Дослідження засад ймовірності банкрутства суб’єктів господарської діяльності

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Финансы


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ДИПЛОМНА РОБОТА

Тема роботи: ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАСАД ЙМОВІРНОСТІ БАНКРУТСТВА СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ЗМІСТ

Вступ

1. Нормативно-правові та теоретичні аспекти банкрутства суб'єктів господарської діяльності

1.1 Кризові явища, класифікаційні фактори

1.2 Правові та методологічні основи банкрутства підприємств в Україні

1.3 Процедура банкрутства як один із механізмів державного регулювання системою фінансового оздоровлення економіки

2. Аналіз фінансового стану підприємства ТОВ фірма «Лэнд»

2.1 Техніко-економічна характеристика підприємства

2.2 Аналіз структури та динаміки джерел формування та напрямів використання фінансових ресурсів підприємства та рівень його ділової активності

2.3 Аналіз ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства

2.4 Аналіз фінансових результатів діяльності підприємства та ймовірності його банкрутства

3. Основні напрямки запобігання банкрутства на ТОВ фірма «Лэнд»

3.1 Формування антикризового управління на підприємстві

3.2 Розробка рекомендацій щодо зниження загрози банкрутства на підприємстві та відновлення його платоспроможності

3.3 Впровадження методичних підходів управління фінансовим результатом підприємстві ТОВ фірма «Лэнд»

4. Охорона праці

4.1 Аналіз санітарно-гігієнічних умов праці фінансового відділу ТОВ фірма «Лэнд»

4.2 Техніка безпеки

4.3 Пожежна безпека

4.4 Охорона навколишнього середовища

4.5 Розробка заходів щодо охорони праці та розрахунок загальнообмінної вентиляції для видалення надлишкового тепловиделення із приміщення

Висновки

Перелік літератури

ВСТУП

Проблема пошуку і упровадження в практику таких форм і методів управління, використовування яких дозволяло б не доводити до кризи підприємство, незважаючи на загальну несприятливу ринкову обстановку, своєчасно виявляти кризові ризики, а у разі, коли результати діяльності приводять до банкрутства, дозволили б підготувати і реалізувати програму оздоровлення підприємства або найбільш безболісно і цивілізовано його ліквідовувати, знов отримала актуальність.

Управління будь-яким підприємством вимагає систематичної інформації про здійснювані господарські процеси, їх характер і обсяг, про наявність матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, їх використання, про фінансові результати діяльності. Основними джерелами такої інформації є дані поточного бухгалтерського обліку, які систематизуються у звітність. Така звітність має велике значення, оскільки використовується не тільки для оперативного контролю за ефективністю використання ресурсів, але й для діагностики ймовірності банкрутства підприємства на даному етапі його розвитку під впливом внутрішніх та/або зовнішніх несприятливих чинників, розробки програми антикризового управління. Основою антикризового управління є вироблення якнайменше ризикових управлінських рішень, які дозволили б досягти поставленої мети і результату при мінімумі додаткових ресурсів і малих негативних наслідках.

Метою дипломної роботи є дослідження ймовірності засад банкрутства на прикладі певного підприємства на основі впровадження нормативно-методологічної бази банкрутства та антикризового інструментарію.

Відповідно до поставленої мети у роботі вирішено наступні задачі:

1) розкрито сутність кризових явищ в економіці;

2) надано класифікацію факторів, що можуть спричинити кризовий стан;

3) викладено правові та методологічні основи банкрутства підприємств в Україні;

4) викладено порядок проведення процедури банкрутства згідно діючому законодавству;

5) досліджено ймовірність банкрутства на прикладі підприємства ТОВ фірма «Лэнд», проведено загальний аналіз техніко-економічних показників підприємства, проаналізовано ліквідність і платоспроможність підприємства за три роки поспіль, оцінено майновий стан та ділову активність підприємства;

6) викладено концептуальні підходи політики антикризового управління;

7) узагальнено рекомендації щодо запобігання банкрутства підприємств в Україні.

Об'єкт дослідження — процеси діагностики та попередження банкрутства підприємства.

Предмет дослідження — підприємство ТОВ фірма «Лэнд».

Методи дослідження. Методологічну основу досліджень складають законотворчі та нормативні акти, методичні розробки. Для розробки достовірності і обґрунтованості отриманих результатів в роботі використано методи структурно-логічного аналізу при побудові логіки і структури досліджень, системний підхід.

Інформаційну базу склали дані обліку і звітності підприємства, законодавчі і нормативні документи, роботи провідних вчених О. О. Терещенка, Б. М. Полякова, В. В. Ковальова, І.А. Бланка та інших.

Одержані результати можуть бути використані для розробки рекомендацій щодо зниження загрози банкрутства на промислових підприємствах.

1. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ БАНКРУТСТВА СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 Кризові явища, класифікаційні фактори

Із появою ринкових відносин українські товаровиробники зіткнулися з проблемою різкого скорочення виробництва, з катастрофічним зростанням дебіторської і кредиторської заборгованості, неминучим зниженням фінансової стійкості і платоспроможності. Непідготовленість до роботи в кризових умовах і, як наслідок, невміле управління цими процесами, сприяло тому, що стан багатьох підприємств наблизився до кризового. Через різні причини і ряд зовнішніх і внутрішніх чинників багато підприємств України виявилися збитковими і знаходяться на тій або іншій стадії фінансової кризи, тобто загрози неплатоспроможності і банкрутства.

Тому особливого значення придбала проблема пошуку і упровадження в практику таких форм і методів управління, використовування яких дозволяло б не доводити до кризи підприємство, незважаючи на загальну несприятливу ринкову обстановку, а у разі, коли результати діяльності приводять до банкрутства, дозволили б підготувати і реалізувати програму оздоровлення підприємства або найбільш безболісно і цивілізований його ліквідовувати.

Антикризове управління активізує функціональні аспекти по виявленню і подоланню причин, перешкоджаючих оздоровленню підприємства, і реалізації заходів, оновлюючих його платоспроможність.

Першим кроком в антикризовому управлінні є виявлення причин кризи на даному підприємстві за результатами аналізу існуючих умов хазяйнування. Тому оцінка можливості виникнення кризи в діяльності окремої організації - дуже важливе питання в проблематиці сучасного управління. Можливість кризи визначається ризикованим розвитком, який виявляється у вірогідності виникнення кризи, небезпеки кризових ситуацій. А така небезпека існує майже завжди.

Грецьке слово «Krisis» означає рішення, поворотний пункт або результат. Криза — це переломний етап у функціонуванні будь-якої системи, на якому вона піддається дії зовні або зсередини, коли ці дії вимагають від системи якісно нового реагування [11].

Основна особливість кризи полягає в загрозі руйнування самої системи, організації, підприємства (в цілому — компанії). Економічна криза в компанії означає важкий фінансовий стан, що характеризується незадовільним значенням цілого ряду показників (коефіцієнтів): платоспроможність, рентабельність, оборотність, фінансова стійкість та інші. Таких показників існує множина. Самими універсальними і наочними індикаторами залишаються кінцеві фінансові результати діяльності компанії: розмір валового прибутку і рівень рентабельності. Як правило, першою ознакою кризового стану в компанії є негативний фінансовий результат — валовий збиток від діяльності, зниження рівня рентабельності або стрімке скорочення розміру прибутку по періодах (якщо збитки не були заплановані як необхідний етап в розвитку бізнесу).

Практика показує, що кризи не тільки можливі, вони відображають власні ритми розвитку кожної окремої організації, часом не співпадаючі із ритмами загального розвитку або розвитку інших організацій. Кожна організація має свій потенціал розвитку, свої умови його здійснення і підкоряється закономірностям циклічного розвитку всієї соціально-економічної системи. Тому вона знаходиться в стані певного відношення до загальних циклів економіки, маючи при цьому власні цикли і кризовий розвиток. Стадії розвитку кризових ситуацій зумовлюють стадії антикризових заходів. Перша стадія кризи, часто прихована, виражається в падінні граничної ефективності капіталу, показників ділової активності, зниження рентабельності і розміру прибутку (криза в широкому значенні слова). Внаслідок цього погіршується фінансовий стан підприємства, скорочуються джерела фінансування і резерви розвитку.

Друга стадія кризи виражена в появі збитковості виробництва. Дана проблема розв’язується за допомогою методів стратегічного управління і реалізується шляхом добровільної реструктуризації підприємства. Вживані в цьому випадку способи розпізнавання кризи відмінні від інших своєю спрямованістю, методами і вимогами до початкової інформації.

Третя стадія розвиту кризових ситуацій означає практичну відсутність власних засобів і резервних фондів у підприємства. Ці фактори визначають негативний вплив на перспективи розвитку підприємства, довгострокове і середньострокове планування грошових потоків, раціональне бюджетування. Ця стадія розвитку кризи тісно пов’язана із значним скороченням виробництва, оскільки значна частина оборотних коштів спрямовується не на виробничий процес, а на погашення збитків і обслуговування збільшеної кредиторської заборгованості.

Четверта стадія кризи констатує стан критичної неплатоспроможності суб'єкта, що хазяйнує. Підприємство не має можливості профінансувати навіть скорочене відтворювання виробничого процесу і основних фондів, продовжувати платежі за попередніми зобов’язаннями. Виникає реальна загроза зупинки або припинення виробництва, а потім і банкрутства. В цій ситуації використання розрахунків коефіцієнтів ліквідності, забезпеченості власними оборотними коштами відновлення платоспроможності та інших, дозволяє встановити, по-перше, наявність факту фінансової неспроможності, по-друге, можливості нейтралізації виявленої неспроможності через процедуру банкрутства.

Уточнення понять етапів кризи підприємства і його банкрутства, приводить до висновку, що перша, друга і частково третя стадії кризи фірми складають зміст кризи для його власників. Четверта стадія розвитку кризи являє реальну загрозу для кредиторів. Введення в науковий оборот цих понять і їх обґрунтовування збагатило теорію антикризового управління пояснення специфіки діагностичних процедур банкрутства на кожній стадії кризи [14].

Дослідження причин, які обумовлюють виникнення кризи, дозволяє запропонувати наступну класифікацію чинників виникнення кризових ситуацій в діяльності підприємства [13]:

Зовнішні чинники:

1) тип економічної системи;

2) незбалансована кредитна політика та (або) її повна відсутність;

3) структура потреб населення;

4) рівень доходів і накопичень населення;

5) величина платоспроможного попиту клієнтів-підприємства;

6) фаза економічного циклу;

7) політико-правова незбалансованість і економічна невизначеність державного регулювання;

8) темп і розмір інфляції;

9) науково-технічний і інформаційний розвиток виробничого циклу;

10) рівень культури суспільства;

11) міжнародна конкуренція.

Внутрішні чинники:

1) помилкова ринкова філософія фірми;

2) відсутність або неправильні принципи її дії;

3) нераціональне використовування ресурсів і низька якість продукції;

4) невисокий рівень менеджменту і маркетингу;

5)невідповідність рівня управлінської і організаційної культур підприємства його технологічній структурі.

Як правило, вищевказані чинники не є безпосередніми причинами виникнення кризи на тій або іншій стадії життєвого циклу конкретного підприємства і тим більше його банкрутства. Проте вони впливають на розвиток чинників погіршення фінансово-економічного і господарського стану цього підприємства. Причини кризи і банкрутства підприємств обумовлені непродуманістю менеджменту або його помилками. В цих умовах підвищується значущість діагностики банкрутства у виявленні і розпізнаванні кризи, що наближається.

На рис. 1.1 надано основні причини фінансової кризи на підприємстві.

Рисунок 1.1 — Причини фінансової кризи на підприємстві [43]

Основні причини неплатоспроможності і подальшого банкрутства підприємств класифікують також за макроекономічним та і мікроекономічним характером.

До причин макроекономічного характеру слід віднести:

1) неврівноваженість попиту і пропозиції, відсутність гнучкого цінового механізму, при неплатежах ринкова вартість товару знижується і не заповнює реальних витрат;

2) накопичення вітчизняної інфляції (девальвація, накопичення внутрішнього і зовнішнього боргів), в таких масштабах, в яких економіка не може обслужити;

3) непродумана фіскальна політика.

До причин мікроекономічного характеру відносяться:

1) різні форми слабкого менеджменту. Збої в ланцюжку: постачання — виробництво — реалізація (Гроші - товар — гроші). Життєздатність підприємства визначається часткою грошових коштів від основної діяльності в достатній готівці, щоб покрити поточні витрати, вдаючись до короткострокового кредитування в самих крайніх випадках.

2) пасивна поведінка підприємства на ринку («поганий товар») погіршує платоспроможність, звужуються ринки збуту, скорочується виробництво. Пасивна поведінка багато в чому визначається погіршенням стратегічних позицій, необхідних для розширення основної діяльності.

3) відсутність диверсифікованого підходу до підбору постачальників і покупців унаслідок складності при паралельній роботи із декількома постачальниками і споживачами, через невміння оперувати різними цінами і відстанями.

4) зниження об'ємів випуску продукції, об'ємів реалізації, яке приводить до зменшення розміру оборотних коштів, що з урахуванням інфляційних втрат, веде до скорочення грошових надходжень [9].

У розвитку будь-якого підприємства існує вірогідність настання кризи. Характерною особливістю ринкової економіки є те, що кризові ситуації можуть виникати на всіх стадіях життєвого циклу підприємства: становлення, зростання, зрілість, спад.

Причиною криз є також загострення до критичного рівня внутрішніх суперечностей підприємства, порушення стану рівноваги в його функціональних підсистемах. Причини криз можуть бути різними.

Кризові явища і ситуації якнайповніше можна класифікувати по ознаках, наведених у табл. 1.1 [37].

Таблиця 1.1 — Розподіл кризових явищ за класифікаційними ознаками

Класифікаційна ознака

Вид кризових явищ і ситуацій

Приналежність до країни функціонування суб'єкта управління

Зовнішні за межами країни

Внутрішні в межах країни

Рівень виникнення

Суб'єкта управління (мікрорівні)

Галузеві (групові)

Міжгалузеві

Регіональні

Державні Світові (глобальні)

Сфера походження

Соціально-політичні

Адміністративно-законодавчі

Виробничі

Комерційні

Фінансові

Природно-екологічні

Демографічні

Геополітичні

Причини виникнення

З невизначеністю щодо майбутнього

З недоліком інформації

Особові (суб'єктивні)

Ступінь системності

Системні

Не системні (унікальні)

Можливість прогнозування

Прогнозовані

Частково прогнозовані

Ступінь реалізації

Ті, що реалізувалися

Ті, що не реалізувалися

Час прийняття рішення з антикризового управління

З наперед виробленою стратегією управління

З прийняттям поточних рішень з антикризового управління

Вплив на діяльність суб'єкта управління

Ті, що руйнують суб'єкти управління

Частково руйнують суб'єкт управління

Не впливають на суб'єкт управління

Усі наведені вище основні причини і принципи виникнення кризового стану тісно пов’язані. Важливим в системі подолання кризових явищ можна вважати визначення виду кризи:

1) стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);

2) криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);

3) криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові зв’язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:

1) фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

2) фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

3) кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

Термін ''антикризове управління'' виник порівняно недавно, але вже придбав своє визнання та отримав поширення як у науковому, так і в практичному середовищі. Сьогодні це один з найбільш популярних видів менеджменту, особливо актуальний для більшості підприємств України.

Антикризове управління — це управління, у якому під тиском запланованих чи випадкових факторів поставлено певним чином передбачення небезпеки кризи, аналіз її симптомів, заходів для зниження негативних наслідків кризи і використання її факторів для наступного стійкого розвитку організації.

Антикризове управління у контексті фінансової санації підприємств — це управління, завданням якого є передбачення небезпеки кризи, аналіз її симптомів, застосування певних заходів для зниження негативних наслідків кризи, залучення ресурсів на підприємство для подолання кризи та для його наступного розвитку.

Завдання антикризового управління визначаються стадієй кризи і як наслідок формують ієрархічну систему взаємозв'язаних завдань. Формування теоретичних основ антикризового управління передбачає в першу чергу:

1) розробку теорії кризи підприємства як мікроекономічної системи;

2) виділення типів і видів криз, причин та наслідків їх виникнення;

3) дослідження генезісу розвитку;

4) виявлення індикаторів окремих фаз та стадій криз.

У залежності від жорсткості тимчасового обмеження та стадії розвитку кризи в якості однієї з специфічних підсистем антикризового управління пропонується розглядати арбітражне управління під контролем кредиторів та господарського суду у випадку порушення справи про банкрутство підприємства. Його цілями є: підвищення ефективності процедури банкрутству для кредиторів підприємства (найбільш повне та оперативне виконання зобов’язань) та власників підприємства (мінімізація збитків та втрат, зберігання капіталу).

Досягнення завдань антикризового управління припускається проводити за трьома блоками (етапами), які між собою пов’язані: діагностика, санація та профілактика.

Існують різні стратегії антикризового управління. Найбільш важливими є наступні прийоми: попередження кризи, підготовка до її появи (превентивні заходи); вичікування зрілості кризи на базі надійного прогнозування для успішного вирішення проблем її подолання; протидії кризовим явищам, уповільнення її процесів (активна оборона); стабілізація ситуації за допомогою використання резервів, додаткових ресурсів на основі заздалегідь розроблених заходів антикризового управління; розрахування ризику на стратегічний період; створення умов усунення наслідків кризи; повне подолання кризового становища; організація системи спостереження за можливостями повторення кризових явищ.

У розвитку будь-якої організації існує вірогідність настання кризи. Характерною особливістю ринкової економіки є те, що кризові ситуації можуть виникати на всіх стадіях життєвого циклу підприємства: становлення, зростання, зрілість, спад.

Подолання криз повинно бути керованим процесом. Управління кризовим підприємством — це творчість, яка вимагає ретельного розрахунку і уміння передбачати розвиток підприємства в майбутньому. Вищий рівень цієї творчості виявляється в умінні розробляти і своєчасно застосовувати оздоровчі і профілактичні заходи проти неспроможності підприємства.

Наявність достатнього запасу часу для прийняття рішення з антикризового управління грає головну роль в умовах постійного дефіциту часу в кризових ситуаціях. Основними документами для прийняття рішення служать стратегічний план розвитку підприємства і перелік антикризових заходів. При їх відсутності менеджери ухвалюють рішення «на ходу», в умовах стресу і дефіциту часу. Дослідження показали, що в стресовому стані рівень мислення людини знижується на 90% від нормального [38].

1.2 Правові та методологічні основи банкрутства підприємств в Україні

Правові основи банкрутства в Україні містяться, насамперед, у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом», що замінив прийнятий в 1992 році вперше в Україні Закон «Про банкрутство» [4]. Законодавство про банкрутство повинно виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Відомо багато інструментів державного регулювання економіки. Умовно їх множину можна розділити на дві групи [31]:

1) методи прямого регулювання — оподаткування, надання пільг, субвенцій, цільової допомоги регіонам і галузям, гарантій, державного замовлення, протекціонізм (по відношенню до вітчизняних товаровиробників), здійснення цільових програм соціально-економічної спрямованості;

2) методи нормативної дії - законотворчість в економічній сфері як спосіб встановлення норм взаємодії господарюючих суб'єктів, міжбюджетна взаємодія центру, підприємств і місцевих органів самоврядування, формування відносин, пов’язаних з власністю.

Розвиток цивілізації сприяв формуванню милосердного відношення до неспроможних боржників і розробки норм, законодавчо регулюючих відносини між суб'єктами при неспроможності. Існування інституту банкрутства зумовлено необхідністю розв’язання проблем, пов’язаних з неплатоспроможністю суб'єктів господарської діяльності. Його значення полягає в тому, що, з одного боку, з господарського обігу при ліквідації виключаються неплатоспроможні суб'єкти, що сприяє оздоровленню ринку, а з іншого боку — цей інститут дає можливість добропорядним та відповідальним підприємствам, організаціям реорганізувати свою діяльність та отримати шанс для досягнення фінансової стабільності.

Передбачена законодавством про банкрутство можливість застосування до неплатоспроможних підприємств, що знаходяться у тяжкому становищі, реорганізаційних процедур, дозволяє їм відновити статус повноцінних суб'єктів ринкових відносин, заохочує підприємницьку ініціативу і ризик, оскільки в разі невдачі вони в значній мірі будуть захищені від тяжких наслідків банкрутства. Однак поряд з тим, банкрутство може бути використано в неправомірних цілях, що представляє собою навмисне (фіктивне) оголошення підприємства банкрутом для того, щоб приховати перекачування коштів, пограбування вкладників та інші фінансові злодіяння. Звертаючи увагу на цю двобічність результатів проведення банкрутства, приходимо до висновку, що процедура банкрутства повинна підлягати жорсткому регулюванню з боку держави, перш за все через законодавчі акти та інші документи нормативно-правового характеру. Механізм проведення процедури банкрутства зумовлює той факт, що законодавство про банкрутство є однією з найважливіших складових частин правової бази ринкової економіки в кожній країні [42].

Крім того банкрутство повинно бути предметом державного регулювання в силу негативних наслідків діяльності фінансово неспроможних суб'єктів господарювання для розвитку економіки країни в цілому. Ці негативні наслідки характеризуються наступними моментами:

1) фінансово неспроможні підприємства представляють серйозні фінансові ризики для успішно працюючих підприємств — його партнерів, завдаючи їм суттєву економічну шкоду в процесі своєї діяльності. Це знижує загальний потенціал економічного розвитку країни;

2) фінансово неспроможне підприємство ускладнює формування доходної частини державного бюджету та позабюджетних фондів, уповільнюючи реалізацію передбачених програм економічного та соціального розвитку;

3) неефективно використовуючи надані йому кредитні ресурси в товарній та грошовій формі, фінансово неспроможне підприємство впливає на зниження загальної норми прибутку на капітал, що використовується в сфері підприємництва;

4) примусово скорочуючи об'єми своєї господарської діяльності у зв’язку з фінансовими труднощами, такі підприємства є винуватцями скорочення чисельності робочих місць та кількості зайнятих в суспільному виробництві, посилюючи тим самим соціальну напругу в країні.

У світовій практиці законодавство про банкрутство з самого початку розвивалося за двома принципово різними напрямками. Один з них базувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторам, що супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи були закладені в американській моделі, основна мета якої полягає в тому, щоб реабілітувати компанію, відновити її платоспроможність. Однак в сучасних умовах в законодавстві розвинутих країн відсліджується тенденція до зближення, поєднання даних принципів. Особливість даної галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільш динамічних областей правового регулювання. Задачею, яка повинна бути вирішена законодавством про неплатоспроможність, являється або відновлення платоспроможності (оздоровлення) боржника, або за умов неможливості її вирішення — проведення справедливого розподілу майнових збитків серед всіх суб'єктів права, чиї інтереси можуть бути зачеплені неплатоспроможністю боржника [42].

В світовій практиці існують декілька варіантів цілей та задач законодавства про неплатоспроможність:

1) надання можливості підприємству справитися з тимчасовими фінансовими труднощами;

2) забезпечення справедливих колективних дій кредиторів;

3) захист активів боржника від розкрадання;

4) захист підприємства як економічної структури;

5) захист найманих робітників; - можливість реорганізації;

6) захист вимог кредиторів;

7) надання боржнику можливості почати нове економічне життя після невдачі [36].

Законодавство про неплатоспроможність дає можливість юридичним і фізичним особам, нездатним виконати свої фінансові зобов’язання, звільнитися від більшої частини свого боргу, а підприємствам, які серйозно займаються своєю діяльністю, надається можливість реорганізувати виробництво, знову набуваючи таким чином фінансової стабільності.

Позитивне значення інституту банкрутства складається з трьох складових: вигода окремо взятої особи (при цьому не важливо, чи є ця особа боржником чи кредитором), вигода держави та вигода економічної системи в цілому. Норми законодавства створюють правові основи для відновлення «прогорілого» підприємства, а отже вони стимулюють підприємницьку діяльність, інвестування, прийняття на себе ризику.

Законодавство про неплатоспроможність безпосередньо не заохочує інвестиції, однак воно пом’якшує деякі з найбільш несприятливих наслідків невдачі в веденні бізнесу. Індивідуальний підприємець, група індивідуальних підприємців або підприємство навряд чи б інвестувало кошти в нову справу, отримували би кошти в кредит і т.п., якщо б невдача обов’язково призводила до довічного боргу або до злиднів.

Законодавче закріплення реорганізації та банкрутства надає шанс відновити благополуччя та взяти «новий» старт. Добросовісно діючі особи можуть ставити себе майже у будь-яку форму фінансової залежності з впевненістю, що при необхідності вони отримують можливість почати все з початку та прийти в майбутньому до фінансового процвітання. Інтерес держави в існуванні інституту неплатоспроможності полягає в тому, що, поновив своє фінансове благополуччя, підприємства знову стають суб'єктами оподаткування.

До 1999 р. процедура банкрутства в Україні здійснювалася згідно з Законом України «Про банкрутство», прийнятим 14 травня 1992 року. Хоч цей Закон і був спрямований на виконання трьох класичних функцій (служити механізмом припинення непродуктивного використання активів неспроможних господарників вести власний бізнес; бути механізмом реабілітації підприємств, що опинилися на межі банкрутства, але ще мають деякі резерви для свого оздоровлення через фінансову реорганізацію; служити механізмом остаточної сплати боргу кредиторам), все ж таки мав низку вад, які згодом стали гальмувати проведення ринкових реформ в країні [36]. Прийнятий в 1992 році Закон не передбачав можливості ефективно впроваджувати механізм санації та фінансового оздоровлення підприємств-боржників через своє потенційне спрямування, перш за все, на їх ліквідацію. До основних вад цього закону, які, виходячи з практики його застосування, гальмували своєчасне проведення реструктуризації підприємств та організацій, повернення заборгованості кредиторам, можна віднести:

1) приниження ролі запобігаючих процедур банкрутства — реорганізації та реструктуризації неплатоспроможних підприємств;

2) недостатню визначеність повноважень учасників процесів (зборів кредиторів, розпорядників майна та ліквідаційних комісій, боржників, а також органів, уповноважених управляти державним майном, частками, акціями, що належать державі);

3) нечіткість проведення процедур досягнення мирової угоди, санації та ліквідації підприємств-банкрутів, повноважень учасників цих процедур;

4) відсутність процедури прощення боргів;

5) нерегламентовані строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута;

6) не було передбачено наявності фахівців з питань банкрутства — розпорядників майна, ліквідаторів підприємств-банкрутів та їх підготовки, навчання, сертифікації й ліцензування з боку держави [42].

Недоліки даного Закону, на думку фахівців, були викликані, перш за все, відсутністю в Україні на час його прийняття реального досвіду: Закон писався тоді, коли ще не було практики вирішення конфліктних ситуацій, що пов’язані з процесом банкрутства, в арбітражних судах. До того ж для економічного життя України процеси банкрутства в перші роки започаткування ринкових реформ не були основними.

Вирішити проблеми з питань банкрутства був покликаний прийнятий Верховною Радою 30 червня 1999 року Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство». Ідеологію Закону його автори відобразили у новій назві: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка покликана допомогти боржнику, що опиняється в стані неплатоспроможності часто в силу причин, які можуть бути усунені. Даний Закон був введений в дію з 01. 01. 2000 року.

Сторони та учасники провадження у справі про банкрутство згідно Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» показані на рис. 1.2.

Рисунок 1.2 — Сторони та учасники провадження у справі про банкрутство згідно Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

Отже, до числа учасників процедури банкрутства згідно статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» віднесені: сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Практика дії старого Закону «Про банкрутство» показала, що підприємства всіляко зволікали процедуру банкрутства, оскільки їх страхала її складність та саме слово «банкрут», розцінюване як «злочинець». При неефективності зроблених спроб фінансової реанімації суб'єкти господарської діяльності вважали за краще оголосити про самоліквідацію.

Поза сумнівом, самоліквідація має декілька позитивних моментів [38]:

1) За ситуації, коли підприємство самостійно визнає свої борги, провадження справи про банкрутство за ініціативою якого-небудь кредитора маловірогідно. Якщо раніше було проведено розділення, і хоча б одне з виділених виробництв виявилося рентабельним, то у головного підприємства є можливість перевести ліквідні активи на цей підрозділ. При банкрутстві розділення признається недійсним.

2) Ліквідаційна комісія, вибрана з числа власників, самостійно керує продажем майна і роздачею боргів, навіть в декілька іншому порядку, чим передбачено Законом.

Практика показує, що своєчасне і грамотне застосування процедури банкрутства ефективніше, ніж самоліквідація, тим паче, що новий Закон дає шанс підприємству не на ліквідацію, а, перш за все, на відродження.

Не можна допустити, щоб Законом користувалися в інших цілях. Для цього існують статті Кримінального кодексу України: ст. 218 «Фіктивне банкрутство», 219 «Доведення до банкрутства», 220 «Приховання стійкої фінансової неспроможності», 221 «Незаконні дії при банкрутстві» [2].

У ст. 218 «Фіктивне банкрутство» розкривається як явно помилкова офіційна заява громадянина — засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, а також посадовця суб'єкта господарської діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом, якщо такі дії заподіяли крупний матеріальний збиток кредиторам або державі.

У ст. 219. «Доведення до банкрутства» визначене як умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або на користь третіх осіб, здійснення власником або посадовцем суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели стійку фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності, якщо це заподіяло крупний матеріальний збиток державі або кредитору. Об'єктивна сторона даного злочину включає діяння по умисному створенню або збільшенню неплатоспроможності, злочинні наслідки у вигляді крупного матеріального збитку і причинного зв’язку між ними. Умисне доведення до банкрутства може скоюватися різними діяннями, наприклад шляхом здійснення явно невигідних, не відповідних нормальній практиці операцій; забір на себе чужих боргів як поручитель; зменшення активів тощо.

Ст. 220 «Приховання стійкої фінансової неспроможності» передбачена відповідальність за умисне приховання громадянином-засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також посадовцем суб'єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом представлення недостовірних відомостей, якщо це заподіяло крупний матеріальний збиток кредитору. Об'єктивна сторона складу даного злочину полягає в прихованні фінансової неспроможності шляхом надання недостовірних відомостей, які підтверджують фінансову неспроможність даного господарюючого суб'єкта.

Караються також незаконні дії при банкрутстві згідно ст. 221 «Незаконні дії при банкрутстві». Умисне приховання майна або майнових зобов’язань, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження або знищення, а також фальсифікація, приховання або знищення документів, що відображають господарську або фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадянином-засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також посадовцем суб'єкта господарської діяльності при банкрутстві і заподіяли крупний матеріальний збиток.

В даний час, коли Україна переживає вельми хворобливий період Світової кризи, при банкрутстві державних підприємств потрібна особлива обережність. Необхідний строгий контроль з боку держави — Фонду державного майна, податкових адміністрацій, вищестоящих органів, а також підтримка таких підприємств. Відносно приватних підприємств, навпаки, лояльність проявляти не слід, оскільки це може підірвати довір'я до приватного підприємництва, понизити темпи його розвитку. Банкрутство зобов’язано підтримувати високу розрахунково-платіжну дисципліну.

Особлива увага приділяється контролю за проведенням санації в процедурі банкрутства. Один із шляхів санації - реорганізація або реструктуризація. Мета цього виду санації - створення повноцінних суб'єктів господарської діяльності, які здатні ефективно функціонувати в умовах ринкової економіки, випускати конкурентоздатну продукцію. У процедурі банкрутства це може бути злиття, приєднання, розділення, перетворення, ці етапи повинні бути закріплені і затверджені Планом санації.

Відповідно до Методичних рекомендацій по проведенню реструктуризації (реорганізації) державних підприємств, затверджених Міністерством економіки України «Реструктуризація підприємства — це проведення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, організаційно-правових форм, здатних привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення випуску конкурентоздатної продукції, підвищенню ефективності виробництва» [38].

Проект реструктуризації повинен містити:

Економічне і політичне обґрунтовування необхідності проведення реструктуризації, його вигоди в порівнянні з іншими формами санації і ліквідацією — орієнтир — збереження підприємства як такого, платника податків, збереження робочих місць, участь у виробництві національного продукту.

Комплекс заходів щодо реструктуризації: шляхи і методи рішення виробничо-технічних, фінансових, екологічних, соціальних проблем.

Опис правових форм реструктуризації, послідовність кроків, що робляться.

Техніко-економічне обгрунтовування рентабельності виробництва, що зберігається, формування кошторису витрат на проведення реструктуризації і визначення джерел фінансування, розрахунок ефективності проведення реструктуризації.

Можливими заходами щодо реструктуризації у санації є зміна форми власності шляхом викупу і корпоратизації підприємства; розукрупнення підприємства, виділення нерентабельних структурних підрозділів, їх закриття або перепрофілювання.

Розглянемо зміну форми власності шляхом викупу і корпоратизації підприємства. У цій процедурі обов’язкова участь органу управління, органу з приватизації, Антимонопольного комітету України. З погляду стратегічної корпоратизації державних підприємств в Україні цей шлях підтримуватиметься з боку держави. По-перше, заміна неефективного власника на ефективного, по-друге, погашаються борги і підприємство перестає бути банкротом, стає повноправним, звільненим від боргів, платником податків. Шляхи — передача частини акцій санатору в обмін на погашення боргу перед кредиторами. Або акціонування підприємства і роздача акцій між кредиторами. Проте, цей вид реструктуризації не застосований для особливо небезпечних підприємств. Наприклад, у вугільній галузі немає повного прикладу корпоратизації шахти, бо відсутній такий інвестор, який би узяв на себе високу відповідальність за безпечне ведення виробничо-господарської діяльності підприємства, яке вимагає великих капітальних вкладень в розвиток (розробку нових горизонтів та пластів), відкритим залишається питання про ліквідацію наслідків можливих аварій.

Розукрупнення підприємства, виділення нерентабельних структурних підрозділів, їх закриття або перепрофілювання. Проблематика постає в тому, що таки розділеним підприємствам край необхідним є фінансування або стартовий капітал. В цьому випадку слід добре зважити переваги укрупнення. Ефект масштабу, тобто ефективність підприємства вище, якщо виробнича потужність підприємства займає велику частку сукупного ринку, тоді досягається економія на витратах виробництва на одиницю продукції, що випускається, і великий прибуток. Таким чином, більш живучі галузі з високим ступенем концентрації.

Ще одна з переваг полягає в ефекті «крупного покупця ресурсів» — підприємства можуть вимагати і добиватися від партнерів-постачальників більш низьких цін або системи знижок, або відстрочення платежу за ресурси, крім того, легше протидіяти міжнародній конкуренції, спільно вести антидемпінгову боротьбу. Слід враховувати, що підприємства олігополії взаємно були зв’язані між собою ціновою політикою і реакцією з боку конкурентів на ухвалювані стратегічні рішення. Злиття підприємств, при якому боржник перестає існувати як юридична особа. Як правило, це поглинання ефективним власником — інвестором неприбуткового підприємства — банкрута. В тому разі без згоди Антимонопольного комітету не обійтися.

1.3 Процедура банкрутства як один із механізмів державного регулювання системою фінансового оздоровлення економіки

Нова редакція Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» суттєво відрізняється від старого Закону, який складався лише з 22 статей та мав дуже багато «білих плям» [4]. Положення нового Закону викладено в 356 пунктах та 450 підрозділах і частинах, які згруповано до 53 статей у 7 розділах. При підготовці нового варіанту Закону приймали участь цілі комітети Верховної Ради, окремі депутати, спеціалісти Вищого арбітражного судe, Агентства з питань банкротства, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, суспільні юридичні організації тощо.

Спеціалісти Агентства з питань банкрутства напередодні прийняття нового Закону стверджували, що виявлених раніш недоліків вдалося уникнути, вони сподіваються, що завдяки новому механізму банкрутства, основне спрямування якого — «вилікувати хворі підприємства», удасться запобігти значних втрат, які щорічно наносяться держбюджету, зменшити бюджетні витрати по фіктивних фірмах, що створювалися для разових операцій з переведення коштів до офшорних зон та «податкових гаваней», для підгонки сум відшкодування ПДВ з державного бюджету.

Закон структуровано таким чином, що майже половину його тексту присвячено запобіганню банкрутству суб'єктів підприємницької діяльності, його досудовим та судовим санаційним процедурам, четверту частину — особливостям застосування положень до окремих суб'єктів господарювання: містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, сільський (фермерських) господарств, страхових організацій та професійних учасників ринку цінних паперів, а також громадян-підприємців.

На рис. 1.3 надана основна концепція досудової санації державних підприємств, основні положення якої виписані у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

Що стосується банкрутства комерційних банків, то процес їх банкрутства регулюється Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Отже, концепція нового Закону передбачає виконання триєдиної задачі.

По-перше, припинити непродуктивне використання виробничих потужностей. По-друге, запобігти розбазарюванню майна неплатоспроможних підприємств. По-третє, задовольнити претензії та вимоги кредиторів.

Говорячи про відмінність вищезгаданих законів, перш за все слід відмітити, що нова редакція Закону містить більш правильне визначення банкрутства [36].

В старому Законі під банкрутством розумілася пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

Старий Закон не давав пояснювань щодо терміну «неспроможність», тому вже саме визначення «неспроможність підприємства» носило в собі деяку невизначеність, оскільки фінансові проблеми підприємства можна розрізняти за ступенем складності. З одного боку, неплатоспроможність може бути тимчасовою, і це становище підприємство може виправити. У такому разі можна вказувати лише на недостатність обігових коштів. З іншого боку, неплатоспроможність може бути викликана тим фактом, що зобов’язання компанії перекривають її активи, іншими словами, її власний капітал має від'ємне значення. Таким чином, лише невизначеність з поняттям банкрутства ускладнювала процес виявлення дійсно неплатоспроможних підприємств.

Згідно з новим Законом, банкрутство — це визнана господарським (раніш — арбітражним) судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Нова редакція Закону під неплатоспроможністю розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності. Введення ясності в визначенні основних понять є дуже важливим, адже відтепер банкротами можуть бути об’явлені дійсно неспроможні підприємства, а не ті, які відчувають тимчасовий брак коштів.

До того ж дуже важливим є визначення умов порушення справ про банкрутство. Відповідно до статті 6 нової редакції Закону справа про банкрутство може бути порушена, якщо виконуються наступні дві ознаки.

Першою ознакою є закінчення тримісячного терміну з дня, встановленого для погашення боржником безспірних вимог кредиторів. Даний підхід грунтується на тому, що усі учасники майнового обігу повинні своєчасно оплачувати куплені товари, виконані на їх користь роботи, надані їм послуги, своєчасно повертати отримані суми кредитів тощо. До речі, такий же строк передбачено відповідним законодавством інших країн СНД, зокрема Росії та Білорусі. Як бачимо, в основу цієї ознаки банкрутства покладено критерій «неплатоспроможності», який полягає в тому, що боржник більше трьох місяців не може розрахуватися з кредиторами по безспірних вимогах, тобто за таких умов неспроможність підприємства набуває вже постійного, а не тимчасового характеру.

Другою ознакою банкрутства є досягнення сукупною заборгованістю боржника за безспірними вимогами кредиторів рівня в триста мінімальних заробітних плат. Якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) складають суму, що не досягає зазначеного рівня, справа про банкрутство не може бути порушена. Поява останньої ознаки у вітчизняному законодавстві про банкрутство є однією з найбільш помітних новел нового Закону і найбільш помітним чинником, який впливає на практику судового розгляду цієї категорії справ. Одним з позитивних наслідків появи в законодавстві даної новели стає гарантія збереження ділової репутації підприємства, оскільки раніше діючий Закон дозволяв запустити судовий механізм банкрутства за наявності боргу хоч в одну копійку. Навіть після визнання за результатами процедури банкрутства боржника вільним від боргів страждала ділова репутація підприємства, яке за постановою суду отримувало тавро банкрута. Такий підхід нерідко «ставив хрест» на подальшій діяльності підприємств, які, як правило, мають партнерів як у близькому, так і в далекому зарубіжжі. Все це не сприяло стабілізації економіки держави і не враховувало її реалій. Водночас це нововведення не перешкоджає кредиторам, кожен з яких має безспірні вимоги до боржника, об'єднати їх з метою ініціювання порушення провадження справи про банкрутство божника.

Важливим моментом є розширення кола осіб, до яких у разі їхньої неплатоспроможності можуть бути застосовані процедури банкрутства. Суб'єктами банкрутства можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, а головною ознакою суб'єкта банкрутства встановлено здійснення ними підприємницької діяльності. Право подання позовної заяви про відкриття справи щодо банкрутства мають не лише кредитори, а й сам боржник.

Діючим Законом встановлено чіткі строки на всіх стадіях процедури, що дисциплінує учасників процесу та дозволяє вирішити проблему неплатоспроможності тим чи іншим шляхом в конкретних часових рамках.

Статтею 13 Закону з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів передбачено призначення господарським судом розпорядника майна, який призначається з числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі. Законом вирішене питання про оплату праці, відшкодування витрат арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), передбачено страхування життя та здоров’я арбітражного керуючого.

Згідно Закону надані наступні поняття в процедурі санації:

1) санація — система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника;

2) реструктуризація підприємства — здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов’язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів;

3) керуючий санацією — фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника [4].

Таким чином, санація повинна включати підвищення рівня рентабельності виробництва і діяльності в цілому, повернення дебіторської заборгованості, вдосконалення системи механізмів мінімізації ризиків, формування стратегічної фінансової і договірної політики підприємства, раціональне управління фінансовими потоками. В наборі заходів по оздоровленню підприємства Закон припускає гнучкість. Мета санації - відновити працездатність підприємства. Ми відновлюємо працездатність підприємства в ланцюжку постачальників і споживачів, відновлюємо платника податків.

Санація може розглядатися і як видалення з господарського поля підприємств на підставі діючих організаційно-правових норм. В такому разі санатор зобов’язаний надати бізнес-план і обґрунтовування рентабельності і фінансової стійкості з'єднаного підприємства на довгостроковий період. Високий ступінь відповідальності санатора обумовлений тим, що санатор берет собі на баланс як активи, так і зобов’язання боржника.

Питанню щодо мирової угоди в Законі присвячено розділ IV «Мирова угода», у якому чітко надано поняття мирової угоди, строки та умови її укладення, розгляд мирової угоди в господарському суді, умови недійсності мирової угоди або її розірвання та наслідки невиконання мирової угоди.

Отже мирова угода — це домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін (прощення боргів). Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів — членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой