Завдання та система органів державного управління безпекою України

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

План

Вступ

1. Конституційні засади органів безпеки України: їхні повноваження та обов’язки

2. Основні завдання та функції органів державного управління безпекою України.

3. Проблеми та перспективи розвитку системи органів державного управління безпекою України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність даної теми підтверджена дійсним станом речей, що спостерігається в нашій країні. Особливу загрозу становить поява антизаконних шляхів вирішення державних питань, великий відсоток корупції у владі, розповсюдження на міжнародному рівні терористичних угрупувань, а також такі політичні чинники як нестабільність влади в країні, невідповідність дій до визначених нею завдань, що значно погіршує стан країни у зносинах з іншими державами. Основними факторами необхідності подальшої розробки даної теми є:

— труднощі в застосуванні чинного законодавства на практиці;

— неповне відображення теперішнього стану сфери оборони та безпеки України;

— недостатня розробка нормативно-правової бази щодо питань безпеки;

Дана проблема розроблена на законодавчому рівні і відображена у таких нормативно-правових актах як Конституція України, Закон України «Про Службу безпеки України», Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Закон України «Про прокуратуру».

Метою даного дослідження є проведення комплексного аналізу завдань, функцій системи органів державного управління безпекою України, а також розгляд існуючих проблем та перспектив розвитку, які пов’язані з їх практичним виконанням.

Основними завданнями курсової роботи є:

— дослідження конституційних засад роботи державних органів безпеки України;

— визначання обов’язків Ради національної безпеки і оборони України та Служби безпеки України;

— визначення головних перепон на шляху практичної реалізації завдань, що покладені на службу безпеки;

— висунення пропозицій щодо покращення стану в сфері безпеки України.

Об'єктом даного дослідження є правовідносини, що виникають у сфері забезпечення оборони та безпеки населення України.

Предметом курсової роботи є завдання та система органів державного управління безпекою України.

У процесі написання даної роботи було використано наступні методи: історичний, систематичний, порівняльний, прогностичний. Історичний метод несе в собі дослідження процесу становлення і розвитку правовідносин з приводу питань оборони та безпеки населення України з дня незалежності і до сьогодення, систематичний полягає у спробі всебічно розглянути та систематизувати роботу основних органів, що відповідають за належну міру безпеки в країні через компетентність її органів управління. Шляхом використання прогностичного методу виконується спроба внести ймовірні перспективи покращення системи національної безпеки, сформувати прогнози щодо її подальшого розвитку, надати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в сфері державного управління безпекою, та подолання існуючих проблем в цій галузі.

Нормативно-правову основу даної роботи складають: Конституція України, Указ Президента України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Закон України «Про Службу безпеки України», Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Закон України «Про боротьбу з корупцією», Закон України «Про прокуратуру».

Практичне значення курсової роботи полягає у розробці та впровадженні наданих рекомендацій щодо покращення роботи правоохоронних органів. Також є можливим використання цього матеріалу при підготовці до наукових конференцій з приводу питань державного управління.

Структура роботи є наступною: вступ, три основних розділи, висновки та рекомендаційні вказівки, список використаних джерел і додатки.

В ході написання даної роботи було використано таку літературу як Конституція України, укази Президента України, нормативно-правові акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також словникові дані, дані наукової літератури, навчальні посібники, інтернет-джерела, через які з’ясовуються основні напрями роботи, завдання та функції досліджуваних об'єктів.

1. Конституційні засади органів безпеки україни: їхні повноваження та обов’язки

Закон України «Про основи національної безпеки України» визначає термін «національна безпека» наступним чином: національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв’язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам [3, ст. 1].

Також цей Закон визначає об'єкти національної безпеки, які є найбільш значущими і охороняються нормативно-правовими актами. До них належать:

людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність [3, ст. 3].

Тому під національною безпекою необхідно розуміти такий стан природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави, за якого гарантується захист її життєво важливих потреб, інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз, і який є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Оскільки життя держави і суспільства розгортається в часі і просторі в різних сферах, національна безпека є багатоплановим явищем, що передбачає економічні, соціальні, політичні, воєнні, екологічні та інші характеристики [18].

Спеціально створена система, яка має за головну мету надійний захист та просування національних інтересів, називається системою забезпечення національної безпеки. Згідно з Концепцією національної безпеки України це організована державою сукупність об'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту та просування національних інтересів, що діють у межах законодавства України [12].

Сили забезпечення національної безпеки включають: Збройні Сили України; Службу безпеки України; органи і підрозділи МВС України; військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи й інші військові формування, створені відповідно до Конституції України, які виконують свої функції у даній сфері згідно з чинним законодавством; органи, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, енергетиці, на транспорті та в сільському господарстві; служби забезпечення безпеки засобів зв’язку та інформації; митні служби; природоохоронні служби; органи охорони здоров’я населення та інші державні органи забезпечення безпеки, які діють відповідно до законодавства України [20, стор. 777].

У системі забезпечення національної безпеки особливе місце та статус має Рада національної безпеки і оборони України. Конституція України, як Основний Закон держави, що діє на всій території України, визначає, що Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. [1, ст. 107].

Указом Президента України від 30 серпня 1996 року було постановлено відповідно до статті 107 Конституції України утворити Раду національної безпеки і оборони України, затвердивши її персональний склад. Для забезпечення виконання завдань, покладених на Раду національної безпеки і оборони України, було створено Апарат Ради, який безпосередньо підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки і оборони України і йому підзвітний [9].

Постійно діючий конституційний орган з питань координації та контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони — Раду національної безпеки і оборони України утворено замість Ради оборони України та Ради національної безпеки України, які працювали у період з 1991 до 1996 року.

На сучасному етапі Головою Ради національної безпеки і оборони України є Янукович Віктор Федорович, Президент України.

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України [1, ст. 107].

Персональний склад Ради на даний момент представлений у вигляді таблиці в додатках до курсової роботи.

Законом України «Про Раду національної безпеки і оборони України» Рада національної безпеки і оборони України наділена такими повноваженнями як розробляти та розглядати питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, подавати пропозиції Президентові України щодо визначення стратегічних національних інтересів України, вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері, здійснювати поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подавати Президентові України відповідні висновки та пропозиції, ініціювати розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, готувати рекомендації Президентові України для прийняття рішень у сфері забезпечення безпеки громадян, держави й суспільства [5, ст. 4].

Таким чином, можна визначити Раду Національної безпеки і оборони України як конституційний та координаційний орган при Президентові України. Але у той же час Рада не є органом, який може підміняти Міністерство оборони України чи Генеральний штаб Збройних Сил України або інший вищий (центральний) орган державної виконавчої влади. Рада має бути координуючим центром як центральних, так і місцевих органів виконавчої влади з метою виявлення та подолання обставин, що деструктивно впливають на стабільність країни, її громадян, важливих суспільних і державних інституцій [16].

Наступним органом забезпечення національної безпеки згідно з Законом України «Про основи національної безпеки України» є Служба безпеки України [5, ст. 6]. безпека орган оборона україна

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України [6, ст. 1]. На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці [6, ст. 2]. Служба безпеки України здійснює свою діяльність на основі дотримання Конституції України, Закону України «Про Службу безпеки України» та інших актів законодавства України, відповідних міжнародних правових актів, визнаних Україною [6, ст. 4].

Основними політико-правовими принципами діяльності Служби безпеки України є принципи законності, поваги до прав і гідності особи, відповідальності перед народом України [6, ст. 3].

Система Служби безпеки України складається з таких основних органів і служб:

§ Центральне управління Служби безпеки України;

§ підпорядковані йому регіональні органи;

§ органи військової контррозвідки;

§ військові формування;

§ навчальні, науково-дослідні заклади

§ інші заклади Служби безпеки України [6, ст. 9].

Центральне Управління Служби безпеки України відповідає з стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, зв’язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов’язкові для виконання у системі Служби безпеки України [6, ст. 10].

Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України. Голова Служби безпеки України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України [6, ст. 13]. Голова Служби безпеки України має заступників, яких призначає на посаду за його поданням Президент України. Кадри Служби безпеки України становлять: співробітники-військовослужбовці, працівники, які працюють за трудовою угодою, а також військовослужбовці строкової служби [6, ст. 19].

Служба безпеки України є підзвітною Верховній Раді України, яка здійснює постійний контроль за її діяльністю. Голова Служби безпеки України щорічно звітує перед Верховною Радою України про діяльність Служби безпеки України [6, ст. 31]. Таким чином, законодавча гілка влади може безпосередньо впливати на конституційні засади діяльності Служби безпеки України, виробляючи плацдарм для її ефективної роботи.

Підсумовуючи конституційні засади щодо повноважень та структури Служби безпеки України, потрібно зауважити на тому, що Служба безпеки України — є державним правоохоронним орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, через існуючі органи та служби. Діяльність служби з одного боку координується через визначення її організаційної структури Президентом України, з іншого — контролюється Верховною Радою України через постійний звіт. Також, здійснюючи свою правоохоронну діяльність, Служба безпеки України взаємодіє з Управлінням державної охорони України, Міністерством внутрішніх справ України, прикордонними, митними та іншими органами [21, стор. 171].

2. Основні завдання та функції органів державного управління безпекою України

Основні завдання Ради національної безпеки і оборони України, — тобто визначений наперед обсяг роботи [27], — прописані в Указі Президента. Серед них можна виявити наступні:

§ забезпечення виконання єдиної державної політики у сфері національної безпеки і оборони України.

Це завдання обумовлює необхідність створення цілісної системи безпеки, яка б за допомогою наявних державних органів могла ефективно діяти через заходи, вживані державною владою стосовно певного питання чи комплексу питань [25].

§ комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному, економічному, суспільному, оборонному, інформаційному, ядерному, екологічному та іншим видам і об'єктам безпеки України;

§ планування, організація та контроль за здійсненням заходів політичного, економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та іншого характеру, адекватних цим загрозам;

§ розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборону, а також контроль за витрачанням відповідних коштів;

§ підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони України;

§ розгляд і вирішення актуальних проблем національної безпеки і оборони України [9].

Створення Ради національної безпеки і оборони України передбачає необхідність своєчасного виконання нею низки функцій. Серед них є внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони, координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час, координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України [5, ст. 3].

Для ефективного вирішення покладених на Раду завдань вона має такі структурні елементи як Секретар Ради та Апарат Ради.

На Секретаря Ради згідно з законом покладено обов’язки забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України. Секретар має статус державного службовця. Він призначається на посаду та звільняється з неї Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується [5, ст. 7]. Секретар готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради національної безпеки і оборони України, подає на розгляд Президента України проекти актів Президента України про введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України, організовує роботу, пов’язану з підготовкою та проведенням засідань Ради національної безпеки і оборони України та контролем за виконанням прийнятих нею рішень, інформує Президента України та членів Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання рішень Ради, координує діяльність робочих та консультативних органів Ради національної безпеки і оборони України; за дорученням Голови Ради національної безпеки і оборони України представляє позицію Ради національної безпеки і оборони України у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, з політичними партіями і громадськими організаціями та засобами масової інформації, з міжнародними організаціями [5, ст. 13].

Таким чином, Секретар здійснює основну планувальну, інформаційну, контролюючу, представницьку діяльність при Раді. Згідно з Указом Президента України «Про утворення Національного антикорупційного комітету» Секретар Ради національної безпеки і оборони України є також виконавчим секретарем Національного антикорупційного комітету при Президентові України [10].

Апарат Ради здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України.

Для цього апарат має достатнє матеріальне, грошове, інформаційне забезпечення, право користування яким надано йому на законодавчому рівні. Посадові особи Апарату Ради є державними службовцями. Посади державних службовців в Апараті Ради в установленому порядку можуть бути заміщені військовослужбовцями Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, і працівниками правоохоронних органів [7].

Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогнозного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України за її рішенням в рамках коштів, передбачених Державним бюджетом України, можуть утворюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи [5, ст. 14]. Ця стаття передбачає необхідність створення допоміжних органів, де мають працювати наукові працівники, компетентні в своїй справі, задля координування та вдалого планування роботи Ради.

Наприклад, у 2007 році з метою підвищення ефективності державного регулювання у сфері міжнародного військово-технічного співробітництва та експортного контролю указом Президента було ліквідовано Комітет з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України, а замість нього затверджене Положення про Міжвідомчу комісію з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю. Комісія відповідно до покладених на неї завдань покликана висувати пропозиції щодо концептуальних засад, пріоритетних напрямів і рішень з питань розвитку військово-технічного співробітництва та експортного контролю, підвищувати ефективність державного регулювання, вдосконалювати координацію та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади в галузі державного експортного контролю [8].

Рада, відповідно до покладених на неї завдань, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, а також Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки при Президентові України, Генеральної військової інспекції при Президентові України, Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, інших органів у даній сфері, утворених при Президентові України [9].

До завдань Служби безпеки України входять захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці. Також Служба безпеки України слугує для попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки, та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України [6, ст. 3].

Згідно з цими завданнями на Службу безпеки України покладаються такі функціональні обов’язки: здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу, вирішувати проблеми оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології; здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ; виявляти, припиняти і розкривати злочини; робити дізнання і слідство в цих справах, розшукувати осіб, які переховуються у зв’язку зі скоєнням злочинів; забезпечувати захист конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних зазіхань; забезпечувати захист особистої безпеки громадян; здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки [6, ст. 24].

Підсумовуючи, можна зробити висновок про важливість функціонування такого державного органу як Служба безпеки України, який відповідно до своїх завдань виконує захисну функцію в суспільстві, попереджаючи та розкриваючи злочини проти безпеки та миру людства, інші протиправні дії, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. У комплексі взаємозалежних складових безпеки помітну роль відіграє гостра необхідність ефективного протистояння поширенню корупційних тенденцій на вищих рівнях державного управління, а також недопущення терористичних актів на території нашої держави.

3. Проблеми та перспективи розвитку системи органів державного управління безпекою України

В Україні з дня набуття нею незалежності відбувається становлення своєї моделі державного управління з метою формування демократичної, правової, соціальної держави. В останні роки, як свідчить історичний аналіз, корупційні діяння в органах державного управління значно зросли. Словник дає наступне визначення цьому явищу: корупція — (лат., підкуп) підкупність і продажність серед державних, політичних і громадських діячів, а також урядовців і службовців державного апарату [24]. Узагальнено ж корупція — це зловживання службовим становищем у неслужбових цілях.

Питання про протидію корупційним тенденціям вирішується і координується з боку різних органів державного управління. До Центрального управління Служби безпеки України належить Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Зі сторони виконавчої влади до структурного складу Секретаріату Кабінету Міністрів України внесено Бюро з питань антикорупційної політики, яке створено відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України [11]. До головних функцій Бюро належить підготовка та реалізація урядових пріоритетів у впровадженні антикорупційної політики.

Важливе місце в питанні боротьби з корупцією відведено Генеральній Прокуратурі України. Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [1, ст. 121]. Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності [4, ст. 2]. Головною функцією прокуратури є здійснення нагляду та координація діяльності відповідних органів у боротьбі із злочинністю. Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» боротьба з корупційними правопорушеннями здійснюється прокурорами під час прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів [4, ст. 20]. Прокуратура України наділена універсальною компетенцією і зобов’язана виконувати покладені на неї обов’язки незалежно від сфери суспільного життя.

Взаємодія органів внутрішніх справ у галузі боротьби з корупцією регламентується законодавчими, міжвідомчими та відомчими нормативно-правовими актами, у яких визначено загальні положення та окремі форми такої взаємодії.

З метою забезпечення взаємодії органів прокуратури, внутрішніх справ і Служби безпеки України у штатних розписах центральних апаратів зазначених органів передбачаються посади осіб, до функціональних обов’язків яких входить здійснення взаємодії у питаннях боротьби з організованою злочинністю. В Автономній Республіці Крим, областях і містах, у відповідних органах прокуратури, внутрішніх справ і Служби безпеки України функції щодо забезпечення взаємодії покладаються на прокурорів, які здійснюють нагляд за виконанням законів спеціальними підрозділами органів внутрішніх справ та Служби безпеки України по боротьбі з організованою злочинністю, на керівників спеціальних підрозділів та відповідальних працівників територіальних органів прокуратури, внутрішніх справ та Служби безпеки України [2, ст. 16].

Проведений аналіз статистичних даних свідчить, що найбільшу кількість корупційних правопорушень, за які передбачено відповідальність за Законом України «Про боротьбу з корупцією», складають підрозділи МВС України — 1999 р.- 51,47% (прокуратура — 37,15%, СБУ — 11,38%), 2000 р. — 41,16% (прокуратура — 39,23%, СБУ — 15,87%, податкова міліція — 0,77%), 2001 р. — 53,92% (прокуратура — 30,91%, СБУ — 14,7%, податкова міліція — 0,45%), 2002 р. — 42,9%(прокуратура — 31,07%, СБУ — 25,22%, податкова міліція — 0,79%), 2003 р. — 32,06% (прокуратура — 25,74%, СБУ — 25,2%, податкова міліція — 3,46%). Таким чином, у середньому за останні п’ять років суб'єкти боротьби з корупцією складали: МВС України — 44,3%; прокуратура — 32,82%; СБУ — 18,47%; податкової міліції - 1,36% протоколів про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією.

Статистичні дані СБУ України містять інформацію також і про те, що найбільша кількість профілактичних заходів цього відомства у сфері боротьби з корупцією також здійснюється за участю МВС України. Зокрема, з 29 заходів у 2001 р. — 18, з 45 у 2002 р. — 24, з 174 у 2003 р. — 95 [23].

Є сенс зазначити про тяжкі наслідки корупції для всіх прошарків суспільства: вона деморалізує громадян та руйнує їхню довіру до держави і ефективності всієї системи державного управління. Необхідність відреагувати на зазначені корупційні тенденції призвела до вирішення цієї проблеми на законодавчому рівні. Було введено низку наступних нормативно-правових актів: Закон України «Про боротьбу з корупцією», Указ Президента України Концепція подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», Указ Президента України «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією», Національна програма боротьби з корупцією, затверджена Указом Президента від 10 квітня 1997 року, Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та інші.

Задля запобігання поширення корупції потрібно вдосконалювати такі аспекти суспільного життя:

а) політичний — полягає у невизначеності основного політичного питання — про розподіл влади, тобто, чітке розмежування компетенції органів законодавчої, виконавчої та судової влади на всіх рівнях;

б) нормативно-правовий — полягає в необхідності вдосконалення нормативно визначених механізмів реалізації Закону України «Про боротьбу з корупцією»;

в) організаційний — проявляється у вдосконаленні координації дій державних органів, що ведуть боротьбу з корупцією, у посиленні та зміцненні їх взаємодії, у чіткому розподілі повноважень кожного з них. Необхідно підкреслити, що саме недоліки організаційного фактора можуть набути особливого значення на фоні недосконалої системи державного контролю.

г) кадровий — полягає в тому, що система підбору, добору, підготовки та управління персоналом державної служби потребує невідкладного вдосконалення. Низький професіоналізм може стати перепоною у вирішенні питань національної безпеки [14].

Головний фактор протидії поширенню корупції - це посилення інституту державної служби. Саме в межах цього інституту корупція може і має бути поставлена під жорсткий контроль [13].

Активізація шляхів вирішення досліджуваної проблеми може підкріплюватися використанням позитивного досвіду зарубіжних країн та адаптацією їх досвіду в Україні. Стан корупції в країнах досліджується різними міжнародними рейтинговими центрами. Серед них найвідомішим є Transparency International (TI). Ця організація заснована у 1993 році і є міжнародною недержавною і некомерційною структурою, яка опікується проблемою боротьби з корупцією. Ця боротьба можлива лише за умов співпраці представників державного, приватного та громадського сектору різних країн світу.

Багатьом країнам вдалося створити ефективний механізм протидії корупційним справам. До таких країн належать: Канада, Нідерланди, Великобританія, Ізраїль, США, Німеччина.

Так, система боротьби з корупцією у Нідерландах включає такі процедурні та інституціональні заходи:

1. Постійна звітність та гласність у питаннях виявлення корупції і обговорення наслідків — покарання за корупційні дії.

2. Розробка системи моніторингу можливих місць виникнення корупційних дій у державних та громадських організаціях і контролю за діяльністю осіб, які там працюють.

3. Основною мірою покарання за корупцію є не тільки заборона працювати у державних організаціях, але й втрата всіх соціальних пільг, наприклад пенсійного і соціального обслуговування.

4. В усіх впливових організаціях, зокрема у міністерствах, є служби внутрішньої безпеки, обов’язком яких є реєстрація та виявлення помилок чиновників. Державні організації прагнуть заохочувати позитивні дії посадових осіб. Система заохочень спрямована на те, щоб чиновнику було вигідно і морально, і матеріально поводитися чесно, та діяти ефективно.

5. Організовано систему відбору осіб на посади, які є корупційно небезпечними.

6. Усі матеріали, пов’язані з корупційними діями, обов’язково стають доступними для громадськості.

7. Велику роль відіграють засоби масової інформації, які обнародують випадки корупції і деколи проводять незалежні розслідування. Водночас наклепницькі повідомлення призводять до втрати суспільної довіри та репутації відповідних джерел інформації, чим значно посилюється відповідальність у підготовці матеріалів.

Високі стандарти громадської поведінки Великобританії є результатом законодавчих заходів та ефективного адміністративного контролю за державними службовцями. У британському праві корупція визначено досить вузько: це хабарництво або отримання винагороди чи іншого доходу в обмін на сприятливе рішення. Ця країна має найдавніші традиції протидії корупційним проявам. Перший закон про корупцію у державних органах були прийнято ще у 1889 році, закони про попередження корупції 1906 та 1916 років були реакцією суспільств на поширення цього явища. На відміну від традиційних правових принципів, такі закони вимагають від посадових осіб довести свою невинуватість. Друга особливість — це надзвичайно висока роль громадської думки, яка стежить за негативними явищами в державі [19, стор. 68].

Щодо організації протидії корупційним проявам у Канаді, то вона відбувається одночасно у кількох напрямах: удосконалення законодавства у сфері боротьби зі злочинністю, неухильне дотримання чинного законодавства, широке інформування громадськості щодо проявів корупції та злочинності, особливо серед посадових осіб.

Ізраїль — одна з досить вільних від корупції країн, що є прямим наслідком належної організації державного управління. Це забезпечується системою визначеного дублювання моніторингу за можливими корупційними діями, що проводиться урядовими організаціями та спеціальними підрозділами поліції, що є незалежними від міністерств та державних інвестицій відомством Державного контролера і суспільними організаціями. Ці організації досліджують можливі корупційні прояви, а у випадку їх виявлення інформують органи розслідування. Причому отримана інформація в обов’язковому порядку має доходити до громадськості. Слід зазначити, що в Ізраїлі з огляду на значні соціальні пільги для чиновників та безжалісне їх покарання при виявленні корупції, «низова» корупція практично відсутня [17].

В основу протидії корупційним проявам у Німеччині покладено завдання знищення матеріальної, фінансової бази злочинних угруповань. Це досягається двома шляхами: конфіскацією майна та створенням належної правової бази для унеможливлення відмивання «брудних» грошей. Серед інших заходів також треба відзначити намір запровадити у Німеччині реєстр корумпованих фірм. Його суть полягає у тому, що фірма, включена до такого реєстру, позбавляється права виконувати будь-які державні замовлення і стає об'єктом більш пильної уваги з боку правоохоронних органів [15, стор. 113].

Чинне законодавство Франції також включає цілий ряд нормативних актів, направлених на протидію корупційним проявам, перш за все пов’язаних з фінансовим зловживанням. Так, у 1990 році прийнято закон, згідно з яким кредитні установи повинні особливо уважно ставитися до капіталів, походження яким може бути пов’язано з організованою злочинністю.

Уряд Латвії розробив програму протидії корупційним проявам, створив Раду з цих питань, а також вніс зміни у податкове законодавство. Враховуючи те, що головне у боротьбі з корупцією — впровадження ефективного механізму протидії, велика увага приділяється тому, щоб зусилля уряду знайшли своє продовження у суспільній сфері. Також Латвія користується міжнародним досвідом у цій сфері й рекомендаціями провідних західних інституцій, які базуються на аналітичних дослідженнях.

Таким чином, підсумовуючи викладене, слід зауважити, що аналіз боротьби з корупцією в окремих країнах дозволяє зробити деякі практичні висновки. Зусилля щодо цього повинні ґрунтуватися на розумінні конкретних проблем країни та враховувати стадію її політичного розвитку. Одночасно досвід цих держав свідчить, що існують універсальні методи, без яких мати успіх у подоланні корупції практично неможливо.

Перш за все, — це політична воля уряду. Жодні законодавчі або адміністративні заходи не можуть бути ефективними, якщо немає політичної волі на всіх рівнях уряду.

Друге — це реальна, гарантована незалежність судової та слідчої систем країни.

Третє - це те, що правові реформи лише частково вирішують проблему. Щоб одержати віддачу, вони мають бути тісно пов’язані з іншими формами протидії корупційним проявам.

І четверте — роль громадськості, особливо її формальних та неформальних об'єднань. Їхня постійна поінформованість є ключовим елементом вирішення проблеми. Обізнана громадська організація може бути найефективнішим рушієм будь-якої антикорупційної кампанії.

Варто зазначити, що досвід країн з протидії корупційним проявам різноманітний і залежить від великого числа взаємозалежних факторів. Вони включають як правові, соціальні, політичні умови, так рівень економічного розвиток, вдосконалювання державного управління. Тільки комплексний підхід до такої проблеми як корупція зможе дати очікуваний результат.

Висновки

Таким чином, у даній курсовій роботі була розкрита наступна тема: «Завдання та система органів державного управління безпекою України». В контексті роботи було проаналізовано структуру органів державного управління, зокрема Рада національної безпеки і оборони України та Служби безпеки України, сформульовано їх повноваження згідно з чинним законодавством України, представлено завдання та функції, які покладені державою на ці органи.

Виходячи з об'єктивної ситуації, можна говорити, що система органів державного управління має багато недоліків і потребує уваги з боку керівництва державною. Потрібно відмітити, що правоохоронні органи повинні додержуватися принципу верховенства права і забезпечувати безпеку абсолютно всім громадянам нашої країні, рівно і карати за вчинені злочини. До пропозицій покращення державного управління в сфері безпеки буде доречно внести наступні пункти:

1) створення незалежних органів контролю за сферою безпеки України;

2) підтримка належного ступеню гласності в країні;

3) ефективна антикорупційна політика держави.

Щодо подолання корупційних дій в країні, то доречно буде згадати виступ Віктора Януковича 9 грудня 2010 року з приводу реформ в середині державного апарату: «Державний апарат скоротять, дублювання функцій, корупцію викорінять. Тільки хірургічним шляхом ми можемо досягти мети — зниження рівня корупції. Антикорупційне законодавство, адміністративна реформа, — нові люди, нове покоління» [22].

Вирішення проблем боротьби з корупцією вимагає не тільки досконалої економічної політики, розробки законодавчих і нормативних актів, удосконалення механізмів і технологій. Для цього необхідно змінити існуючий порядок речей, тобто баланс сил на основі корупції.

Таким чином, боротьба з корупцією має бути зосереджена на реформуванні існуючих інститутів, а для цього необхідно врахувати політично делікатні моменти та продумати стратегію. Розробка та реалізація заходів має максимально відповідати конкретним політичним, економічним та соціальним умовам.

Розширення міжнародного співробітництва з питань боротьби з корупцією дозволить не тільки поліпшити обмін досвідом, а й розвинути та загартувати політичну волю.

Таким чином, розглядаючи це питання, доречно освідомити, що це не кампанія сьогодення, яка обмежується окремими повчаннями, а складний процес, що має відбуватися на абсолютно всіх рівнях державного управління.

Список використаних джерел

1. Конституція України, Закон від 28. 06. 1996 № 254к/96-ВР

2. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30. 06. 1993 № 3341-XII

3. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 1. 07. 2010 № 2411-VI

4. Закон України «Про прокуратуру» від 05. 11. 1991 № 1789-XII

5. Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5. 03. 1998 № 183/98-ВР

6. Закон України «Про Службу безпеки України» від 11. 05. 2007 № 1014-V

7. Указ Президента України «Положення про Апарат Ради національної безпеки і оборони України» від 14. 10. 2005 N 1446/2005

8. Указ Президента України «Про Міжвідомчу комісію з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю» від 5. 03. 2007 № 180/2007

9. Указ Президента України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 30. 08. 1996 № 772/96

10. Указ Президента України «Про утворення Національного антикорупційного комітету» від 26. 02. 2010 № 275/2010

11. Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання Секретаріату Кабінету Міністрів України» від 7. 06. 2010 № 398

12. Концепция (основы государственной политики) национальной безопасности Украины одобрена Постановлением Верховного Совета Украины от 16. 01. 1997 № 3/97-ВР

13. Клименко В. та ін. Кримінальна відповідальність за посадові злочини (В.А. Клименко, М. І. Мельник, М. І. Хавронюк). Коментар до Закону України «Про боротьбу з корупцією». — К.: Бліц-інформ., 1996. — 512 с.

14. Леліков Г., Оболенський О. Державно-політичні та соціально-економічні аспекти боротьби з корупцією // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 1

15. Мельнік М. Німеччина на шляху боротьби з корупцією // Право України. — 1997. — № 11. — С. 111−115

16. Плахотнюк Н., Баглей Б. Органи, які забезпечують виконання Президентом України його повноважень // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2

17. Прохоренко О. Протидія корупційним проявам в зарубіжних країнах та адаптація їх досвіду в Україні // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 2

18. Ситнік Г. Методологічні аспекти формування понятійно-категорійного апарату національної безпеки // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2

19. Швец Е. В. Некоторые аспекты международно-правового сотрудничества государств-членов Совета Европы в области борьбы с коррупцией // Журн. рос. права — 2000. — № 7. — С. 65−73

20. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т. — Т. 2/ За заг. Ред. Ю. С Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. — 800 с.

21. Судові та правоохоронні органи України. Навч. посіб. — К.: «Центр навчальної літератури», 2004. — 304 с.

22. http: //1tv. com. ua/uk/news/2010/12/09/2823

23. http: //studrada. com. ua/content/32-організація-взаємодії-органів-внутрішніх-справ-з-іншими-суб'єктами-боротьби-з-корупцією

24. http: //uk. wikipedia. org/wiki/Корупція

25. http: //uk. wikipedia. org/wiki/Державна_політика

26. http: //www. rainbow. gov. ua/content/history. html

27. http: //znatok. ua/movni_porady

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой