Дослідження лексико-семантичної групи слів на позначення музичних інструментів в англійській та українській мовах

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВСТУП

Дана робота належить до галузі порівняльної лексикології і присвячена дослідженню лексико-семантичної групи слів на позначення музичних інструментів в англійській та українській мовах.

Протягом останніх десятиліть спостерігався інтенсивний розвиток досліджень у галузі семантики, були висунуті чисельні різноманітні проблеми, які знайшли відображення у працях багатьох лінгвістів.

Так, загальними питаннями значення слова, його структури, типів, способів його зміни займалися такі мовознавці, як Г. Б. Антрушина, В. В. Виноградов, В.В. Єлісєєва, І. В. Арнольд, А.А. Уфімцева, М. А. Кронгауз, С. В. Семчинський та інші. Питання системної організації лексичного складу мови розглядали наступні мовознавці: З. Д. Попова, І.А. Стернін, Г. П. Мєльніков, Ю. Д. Апресян, Ф.П. Філін тощо. Вивченню різноманітних тематичних и лексико-семантичних груп присвячені роботи Н.Д. Іванової, А. Ф. Малюги, І.Ю. Проценко, Ю.Є. Кійко, Л.В. Лисєйко, С.І. Бахтіної, Л. Б. Мартиновни, І.В. Домбровської, Н.О. Толстової та ін.

Найменування музичних інструментів є перспективним матеріалом семантичного дослідження, оскільки він є важливим джерелом міжпредметних знань. Семантика найменувань музичних інструментів була предметом досліджень багатьох вчених. Наприклад, Борликова Б. Х дослідила музичну термінологію у калмицькій мові, Ткаченко Н. Г в російській мові, Симоненко Л. О. в українській мові, Ешматова І.С. дослідила найменування музичних інструментів у російській та таджикській мовах, Самаркина Н. О. дослідила типи регулярних метаморфічних переносів на матеріалі ЛСГ музикальні інструменти в англійській і турецькій мовах. Актуальність мого дослідження полягає в тому, що семантика найменувань музичних інструментів хоча і була розглянута багатьма вченими в окремо взятих мовах, але в сучасному українському мовознавстві відсутнє зіставне дослідження семантики найменувань музичних інструментів в англійській та українській мовах.

Об`єктом дослідження є лексеми, що входять до лексико-семантичної групи (далі - ЛСГ) найменувань музичних інструментів (далі - НМІ) в англійській та українській мовах.

Предметом дослідження виступають семантика та особливості НМІ у зіставлюваних мовах.

Мета дослідження: вивчити і узагальнити теоретичну літературу, що присвячена проблемам дослідження лексичного значення слова, і виконати порівняльну характеристику ЛСГ НМІ в англійській та українській мовах.

Досягнення мети передбачає розв’язання наступних завдань:

* визначити поняття лексико-семантичної групи, її структуру, враховуючи думки різних лінгвістів;

* систематизувати теоретичні засади дослідження лексико-семантичних груп;

* провести кількісний аналіз ЛО на позначення музичних інструментів;

* розробити тематичну класифікацію НМІ;

* виявити спільні та відмінні риси у НМІ в українській та англійській мовах;

Методи дослідження: описовий метод, зіставний метод, метод кількісного аналізу, компонентний аналіз (аналіз словникової дефініції).

Матеріалом дослідження слугують 225 лексем на позначення музичних інструментів (115 лексем в українській та 110 лексем в англійській мовах), які було отримано в результаті суцільної вибірки з тлумачних словників англійської та української мов, при цьому було використано семантичний критерій відбору, наявність у словниковій дефініції слова семи укр. музичний інструмент/англ. musical instrument. Різниця у кількості досліджуваних лексем пояснюється наявністю лексем на позначення народних музичних інструментів, притаманних лише тій чи іншій культурі. Досліджуючи НМІ в зіставлюваних мовах можна дійти висновку, що лексем, які притаманні лише одній культурі, більше в українській мові. Цікавим є також той факт, що більшість цих аутентичних музикальних інструментів є ударними або шумовими. Наприклад укр. беребениця, бочка, брязльниця, вертушка, клепач, торохкатало.

Робота має традиційну структуру та включає в себе вступ, перший розділ, що складається з пунктів, другий розділ, що складається з структурно-семантичного аналізу групи, висновків та списку використаної літератури.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ НАІМЕНУВАННЬ МУЗИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

1. 1 Лексика як система

Оскільки головним у слові, тим, що визначає його суть і місце у загальній системі мови, є значення, то всі його елементи повинні передавати певне значення, тобто слово — це, насамперед, семантичний центр. В основі системності лексики лежать внутрішні, семантичні зв’язки слів, а сама лексична система мови як з погляду її складових частин, так і з погляду зв’язків, що існують між ними, є семантичною і виступає об'єктом дослідження лексикології та семасіології як система взаємозв'язаних, переплетених класів слів різних за обсягом та показниками. Цим зумовлюється особливий характер лексичної системи, її своєрідність і складність. Значення у мові утворюють внутрішні зв’язані ряди, основою яких є спільний елемент чи ознака і співвіднесеність цих рядів. Ці ряди за тим же принципом виступають членами рядів вищого рівня. Всі вони не тільки співвідносяться, але й взаємозв'язані і взаємозумовлені [24].

Термін ?система", яким користується сучасна лексикологія, позначає не просто суму всіх слів, він позначає набір елементів, пов’язаних і функціонуючих разом відповідно до певних законів. Це зв’язане однорідне ціле, що складається з взаємозалежних елементів, пов’язаних певним чином. Крім того, словниковий склад мови? адаптивна система, що постійно пристосовується до мінливих вимог та умов людської комунікації та культурного середовища. Він постійно розвивається, долаючи протиріччя між його поточним станом та новими завданнями і вимогами, які він має задовольнити [2, с. 23].

Різноманітність словникового складу, його відкритість, обсяг, динамізм, складність внутрішньої організації, зумовлена особливостями компонентів, давали певні підстави для сумнівів у правомірності системного тлумачення лексики або ж навіть повного його заперечення.

Як зазначив В. В. Виноградов: ?Якщо словниковий склад мови є системою, то які означальні елементи цієї системи, як вони у взаємозв'язку і взаємодії зумовлюють розвиток цієї системи — певного єдиного цілого на лексичному рівні мови? Це питання потребує теоретичного вирішення. Навряд чи можливо зараз уявити лексичний склад мови як систему у всій складності різноманітних зв’язків" [4, с. 46−47].

Скептицизм у тлумаченні питання про можливість представлення лексики як єдиної системи пояснюється численністю лексичних угрупувань, їх складним переплетінням між собою та тим, що їх внутрішні межі досить розмиті.

Аргументом, що заперечує системність лексики, висуваються такі факти, як довільність виділення тих чи інших тематичних груп, полів, об'єднань слів, нечіткість їх складу і меж, розходження у характеристиці однієї і тієї ж групи слів різними дослідниками. Фактично всі ці особливості опису лексики зумовлені будовою самої лексичної системи та її складових компонентів. Однак, по-перше, більшість лексичних підсистем має відкритий характер: одні елементи виходять із неї, інші - поповнюють її. Цей процес відбувається постійно, і тому межі підсистем дифузні, нестійкі. По-друге, крім основних, ядерних лексем підсистеми в ній завжди є значна периферія, на якій перебувають лексеми з інших лексико-семантичних груп (вони тільки за окремими семами входять до складу вихідної групи). Це створює нестійкість кожної підсистеми, але саме ця нестійкість є основою для зв’язку підсистем (лексико-семантичних груп) у єдину систему в цілому [24].

Все ж переважна більшість вчених все ж таки визнає системний характер лексичного складу мови та вказує на необхідність вивчення лексики в системних зв’язках та відношеннях, незважаючи на всі складності, зумовлені специфікою об'єкта дослідження. ?Значення слова визначається перш за все його відношенням до інших слів, тобто його місцем в лексичній системі", хоч «лексичні системи набагато складніші і ширші, ніж системи морфологічні, так що лінгвістам навряд чи вдасться коли-небудь пред-ставити їх з такою ж ясністю і точністю"[6, с. 83].

На думку А.А. Уфімцевої, ?до лексико-семантичної системи належить вся область смислових відносин лексичних одиниць, своєрідність типів їх угруповань і характер їх взаємодії між собою (лексична парадигматика) і з елементами інших підсистем мови, умови і форми мовного вираження результатів семантичного варіювання словесних знаків (лексична синтагматика)"[27, с. 394−456].

На сучасному етапі ідея системності лексики вважається загальноприйнятою, вона знайшла своє втілення у працях таких лексикологів як В. Виноградов, В. Гак, В. Горпинич, А. Д’яков, Я. Закревська, М. Кочерган, Л. Москаленко, В. Русанівський, Л. Симоненко, О. Тараненко, Г. Уфімцева, Ф. Філін, Л. Щерба та ін.

Лексична система кожної епохи містить продуктивні елементи, характерні саме для цього періоду, інші, застарілі і, нарешті, деякі нові явища, ознаки нових мовних тенденцій у майбутньому.

1. 2 Тематичні та лексико-семантичні групи

Лексичні одиниці включаються в певне семантичне поле на підставі того, що вони містять об'єднуючу їх архісему (родову узагальнюючу сему, що властива всім одиницям певного класу і відображає їх загальні категоріальні властивості).

Елементарним семантичним мікрополем є лексико-семантична група (далі ЛСГ)? відносно замкнутий ряд лексичних одиниць однієї частини мови, об'єднаних архісемою конкретного змісту.

Лексико-семантична група — це сукупність номенклатурних одиниць, об'єднаних певною внутрішньою організацією. При вивченні лексико-семантичної групи уточнюється склад цієї групи, здійснюється внутрішнє її членування, подається семантична характеристика компонентів, визначаються взаємовідношення між ними на підставі загальних семантичних та диференційних ознак, виявляється найдавніша фіксація, розглядаються семантичні зміни, які відбуваються у складі одиниць лексико-семантичної групи.

За визначенням Зенкова, лексико-семантична група (ЛСГ)? це об'єднання слів, значення яких пов’язане з одним і тим же фрагментом дійсності. Наприклад, ЛСГ в російській мові будуть слова, які називають час і його відрізки, терміни спорідненості, назви рослин, дієслова руху тощо.

Слова, що входять до однієї ЛСГ, знаходяться в різних відносинах між собою: ієрархічних, супідрядності і протиставлення [24].

Ф.П. Філін визначає ЛСГ наступним чином: ?Лексико-семантичні групи слів? це об'єднання двох, кількох або багатьох слів за їх лексичним значенням… Слід сказати, що під лексичним значенням ми розуміємо предметний (в широкому сенсі) зміст слова, співвіднесеність слова до об'єктивно існуючого світу речей, процесів, явищ тощо. В основі лексичного значення лежить поняття, яке, однак, не є тотожним значенням.

Лексичні значення слів можуть бути близькі одне одному, можуть і зовсім не мати одне з одним ніяких зв’язків. Зрозуміло, що це відноситься як до прямих, так і до переносних значень слів, а також і до образного їх вживання. Зв’язки між словами за їх значенням досить різноманітні і обумовлені різними причинами"[29, c. 318].

У межах лексико-семантичних груп виділяються парадигматичні групи (підгрупи, класи), які виступають найбільш важливим і суттєвим показником системності лексичного рівня, тому що слова об'єднуються в них на основі схожості або відмінності семантичних ознак [24].

У ЛСГ входять слова одного лексико-граматичного класу, що відрізняються спільністю однієї з дескриптивних ознак їх значення, найчастіше видо-родової.

Традиційно ЛСГ включає слова однієї частини мови, які об'єднані загальною дескриптивною родово-видовою ознакою і протиставляються одна одній за деякою іншою розпізнавальною ознакою.

За визначенням Ф.П. Філіна, синонімічні і антонімічні відношення? два найбільш важливих, конструктивно значущих види семантичних зв’язків слів у структурі ЛСГ [28].

ЛСГ утворюються переважно під впливом мовних або лінгвістичних чинників, таких як семантична взаємозалежність у формі синонімії, антонімії, паронімії тощо та наявність загальної інтегральної семи (архісеми). Але також існують групи лексичних одиниць, утворення яких базується на позамовних чинниках, тобто на предметно-логічному зв’язку між позначеними словами об'єктами дійсності, класифікації самих предметів чи явищ. На думку більшості вчених-семасіологів, наприклад, А. А. Уфімцевої, Д. Н. Шмельова, В. В. Левицького, П.Н. Денісова, Л.М. Васильєва та інших, найбільш адекватною формою об'єднання слів на основі позамовних чинників є тематична група.

За визначенням Т.І. Вендіної, тематична група? це сукупність слів, об'єднаних на основі позамовної спільності предметів або понять, які вони позначають [3, 151−155с.].

Тематична група (ТГ) являє собою об'єднання слів конкретної лексики, що належить до однієї частини мови (переважно іменника), основою якої слугують класифікації самих предметів чи явищ зовнішнього світу, а предметно-логічний зв’язок між позначеними словами об'єктами дійсності знаходить своє відображення у парадигматичних відносинах між складаючи ми цієї групи, що носять гіперо-гіпонімічний характер.

Гіперо-гіпонімічний характер відносин передбачає ієрархічну структуру тематичної групи. Гіперонім містить загальну інтегральну ознаку присутню у семантиці всіх елементів групи і знаходиться у відносинах субординації з гіпонімами, які один до одного виступають як согіпоніми. Поняття Т Г до теперішнього часу ще недостатньо розроблене і не існує моделі структурування ТГ.

Однією з важливих ознак тематичної групи є різнотипність мовних відносин між її членами або відсутність таких взагалі, тому втрата того чи іншого слова тематичної групи або зміна його значення не відображається на значеннях інших слів цієї групи (наприклад, у російській мові слово хребет у тематичній групі назв частин людського тіла поступово було витіснене словом спина, проте це ніяк не позначилося на значеннях слів рука, нога, коліно тощо). Однак відсутність мовних зв’язків між членами тематичної групи не означає відсутності у них позамовних зв’язків. Саме завдяки позамовним зв’язкам слова і об'єднуються в тематичні групи. Таким чином, тематична група? це об'єднання слів, що ґрунтується не на мовних лексико-семантичних зв’язках, а на позамовних, тобто на класифікації самих предметів і явищ зовнішнього світу [30].

1. 3 Синтагматичні та парадигматичні відносини

У сфері лексики чітко визначаються всі ті види відносин і зв’язків, які є основними для мовної системи в цілому, а саме:

1) відношення «засоби-функції» (одиниці нижчого рівня виступають засобом оформлення одиниць вищого рівня, а в одиницях вищого рівня будь-яка одиниця реалізує свої функції, виступаючи як складова частина);

2) відношення маніфестації (зв'язують форму слова — лексему з його значенням — семемою);

3) відношення репрезентації (варіантності), якими віртуальні, системні слова пов’язуються з їх актуальними реалізаціями у складі речень,

4) парадигматичні відношення, в основі яких лежить формальна чи семантична схожість слів і які виявляються у наявності у межах словникового складу різноманітних груп слів;

5) синтагматичні відношення, які проявляються у закономірності сполучуваності слів у лінійному ряду.

Як зазначає А.А. Уфімцева, парадигматика — це зв’язок елементів за їх власним змістом (у системі), протиставляється синтагматиці? зв’язку мовних елементів під час функціонування в лінійному ряду (у мові) [27, 394−456с.].

Лексико-семантична система характеризується парадигматичними та синтагматичними відносинами. Лексико-семантична система являє собою сукупність елементів, пов’язаних між собою. Лексико-семантичні групи слів характеризуються мовними та позамовними відносинами.

Члени ЛСГ пов’язані певними семантико-парадигматичними відносинами: синонімії, антонімії, уточнень, диференціацій та ін.

Парадигматичні відносини в лексиці детермінують розбиття всіх лексичних одиниць за певними мікросистемами? парадигмами, що є прихованими, безпосередньо не спостерігаються і лише побічно присутні у формі правил функціонування лексичної одиниці в мові[13, 3−21 с.].

Традиційно термін «парадигма» зв’язувався з морфологією, а потім з фонологією. Однак, із визнанням того, що парадигматичні відносини пронизують всю мовну систему, він став вживатись стосовно синтаксису і лексикології. Л. В. Щерба пише, що «можна з упевненістю вважати, що поняття парадигми, диференціальних ознак, дистрибуції, нейтралізації цілком природно поширюються на всі рівні мови, в тому числі і на лексику» [29, 318 с.].

Парадигматичні відносини? це відносини протиставлення та функціональної тотожності мовних елементів. Тобто в парадигму об'єднуються набори мовних одиниць, подібних за якимось критерієм. Парадигматика визначає, до якого розряду граматичної категорії належить та чи інша мовна одиниця за аналогією з подібними їй одиницями. Парадигматичні мовні відносини визначають лексичну систему та будуються на основі взаємозалежності слів в лексиці (синонімія, антонімія, і т.д.).

Синтагматичні відносини, ґрунтуючись на лінійному характері мови, вивчаються за допомогою контекстуального, трансформаційного, дистрибутивного та деяких інші видів аналізу.

Слово вступає у синтагматичні (лінійні) комбінаторні відносини з іншими лексичними одиницями, які можуть сформувати контекст для виявлення його значення. Лексичні одиниці, як відомо, залежать від контексту. Наприклад, в словосполученні the hat on her head слово head позначає 'частину тілa', а у словосполученні the head of the department те ж саме слово означає 'керівник'. Слово вступає у порівняльні парадигматичні відносини з усіма іншими словами, що можуть вживатися у тому ж контексті і бути йому протиставлені. Цей принцип контрасту чи опозиції є основоположним у сучасній лінгвістиці.

Розрізняють декілька типів парадигматичних зв’язків:

1) Синонімічні зв’язки. Більшість дослідників вважають, що необхідною умовою синонімічности слів є їх смислова подібність або тотожність. На думку А.П. Євгеньевої, ?тотожними та близькими за значенням слід вважати тільки ті слова, що вживаються для позначення одного і того ж поняття і розрізняються або відтінками значення в межах даного поняття, або експресивним, емоційним забарвленням, або ужитком в певних стилістичних умовах, у певних поєднаннях з тими чи іншими словами" [27, c. 15].

2) Антонімічні відносини пов’язують слова, які виражають поняття, що лежать на протилежних кінцях єдиної шкали вимірювання. Прикладами можуть бути хороший? поганий, високий? низький, великий? малий і т. д.

3) Конверсивні відносини спостерігаються між тими словами, які позначають одну дію, що розглядається з різних точок зору. Наприклад, він продав книгу означає, що хтось купив книгу. 'Продав' і 'купив' - дії одночасні і передбачають одна одну, розрізняючись лише відношенням до об'єкту купівлі-продажу, в даному випадку? до книги.

4) Гіпогіперонімічні відносини (або родо-видові) пов’язують слово, що позначає загальне родове поняття, зі словами, що позначають окремі поняття. Наприклад, слова квітка, троянда, чорнобривець, лілія. Слово квітка є гіперонімом по відношенню до слів троянда, чорнобривець, лілія, які у свою чергу є гіпонімами.

5) Парадигматичні зв’язки спостерігаються також і між паронімами типу абонент — абонемент, випробувати? апробувати та ін. Вони близькі за звучання в початковій і кінцевій частині, мають загальні морфеми [16].

1. 4 Синоніми, антоніми

У визначенні Ф.П. Філіна зазначено, що синонімічні і антонімічні відношення? два найбільш важливих, конструктивно значущих види семантичних зв’язків слів у структурі лексико-семантичної групи [29].

На даному етапі серед існуючих різних точок зору на визначення синонімів виразно вділяються дві: згідно з однією з них, синоніми — це слова з близькими, але різними значеннями, згідно з іншою, синоніми? слова з тотожними значеннями.

Говорячи про конструктивну значущість обох зазначених тенденцій для ЛСГ та її членів, необхідно підкреслити органічну відповідність їх дії. Якщо відбувається посилення однієї з тенденцій, наприклад, тенденції до семантичного уподібнення і, як наслідок крайнього підсилення, поява абсолютних синонімів, то існування їх триває недовго: друга тенденція — до семантичної диференціації? своєчасно «відновлює рівновагу сил» в системі, знищуючи лексичну надмірність, що створилася в ній. ?Існування слів, абсолютно ідентичних в усіх відношеннях,? зазначає Ф.П. Філін,? невловимо короткочасне. За такої ідентичності одне слово або зникає… або між словами починається диференціація"[29]. Близьку думку висловлює і Л.А. Брагіна, автор дослідження в області синонімії. ?Диференціація,? пише вона,? явище об'єктивне, їх тотожність — явище ситуативне, контекстне, тимчасове".

В антонімічні відносини вступають слова, що виражають поняття, які лежать на протилежних кінцях спільної шкали вимірювання. Прикладами можуть бути 'добрий' - 'поганий', 'good' - 'bad', 'high' - 'low' тощо.

Антоніми, за М.В. Нікітіна,? це мовні одиниці з протилежними значеннями, що разом з конверсивами є типами лексичних опозитивів. Однак загальноприйнятим стандартом є визначення антонімів як усіх лексичних опозитивів. Антонімічні відношення базуються за протилежності. Протилежність, за Нікітіним,? це можливий максимум відмінностей. Протилежними вважаються ті слова, що максимально відрізняються за ознакою, що стоїть в основі порівняння [24].

2. ПОЛІСЕМІЯ ЯК ОСНОВНА МОВНА УНІВЕРСАЛІЯ

2. 1 Пряме та непряме значення

Усі мови світу мають різний звуковий склад, граматичну структуру, словник і т.д. Але всі вони мають певні спільні риси, зумовлені фізіологічною подібністю людей, спільною будовою мозку.

За визначенням «Лінгвістичного енциклопедичного словника», мовні універсалії? це риси, притаманні усім або більшості мов. Теорія мовних універсалій розглядає: 1) загальні властивості усіх людських мов на відміну від мов тварин. Наприклад, в людській мові канал для будь-якої мовної комунікації є вокально-слуховим; 2) Сукупність змістових категорій, що тими чи іншими засобами виражаються в кожній мові. Наприклад, у всіх мовах виражені відносини між суб'єктом і предикатом, всі мови знають членування на тему і рему; 3) Загальні властивості самих мовних структур, що стосуються усіх мовних рівнів. Наприклад, будь-яка мова не може мати менше десяти і більше вісімдесяти фонем [30, C. 39−60]. Існує кілька класифікацій універсалій. Так, розрізняють наступні універсалії:

1) дедуктивні (тобто обов’язкові для усіх мов) та індуктивні (явище має місце в усіх відомих мовах);

2) абсолютні(повні) і статистичні (неповні). До останніх примикають і так звані фреквенталії, тобто частотні явища, що зустрічаються в багатьох мовах;

3) прості (які стверджують наявність або відсутність певного явища) і складні (які встановлюють певну залежність між різними явищами),

4) синхронічні і діахронічні.

Основною мовною універсалією є полісемія, тобто багатозначність. Багатозначність (полісемія) притаманна як словами, так і морфемам (і кореневим, і афіксальним), вона властива також і конструктивним об'єктам (словосполученнями, текстам).

Багатозначність, або полісемія, слова (від латинського poly? ?багато" + sema? ?знак")? це наявність у мовної одиниці більш, ніж одного значення за умови семантичного зв’язку між ними або перенесення загальних або суміжних ознак або функцій з одного денотата на інший. Полісемія може бути як граматичною, так і лексичною. Прикладом граматичної полісемії може бути полісемія 2-ї особи однини російських та українських дієслів: 'Ти цього не зрозумієш' і 'Тут нічого не зрозумієш' або артикля the в англійській мові, що виконує як уточнюючу (The tiger was old), так і узагальнюючу (The tiger is a cat-like animal) функцію. Лексична полісемія може бути визначена як? здатність одного слова слугувати для позначення різних предметів і явищ дійсності" (Лексичний Енциклопедичний Словник) [29]. Полісемія є мовною універсалією у системі європейських мов. Вона базується на асиметричності мовного знака і відображає принцип економії формальних засобів при передачі максимального змістового обсягу. Моносемія, тобто наявність у мовної одиниці одного значення, не типова для мови в цілому. Однозначними є головним чином терміни, якщо вони не утворені шляхом перенесення від одиниць літературної мови, або слова, запозичені з інших мов для позначення екзотичних об'єктів (наприклад, igloo, koala). Однак і в цих сферах досить часто спостерігається розвиток нового значення [11].

М.П. Муравицька пропонує таке визначення полісемічного слова: Полісемічне слово — це ассоціативна єдність различных значений, каждое из которых является обобщением, инвариантом ряда речевых употреблений" [21, с. 16].

Система значень будь-якого багатозначного слова розвивається поступово, в основному, протягом століть, коли до старих значень додається все більше нових, деякі з них можуть витісняти старі значення. Таким чином, складні процеси розвитку полісемії передбачають як появу нових значень, так і втрату старих. Але загальна тенденція англійської лексики на сучасному етапі її розвитку полягає в збільшенні загальної кількості значень і, таким чином, забезпеченні кількісного і якісного росту засобів виразності мови [1, 129−166 с.].

Вибір необхідної частини обсягу значення багатозначного слова відбувається в умовах мовлення в залежності від контексту. В залежності від лексичного оточення (контексту, ситуації) слово ніби повертається до нас різними гранями властивої йому семантики, причому? неактивні" значення продовжують існувати і в даному випадку слововживання.

Семантична структура багатозначного слова, як правило, нелінійна, в ній складно відокремити значення від відтінків, додаткових та асоціативних значень і т. д. Прийнято вважати, що основним значенням слова є те, що на даному відрізку часу найчастіше асоціюється з даними звукографічним комплексом у свідомості більшості носіїв.

За визначенням В.М. Манакіна, основне значення слова — це така частина лексеми яка у визначений період є найбільш важливою у суспільному відношенні та яка реалізується в першу чергу у свідомості більшості членів даної мовної спільноти при ізольованому пред’являнні слова [19].

Так, слово room насамперед пов’язується зі значенням part of a flat, а значення space (no room to drop an apple) і possibility (there's always room for improvement) виникають тільки в певних контекстуальних умовах. А.І. Смирницький ввів у науковий обіг термін ?лексико-семантичний варіант (ЛСВ)". Під ним розуміється один із структурних варіантів слова, сукупна семантика яких у разі багатозначності «розщеплюється» на окремі частини. Відмінності між ЛСВ не стосуються звукографічної оболонки слова, але виявляються або у відмінностях сполучуваності, або в синтаксичних зв’язках, або у фразеологічних особливостях [11].

Деякі лінгвісти вважають усі можливі семантичні модифікації будь-якого слова, всі його ЛСВ різними словами. На думку А. А. Потебні, найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом". Але такий підхід до визначення меж слова є неприйнятним. При подібному розумінні слова втрачаються системні зв’язки між лексичними одиницями мови.

Різноманітність семантичної структури багатозначного слова відображається в наявності різних типів його значень.

Насамперед прийнято виділяти стрижневе, або основне, значення слова. Саме воно служить стрижнем, що зв’язує всі інші ЛСВ своїм значенням. Наприклад, слово багатозначного слова відображає залежність реалізації того чи іншого значення від контексту.

Широко відомо розділення лексичних значень слів на прямі і переносні. Тут буде доречним згадати визначення лексичного значення слова як зв’язку між звуковою оболонкою слова і предметом чи явищем дійсності, що називається відповідним словом. При позначенні словом різних предметів і явищ, тобто при наявності різних лексичних значень, відносини між словом і предметами, які воно називає, проявляються по-різному. В залежності від характеру зв’язку, відносин між словом і позначуваним предметом чи явищем, розрізняють прямі і переносні лексичні значення.

Пряме значення слова? це його основне лексичне значення. Воно безпосередньо спрямоване на предмет (одразу викликає уявлення про предмет, явище). Пряме значення слова характеризується тим, що зв’язок між звуковою оболонкою слова і позначуваним ним предметом є безпосереднім, тобто, за визначенням Головіна, прямі значення дозволяють відображати предмет прямо, уникаючи посередництва інших значень того ж слова [7, c. 235]. Прямі значення багатозначних слів, як правило, частіше за інші використовуються в мові (наприклад, рука, папір, великий, писати), найменше залежать від контексту, найлегше виділяються серед інших значень багатозначного слова. Як первинні за виникненням ці значення зазвичай описуються у тлумачних словниках на першому місці. Таке значення слова поділяється на конкретне і абстрактне, широке, вузьке і поширювальне.

3. МЕТАФОРА ТА МЕТОНІМІЯ

Переносні значення слів розрізняються в залежності від типу переносу значення. Прийнято розмежовувати два основних типи перенесення лексичного значення слова — метафору та метонімію. Як різновиди метонімії виділяється синекдоха, яка іноді розглядається як особливий тип перенесення лексичного значення (поряд з метафорою і метонімією).

Найбільш поширеним типом перенесення лексичних значень слів є метафора. Під метафорою розуміється використання назви будь-якого предмета або явища для позначення іншого предмета чи явища, аналогічного даному у якому-небудь відношенні, тобто перенесення певної назви з одного предмета на інший на основі подібності між ними за тими або іншими ознаками або за виконуваною функцією (наприклад, рукав? ?відгалуження від головного русла річки").

Як пише Маслов, з метафорою ми маємо справу там, де перенесення

назви з одного предмета на інший відбувається на основі подібності тих чи інших ознак. Наприклад, слово зелений може означаті не лише колір, а і якість, 'недосвідчений, недостиглий' ('зелений юнак'). Подібність, що лежить в основі метафоричного перенесення, може бути? внутрішньою", тобто подібністю не зовнішніх ознак, а відчуття, враження або оцінки. Так говорять про теплу зустріч, про гарячу любов, холодний прийом тощо [21, c. 36].

У багатьох мовах на основі подібності ознак чи функцій переносні значення часто виникають у назв різних тварин: бик? 'опора мосту або будь-якого гідротехнічного спорудження', кит? 'особа, яка має винятково важливе значення в будь-якому ділі'.

В результаті метафоричного переносу виникли також синтаксично зумовлені значення численних іменників, що позначають назви тварин.

Широко поширений метафоричний перенос значень слів, які є назвами частин живого організма: зуб? 'гострий виступ на чому-небудь', ніс — 'передня частина деяких транспортних засобів' тощо. Особливо часто зустрічається метафоричний перенос лексичних значень пестливих іменників: гачок — 'прилад для рибної ловлі, пристосування для плетіння, металева зачіпка для застібання одягу тощо'.

Переносні значення слів, що виникли метафоричного переносу, називаються метафоричними значеннями.

Метонімією, за визначенням Маслова, називається перенесення значення слова на підставі асоціації або безпосередньої близькості предметів або явищ у просторі, у часі, на їхній логічній суміжності, причинно-наслідковому зв’язку [25].

В основі метонімії може лежати:

1) зв’язок між формою і змістом: завод — 'будова та обладнання' і завод? 'робочий колектив'; чашка — 'вид посуду' і чашка — 'налита в неї рідина';

2) зв’язок між дією і її результатом (наприклад, читання);

3) зв’язок між матеріалом і виробом з нього: золото, мармур;

4) зв’язок між автором і його твором: милуватися Айвазовським, читати Шекспіра;

5) зв’язок між цілим предметом і його частиною: стадо в 200 голів.

Як і метафора, метонімія широко поширена в багатьох мовах. При цьому в різних мовах в результаті метоніміі назви одних і тих же предметів і явищ нерідко набувають аналогічних або тотожних переносних значень.

Різновидом метонімії є синекдоха? перенесення назви з частини на ціле (за латинською формулою pars pro toto 'частина замість цілого'), наприклад з предмета одягу? на людини (бігати за кожною спідницею), або з цілого класу предметів або явищ на один з підкласів (так зване «звуження значення»), наприклад, машина в значенні 'автомобіль', запах у значенні 'поганий запах' [25].

4. МОВНА КАРТИНА СВІТУ ТА ЇЇ ВІДОБРАЖЕННЯ В ЛЕКСИЦІ

Системна організація лексики, а саме лексичної семантики, в сучасній лінгвістичній літературі описується за допомогою поняття? картина світу", а також моделювання семантичних зв’язків. Термін ?картина світу" виник на межі XIX — XX століть у надрах фізичної науки і з самого початку був пов’язаний у свідомості вчених лише з фізичною теорією.

Поняття ?картина світу" використовується досить активно представниками різних наук: філософії, психології, культурології, гносеології, когнітології, лінгвістики, конкретизуючись додатковими визначеннями? ?наукова", ?історична", ?фізична", ?біологічна", ?мовна" тощо.

У працях лінгвістів картина світу спочатку пов’язувалася з особливим «мовним світобаченням» В. Гумбольдта, з мовним образом світу А. Вайсгербера: «Основною функцією мови є те, що в ній оформлюється і закріплюється поняттєвий образ світу і разом з тим це і є мовний образ світу"[12]. Стосовно до лінгвістики КС (картина світу) в будь-якому разі повинна являти собою тим чи іншим чином оформлену систематизацію плану змісту мови. Будь-яка національна мова виконує кілька основних функцій: функцію спілкування (комунікативну), функцію повідомлення (інформативну), функцію впливу (емотивну) і функцію фіксації і зберігання всього комплексу знань і уявлень даної мовної спільноти про світ. Таке універсальне, глобальне знання? результат роботи колективної свідомості? зафіксоване в мові, перш за все в її лексичному і фразеологічному складі.

Поняття мовної картини світу бере свій початок в ідеях В. фон Гумбольдта про внутрішню форму мови. Пізніше це поняття було розвинене неогумбольдтіанцями. Значний вклад належить американським етнолінгвістам Е. Сепіру та Б. Уорфу, які створили гіпотезу мовної відносності. Серед українців провідна роль належить О. О. Потебні, який розвивав етнолінгвістичні ідеї у вітчизняній науці [26, 9 с. 3−5].

Одним з основних завдань сучасної лінгвістичної семантики стало дослідження концептуалізації світу мовою, його лексикою та граматикою, тобто дослідження того, як мова членує світ і як він цей світ представляє. Так, сама присутність слова дерево в українській мові по суті означає, що ми вміємо виокремлювати відповідні об'єкти і ототожнювати їх між собою.

Саме в цьому випадку говорять про мовну картину світу, інакше кажучи, про те уявлення про світ, яке стоїть за мовою, а якщо говорити точніше, за кожною конкретною мовою. Дослідження мовної семантики стає в рамках такої завдання першим кроком до відновлення мовної картини світу або, принаймні, її фрагментів. Поряд з описом мовної картини світу принципово важливою вважається задача порівняння картин світу, що стоять за різними природними мовами. Різні мови по-різному концептуалізують світ. Це видно хоча б з того, що в будь-якій мові є слова, які неможливо перекласти на інші мови одним словом та які взагалі важко перекладаються.

Цінність МКС в тому, що вона відображає спонтанне, за словами Б. В. Раушенбаха, цілісне сприйняття світу людиною, а не тільки його логічне знання про нього, як це робить наукова картина світу.

Ю.Д. Апресян уявляє МКС наступним чином:

Кожна природна мова відбиває певний спосіб сприйняття й організації (концептуалізації) світу. Висловлені у ньому значення складаються в деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, яка нав’язується в якості обов’язкової усім носіям мови. Властивий даній мови спосіб концептуалізації дійсності почасти універсальний, почасти національно специфічний, так що носії різних мов можуть бачити світ дещо по-різному, через призму своїх мов. З іншого боку, мовна картина світу є «наївною» в тому сенсі, що в багатьох суттєвих відносинах вона відрізняється від «наукової» картини. При цьому відображені в мові наївні уявлення зовсім не примітивні: у багатьох випадках вони не менш складні і цікаві, ніж наукові. Такі, наприклад, уявлення про внутрішній світ людини, які відображають досвід інтроспекції десятків поколінь протягом багатьох тисячоліть і здатні служити надійним провідником в цей світ.

Сучасні автори картину світу визначають як? глобальний образ світу, що лежить в основі світогляду людини, тобто виражає суттєві властивості світу в розумінні людини в результаті його духовної та пізнавальної діяльності".

Картина світу являє собою центральне поняття концепції людини, виражає специфіку його існування. Поняття картини світу належить до числа фундаментальних понять, що виражають специфіку людського буття, його взаємини зі світом, найважливіші умови його існування в світі. Картина світу є цілісний образ світу, який є результатом всієї активності людини. Вона виникає в людини в ході всіх її контактів і взаємодій із зовнішнім світом. Це можуть бути і побутові контакти зі світом, і предметно-практична активність людини.

Так як у формуванні картини світу беруть участь всі сторони психічної діяльності людини, починаючи з відчуттів, сприймання, уявлень і закінчуючи мисленням людини, то дуже складно говорити про будь-який один процес, пов’язаний з формуванням картини світу в людини. Людина споглядає світ, осмислює його, відчуває, пізнає, відображає. В результаті цих процесів у людини виникає образ світу, або світобачення.

Ю.Д. Апресян зазначає, що «відбитки» картини світу можна виявити в мові, в жестах, в образотворчому мистецтві, музиці, ритуалах, етикеті, речах, міміці, в поведінці людей. Картина світу формує тип ставлення людини до світу? природи, інших людей, задає норми поведінки людини в світі, визначає її ставлення до життя.

Що стосується відображення картини світу в мові, то введення поняття «картини світу» в антропологічну лінгвістику дозволяє розрізняти два види впливу людини на мову? вплив психофізіологічних та іншого роду особливостей людини на конститутивні властивості мови і вплив на мову різних картин світу? релігійно-міфологічної, філософської, наукової, художньої.

Мова сприймається як з'єднуючий елемент між окремою людиною та ментальністю нації, до якої вона належить, причому завдяки мові можливо не тільки віднайти цей зв’язок на сучасному етапі, а й прослідкувати його розвиток у ході всієї історії нації та суспільства. Усі елементи народної культури знаходять відбиток у мові певного народу, яка є відмінною від інших саме через специфіку відображення в ній світу і людини в ньому. Розробкою проблеми картини світу та її мовного вираження займалися Ю. Апресян, Г. Брутян, Ю. Караулов, В. Морковкін та інші.

Мовознавці виділяють три рівні мовних картин світу: на рівні ідіолекту (сукупності формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови (ЛЕС)[31]), діалекту та узусу (мови). Досліджуючи мовні картини світу на цих рівнях — ідіолектному, діалектному (розуміючи діалект широко — це і територіальні говірки, і соціальні жаргони за віковою, професійною та іншими ознаками) та узусному (мовному), — можна простежити становлення мовної картини світу певної спільноти.

У науці існує спеціальний термін на позначення реалізації мови в усному (і писемному) мовленні індивіда. Це ідіолект. Він являє собою єдину мовну реальність, доступну для безпосереднього сприйняття і спостереження. Мовлення, тобто реалізацію мови на певному історичному зрізі, можна уявити собі як сукупність ідіолектів. А мова — це те спільне, однакове, що є в ідіолектах, у мовленні окремих людей — представників однієї мовної спільноти. Мовлення індивідів, об'єднаних за певними ознаками у групи різного рівня, називають діалектами. Узус — це те, що стало загальноприйнятим, звичайним [15].

Дослідники мовної картини світу виділяють такі її особливості: кожен народ має певні відмінності у своїй мовній картині світу, картини світу варіюються, мовна картина світу є вторинною за своєю природою, антропоморфною за спрямованістю, складається з окремих фрагментів. В.М. Телія уявляє мовну картину світу як інформацію, розсіяну по всьому концептуальному каркасу й пов’язану з формуванням самих понять за допомогою маніпулювання в процесі мовними значеннями та їх асоціативними полями, що збагачує мовними формами й змістом концептуальну систему, якою користуються як знанням про світ носії конкретної мови. Науковець відзначає, що мовна картина світу не має чітких меж; тому її місце щодо власне концептуальної моделі світу, на думку вченого, не може бути визначене як периферія [15, 26 — 33 с.].

На основі вивченої теоретичної літератури, що присвячена проблемі системності лексики, типам зв’язків лексичних одиниць у системі, ролі мовної картини світу, дослідженню організації лексико-семантичних групп, можливо зробити наступні висновки:

1. Лексика як система являє собою не просто суму всіх слів, а позначає набір елементів, пов’язаних і функціонуючих разом відповідно до певних законів. Це зв’язане однорідне ціле, що складається з взаємозалежних елементів, пов’язаних певним чином. Думки лінгвістів щодо системності лексики неоднорідні. Скептицизм у тлумаченні питання про можливість представлення лексики як єдиної системи пояснюється численністю лексичних угрупувань, їх складним переплетінням між собою та тим, що їх внутрішні межі досить розмиті. Аргументом, що заперечує системність лексики, висуваються такі факти, як довільність виділення тих чи інших тематичних груп, об'єднань слів, нечіткість їх складу і меж, розходження у характеристиці однієї і тієї ж групи слів різними дослідниками. Однак думка про системність лексики все ж є загальноприйнятою в лінгвістиці.

2. Лексико-семантична група — це сукупність номенклатурних одиниць, об'єднаних певною внутрішньою організацією; це об'єднання слів, значення яких пов’язане з одним і тим же фрагментом дійсності. У межах лексико-семантичних груп виділяються парадигматичні групи, які виступають найбільш важливим і суттєвим показником системності лексики, тому що слова об'єднуються в них на основі схожості або відмінності семантичних ознак. До ЛСГ входять слова одного лексико-граматичного класу, об'єднані однією із дескриптивних ознак їх значення, найчастіше видо-родовою.

3. У сфері лексики чітко визначаються види відносин і зв’язків, що є основними також і для мовної системи в цілому. Це відношення «засоби-функції» (одиниці нижчого рівня виступають засобом оформлення одиниць вищого рівня, а в одиницях вищого рівня будь-яка одиниця реалізує свої функції, виступаючи як складова частина); 2) відношення маніфестації (зв'язують форму слова — лексему з його значенням — семемою); 3) відношення репрезентації (варіантності); 3) парадигматичні відношення; 4) синтагматичні відношення. Лексико-семантична система характеризується парадигматичними та синтагматичними відносинами. Семантико-парадигматичні відносини є основною характеристикою лексико-семантичних груп слів. Члени ЛСГ зазвичай пов’язані відносинами синонімії, антонімії, уточнень, диференціацій та ін.

4. Синонімічні і антонімічні відношення? два найбільш важливих, конструктивно значущих види семантичних зв’язків слів у структурі лексико-семантичної групи. На даному етапі розвитку лінгвістики існують два точки зору на поняття синонімів: згідно з однією з них, синоніми — це слова з близькими, але різними значеннями, згідно з іншою, синоніми? слова з тотожними значеннями. Антонімічні відносини — відносини за принципом протилежності. Антоніми — це слова, що віражають поняття, які стоять на протилежних кінцях спільної шкали вимірювання.

5. Існують такі риси, що притаманні всім мовам, не дивлячись на всі відмінності. Однією з найважливіших універсалій є полісемія (багатозначність), тобто наявність у слова більше, ніж одного значення. Полісемія може бути лексичною та граматичною. Складні процеси розвитку полісемії передбачають як появу нових значень, так і втрату старих. Але загальна тенденція англійської лексики на сучасному етапі її розвитку полягає в збільшенні загальної кількості значень для забезпечення кількісного і якісного росту засобів виразності мови.

6. Багатозначність передбачає той факт, що таке слово має пряме и непряме значення. Пряме значення? це основне лексичне значення слова, що характеризується безпосереднім зв’язком звукової форми та позначуваним явищем чи предметом. Переносне значення — вторинне і виникло на основі прямого, зв’язок між звуковою оболонкою слова і позначуваним поняттям є опосередкованим. Переносні значення можуть розділятися на метафоричні і метонімічні.

7. Основними типами переносного значення є метафора, метонімія і синекдоха. Класифікують їх на підставі того, за якою ознакою відбувається перенесення значення.

8. В результаті пізнавальної діяльності у свідомості людини складається цілісний образ світу, так звана картина світу. Картина світу, виражена в мові за допомогою різноманітних мовних засобів, є системою знаків, яка містить інформацію про навколишню дійсність, знання про властивості та характеристики різноманітних предметів і явищ.

Прагнення пізнання світу — спільна риса для всього людства, відрізняється тільки зміст розумових процесів, умови, за яких вони протікають, і первинні передумови тієї чи іншої культури мовної спільноти. Тому мовна картина світу відбиває також культурно-національну специфіку, зумовлену особливостями розвитку народу, його історією, способом життя, нормами поведінки, суспільними цінностями і т. д.

5. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИЙ АНАЛІЗ НАЙМЕНУВАНЬ МУЗИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ В АНГЛІЙСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ

5. 1 Визначення поняття «музичний інструмент» у порівнюваних мовах та кількісна характеристика досліджуваної ЛСГ у двох мовах

музичний інструмент антонім полісемія

Музичні інструменти є невід'ємною частиною життєдіяльності людини; не дивлячись на те, що вони складають досить невеликий фрагмент реальної дійсності, вони досить різноманітно представлені у навколишньому світі.

До ЛСГ найменувань музичних інструментів входять групи слів у значенні яких є сема «музичний інструмент», наприклад укр. гітара `cтрунний щипковий музичний інструмент із корпусом-резонатором у вигляді вісімки і з довгим грифом' англ. piano фортепіанo `a large keyboard musical instrument with a wooden case enclosing a soundboard and metal strings, which are struck by hammers when the keys are depressed'.

В тлумачних словниках англійської та української мови наведені наступні тлумачення лексеми «музичний інструмент»:

1) музичний інструмент — інструмент для виконання творів музики [ВТССУМ].

2) musical instrument -is an object such as a piano, guitar, or violin which you play in order to produce music [Oxford dictionary].

Обсяг вибірки для аналізу склав 225 лексем на позначення музичних інструментів (115 лексем в українській та 110 лексем в англійській мовах), які було отримано в результаті суцільної вибірки з тлумачних словників англійської та української мов. Різниця у кількості досліджуваних лексем пояснюється наявністю лексем на позначення народних музичних інструментів, притаманних лише тій чи іншій культурі. Досліджуючи НМІ в зіставлюваних мовах можно дійти висновку, що лексем, які притаманні лише одній культурі, більше в українській мові. Цікавим є також той факт, що більшість цих аутентичних музикальних інструментів є ударними або шумовими. Наприклад укр. беребениця, бочка, брязльниця, вертушка, клепач, торохкатало.

5. 2 Кількісна характеристика ЛСГ НМІ в українській та англійській мовах

У ході дослідження у складі ЛСГ НМІ було виділено 4 підгрупи згідно з джерелом виникнення звуку: «Ідеофони», «Ударні музичні інструменти», «Духові музичні інструменти» та «Струнні музичні інструменти».

До підгрупи «Ідеофони» відносяться лексеми, у значенні яких вказано, що звук виникає в результаті коливання самого тіла інструменту, напр.: укр. дзвін `сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі чи бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішено ударник (серце), коливанням якого і отримуються звуки', англ. castanets `кастаньєти'.

До підгрупи «Ударні музичні інструменти» відносяться лексеми, у значенні яких вказано, що звук виникає в результаті коливання натягнутої мембрани, по якій вдаряють руками або спеціальним приладом, напр.: укр. литаври `ударний музичний інструмент, що має форму півкулі, отвір якої затягнений шкірою; різновид барабана', англ. drum `барабан'. До підгрупи «Духові музичні інструменти» відносяться лексеми, у значені яких вказано, що звук виникає в результаті акустичних коливань в замкненому, резонансному просторі стовбура інструмента, напр.: укр. окарина `духовий інструмент, який звучанням нагадує флейту', англ. flute флейта'. До підгрупи «Струнні музичні інструменти» відносяться лексеми, у значені яких вказано, що звук виникає в результаті коливання натягнутої струни (або кількох струн), напр.: укр. лютня старовинний струнний щипковий музичний інструмент східного походження, англ. violin `скрипка'.

Рис. 5. 1

ідеофони

ударні

духові

струнні

разом

укр.

19 (16%)

17 (14%)

32 (28%)

47 (40%)

115 (100%)

англ.

26 (23%)

21 (19%)

25 (23%)

38 (34%)

110 (100%)

разом

45

38

57

85

225

Серед лексем, які належать до ЛСГ НМІ за основним значенням, можна виділити моносемантичні і полісемантичні лексичні одиниці. Налічується 135 моносемантичних одиниць, напр.: укр. арфа, англ. maracas `маракаси', та 53 лексичні одиниці які є полісемантичними, напр.: укр. брязльниця, англ. hurdy-gurdy `шарманка'. Наявність значної кількості моносемантичних лексем можна пояснити великою кількістю запозичень, адже запозичення переважно мають одне значення. До самих багатозначних найменувань музичних інструментів можна віднести наступні лексеми: укр. качалка, затулка, дуда, гудок, вертушка, англ. fiddle `скрипка', bagpipe `волинка', kettledrum `литаври', mallet `дерев'яний молоток'.

Рис. 5. 2

тип лексеми

мови

разом

англійска

українська

моносемантичні

63% (68)

63% (74)

142

полисемантичні

37% (40)

37% (43)

83

разом

100% (108)

100% (117)

225

Поряд із лексемами, які належать до ЛСГ НМІ за своїм основним значенням, напр.: укр. гітара, англ. piano `фортепіано', до складу цієї ЛСГ належать 37 НМІ для яких воно є похідним. В українській мові прикладом такої лексеми може слугувати лексична одиниця трикутник2 `музичний ударний інструмент із зігнутого металевого прута, по якому б’ють металевою паличкою', перше значення якої `геометрична фігура на площині, обмежена трьома прямими, які утворюють три кути'. У результаті проведеного дослідження було встановлено корпус лексичних одиниць на позначення музичних інструментів, а також порівняно їх кількість у досліджуваних мовах, яка є майже однаковою. Невелике кількісне розходження можна пояснити наявністю назв народних музичних інструментів в українській мові. Також було встановлено кількість моносемантичних і полісемантичних одиниць і виявлено, що в українській мові більшість найменувань музичних інструментів мають одне значення.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой