Загальні принципи управління складними екологічними системами

Тип работы:
Курс лекций
Предмет:
Экология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Загальні принципи управління складними системами

План

1. Системи й особливості системних уявлень.

2. Класифікація систем.

3. Процеси управління в природокористуванні.

4. Еколого-економічні системи і їх структура.

5. Моделі еколого-економічної системи та механізми.

6. Концепція «сталого розвитку» і основні умови перехід до сталого розвитку.

7. Основи системного підходу до природоохоронної політики держави.

1. Системи й особливості системних уявлень

У загальному виді системою називається ціле, яке складається із частин. Причини утворення системи є вузловими в системній теорії. Саме залучення компонентів у систему або вибір їх з наявної множення відбувається до та у процесі формування мети на основі вихідної потреби. Таким чином, потреба є причинний системотворчий фактор, а ціль — функціональний фактор.

Для більш точного визначення поняття система необхідно враховувати такі важливі складові будь-якого матеріального об'єкта, як елемент, зв’язок, взаємодія й целеполагання.

Під системою розуміється безліч складових єдність елементів, їх зв’язків між собою, а також між ними й зовнішнім середовищем, що утворюють властиву даній системі цілісність, якісну визначеність і цілеспрямованість.

У цей час можна виділити, принаймні, п’ять типів системних типів: мікроскопічне, функціональне, макроскопічне, ієрархічне й процесуальне. Кожне із зазначених системи відбиває певну групу її характеристик.

Мікроскопічний тип системи заснований на розумінні її як безлічі спостережуваних і неподільних величин (елементів). Структура системи фіксує розташування обраних елементів і їх зв’язків.

Під функціональним типом системи розуміється сукупність дій (функцій), які необхідно виконувати для реалізації цілей функціонування системи.

Макроскопічний тип характеризує систему як єдине ціле, що перебуває в «системнім оточенні"(середовищі). Отже, система може бути представлена безліччю зовнішніх зв’язків із середовищем.

Ієрархічний тип заснований на понятті «підсистема» і розглядає всю систему як сукупність підсистем, зв’язаних ієрархічно.

Процесуальний тип характеризує стан системи в часі.

Отже, система як об'єкт дослідження має наступні ознаки:

складається з безлічі (принаймні, двох) елементів, розташованих ієрархічно;

елементи систем (підсистеми) взаємозалежні за допомогою прямих і зворотних зв’язків;

система -- це єдине й нерозривне ціле, що є цілісною системою для нижчестоящих ієрархічних рівнів;

є фіксовані зв’язки системи із зовнішнім середовищем.

2. Класифікація систем

Для виділення класів систем можуть використовуватися різні класифікаційні ознаки. З погляду теорії управління в природокористуванні основними з них можуть вважатися: походження, тривалість функціонування, мінливість властивостей, ступінь зв’язку із зовнішнім середовищем, ступінь складності, реакція на впливи, що обурюють, ступінь участі в реалізації управляючих впливів людини (табл. 2.1.).

Таблиця 2.1.

Класифікація систем

Класифікаційна ознака

Клас системи

Характеристика класу

1

2

3

Походження

Природні

Являються продуктом розвитку природи, виникли без втручання людини

Походження

Штучні

Результат творчої діяльності людини

Тривалість функціонування

Постійні

Системи, тривалість функціонування яких практично не обмежена людиною

Тимчасові

Системи, що функціонують певний проміжок часу або разового застосування

Мінливість

властивостей

Статичні

Системи, при дослідженні яких можна зневажити змінами в часі характеристик їх істотних властивостей

Динамічні

Системи, що мають безліч можливих станів, які міняються безупинно або дискретно

Ступінь зв’язку

із зовнішнім середовищем

Ізольовані

Не обмінюються із середовищем енергією й речовиною, самоорганізація неможлива,

ентропія максимальна

Закриті

Не обмінюються з навколишнім середовищем речовиною, але обмінюються енергією,

здатні до фазових переходів у рівноважний упорядкований стан

Відкриті

рівноважні

Обмінюються з навколишнім середовищем речовиною й енергією, при відхиленні

стану системи в результаті зовнішнього впливу вертається в нього ж без істотних змін

Ступінь складності

Складні

Складаються з великого числа взаємозалежних

і взаємодіючих елементів, кожний з яких

може бути представлений у вигляді системи (підсистеми); характеризуються багатомірністю, різноманіттям зв’язків і різнорідністю структури.

Великі

Складні просторово-розподілені системи, у яких підсистеми (складові частини) ставляться

до категорій складних

Реакція на

впливи,

що обурюють

Активні

Здатні протистояти впливам середовища й самі можуть впливати на нього

Пасивні

здатні протистояти впливам

середовища й (або) самі не можуть впливати на нього

Ступінь участі в реалізації

Керуючих впливів людини

Технічні

Системи, що функціонують без участі людини, але, що мають штучне походження

Ергатичні

Системи, у яких людина сполучена з

технічними обладнаннями; рішення ухвалює людина, техніка допомагає в обґрунтуванні правильності цього рішення

Ступінь участі в реалізації

управляючих

впливів людини

Соціально

економічні

Структури, що складають із економічних, виробничо-технічних і соціальних компонентів, які виконують різні цілі

Еколого-

економічні

Комбінація спільно функціонуючих екологічних й економічних систем, що володіють

емерджентними властивостями

3. Процеси управління в природокористуванні

Управління — це процес цілеспрямованого впливу на систему, що забезпечує підвищення її організованості, досягнення певного корисного ефекту.

Процес управління являє собою сукупність послідовних дій:

збір інформації;

передача її в пункти нагромадження й переробки;

аналіз, накопиченої й довідкової інформації; яка поступає

ухвалення рішення на основі виконаного аналізу;

вироблення відповідного керуючого впливу;

доведення цього впливу до об'єкта управління.

Управління екологічною безпекою і раціональним використанням природних ресурсів передбачає й аналіз потреб людини в природних ресурсах, і з’ясування можливостей природи по задоволенню цих потреб.

Але не досить знайти оптимальну комбінацію потреб людини й можливостей природи. Необхідно ще зуміти перейти від нинішнього далеко не ідеального стану до цієї оптимальної комбінації. Для цього розроблені різні механізми керування екологічною безпекою й охороною навколишнього середовища.

Під словами «механізм управління» розуміють сукупність тих або інших методів управління економікою в цілому й природокористуванням як матеріальною основою економіки.

Метод управління — це набір способів, приймань, засобів впливу на керований об'єкт.

За змістом впливу на об'єкт управління методи звичайно діляться на організаційно-адміністративні, економічні, соціально-психологічні й ін.

Організаційно-адміністративні методи засновані на наказах, розпорядженнях, законах і інших нормативно-правових документах і опираються на можливість застосування сили державними органами, у тому числі безпосередньо на силові структури (екологічну міліцію, податкову поліцію й ін.).

Соціально-психологічні методи управління опираються на переконання, на свідомість, засновану на екологічній грамотності громадян, тримаються на звичаях і традиційних цінностях суспільства.

Економічні методи впливу засновані на використанні матеріальних (економічних, грошових) інтересів. Конкретний економічний метод включає як окремі приймання впливу, так і їх сукупності. Комплекс взаємозалежних економічних заходів, спрямованих на досягнення конкретного результату, утворює економічний механізм керування екологічною безпекою, що забезпечує раціональне ресурсозберігання природокористування, засноване на принципах «сталого розвитку».

Метою механізму управління екологічною безпекою й охороною навколишнього середовища є узгодження економічних і екологічних інтересів суспільного виробництва як вертикальних — федеральних, регіональних, локальних, так і горизонтально — територіальних, відомчих, на рівні зв’язків між підприємствами.

4. Еколого-економічні системи і їх структура

Еколого-економічна система (ЕЕС) за змістом близька поняттям природно-економічна система (ПЕС), біоекологична система (БЕС), природно-технічна система (ПТС).

Існує кілька рівнів інтерпретації поняття ЕЕС.

1. Глобальний рівень — це тип екологічно орієнтованої соціально-економічної формації.

2. Територіальний рівень — це обмежена певною територією частина техносфери, у якій природні, соціальні й виробничі структури й процеси зв’язані взаємопідтримуючими потоками речовини, енергії й інформації.

3. Комбінація спільно функціонуючих екологічної й економічної систем, що володіють емерджентними властивостями.

Екологічна система являє собою будь-яку безупинну мінливу єдність, що включає всі організми на даній ділянці й взаємодіє з фізичним середовищем таким чином, що потік енергії створює певну трофічну структуру, видову різноманітність і кругообіг речовин в середині системи.

Економічна система — це організована сукупність продуктивних сил, яка перетворить вхідні матеріально-енергетичні потоки природних і виробничих ресурсів у вихідні потоки предметів споживання й відходів виробництва.

Економіка пов’язана з навколишнім середовищем за допомогою потреб економіки в сировинних ресурсах і розміщенні відходів виробництва.

Залежно від призначення й цілей використання виділяють наступні структури еколого-економічної систем:

компонентна;

ієрархічна;

функціональна;

морфологічна.

Компонентна структура. Компонентами ЕЕС прийняті її однорідні по складу частини, наділені певними функціональними ознаками. Елементарною одиницею є - нообіогеоценоз (екотоп + біоценоз + нооценоз).

Ієрархічна структура (знизу нагору):

природно-промисловий комплекс (ППК);

територіально-виробничий комплекс (ТПК);

нообіогеоценоз.

Природно-промисловий комплекс (ППК) — це відносно самостійна система, що включає промислові, природні, комунально-побутові, аграрні об'єкти, відносно стійкі й самостійні, які функціонують як єдине ціле на основі певного типу обміну речовинами, енергією й інформацією.

Границями ППК є зони впливу промислових підприємств, що входять до складу комплексу. Промислова ланка ППК включає:

об'єкти основного виробництва;

підприємства допоміжного виробництва;

об'єкти енергетики;

будівельні організації.

Стан і продуктивність екологічних систем, що перебувають у ППК, визначається наступними групами факторів:

природними умовами, продуктивністю вгідь;

характером і інтенсивністю впливу промислових і комунально-побутових підприємств;

ефективністю заходів щодо підвищення, збереження й відновленню навколишнього природного середовища.

Головним компонентом, що визначають напрямок і характер функціонування ППК у цілому, є його промислова ланка.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК) включає трохи ППК. Це — група підприємств і установ, що виконують певну народногосподарську функцію й зв’язаних між собою крім виробничих зв’язків спільним використанням території, природних і трудових ресурсів, а також виробничою інфраструктурою.

Має спеціалізацію, засновану на провідному природному ресурсі території. Взаємозалежна сукупність ТВК становить регіональний ТВК, службовець основою формування економічного району.

Функціональна структура. При її побудові враховуються:

характер функціонування нооценоза;

специфіка засобів праці й суспільного виробництва.

Остання відбивається в назвах елементарних структурних одиниць. Наприклад, технобіоценоз — ЕЕС ставиться до промисловості, агроценоз — ЕЕС ставиться до сільського господарства.

Приклад функціональної структури ЕЕС очисних споруджень: нооценоз — населення, очисні спорудження, каналізація; біоценоз — фіто- і зоопланктон; екотоп — вода й донні відкладання. Усі ланки зв’язані між собою обміном речовини й енергії.

Морфологічна (просторова) структура включає просторове розміщення всіх компонентів нооценозу, біоценозу й екотопу і їх елементів у взаємозв'язку.

Елементами для побудови морфологічної структури ЭЭС системи є контури, ареали, зони. Морфологічна структура дозволяє виявити форми ареалів різних забруднень. Наприклад, теплові й атомні станції мають ареали викидів у формі смолоскипа або шлейфа, терикони — пилогазопобідної хмари.

Типізація ЕЕС проводиться по ергодемографічному індексу, що розраховується по формулі (2.1.):

, (2.1.)

де? — середня щільність населення території, чол/км2; ?0 — середня щільність населення (Росія — 8,5 чіл/км2);? — загальна витрата палива й паливних еквівалентів електроенергії розглянутої території, т. ут/рік; RS — сумарна сонячна радіація, т. ут/км2 у рік; S — площа території, км2.

Класифікація еколого-економічних систем наведена в табл. 2.2.

Таблиця 2.2.

Типи еколого-економічних систем

Тип

Короткий опис системи

Ергодемогра-фичний індекс

1

Заповідники, державні природні заказники,

національні парки, малонаселені господарсько-незасвоєні території.

0−5

Райони без великих населених пунктів,

лісове й сільське господарство, наявність значних

площ не перетворених ландшафтів.

5−10

Невеликі міста й селища з переробною промисловістю місцевого значення; на околицях —

сільськогосподарські території.

10−50

Переважно аграрні або лісогосподарські території з наявністю одиничних великих об'єктів

енергетики, що добуває або переробної

промисловості; вахтові селища.

50−100

Середнє місто з великими промисловими підприємствами невеликого числа галузей і з

виразним функціональним зонуванням

території; в оточенні аграрного або аграрно-лісового ландшафту.

100−300

Велике місто з багатогалузевим промисловим вузлом, інтенсивними транспортними магістралями в

оточенні лісового або аграрно-лісового ландшафту

300−500

5. Моделі еколого-економічної системи й механізми взаємодії економіки й природного середовища

Відомо багато спроб моделювання ЕЕС. Регіональні ЕЕС звичайно представляються у вигляді блокових моделей, у яких аналізуються зв’язки, але немає підходів до кількісно логічної регламентації. Нижче приводяться моделі, що відбивають механізми взаємодії економіки й природного середовища (мал. 2.).

Якщо розглядати економіку як «чорний ящик», то на її вхід подається сировина, зроблені товари й послуги циркулюють усередині «чорного ящика», а на виході утворюються відходи. Показ економіки у вигляді такої моделі спрощене, тому що економічна система взаємодіє з навколишньої природним середовищем.

Рис 2.1. Схема взаємодії в системі «економіка — природне середовище»

У гідросфері - у добувній і переробній промисловості миру щорічно утворюється більш 100 Гт твердих і рідких відходів, з них більш 15 Гт попадає зі стоками у водойми, решта — у відвали порожньої породи, смітника.

В атмосфері - споживається 40 Гт кисню, вертається в атмосферу 52 Гт вуглекислого газу. Крім того, надходять інші продукти згоряння, загальною масою домішок 1,6 Гт у рік.

Найбільш істотною відмінністю техногенного масообміну від біотичного круговороту є те, що техногенний круговорот речовин суттєво розімкнуть і в кількісному, і в якіснім відношенні.

Спрощена потокова схема територіальної ЕЕС наведена на мал. 2.4.

Економічна й екологічна системи виступають як частини цілого й позначаються як підсистеми. Границя між ними умовна, тому що вся сфера біологічного життєзабезпечення й відтворення людей ставиться до обом підсистемам.

Загальний вхід виробництва (див. мал. 2.4.)виражається формулою (2.2.):

(2.2.)

де Rp — загальний вхід виробництва; Ri — імпортовані в дану систему ресурси (до них віднесені й невідновлюючі місцеві ресурси); Rn — відновлюючі місцеві ресурси, включаючи частину біопродукції агроценозів і самої людину як суб'єкта виробництва й споживання.

Загальна продукція виражається формулою (2.3.):

(2.3.)

де Р — загальна продукція; Рс — потік продукції, що йде на місцеве споживання; РЕ — продукція на експорт, Рп — потік продукції, що вертається в цикл виробництва.

Ефективність виробництва визначається відношенням (2.4.)

(2.4.)

Споживання складається (2.5.).

(2.5.)

де З — споживання, Сn — місцеві біоресурси; Сi — імпортовані продукти.

Місцеві ресурси виробництва й споживання в сумі утворюють потік вилучення ресурсів з екологічної системи (2.6.)

(2.6.)

де Un — потік вилучення ресурсів.

Загальна кількість відходів економічної системи виражається формулою (2.7.):

(2.7.)

де W — загальна кількість відходів; Wp — відходи виробництва; Wc — відходи споживання.

Частина з них (WA) включається в біогеохімічний круговорот екологічної підсистеми, інша частина (Wz) накопичується й розсіюється із частковим виносом за межі системи.

Загальна відходність виробництва визначається відношенням (2.8.):

(2.8.)

Частина відходів потоку WA зазнає асиміляції й біотичної нейтралізації в процесі деструкції. Інша частина після біологічної й геохімічної міграції приєднується до фракцій Wz і разом з ними зазнає іммобілізації, розсіюванню й виносу.

Таким чином, частина відходів виступає як техногенні забруднення (2.9.).

(2.9.)

де M — маса забруднень; ДО — загальний коефіцієнт агресивності або шкідливості відходів для системи.

Шкода, яка наноситься забрудненням (Um) можна представити як непряме вилучення частини ресурсів екологічної підсистеми, аналогічне Un (2. 10.)

(2. 10.)

де L — інтегральний коефіцієнт залежності «забруднення-збиток».

Сума — загальний збиток екологічної підсистеми, обумовлений взаємодією з економічною підсистемою.

Співвідношення між проміжними й кінцевими потоками забруднень і їх сукупний збиток залежать не тільки від їхніх мас і хімічного складу, але й від видового складу, біомаси, щільності реципієнтів, продуктивності й стійкості екосистеми стосовно техногенних впливів. Ці якості в найбільшій мері залежать від вхідного потоку відновлення біогеохімічного круговороту Ii, його продуктивної ємності NR і масштабу деструкції D.

Кругообіг двух підсистем ЕЕС утворюють разом технобіогеохимичний кругообіг, а всю ЕЕС можна позначити як технобіогеоценоз. Потокам речовини в ЕЕС характер константи рівноваги й швидкості.

Формула збалансованості ЕЕС має вигляд (2. 11.):

(2. 11.)

Це означає, що сукупне антропогенне навантаження не повинна перевищувати самовідновного потенціалу екосистем.

6. Концепція «сталого розвитку» і основні умови перехід до сталого розвитку

Принцип сталого розвитку (СР), як міжнародно-визнаний, був уперше включений у декларацію II Всесвітньої конференції по навколишньому середовищу й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992). З нього сталий розвиток базується на наступних вимогах:

включення цілей охорони навколишнього середовища й екологічної безпеки в політику й практику соціально-економічного розвитку;

обліку й балансуванню екологічних і сировинних потреб як нині живучих, так і майбутніх поколінь людей.

Дана концепція являє приклад принципово нової моделі соціально-економічного розвитку, яка заміняє собою індустріальних тип росту й виходить із необхідності дотримання твердих екологічних і природно-ресурсних обмежень. Вимога С Р також безпосередньо пов’язане з розширенням поняття соціальної справедливості. Стійким є розвиток, при якім можливий добробут майбутніх поколінь не повинне бути нижче добробуту нині живучих.

Практична реалізація цієї концепції пов’язана із установленням так званих індикаторів стійкості, по якім є дві основні позиції:

слабка стійкість (weak sustainability — WS) — ключовою передумовою є положення про високий ступінь взаємозамінності рукотворного (техногенного) і природнього капіталів і, як наслідок, істотне ослаблення фактора обмеженості природних ресурсів у соціально-економічній розвитку суспільства.

сильна стійкість (strong sustainability — SS) — центральним положенням є вимога підтримки запасів природнього капіталу, що спричиняє збільшення частки технологічних інновацій у переробні й рециклінгові галузі промисловості.

Вихід суспільства на траєкторію сталого розвитку — комплексна проблема, що зачіпає різні сторони громадському життя:

якісне перетворення техніко-технологічного способу виробництва, який повинен забезпечувати схоронність екологічних систем і їх здатність бути основою довгочасного розвитку;

зміна в галузевій структурі економіки з акцентом на розвиток екологічно нейтральних її секторів, включаючи сферу послуг, утвору й т.п. ;

модифікація ціннісних і цільових орієнтирів національної макроекономічної політики, реалізація політики екологічного регулювання, що орієнтує господарські ланки на природоохоронні інвестиції й інновації, а споживачів — на проходження екологічно спрямованій системі переваг;

формування екологічно безпечної моделі ринкових відносин, коректування ринкових провалів у природоохоронній сфері;

відбиття принципів сталого розвитку в системі міжнародних торговельних і фінансових відносин; формування соціально-політичної структури суспільства, що забезпечує участь усіх громадян у процесах прийняття природоохоронних розв’язків;

зміна масових культурних вистав і стереотипів, що визначають поведінку соціуму природоохоронних розв’язків, що й впливають на реалізацію.

природокористування управління екологічний система

7. Основи системного підходу до природоохоронної політики держави

Системний підхід до природоохоронної політики означає забезпечення єдності трьох її основні елементів — постановки цілей, вибору інструментів їх реалізації й обліку особливостей різних системних рівнів цієї політики.

Кінцева мета (перший елемент) — це збереження природно-ресурсного потенціалу й захист природного середовища при задоволенні потреб економічного розвитку з урахуванням перспективних інтересів суспільства й охорони здоров’я людей.

Необхідна спеціальна процедура цілеполягання, що розкриває спосіб досягнення цієї мети, що й включає визначення:

— склад підлягаючих розв’язку завдань (що робити?);

— науково-технічного й виробничого потенціалу, необхідного для їхнього розв’язку (кому й за допомогою чого робити?);

— критеріїв ефективності, за допомогою яких здійснюється вибір шляхів досягнення цілей і способу використання наявного потенціалу (як робити?).

Тільки при дотриманні всіх цих умов можна вважати, що виконавець одержує чітку реалістичну програму дій.

Для підкріплення цієї програми необхідний другий елемент — інструменти реалізації. До таких інструментів належать:

— нормативно-правові (закони, стандарти, договори й т.п.);

— економічні (ресурсні й емісійні платежі, пільги, асигнування, фонди й т.п.);

— інформаційні, що забезпечують об'єктивне й своєчасне інформування про готових до впровадження ресурсозберігаючих технологіях, про наявні відходи й можливостях їх використання, а також сприяння науковому обміну й переносу знань між різними видами діяльності;

— соціально-психологічні (утвір, виховання, традиції, розвиток культури й т.п.).

Третім складеним елементом політики держави є облік особливостей різних системних рівнів, на яких реалізується ця політика. Цими рівнями є:

— особистість;

— підприємство як основний суб'єкт господарської діяльності;

— місто як соціально-економічне система;

— регіон (економічний район, ТВК або область).

У самому загальному виді весь механізм управління природокористуванням і екологічною безпекою являє собою цілісну сукупність методів і інструментів керування, за допомогою яких організують, регулюються й координуються процеси природокористування в сукупності з виробничими й соціально-економічними процесами, забезпечується рівень екологічної безпеки виробництва й споживання, відтворюється якість навколишнього середовища як специфічне суспільне благо.

Управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища базується на певній інституціональній основі, яку утворюють:

система майнових прав, включаючи права власності на екологічні блага, природні ресурси й об'єкти екологічної інфраструктури;

сукупність органів екологічного контролю й управляння (загальнодержавних, регіональних, місцевих).

В основі політики управлінських органів відбита система функцій організації, планування, прогнозування, регулювання, обліку й контролю. Органі екологічного контролю й управляння мають ієрархічну структуру й утворюють систему, яка заснована на принципі поділу влади й функцій.

Принцип демократичного поділу влади й функцій реалізується за допомогою виділення чотирьох галузей влади:

президентської;

законодавчої;

виконавчої;

судової.

Крім цього поділ функцій припускає реалізацію системи інструментів керування природокористуванням і екологічною безпекою. У загальному виді дана система може бути представлена в такий способі (мал. 2.5.):

Рис. 2.5. Система керування природокористуванням і екологічною безпекою

Завдання й питання для обговорення

1. Дайте визначення поняттю «система».

2. Укажіть особливості системних уявлень.

3. Приведіть класифікацію систем (по основних класифікаційних ознаках).

4. Визначите місце процесів управління в природокористуванні.

5. Дайте визначення поняттю управління.

6. Визначите зміст процесу управління.

7. Визначите зміст процесу управління екологічною безпекою й раціональним використанням природних ресурсів.

8. Дайте визначення еколого-економічної системи.

9. Розгляньте типи структур еколого-економічної системи

10. Дайте характеристику основних типів ЕЕС

11. Використовуючи моделі еколого-економічної системи, вивчите механізми взаємодії економіки й природного середовища

12. Пояснити сутність концепції сталого розвитку.

13. Сформулюйте основні умови переходу до сталого розвитку.

14. Сформулюйте основи системного підходу до природоохоронної політики держави

Лекція 4

Управління екологічною безпекою

План

1. Теоретико-методологічні основи.

1.1 Загальні поняття та положення.

1.2 Структура теоретико-методологічних основ екологічного управління.

1.3 Методологія системно-екологічного підходу.

1.4 Науково-теоретичні основи системного екологічного управління.

1. Теоретико-методологічні основи

1.1 Загальні поняття та положення

Ефективність будь-якого управління залежить від трьох основних чинників; системності, методичності і стандартності управлінських функцій.

Поняття системи як сукупності взаємодіючих частин уперше було висловлено австрійським біологом-теоретиком Людвігом фон Берталанфі, ідеї якого набули розголосу в 30-х роках XX ст. Берталанфі сформулював теорію відкритих систем, яка розкриває процес обміну між організмом і середовищем, що його оточує. Як бачимо, загальна теорія систем мас екологічне походження. Це дає історичні підстави вживати термін «системно-екологічний підхід».

Теорія відкритих систем спочатку застосовувалась у науках про життя, зокрема у фізіології, а потім у психології, соціології, антропології, економіці, управлінні і виробництві.

Оцінюючи тенденції в загальній теорії систем Берталанфі, виокремимо три фундаментальні напрями.

Наука про системи: досліджує за допомогою емпіричного методу системні концепції у фізичних і суспільних науках.

Тут зроблено спроби оцінити рівні складнощів та засоби взаємодій і взаємовідносин між компонентами досліджуваної системи.

Системна технологія: застосовується для вирішення проблем, що вини кають у промисловості й суспільстві. Таким чином, концепції теорії систем переносяться на операційні процеси системного аналізу, а отже, в теорію управління, дослідження операцій, інформатику і промислову інженерію для пошуку практичних вирішень конкретних проблем.

Системна філософія: спрямовується на переорієнтацію, тобто формування системного мислення, а також світогляду на системних засадах. Тут варто розглядати чотири головні ідеї системної філософії, якими послуговуються при формулюванні узгодженої концепції системи: упорядковану цілісність, самостабілізацію, самоорганізацію та ієрархізацію.

Системний підхід як загальнонауковий метод виник на основі загальної теорії систем. У 60--70-х роках XX ст. у США він розглядався в поєднанні із системним аналізом у вигляді так званої нормативної методології прийняття рішень, тобто в управлінському аспекті -- у вигляді пошуку і прийняття ефективних управлінських рішень. Однак поняття «системний підхід» набагато ширше за своїм значенням. У звичайній практиці, коли застосовується системна модель об'єкта, маємо справу з таким підходом до об'єкта, згідно з яким останній розглядається як система. У цьому випадку системний аналіз можна трактувати як методологічну атрибутику системного підходу.

Виходячи з того, що ефективність є основною властивістю систем, розглянемо загальні передумови ефективної системної методології для виявлення і вирішення системних проблем.

· Методологія повинна бути системною (принцип «система систем»), тобто виявляти більшість ознак, які використовують для опису систем.

· Методологія має спрямовувати осіб (керівників), які приймають рішення, на дослідження й перевірку функцій системи з позицій її зв’язків із навколишнім середовищем («антиізоляціонізм»), у тому числі природним.

· Методологія повинна бути саморегульованою і здатною вирішити проблеми управління системою, коли та стає більш диференційованою й автоматичною (розширюється чи ускладнюється), тобто такою, у якій взаємозалежність структурних елементів послаблюється.

· Методологія повинна бути здатною структуризувати пріоритети (домінуючі елементи системи), упорядкувати їх у контексті системи, розглядаючи її як одне ціле. Це важливо в умовах нестачі фінансових, матеріальних і людських ресурсів та наявності екологічних обмежень діяльності.

· Методологія має забезпечувати баланс між функціями дослідження внутрішнього стану системи (редукціонізм) та її відносинами з навколишнім середовищем (холізм), тобто забезпечувати стійку екологічну рівновагу, сталість розвитку. А це означає, що особи, які приймають рішення, повинні послуговуватися процедурною методологією, встановити бажане (запроектоване) призначення і структуру системи, ідентифікувати складові частини (структурні елементи), окреслити альтернативні стратегії втручання, встановити пріоритети серед структурних елементів, забезпечити вихід альтернативних рішень, вибрати з них найкраще і застосувати його.

· Методологія повинна мати механізм зворотного зв’язку, щоб зберігалася можливість здійснювати коригувальні процедури і вирішувати проблеми розвитку. Це стосується й організації процесів приймання та використання інформації з навколишнього середовища, призначеної для перевірки правильності управлінських дій. Якщо зовнішня інформація запізнюється, недостатня за обсягом або недостовірна, методологія має надавати можливість промоделювати реакцію навколишнього середовища.

Є також методології, що характеризуються лише окремими системними ознаками і не мають усіх системних властивостей. Цінність таких методологій невелика, оскільки вони не можуть забезпечити досягнення кінцевого результату із заданою ефективністю.

Отже, за сучасних умов компетентне управління вимагає, як мінімум, володіння знаннями про:

· попередній і поточний стани об'єкта управління;

· цілі управління;

· управлінські методи досягнення цілей;

· можливі наслідки прийнятих рішень.

Сукупність цих знань дає підставу говорити про модель управління. Залежно віл обставин та чинників таких моделей може виникати багато. Без спеціальної управлінської підготовки фахівцеві важко зорієнтуватися у виборі найефективніших рішень -- тут допомагає володіння стандартами управлінських технологій. Маються на увазі передусім міжнародні стандарти екологічного управління серії 180 14 000, а також розроблені й уведені в дію відповідні українські державні стандарти серії ДСТУ 180 14 000.

1.2 Структура теоретико-методологічних основ екологічного управління

Загальна структура теоретико-методологічних основ екологічного управління

1.3 Методологія системно-екологічного підходу

Системний підхід -- не свого роду фундаментальна методологія дослідження і вирішення проблем на міждисциплінарному рівні в усій сукупності системних взаємозв'язків та ієрархічних рівнів.

Системно-екологічннй підхід -- це врахування всієї сукупності екологічних аспектів, їхніх системних властивостей та екологічних характеристик досліджуваних систем, як, зрештою, особливостей спеціальних методів і процедур, що використовуються для їх дослідження.

Властивостями системи є емерджентність (властивість цілісності), багаторівнева структура, комунікативність і процедура контролю

Тобто в основі системно-екологічного підходу має бути системно-екологічне бачення світу. Саме за такого підходу система розглядається цілісно, а не як набір окремих підсистем. Її оптимізашя здійснюється в цілому, а не для підвищення тільки ефективності окремих її компонентів.

Системний підхід грунтується на вмінні виокремлювати ключові чинники, що впливають на функціонування й розвиток системи, на формування ієрархії цих чинників залежно від сили їхнього впливу на систему в тісному взаємозв'язку із зовнішнім і внутрішнім середовищем.

Головна перевага системного підходу -- це здатність глибшого осяг- ' нення проблемних чи інших ситуацій.

Той, хто послуговується таким підходом, краще орієнтується і знаходить оптимальні вирішення проблеми, враховуючи минулий досвід і передбачувані перспективи.

На стадії розробки (проектування) системи застосовуються «жорсткі» методології системного підходу з дослідженням операцій. Після узгодження змін у подальшому переходять до «м'яких» (гнучких) методологій системного підходу з використанням ситуаційних моделей для підсистеми людської діяльності та її впливу на навколишнє природне середовище.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ СИСТЕМНО-ЕКОЛОГІЧІІОГО ПІДХОДУ

До постулатів системно-екологічного підходу належать такі:

· Будь-яка частка є частиною цілого, а ціле -- частиною більш цілого.

· Усе залежить від усього.

· Усе змінюється.

· Будь-яка зміна породжує «ланцюгову реакцію» наслідків.

· Зміни можна передбачувати, а наслідки -- прогнозувати.

· Без знання минулого неможливо передбачити наслідки в майбутньому.

· Усе має свої закони існування і змін.

· Усе має свої альтернативи і пріоритети.

· Усе повинно перебувати в рівновазі із середовищем існування.

· Усе повинно мати свої цінності й принципи, мотивацію дій і керуватися імперативами адаптованості, цілеспрямованості, інтегрованості й латентності (прихованості) для виживання.

· Результативність досягається лише за максимального врахування різних світоглядів.

· Ознаки системно-екологічного підходу такі:

· системне мислення:

· системний аналіз:

· операційні дослідження;

· структурне моделювання:

· стратегічне планування;

· комплексне оцінювання;

· системний менеджмент.

1.4 Науково-теоретичні основи системного екологічного управління

Теоретико-методологічна основа системного екологічного управління складається не тільки з базової природничо-філософської методології системного підходу, що є цементувальною або системоутворювальною, а й зі структурних складових, які визначають теоретичну, нормативну, функціональну і менеджерську методології.

Розглянемо їх, використовуючи при цьому принципи ієрархічної організації або принцип інтегрованих рівнів, що є загальними принципами формування ієрархій (дублювання порівняно різноякісних структур, які становлять у своїй організованій сукупності щось нове, тобто демонструють наявність властивості емерджентносгі, визначеність функціональної мети організації в межах зв’язків із середовищем і внутрішні можливості системи).

Під системоутворенням слід розуміти не тільки створення будь-якої системи як організаційної цілісності складових елементів (кількісний аспект), а й перетворення існуючих систем під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників (якісний аспект). У М. Ф. Реймерса такий процес має назву «складання систем» й здійснюється відповідно до екологічних законів:

· системної цілісності;

· подібності частини і цілого;

· емерджентності;

· необхідності різноманіття;

· повноти складових;

· надмірності системних елементів за мінімуму кількості варіантів організації;

· переходу від надмірності до самообмеження;

· переходу до підсистеми (принцип кооперування);

· підвищення ступеня ідеальності;

· системного сепаратизму;

· оптимальності;

· балансу консервативності і надмірності.

Характеристика системної організації екологічного управління

1. Вхід системи, через який надходять параметри діяльності і технологічні схеми виробництва, зовнішні екологічні характеристики

2. Вихід, що забезпечує відповідність виробленого виробничою системою продукту (послуги) екологічним вимогам, політиці

3. Екологічний моніторинг виробничих процесів, системний екологічний аналіз, оцінка відповідності, ідентифікація з використанням стандартних методологій

4. Система екологічного управління як функціональний процес поліпшення характеристик екологічності і гармонізації взаємодії з навколишнім середовищем

5. Система екологічного управління як механізм гармонізації збалансовує енергоспоживання за рахунок енергозбереження й дотримання екологічних вимог

6. Наявність інформаційного входу: система екологічного управління постійно збирає інформацію про вплив на навколишнє середовище і вплив середовища на виробничу систему, а також про результати своєї екологічної діяльності (для її подальшого коригування)

7. Стабільність: система екологічного управління може утримувати стабільний стан виробничої системи за незмінності параметрів її входу та виходу або може підвищувати рівень сталості життєдіяльності за рахунок екологічних аспектів

8. Диференціація: система екологічного управління рухається в напрямку розвитку її структури й постійного вдосконалення екологічних характеристик життєдіяльності

9. Еквіфінальність: різноманіття шляхів досягнення організаційних цілей за одночасної еко- логізаціїзагальних функцій управління.

Системи екологічного управління самі по собі є елементом наукової організації загальної системи і посилюють її здатність реагувати на зміни в навколишньому природному й правовому середовищах, на зниження рівня невизначеності або підвищення рівня адаптованості своїх структур відповідно до змін екологічних вимог життєдіяльності. Вони є прикладом наукового підходу, оскільки засновані на системних екологічних дослідженнях і аналітичних оцінках діяльності загальних систем у навколишньому середовищі.

НОРМАТИВНА МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Під нормативною методологією системного екологічного управління слід розуміти нормативно-правові основи формування і здійснення процесу екологічного управління згідно з чітко регламентованими процедурами підготовки, прийняття і реалізації рішень, що закріплені як в офіційно визначених міжнародних, так і у вітчизняних законодавчих та нормативних актах.

На сьогодні законодавча та нормативна регламентація екологічного управління в різних його модифікаціях визнається як найбільш розвинена і структурована.

Система нормативної регламентації екологічного управління містить міжнародні (світові), регіональні (європейські) і національні (державні, корпоративні, місцеві, громадські) вимоги до систем екологічного управління (рис. 2. 3).

Основними системоутворювальними міжнародними принципами екологічного управління, що проголошені на Всесвітньому саміті в Ріо-де- Жанейро і підтверджені в Йоганнесбурзі, є принципи запобігання, винуватця («забруднювач платить») і кооперування.

Принцип запобігання: у процесі ухвалення всіх рішень слід враховувати екологічні аспекти, щоб запобігти навантаженню на навколишнє середовище і досяіти еколого-соціоекономічної збалансованості. Усунення пошкоджень довкілля коштує набагато дорожче, ніж своєчасні запобіжні заходи.

Проблеми впровадження цього принципу полягають передусім в опорі зацікавлених груп.

Принцип винуватця: витрати на усунення шкоди, завданої навколишньому середовищу, має нести винуватець. Цей принцип слід впровадити на законодавчому рівні і зняти тягар витрат із платників податків.

Проблеми впровадження цього принципу полягають у його законодавчій невизначеності та методологічній, правовій і практичній складностях процедури визначення винуватця (тут може допомогти екологічний аудит).

Принцип кооперування: національні уряди повинні встановити виважені співвідношення між індивідуальною свободою та суспільними інтересами (потребами) з участю громадських сил. Для успішного здійснення процесу волевиявлення та ухвалення екологічної політики потрібні максимально широкі й точні знання екологічної ситуації. Для цього установи та орга нізації мають здійснити інформаційну кооперацію з використанням найсучасніших ідентифікованих методів екологічної оцінки.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой