Дослідження соціально-психологічних особливостей динамічних процесів малої групи

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

мала група згуртованість конфлікт психологія

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДИНАМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У МАЛІЙ ГРУПІ В СОЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Аналіз літератури за проблемою дослідження малої соціальної групи в роботах вітчизняних та зарубіжних психологів

1.2 Структура та стадії розвитку малої соціальної групи

1.3 Загальна характеристика динамічних процесів у малій групі

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ДИНАМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У МАЛІЙ ГРУПІ

2.1 Чинники, що впливають на ефективність прийняття групового рішення

2.2 Дослідження соціально-психологічних особливостей динамічних процесів у малій групі

2.3 Психологічний та статистичний аналіз результатів констатуючого експерименту

2.4 Практичні рекомендації щодо досягнення групової згуртованості та уникнення внутрішньо-групових конфліктів

Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Мала група — невелика по кількості спільнота людей, у якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою і задачами спілкування, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм і цінностей.

В соціальній психології насамперед вивчаються деякі елементарні параметри груп: композиція групи (або склад групи), структура групи, групові процеси, групові норми та цінності, групові санкції. Кожний з цих параметрів може мати зовсім різне значення в залежності від того загального підходу до групи, який реалізується в дослідженні.

Вивчення процесів, які відбуваються в житті групи є головним завданням соціально-психологічного аналізу. Насамперед, це процес утворення малих груп, процеси лідерства та прийняття групових рішень, ефективності групової діяльності. Іншими словами, це питання про те, коли і як сформована за зовнішніми ознаками група набуває чітко визначених психологічних характеристик.

Основними напрямками дослідження малих груп у зарубіжній психології являються: теорія поля К. Левіна, соціометричний напрям Дж. Морено, психоаналітично орієнтована теорія З. Фрейда, емпірико-статистичний напрям Р. Кеттела, теорія підкріплення Д. Хоманса, Д. Тібо, Г. Келлі.

Основними напрямками дослідження малих груп у вітчизняній психології є: діяльнісний підхід А. В. Петровського, М. Г. Ярошевського, Г. М. Андреєвої, параметрична концепція Л.І. Уманського, А. С. Чернишова, О.Н. Лутошкіна, організаційно-управлінський підхід Є.С. Кузьміна, соціометричний підхід Я.Л. Коломінського.

Фази розвитку групи вивчались І. Ялом і К. Хеком, А. В. Петровським, В.В. Шпалінським. Теорію референтних груп розробили Т. Хаймен, Ч. Кулі, В. Джеймс, А. В. Петровський. Нормативний вплив групової більшості досліджувався в експериментах М. Шеріфа, С. Аша. Поняття «конформізм» у рамках соціальної психології описали Г. Келмен, А. Лотт і Б. Лотт. Згуртованість у малій групі розглядали Д. Картрайт, А. В. Петровський.

Важливою проблемою внутрішньо-групової взаємодії є питання психологічного клімату та уникнення групових конфліктів, що розглядаються в рамках прикладної соціальної психології.

Об'єкт дослідження — динамічні процеси в малій соціальній групі.

Предмет дослідження — соціально-психологічна характеристика динамічних процесів у малій групі.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та експериментальному дослідженні соціально-психологічних особливостей динамічних процесів малої групи та у розробці практичних рекомендацій щодо досягнення групової згуртованості та уникнення внутрішньо-групових конфліктів.

Для досягнення мети дослідження необхідно розв’язати наступні завдання дослідження:

1. Проаналізувати основні теоретичні підходи до проблеми дослідження малої соціальної групи в роботах вітчизняних та зарубіжних психологів.

2. Визначити структуру та стадії розвитку малої соціальної групи.

3. Описати чинники, що впливають на ефективність групового рішення.

4. Провести експериментальне дослідження соціально-психологічних особливостей динамічних процесів у малій групі.

5. На основі результатів констатуючого експерименту розробити практичні рекомендації щодо досягнення групової згуртованості та уникнення внутрішньо-групових конфліктів.

Методологічну та теоретичну основу дослідження склали: теорія поля К. Левіна, соціометричний напрям Дж. Морено, Я.Л. Коломінського, емпірико-статистичний напрям Р. Кеттела, теорія підкріплення Д. Хоманса, Д. Тібо, Г. Келлі, параметрична концепція Л.І. Уманського, А. С. Чернишова, О.Н. Лутошкіна, організаційно-управлінський підхід Є.С. Кузьміна, теорія референтних груп Т. Хаймена, Ч. Кулі, В. Джеймса, А. В. Петровського, експериментальне дослідження нормативного впливу групової більшості М. Шеріфом, С. Ашем, вивчення соціального конформізму Г. Келменом, А. Лоттом.

Методи (методики) дослідження:

— аналіз наукової літератури з проблеми дослідження;

— спостереження;

— бесіди;

— тестування (шкала суб'єктивного благополуччя Н.П. Фетискіна; методика «Оцінка психологічної атмосфери в колективі» А.Ф. Фідлера; експрес-діагностика стійкості до конфліктів В.М. Зав’ялова);

— методи обробки даних.

Теоретичне значення дослідження полягає в узагальнені та розширенні знань щодо соціально-психологічних особливостей динамічних процесів малої групи; у теоретичному обґрунтуванні взаємозалежності між стилем керівництва групою та ефективністю прийняття групового рішення.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані, по-перше, самими учасниками малої групи для гармонізації внутрішньо-групових відносин; по-друге, психологами, вчителями та педагогами при роботі з малою групою чи при управлінні нею; по-третє, в процесі психодіагностичної роботи при надані психологічної допомоги.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДИНАМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У МАЛІЙ ГРУПІ В СОЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Аналіз літератури за проблемою дослідження малої соціальної групи в роботах вітчизняних та зарубіжних психологів

Мала група -- невелика за чисельністю спільнота, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування. Дослідження малої групи пройшли три основних етапи, які будуть розглядатися нижче.

Перший етап (США, 20-ті рр. ХХ ст.) — досліджувалося питання про те, чи діє індивід поодинці краще, ніж у присутності інших, або, навпаки, факт присутності інших стимулює ефективність діяльності кожного. Акцент робився саме на факт простої присутності інших, а в самій групі вивчалися не взаємодія її членів, а факт їх одночасної дії поруч. Результати дослідження таких груп показали, що в присутності інших людей зростає швидкість, але погіршується якість дій індивіда. Цей ефект отримав назву ефекту соціальної фасилітаціі. У ряді експериментів було показано наявність і протилежного ефекту — соціальної інгібіції [12, с. 25].

Другий етап досліджень знаменував собою перехід від вивчення контактних груп до вивчення взаємодії індивідів в малій групі. Так, у ряді досліджень було показано, що за умови спільної діяльності у групі ті ж самі проблеми вирішуються більш коректно, ніж при їх індивідуальному рішенні, особливо на ранніх стадіях вирішення завдань група робить менше помилок, демонструє вищу швидкість їх вирішення і так далі. Так, середня швидкість вирішення завдань групою зрівнювалася зі середньою швидкістю вирішення тих же завдань, що виконувалися індивідуально, і результат вийшов на користь групи [12, с. 27].

На третьому етапі дослідження малих груп стали значно більш розгалуженими. Почали виявляти не тільки вплив групи на індивіда, але й характеристики групи: її структуру, типи взаємодії індивідів у групі; склалися підходи до опису загальної діяльності групи. Удосконалювалися і методи вимірювання різних групових характеристик. Разом з тим позначився такий методологічний принцип, як відмова від виявлення зв’язку групи з більш широкими соціальними спільнотами, в які вона входить, відсутність відокремлення її як осередку соціальної структури, а отже, і відхід від вирішення питання про змістовну сторону тих соціальних відносин, які існують в невеликій групі. Саме за цими параметрами підхід до дослідження малих груп у європейської традиції соціального психологічного знання принципово відрізняється від підходу, властивого ранній американській соціальній психології [12, с. 30].

Різноманітні уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали передумовою кристалізації різноманітних напрямів у її вивченні [16, с. 173]. Найпомітніші серед них: діяльнісний, організаційно-управлінський, параметрична концепція, соціометричний, соціологічний, школа «групової динаміки», психоаналітичний, інтеракціоністський.

Діяльнісний напрям. Заснований на принципі діяльності. Накладання його на дослідження соціальної групи сприяло побудові теорій групової активності. Йдеться про стратометричну концепцію групової активності А. В. Петровського. У межах цього напряму М. Г. Ярошевським запропоновано програмно-рольовий підхід до дослідження наукового колективу, а Г. М. Андрєєвою розробляється модель соціально-перцептивних процесів у спільній діяльності [10, с. 123].

Організаційно-управлінський підхід. В його основу покладені уявлення про соціальну організацію та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, що належать до цього підходу, мають яскраво виражений прикладний характер і орієнтовані в основному на психологічне забезпечення виробництва.

Параметрична концепція. Пов’язана з ім'ям російського вченого Л.І. Уманського [16, с. 162]. її основна ідея полягає в припущенні, що поетапний розвиток малої (за Л.І. Уманським -- контактної) групи здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально-психологічних параметрів. Тому найзначніші дослідження стосуються організаційних, емоційних і динамічних характеристик групи.

Соціометричний підхід. Заснований Дж. Морено на відокремленні двох структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення індивідів у різних формах життєдіяльності і мікроструктури -- психологічних взаємин особистості з оточенням [21, с. 82]. Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом побудови якого є узгодження обох структур. Цей підхід (метод) повинен вивчати систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно з нею перебудовувати макроструктуру, розв’язувати всі суперечності в суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповідно до їхніх симпатій, оскільки ефективність діяльності людини залежить від оточення.

Соціологічний напрям. Пов’язаний з експериментальною діяльністю Е. Мейо, який відокремлював дві системи взаємовідносин у групі -- формальну і неформальну, а також розкрив роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, належність до групи). Пізніше стали розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між людьми [20, с. 128]. Виявилося, що в первинних групах така дистанція є мінімальною, в них відбувається особистісне забарвлене сприйняття учасниками один одного, а у вторинних -- дистанція більша, взаємовідносини в них побудовані на вимогах спільного завдання. Йдеться про те, що у первинних групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних -- рольове [21, с. 88].

Школа «групової динаміки». В основу цього підходу покладено «теорію поля» К. Левіна, згідно з якою поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психологічних детермінантів. Центральна ідея «теорії поля» була розвинута відповідно до вивчення груп. Дослідження функціонування груп із заданими характеристиками отримало назву «групової динаміки», оскільки проблематика аналізу зводилася до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективності діяльності, особливостей взаємозв'язку групи з індивідом та іншими групами [21, с. 89]. Розглядаючи групу як динамічне ціле, яке більше за його частини, представники цього напряму окреслили увесь спектр проблем малої групи: внутрішньогрупові конфлікти, способи розв’язання групових рішень, групова згуртованість, керівництво і лідерство, стилі лідерства, кооперація та ін.

Психоаналітичний підхід. Його теоретичним джерелом є психоаналіз 3. Фрейда. Психоаналітичне дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп. Спільним для теорій, які виникли у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються. Одержані у психотерапевтичних і тренінгових групах дані іноді екстраполюються на ширші соціальні спільноти, а це не завжди правомірно і коректно [21, с. 75].

Інтеракціоністський підхід. Його представники виходять з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю учасників групи та взаєминами між ними [21, с. 81]. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві.

1.2 Структура та стадії розвитку малої соціальної групи

Мала соціальна група, згідно з соціометричним підходом, максимально може складатися з 35−40 осіб. Дискусійним залишається питання про нижню границю малої групи. Одні психологи найменшою її кількістю вважають дві особи (діада), аргументуючи це тим, що більшість досліджень особливостей малої групи проведена саме на діадах. Інші доводять, що найменшою малою групою є тріада, оскільки:

-- під час конфлікту група з двох осіб може легко розпастися. Третя особа може взяти на себе роль «третейського судді» або, підтримавши чиюсь позицію, зберегти групу;

-- діада фіксує лише найпростішу, первинну форму спілкування. В основі його -- емоційний контакт, що утруднює розгляд діади як суб'єкта діяльності, оскільки в ній неможливо відокремити спілкування, опосередковане спільною діяльністю;

-- у діаді більшість процесів розгортається не в повному обсязі [2, с. 27].

Структуру малої групи можна виділити, виходячи з різних критеріїв. Е. Мейо розглядав формальні та неформальні компоненти у малій групі. Формальна структура малої групи -- взаємини і зв’язки між індивідами в групі, за допомогою яких здійснюються ділові контакти, офіційні відносини, спрямовані на виконання групового завдання. Неформальна структура малої групи -- емоційно забарвлені зв’язки, які відтворюють неофіційні взаємини між членами групи [2, с. 30].

Одним із перших у психології звернув увагу на емоційні взаємовідносини та відокремив їх як важливі чинники соціальних зв’язків індивіда 3. Фрейд. З ім'ям Дж. Морено пов’язане подальше дослідження емоційних взаємовідносин. Запропонований ним метод соціометрії дотепер використовують під час вивчення неформальної структури малої групи.

Комунікативну структуру групи утворює мережа офіційних та неофіційних каналів, шляхів, за допомогою яких у групі відбувається обмін діловою інформацією та міркуваннями. Комунікативна структура малої групи -- відносини індивідів між собою і навколишнім середовищем, які спрямовані на актуалізацію комунікативного потенціалу групи і реалізуються в системі інформаційних зв’язків [18, с. 159].

Інформаційні групові зв’язки утворюють комунікативну мережу, яка може бути централізованою і децентралізованою. У централізованій комунікативній мережі комунікації здійснюються через одного індивіда, який займає центральну позицію. Це забезпечує мобільне управління групою, оперативне розв’язання нескладних завдань. Централізовані мережі бувають таких видів:

-- Фронтальна. її учасники, не контактуючи один з одним, перебувають поруч, бачать один одного, що дає їм змогу враховувати реакції і поведінку інших учасників комунікативного процесу.

-- Радіальна. У такій мережі вся інформація передається через центральну особу іншим особам у групі. Ускладнений при цьому зворотний зв’язок не перешкоджає ефективній і злагодженій роботі.

-- Ієрархічна. Вона має два і більше рівнів супідрядності членів групи. Одні з них можуть перебувати у процесі взаємодії, інші -- ні [20, с. 133].

У децентралізованих мережах можливості індивідів брати участь у комунікації розподілені більш рівномірно. Усі учасники взаємодії наділені рівноцінними комунікативними можливостями. Тобто, вступаючи у пряме спілкування, вони однаково можуть приймати, передавати, переробляти інформацію. Найпоширенішими є такі децентралізовані мережі:

-- Ланцюгова. Спілкування в групі здійснюється у певній послідовності (наявна на конвеєрних виробництвах).

-- Кругова. Інформація циркулює в ній по колу, піддаючись аналізу, зазнаючи доповнень, уточнень, набуваючи нового значення та інтерпретації.

-- Повна. Відсутність перешкод для вільного міжособистісного спілкування дає змогу кожному в групі брати участь у комунікативному процесі [18, с. 155].

Концепції і моделі розвитку малої групи. Американський психолог Б. Такмен, надаючи перевагу двовимірній моделі розвитку групи, розглядає дві основні сфери (виміри) групової життєдіяльності: інструментальну (ділову) сферу, пов’язану з розв’язанням групового завдання, та експресивну (емоційну) сферу, домінантою якої є міжособистісний контекст розвитку групової структури. Обидві сфери групового розвитку, хоч і впливають одна на одну, наділені своїми внутрішніми особливостями та закономірностями. У кожній сфері існує по чотири стадії, які послідовно змінюють одна одну. Перша стадія — орієнтація в задачі (пошук членами групи оптимального рішення); друга стадія — емоційна відповідь на конкретну вимогу (протидія членів групи загальним вимогам через розбіжність особистісних намірів); третя стадія — відкритий обмін релевантними інтерпретаціями (максимальний інформаційний обмін, що допомагає глибше проникнути в наміри інших та запропонувати альтернативне трактування інформації); четверта стадія — прийняття рішень [11, с. 145].

Російський дослідник Л.І. Уманський, розгортаючи свою концепцію поетапного розвитку групи, взяв за основу послідовну зміну стадій, які різняться ступенем психологічної інтегрованості у діловій та емоційній сферах [11, с. 154]. Груповий розвиток, на його погляд, починається з точки, яка знаходиться всередині стадії і називається конгломерат (від лат. conglomerates -- нагромаджений) -- сукупність незнайомих один одному індивідів. Розвиток групи може відбуватися за двома напрямами: при просоціальній орієнтації (рух до позитивного полюса) група, долаючи різні стадії, розвивається уверх аж до найвищої точки, якою є колектив. При асоціальній спрямованості (рух до негативного полюса) група перетворюється на антиколектив. Між конгломератом та колективом знаходяться стадії номінальної групи, групи-асоціації, групи-кооперації та групи-автономії [18, с. 73].

Модель, запропонована І.П. Волковим, відображає власне емоційну динаміку групи [12, с. 132]. Охоплюючи чотири послідовних фази розвитку міжособистісного контакту -- від первинного сприйняття і впізнавання до зчеплення, вона містить детальний аналіз розвитку емоційних взаємовідносин у малій соціальній групі. Усього чотири фази: фаза первинного сприйняття і впізнавання; фаза зближення; фаза спільної дії; фаза зчеплення (максимальний розвиток почуття «ми»).

Англійські консультанти з управління Майк Вудкок і Дейв Френсіс, аналізуючи проблему зрілості групи, зосереджуються на таких стадіях її розвитку: притирання, ближній бій, експериментування, ефективність і зрілість [22, с. 18]. За їх спостереженнями із підвищенням якості роботи групи розширюються можливості об'єднаних у ній індивідів. Унаслідок цього все більше їх бере участь у плануванні, прийнятті рішення, розв’язанні проблем.

Різноманітні стадії групового розвитку аналізують стратометрична теорія колективу (А.В. Петровський), емпірична модель розвитку групи (Г. Стенфорд, А. Роарк) та ін.

Попри певні відмінності, кожна модель утворення малих соціальних груп не залишає поза увагою такі основні етапи:

-- Орієнтування у ситуації. Особливість цього етапу полягає в орієнтації осіб групи у міжособистісних взаєминах.

-- Конфлікт. Він є результатом суперечності між індивідами, між групою та індивідами, а також між різними уявленнями про групові цілі і засоби їх досягнення.

-- Динамічна рівновага. Забезпечує функціонування групи як єдиного цілого, не застраховуючи від виникнення нових непорозумінь.

Відокремлення цих етапів представниками різних наукових шкіл свідчить, що вони є неминучими у соціальному бутті кожної малої соціальної групи [15, с. 139].

1.3 Загальна характеристика динамічних процесів у малій групі

Групова динаміка — це сукупність групових процесів, які відображають цикл життєдіяльності групи — утворення групи, функціонування, розвиток, розпад. Групові процеси — це такі засоби регуляції індивідуальної поведінки, які забезпечують психологічні зміни в групі під час її існування [1, с. 146].

До внутрішньо-групових динамічних процесів відносяться:

— нормоутворення;

— феномен групового тиску (конформізм);

— групова згуртованість;

— керівництво та лідерство;

— прийняття групового рішення.

Механізми групової динаміки поділяються на:

· механізми розвитку (внутрішньо-груповий конфлікт; ідеосинкразичний кредит лідера; нормативний тиск меншості; ефекти поляризації та зсув до ризику);

· механізми стабілізації (конформність, сумісність, згуртованість).

Важливим аспектом проблеми формування малої групи є феномен конформізму (пристосування).

Конформізм (від лат. conformis -- подібний, відповідний) -- пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Конформна поведінка -- дія людини, яка проявляється у її податливості реальному чи уявному тиску групи, у зміні установок і вчинків відповідно до позиції спільноти, до якої вона причетна [5, с. 135].

У середині 30-х років XX ст. американський психолог Музафер Шериф досліджував у лабораторних умовах формування групових норм та їх вплив на людей, використовуючи так званий автокінетичний ефект (оптичну ілюзію руху нерухомої світлової точки в затемненому візуальному полі). Результат цього та інших подібних експериментів привели до наступних висновків:

-- у ситуації невизначеності індивід, зіставляючи та порівнюючи власні думки з думками інших, схильний погоджуватися, як правило, з більшістю, пристосовуватися до неї;

-- загальна система орієнтирів, яка сформувалася у присутності інших людей, продовжує впливати на погляди та судження індивіда навіть за відсутності джерела цього впливу [1, с. 123].

М. Шериф не досліджував власне конформізм. Метою його було вивчення процесу виникнення та формування соціальної норми в умовах лабораторії, а також з’ясування різноманітних аспектів навіюваності людини.

На початку 50-х років XX ст. американський дослідник Соломон Аш звернув увагу на проблеми групового тиску, використавши метод «підставної групи». Зокрема було встановлено, що високий ступінь конформності є наслідком недостатньо розвиненого інтелекту, низького рівня самосвідомості та ін. Саме тоді було зроблено висновок, що людина може бути конформістом або нонконформістом. Тобто існує два варіанти ставлення особистості до групової думки: або незгода, відчуження, або повне прийняття її [18, с. 72]. Стверджувалося також, що ступінь конформності залежить від ситуації, складу та структури групи тощо. Однак ці чинники так і не були з’ясовані (очевидно через лабораторний характер групи, який не дав змоги врахувати значущість для індивіда групової думки). Негативну роль відіграла й абстрактність учасників експерименту, що проявилася у відсутності інформації про їх індивідуальні особливості, соціальні характеристики (цінності, переконання та ін.).

Американські соціальні психологи Мортон Дойч та Гарольд Джерард виявили та описали нормативний та інформаційний види групового впливу на індивіда [1, с. 61]. Нормативний вплив на індивіда пов’язаний з груповими нормами. Йдеться про те, що більшість чинить тиск, і думка більшості сприймається представником групи як норма.

Вплив норм меншості. Дослідження проблеми впливу норм меншості започаткував французький соціальний психолог С. Московічі, з’ясовуючи умови, за яких меншість може не тільки чинити опір, а й бути активним джерелом впливу. Спершу вчений звернув увагу на те, що індивід не завжди поступається тиску групи. Аналіз цього феномену вилився в концепцію «активної меншості», згідно з якою конформність може бути формою переговорів між втягненими у конфлікт щодо певної реальності меншістю і більшістю [1, с. 67]. Ці дослідження навели на висновок, що вплив меншості не можна пояснити тими механізмами, які традиційно використовувалися для пояснення впливу більшості, адже вона не має стільки однодумців, як більшість. Крім того, меншість часто позбавлена змоги здійснювати нормативний контроль над більшістю, доступу до інформаційних засобів впливу. Тому джерела, сутність, чинники впливу меншості є принципово іншими, ніж у більшості. Найвідчутніші з них пов’язані з манерою (стилем) поведінки меншості. Компонентами і водночас параметрами цього стилю є послідовність, постійність, впевненість у собі, здатність залучати до меншості представників більшості, стійкість, структурування і виклад відповідних аргументів [1, с. 73−75].

Іншою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. Насамперед, це такі характерні процеси, як формування особливого типу зв’язків у групі, що дозволяють соціальну структуру перетворити в психологічну спільність людей, в складний психологічний організм, який живе за власними законами. Згуртованість групи означає, що сформований її склад є найбільш оптимальним у діяльнісному значенні, коли всі або переважна більшість членів прагнуть досягти певної групової мети. Згуртованість сприяє ефективному функціонуванню спільності, формуванню в ній сприятливого психологічного клімату, а також забезпечує стійкість групи перед деструктивною дією внутрішніх та зовнішніх умов [20, с. 132].

Залежно від того, які фактори єднають групу, можна виділити етичну згуртованість (що зумовлена спільністю мети, переконань, духовних ціннісних орієнтацій членів групи); ділову згуртованість (яка ґрунтується на прагненні членів групи продовжувати спільну діяльність, керуючись певним принципом розподілу ролей); міжособистісну згуртованість (вона опосередкована взаємною симпатією, почуттям дружби, товариськості).

Характеризуючи динамічні процеси в малій групі, не можна обійти питання її організації і управління. Проблема лідерства та керівництва є однією з кардинальних проблем соціальної психології. Хоча за походженням та соціальним статусом лідер і керівник суттєво відрізняються, все ж вони покликані разом стимулювати групу, спрямовувати її на вирішення певних завдань [5, с. 119−123].

Лідерство в сучасному розумінні цієї проблеми є чисто психологічною характеристикою поведінки окремих членів групи, керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління та підпорядкування. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер не може існувати подинці, він завжди існує як елемент групової структури, а лідерство є системою відносин у цій структурі. Тому особливий інтерес викликає питання про природу лідерства, першопричини його походження. В сучасній науці існують три підходи до виявлення суті цієї проблеми, розроблені американською школою соціальної психології [18, с. 142].

«Теорія рис» (або «харизматична теорія») — концентрує увагу на природних якостях лідера [18, с. 144]. Згідно цієї теорії, лідером може бути людина, яка володіє певним набором визначених системою необхідних рис чи характеристик, наприклад, ініціативністю, діловитістю, комунікативністю, впевненістю, ентузіазмом, популярністю, красномовністю і т.д. Хибними сторонами цієї теорії слід вважати відсутність обґрунтованих критеріїв оцінки найважливіших рис лідерства, наприклад, що ж важливіше — професіоналізм чи красномовність? Чітких і однозначних відповідей ця теорія не дає [18, с. 147].

«Ситуаційна теорія лідерства» — прагне утвердити думку про те, що в основному лідерство — це продукт конкретної ситуації. На певних етапах розвитку групи, як правило, в екстремальних ситуаціях виникає гостра необхідність, актуальність авторитету чи соціального статусу окремих членів, коли на хвилі популярних ідей з’являються так потрібні саме в цей час люди, здатні повести за собою інших. Прибічники цієї теорії упевнено доводять, що лідерство рідко коли буває випадковим, це — закономірний процес, пов’язаний з особистісними характеристиками індивіда, значимістю ролі, яку він відіграє в групі й, що найголовніше, — свідомим прагненням бути в центрі, на вістрі розв’язання гострих проблем життєвості і життєдіяльності групи [13, с. 11].

Як це часто буває в історії науки, два таких крайніх підходи породили третій, компромісний, який увійшов у соціальну психологію під назвою «синтетичної теорії лідерства». Згідно з цією теорією лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а лідер — як суб'єкт управління цим процесом. Прийнятність даної позиції пояснюється тим, що відмінність лідера від інших членів групи проявляється тут не при наявності у нього особливих рис, а в результаті більш високого рівня впливу.

За стилем лідерство можна класифікувати по кільком напрямкам, але загальноприйнятою вважається практика визначення лідерства за змістом рішень, які пропонує лідер групи та за технікою їх виконання. Авторитарний, демократичний та ліберальний стилі лідерства — найбільш характерні для малої групи [13, с. 17].

Однак цим класифікація лідерства не обмежується. Визначені, наприклад, наступні типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер-професіонал та ін. Усі ці характеристики важливі на певному етапі діяльності як лідера, так і керівника, а саме в процесі прийняття групових рішень [27, с. 118].

Групова згуртованість -- утворення, розвиток і формування зв’язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей. Одним із перших розпочав досліджувати групову згуртованість американський соціальний психолог Леон Фестінгер, вважаючи критерієм частоту і міцність групових зв’язків. А сам феномен згуртованості він тлумачив як суму сил, які діють на індивідів з метою утримання їх у групі [27, с. 148].

Соціометрія пов’язує згуртованість із таким рівнем розвитку міжособистісних відносин у групі, який характеризується високою кількістю виборів, заснованих на симпатії. Запропонований соціометрією «індекс групової згуртованості» обчислюється як відношення кількості взаємних позитивних виборів до загальної кількості можливих виборів [27, с. 152].

Стратометрична концепція, запропонована А. В. Петровським, виходить з того, що до складу структури малої групи входять три (пізніше -- чотири) основних прошарки (страти), які одночасно є і рівнями розвитку групової згуртованості. Феномен згуртованості розглядається як характеристика особливих зв’язків у групі, що ґрунтуються на єдності оцінок, установок і позицій групи стосовно значущих об'єктів -- осіб, завдань, ідей, подій. Тобто згуртованість охоплює опосередковані цілями і завданнями діяльності відносини у групі. Показником ціннісно-орієнтаційної єдності є частота збігу позицій індивідів щодо значущих об'єктів оцінювання, а джерелом інтенсифікації внутрішньо-групового спілкування, підвищення ефективності спільної діяльності -- високий ступінь ціннісно-орієнтаційної єдності [13, с. 129].

Важливими є взаємозв'язки згуртованості і ефективності, продуктивності групової діяльності, згуртованості і сумісності, згуртованості і стабільності, згуртованості і конфліктності (групова сумісність -- соціально-психологічний показник згуртованості групи, що виражає можливість безконфліктного спілкування і погодження дій індивідів в умовах спільної діяльності).

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Основними напрямками дослідження малих груп у зарубіжній психології являються: теорія поля К. Левіна, соціометричний напрям Дж. Морено, психоаналітичне орієнтована теорія З. Фрейда, емпірико-статистичний напрям Р. Кеттела, теорія підкріплення Д. Хоманса, Д. Тібо, Г. Келлі.

Основними напрямками дослідження малих груп у вітчизняній психології є: діяльнісний підхід А. В. Петровського, М. Г. Ярошевського, Г. М. Андреєвої, параметрична концепція Л.І. Уманського, А. С. Чернишова, О.Н. Лутошкіна, організаційно-управлінський підхід Є.С. Кузьміна, соціометричний Я.Л. Коломінського.

Групова динаміка — це сукупність групових процесів, які відображають цикл життєдіяльності групи — утворення групи, функціонування, розвиток, розпад. Групові процеси — це такі засоби регуляції індивідуальної поведінки, які забезпечують психологічні зміни в групі під час її існування.

До внутрішньо-групових динамічних процесів відносяться:

— нормоутворення;

— феномен групового тиску (конформізм);

— групова згуртованість;

— керівництво та лідерство;

— прийняття групового рішення.

Механізми групової динаміки поділяються на:

· механізми розвитку (внутрішньо-груповий конфлікт; ідеосинкразичний кредит; нормативний тиск меншості; ефекти поляризації та зсув до ризику);

· механізми стабілізації (конформність; сумісність; згуртованість).

Важливим аспектом проблеми формування малої групи є феномен конформізму (пристосування).

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ДИНАМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У МАЛІЙ ГРУПІ

2.1 Чинники, що впливають на ефективність прийняття групового рішення

Прийняття групового рішення -- волевиявлення групи людей, спрямоване на формування послідовності дій і вибір альтернативи.

Переваги групового рішення:

-- У групі легше долаються стереотипи мислення, комплексний пошук рішення забезпечує розгляд більше альтернатив;

-- групове рішення охоплює більший обсяг знань та інформації, що підвищує вірогідність знаходження оптимального або близького до нього способу розв’язання групового завдання [20, с. 128].

Недоліки групового рішення:

-- блокування рішення внаслідок розходження точок зору;

-- прийняття неоптимального результату рішення, за яке виступали найактивніші, але не досить компетентні в обговорюваному питанні члени групи;

-- прийняття компромісного рішення, яке не завжди відіграє позитивну роль;

-- під час групового ухвалення рішень можливі примус, тиск однієї частини групи на іншу.

Обґрунтування переваг і недоліків групового рішення пов’язане з виявом феномену «зсування до ризику». Він полягає в тому, що групове рішення є більш ризикованим порівняно із середнім індивідуальних рішень, прийнятих до групового обговорення. Групі властивий і ефект групової нормалізації, згідно з яким вона відкидає найбільш крайні рішення і приймає середнє з індивідуальних [1, с. 126].

Цей факт заявив про себе у процесі досліджень групових норм, конформної поведінки та ін. Було встановлено, що певна кількість осіб, які беруть участь в груповій дискусії і виробляють групові рішення, ризикує, а рівень їх ризику значно більший, ніж в окремої людини, яка діє за таких самих обставин [1, с. 129].

Під час групової дискусії з приводу вироблення групового рішення виникає явище, назване «феноменом групової поляризації». Групова поляризація -- соціально-психологічний феномен, у процесі якого різні точки зору, думки оформлюються у дві протилежні безкомпромісні позиції.

Групова поляризація трактується і як посилення внаслідок дискусії екстремальності групового рішення. Величина її буде тим більшою, чим далі зміщені первинні переваги членів групи від середніх значень. Крайня форма цього явища виражає стан внутрішньогрупового конфлікту, нервово-психічного напруження, що може спричинити негативні наслідки і для особистості, і для групи [5, с. 142].

Спостерігаючи за життєдіяльністю (політичною, військовою) груп, американський дослідник Ірвінг Дженіс у 70-ті роки XX ст. відкрив феномен «group-think» — це спосіб (режим) мислення людей, які, перебуваючи у тісно згуртованій групі і прагнучи до єдності думок, головним вважають пошук консенсусу, що знижує їх здатність до пізнання реальності.

Серед симптомів групового мислення відокремлюють ілюзію невразливості (поділяється більшістю або усією групою, наслідком є перебільшений оптимізм і схильність до надмірного ризику).

Успішне розв’язання групового завдання передбачає:

-- ефективну систему комунікацій і участь у цьому процесі всіх або більшості з групи;

-- встановлення багаторівневих відносин між елементами завдання;

-- усвідомлення значущих аспектів завдання, оцінка їх значення, включення їх у певні відношення [5, с. 147−155].

До найпоширеніших технологічних способів розв’язання групових завдань формами групового обговорення належать групова дискусія, групове інтерв'ю та ін.

Групова дискусія -- метод групового обговорення проблеми, який дає змогу виявити спектр думок і суджень членів групи, запропонувати можливі шляхи розв’язання завдання, знайти групове розв’язання проблеми [1, с. 134].

Групове інтерв'ю -- засіб з’ясування суджень і думок членів групи з конкретного питання і оцінки ситуації, що склалася.

Розв’язання групових завдань може відбуватися на різних якісно-смислових рівнях (згідно з М. Вудкоком, Д. Френсісом):

1. Рутинний (неухильне дотримання процедури; раціональна оцінка ситуації; гуманне лідерство; контроль чи мотивація);

2. Селективний (визначення цілей; планування; аналіз інформації);

3. Адаптаційний (ідентифікація проблем; систематизоване розв’язання проблем; створення робочих груп; аналіз можливого ризику);

4. Інноваційний (творче управління; стратегічне планування; системний розвиток).

Чим більше суб'єктивні оцінки окремих осіб у групі збігатимуться з об'єктивною значущістю завдання, тим більша вірогідність вибору ними ефективного шляху їх розв’язання [27, с. 138]. Якщо у групі домінує думка керівника (лідера), прийняття рішення значною мірою буде детерміноване спонуками, стимулами, зумовленими його поглядами, поведінкою. Часто в таких випадках мотиваційними впливами керівника є намагання продемонструвати свою професійну перевагу над підлеглими, реалізувати власні значущі суб'єктивні цілі, прагнення до влади. Позначається це і на поведінці підлеглих, які беруть участь у прийнятті рішення. Таку поведінку характеризують намагання поступитися керівнику, прагнення приховати професійну некомпетентність, уникнути зауважень на свою адресу. У групі з партнерськими відносинами кожний учасник обговорення проблеми намагається реалізувати свої інтелектуальні можливості. Однак при цьому всі оцінюють свою позицію як єдино правильну, що не потребує обговорення.

Під час розв’язання завдань, віддалених від їхньої компетенції, учасники дискусії виявляють вищу ініціативу, здатність до ризику. Розв’язання завдань, що перебувають у сфері компетенції, налаштовує на обережну, позбавлену ризику поведінку[27, с. 53]. Нераціональний підхід до розв’язання завдання, неадекватні групові рішення є наслідком безініціативності, безвідповідальності, низької компетентності лідера.

Вибір засобів, методів, тактик розв’язання завдань залежить від типологічних якостей керівників (лідерів) групи. Керівник із яскраво вираженими якостями лідера навряд чи пристосовуватиметься до проблеми або уникатиме її розв’язання. Очевидно, він обере тактику протиборства або співробітництва і не шукатиме компромісів. Орієнтовані на себе керівники обиратимуть «агресивну» тактику -- протиборство, а орієнтовані на інших — співробітництво або компроміс. Знаючи особливості взаємодії конкретного лідера (керівника), його орієнтованість (на ціль або на відносини з людьми), можна спрогнозувати вибір ним тактики розв’язання конкретного групового завдання [18, с. 41−48].

Продуктивність групового розв’язання завдання вимірюється потенційними можливостями групи, тобто її потенційною продуктивністю (вмінням адекватно оцінити ситуацію, значущістю самого завдання, здатністю обрати відповідні методики і тактики його розв’язання та ін.), за мінусом втрат мотивації і втрат, що виникають при координації, взаємодії і спілкуванні.

Групові рішення можуть бути програмованими (базуються на заведеному порядку, послідовних процедурах, ухвалюються за типових обставин; мають обмежену кількість альтернатив; повинні відповідати динаміці розвитку організації) та непрограмованими (використовуються у невизначених, неструктурованих ситуаціях, зумовлених відсутністю інформації, нечіткістю цілей, завдань; вибір засобів розв’язання проблем може бути надзвичайно великим).

Процедура прийняття групового рішення пов’язана із стилем керівництва. За авторитарного стилю керівник у процесі прийняття рішення керується своїми ідеями, досвідом, планами, орієнтується на свої оцінки проблеми, а думки колег адаптує до своєї концепції її розв’язання, намагаючись відповідно добирати засоби [18, с. 11]. Демократичний стиль забезпечує оптимальну взаємодію керівника з усіма індивідами групи. Усі вони мають широкий простір для особистої ініціативи та активності. За ліберального стилю особиста участь керівника у процесі прийняття рішення дещо знижена, внаслідок чого ініціативу бере на себе неформальний лідер, який активізує членів групи. Багато керівників у процесі прийняття рішення орієнтуються на зовнішні або внутрішні чинники, на підставі чого розрізняють «зовнішню» та «внутрішню» стратегії прийняття рішень.

Групові форми прийняття рішень підпорядковані дії різноманітних принципів. Так, принцип співвідношення єдиноначальності та колегіальності відтворює взаємодію двох форм реалізації повноважень: єдиноначальність пов’язана з персональною відповідальністю керівника за прийняті рішення, а колегіальність є формою колективного розроблення проектів рішень. Принцип одноголосності передбачає реальну (творче обговорення проблеми) та уявну (формальне погодження з керівником при незгоді з його думкою) одностайність [18, с. 142]. Принцип більшості переважає там, де взаємодіють дві або більше неформальних групи. За такої ситуації необхідне голосування, яке може засвідчити розподіл голосів на рівні половини, більшість голосів і абсолютну більшість голосів. Для розв’язання проблеми найсприятливіша абсолютна більшість голосів. Принцип мінімізації розбіжностей актуальний за оптимальної переваги думки керівника (лідера) та при активності учасників обговорення проблеми. В такому разі мінімізувати суперечності між членами групи покликана групова дискусія.

2.2 Дослідження соціально-психологічних особливостей динамічних процесів у малій групі

У наукових і прикладних дослідженнях вивченню групових особливостей і явищ приділяється одне із центральних місць. Досліджуваний аспект розглядається в контексті підструктури (блоку) загальних якостей малої групи, що включає наступні характеристики [24, с. 131].

1. Інтегрованість -- міра єдності, злитості, спільності членів групи один з одним (відсутність інтегрованості -- роз'єднаність, дезінтеграція).

2. Мікроклімат -- визначає самопочуття кожної особистості в групі, її задоволеність групою, комфортність у ній [24, с. 133].

3. Референтність -- ступінь прийняття членами групи групового еталона, їх ідентифікація з еталоном групових цінностей.

4. Лідерство -- ступінь активного впливу членів групи на групу в цілому в плані здійснення групових завдань.

5. Інтергрупова активність -- міра активності, що розраховується для членів групи.

6. Інтергрупова активність -- ступінь впливу даної групи на інші групи в більш широкій спільності (наприклад, вплив одного класу на інший клас у школі).

Усі загальні якості характеризують ступінь, міру загальної оцінки групи як колективу, вони тісно пов’язані один з одним, кожне з них розкривається через підструктури спрямованості й психологічної єдності малої групи.

Виходячи з концептуальних підходів, викладених вище, інтегративні особливості малих груп вивчаються за наступними напрямками:

референтометричне визначення міжособистісних відносин;

визначення групової згуртованості;

вивчення нормативних пріоритетів у групі;

виявлення цінносно-орієнтаційної єдності;

діагностика інтерактивної узгодженості в малих групах;

вивчення психологічного клімату в малих групах (навчальних, трудових, спортивних);

дослідження міжособистісних конфліктів:

- рольовий конфлікт;

— раціональність і конструктивність поведінки в конфлікті;

— глибина конфлікту;

— рівень особистісної агресивності конфліктності;

дослідження групової динаміки;

діагностика рівня розвитку малої групи;

інтегральна самооцінка рівня розвитку групи.

Взаємодія в будь-якому колективі повинна будуватися з урахуванням принципу максимальної ефективності. У самому загальному виді під мірою ефективності можна розуміти ступінь досягнення мети, співвіднесену з витратами. Таким чином, маючи ту або іншу мету, необхідно завжди враховувати, яка її можлива «ціна», котра може вимірятися часовими, матеріальними, трудовими, фінансовими та іншими витратами.

Будь-який колектив нерозривно пов’язаний із суспільством. Тому, як правило, результативність тієї або іншої легальної діяльності є складовою результативності суспільства в цілому [4, с. 13−18].

Виходячи із цього, діяльнісна ефективність у діагностиці малих груп визначається за наступними критеріями:

* стратегії досягнення мети;

* суб'єктивне благополуччя, комфорт;

* привабливість спільної діяльності;

* інтегральна діяльнісна ефективність.

Безсумнівно, зазначений інструментарій не реалізує всієї повноти оцінки діяльнісної ефективності. Це стосується насамперед якісних оцінок, інноваційності, оптимальності психоемоційних і економічних витрат.

У курсовій роботі з метою дослідження динамічних процесів у малих соціальних групах було використано три методики. Перша — шкала суб'єктивного благополуччя (модифікований варіант Н.П. Фетискіна); друга — методика оцінки психологічної атмосфери в колективі А.Ф. Фідлера; третя — експрес-діагностика стійкості до конфліктів В.М. Зав’ялова.

Шкала суб'єктивного благополуччя у модифікації Н.П. Фетискіна (див. Додаток А).

Призначення. Шкала суб'єктивного благополуччя являє собою скринінговий психодіагностичний інструмент для виміру емоційного компонента суб'єктивного благополуччя (СБ) або емоційного комфорту (ЕК). Визначення суб'єктивного благополуччя включає три критериальні ознаки.

Благополуччя визначається за зовнішніми критеріями, такими як доброчесне, «правильне» життя. Такі визначення одержали назву нормативних. Відповідно до них людина відчуває благополуччя, якщо вона має деякі соціально бажані якості; критерієм благополуччя є система цінностей, яка прийнята в даній культурі [6, с. 141].

Визначення суб'єктивного благополуччя зводиться до поняття задоволеності життям і зв’язується зі стандартами респондента у відношенні того, що є гарним життям.

Третє значення поняття суб'єктивного благополуччя тісно пов’язане з повсякденним розумінням щастя як переваги позитивних емоцій над негативними. Це визначення підкреслює приємні емоційні переживання, які або об'єктивно переважають у житті людини, або людина суб'єктивно схильна до них [6, с. 147].

Інструкція. Укажіть, будь ласка, якою мірою в згодні або не згодні з наведеними нижче висловленнями, використовуючи для цього наступну шкалу:

1 -- повністю згоден;

2 -- згоден;

3 -- більш-менш згоден;

4 -- важко відповісти;

5 -- більш-менш не згоден;

6 -- не згоден;

7 -- повністю не згоден.

Текст методики надано в додатку А, табл. А.1.

Обробка й інтерпретація результатів

Шкала складається з 17 пунктів, зміст яких пов’язаний з емоційним станом, соціальним станом і деякими фізичними симптомами. Відповідно до змісту пункти діляться на шість кластерів:

· напруженість і чутливість (2, 12, 16);

· ознаки, що супроводжують основну психоемоційну симптоматику (9, 14, 17);

· зміни настрою (1, 11);

· значимість соціального оточення (3, 6, 8);

· самооцінка здоров’я (7, 15);

· ступінь задоволеності повсякденною діяльністю (5, 10, 13).

Середній бал по тесту, переведений у стандартну оцінку по шкалі стенів (середнє значення = 5,5, стандартне відхилення = 2), є підставою для інтерпретації результатів тесту.

Ключ до методики. «Прямі» пункти (номер обраної відповіді прямо відповідає одержуваному балу) — № 1, 3, 4, 5, 7, 8, 11, 13, 15.

«Зворотні» пункти (приписування балів номерам відповідей носить зворотний характер) -- № 2, 6, 9, 10, 12, 14, 16, 17.

Підсумковий бал випробуваного по тесту дорівнює сумі балів по «прямим» і «зворотним» пунктам. Сирий бал переводиться у стени — десятибальну шкалу (див. Додаток А, табл. А. 2).

Методика оцінки психологічної атмосфери в колективі А.Ф. Фідлера (див. Додаток Б).

Призначення. Методика використовується для оцінки психологічної атмосфери в колективі. В основі лежить метод семантичного диференціалу. Методика цікава тим, що допускає анонімне обстеження, а це підвищує її надійність [24, с. 116]. Надійність збільшується в комбінації з іншими методиками (наприклад, соціометрією).

Інструкція. У таблиці (див. Додаток Б, табл. Б. 1) наведені протилежні за змістом пари слів, за допомогою яких можна описати атмосферу у вашій групі, колективі. Чим ближче до правого або лівого слова в кожній парі ви поставите знак *, тим більш виражена ця ознака у вашому колективі.

Обробка й аналіз даних. Відповідь по кожному з 10 пунктів оцінюється з ліва на право від 1 до 10 балів. Чим лівіше розташований знак *, тим нижче бал, тим більш благоприємна психологічна атмосфера в колективі. Підсумковий бал коливається від 10 (найбільш позитивна оцінка) до 100 (найбільш негативна).

Результати методики переводяться у стени (див. Додаток Б, табл. Б. 1).

На підставі індивідуальних профілів створюється середній профіль, який і характеризує психологічну атмосферу в колективі.

Експрес-діагностика стійкості до конфліктів В.М. Зав’ялова (див. Додаток В).

Інструкція. Оцініть за десятибальною системою, наскільки у вас проявляється кожна з наведених ліворуч властивостей.

Текст методики надано у додатку В, табл. В.1.

Обробка й інтерпретація результатів. Підраховується загальна сума балів. Одержаний бал переводиться у стени так само, як і в другій методиці. У залежності від набраної кількості стенів, робиться відповідний висновок:

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой