Жіноча освіта

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Теоретичні засади формування системи жіночої освіти в Україні у XIX -- на поч. XX ст

1.1 Стан вивчення проблеми

1.2 Етапи та системи розвитку жіночої освіти в Україні.

1.3 Структура формування системи жіночї освіти на українських землях у XIX -- на поч. XX ст

Висновки до розділу І

Розділ ІІ. Особливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України

2.1 Жіноча пансіонна освіта

2.2 Навчання в інститутах шляхетних дівчат

2.3 Можливості використання історичного досвіду організації жіночої освіти в умовах сьогодення

Висновки до розділу ІІ

Висновки

Література

Вступ

Актуальність досліджуваної теми зумовлена насамперед розв’язанням в Україні таких кардинальних завдань, як культурно-національне відродження, яке безпосередньо пов’язане із становленням, розвитком та реформуванням жіночої освіти.

Жіноча освіта — виховання «добропорядної матері родини», «жінки-берегині», завдяки якій тримається сім'я і врешті-решт держава, дає можливість розкрити одну із сторінок жіночої історії, з’ясувати роль і місце жінок у подіях минулого та інші проблеми, що знаходяться у центрі досліджень.

Проблема жіночої освіти в Україні детально вивчається лише в останні роки, при цьому все ще зберігається певна фрагментарність цих досліджень. Опубліковано деякі матеріали про жіночі гімназії XIX--поч. XX ст. у Східній Україні; окремі питання жіночої освіти розглядаються в курсах лекцій з історії вітчизняної педагогіки.

Втім, проблема жіночої освіти повинна розглядатись комплексно, в першу чергу в хронологічній послідовності. Тому вважаємо, що тема нашого дослідження актуальна. Тема курсової роботи дає змогу простежити динаміку розвитку навчальних жіночих закладів.

Мета дослідження полягає у комплексному, порівняльному аналізі проблем, напрямків і принципів розвитку жіночої освіти від найдавніших часів до сьогодення.

Завдання:

— Визначити стан дослідження данної проблеми. ;

— Простежити динаміку розвитку жіночої освіти в Україні на різних етапах;

— Встановити структуру формування системи жіночї освіти на українських землях у XIX -- на поч. XX ст;

— Проаналізувати собливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України;

— Виявити можливості використання історичного досвіду організації жіночої освіти в умовах сьогодення.

Об'єктом дослідження є система жіночої освіти в Україні у XIX -- на поч. XX ст.

Предметом дослідження є зміст, форми та методи організаціі жіночої освіти в Україні.

Методи дослідження:

Відповідно до предмету і завдань досліджувальної теми використовувались такі методи, як історико-генетичний (допоміг визначити напрямок освітніх реформ), порівняльний (залучався для співставлення хронологічних періодів розвитку жіночої освіти), історико-типологічний (дозволив виділити головні типи жіночих учбових закладів), аналіз та узагальнення.

Практичне значення роботи полягає у доцільності використання її матеріалів для розробки лекційних курсів, використання її на семінарських заняттях. Переосмислення досвіду роботи жіночих навчальних закладів бачиться не лише доречним, а навіть необхідним у сучасних умовах культурного життя України, реорганізації системи освіти.

Структура досліджувальної роботи. Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Робота викладена на 30 сторінках комп’ютерного тексту. Список літератури складає 25 джерел.

Розділ І. Теоретичні засади формування системи жіночої освіти в Україні у XIX -- на поч. XX ст.

1.1 Стан вивчення проблеми

Проблема становлення жіночої освіти завжди була у полі зору науковців. Так, питання загальної жіночої освіти досліджували такі вчені як, М. Демков, О. Лихачова, В. Овцин, М. Пєсковський, С. Рождєственський, М. Ролле (характеристика окремих напрямів політики російського уряду щодо освіти жінок Південно-Західного краю), І. Малевич, О. Малиновський, І. Покровський (особливості навчання дівчаток у церковних школах Волині), А. Буйницький, Н. Маньковський, О. Фотинський, О. Шафранський (специфіка організації духовної жіночої освіти в регіоні), М. Барсов, М. Константинович, С. Миропольський, Н. Мукалов, І. Самойлович, І. Сбитньов (відомості про початкову освіту волинських жінок), Т. Джаман, В. Омельчук, І. Сесак, Т. Сухенко, Т. Тронько (окремі проблеми жіночої освіти на Правобережжі), Д. Бовуа (деякі аспекти розвитку початкової освіти жінок), В. Вельхорського (характеристика пансіонної жіночої освіти). [7, c 110]

Професійна жіноча освіта стала предметом наукового вивчення у працях О. Аніщенко (розвиток професійної освіти жінок) [2, c 39], Н. Дем’яненко (відомості про педагогічну підготовку жінок), Є. Луценко (розвиток середньої спеціальної освіти), В. Постолатія (розвиток комерційної освіти), К. Шамаєвої (особливості музичної освіти).

Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К. Ушинського, І. Франка, О. Духновича, Т. Шевченка, на ряду з ними положення, викладені у працях з історії України (М. Грушевський, М. Костомаров, П. Куліш, Н. Полонська-Василенко); теорії, методики та історії жіночої освіти в Російській імперії (М. Демков, Е. Днєпров, М. Зінченко, О. Лихачова, В. Овцин, М. Пєсковський, С. Рождєственський, О. Янжул); теорії та історії освіти в Україні (О. Аніщенко, Н. Дем’яненко, М. Заволока, Н. Калениченко, В. Постолатій, Л. Применко, О. Сухомлинська, Т. Тронько, Д. Ярмаченко) та Волині (М. Барсов, М. Константинович, І. Малишевський, Н. Петров, О. Фотинський; Д. Бовуа, Т. Джаман, Н. Сейко, А. Ткачук, П. Ткачук), праці з історії освіти жінок (А. Бикова, М. Левицький, О. Ліхачова, О. Назаревський, М. Песковський, О. Піллер, І. Шапіро, В. Щербина), з жіночої проблематики (М. Богачевська-Хом'як, О. Щепкіна), з історії розвитку загальної та професійно-технічної освіти (А. Веселов, Е. Днєпров, Я. Звігальський, Ф. Паначин, М. Пузанов, С. Сірополко, О. Сухомлинська, Г. Тере-щенко, М. Ярмаченко та інші). [18, 37−39]

Разом з тим, враховуючи малодослідженість цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі. Це стосується, насамперед, боротьби жінок за право здобувати вищу освіту або позашкільної освіти жінок, що і досі залишається найменш вивченими напрямама у історико-педагогічних дослідженнях.

Аналіз значної кількості архівних і літературних джерел, що мають історико-педагогічне значення, дав змогу зробити висновок, що в Україні не здійснювалося жодного фундаментального дослідження з проблем розвитку освіти жінок у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття. Це питання не було предметом цілісного історико-педагогічного вивчення.

1.2 Етапи та системи розвитку жіночої освіти в Україні

Перший етап реформування середньої освіти припадає на початок епохи «Великих реформ».

Важливим проявом чого стало формування системи жіночої освіти. Це було ознакою того, що жінки в умовах промислової революції почали змінювати свої традиційні соціальні ролі --матері, дружини, господарки, на нові - робітниця, громадська діячка та ін. Жінки стають суб'єктами промислового перевороту, їх праця використовується у виробничих процесах, торгівлі, в духовній сфері - в шкільництві. [17, c19]

Систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, професійні початкові й середні навчальні заклади.

Перша жіноча гімназія в Україні була відкрита в 1850 р. у Києві. А 1860 р. жіноча гімназія виникла в Полтаві, в 1870-х рр. — в усіх губернських та інших містах. [14, c65]

Згідно всіх прийнятих статутів можна вивести чотири етапи розвитку жіночої освіти XIX — початку XX століття: [1, c 33−40]

1 етап. (1802−1836рр. ) — організаційна діяльність, що передувала створенню жіночих закладів освіти (започаткування Міністерства народної просвіти (1802р.), реформа освіти 1802−1804рр. На цьому етапі переважає початкова освіта, родинне виховання, духівництво вимагає загальної початкової освіти для всіх верств населення, у тому числі й для жінок, конфесійна громада виступає за відкриття національних шкіл. Провідні тенденції і особливості: піднесення зацікавленості та формування позитивного ставлення суспільства до навчання жінок; прагнення влади до авторитарно-релігійної спрямованості їх виховання та навчання; обмеження доступу жінок до навчання;

2 етап. (1836−1866рр. )— відкрито перший крупний навчальний заклад для жінок — Кушніковський дівочий інститут, м. Керч (1836р.). У 1855р. вийшов «Статут середніх жіночих навчальних закладів», на підставі якого було створено єдину систему управління середніми навчальними закладами, що дало можливість уніфікувати статути, програми середніх жіночих навчальних закладів, упорядкувати каталог дозволеної для використання навчальної літератури. Поряд із початковою набуває бурхливого розвитку середня жіноча освіта, змінюється структура системи освіти Таврійської губернії. Провідні тенденції і особливості - посилення протистояння в питаннях організації жіночої освіти між урядом та передовими колами суспільства; прагнення щодо використання європейського і загальноросійського досвіду навчання та виховання жінок; розширення знань з теорії педагогіки; посилення уваги національних громад щодо виховання і навчання жінок з метою збереження національного досвіду;

3 етап. (1866−1905рр. ) — відкриваються жіночі навчальні заклади підвищеного типу, зокрема Феодосійська жіноча гімназія (1866р.); національні жіночі навчальні заклади, впроваджуються і апробуються новітні форми навчання, при гімназіях започатковуються педагогічні класи («Положення щодо жіночих навчальних закладів» (1870р.). Послаблюється вплив церкви на формування змісту й завдань жіночих навчальних закладів Таврійської губернії. Провідні тенденції і особливості - посилення уваги суспільства до гімназійної та університетської освіти; обмеження навчально-виховного процесу в жіночих навчальних закладах офіційною документацією (планами, статутами, положеннями та ін.), переважання світського характеру навчання, переслідування прогресивної педагогічної думки;

4 етап. (1905−1918рр. ) — регулювання діяльності жіночих навчальних закладів положенням про «Значні помилки приватних жіночих гімназій Міністерства народної просвіти» (1905р); рішенням Всеросійського жіночого з'їзду (26. 12. 1912−04. 01. 1913рр.).

Революційні події 1917р. призвели до припинення діяльності більшості жіночих навчальних закладів, що зумовлювалося зокрема й прагненням радянської влади зрівняти жінок і чоловіків у правах на здобуття освіти. Відкриття першого університету в Таврійській губернії (м. Ялта (Лівадія, 1918р.), куди доступ на навчання отримали й жінки. Провідні тенденції і особливості - університезація, демократизація, спільне навчання чоловіків і жінок, розробка нових форм та методів навчання, залучення жінок до професійної освіти. 10, c 7]

1.3. Структура формування системи жіночї освіти на українських землях у XIX -- на поч. XX ст.

Перші відомості про навчання дівчаток у древній Русі припадають на XI століття. У 1086 році Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха, відкрила при Андріївському монастирі в Києві дівоче училище. Дочка полоцького князя Єфросинія в заснованих нею монастирях навчала не тільки монахинь, а й жінок-мирянок. У першій половині XVI ст. митрополит Данило у своїх повчаннях говорив, що навчання необхідно не лише монахам, а й мирянам -- «юнакам і дівчатам». 20, c-340]

На початку XVII ст. хорошу, як на ті часи, домашню освіту одержували царські дочки і дівчата із знатних боярських сімей. За Петра І у Москві І Петербурзі з’явилися приватні світські школи, в яких могли навчатися і дівчатка. В 1724 р. монахи були зобов’язані виховувати сиріт (хлопчиків і дівчаток) і навчати їх грамоти, а дівчаток ще й прясти, шити та ін.

У 1754 р. в Москві і Петербурзі, а згодом і в інших містах, були відкриті перші акушерські школи. В скитах розкольників діяли приватні школи, в яких викладали «майстрині». В середині XV III ст. в Росії з’явилися приватні пансіони, які утримували Іноземці. Початком громадської освіти жінок у Росії вважається 1764 р., коли в Петербурзі за проектом І. Бецького було засноване Виховне товариство благородних дівчат.

Тоді ж було зобов’язано відкрити привілейовані навчальні заклади для дворянських дітей в усіх губернських містах. У створених згідно із статутом

р. малих народних училищах дозволялося навчання дівчаток, але кількість їх, порівняно з хлопчиками, була дуже мала (у 1800 р. в 315 училищах навчалися 18 128 хлопчиків і лише 1987 дівчаток, до того ж дві третини з них припадали на столичне народне училище). Шкільна реформа 1804 р., обійшла мовчанкою питання жіночої освіти, що продовжувало розвиватися за межами загальної системи народної освіти. [22,c162−168]

Із 1843 р. починають створюватися єпархіальні училища — середні навчальні заклади для дочок духовенства. У 1844 р. місцеві влади були зобов’язані відкрити особливі жіночі школи в тих районах і населених пунктах, де налічувалося не меньше 25 дівчаток відповідного віку. Однак в умовах кріпосної Росії ці школи не могли залучити до навчання значної кількості учнів. Для розвитку жіночої освіти в Росії, особливо в першій- половині XIXст., характерне прагнення утвердити соціальну організацію жіночих шкіл.

У середині XIX ст. середня жіноча освіта опинилася в цілковитій суперечності з життєвими вимогами. Видатні російські педагоги-демократи К. Ушин-ський, М. Пирогов, М. Вишнеградський, революціонери-демократи М. Черни-шевський, М. Добролюбов, Д. Писарев різко критикували систему закритої привілейованої жіночої освіти, її вузькосоціальний характер, відірваність від реального життя. Вони вимагали виховання жінки як людини, яка має рівне з чоловіком право на освіту, захищали загальноосвітній, відкритий характер виховання жінки, його доступність. 8, c169−174]

Під впливом суспільного руху в Росії в 60-х роках дещо розширилась мережа жіночих навчальних закладів, зросла можливість здобуття дівчатками загальної освіти у спільних школах. В середині 60-х років Росія посідала перше місце в Європі з розвитку середньої жіночої освіти. Проте середні школи все ще були доступні переважно для дівчаток із багатих сімей.

У 60-х роках XIX ст. все активніше обговорювалося питання про необхідність навчання в початковій школі дівчаток із простого народу. В 1861 р. був створений особливий орган з вивчення проблеми спільного навчання в школі дівчаток і хлопчиків. Дівчаток почали навчати в безоплатних недільних школах разом з хлопчиками, одначе дівчаток навчалося в школах вкрай мало. Так, у 1863 р. в усіх початкових навчальних закладах навчалося 708 018 хлопчиків і 157 833 дівчаток.

У 1864 при Петербурзьких жіночих гімназіях створюються педагогічні жіночі курси. До кінця XIX ст. вступ жінок у ВНЗ був закритий. Перші російські жінки, які здобули освіту, навчалися за кордоном. Лише в 1896 р. жінкам надали право вступати до інститутів та університетів, а в 1897 р. в Петербурзі було відкрито жіночий медінститут. 21, c 76−77]

Важливою подією в історії розвитку жіночої освіти був перший Всеросійський з'їзд з питань освіти жінок, що відбувся в 1912 р. На ньому ґрунтовній критиці піддавалась існуюча система жіночої освіти, гостро постало питання про рівність у правах жінок і чоловіків на освіту.

Після революції 1905−1907 років дещо збільшилась кількість дівчаток у народних школах і середніх навчальних закладах. Але в переважній більшості жінки в дореволюційній Росії були не тільки позбавлені права здобути спеціальну освіту, а й залишалися неграмотними (див. 1.2. 1).

За даними перепису 1897 p., у містах Росії грамотними були тільки 12,4%, в сільській місцевості - лише 8,6%. Особливо низькою була грамотність серед жінок національних околиць Росії: у школах навчалися тільки 289 жінок-казашок, серед туркменів до революції було тільки 7 грамотних жінок. 24, c37]

Швидко зростала мережа жіночих гімназій і прогімназій: у 1880 році їх було 79, у 1887 р. — 106 та 180 прогімназій.

Починаючи з 1872 р. в Росії почали відкриватися приватні жіночі гімназії, що пояснювалося нестачею жіночих середніх навчальних закладів та невдоволенням в суспільстві змістом і обсягом навчальних курсів у державних жіночих гімназіях. Відповідно до положення про приватні жіночі гімназії 1972р. передбачалося, що вони користуються тими ж правилами, що й державні, зобов’язані дотримуватися правил та програм, установлених міністерством освіти, і підпорядковуватися місцевому навчальному округу[12,c 33].

В 70-х роках було відкрито 22 такі гімназії: 7 -у Санкт-Петербурзі, 4-у Москві, 5 у Харкові, по одній -- в Орлі, Одесі, Києві, Тифлісі, Омську та Іркутську. В зв’язку з високою платою за навчання в цих гімназіях могли навчатися тільки дівчатка з багатих сімей. У кращих приватних жіночих гімназіях курс навчання відповідав курсу чоловічих. Деякі приватні жіночі гімназії мали становий характер, наприклад, жіноча гімназія аристократичного типу княгині Оболенської у Петербурзі.

Із 1783 р. Крим, у той час Таврійська губернія,[23, c 120] входив до складу Росії і був винятково багатонаціональним районом. Майже половину його населення становили росіяни і українці, майже чверть -- татари. Тут мешкали люди майже сімдесяти національностей. На початок 1913 р. у Таврійській губернії було 1828 початкових одно-класних і двокласних шкіл усіх типів. За приналежністю вони поділялися на земські (в основному в сільській місцевості), міністерства народної освіти, церковно-приходські. Мусульманські мектебе і медресе, єврейські Талмуди-тори і хедери, частина караїмських шкіл були підпорядковані своєму духівництву. Були також відомчі школи Імператорського двору та уділів (Лівадійського і Масандрівського), закладу Імператриці Марії (притулки), міністерства землеробства і державного майна (при Сімферопольському притулку для малолітніх злочинців; нижче сільгоспучилище першого розряду), Міністерства внутрішніх справ (при тюрмах), міністерства шляхів сполучення, міністерства фінансів. У Таврійській губернії нараховувалось 8 чоловічих гімназій, 7 реальних училищ, 18 жіночих гімназій, 5 приватних жіночих гімназій, 4 комерційні училища міністерства фінансів, Таврійське єпархіальне жіноче училище, Таврійська духовна семінарія, Євпаторійське Олександрівське караїмське духовне училище, Керченський Кушніковський жіночий Інститут.

У 1914 р. почалася Перша світова війна. Крим був оголошений прифронтовою зоною. В багатонаціональних кримських селах підсилились антині-мецькі настрої, що мали місце й раніше. За німецьким населенням був установлений адміністративний нагляд. Частина його була вислана в інші райони країни. Різко погіршилося економічне становище. Після Лютневої революції в Петрограді влада в Криму перейшла від губернатора до уповноваженого Тимчасового уряду. [23, c 125]

В таких реальних умовах розвивалась і жіноча освіта. Одним із головних завдань виховного процесу була підготовка дівчат до сімейного життя, усвідомлення ролі матері і дружини.

Великий акцент у вихованні особистості дівчини робився на формування в неї якостей, необхідних для подальшого життя, для створення сім'ї та виховання дітей.

Приділяючи особливу увагу саме формуванню в дівчат жіночності та вихованню всіх якостей, що складають це широке поняття, суспільство як результат мало багато хороших матерів і дружин, справжніх берегинь сімейного щастя і благополуччя.

таб. 1.2. 1

Показник

Роки

1856

1896

1911

Кількість учнів дівчаток (тис.)

36,9

810,3

2130,1

Відсоток до всієї кількості учнів

8,2

21,3

32,1

Відсоток до жіночого населення

0,1

1,3

2,6

Висновки до розділу І

В результатi дослiдження виявлено, що цю тему розглядали такі вчені як А. Іванов, Є. Скрипильова, Г. Сухенка, Н. Аніщук та інщі. Великий вплив на розвиток жіночої освіти у ХІХст. справила діяльність видатних педагогів і просвітителів цього часу М. Дрогоманова, М. Пирогова, К. Ушинського, І. Франка, О. Духновича, Т. Шевченка. Разом з тим, враховуючи малодослідже-ність цієї теми, окремі її аспекти не розглядались взагалі.

Нами було встановлено, що систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, професійні початкові й середні навчальні заклади, пансіони і інститути шляжетних дівчат.

Згідно всіх прийнятих статутів можна вивести чотири етапи розвитку жіночої освіти XIX — початку XX століття. Це періоди, що різняться за змістом і характером ужитих заходів.

Виявили систему жіночої освіти, яка включала в себе різні жіночі навчальні заклади, виявлено їх типи: станові та безстанові жіночі навчальні заклади; конфесіональні (існували при релігійних товариствах) і національні (існували при національно-культурних товариствах); державні і приватні; відкриті (напівпансіони) і закриті (пансіони).

Розділ ІІ. Особливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України

2.1 Жіноча пансіонна освіта

На початку ХІХ ст. жіноча освіта найширше була представлена приватними пансіонами, які існували майже в кожному містечку середньої величини. В цей період тільки в одному Кременці нараховувалось п’ять жіночих пансіонів, у яких, як правило, виховувалось декілька дітей, часом абсолютно різного віку і навіть статі. На допомогу пані-господарка запрошувала вчительку з найближчої школи, або якусь іншу жінку. Шкільні вчителі, в більшості випадків, ставились до викладання в пансіонах як до другорядної справи, тому й рівень знань у цих закладах був невисоким. Основними заняттями учениць були молитви, шиття, музика, вивчення мов та лічби. Більш заможніх вихованок додатково вчили малювати й танцювати. [16, c 20]

Мовами пансіонів початку ХІХ століття були польська і французька. Російською розмовляли лише чиновники та військові, яких була меншість, а українська вважалась «холопською», тобто негідною для звучання у благородних закладах. Національна культура в пансіонах засвоювалась дітьми лише через байки та історичні пісні. Загальний рівень навчання дівчат залишався посереднім і погано пристосованим до місцевих реалій. Характериними рисами перших жіночих пансіонів, на відміну від монастирських навчальних закладів, які виховували сувору релігійність і покору, були «благородність», «світськість» і «безтурботність» їх навчально-виховного спрямування. За висловом Гуго Колонтая, там виховували «комедіянток» і «танцюристок». [4, c 49]

Перші кроки до врегулювання навчальної частини цих закладів зробила Едукаційна комісія, запропонувавши створити систему приватних жіночих пансіонів і сформулювавши спеціальні вимоги до освітнього цензу вчителів та організації навчально-виховної діяльності. За статутом 1828 р. всі приватні навчальні заклади могли бути двох видів: школи (лише для навчання) і пансіони (для утримання, навчання і виховання). З 1834 р. заборонялись пансіони, в яких хлопчики і дівчатка навчались разом. Навчати дітей обох статей дозволялось лише в школах. До того ж обов’язково потрібно було стежити, щоб діти віком були не старші одинадцяти років і перебували в окремих класних кімнатах. [13,c 61]

Перші заклади цього типу виникли на початку ХІХ століття в Житомирі -- пастора Руге та баронеси Сабіни де Конті, Бердичеві -- Терези Біндер і монахинь-маріавіток, Теофіполі -- Совинської, а також -- Любарі, Дубно і Луцьку. В 30-х роках відкрились нові пансіони в Житомирі (Єлисавети Колпакевич і Кароліни Ростоцької), Луцьку (Кржижанівської), Рівному (Маріанни Бондіні). В 40-х роках в Житомирі з’являються ще два зразкових жіночих пансіони: Лопатьєвої, який пізніше очолила вихованка Смольного монастиря Любов Іванівна Соколова, та дружини волинського губернського контролера, надворної радниці Елеонори Вілентіївни Жданко. В Житомирі 7 квітня 1859 року почав діяти приватний жіночий пансіон вдови надвірного радника Евеліни Махцевич, а в Острозі 11 квітня того ж року -- вдови колезького асесора, приватної вчительки Пелагеї Бачинської.

Після 1831 року царський уряд застосував цілу систему заходів для підпорядкування навчально-виховного процесу перспективним великодержавним цілям. Відтоді в навчальних закладах Південно-Західного краю заборонялось викладання наук польською мовою, в жіночих приватних пансіонах вводився «суворий нагляд за виконанням християнських обов’язків», підтримувалась закритість навчально-виховного процесу, встановлювалась щільна помісячна звітність, призначались особливі інспектори, головний обов’язок яких полягав у нагляді за тим, «щоб виховання в пансіонах затверджене було на головних началах Російського життя: Православ'ї, Самодержавстві і Народності». Повеління від 4 листопада 1833 р. вимагало, щоб утримувачками жіночих приватних пансіонів обов’язково були російські піддані. Інструкція Міністерства народної освіти від 17 квітня 1834 р. висловлювала побажання, щоб «взагалі всі науки читані були мовою вітчизняною», але практично завжди серед власниць жіночих пансіонів знаходились такі, котрі взагалі не розмовляли російською.

У 1834 р. за пропозицією міністра освіти приватні жіночі пансіони за своїми внутрішніми доброчинностями, ґрунтовністю навчання, піклуванням про моральність і фізичне виховання повинні були поділятись на відмінні, хороші і посередні. У жовтні 1837 р. наказом попечителя Київського навчального округу з метою створення загального училищного устрою вони стали називатись такими, що відповідали гімназіям, повітовим чи парафіяльним училищам. У 1838 р. жіночі приватні пансіони отримали офіційні назви навчальних закладів першого чи другого розрядів. Пансіони першого розряду мали відповідати гімназіям, а другого -- повітовим училищам. 9, c 25−29]

Навчання в пансіонах продовжувалось цілий рік за винятком деяких святкових і вихідних днів. Щоденно проводилось по чотири уроки, з яких два -- до обіду і два -- після. Всі додаткові курси читались у вільний від основних занять час. До 1838 року час літніх канікул (вакацій) визначався особливим договором в кожному закладі окремо. Постановою попечителя Київського навчального округу від 24 лютого 1838 року для літніх канікул офіційно встановлювався період з 1 липня по 15 серпня. У кінці навчального року у всіх приватних навчальних закладах у присутності місцевого училищного керівництва проводились відкриті випробовування. У дівочих пансіонах, на відміну від хлоп’ячих, не були поширеними тілесні покарання. Офіційно дозволеними засобами виховного впливу вважались зауваження, догани, погрози, різного роду позбавлення (окрім їжі, руху, навчання), примус і присоромлення. Але при цьому потрібно було звертати увагу на мотиви, які спонукали дитину до конкретного вчинку.

Першорозрядні пансіони повинні були складатись із чотирьох класів, а другорозрядні -- з трьох. Крім того, утримувачкам дозволялось відкривати додатковий підготовчий клас. Пропонувалось також дворічну систему проходження кожного класу замінити на однорічну, щоб господарки закладів не мали проблем зі щорічним прийомом учениць і розміщенням їх по класах. Але навіть у 60-х рр. ХІХ ст. більшість приватних жіночих пансіонів складались з трьох класів і мали шестирічний курс навчання.

У пансіонах першого розряду обов’язково викладались: Закон Божий греко-російського і римо-католицького віросповідувань, російська мова і словесність, французька, німецька та польська мови, загальна історія і географія, російська історія та географія, арифметика, чистописання, малювання, музика, співи, танці і рукоділля. За бажанням батьків учениць могли звільняти від вивчення польської мови, однієї з іноземних і співів. Додатково в першорозрядних пансіонах могли вивчатись: богослів'я в короткому огляді, англійська та італійська мови, скорочений варіант природничої історії та деякі найголовніші поняття з фізики. Вихованкам, які завершували повний курс, дозволялось видавати свідоцтва на право викладання у приватних домах письма (російського й іноземного) та арифметики. У пансіонах другого розряду в коло обов’язкових предметів взагалі не включались іноземні мови. Але французьку і німецьку представницям вищих станів дозволяли вивчати, як додатковий предмет. [11,c 60−67]

На уроках Закону Божого у першому класі учениці вивчали Священну історію, а у двох наступних -- Катехізис. З російської мови у перший рік навчання вихованки вправлялись у читанні російською і старослов’янською мовами та знайомились з основами етимології. У другому -- продовжували вчити етимологію, засвоювали граматику та займались декламацією. У третьому -- удосконалювали правопис, вивчали синтаксис та особливості листування. Нумерація, чотири основні математичні дії над простими числами та усний рахунок складали суть арифметики першого класу. У другому дівчата практикувались у виконанні дій з іменованими числами та удосконалювали усний рахунок, а в третьому -- вивчали дроби.

З усіх навчальних дисциплін особлива увага в жіночих пансіонах зверталась на вивчення Закону Божого, російської мови, російської географії та історії. Використання підручників, не затверджених керівництвом округи, категорично заборонялось. Будь-які «підозрілі» книги негайно вилучались.

Після появи інструкції Міністерства народної освіти від 17 квітня 1834 р., яка забороняла приймати до навчальних закладів осіб без права на викладання, уряд нарешті став проводити послідовну політику суворого нагляду за відповідністю освітнього цензу викладацького складу в жіночих навчальних закладах. Інструкція 1847 р. звужувала звичні соціальні обрії, сприяла нівеліюванню національно-патріотичних почуттів. Класні дами повинні були зміцнювати у своїх вихованок усвідомлення того, що вони покликані перш за все «для діяльності на поприщі домашнього побуту». [4, c 55]

Отже можна зробити висновок що приватні жіночі пансіони стали важливим етапом формування системи жіночої освіти. Вони виявили зацікавленість значної частини суспільства у забезпеченні жінок середньою освітою; продемонстрували педагогічні та економічні переваги організованої освіти над домашньою; підготували громадську свідомість до сприймання ідеї організації відкритих всестанових жіночих навчальних закладів; вплинули на формування серйозного ставлення влади до проблем професійної підготовки педагогічного персоналу жіночих навчальних закладів.

Історичний досвід функціонування жіночої пансіонної освіти в Україні та окремих її регіонах може стати важливим джерелом реформування змісту освіти.

2.2 Навчання в інститутах шляхетних дівчат

Інститути шляхетних дівчат— це закриті привілейовані навчально-виховні заклади в дореволюційній Росії для дочок дворян, а згодом і для заможних верств населення. Перший Інститути шляхетних дівчат заснований 1764 в Петербурзі (Смольний). На Україні Інститути шляхетних дівчат було створено в Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). Дівчата перебували в інститутах 6 до 18 років. Навчання й виховання мали вузькостановий характер. При деяких інститутах вихованки одержували педагогічну підготовку в спеціальних додаткових однорічних класах. Після Великої Жовтневої Соціалістичної революції Інститути шляхетних дівчат ліквідовано. [3, 37−45]

Щодо становлення та розвитку інститутів шляхетних дівчат на України у ХІХ — на початку ХХ століття, в історіографії ця проблема висвітлена недостатньо. Є лише поодинокі дослідження, у яких значна увага приділяється інститутам шляхетних дівчат.

Інститути шляхетних дівчат:

Петербурзький: Заснований в 5 травня 1764, Московський: 1803, Харківський: 1812 або 1818, Полтавський: Заснований 12 грудня 1818 року, Одеський: 1829, Керченський: 1831, Білостоцький: 1837, Київський: 3 вересня1838, Казанський: 1841, Іркутський: 1 липня 1845 року, Саратовський: 1857, Тифліський: 1857. 5, c 504]

Шлях жіноцтва до здобуття середньої та вищої освіти був досить складним. Поступове залучення жінок до суспільного та економічного виробництва привело до усвідомлення громадськістю того факту, що дівчат потрібно вчити і виховувати не гірше, ніж хлопців. Але метою виховання жінок у ХІХ столітті було не намагання розвинути природні здібності розуму дівчат, а їх підготовка до виконання певної ролі у родині, насамперед як помічниці чоловіка, матері й господині.

У 1764 році було відкрито у Санкт-Петербурзі при Воскресенському Новодівочому монастирі Виховне товариство для 200 шляхетних дівчат (так називався тоді Смольний інститут). Його метою було готувати представниць дворянського походження до громадського життя, надавати міщанкам знань, які були тоді доступні винятково представникам вищого суспільства. Ця історична подія започаткувала створення системи жіночої освіти в державі. В основу концепції такої освіти було покладено ідею — виховати «нову генерацію людей», більш здатну до сприйняття основ європейської цивілізації, не так давно перенесеної на російський ґрунт, але зовсім не опанованої російським суспільством, а також необхідність надати перевагу спеціальній освіті перед загальною та звернути особливу увагу на моральне виховання молоді, розраховуючи на те, що згодом, створивши нові сім'ї, вона виховуватиме дітей теж по-новому. 13, c 62]

Смольний інститут був закритим навчальним закладом, у якому дівчата впродовж 12 років, починаючи з 6-річного віку, знаходилися поза впливом своєї родини. Педагоги обстоювали перевагу саме закритих виховних закладів. Найголовніші поняття тогочасного жіночого виховання формувалися з позиції європейського просвітництва, раціоналізму і доцільності.

Законодавча регламентація жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні розпочинається з другої чверті XIX століття. Дослідники мають різні

думки стосовно часу заснування інститутів в українських містах: Харкові (1812 або 1818 р.), Полтаві (1817 або 1818 р.), Одесі (1828 або 1829 р.), Києві (1838 р.)

Ці школи були невеликими. Так, в Одеському інституті в перші роки навчалося 224 дівчини. Бюджет інститутів шляхетних дівчат складався із коштів дворянства, допомоги уряду, приватних пожертвувань, прибутків міст, плати за навчання (в середньому 300 руб. за рік).

Відкриття таких освітніх закладів зумовлювалося актуальною вимогою часу «шляхом освіти і виховання створити у краю нові покоління, котрі були б вірні Престолу й Батьківщині…». Крім того, заснування жіночих шкіл у ХІХ столітті в багатьох містах країни пов’язано з тим, що царський уряд остаточно переконався в недосконалості системи виховання дівчат вищих станів суспільства у монастирях та приватних пансіонах. Після того як інститути на українських землях підготували перших вихованок, суспільство мало змогу переконатися у перевагах інститутської освіти над вихованням у приватних жіночих закладах. Попит на інститутську освіту почав активно зростати. Інститут був базовим навчальним закладом з підготовки висококваліфікованих кадрів, зокрема керівних, для жіночих гімназій, кількість яких поступово зростала. Так, у 1904 році жіночих гімназій в Одеському навчальному окрузі було 45, а вже у 1910 році - 85, що можна пояснити бурхливим економічним розвитком регіону та фінансовою допомогою школам органів земського і міського самоврядування. Кількість інститутів шляхетних дівчат залишалася стабільною. [8, c171]

Інститути шляхетних дівчат давали суспільству освічених засновниць нових жіночих навчальних закладів, які могли здійснювати свою діяльність на основі порядку, поглядів, традицій, які запозичили під час свого навчання. На той час інститутки Були добре підготовленими для майбутньої ролі матері та виховательки власних дітей. Крім того, жіночі школи сприяли розповсюдженню західноєвропейської культури в державі.

12 грудня 2008 року виповнюється 190 років від часу заснування Інституту шляхетних дівчат у Полтаві. Сторічна діяльність цього середнього навчального закладу для збіднілих дворянок на теренах Полтавщини гідна уваги сучасних освітян і тих, хто шанує історію та культуру рідного краю.

Згідно з програмою державного виховання дворянських дівчат із 6 до 18-річного віку, розробленою І.І. Бецьким, увесь цей час діти не повинні були бачити свої сім'ї. Моральне виховання як для хлопчиків, так і для дівчаток було однаковим. Різниця ж між ними була в змісті освіти, глибина якої для дівчаток не вважалася за потрібну. Навчально-виховний цикл для дворянських дівчат розділявся на 4 класи (віки), навчання в кожному з яких продовжувалося 3 роки.

У першому (від 6 до 9 років) викладалися російська та іноземні мови (французька, німецька), арифметика, малювання, танці, музика (вокальна й інструментальна), шиття і рукоділля.

У другому (від 9 до 12 років) викладалися географія з історією та деяка частина економії чи домобудівництва.

У третьому (від 12 до 15 років) додавалось читання історичних і повчальних книг, частково архітектура і геральдика.

У четвертому віці (від 15 до 18 років) призначалось дівчатам перевіряти своє навчання майже самою практикою. Більшу частину часу вони повинні були витрачати на інші заняття: чергувати щотижнево по господарству, вести записи про витрати, здійснювати платежі, визначати ціну товару за його якістю, дивитися, щоб у всьому був зразковий порядок і чистота.

Окрім цього, по дві дівчини мали щодня чергувати в інших класах як помічниці класних дам. І від цієї практики, як записано в статуті Смольного інституту шляхетних дівчат, «звикати зарані, як їм, будучи матерями, навчати дітей своїх і у власному своєму вихованні знайти собі опору, в якому б стані їм жити не довелось».

Для занять із вихованками призначались класні дами в усіх класах, котрим наказувалося понад усе привчати дівчат до слухняності. «Старатися, щоб дівчата не звикали надмірно пишатися або мати понурий вигляд. Над усе настановляти їх в основах благорозумності, доброзичливості, благопристойності, благородної, а не вимушеної ввічливості й усіх добродійностей. Щоб від юності і до віку привчені були до добродійності, ввічливості, лагідності й приємних розмов не тільки з рівними, але з найостаннішими, якого б звання хто не був». [21, c 77]

У перших числах січня 1817 року проект утворення в Полтаві дворянського благодійницького інституту з пояснювальною до нього запискою княгиня Рєпніна передала для зачитування в нещодавно зведеному (1810 р., архітектор О. Захаров) будинкові дворянського зібрання (нині кінотеатр імені І.П. Котляревського). Серед 25-ти пунктів указаного проекту слід виокремити загальноустановчі, навчально-педагогічні, фінансово-економічні положення. У проекті зазначалося, що в основу створення дівочого інституту покладена благодійницька турбота дворянства про долю 15-ти (за кількістю повітів) збіднілих дворянських дочок, яким буде забезпечене належне до їх стану виховання і влаштування подальшого їх життя після закінчення цього навчального закладу.

Прийом до Полтавського дівочого інституту передбачалося здійснювати на основі існуючих правил, установлених для вихованок дівочих інститутів Російської імперії. Управління всіма справами інституту доручалося раді, створеній дворянством, яка щорічно мусила звітувати про роботу на зборах інституту та публікувати цей звіт для оприлюднення на дворянському зібранні.

Княгиня передбачала проектом, що для дівчат-дворянок повинні викладатися правила високої моралі спеціально для цього запрошеними викладачами, включаючи й іноземних. Навчання пропонувалося вибудовувати за наступними предметами: Закон християнський, російська мова, чистописання, граматика, синтаксис, риторика і логіка, арифметика (перші чотири дії до прогресії), географія й історія (скорочені); малювання, танці, музика, мови іноземні (французька та німецька), їх граматики і синтаксис. Поняття про домашнє господарство, економне його ведення, рукоділля, окремо зазначалося в проекті, слід розглядати як особливо важливі предмети при вихованні дівчат із збіднілих дворянських родин із метою оволодіння ними навиками утримувати себе і родину набутими вміннями. 23, c 127]

Зібрання полтавського дворянства, очолюваного щойно обраним губернським маршалом дійсним статським радником В.І. Чарнишом, того ж дня своїм актом ухвалило проект, запропонувавши на утримання дівочого інституту пожертвувати від дворянства 50 коп. з кожної селянської душі, яка була у їх власності. 12 січня 1818 року дворянське зібрання затвердило Положення про благодійницький для дворянок інститут, його штат і правила для набору 15-ти вихованок у повітах.

Дівочий інститут у Полтаві здійснював навчання і виховання дворянських, а пізніше й представниць інших станів, сто років — із 1818 по 1918 роки.

Таким чином, інститути шляхетних дівчат були першими жіночими школами країни. Своєю діяльністю ці заклади сприяли процесу поширення освіти і культури, підготували значний контингент вихованих і освічених учительок та виховательок, а також фактом свого існування посилювали усвідомлення необхідності й важливості ґрунтовної освіти для жіноцтва.

2.3 Можливості використання історичного досвіду організації жіночої освіти в умовах сьогодення

На основі вивчення досвіду організації державними органами жіночих середньоосвітніх закладів ми пропонуємо такі рекомендації Для здійснення формування жіночої особистості в наш час, з використанням історичного досвіду її організації. [6, c 52−61]

1. сформувати особистість дівчини з розвиненим почуттям власної гідності, віри у свої сили, спрямованості на життєтворчість, самовиховання та самовдосконалення, розвинути її таланти і здібності, підготувати до самостійного життя;

2. забезпечити здобуття дівчатами знань, вмінь, навичок, необхідних для самостійного життя, виконання професійних та соціальних жіночих ролей; забезпечити вихованкам жіночих гімназій цінностями світової, європейської та національної української культур, усвідомленням їхнього взаємозв'язку і взаємовпливу, внеску до скарбниці загальнолюдської культури;

3. актуалізувати зміст навчально-виховного процесу в межах впровадження моделі жіночої освіти та виховання, вдосконалити методику викладання з урахуванням психофізіологічних і соціокультурних особливостей статі;

4. забезпечити перехід до державно-громадської системи управління, що передбачає творчу взаємодію адміністрації, учнівських, батьківських об'єднань та громадськості.

Висновок до розділу 2

У другому розділі - «Особливості діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України» ми дослідили 2 типи жіночих навчальних закладів, це:

-приватні жіночі пансіони, які стали важливим етапом формування системи жіночої освіти. Вони виявили зацікавленість значної частини суспільства у забезпеченні жінок середньою освітою; продемонстрували педагогічні та економічні переваги організованої освіти над домашньою; підготували громадську свідомість до сприймання ідеї організації відкритих всестанових жіночих навчальних закладів; вплинули на формування серйозного ставлення влади до проблем професійної підготовки педагогічного персоналу жіночих навчальних закладів.

-інститути шляхетних дівчат, які стали першими осередками суспільного жіночого виховання в Російській імперії, відкриття яких було започатковано на межі ХVІІІ - ХІХ ст. На терені Наддніпрянської України діяло 5 таких закладів (у Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві), які належали до найстаріших у Російській імперії. Діяльність інститутів ґрунтувалася на засадах, визначених ще при їх заснуванні. Найголовнішими з них були становий склад учениць і закритий характер їх виховання. Ці принципи були підтверджені Статутом жіночих навчальних закладів відомства, ухваленим у 1855 р.

Кожен заклад описується як цілісна система методів навчання і виховання, як резльтат в третьому пункті даного розділу подаються рекомендації щодо використання тогочасних методів виховання в умовах сьогодення.

Висновок

З усього вищесказаного ми можемо зробити наступні висновки що професійна жіноча освіта стала предметом наукового вивчення у працях багатьох науковців і педагогів, проте матеріал про організацію жіночих навчальних закладів та діяльність державних органів у цій галузі шкільної справи не розглядався в достатньому обсязі. Але на підставі існуючих матеріалів ми дослідили, що педагогічний процес в жіночих навчальних було спрямовано на виховання освічених матерів, турботливих дружин та гарних господарок. Відповідно до цієї мети було складено програми навчання, до яких входили такі предмети як Закон Божий, російська мова, французька мова, чистописання, історія, географія, арифметика, фізика, природознавство, гігієна, педагогіка, рукоділля, танці, музика та малювання. (дод. А, Б.) В деяких закладах вивчали ще й риторику, міфологію, логіку, грецьку, німецьку, англійську мови. В І розділі наголошується на тому, що викладання загальноосвітніх предметів в середніх жіночих школах мало суто практичний характер.

З виникненням професійних жіночих закладів наприкінці ХIХ ст. жінка отримала доступ і до вивчення спеціальних предметів — бухгалтерії, політичної економії, законознавства та інших.

Щодо особливостей діяльності деяких типів жіночих навчальних закладів України, нами були розглянуті пансіони і інститути шляхетних дівчат.

Пансіони існували майже в кожному містечку середньої величини. Характериними рисами перших жіночих пансіонів, на відміну від монастирських навчальних закладів, які виховували сувору релігійність і покору, були «благородність», «світськість» і «безтурботність» їх навчально-виховного спрямування. За висловом Гуго Колонтая, там виховували «комедіянток» і «танцюристок». Навчання в пансіонах було спрямоване на робітничі верстви населення.

Активна діяльність в Україні приватних пансіонів простежується в першій третині ХІХ ст. З 1834 по 1857 роки через значні порушення уряд обмежував їх відкриття. А в другій половині ХІХ ст. популярність пансіонів падає через конкуренцію з жіночими інститутами, гімназіями та прогімназіями. Проте, вони зберегли своє значення навіть і на початку ХХ ст. в тих невеличких містах, де не було інших жіночих середніх шкіл.

Дівочі інститути, які постали в Україні в період з 1812 по 1836 роки, мали характер закритих навчальних закладів і були своєрідним засобом соціального захисту дворянства. Це підтверджується правилами прийому дівчат (вакансії надавалися дітям незаможних спадкових дворян), наявністю казеннокоштних місць і різного роду стипендіаток.

Загалом вони призначалися для навчання та виховання вищих верств населення — дворянських дочок, купців. Лише в 1878 р. до них дозволяють приймати дочок усіх станів, не обкладених подушним податком. Заснування пансіонів та інститутів створило альтернативу домашній освіті, доступній лише найбагатшим представникам суспільства.

Отримані результати дають підстави стверджувати, що використання досвіду жіночих навчальних закладів в XIX — на початку XX століття в сучасних школах і вищих навчальних закладах допоможе відродити втрачені традиції у вихованні жінок (відродити інститут кураторства, скорегувати зміст освіти з акцентом на духовно-моральному вихованні жінок, впровадити методики навчання і виховання у сім'ї (домашні вчителі), адаптувати позитивний досвід роботи опікунської ради до сучасних навчальних закладів, посилити відповідальність батьків, педагогів, суспільства, засобів масової інформації, держави за моральне виховання підростаючого покоління та ін.), переосмислити реформування освіти з урахуванням гендерних підходів, а також підвищити якість загальної та професійної підготовки сучасних жінок.

Список використаної літератури

1. Алексієнко С. З історії жіночої освіти в Україні. Відродження. 1998, № 4. с. 33−47

2. Аніщенко О. Деякі аспекти розвитку жіночої педагогічної освіти в Україні

(кінець ХІХ-поч. ХХ ст.) // Початкова школа. -- 2000. -- № 3, с. 46−47

3. Афанасьєва З. Забута сторінка світської освіти (Київський інститут шляхетних дівчат) Смольний інститут// Память століть- 2006-№ 6 -с 37−45

4. Біднов В. Школа й освіта на Україні // Українська культура. Лекції за ред. Д. Антоновича. — К., 1993. — С. 40−71.

5. Бондарчук П. М. Інститути шляхетних дівчат // Енциклопедія історії України: В 5 т. / В.А. Смолій (голова редкол.), В. Ф. Верстюк, С.В. Віднянський, В. О. Горбик та ін. — Т. 3. — К., 2005. — С. 504.

6. Буряк Л. Жіноча освіта в Україні в контексті урбанізації // Пам’ять століть. — 2006. — № 2. — С. 52−61.

7. Добровольська В. А. Становлення та розвиток системи жіночої освіти України на початку ХХ століття // Південний архів. Зб. наук. праць. Історичні науки. — Вип. VIII. — Херсон: Видавництво ХДПУ, 2002. — С. 108 — 115.

8. Добровольська В. А. Особливості навчально-виховного процесу у жіночих навчальних закладах України на початку ХХ століття // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. — Зб. наук. праць. — К., 2002. — Кн. ІІ. — С. 169−174.

9. Добровольська В. А. Роль школи в підготовці жіночих кваліфікаційних кадрів на України на початку ХХ століття // Управління школою. — 2005. — № 5 (89). — С. 25−29.

10. История Украинской ССР. — К., 1983. -- Т. 5, с. 7

11. Кобченко Вищі жіночі курси в Києві // Память століть — 2002 — № 1 — с 60−67

12. Никольска А. Л. Вікова і педагогічна психологіия дореволюціонної Росії, — М.: Школа, 1990.

13. Сінькевич Н. Проблеми морального виховання дівчат-підлітків в історії педагогіки // Рідна школа 2000 № 3 с 60−62

14. Сухенко Г. В. Жіноча середня освіта в Україні (XIX -- початок XX ст.) // Укр. істор. журнал. -- 1998. — № 5. с. 63−74

15. Сухенко Г. В. Жіноча освіта в Україні (XIX -- початок XX ст.) // Укр. істор. журнал. -- 1998. — № 5. с. 4

16. Сухенько Т. В. Середня жіноча освіта в Україні (ХІХ — початок ХХ ст.): Автореф. дис… канд. іст. наук: / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2001. — 20 с.

17. Тронько Т. В. Діяльність органів державної влади в галузі жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні ІІ половини ХІХ століття: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07. 00. 01 / Запорізький держ. ун-т. — Запоріжжя, 2001. — 19 с.

17. Труды Первого Всероссийского женского съезда. -- С-Пб., 1909, с. 3

18. Українки в історії. Андрусів С., Багаліка, Вірменко, Лебідь. 2004., с. 37−39

19. Чехов Н. В. Женщины в университете // Союз женщин. -- 1907. -- № 5, с. 12

20. Шабанова А. Н. Очерк женского движения в России. -- С-Пб., 1912, с. 340

21. Шушара Т. З історії розвитку жіночої освіти // Рідна школа.- 2005-№ 6-с 76−77

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой