожному, так і жінці трудно було піднятися з занепаду вікового». Свою статтю молодий критик, одначе, закінчує оптимістичним підсумком-побажанням про славу українських матерів і торжество «вічно жіночого».

Досліджуючи образ жінки в українській літературі, Микола Євшан відводив їй важливу роль у бутті народу, передусім акцентуючи на національних цінностях. Він свідомо не оминає й слабших в естетичному сенсі творів, щоб сказати про героїнь, які були причетні до історії української держави. Найбільше літературознавцеві залежало на творенні гармонійної, освіченої, національно свідомої особистості жінки, яка йде в ногу з часом, не втрачаючи того прекрасного, що його Микола Євшан називав Das ewid weibliche (Вічно жіноче) [20, с. 57].

Разом з тим не можливо не помітити домінування чоловічої присутності практично в усіх прошарках культурної матриці. Тоді як у різні періоди культурно-історичного розвитку жіноча складова цікавила зарубіжних та вітчизняних знавців культурного істеблішменту радше як випадкова, а тому найчастіше сприймалася несерйозно, як така, що наврядчи може стояти на одній сходинці з мистецьким доробком представників чоловічої, або ж, як кажуть, «сильної» статі.

Так, дивним, на думку Кобринської, було те, що людство, віками досліджуючи природу, навчилося використовувати набуті знання для вдосконалення техніки, покращення свого добробуту, здоров’я, проте байдуже ставилось і ставиться до кореня своєї екзистенції - родини, її берегині - жінки. Соромом для цивілізації вона вважала злиденне існування зарібниць у великих містах та той факт, що у безодню морального падіння були кинуті нещасні жертви найгіршого для жінки способу заробляти на своє існування [2, с. 26].

Ми навели, як приклад, висловлювання пані Кобринської, аби збагнути, як ставилось, зокрема, українське суспільство до жінки на протязі своєї історії в найгірших своїх проявах. Справа в тому, що жінка завжди виборювала право на гендерну рівність, їй доводилося завжди бути в тонусі, щоб довести свою самодостатність.

Якщо звернутися до вже згадуваної Кобринської, то вона, як і немало її сучасниць, пройшли нелегкий шлях самоосвіти. Незважаючи на освітнє нерівноправ'я, вона, закінчивши початкову школу, самотужки поповнювала свої знання. Коли старші брати стали студентами, читала ті їхні книжки, які були дома, постійно займалася саморозвитком [2, с. 27].

Традиційно існуюче почуття меншовартості жінки на фоні чоловіка, нагнітаючись століттями, у 2-ій половині ХХ ст. — поч. ХХІ ст. нестримним потоком вирвалось у творчості представниць модерністської та постмодерністської течій.

Постмодерністський фемінізм «байдужий до історичної та соціальної реальності жіночого досвіду», — зазначається в енциклопедії постмодернізму.

У зливі ідеологій, що постали в парадигмі суспільного прогресу, фемінізм як багатоаспектне явище — філософсько-ідеологічне, літературознавче, культурологічне, психологічне, конкретно прагматичне — активно акцентований у суспільному житті. У ХІХ-ХХ ст. фемінізм спорадично заявляє про себе більшою чи меншою амплітудою в різному суспільному контексті та культурологічних інваріантах [8, с. 5].

Від початку виникнення і понині фемінізм викликає негативну настроєність як чоловіків, так і більшості жінок. Цьому сприяє той факт, що радикальний тип фемінізму і його представники наполягають не тільки на визнанні окремих особливих суспільних привілеїв для жінок, але й права на визнання всезагальної вищості жінки над чоловіком.

Творцями українського фемінізму є непересічні особистості, талановиті, оригінальні постаті: Соломія Павличко, Оксана Забужко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Ніла Зборовська та їх молодші послідовниці, яким під силу виявилося яскраво виразити жіноче начало і в філософії та способі художнього мислення, і в непростій галузі літературознавства, яка традиційно вважається «чоловічою». У багатьох випадках рівень літературно-критичного мислення перевершує навіть досить високі його зразки, є філософсько глибшим і тоншим естетично [8, с. 6].

Український фемінізм саме з цієї причини став помітним явищем у сучасній українській філософії, письменстві та літературознавстві, а не через дещо екзальтовано-епатуючу за характером форму вияву. Він зробив вагомий внесок в оновлення основ і методології ідейно-естетичного мислення.

Більше того, можна стверджувати, що великою мірою, попри інші чинники, сучасному феміністичному рухові належить роль руйнування/творення класичного художнього тексту, як і теоретико-естетичного мислення на засадах нової філософій та методології.

Показово: якщо власне руйнацію здійснюють переважно мужчини («несерйозною літературою» Ю. Андруховича, «серйозної гри» — Є. Пашковського), то жінки намагаються творити нове (хоч не завжди на основі традиційного начала), дошукуючи невідкритих глибинних і осмислюючи заборонені ближчі пласти, освоюючи наполегливо світовий досвід і достосовуючи до нього український текст і естетику мислення.

Сучасні прихильниці фемінізму, як правило, — активні творці його філософського, літературно-естетичного і художнього простору. Вони віддають перевагу серйозній літературі, пережитому стражданню, істинності любові, де основою твору є внутрішня суб'єктивна дія, стан жіночої душі, що прагне усвідомитися в світі слова. «Динамічний перехід зі світу мови у внутрішню подію, із внутрішньої події у світ мови є цілком закономірним для духовного пошуку, коли з’являється потреба живого смислу (смислу для конкретного життя, конкретної людини, кровно зв’язаної з Вітчизною)», — вважає Ніла Зборовська [7, с. 12].

Життям і творчістю видатних українських письменниць ХІХ — початку ХХст. — Кобринської, Кобилянської та Лесі Українки виявляється найбільш виразна ознака сучасного українського фемінізму. Його представниці насамперед прагнуть стати якщо вище, то не «над усім», а лише над убозтвом буденщини, бути самим собою не для екзальтації, а щоб скласти органічну єдність із чоловіками у справі суспільній, насамперед національній. Стояти високо, щоб працею і власним прикладом скласти духовний ідеал для інших, «поривати» їх до праці, — в цьому та основна риса сучасного українського фемінізму як складової частини світового прогресивного суспільного руху, яка закорінена саме у вітчизняній традиції [8, с. 6].

Цікавим і неоднозначним було положення жінки в «советскому» суспільстві. Проголошення жіночої суспільної рівності й авангардної ролі в радянський час супроводжувалося фактичною дискримінацією жінки, її жорстокою брутальною фізичною експлуатацією. Штучне позбавлення розвитку інтелектуальних можливостей, замкнутість їх у звуженому ідейному та інформативному просторі соціалістичної парадигми як соціального інваріанту імперської держави надавало стартовим позиціям феміністичної парадигми виразно контроверсійного вектора. У великій мірі це спричиняло провокаційно-драстичний характер самої позиції, як і форм їх вияву, що ускладнює сприймання сучасниками навіть досконалих виявів мислення і творчості феміністичного спрямування [8, с. 7].

Узагалі, серед особливостей вітчизняного фемінізму було заглиблення в духовні та моральні, а не насамперед матеріальні проблеми людської особистості. Звідси інтенції до духовного зростання, пошуки ідеалу для вдосконалення, поривання в вищі сфери буття, вироблення з себе «цілого чоловіка». Реалізація цих інтенцій виявлялася в середовищі інтелігентів насамперед прагненнями суспільної діяльності в ім'я становлення національного. Засобом для цього мала стати просвіта жінки, її інтелектуальне зростання, а вже відтак участь її у вдосконаленні економічних сфер життя, турбота про виховання молодого покоління.

Найбільша з причин недостатньої популярності українського фемінізму, як сучасного, так і початку ХХ століття, попри його значущість, відчутну вагу, криється, очевидно, в певному ігноруванні вітчизняного досвіду фемінізму як ідеології, суспільного руху й особливо художньої практики. Між тим для нього характерна принаявність особливо гармонійного поєднання суспільного начала і творчої практики з національною ідеєю, моральними інспіраціями, присутністю просвітництва.

Крім того, на думку Я. Козачка, «попри теоретичну авангардність сучасного літературно-критичного та естетичного фемінізму, йому бракує таких ознак, як насамперед уміння ставити на перше місце не особливості жіночого мислення й поведінки, а піднімати поруч із чоловіками загальнолюдські й національні проблеми, залишаючись у всьому іншому в своїй природній іншості. А намагання сучасного літературознавства добачити в ньому і навіть привнести в нього елементи лесбійського фемінізму здаються неправомірними і тому викликають відчутний спротив суспільної рецепції» [8, с. 9].

Одначе, твори сучасних мисткинь мають право на життя і належну оцінку як з боку літературознавців і критиків, так і з боку укладачів програм з вивчення української літератури в школі. Стосовно останнього, то тут узагалі виникає чимало запитань в частині вивчення творів постмодернізму в загальноосвітніх закладах. Суперечки щодо вагомості СУЧ для старшокласників носять досить строкатий характер. Не виключення тут і творчість жінок-письменниць.

Одна з яскравих представниць постмодернізму — Ірен Роздобудько, творчість якої майорить прапором жіноцтва. Її доробки на уроках старших класів можна розглядати хіба що на занятті української літератури в 12 класі в розділі «Сучасна проза» (на вибір). Це при тому, що в нашому суспільстві нині вже помічено загострений інтерес до питання гендерної рівності, ба навіть розвитку фемінізму. Так, учитель Бориспільської багатопрофільної гімназії «Перспектива» (Київська обл.) Людмила Дибка надрукувала на стрінках «Дивослова» (1,2007) свій «Урок — гендерне дослідження», в якому розглядає гендерне дослідження «не лише як спосіб літературної освіти, а й як основу психолого-педагогічної підготовки старшокласника до соціальної самоідентифікації» [5, с. 12]. Її колега по педагогічній стезі Людмила Мозгова, аспірант Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, проводить на сторінках все того ж «Дивослова» (6, 2007) [11] взаємозв'язки шкільного літературознавства і гендерної психології, що дає їй можливість аналізувати епічні, ліричні та драматичні твори на засадах психологічних основ гендерної самосвідомості. Ясна річ, що найкращих результатів у вирішенні представлених завдань можна досягти за, як мінімум, рівності «чоловічих» та «жіночих» творів на літературній мапі українського істеблішменту. Тим паче сучасна українська література презентує гідних фахівців пера жіночої статі, котрі не менш «класно», ніж чоловіки, знають справу, якою займаються. Якщо не більш глибоко та естетично довершено.

На наш погляд, постать Ірен Роздобудько — непересічна, якщо говорити про літературу власне «жіночу». В її доробках ми знаходимо дійсно жіночий погляд на почуття, на життя, на творчість. Героїні її творів неоднозначні і загадкові своєю, можна сказати, подвійною натурою.

Цікаво, що авторка, немов навмисно ділить свої романи на «чоловічі» й «жіночі», тобто монологи йдуть із вуст жінок і чоловіків. Яскравий приклад такого чоловічого роману — «Ранковий прибиральник». Але навіть коли йдеться про «жіночий» роман, назвати повністю жіночим його не можемо через лінгвостилістичні нюанси — у творах Роздобудько немає притаманного «жіночим» романам самоутвердження авторки як жінки через мову. До речі, остання деталь говорить лише про те, що авторці не так важливо закріпити думку про особливість та унікальність жінки в порівнянні з чоловіком. Це радше дає можливість розставити пріоритети в стосунках між обома статями, їх різнорідний погляд на речі, що робить творчість письменниці ще більш цінною [4, с. 59].

Чимало критиків зверталися до творчості донецької письменниці. Після успіху в конкурсі «Коронація слова», де її психологічна драма «Гудзик» зайняла перше місце, про Ірен заговорили досить голосно. Так, Костянтин Родик, член журі конкурсу, у газеті «День» так сказав про письменницю: «…роман Ірен Роздобудько вважаю зразком жіночої модерної прози, яка особливо сьогодні репрезентована у світі Нобелівською лауреаткою Ельфрідою Єленек».

Відомий літературознавець Ярослав Голобородько ставить письменницю на один щабель із Юрком Покальчуком. «ЇЇ художній простір має класично-літературні родимки, обриси, профілі - й без них неможливий» [4, с. 60].

Та все ж нині практично не має розроблених уроків за творчістю цієї безперечно талановитої романістки, представниці власне «жіночої прози». Незважаючи на достатній інтерес з боку критиків та літературознавців до творчості Ірен Роздобудько, її прозовий доробок практично не вивчається на уроках української літератури у 12 класі.

Основною причиною тут, на нашу думку, є неоднозначне ставлення суспільства до сучасної української літератури, а надто до такої його когорти як «жіноча проза». Тому й твори артеграунду з такими потугами входять до програми з української літератури в загальноосвітній школі.

Художні тексти представниць жіночої статі українського літературного бомонду підносять її до належного світового Тексту. І дійсно, на наш погляд, за якістю вони не поступаються кращим зразкам «чоловічої літератури».

Одначе, існує думка, що, закорінений у вітчизняну традицію, сучасний фемінізм одночасно в більшості своїх проявів декларує інспірації певної відстороненості від нього, прагнення будь-що «одягнутися» в постмодерні шати. У зв’язку з цим, можна припустити, що, попри високість та глибину своїх осягів, має до певної міри наслідувальний характер, приречений на вторинність у світовій рецепції та ізольованість у сучасному українському культурологічному просторі [8, с. 10].

Разом з тим, звертання до витоків вітчизняного фемінізму, ширше уведення його набутків у сучасний гендерний літературознавчий контекст, не відсторонення від найліпших зразків сучасної української «жіночої прози» сприяло б наближенню осягів фемінізму до ширшої аудиторії, зрозуміти значення кращих його проявів.

Розділ ІІ. Особливості «жіночої прози» на прикладі творчості Ірен Роздобудько та її доречність в програмі з вивчення української літератури в школі

1. Загальні зауваги

Питання місця «жіночої літератури», її ролі в історико-культурному контексті належить до доволі неоднозначних та дискусійних. Особливо це стосується творчості сучасних мисткинь пера, оскільки постмодерн як літературний напрям відзначається своєю оригінальністю. А, як відомо, все незвичайне і нове з великими потугами переварюється сучасниками. Тому не дивно, що творчість Ірен Роздобудько як однієї з найцікавіших представниць сучасної української «жіночої прози» неоднобоко сприймається громадськістю, а надто укладачами програми з української літератури для загальноосвітніх шкіл.

Насамперед через це, на наш погляд, урок з даної тематики потрібно робити нестандартним, адже і суть проблеми не лежить в рамках банального. Виходячи з цього, ми вирішили, що чи не найліпше потрібно застосувати урок-конференцію з елементами гри.

Конференція, як форма організації навчально-виховного процесу, передбачає присутність в одному класі учнів, які об'єднані однією метою — вирішення певної теоретичної або практичної проблеми.

Творче обговорення і розв’язання вибраної проблеми детермінує зміст конференції, характерною ознакою якої є дискусія, а її результатом — осмислення цієї проблеми.

Учнівська конференція — це важлива форма навчання, яка допомагає формувати знання, уміння і навички учнів, їх закріпленню і удосконаленню, поглибленню й систематизації. Це комплексна форма узагальнення результатів самостійної пізнавальної діяльності учнів під керівництвом учителя. Реалізація цього можлива лише завдяки загальним зусиллям учителя і учнів [12, с. 153].

Метою конференції є поглиблення, закріплення і розширення діапазону знань учнів; формування позитивного ставлення до самостійної роботи; створення передумов самовиховання, самовдосконалення, самовизначення.

Разом з тим, ефект гри створює невимушену атмосферу, котра дозволяє дітям максимально креативно підійти до вирішення поставлених завдань, обговорення і розкриття теми. Крім того, необтяжлива обстановка педалює в старшокласників народження власної думки, обґрунтування своєї позиції.

2. План-конспект уроку

12 клас

Тема: Особливості «жіночої прози» на прикладі творчості Ірен Роздобудько.

Мета:

— навчити учнів орієнтуватися в літературному процесі, самостійно аналізувати художні твори, шукати шляхи вирішення дискусійних питань;

— розвивати здатність до ґрунтовного аналізу, вміння робити логічні висновки; формувати власне бачення проблемних питань;

— виховувати в учнів любов до художньої літератури, естетичні смаки, духовність.

Тип уроку: урок-конференція з елементами гри.

Методи і прийоми: бесіда, робота з текстом, слово вчителя, самостійна робота, формування переконань, евристичний метод.

Міжпредметні зв’язки: історія, культурологія, соціологія.

Обладнання: портрет письменниці, картини.

Література:

1. Джугастрянська Ю. Ірен Роздобудько: коли жінка — поет… // Дивослово. — 2009. — №. — С. 59−61.

2. Роздобудько І. Ґудзик. — Харків, 2006. — 296с.

3. Роздобудько І. Дванадцять, або Виховання жінки в умовах не придатних до життя. — Харків: Фоліо, 2008. — 287 с.

4. Роздобудько І. Зів'ялі квіти викидають. — К.: Нора-Друк, 2006. — 208 с.

5. Роздобудько І. Останній діамант міледі. — Харків: Фоліо, 2007. — 222 с.

Хід уроку:

І. Організаційний момент. На дошці висить портрет Ірен Роздобудько (див. додаток № 1); картини із зображенням жінки-письменниці та чоловіка-письменника (див. додаток № 2) — між ними знак питання. Парти розставлені таким чином, щоб імітувати аудиторію, в якій відбуватиметься конференція.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Учитель повідомляє про своєрідність уроку та умови його проведення (знання творів Ірен Роздобудько та достатня підготовленість, щоб їх аналізувати). Оголошується тема уроку та завдання, які потрібно розв’язати протягом заняття.

Учитель звертає увагу учнів на ролі літературознавців та журналістів, які будуть виконувати деякі школярі. Наголошує, що до персоніфікованої гри варто підійти достатньо серйозно.

ІІІ. Вступне слово вчителя. Дорогі дванадцятикласники! З давніх-давен жінка завжди була берегинею сімейного вогнища, ставала надійним тилом для свого чоловіка. Вона смиренно грала роль другого номера, аби лише догоджати чоловіку. Пізніше жінка почала доводити, що деякі справи може робити не гірше, ніж чоловік, а подекуди навіть краще. Поступово її вплив відчувався все більше і більше, при чому в усіх суспільних прошарках. Незважаючи на всепоглинаючу важливість жіночої статі, її значення, як не дивно, на протязі усієї історії завжди применшувалось. Не стала винятком у такій дискримінації і література. З часів Лесі Українки, Кобилянської, Кобринської і до нашого часу важко не помітити певної несправедливості в оцінці критиків щодо масштабності набутків жінок-письменниць. Про це лише зараз заговорили деякі літературознавці та літературні оглядачі, але все ж таки не в повний голос.

Кінець ХХ — початок ХХІ століть стали доленосними в світовій літературі. Модернізм та постмодернізм вустами «письменниць-амазонок» сказали відверто про абсурдність, по-суті, замовчувань великої ролі жінки в розбудові практично всіх суспільних нашарувань на усіх щаблях.

Одначе і сьогодні «жіноча література», незважаючи на відверті «месиджі» громадськості, доволі тяжко конкурує з літературою «чоловічою». Попри визнання, що твори мисткинь все частіше більш естетично тонко передають бачення світу, — все-таки про них менше пишуть, вони менш представлені у програмі з вивчення української літератури в загальноосвітній школі. На творчості яскравої представниці сучасної української літератури Ірен Роздобудько ми з вами сьогодні й намагатимемося проаналізувати місце «жіночої літератури» в історико-культурному процесі України.

ІV. Проведення конференції.

Слово бере літературознавець Юлія Джугастрянська.

Юлія Джугастрянська. Твір, написаний жінкою, має репрезентувати концептуальну картину світу, що базується на жіночому естетичному досвіді, системі жіночих культурних цінностей. Інтелектуальна література формує смаки аудиторії, масова — відображає їх. Постмодерн намагався поєднати ці два напрями. Слова О. де Бальзака «Роман — це дзеркало, з яким письменник іде по життю, відбиваючи все, що бачить довкола» знайшли нове потрактування в устах його співвітчизника, Ф. Бегбедера: «Роман — це дзеркало без амальгами: я ховаюся за ним, щоб бачити все, а мене щоб не бачив ніхто. Дзеркало, в яке я дивлюся, я врешті-решт простягаю іншим». Таким чином, текст із авторського світобачення перетворюється на авторське самопізнання [4, с. 59].

Віра Балдинюк. Сьогодні ми намагатимемося проаналізувати «жіночий» доробок талановитої української письменниці Ірен Роздобудько і спробуємо зробити висновки стосовно потрібності/непотрібності залучення творів сучукрліт, котрі представляють суто жіночий погляд на ВСЕ, — життя, творчість, любов — до програми загальноосвітніх закладів.

Юлія Джугастрянська. Жіноча сутність у романах Ірен Роздобудько — доволі складна та неоднозначна. Спробуємо в цьому розібратися у творах «Ґудзик» та «Останній діамант міледі». В обох творах постать жінки-персонажа, який рухає сюжет, — подвійна. Єлизавета та Ліка у «Гудзику», Влада і Жанна в «Останньому діаманті міледі» — це ніби два боки однієї медалі, дві іпостасі однієї жіночої сутності. Сильна — і ніжна. Єлизавета, Влада — творчі, неординарні особистості, які розкривають свій потенціал, долаючи життєві труднощі. Під час «штилю бутя» (Єлизавета після повернення чоловіка з таборів, Влада до зникнення Жанни) вони губляться на тлі життєвої рутини, злегенька депресують, змирюючись із обставинами, жертвують своїм щастям задля щастя близьких. Натомість Ліка, Жанна постають дещо химерними, епатажно-чудними, яскравими, але дещо непристосованими до повсякденного життя. Ліка, головний персонаж «Гудзика», з дитинства дивує інших специфічним світосприйняттям, а її, у свою чергу, лякає реакція інших на його вияви. «У сім років вона намалювала плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: „Люди — ви вільні!“, і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни» [16, с. 84]. Жанна просто видається рідній сестрі Владі трохи «не від світу сього». Їх, здається, слабких та непередбачуваних, захищають та опікуються ними «сильні» жінки — Влада, Єлизавета.

І недаремно — стикаючись із життєвими трагедіями, «ніжні» творчі натури ламаються (Ліка отримує нервовий зрив, відчайдушна місія Жанни провалюється, і саму її доводиться рятувати Владі) [4, с. 160].

Канон жанру авантюрного роману вимагає яскравих сюжетних перипетій, тож ефектний фінал із хепі-ендом закономірно має місце. Однак, попри те, протягом усього твору в обох випадках не полишає ілюзія єдности таких несхожих на перший погляд двох головних героїнь. Одна з них з’являється напочатку. Її вчинки стають головним рушієм сюжету, і враз непомітно провідну роль перехоплює інша, виявляючи в нових обставинах риси, яких від неї не чекали, радше, сподівалися б від її антиподу. Після зникнення сестри, яка хотіла помститися за коханого, Влада з тихенької непомітної жіночки невідомого віку, яка все ще шукає себе й постійне місце роботи, перетворюється на сильну і сміливу даму-вамп, яка веде не тільки нарацію тексту, увагу читача, а й увесь сюжет. Однак бінарна опозиція «сильна жінка — слабка жінка» залишається сталою попри всі градації в характерах персонажів. Щастя однієї неможливе без щастя іншої, біда однієї тягне за собою нещастя в її «відповідника». Це обумовлено лінією сюжету і, водночас, — духовною сутністю обох персонажів. Така нерозривна єдність витворює надсюжетно амбівалентний образ жінки — сильної і слабкої водночас, самодостатньої, здатної на блискучу самореалізацію, і заразом — хисткої, такої, що потребує опіки й опори.

Можемо зауважити, що така двозначність обумовлена глибоким зануренням у внутрішній світ персонажів, притаманним жіночому типу письма. Оригінально представлений і концепт материнства: продовження жінки в жінці. Воно відбувається на двох рівнях: надсюжетному, коли динамічне навантаження переходить від одного персонажа до іншого, і власне сюжетному (родинні зв’язки, почуття тощо).

Кореспондент газети «Друг читача«. Чи можете Ви конкретними репліками персонажів пані Ірен підтвердити той внутрішній чисто жіночий світ, про який зараз говорите?

Я. Козачок. Безперечно. Тільки сьогодні це будуть робити учні 12 класу звичайної загальноосвітньої школи, котрі вивчали творчість Ірен Роздобудько. Таким чином, ми пропагуємо залучення до програми з вивчення української літератури більш широкого кола сучасних постмодерних письменників, зокрема такої цікавої їх частини СУЧ як власне «жіноча проза».

Кореспондент журналу «Сучасність». Якщо вже мова зайшла власне про «жіночу літературу», то, цікаво, яким постає чоловік у романах Ірен Роздобудько?

Г. -П. Рижкова. Узагалі чоловіки в «жіночій прозі» поділяються на дві нерівнозначні групи — «свої», «наближені до героїні», та, відповідно, «чужі», причому «чужі» слід розуміти як в екзистенціалістичному, так і в феміністичному дискурсі. Існують також типи «своїх"/"чужих» чоловіків, що покинули героїню чи покинуті нею.

Я. Козачок. Якщо ж ми говоримо конкретно про прозу донецької письменниці, то практично в кожному її творі знаходимо своєрідний, я б навіть сказав, феміністичний погляд на Чоловіка, Жінку, стосунки між ними, на сім'ю. Я думаю, учні 12 класу підтвердять мої слова.

Учень 1. «Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони — нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда — в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика — без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину?

Ні, поганих жінок на світі не існує - такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого — віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, — вона перетворюється на потвору, чудовисько або… автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе" [18, с. 167].

Учень 2. «Вони [авт. люди] перетворилися на безстатевих істот, на механізми для пустопорожніх балачок, на шлунки, на мозок. На все, що завгодно, крім своєї істинної природи. Природа створена з любов’ю і для любові. Втрачаючи почуття статі, ми втрачаємо обличчя…» [18, с. 29].

Учень 3. «Вона уявляла себе в колі чоловіків — різних, але єдиних в одному: в бажанні заволодіти Стефкою, принаймні її увагою чи хоча б одним приязним поглядом. Бідолашна Стефка, вона не знала, що сутність людини ніколи не міняється. Стервом треба народитися, собакою — також. Але ми не можемо знати, яка місія краща. І не нам про це судити…"[18, с. 35].

Учень 4. «Щось не так у тому соціальному явищі, яке так нудно називається інститутом сім'ї. У такому викривленому суспільстві, як наше, цей так званий інститут давно вже перетворився на механізм поневолювання обох статей. З тією різницею, що одні відчувають це одразу після того, як зійдуть із весільного рушника, а інші - набагато пізніше, коли з жахом розуміють, що їм більше не хочеться спішити додому. Чому так відбувається? На якій стадії ця запрограмована система дає збій? Можливо, вже тоді, коли молодятам розповідають про терпіння, почуття обов’язку, самопожертву та самозречення. І зовсім нічого про те, що… життя коротке і в нього немає нічого важливішого, ніж гармонія між собою і світом. Скільки я зустрічала зацькованих, зашорених, нереалізованих жінок, єдиною вечірньою мрією яких було, аби він скоріше захропів. Або ж чоловіків, що зранку до вечора скупчуються біля горілчаних кіосків. Аби лише не йти додому, не піддаватися обшуку чи обструкції. Навіщо вони — разом? Хіба про таке мріяв кожен із них, вішаючи на стіну перед шлюбним ліжком весільне фото?"[18, с. 109]

Юлія Джугастрянська. Отже, Чоловік у письменниці - це або «фемінізований» слабкий тип колоса на глиняних ногах, якого веде по життю жінка, яка опиняється поруч із ним (Макс, Самич із «Останнього діаманта міледі»). Або — чоловік-власник, який несвідомо ставиться до жінки як до витвору мистецтва — вишуканого, тендітного, може, дещо примхливого, але такого, що викликає жагу оволодіння ним.

Кореспондент «Кур'єру Кривбаса«. Шановні літературознавці, чи не видається вам надто песимістичним і агресивним пафос Ірен Роздобудько?

Я. Козачок. Справа в тому, що протягом усієї своєї історії жінка в суспільстві, в тому числі жінка-митець, завжди виконувала другорядні ролі. Сильна стать постійно трималася на Олімпі практично усіх суспільних розгалужень. І навіть тоді, коли жінка була на рівних або взагалі переважала у своїх здобутках чоловіків, — і тоді до неї не ставилися серйозно. Дійсно, в літературі попри часто високі оцінки адресовані письменницям і приязне ставлення до творчості «на рівних», усе ж можна зауважити, що критика значно менше звертала увагу на твори українських жінок-письменниць (за винятком Івана Франка, який дуже турботливо ставився до кожного найменшого прояву хисту жінок-мисткинь і намагався його розвинути та заохотити).

Модернізм, а ще дужче постмодернізм, стали тим живильним середовищем, в якому слабка стать змогла на весь голос сказати про свою самодостатність, ба навіть довести, що «жіноча література» інколи (якщо не часто) перевершує за психологічною тонкістю та естетичною довершеністю доробки чоловічої частини письменства.

Тому, на наш погляд, вбитий століттями в свідомість суспільства стереотип меншовартості жінки, другорядність її становища просто досягнув у мисткинь своєї точки кипіння, і сьогодні часто-густо виливається неприємним укропом в бік Чоловіка. Я думаю, це нормальна природна реакція, яку громадськість мусить прийняти, аби надалі не допустити непаритетності не лише в літературі, а й в усіх культурних та суспільних прошарках.

Кореспондент «Книжник-ревю». Скажіть, будь ласка, чи не постраждала, на фоні фемінізованої складової, притаманна лише жінці виключна емоційність на передачу внутрішнього світу людини в творчості Ірен Роздобудько?

Г. -П. Рижкова. Притаманне тільки жінці домінуюче ставлення до внутрішнього світу героїв, його емоцій, почуттів є першоосновою в творчості Ірен Роздобудько. Я думаю, учні 12 класу підтвердять нам це.

Учень 5. «Ми живемо, як мушлі на дні моря, думала я. Ми гадаємо, що шари води — невідворотні, а наші щільні стулки зачинено назавжди. Коли накочується буря, ми б'ємося одна об одну, перетасовуємося, ранимо тих, хто поруч. І забуваємо, що всередині кожної найменшої, найнепоказнішої мушлі мертвим вантажем лежить перлина! Треба лише розкритися і не соромлячись показати її. І тоді назустріч тобі так само розкриються інші» [18, c. 31].

Учень 6. «Кохання — це те, що не повинно виходити з голови, воно існує на рівні грудей (але поза серцем, десь посередині, де, як кажуть, міститься 21 грам душі) й трохи нижче від шлунка. Тобто там, де завжди болить найбільше. Голова — ворог кохання. Ми занадто багато думаємо, аналізуємо. А звірі знаходять одне одного за запахом. Якби ми жили, як звірі, — на світі не було б нещасних людей» [18, с. 16].

Учень 7. «Люблю — означає: йди, куди заманеться, роби, що хочеш. Не люблю: йди ось туди, принеси те-то й те-то, завтра буде ось так, у наступному році - інакше. Люблю — означає завтра я помру» [19, с. 35].

Учень 8. «Вона не визнавала любові, що надходить поволі, як потяг: один їде у ньому, інший — стоїть із букетом квітів на пероні. Потім ці двоє ідуть у кав’ярню, розмовляють „про кіно“, призначають одне одному побачення, знайомляться з батьками, переживають із десяток дощів, хвороб, маленьких свят, аж поки вирішать, що треба жити разом. Для Влади усе це було неприйнятне» [19 с. 118].

Учень 9. «Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі і важливі речі?"[17, с. 40].

Учень 10. «…любов — дар. Його отримують із народженням разом із іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні… І якщо божевільний митець або просто — божевільний здатен відрубати собі руку, виколоти око чи відтяти вухо — то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце…"[17, с. 263].

Юлія Джугастрянська. У творчості Ірен Роздобудько, поряд із підвищеною увагою до почуттів, до любові, простежується, я б сказала, песимістично-романтичне ставлення до світу, до життя.

Учень 11. «…Я хочу жити у світі справжніх чоловіків і жінок! Швидше за все, це означає - «у снігах Кіліманджаро, де лежить мертвий леопард», тобто — ніде. У белетристиці, серед героїв Хемінгуея, які здатні вільно спілкуватися про все на світі, дивлячись один одному в очі. Не зацькованих, не закомплексованих, здатних на вчинки — не заради ефектного жесту, захвату публіки чи винагороди — а тільки тому, що їм принизливо жити інакше. У такому світі не було б зраджених і скривджених, озлоблених, брехливих, розчарованих. Тому, що їхні думки й бажання збігалися б зі словами і вчинками, а не лягали в потаємні закутки душі важким камінням. Це був би світ справжньої свободи…"[18, с. 70].

Учень 12. «Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене лише сум або сміх"[17, с. 241].

Учень. 13. «…життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають» [18, с. 166].

Учень 14. «…я думаю, що море — як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не відстати, не загубитися, не уславитися невдахою… А варто лише якому-небудь стихійному лиху зруйнувати тиху затоку — й усі, як один, виляють уверх денцями. І вже не суттєво, хто плив першим, а хто пас задніх. Різниця лише в тому, що ти бачив перед собою в останню мить і що відчував…» [17, с. 152].

Кореспондент газети «День». Цікаво, чи простежується у прозі Ірен Роздобудько думка про творчість як таку?

Учень 15. Ставлення письменниці до власне творчості знаходимо відразу у декількох її творах.

«Той, хто береться за перо, свідомо чи несвідомо вступає в діалог зі своїми кумирами. І різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками та опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших — автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки — протиставлення світові себе і собі подібних» [19, с. 166].

Учень 16. «Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, ЯКЩО ДОБРЕ ПОДУМАТИ, можна розгадати» [17, с. 136].

Учень 17. «…з тою насолодою, котру отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень і речень, яких раніше не чув… кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на сторінках. З кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а різнобарвні закам’янілості - червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі - лишаються позаду, ніби щойно прочитані слова…» [17, с. 150].

Кореспондент журналу «Дивослово». Хотілося б почути вашу правдиву думку стосовно доречності залучення творів Ірен Роздобудько до програми з вивчення української літератури в загальноосвітній школі.

Віра Балдинюк. Творчість Лесі Українки, безумовно, вершина в поєднанні фемінізму по-європейськи з його імпліцитно національним началом, як і з началом загально естетичним без поділу на «жіноче» і «чоловіче». Суспільні проблеми — більше того — поставлені й трактуються письменницею вище, ніж загалом у тогочасній і навіть сучасній літературі.

Нині ми маємо справу переважно з масовою культурою, де «жіноча проза» обросла специфічними рисами і функціями. Багато залежить від того, чи авторка експлуатує ці риси, чи намагається залишатися поза ними і якісно працювати зі словом і сюжетом. В першому випадку в літературному тексті ми маємо мотив Попелюшки, наслідування глянцевих статей про біографії видатних жінок типу Коко Шанель, високий рівень інфантильності жіночих образів, низький рівень узагальнень й обертання довкола приватного світу, який обмежується любовними стосунками. Ми знайдемо спекулятивний характер у сюжеті і мелодраматизм, або ж будуарну іронію.

У другому випадку можна очікувати більш складний художній світ, у якому відчутне соціальне тло, побачене очима жінки. Варто сказати, що обидва випадки мають право на життя.

Ми чудово розуміємо, що є проза Ірен Роздобудько і Лариси Денисенко, є молодіжні книжки Ірини Цілик, Ірени Карпи, а є проза Оксани Забужко. В Росії є книжки Ірини Дєнєжкіної, а є твори Людмили Петрушевської. Втім, усе вищесказане стосується повною мірою і авторів-чоловіків, які можуть на диво по-жіночому писати романи. Скажімо, Януш Вішнєвський добре розуміє, як вичавити сльозу з читачки її ж методами [1, с. 3].

Разом з тим, я переконана, що і та й інша група мають право бути почутими в школі.

V. Заключне слово вчителя. Закріплення матеріалу.

Очевидно, що сучасний світ розкриває нові можливості для відвертої розмови на гендерну тематику. Процес відновлення паритетності в площині Чоловік/Жінка поступово, але впевнено встановлюється.

Діти, висловте своє ставлення: чи варто, все-таки, більш розлого вивчати творчість Ірен Роздобудько? Чому?

Учні. Так, звісно. Адже підростаюче покоління має право почути власне жіночу світоглядну позицію. А художня творчість пані Ірен, відзначена низкою нагород, гідна, щоб бути представленою в школі.

VI. Підсумки уроку.

1. Оцінювання;

2. Домашнє завдання: Написати твір-роздум на тему: «Жінка в романах Ірен Роздобудько — яка вона?»

Висновки

Питання гендерної рівності одне з найобговорюваніших у сучасному світі. Нині у вузі, на роботі, в мистецтві - у суспільстві точаться постійні суперечки: що ж, все ж таки, може Жінка і яке її місце в житті.

Лише останні кілька десятиліть проблема рівності чоловіка і жінки дискутується вільно і на серйозному рівні. Така, може здатися, нав’язана феміністичним рухом ідея рівноправ'я або навіть безкомпромісної вищості жіночої статі насправді не виникла з мильної бульбашки. Цьому передувала думка про однозначний вищий статус Чоловіка, яка тисячоліттями була закарбована в свідомості людства. І лише в кінці ХVIІІ століття зусиллями Мері Волстонкрафт ця теорія почала потроху «давати тріщину».

Література як інструмент, котрий найбільш тонко відчуває найменші порухи в настроях суспільства, має свою історію ставлення сучасників, літературознавців, письменників до Жінки як рівноправного кандидата на творення мистецьких полотен.

Сучасна українська література має чудових письменниць, які є яскравими представницями «жіночої літератури». Серед таких — Ірен Роздобудько.

Саме на творчості донецької письменниці ми й спробували дати відповідь на питання місії Жінки на історико-культурному тлі.

У першому розділі нашої студії ми намагалися простежити, як ставилися до письменниць та до образу жінки в різні історичні та літературні періоди, проаналізували думки науковців з цього приводу, хотіли дати належну оцінку літературним доробкам жіноцтва. В ході дослідження дійшли висновку: за якістю вони не поступаються кращим зразкам «чоловічої літератури». література гендерний жіночий роздобудько

У другому розділі на прикладі уроку-конференції з елементами гри спробували вмотивувати необхідність залучення творів «жіночої літератури» до програми з вивчення української літератури в школі, зокрема прозового доробку Ірен Роздобудько. Глибоко проаналізувавши романістику пані Ірен, ми з’ясували, що переможниця низки літературних конкурсів філігранно відчуває тонку психіку жіночої статі, її прагнення та проблеми, і майстерно передає світоглядні погляди та внутрішні переживання на папері. На нашу думку, «жіноча література» Ірен Роздобудько мусить бути представлена в основній програмі вивчення української літератури і слугувати плацдармом у висвітленні власне жіночої позиції на життя, стосунки, творчість.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой