Загадки творчості Шекспіра

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Секція зарубіжної літератури

Базова дисципліна — зарубіжна література

Реферат з теми:

Загадки творчості Шекспіра

КИЇВ — 2014

/

Вступ

Скількох велетнів світової літератури можна поставити поруч із Шекспіром? Може, ще трьох, щонайбільше чотирьох. Але й перед ними він матиме переваги, бо не віддалився на художній Олімп, де мешкають боги і куди люди зазирають лише у дні ювілеїв. Він живе серед нас — на сценах театрів, на кіноекранах, на полицях книгарень. Однак про буття Юлія Цезаря, якого Шекспір зробив героєм однієї зі своїх трагедій і якого було вбито за шістнадцять століть до народження Шекспіра, відомо більше вірогідного, ніж про Шекспірове власне буття.

Шекспірівське питання, суть якого полягає у визначенні, чиєму перу належать твори, видані під ім'ям Вільяма Шекспіра, вже декілька століть цікавить літературознавців, дослідників його творчості і, безперечно, читачів. На думку автора роботи, питання залишається актуальним і сьогодні. Саме це і стало поштовхом для вибору теми пошуково-дослідницької роботи: «Загадки творчості Шекспіра».

Мета роботи — дослідити шекспірівське питання.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

ознайомитися із працями шекспірознавців;

виявити у біографії Шекспіра факти, що доводять або спростовують антишекспірівські теорії;

на основі літературних джерел окреслити коло осіб, які б могли бути справжніми авторами творів, що загальноприйнята вважати Шекспіровими;

окреслити жанрові особливості сонета;

визначити тематику сонетів Шекспіра;

проаналізувати їх зміст.

Методи наукового пізнання, що були використані в роботі:

порівняння;

аналіз;

синтез.

Об'єкт дослідження — життєвий і творчий шлях Шекспіра.

Предмет дослідження — шекспірівське питання.

Оскільки дискусія щодо авторства творів Шекспіра точиться декілька століть, багато дослідників присвятили свої праці цьому питанню. Серед найбільш авторитетних монографій, присвячених шекспірівському питанню — праця Іллі Гілілова «Игра об Уильяме Шекспире, или тайна великого Феникса». У книзі обрано науковий підхід до вирішення цієї загадки, а не шлях бездоказових припущень і здогадок. Також у пошуково-дослідницькій роботі автор опирається на працю відомого українського літературознавця Дмитра Затонського «Вічна загадка Шекспіра». Дослідженню загадок Першого фоліо та портрета «у масці» присвячена праця Валентини Новомірової «Кто выдумал Шекспира?» Спробу розгадати таємниці віршованих творів Шекспіра здійснив відомий шекспірознавець Олександр Анікст у статті «Сонеты Шекспира».

Практична цінність роботи полягає у створенні брошури «Таємниці творчості Шекспіра», яка може бути використана в навчальному процесі гімназії на уроках зарубіжної літератури.

Розділ 1. Загадка особистості Шекспіра в працях літературознавців

1.1 Міфи і загадки біографії Шекспіра

Більш ніж півтора століття триває дискусія, чи є Вільям Шекспер зі Стретфорда-на-Ейвоні і Вільям Шекспір, автор драматичних і поетичних творів, однією і тією ж особою.

Вільям Шекспер народився в 1564 році в родині неписьменного шевця-рукавичника. Відвідував початкову школу, але змушений був її залишити, після цього більше ніде не навчався. У віці вісімнадцяти років він одружився з донькою місцевого фермера Енн Хатауей, котра народила йому трьох дітей: Сюзанну в 1583 році і близнюків Гамлета й Джудіт у 1585 році. Події наступних семи років життя Шекспіра, до появи записів, що свідчать про його успіхи в Лондоні як актора й драматурга, залишаються загадкою. Згідно з деякими свідченнями, він став співвласником найбільш прославленої театральної трупи Лондона, якою опікувався лорд Чемберлен. На життя заробляв лихварством, торгівлею й операціями з нерухомістю.

Незважаючи на популярність Великого Барда ще за життя, не зберігся жоден із рукописів його творів, а до нас вони дійшли лише на сторінках друкованих видань. Зате в судових архівах збереглись документи, в котрих згадується прізвище Вільяма Шекспіра, який педантично і невблаганно переслідував своїх боржників у судовому порядку.

Зберігся ще один документ, складений Вільямом Шекспіром, зміст якого ніяк не може ототожнюватися в нашій свідомості з особою генія світової літератури. Йдеться про заповіт, написаний за декілька тижнів до смерті.

«В ім'я Бога. Амінь. Я, Вільям Шекспір,… висловлюю свою останню волю…» Далі на трьох сторінках іде скрупульозний розподіл між спадкоємцями (дружиною й дітьми) нажитого добра, включаючи домашнє начиння та посуд. Особливо дивує те місце, де Шекспір заповідає своїй законній дружині ліжко, зазначаючи, що воно не найвищої якості. Таку обивательську дріб'язковість ніяк не можна пов’язати з особою митця, автора «Гамлета», неперевершених сонетів та інших творів. Також не зрозуміло, чому в заповіті не сказано жодного слова про творчий спадок.

Безперечно, особа, яка стоїть за шекспірівськими творами, вражає потужністю інтелекту, найвищим рівнем ерудиції, всебічною освіченістю. Академічна наука відстоює думку, що саме Вільяму Шекспіру належать видані під цим ім'ям твори. Але і науковцям, і звичайним читачам важко дати відповідь на запитання: «Як син неписьменного ремісника з невеликого містечка, що навряд чи покидав Англію, власник жахливого почерку, який давав гроші в борг під значні відсотки й переслідував боржників, міг написати чотири десятки драм, що демонструють відразу до користолюбства, глибоке і безпосереднє знання історії і культури, придворних звичаїв, іноземних мов, військової і морської термінології, точних деталей європейської географії?» На «вакантне місце» Шекспіра літературознавцями висувалося немало кандидатів.

1.2 Періодизація творчості Вільяма Шекспіра

Творчість Шекспіра — це насамперед тридцять сім п'єс, сонети та інші віршовані жанри. Немає певності, що всі вони написані генієм-самоуком, оскільки жодного рукопису не збереглося. Це може бути пояснене пожежею у театрі: 1613 року «Глобус» згорів, втім важко зрозуміти, чому не залишилося рукописів більш пізнього періоду?

Понад двадцятирічний творчий шлях митця шекспірознавці поділяють на кілька періодів; частіше — на три, рідше — на чотири.

Перший з них датують 1590−1601 роками і відносять сюди всі, крім пізнього «Генріх VIII», історичні хроніки, «Тіта Андроніка» та «Ромео і Джульєтту»; нарешті більшість комедій, починаючи з досить ще учнівської «Комедії помилок» і закінчуючи таким шедевром, як «Віндзорські жартівниці».

Другий період охоплює 1602−1608 роки. Це час розквіту Шекспірівського генія. Саме тоді він створив свої найвідоміші трагедії, як «Гамлет» чи «Король Лір» [4; 26].

Третій період кількісно не дуже плідний, але досить своєрідний. На відміну від першого «оптимістичного» та другого «трагічного», його називають «романтичним». Саме тоді з’явилися такі химерно-поетичні Шекспірівські драми, як «Цимбелін», «Зимова казка» чи «Буря».

Шекспірова творчість, як і творчість кожного генія, опирається жорсткій періодизації. Адже шлях справжнього генія — не пряма висхідна лінія, а звивиста, запаморочлива спіраль. Шекспірівська спіраль є відображенням епохи, у котру майстер творив. Він складний, бо вона була складною, він неоднозначний, бо вона була неоднозначною. Але тому він і геній, що ширяє над століттями, і був би однаково незбагненний як поза своїм часом, так і поза всіма часами, що його привласнили. Одне, мов у дзеркалі, відбивається в іншому.

1.3 Таємниця Голуба і Фенікса в працях Іллі Гілілова

Дослідник творчості Шекспіра Ілля Гілілов добре знає історію двовікової суперечки, і він вибрав єдино правильний, хай і найважчий, шлях до істини-науковий, тобто не пішов шляхом здогадок та гіпотез, а у своїй праці «Таємниці Голуба та Фенікса» намагається знайти докази і конкретні факти, які б довели, що авторство творів Шекспіра належало графу Роджеру Ретленду Менерсону [Додаток Ґ. 1].

Ілля Гілілов веде дослідження начебто осторонь від головної для багатьох проблеми, порівнює поліграфічні реалії, папір і водні знаки в рідкісних екземплярах збірки «Жертва Любові», де вперше надрукована шекспірівська поема «Фенікс і Голуб», визначає справжню дату її видання, причини містифікації, ідентифікує прототипів Голуба і Фенікс — подружжя, чию смерть таємно оплакують знамениті поети Англії.

Важливим у цьому питанні є аналіз поеми «Фенікс і Голуб». Ілля Гілілов вважає саме цей твір ключем до розгадки великої таємниці. У поемі розповідається, як Голуб «йде у вогонь», тобто помирає і зразу за ним помирає його кохана Фенікс, яка сама летить на полум’я. Дослідник проводить паралелі із життям подружжя Менерсонів. Саме так пішли з життя Граф Роджер Менерсон та його дружина: чоловік загинув під час пожежі, а його жінка згодом себе отруїла, бо не змогла пережити втрати [2; 25].

Ілля Гілілов вважає, що поема «Фенікс і Голуб» була присвячена саме цьому аристократичному подружжю, а написали її близькі друзі графа, серед яких був і Бен Джонсон, ініціалами якого (В. І.) було підписано вірш «До читача» у Першому фоліо.

Встановлена справжня дата появи найзагадковішої шекспірівської поеми і поетичної збірки «Жертва любові», де вона була надрукована, ідентифіковані її герої, розгаданий глибокий сенс цього приголомшливого реквієму.

Геніального драматурга Шекспіра порівнювали майже з усією англійською знаттю, а саме: графом Пембруком, графом Оксфордом, графом Ретлендом та графом Дербі. Дуже часто, якщо не завжди, докази були дотепними, судження переконливими, але вихідну ідею бездоганною не назвеш: не міг, мовляв, малодосвідчений чоловік піднестися до таких вершин мистецтва! До того ж чому граф, якщо Шекспіром дійсно був граф, не назвав своє справжнє ім'я? Це, можливо, пояснюється тим, що в часи королеви Єлизавети приналежність знаті до театрального мистецтва, м’яко кажучи, не поважалась. Тому й мусив з’явитись драматург Шекспір [2; 26].

Внаслідок наявності численних припущень і за відсутності безпосередніх доказів ми опиняємося у справжнісінькому замкненому колі: Шекспір, виходить, не міг бути Шекспіром, але й ніким іншим також. Отже, залишимось з таємницею, втішаючись тим, що самі твори є чимось важливішим за їхнього творця… Немає сенсу, звичайно, стверджувати (і Гілілов цього не робить), що всі деталі шекспірівської таємниці вже пізнані, адже залишилася велика кількість білих плям.

1.4 Таємниці Першого фоліо

Безперечно, цілком природно виникає запитання: хто ж творив під літературним псевдонімом Шекспіра? Одну із можливих розгадок можна знайти, проаналізувавши Перше фоліо — повну збірку п'єс, видану у Лондоні 1623 року.

Ця книга оточена багатьма загадками. Підготовкою до друку безпосередньо керували Мері (Сидні) Пембрук, її сини Вільям, граф Пембрук, і Філіп, граф Монтгомері. До фоліо увійшли 36 п'єс Шекспіра, з яких лише 16 (за деякими даними 18) виходили раніше окремими виданнями. Останні були запропоновані читачам вперше.

Російська дослідниця Валентина Новомірова вважає, що саме люди, які займалися виданням творів, і яким нібито Вільям Шекспір присвятив фоліо і є справжніми авторами. У тогочасній Англії написання драматичних творів не вважалося справою, вартою знаті. Можливо, саме через це аристократичне подружжя побажало залишитися невідомим і приписало авторство творів лондонському актору Вільяму Шексперу, більш відомому нам як Шекспір [5; 28].

Та для уважних читачів справжні автори навмисне залишили цілу низку зачіпок, які назавжди оповили цю книгу ореолом загадковості і уже декілька століть не залишають у спокої прихильників творчості Великого Барда.

Варто лише взяти до рук Перше фоліо й розгорнути першу сторінку — одразу почнеться захоплюючий пошук правди й руйнування загальноприйнятих міфів [Додаток В. 1].

Багатьом із нас обличчя Вільяма Шекспіра відоме завдяки його портрету, розміщеному на титульній сторінці Першого фоліо. А чи придивлялися ми хоч раз уважно до цього зображення, що вже декілька століть не дає спокою прихильникам Шекспіра своєю загадковістю?

По-перше, навіть не дуже уважна людина помітить, що портрет виглядає досить загадково. Джентльмен на портреті одягнений більш ніж дивно. Права частина його камзола змальована спереду, а ліва — зі спини. Багато дослідників відзначали: на обличчя зображеної на портреті особи вдягнена маска. Її край занадто добре видно — це лінія, що йде від підборіддя до вуха. Цікаво виходить: автор ніби прагне приховати своє справжнє обличчя і разом з тим хоче викликати бажання зазирнути під маску, розгадати таємницю. Також слід звернути увагу на те, що голова непропорційно велика, а шия настільки довга, що особа-маска існує ніби окремо від тулуба. Ефект посилюється жорстким коміром, що сприймається як блюдо і ніби відокремлює голову від всього тіла (вона ніби лежить на блюді). Деякі дослідники зазначають, що в тогочасній Англії такий комір був притаманний скоріше жіночому гардеробу, аніж чоловічому [5; 29].

Очі на портреті зображені так, ніби намагаються заглянути під маску (або за фігуру). І ще одна загадка: якщо пильно придивитися, під камзолом видно ще один камзол. Верхній ґудзик — це ґудзик «нижнього» камзола.

Ось такий портрет Вільяма Шекспіра представлений у першому повному виданні його драматичних творів. Можна було б не затримуватися на портреті, визнавши його невдалою роботою бездарного художника, коли б не вірш «До читача», розміщений на цьому ж розвороті, ліворуч від нього.

Перше фоліо Шекспіра (1623 року видання) починається віршем, зверненим до читача і підписаним ініціалами «B.I.». Вірш так і називається: «До читача». Шекспірознавці вважають, що за ініціалами «B.I.» сховався відомий поет Бен Джонсон [5; 30].

To the Reader.

This Figure, that thou here feeft put,

It was for gentle Shakespeare cut;

Wherein the Grauer had a strife

with Nature, to out-doo the life:

O, could he but haue drawne his wit

As well in braffe, as he hath hit

His face; the Print would then furpaffe

All, that was euer writ in braffe.

But, since he cannot, Reader, looke

Not on his Picture, but his Booke.

К читателю

(Переклад Іллі Гілілова)

Эта фигура, которая здесь на твое обозрение положена (помещена),

Она для благородного Шекспира вырезана;

Когда (поскольку) Гравер имел борьбу (конфликт)

с Природой (Натурой, Оригиналом), жизнь вышла вон (за дверь):

О если бы он только нарисовал его разум

На меди так же хорошо, как он схватил

Его лицо, Печать (оттиск) тогда превосходила бы

Все, что когда-либо было написано на меди (медью).

Но, поскольку он не смог, Читатель, смотри

Не на его Картину (Портрет), но его книгу.

У вірші автор закликає читача не дивитися на портрет і пояснює, чому цього не слід робити. Коли б не цей заклик, портрет, можливо, і справді був би проігнорований. Але вірш, схоже, саме для того і помістили, щоб цього не сталося. Прочитавши вірш, читач просто вимушений звернути увагу на портрет (на який, як сказано у вірші, не слід дивитися!) Тепер розглянемо вірш із врахуванням додаткових смислових значень слів і почнемо розгляд не з першого рядка, а з третього.

У вірші говориться, що якби граверові вдалося те, що йому не вдалося, тоді гравюра випереджала б текст, але оскільки йому це не вдалося, дивитися треба на текст, а не на портрет (гравюру). Іншими словами, портрет не повинен бути важливішим за текст, бути перед ним. Зазначимо, що автор вірша не пропонує читачеві перегорнути сторінку, він лише наполегливо натякає: читач повинен бачити книгу.

Всі вищезазначені міркування мають вторинний характер і призначені для того, щоб підкріпити інформацію, викладену у перших двох рядках, і особливо в другому, оскільки цей рядок має подвійний сенс. Хоча один варіант перекладу вже був запропонований вище, для більшої наочності розглянемо його ще раз:

Фігура, поміщена на твій розгляд,

Вона для благородного Шекспіра вирізана…

Це переклад є загальноприйнятим, але не єдино можливим. Другий варіант такий:

Ця фігура, яка тут на твій розгляд поміщена,

Це (або вона) для того, щоб благородного Шекспіра вирізували…

Тобто гравюру (фігуру) помістили читачеві на огляд лише для того, щоб він її вирізував (з книги), і тоді на неї не потрібно буде дивитися. Очевидність того, що саме таке розуміння тексту є правильним, буде показана нижче, коли ми зробимо те, про що нас просить автор вірша, — виріжемо портрет Шекспіра з обкладинки [5; 29].

Аркуш, на якому знаходиться портрет, зі зворотного боку чистий. Отже, при «операції» текст постраждати не може. За цим аркушем йде наступний — з присвятою видавцям. Дослідники вважають, що присвяту писали не видавці, а все той же Бен Джонсон. На сторінці написано:

TO THE MOST NOBLE And INCOMPARABLE PAIRE OF BRETHREN. William Earle of Pembroke &c. Lord Chamberlaine to the Kings moft Excellent Maiefty And Philip Earle of Montgomery &c. Gentleman of his Maiefties Bed-chamber. Both Knights of the Noble Order of the Garter, and our fingular good LORDS.

Дослівний переклад:

Найблагороднішій і найнезрівняннішій парі братів — Уїльяму, графу Пембруку (далі титули і посади) і Філіпу, графові Монтгомері (далі посади і дифірамби), лордам.

У книзі ця сторінка опиняється безпосередньо під титульним аркушем із портретом. Залишивши заголовок вгорі і вирізавши, як нам сказано, портрет Шекспіра, отримаємо напис:

Mr. WILLIAM SHAKESPEARES COMEDIES, HISTORIES, & TRAGEDIES.

Publifhed according to the True Originall Copies.

OF BRETHREN.

William Earle of Pembroke, &c. Lord Chamberlaine to the Kings moft Excellent Maiefty.

AND

Philip Earle of Montgomery, &c. Gentleman of his Maiefties Bed-Chamber. Both Knights of the moft Noble Order of the Garter, and our fingular good LORDS.

Right Honourable,

У результаті операції, виконаної відповідно до вказівок, зазначених у вірші «До читача», з’явився новий титульний аркуш, з якого стає очевидним, що «Пана Вільяма Шекспіра комедії, історії і трагедії» — це назва книги. А авторами цієї книги є брати — Уїльям, граф Пембрук, і Філіп, граф Монтгомері, лорди [Додаток В. 3] Що ж до пана Шекспіра, то він має до цієї книги таке ж відношення, як і доктор Ватсон до «Записок про Шерлока Холмса» [5; 29].

Розділ 2. Жанрові особливості сонета

2.1 Історія сонета

Сонемт (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцин) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліро-епічної мініатюри окремої схеми» [6; 25].

Припускають, що зародкові початки сонета губляться в поезії провансальських трубадурів, але виник він в Італії. Першими сонетами вважають твори Ф. де Барберіні й А. де Темпо. Остаточної форми йому надав, встановив чисельність рядків і порядок рим Ф. Петрарка (1304 — 1374). Сонет проходить через всю історію європейської та світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (16 ст.) та В. Шекспіра в Англії (17 ст.).

Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу романтизму, став улюбленою формою «парнасців» (Ж. -М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліля) та символістів.

шекспір сонет біографія

2.2 Сонет в українській літературі

В українській поезії сонет відомий із 1830 (вірш Сапфо і сонети Адама Міцкевича в переспіві Опанаса Шпигоцького). Далі він зустрічається в поезії Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, Б. Грінченка, Степана Чарнецького.

Особливого поширення він набуває у кінці 19 — початку 20 ст. Видатну роль у розробці сонета відіграв Іван Франко: «Сонети» (1882), цикли «Вільні сонети», «Тюремні сонети» тощо. Сонети писали Леся Українка і Микола Чернявський («Донецькі сонети», 1898).

Найвищого розвитку досягає сонет у творчості неокласиків М. Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 за кордоном, містить 85 оригінальних і 28 перекладних сонетів), Максима Рильського й інших [6; 26].

З початком 30-их pp. майстерні зразки сонетів з’являються в галицькій поезії (цикл Б. І. Антонича «Зриви й крила» та ін.), натомість в УРСР під тиском репресій сонет зазнає занепаду і дещо оживає із середини 50-их рр.

В українській поезії в еміграції сонет набув значного поширення і в багатьох випадках високої майстерності. Серед інших зустрічається він у творчості Ю. Клена, М. Ореста, Б. Кравцева, С. Гординського, Яра Славутича, Остапа Тарнавського, Ігоря Качуровського, Емми Андієвської й інших.

2.3 Поетичні особливості сонета

Попри ніби закам’янілу тісну форму, сонет містить у собі достатньо сприятливих для висловлення почуття й думки даних: зручний для версифікації й читання розмір — в італійців так звана ендекасилаба (одинадцятискладник), якому в українській поезії відповідає 5-стопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих закінчень.

У цілому, сонет сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Адже кожна з чотирьох його частин має бути синтаксично викінченою, рими — точними і дзвінким, рекомендується регулярне римування, уникнення повторень у віршовому тексті одних і тих же слів (крім службових або спеціально вмотивованих за ліричним сюжетом) [6; 26].

Особливий внесок в осмислення теорії сонета зробив Й. Бехер, вважаючи його «найдіалектичнішим художнім видом», наголошуючи на його інтенсивній драматургійності, коли перший вірш містить у собі тезу, другий — антитезу, а тривірші - синтез, так званий «сонетний замомк», що завершується переважно чотирнадцятим рядком (здебільшого ця «тріада» варіюється).

2.4 Форми сонета

Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосовував три чотиривірші і двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми сонета, приміром «хвостаті сонети» («сонет з кодою»), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, що починаються двома тривіршами; суцільні - побудовані на двох римах; «безголові» — з одним чотиривіршем і двома тривіршами; «кульгаві», в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети — один чотиривірш та один тривірш тощо; сонетоїди (типові зразки у збірці М. Зерова «Catalepton»).

Складна композиція, що утворюється з 14 сонетів (у яких перший рядок кожного наступного є повторенням останнього рядка попереднього сонету) і завершується п’ятнадцятим (маґістралом), укладеним послідовно з перших рядків усіх попередніх сонетів — називається вінком сонетів. Він зустрічається у багатьох українських поетів.

Сонети найбільш поширені в медитативній ліриці, наявні й в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли «Крим» та «Київ» М. Зерова) [6; 25].

Розділ 3. Загадки сонетів Шекспіра

3.1 Загадковий друг, оспіваний у сонетах

Якщо ми вже ступили на хиткий ґрунт здогадок і припущень, не можна не сказати про сонети Шекспіра. Навряд чи можна вважати їх творами автобіографічного характеру в прямому сенсі. Можливо, що багато сонетів слід розглядати як літературні експерименти на теми кохання і зради, дуже поширені в поезії Відродження, що підтверджується порівнянням сонетів Шекспіра з сонетами його сучасників. І все-таки занадто велика спокуса, щоб можна було зовсім відмовитися від пошуків у сонетах особистих зізнань Шекспіра. Навіть якщо він писав сонети, так би мовити, на задану тему, то не міг не вкласти в них хоч якусь частку особистого досвіду, власних переживань, звичайно, перетворивши їх, як того вимагали канони поезії.

І досі вчені сперечаються, кому ж присвячені сонети, хто були прототипами шекспірівських поезій?

Перша частина сонетів присвячена загадковому другові.

Про «нього» відомо лише, що цей чоловік молодший за автора і, ймовірно, займає більш високе суспільне становище. Якщо він був знатним, то цілком можливо, що сонети адресовані графу Саутгемптону, якому Шекспір присвятив також свої поеми. Але з таким же успіхом адресатом міг бути який-небудь інший молодий вельможа. Перше посмертне видання п'єс Шекспіра було присвячено графам Пембрук і Монтгомері. У присвяті відзначалося, що обидва графи «надавали честь як п'єсам, так і їх автору», потім повторюється, що їм «подобалися деякі з цих п'єс, коли їх грали, ще до того, як вони були надруковані «. З цього можна зробити висновок, що, крім Саутгемптона, Шекспіру надавали заступництво інші меценати.

Деякі дослідники припускають, що це міг бути Вільям Герберт, який народився у 1580 році і був на чотирнадцять років молодшим за Шекспіра і на стільки ж років пережив його (помер у «1630 році).

Оскільки немає ніяких достовірних даних, щоб визначити, хто був молодим другом, якого оспівав Шекспір, ми не будемо втрачати час на безплідні здогадки. Припустимо, однак, що такий друг існував. Що можна сказати про відносини між ним і Шекспіром на підставі сонетів? То була глибока та щира дружба з боку поета. Друг був молодий, зі світлим волоссям і гарний. Він володів жіночно прекрасним виглядом [8; 26].

Его лицо — одно из отражений

Тех дней, когда на свете красота

Цвела свободно, как цветок весенний,

И не рядилась в ложные цвета {*}.

(* Сонет 68-й. Сонети цитуються в перекладі С. Маршака.)

Якщо їм трапляється розлучатися, поет сумує і пише йому вірші. Друг

весь час живе в його думках: і вдень і вночі.

Как тяжко мне, в пути взметая пыль,

Не ожидая дальше ничего,

Отсчитывать уныло, сколько миль

Отъехал я от счастья своего!.. {*}

{* Сонет 50-й. }

Друг являється йому уві сні:

День без тебя казался ночью мне,

А день я видел по ночам во сне {*}.

{* Сонет 43-й. }

У середовищі гуманістів, людей нової культури, ідеал дружби мав важливе значення. Вони бачили в ній противагу індивідуалізму й егоїстичним прагненням людей. Вивчаючи історію, філософію й поезію античності, гуманісти епохи Відродження знайшли в далекій давнині класичні приклади дружби: Орест і Пілад, Ахілл і Патрокл, Дамон і Піфій. Попередник Шекспіра Джон Лілі у своїй п'єсі «Ендіміон» (надрукована у 1591 році, створена дещо раніше) писав у властивій йому завуальованій манері: «Дружба чоловіка до чоловіка — нескінченна і безсмертна … Яка різниця між красою і чеснотою, плоттю і тінню, барвами і життям, така ж велика різниця між любов’ю і дружбою… Дружба непохитно стоїть серед вітрів. Час накладає зморшки на красиве обличчя, але надає все більше свіжих фарб вірній дружбі, яку ні жар, ні холод, ні бідність, ні статус і ніяка доля не можуть знищити «[2; 26].

3. 2 Образ Смаглявої Леді

Вчитуючись у сонети, ми починаємо помічати, що відносини між поетом і його другом не були безхмарними. Ще більш серйозному випробуванню піддалася дружба, коли між ними стала жінка.

Одним із найважливіших елементів гуманістичної культури епохи Відродження було захоплення красою — красою людини в першу чергу. Ми вже бачили, як високо цінував Шекспір красу свого юного друга. Чи треба нагадувати про культ жіночої краси, створений художниками і поетами Ренесансу? Прекрасні лики мадонн та язичницьких богинь, які дивляться на нас із полотен італійських художників Відродження, висловлюють воістину дивовижний ідеал жіночої краси, що виникла в той час. Поети не відставали від художників. Данте і Петрарка в своїх сонетах створили зразки поетичного опису жіночої краси. З тих пір серед поетів стало традиційним описувати своїх реальних і вигаданих коханих як втілення жіночої досконалості. Вони обов’язково схожі на ангелів, а очі у них подібні до зірок, хода повітряна, одним словом, існував готовий набір ознак краси, який поети доповнювали все більш витонченими порівняннями.

Кохана, описана в сонетах Шекспіра, зовсім не схожа на ідеальних красунь художників і поетів Відродження. В ті часи модним був білявий колір волосся або золотавий. Королева Єлизавета була рудою, і це вплинуло на англійський ідеал краси в часи її владарювання. «Прекрасним не вважався чорний колір «, — зауважує Шекспір у сонеті 127-му.

А тим часом — и волосы и взор

Возлюбленной моей чернее ночи, —

Как будто носят траурный убор

По тем, кто краской красоту порочит {*}.

{* Сонет 127-й. }

В останньому рядку натяк на тих, хто фарбує волосся, щоб виглядати так, як належить за модою. Шекспір взагалі не терпів помилкових хитрощів для надання вигляду видимості краси. У нападі гніву Гамлет викриває не тільки жорстокість і несправедливість, але навіть косметику і витончені світські манери. «Чув я про ваше мальоване цілком достатньо», — кричить він Офелії. — «Бог дав вам одне обличчя, а ви собі робите інше …» [3; 26]. («Гамлет», III, 1. Переклад М. Лозинського.)

Кохана, описана в сонетах, отримала ім'я Смаглява Леді (the Dark Lady). Шекспір описав її, підкреслюючи, що ця жінка — реальна, земна, а не ідеал, відірваний від життя.

Ее глаза на звезды не похожи,

Нельзя уста кораллами назвать,

Не белоснежна плеч открытых кожа,

И черной проволокой вьется прядь.

С дамасской розой, алой или белой,

Нельзя сравнить оттенок этих щек.

А тело пахнет так, как пахнет тело,

Не как фиалки нежный лепесток.

Ты не найдешь в ней совершенства линий,

Особенного света на челе.

Не знаю я, как шествуют богини,

Но милая ступает по земле.

И все ж она уступит тем едва ли,

Кого в сравненьях пышных оболгали. {*}

{* Сонет 130-й. }

Заключний випад спрямований проти віршів, у якому створений штучний ідеал краси. Вигаданим жінкам Шекспір протиставляє реальну:

Беда не в том, что ты лицом смугла, —

Не ты черна, черны твои дела! {*}

{* Сонет 131-й. }

Вона не ідеальна і в моральному відношенні. Поет добре знає про невірність своєї коханої, але готовий їй усе пробачити.

Сталося так, що, їдучи, поет залишив Смагляву Леді на піклування свого друга. Виникла подвійна зрада. Поет гірко нарікає на те, що його друг

… сердечных уз не пощадил,

Где должен был нарушить долг двойной.

Неверную своей красой пленя,

Ты дважды правду отнял у меня. {*}

{* Сонет 41-й. }

Втрату товариша поет переживає болючіше, ніж втрату коханої. Він завжди був не впевнений в ній і знав її мінливість. Але другові він вірив безмежно, і ця втрата страшніша:

Полгоря в том, что ты владеешь ею,

Но сознавать и видеть, что она

Тобой владеет, — вдвое мне больнее.

Твоей любви утрата мне страшна. {*}

{* Сонет 42-й. }

Отже, ліричному герою страшна також думка про те, що смаглява леді може зрадити так само і його друга.

Це викликає самозабуття, відданий друг починає страждати з подвійною силою: за себе і за нього. Поет не перестав любити обох. Його серце розривається від страшної муки:

На радость и печаль, по воле Рока,

Два друга, две любви владеют мной:

Мужчина светлокудрый, светлоокий

И женщина, в чьих взорах мрак ночной. {*}

{* Сонет 144-й. }

Мабуть, друзі примирилися. Минув якийсь час, і нова образа вже була спровокована поетом:

То, что мой друг бывал жесток со мною,

Полезно мне. Сам испытав печаль,

Я должен гнуться пред своей виною,

Коль это сердце — сердце, а не сталь.

И если я потряс обидой друга,

Как он меня, — его терзает ад,

И у меня не может быть досуга

Припоминать обид минувших яд.

Пускай та ночь печали и томленья

Напомнит мне, что чувствовал я сам,

Чтоб другу я принес для исцеленья,

Как он тогда, раскаянья бальзам.

Я все простил, что испытал когда-то,

И ты прости, — взаимная расплата! {*}

{* Сонет 120-й.} [2; 26].

Наскільки це можливо, ми спробували уявити, що в сонетах відображена якась справжня історія взаємин трьох осіб. Але не будемо приховувати: це лише домисел, який нічим не можна підтвердити. У нас немає ніяких доказів того, що молода людина, яку поет у описує у перших сімнадцяти сонетах і друг, якого він так гаряче любив, одна й та сама особа. Єдиний і цілісний образ лише у смаглявої красуні. Він із дивовижною рельєфністю відображений Шекспіром. Вона цілком реальна, і не схоже, щоб цей образ був повністю вигаданий поетом. Смагляву Леді найчастіше ототожнюють із Мері Фітон, придворною дамою королеви Єлизавети. У сонетах розповідається болісна історія «любові втрьох». У ній стільки життєвості, що важко повірити, ніби це всього лише вигадка поета, який вирішив спробувати себе у віршуванні на гостру психологічну тему. Найвірогідніше ця історія була пережита насправді. Можливо, це якраз і була «хвороба», на яку хворів «старий актор» W.S., згаданий Генрі Віллоубі. Адже і Шекспір писав:

Любовь — недуг. Моя душа полна

Томительной, неутолимой жаждой,

Того же яда требует она,

Который отравил ее однажды {*}.

{* Сонет 147-й. }

Образ Смаглявої Леді надовго закарбувався у свідомості Шекспіра. Він ще раз ожив під його пером багато років потому — в образі єгипетської цариці з трагедії «Антоній і Клеопатра», такою ж невірною, як загадкова красуня сонетів і такою ж владно привабливою своєю чаклунською красою.

У нас немає фактичних даних, щоб розплутати загадки сонетів. Але одна з них поза сумнівом: у багатьох із них впізнається великий знавець сердець Шекспір. Він глибоко зрозумів і чудово висловив, що в стані закоханості може відчувати людина великої душі. А далі кожному залишається гадати, яка в цьому була частка особисто пережитого і яка частка геніального поетичного прозріння [4; 26].

Висновки

Про життєвий і творчий шлях Вільяма Шекспіра залишилось дуже мало достовірних фактів. Немає ні рукописів, ні щоденників, ні листів, ні навіть згадок про нього його сучасників, що саме по собі є дуже дивним. Науковці сподіваються знайти в сонетах, як це дуже часто буває і з іншою ліричною поезією, які-небудь свідчення про особу автора, його біографію, звички й пристрасті, втім усі припущення не підкріплюються безпосередніми доказами.

Звичайно, усі гіпотези шекспірознавців і літературознавців мають право на існування. Наприклад, Дмитро Затонський висунув версію, згідно з якою вірші писав не Шекспір, а граф Менерсон; Валентина Новомірова аналізує загадки Першого фоліо і приписує авторство графам Пембрукам та їхнім друзям. Ілля Гілілов на основі аналізу поеми «Фенікс і голуб» доводить, що це було подружжя Менерсонів.

Автором роботи було проведено анкетування вчителів та учнів 4 (8) та 5 (9) класів гімназії, в результаті якого встановлено, що гімназисти не достатньо обізнані з біографією Вільяма Шекспіра. На основі зібраних результатів зроблено діаграму [Додаток Д. 1]. Також була створена брошура «Таємниці творчості Шекспіра» для можливого використання на уроках зарубіжної літератури. У цьому полягає практична цінність роботи.

Безперечно, особистість Шекспіра ще довго буде оповита серпанком таємничості. Але ким би не була ця людина, вона була сином свого часу, своєї культури, яка зробила крок у майбутнє, проклавши шляхи до подальшого розвитку літератури. Автор роботи поділяє думку Віталія Коротича, який спробував поставити своєрідну «поетичну крапку» у цих дискусіях:

Хто є Шекспір?

Чи був він?

Білі руки підводять вчені - їм бракує слів.

Чи був він — той актор,

Чиї перуки

Вкривали наймудрішу із голів?

Хто є Шекспір?

А що таке безсмертя?

А як сонети збурюють світи?

Митцеві часом необхідно вмерти,

Аби своє безсмертя віднайти.

І хто глибінь тієї слави зміряв

Та правди, що чужа хитанню мод?!

Народжує Шевченків і Шекспірів,

Як знак своєї вічності,

Народ.

Художник перепони днів ламає,

Якщо на світі гідно він прожив.

Є дійові особи

І немає

На світі непричетних глядачів.

Високі думи час з собою значать.

Стають вони, мов пасма вічних гір.

Був Гамлет.

Був народ англійський.

Значить,

Напевне, був Шекспір.

Список використаних джерел

1. Аникст А. Лирика Шекспира // Шекспир У. Сонеты. — М. :Прогресс, 1984. — С. 19−35.

2. Гилилов И. М. Игра об Уильяме Шекспире, или тайна великого Феникса. — М.: Арстист. режиссер. театр, 1997. — 267с.

3. Западноевропейский сонет XIII — XVII веков. Поэтическая антология. Вступительная статья З. И. Плавскина. — Л. :ЛГУ, 1988. — 496 с.

4. Затонський Д. В. Вічна загадка Шекспіра. — Літературознав. дослідж. — К.: Веселка, 2005. — 24с.

5. Новомирова В. Кто придумал Шекспира? — К.: Свет на востоке, 2003, — 288 c.

6. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). — К. :Либідь, 1998. — 188 с.

7. Урнова Д. М. Трагедії. Сонети. — М.: Молодая гвардія, 1980. — 367с.

8. Шекспир В. Сонеты. — М.: Худож. лит., 1964. -191с.

9. Шенбаум С. Шекспир. Краткая документальная биография. — М.: Прогресс, 1989. — 420с.

Додаток 1

Портрет Шекспіра

Додаток Б

Леді Пембрук

Додаток В

Граф Пембрук

Додаток Г

Обкладинка Першого фоліо

Додаток Д

Друга сторінка Фоліо (з іменами)

Додаток Є

Порівняльна таблиця Вільяма Шекспіра та Роджена Менерсона

Роджер Ретленд Менерсон

Вільям Шекспір

Місце де жив

Сталого місця життя не було

Стредфорд-на-Ейвоні

Місця, де вони були

Англія (Кембрідж), походи по морям, по суші, Лондон, Німеччина

Стредфорд-на-Ейвоні, Лондон

Мови, які ї були відомі

Латина, італійська, французька, німецька, англійська

Латина, італійська, французька, німецька, англійська

Освіта

Кембрідж (коледж Королеви), школа (вся)

декілька класів початкової школи

Сім'я

Дружина Єлізавета, дітей не мав.

Дружина Енн Хетевей, мав 3 дітей.

Додаток Ж

Результати проведеного опитування

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой