Загальна характеристика принципу недоторканості в кримінальному процесі

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

  • Вступ
  • Розділ 1. Теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі
    • 1.1 Поняття принципів кримінального процесу та їх система
    • 1.2 Сутність принципу недоторканості особи в кримінальному процесі
  • Розділ 2. Аналіз реалізації принципу недоторканості в кримінальному процесі
    • 2.1 Реалізація принципу недоторканості особи під час затримання та взяття під варту в кримінальному процесі
    • 2.2 Реалізація принципу недоторканості особи при особистому обшуку, освідування та проведенні експертизи
  • Розділ 3. Право на захист особистої недоторканості в кримінальному процесі
  • Висновки
  • Література
  • Вступ
  • Актуальність теми дослідження. Сьогодні розвинуті країни світу ставлять перед собою мету максимального забезпечення умов для здійснення прав і свобод людини, її життя, здоров’я, честі і гідності. Дійсність ввібрала в себе ідеї гуманізму, пріоритети загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних державах найбільш розвинутих країн — правових, демократичних, соціально-орієнтованих.
  • Забезпечення особистих прав і свобод, їх захист і ефективна реалізація — одне із головних завдань демократії.
  • В системі особистих конституційних прав і свобод людини і громадянина важливе місце належить суб'єктивним правам на недоторканість особи, житла і охорону їх особистого та сімейного життя, які являються невід'ємними елементами їх особистої свободи. Вони тісно між собою пов’язані, що дає змогу їх дослідити разом, виділивши з інших конституційних прав і свобод.
  • Особиста недоторканість — це суб'єктивне право людини і громадянина, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров’я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, в тому числі воно не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів і громадських організацій при виконанні ними своїх обов’язків, і яке надає можливість відновлення порушеного права.
  • В зміст права на особисту недоторканість доцільно включити такі елементи:
  • а) право на свободу людини і громадянина від протиправних посягань на їх життя, здоров’я, індивідуальну свободу і безпеку;
  • б) право на свободу від незаконних і безпідставних позбавлень волі, затримань, арештів, приводів в кримінально-процесуальному та адміністративному порядку;
  • в) право на свободу від незаконних і безпідставних особистих обшуків, освідувань, мір фізичного примусу, примусових мір медичного та виховного характеру в кримінально-процесуальному та в адміністративному порядку;
  • г) відновлення порушеного права шляхом відшкодування нанесеної моральної, матеріальної та фізичної шкоди. Суб'єктивні права на особисту недоторканість, недоторканість її житла і сімейного і особистого життя людини в Україні об'єднуються одним загальним терміном «недоторканість», що дає можливість розглядати в єдності і взаємозв'язку.
  • Під забезпеченням органами внутрішніх справ суб'єктивних прав недоторканості особистості, житла громадян і охорони їх особистого життя потрібно розуміти створення сприятливих умов для здійснення названих прав, запобігання їх порушення з боку кого б то не було, а також відшкодування втрат, що сталися в разі порушення прав громадян.
  • Забезпечуючи право на недоторканість, повинні діяти положення, згідно з якими:
  • а) ОВС покликані забезпечувати конституційне право на недоторканість житла громадян України;
  • б) компетенція і межі діяльності ОВС при правомірному обмеженні суб'єктивного права на недоторканість житла встановлені в Конституції України та в поточному законодавстві України.
  • Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.
  • Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальні правовідносини.
  • Предметом дослідження є принцип недоторканості особи та його реалізація у кримінальному процесі.
  • Метою курсової роботи є дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі.
  • Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:
  • визначити теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі;
  • здійснити аналіз реалізації принципу недоторканості в кримінальному процесі;
  • дослідити проблему захисту особистої недоторканості в кримінальному процесі.
  • Теоретичну базу дослідження склали праці відомих українських та зарубіжних вчених, таких як Кобликов А. С., Коваленко Є.Г., Грошевий Ю. М., Лобойко Л. М., Мотовиловкер Я. О., Назаров В. В., Тертишник В. М. та ін.
  • Методологічну основу курсової роботи складають діалектико-матеріалістичний, формально-логічний, системно-структурний, порівняльний та інші методи наукового пізнання.
  • Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.
  • Структура роботи. Курсове дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження принципу недоторканості особи та його реалізації у кримінальному процесі

1.1 Поняття принципів кримінального процесу та їх система

Стаття 3 Конституції України проголошує людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головним обов’язком держави. Правова держава, таким чином, є формою обмеження влади правами і свободами людини, що виступають противагою всесиллю державної влади.

Кримінально-процесуальне законодавство має розроблятися відповідно до конституційних засад судочинства, які обумовлюють регулювання кримінально-процесуальних відносин таким чином, щоб здійснення прав і законних інтересів особи не ставилося у залежність від діяльності органів досудового розслідування чи суду і мало надійний механізм для реалізації правозахисту. Для цього правова держава повинна мати систему процедур, механізмів, інститутів, що гарантують захист суб'єктивних прав людини.

Одним з таких регуляторів є принципи кримінального процесу. Найбільш поширеним у науці кримінально-процесуального права є розуміння їх як закріплених у законі визначальних, фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Загальна теорія права визначає принципи як засади, що випливають із ідей справедливості та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи.

Принципи кримінального судочинства мають наскрізний характер і діють у всіх стадіях кримінального процесу. Для кожної стадії характерне їх вираження певною мірою. Однак у стадії судового розгляду кримінальної справи всі принципи діють без обмежень [15, 51].

Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності полягає перш за все у тому, що кожне рішення правозастосовника, яке приймається з порушенням їх вимог, повинно підлягати скасуванню, тобто дотримання принципів є гарантією винесення законних та обґрунтованих рішень, дотримання прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві. Значну роль вони відіграють у ході подолання прогалин у законодавстві. Будучи ціннісними орієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією; вносять упорядкованість при субсидіарному застосуванні норм права (цивільний позов у кримінальному процесі). Крім того, вони є вихідними положеннями для тлумачення окремих норм кримінально-процесуального права.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов’язані між собою, обумовлюють один одного, утворюють певну систему. Та чи інша множинність об'єктів може бути визнана системою лише за наявності системоутворюючих зв’язків, які забезпечують системі властивість цілісності [15, 52].

Системі права в цілому можуть бути притаманні зв’язки генетичні, структурні (зв'язки побудови), субординації, координації (взаємозв'язок), управління. Щодо системи принципів, то найбільш характерними для неї є зв’язки координації (взаємодії). Відносини доповнюваності принципів, притаманні цій сфері правового регулювання, забезпечують у цілому несуперечливість системи. Зв’язок між принципами настільки безпосередній, що порушення одного неминуче тягне за собою порушення іншого. Так, недотримання принципу національної мови судочинства порушує принцип публічності, всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, забезпечення обвинуваченому права на захист. Ігнорування принципу безпосередності створює перепони для дії принципів гласності, змагальності і, кінець кінцем, обмежує одне з найприродніших прав людини — право на захист.

Таким чином, дія принципів кримінального судочинства надає стабільності системі права в цілому, забезпечує достовірність і справедливість остаточного рішення у справі. Для осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, дотримання принципів є вимогою закону.

У юридичній літературі відсутня єдність поглядів вчених на систему принципів кримінального процесу. Залежно від характеру нормативних актів, у яких закріплюються принципи, пропонується поділяти їх на конституційні (закріплені в Конституції України) та інші (закріплені в інші законах). Проте ця класифікація принципів здається формальною, оскільки такий їх поділ штучно виокремлює конституційні принципи як головні, основні, а інші-як другорядні. Принципи тому і є найбільш узагальненими нормами, що вони однаковою мірою важливі, незалежно від правового вираження та діапазону їх дії, тісно пов’язані між собою та мають однакову юридичну силу.

Автори, що відстоюють іншу думку, зазначають наявність двоякого роду принципів у кримінальному процесі - судоустрою та судочинства. До принципів судоустрою відносять ті, що визначають компетенцію різних ланок судової системи та вимог до організації самого суду. До принципів судочинства відносять ті засади, які пов’язані із встановленням правового статусу осіб у кримінальному процесі. Але слід зазначити, що судоустрійні принципи у кримінальному процесі не мають самостійного відокремленого значення, не діють за рамками кримінального процесу, а функціонують як засади кримінального судочинства, тобто є в тому числі принципами кримінального судочинства [15, 53].

Найбільш доцільною є класифікація принципів залежно від їх поширюваності на галузі права на загальноправові, загальнопроцесуальні та кримінально-процесуальні.

Загальноправові принципи закріплені в Конституції України та відображені в галузевому законодавстві. Їх дія поширюється на всі галузі права. До них відносять: принципи верховенства права, справедливості, рівності громадян та держави перед законом і судом, законності та ін.

Загальнопроцесуальні принципи — це ті, що діють у всіх галузях процесуального права та закріплюють фундаментальні положення становища особи, забезпечують законність і ефективність відповідних процесуальних процедур. До них можна віднести принципи здійснення правосуддя тільки судом; незалежності суддів та підкорення їх тільки законові; всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи; змагальності сторін; гласності судового розгляду справи; безпосередності; національної мови судочинства [15, 53].

Кримінально-процесуальні принципи діють лише в межах кримінального процесу. До них слід віднести принцип особистої недоторканності; забезпечення обвинуваченому права на захист; презумпції невинуватості; публічності.

1.2 Сутність принципу недоторканості особи в кримінальному процесі

Засада недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий по підозрінню у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку або примусовому приводу інакше, як на підставі та в порядку, передбачених законом.

Право на свободу і особисту недоторканність є одним із основних прав особи, яке гарантується як міжнародно-правовими актами про права людини, так і Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом.

Відповідно до ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом;

законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її зникненню після її вчинення;

затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом;

законне затримання людини для запобігання поширенню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;

законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції [5].

Аналогічні вимоги встановлені ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і більш детально висвітлені у Зводі принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі [6].

Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття заходів, що обмежують особисту недоторканність особи. Так, аналізуючи зміст статті 29 Конституції, можна виділити такі змістовні характеристики цієї засади:

кожна людини постійно користується свободою й особистою недоторканністю в межах її правомірної поведінки;

арешт будь-якої людини на території України та тримання її під вартою можливі тільки за наявності судового рішення, яке повинно бути винесено на підставах та в порядку, встановлених законом;

тримання особи під вартою (затримання та арешт) здійснюються як тимчасовий захід за наявності чітко визначених законом умов;

кожному заарештованому чи затриманому мають бути невідкладно повідомлені мотиви арешту чи затримання, роз’яснені права та надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

про затримання чи арешт негайно інформуються родичі затриманого чи арештованого, а у разі заявлення ним усної або письмової вимоги — захисник, а також адміністрація за місцем роботи чи навчання;

кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання;

кожен незаконно затриманий чи заарештований має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди [24, 37].

Стаття 14 КПК України визначає, що ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. Взяття під варту як запобіжний захід застосовується до підозрюваного чи обвинуваченого лише з метою запобігти спробам ухилитися під дізнання, слідства, суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, може провадитись органом дізнання і слідчим лише на таких підставах: а) особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; б) очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вказують на дану особу, що саме вона вчинила злочин; в) на підозрюваному чи на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

Захист життя і здоров’я затриманого чи заарештованого забезпечується особливими правилами утримання арештованих, організації їх харчування, медичного обслуговування тощо, передбаченими Законом України «Про попереднє ув’язнення».

Привід свідка, потерпілого, підозрюваного й обвинуваченого, якщо вони без поважних причин не з’явилися до органів розслідування або до суду за їх викликом, здійснюється міліцією за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора або за ухвалою суду.

Позбавлення волі як міра кримінального покарання може призначатися лише за вироком суду.

Зазначимо, що прокурор зобов’язаний негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або тримається під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком. Крім того, згідно із законом, завідомо незаконні арешт, затримання або привід, а також винесення суддями завідомо неправосудних вироку, ухвали чи постанови тягнуть кримінальну відповідальність [24, 38].

Слід враховувати зміст понять «недоторканність особи» та «право недоторканності особи». Недоторканність особи (або особиста недоторканність) — це фізичний стан особи, який може бути порушений діями різних суб'єктів. Порушення недоторканності особи (особистої недоторканності) може бути як правомірним (наприклад, позбавлення волі за вироком суду), так і неправомірним (наприклад, безпідставний арешт). Таким чином, поняття недоторканності особи (особистої недоторканності) установлює межу, котру інші суб'єкти правомірно можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом.

Право недоторканності особи — це право особи на державний захист від дійсно незаконних або незаконних, на її думку, посягань на недоторканність з боку будь-яких суб'єктів. Праву недоторканності особи кореспондує обов’язок усіх інших суб'єктів стримуватися від таких посягань та обов’язок держави захищати особу від них. На відміну від особистої недоторканності (недоторканності особи), право недоторканності особи, тобто право особи на державний захист, на законних підставах обмежити неможливо і будь-яка спроба зробити це. завжди буде неправомірною [24, 39].

Законодавство України встановлює додаткові гарантії недоторканності певних осіб, до яких, передусім, віднесено Президента України. Недоторканність особи Президента України як глави держави встановлена ч. 1 ст. 105 Конституції України. Відповідно до цього конституційного положення особа, яка на законних підставах виконує повноваження Президента України, може бути взята під варту або проти неї може бути порушено кримінальну справу лише після того, як вона буде усунена з поста в порядку імпічменту. Усунення Президента з поста можливе в порядку імпічменту, тобто на підставі обвинувачення Президента у вчиненні ним державної зради або іншого злочину, сформульованого у прийнятому за спеціальною процедурою рішенні Верховної Ради України. Процедура імпічменту починається у разі, якщо відповідне звинувачення стосовно Президента підтримується не менш як 226 народними депутатами (конституційною більшістю). Після цього Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до якої входять депутати, а також обов’язково — спеціальний прокурор та спеціальні слідчі. Результати роботи комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, під час якого за наявності підстав може бути ухвалене рішення про звинувачення Президента України.

Рішення набуває чинності, якщо воно прийняте принаймні двома третинами конституційного складу Верховної Ради (не менше як 300-ми народними депутатами). Після прийняття такого рішення справа передається до Конституційного Суду України, який розглядає її з погляду додержання передбаченої Конституцією України процедури розслідування та розгляду справи на попередніх етапах. Якщо Конституційний Суд не знайде порушень, справа передається до Верховного Суду України, а він дає висновок про те, чи мають діяння, в яких обвинувачується Президент, ознаки державної зради або іншого злочину. Якщо висновок має стверджувальний характер, то лише після цього Верховна Рада дістає право прийняти рішення про усунення Президента з його поста. Таке рішення набуває чинності, якщо за нього проголосувало не менше як три чверті конституційного складу Верховної Ради (338 народних депутатів) [24, 40].

Відповідно до Конституції України без згоди Верховної Ради України не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (взяті під варту) народні депутати України (ч. 3 ст. 80 Конституції України); затримані чи заарештовані судді до винесення обвинувального вироку суду, у тому числі судді Конституційного Суду України (ч. 3 ст. 126, ст. 149 Конституції України).

Отже, всі правові акти, що встановлюють будь-які обмеження особистої свободи (наприклад, вирок суду про позбавлення волі за вчинений злочин), чи дії, в результаті яких обмежується особиста свобода (наприклад, арешт підозрюваного у вчиненні злочину), є обмежуванням недоторканності особи (особистої недоторканності). Тому можна говорити про те, що право недоторканності особи є своєрідною гарантією захисту особи від неправомірних посягань на її недоторканність.

Розділ 2. Аналіз реалізації принципу недоторканості в кримінальному процесі

2.1 Реалізація принципу недоторканості особи під час затримання та взяття під варту в кримінальному процесі

Затримання підозрюваного є тимчасовим запобіжним заходом, який полягає у триманні під вартою підозрюваного у вчиненні злочину, за який кримінальний закон передбачає покарання у виді позбавлення волі.

Для затримання (взяття особи під варту) недостатньо ані наявності на її одязі очевидних слідів злочину, оскільки всі речові докази непрямі, ані показань очевидців, в тому числі й потерпілих, які прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин, оскільки не виключені ситуації, коли потерпілий, будучи сам винним у вчиненні злочину, наприклад, спровокувавши застосування засобів необхідної оборони своїми насильницькими діями, відверто збрехав чи очевидець помилився при впізнанні підозрюваного, а у останнього, як з’ясувалось потім, є неспростовне алібі [30, 511].

У практичній діяльності трапляються випадки, коли очевидець, який вказав на підозрюваного як на особу, що вчинила злочин, помер до його допиту, або згодом виявилося, що він психічно хворий і не підлягав допиту як свідок.

Уявімо собі ситуацію, що особу затримано, а пізніше з’ясувалося, що вона ще не досягла віку, за якого настає відповідальність за злочин. Справу слід припинити за відсутністю складу злочину. Таке саме рішення слід прийняти і тоді, коли щодо затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для притягнення його до відповідальності, тобто за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Проте згідно зі ст. 1 і 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, дізнання, досудового слідства» прокуратури та суду" незаконно затриманий має право на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди. Виходячи із змісту даного закону, затримання буде визнане незаконним, якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якого затримали, буде закрито за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Отже, законним буде лише таке затримання, яке проваджене за наявності на момент затримання неспростовних системи доказів вчинення підозрюваним злочину.

На жаль, у практичній діяльності органи дізнання часто приймають ризиковане рішення про затримання, а коли помилка стає явною, намагаються будь-якою ціною здобути докази вчинення підозрюваним будь-якого іншого злочину, аби врятувати «честь мундира». Мало хто має мужність визнати свою помилку.

Фактичні підстави затримання як запобіжного заходу — наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, негайно складається протокол із зазначенням підстав і мотивів затримання, року, місяця, дня і години затримання, осіб, які затримали підозрюваного, часу складання протоколу і результатів особистого обшуку, місце утримання підозрюваного [30, 512].

Протокол оголошується підозрюваному і йому роз’яснюються права і обов’язки, з’ясовується, чи бажає він мати захисника з моменту затримання, про що робиться відмітка в протоколі. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу затримання з переліком прав та обов’язків підозрюваного негайно вручається затриманому. Невиконання даної вимоги слід вважати суттєвим порушенням процесуального законодавства, що може спричинити визнання показань затриманого такими, які не мають доказової сили, та інші процесуальні санкції.

Окрім роз’яснення затриманому його прав та порядку їх реалізації, про що відмічається в протоколі затримання, копія якого має бути вручена підозрюваному, йому окремо пояснюється право користуватись юридичною допомогою захисника та мати побачення з ним до першого допиту наодинці. Одночасно копія протоколу надсилається прокуророві.

Про затримання особи та її місце перебування особа, яка здійснює дізнання, слідчий, суд зобов’язані повідомити негайно його близького родича чи інших осіб за його вибором, а на його прохання — сповістити також адміністрацію за місцем роботи або навчання.

Затриманий має право на побачення віч-на-віч до першого допиту зі своїм захисником. Побачення родичів або інших осіб із затриманим на строк до двох годин може дозволити особа або орган, у провадженні яких знаходиться справа. Таке побачення відбувається в присутності представника адміністрації місця тримання під вартою [30, 513].

Затримані користуються всіма громадянськими правами і свободами, за винятком тих, щодо яких здійснено обмеження відповідно до процесуального законодавства. Вони отримують статус підозрюваного і наділяються правами названого учасника кримінального процесу, які можуть використовувати для захисту своїх законних інтересів.

Затриманий підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. До першого допиту він має право на побачення із своїм захисником віч-на-віч, тобто в обмежений певними межами час і наодинці. При допиті підозрюваного присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника, а відмова може бути прийнята, тобто закон для цього випадку не вимагає обов’язкової участі захисника. Така відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного і не може бути перешкодою для провадження участі у справі захисника інших підозрюваних.

Затримані утримуються в ізоляторах тимчасового утримання в умовах ізоляції від суспільства з дотриманням установленого законом режиму. Затримані працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ та військовослужбовці мають утримуватись на гауптвахті.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор:

а) звільняють затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених законом;

б) обирають затриманому запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, особистої поруки, передачі неповнолітнього під нагляд, передачі під нагляд командування військової частини і звільняють його з-під варти;

в) доставляють затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 514].

У поданні про застосування до обвинуваченого, підозрюваного запобіжного заходу у виді взяття під варту мають зазначатися: дані про особу обвинуваченого чи підозрюваного; обставини справи як їх встановлено на попередньому слідстві; докази, які підтверджують, що саме затримана особа вчинила злочин; чому до неї не може бути застосований інший запобіжний захід. Застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту до кожної із затриманих у справі осіб потребує внесення окремого подання.

Подання про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту має бути розглянуто судом протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо для обрання затриманій особі запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу підозрюваного, обвинуваченого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то слідчий, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора — до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова.

У випадках оскарження затримання до суду скарга затриманого начальником місця утримання затриманих негайно передається судді і розглядається ним одночасно з поданням про обрання запобіжного заходу.

Суддя, отримавши подання слідчого, затверджене прокурором або подання прокурора про обрання затриманому як запобіжного заходу взяття під варту, до закінчення строку затримання, знайомиться з матеріалами, що були підставою для затримання, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора та висновок служби з досудових питань, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову:

про звільнення затриманого — якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених законом;

про обрання затриманому запобіжного заходу у виді застави, підписки про невиїзд, особистої поруки, передачі неповнолітнього під нагляд, передачі під нагляд командування військової частини і його звільнення з-під варти;

про обрання затриманому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 515].

Якщо у встановлений законом строк затримання постанови про звільнення затриманої особи чи застосування до неї запобіжного заходу у виді взяття під варту не надійшло, начальник місця утримання затриманих звільняє цю особу, про що складає протокол, і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, які здійснили затримання. У разі необхідності начальник місця утримання затриманих забезпечує звільнену особу безкоштовним проїздом до місця її проживання; на її прохання видає довідку про час перебування в місці утримання затриманих.

Взяття під варту — запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув’язненні (арешті)1, тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі і на строк менше трьох років.

Місцем попереднього ув’язнення, тобто місцем для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчий ізолятор. В окремих випадках ці особи можуть утримуватися в тюрмі або в місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше трьох діб. Якщо доставка ув’язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива з причини віддаленості або відсутності належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб [30, 516].

Працівники міліції, щодо яких обрано запобіжний захід у виді взяття під варту утримуються на гауптвахті. Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть утримуватися у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної колонії.

Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, що застосовується, як правило, лише у справах про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. Взяття під варту обирається, звичайно, тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися вік, стан здоров’я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину.

Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі).

Арешт може застосовуватись лише за постановою судді чи за ухвалою суду і лише у виняткових випадках, коли це викликано тяжкістю вчиненого злочину, в якому він обвинувачується, обумовлюється крайньою необхідністю, здійснюється для запобігання більш значної шкоди інтересам суспільства і держави, правам і свободам громадян.

Взяття під варту здійснюється лише тоді, коли застосування іншого запобіжного заходу не може гарантувати, що обвинувачений не розпочне спроб до вчинення нових злочинів, не буде перешкоджати встановленню істини в справі, не сховається від слідства і суду.

Обрання запобіжного заходу «взяття під варту» включає в себе:

внесення клопотання до суду про обрання запобіжного заходу,

прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;

доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;

вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного запобіжного заходу [30, 517].

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Отримавши подання, суддя вивчає матеріали, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову.

про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 517].

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність ДОДАТKOBO вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, аза клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.

Стосовно деяких категорій осіб у законодавстві встановлено особливий порядок їх арешту. Так, судді не можуть бути заарештовані без дозволу Верховної Ради. Згідно зі ст. 37 Закону України «Про рахункову палату» кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним Прокурором України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується статусом недоторканності на весь період своїх повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може порушити лише Генеральний Прокурор України.

Стосовно деяких категорій суб'єктів передбачається імунітет від кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності. Недоторканністю володіють Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України [30, 518].

Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, а також співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.

Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів.

2.2 Реалізація принципу недоторканості особи при особистому обшуку, освідування та проведенні експертизи

Обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи. Обшук проводиться також і в тому випадку, коли є достатні дані про те, що в певному приміщенні або місці знаходяться розшукувані особи, а також трупи чи тварини (частини 1,2 ст. 177 КПК). Таким чином, обшук — це слідча дія, що являє собою процесуальний примусовий пошук з метою виявлення, вилучення та фіксації предметів та документів, які мають значення для розкриття справи, а також розшукуваних осіб або трупів.

Залежно від об'єкта обшук поділяється на три види: 1) обшук приміщень (а) житла чи іншого володіння особи; (б) службових і виробничих приміщень підприємств, установ, організацій); 2) обшук місцевості (саду, городу, подвір'я, ділянок лісу, поля тощо); 3) обшук особи [15, 307].

Юридичними підставами провадження обшуку (за винятком житла чи іншого володіння особи) є постанова слідчого, в якій він обґрунтовує необхідність проведення цієї слідчої дії, санкціонована прокурором чи його заступником. У невідкладних випадках такий обшук може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати.

Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, а також особи (за винятком випадків, коли обшук може бути проведений без постанови) проводиться лише за вмотивованою постановою судді. Це положення законодавства відображає відомий міжнародно-правовий стандарт, якій міститься в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8), ст. 30 Конституції України.

При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження досудового слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в його проведенні. Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду.

Обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді лише у двох невідкладних випадках: 1) пов’язаних із врятуванням життя та майна; 2) пов’язаних з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину [15, 307].

При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві (частини 5,6 ст. 177 КПК). В інших невідкладних випадках слідчий повинен вжити всіх можливих заходів для збереження в незмінному стані слідів злочину, об'єктів, що підлягають обшуку, тощо і якнайшвидше отримати судове рішення про його провадження.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 2008 року № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» дав таке тлумачення поняття «житло», яке не знайшло свого закріплення в законодавстві, що породжувало неуніфікованість підходів на практиці. Під житлом слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо) [4].

Як «інше володіння» слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та інші будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Пленум Верховного Суду також звернув увагу на те, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення [4].

Обшук особи може бути проведений також лише на підставі судового рішення, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК:

1) при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, які викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину;

2) при затриманні підозрюваного;

3) при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту;

4) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка перебуває в приміщенні, де проводиться обшук чи примусова виїмка, приховує при собі предмети або документи, які мають значення для встановлення істини в справі [15, 312].

Освідування — слідча дія, яка полягає в огляді підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка з метою виявлення або засвідчення наявності у них слідів злочину, особливих прикмет або інших властивостей і зовнішніх ознак, що мають значення для кримінальної справи (ст. 193 КПК).

Мета, з якою проводиться дана слідча дія, — необхідність виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет, слідів злочину та інших властивостей і ознак, що мають значення для кримінальної справи.

Освідування як слідчу дію необхідно відрізняти від освідування судово-медичного. Для провадження слідчого освідування не вимагається спеціальних медичних пізнань. При провадженні ж судово-медичного освідування необхідні спеціальні знання в галузі медицини, оскільки вирішенню підлягають спеціальні питання: про причини і давність спричинення тілесних ушкоджень, ступінь їх тяжкості, ступінь сп’яніння, з’ясування природи анатомічних або фізіологічних аномалій та ін. Такий судово-медичний огляд обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого або свідка слідчий доручає керівнику медичної установи, судово-медичному експерту або лікарю. За його результатами складається акт або видається довідка. У свою чергу, судово-медичне освідування не слід ототожнювати із судово-медичною експертизою, яка призначається і проводиться у порядку статей 75, 76, 196, 200 КПК, результати якої оформляються висновком експерта [15, 313].

При необхідності проведення освідування слідчий виносить про це постанову, у якій повинні бути вказані підстави для проведення цієї слідчої дії, її мета і особа, яка має бути піддана освідуванню.

Підставою для прийняття рішення про освідування є наявність зафіксованих у матеріалах справи даних про те, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має значення для правильного вирішення кримінальної справи, передусім для встановлення осіб, які вчинили злочин. Ці фактичні дані можуть бути одержані від учасників процесу (свідків, потерпілих та ін.), міститися в протоколах слідчих дій (обшуку, огляду тощо), матеріалах оперативно-розшукової діяльності, повідомлені медичними установами тощо.

Шляхом слідчого освідування може бути з’ясовано, чи є на тілі даної особи: а) особливі прикмети, які саме і їх локалізація (шрами, татуювання, дефекти статури, родимі плями, рубці, бородавки, відсутність певних частин тіла, сліди колишніх хвороб); б) які-небудь пошкодження, сліди злочину та їх локалізація (подряпини, синці, укуси, інші тілесні ушкодження); в) частинки тих або інших речовин (крові, хімічних речовин, слини тощо); г) ознаки професійної приналежності.

Коло осіб, які можуть бути піддані освідування, визначені в ст. 193 КПК. Це — підозрюваний, обвинувачений, свідок або потерпілий. Постанова про провадження освідування, винесена відповідно до закону, є обов’язковою для виконання особами, відносно яких вона винесена (ч. 5 ст. 114 КПК). Проте в юридичній літературі вже давно йде суперечка про можливість примусового освідування у разі відмови особи від його проведення. У зв’язку з цим слід зазначити, що домінуючою є точка зору про те, що освідування потерпілого і свідка доцільно проводити тільки з їх згоди. Щодо підозрюваних і обвинувачених освідування може бути проведено, зокрема, і в примусовому порядку. Це пояснюється тим, що оскільки ці учасники процесу вчинили суспільно небезпечне діяння, то щодо них можна застосовувати певні заходи примусу, у тому числі й примусове освідування. Це не означає, проте, що при щонайменшому запереченні підозрюваного або обвинуваченого слід застосовувати примусові заходи. Методами переконання слідчому, як правило, вдається одержати згоду на освідування [15, 314].

Закон передбачає цілий ряд гарантій, які спрямовані на захист честі і гідності осіб, що піддаються освідуванню. Зокрема, слідчому забороняється бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, якщо це пов’язано з необхідністю оголення останньої. У такому разі за дорученням слідчого освідування може проводитися лікарем (який може бути будь-якої статі), а його результати заносяться до протоколу зі слів лікаря. Або слідчий має право звернутися до прокурора чи начальника слідчого відділу з клопотанням про доручення провадження освідування слідчому або працівнику органу дізнання тієї ж статі, що і освідуваний [15, 314].

При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або є небезпечними для її здоров’я.

Освідування може супроводжуватися фотографуванням загального виду тіла і знайдених на ньому прикмет або слідів, якщо це є етичним. Фотографії додаються до протоколу у вигляді фототаблиці.

Присутність понятих при освідуванні в ст. 193 КПК не передбачено. Однак у ч. 2 ст. 127 «Залучення понятих» вказано, що до участі у проведенні освідування поняті можуть бути залучені, якщо слідчий визнає це за необхідне.

У протоколах огляду і освідування повинні фіксуватися факти, що мають доказове значення. У них не дається пояснень, інтерпретації знайдених фактів, явищ, не висловлюються думки слідчого про механізм утворення тих або інших слідів, про походження і приналежність знайдених предметів. У них лише фіксуються фактичні дані, одержані в результаті безпосереднього виявлення і спостереження обстановки і предметів.

Судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства (ст. 1 Закону України «Про судову експертизу»).

Призначення та проведення судової експертизи — це слідча дія, яка являє собою особливу, передбачену законом форму одержання нових знань, що мають значення для кримінальної справи, за допомогою проведення досліджень особами, які володіють спеціальними знаннями в галузі науки, техніці, мистецтві, ремеслі.

Неприпустимо підміняти експертизу консультацією спеціаліста, навіть у тому випадку, якщо призначення експертизи не є обов’язковим.

Судова експертиза має відмінні ознаки: 1) експертиза призначається, коли для вирішення певних питань потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання; 2) проводиться експертом — особою, досвідченою в певній спеціальній галузі (галузях) знань; 3) таке дослідження має самостійний характер; 4) законом встановлена особлива процесуальна форма призначення та проведення експертного дослідження [15, 323].

Призначення та проведення експертизи можна представити у вигляді алгоритму: 1) призначення експертизи; 2) проведення експертних досліджень; 3) дача висновку експертом з питань, що поставлені перед ним особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом; 4) пред’явлення обвинуваченому (підозрюваному), підсудному матеріалів експертизи.

Призначення та проведення експертизи в кримінальному процесі регулюється гл. 18 КПК. Основоположні засади судово-експертної діяльності, зокрема її організація, правовий статус судового експерта, забезпечення роботи державних спеціалізованих установ та відомчих експертних служб тощо, визначаються також Законом України «Про судову експертизу», іншими законодавчими актами, відомчими нормативно-правовими документами. Наприклад, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, які затверджені наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 та ін.

Фактичною підставою для призначення експертизи є потреба в наукових, технічних або інших спеціальних знаннях, які необхідні для вирішення певних питань при провадженні в кримінальній справі. До спеціальних пізнань належать знання в певній галузі науки, техніки, мистецтві або ремеслі та інших окремих сферах людської діяльності. Спеціальні пізнання у відповідній галузі діяльності визначаються предметом експертизи. До спеціальних не належать загальновідомі і загальнодоступні наукові знання в галузі матеріального і процесуального права, якими повинні володіти слідчі, прокурори, судді. На неприпустимість порушення перед експертом правових питань (наприклад, про причину недостачі цінностей, вину обвинуваченого в смерті потерпілого або заподіянні йому тілесних ушкоджень, про осудність особи тощо) вказує Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой