Гарантії реалізації прав людини: національний та зарубіжний досвід

Тип работы:
Научная работа
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Дніпропетровський державний університет

внутрішніх справ

НАУКОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Конституційне право України» на тему:

«Гарантії реалізації прав людини: національний та зарубіжний досвід»

Виконав: курсант 2 курсу факультету кримінальної міліції навчальної групи КМ 041,

Гога А. М.

Науковий керівник: доцент кафедри конституційного та міжнародного права, кандидат юридичних наук

Христова Ю. В.

Дніпропетровськ — 2012

Зміст

Вступ

1. Історія виникнення та нормативного закріплення гарантій реалізації прав людини

2. Поняття та види гарантій реалізації прав людини в Україні та деяких зарубіжних країнах

3. Досвід правоохоронний органів зарубіжних країн в діяльності щодо забезпечення прав людини

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Загальна декларація прав людини закріпила підґрунтя світового правопорядку в сфері прав людини і на багато років вперед визначила напрями формування відповідного законодавства багатьох держав світу. Положення Декларації отримали свій подальший розвиток у багатьох міжнародних нормативно-правових актах про захист прав і основоположних свобод людини. Наша держава не тільки визнала ці документи, а й закріпила їх основні положення в Конституції України. Проте сучасний стан правового статусу людини в Україні в різних сферах соціального життя свідчить про недосконалість та розбалансованість механізму забезпечення прав і свобод особи, зокрема про нерозвинутість такого складового елемента, як правові гарантії.

Ключову роль в державі у питанні забезпеченні прав людини відіграє Міністерство внутрішніх справ, як зазначив Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг у своєму виступі під час зустрічі з міністром внутрішніх справ України. В. Ю. Захарченко, в свою чергу, підкреслив той факт, що пріоритет на дотримання прав людини у діяльності міліції залишається незмінним. У зв’язку з цим Міністерство внутрішніх справ розглядається як важливий партнер у будь-якій роботі, пов’язаній із правами людини, в тому числі - і на міжнародному рівні [10].

Ефективне забезпечення прав і свобод людини у правоохоронній діяльності міліції вимагає концептуально нових підходів, що обумовлюють докорінні зміни організаційно-правових засад функціонування міліції, зокрема гуманізацію діяльності міліції та підвищення її авторитету, побудову відносин між міліцією і народом на засадах партнерства, удосконалення форм, методів та засобів забезпечення прав і свобод людини тощо. Розгляд теоретичних і практичних проблем забезпечення прав і свобод людини є одним із основних напрямів сучасних наукових досліджень у сфері правоохоронної діяльності, що потребує інтегративного поєднання знань багатьох галузей юридичної науки.

У теорії конституційного права окремі проблеми теорії та практики гарантування прав і свобод людини та громадянина останнім часом досліджували такі науковці, як А.Ю. Олійник — в монографії «Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні». В даній роботі досліджуються теоретико-методологічні основи права людини на свободу, її ґенеза, зміст кожної окремо взятої конституційної свободи та загальний механізм їх забезпечення. Крім того, розглянуті особливості нормативно-правового регулювання конституційних свобод людини та громадянина в Україні, а також місце і роль органів державної влади та місцевого самоврядування у механізмі забезпечення названих свобод [23].

Авторський колектив науковців у складі В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, Ю. М. Грошевого, С. П. Добрянського у своїй праці «Права людини і громадянина: можливості удосконалення конституційних гарантій» сформулювали пропозиції, спрямовані на ефективізацію конституційних засобів забезпечення прав і свобод людини та громадянина й інших суб'єктів [25].

У своїй монографії «Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні» Т. М. Заворотченко висвітлила теоретичні та практичні проблеми гарантій прав і свобод людини й громадянина в Україні. Дослідила їх еволюцію, поняття та місце у системі конституційного ладу України. Науковець також визначила та проаналізувала основні критерії класифікації гарантій прав і свобод людини й громадянина, надала обґрунтовану характеристику системі гарантій [20].

Також слід відмітити, що за період незалежності в Україні захищено низку дисертацій, які містять науковий аналіз окремих аспектів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Разом з цим, вони не вирішують всю складну проблему, а скоріше створюють підґрунтя для подальшого її дослідження. Таким чином, теорія конституційного права потребує вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному теоретичному дослідженні гарантій реалізації прав людини в Україні та зарубіжних країнах. Зазначені обставини обумовили вибір теми дослідження та свідчать про її актуальність із теоретичної та практичної точок зору.

Мета роботи полягає у розв’язанні наукового завдання з позицій сучасних досягнень науки конституційного права щодо конкретизації положень про гарантії реалізації прав людини в Україні, а також у розробці на основі аналізу позитивного зарубіжного досвіду пропозицій для вдосконалення відповідних норм законодавства України, а також діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення прав людини.

Для досягнення цієї мети необхідно розв’язати такі завдання:

— дослідити ґенезу виникнення та розвитку гарантій реалізації прав людини;

— розкрити зміст поняття та конкретизувати види гарантій реалізації прав людини в нашій державі;

— висвітлити зарубіжний досвід вирішення актуальних питань гарантій механізму забезпечення прав людини;

— сформулювати пропозиції, спрямовані на вирішення актуальних питань гарантій механізму забезпечення прав людини, зокрема, діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення прав людини.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації гарантій прав людини в Україні та деяких зарубіжних країнах.

Предметом дослідження: є гарантії реалізації прав людини в Україні та зарубіжних країнах.

Методи дослідження. За методологічну основу дослідження взято основні положення філософії, загальної теорії права. Застосування методу структурно-системного аналізу дозволило провести наскрізне дослідження конституційного законодавства щодо гарантій реалізації прав людини в Україні. Історико-правовий метод використовувався для дослідження виникнення та нормативного закріплення гарантій реалізації прав людини. Формально-логічний метод забезпечив дослідження поняття та видів гарантій реалізації прав людини в Україні.

Наукове підґрунтя у виконаній науковій роботі складають наукові праці вітчизняних та зарубіжних конституціоналістів, присвячені як загальним проблемам механізму забезпечення прав людини, так і проблемам гарантій реалізації прав людини.

Нормативною базою дослідження є: Конституція України, Закони України, Конституції зарубіжних країн, Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, наказ МВС України від 01. 09. 2009 р. № 404 «Про забезпечення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України»; вказівка МВС України від 31. 08. 2006 р. № 894 «Про організацію діяльності постійно діючих мобільних груп з моніторингу забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності ОВС»; вказівка МВС України від 29. 04. 2011 № 405 «Про облік порушень прав людини в діяльності ОВС».

Основні результати наукового дослідження. В роботі дістало подальшого розвитку: дослідження гарантій реалізації прав людини; теоретичне обґрунтування положення про те, що ключову роль в державі у питанні забезпеченні прав людини відіграють органи внутрішніх справ.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у науковій роботі теоретичні положення, висновки й пропозиції можуть бути впроваджені у науково-дослідну роботу— для подальших наукових розробок проблем гарантій реалізації прав людини в Україні; у правозастосовчу діяльність — для удосконалення діяльності правоохоронних органів щодо забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності; у навчальний процес — при викладанні курсу «Конституційне право України», а також «Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності».

Публікації. Основні положення та результати наукової роботи були викладені в науковій статті, опублікованій у виданні, визначеному ВАК України як фахове з юридичних наук.

Структура роботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 30 сторінок, з яких основний текст — 26 сторінок, список використаних джерел (31 найменування) — 4 сторінки.

1. Історія виникнення та нормативного закріплення гарантій прав людини

конституційне право законодавство гарантія

Гарантії прав людини регулюються нормами не тільки національного, але й міжнародного права. Специфіка розвитку міжнародних гарантій полягає в тому, що їхні норми створюються шляхом погодження позицій з того чи іншого питання багатьма державами світу. Жодна держава, незалежно від її впливу на світову громадськість, розмір території та чисельність населення, не може самостійно створити норми міжнародного права або нав’язати своє законодавство міжнародній спільноті.

У процесі створення норм міжнародного права відбувається, як правило, зіткнення різних точок зору, пошук взаємовигідних рішень і компромісів. Ці норми в кінцевому підсумку фіксують загальну позицію держав з того чи іншого питання. Досягається ця позиція шляхом компромісів [23; с. 472].

У міжнародних відносинах беруть участь держави з різним суспільним ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади, класовою і національною структурою, історичними традиціями. Всі ці чинники так чи інакше впливають на формування не тільки національного, але й на розвиток міжнародного права. Адже кожна держава прагне до того, щоб її інтереси були максимально відображені в нормах права. Більш того, часто безпосереднє, а то й вирішальне значення при виробленні принципів і норм міжнародного права має саме внутрішнє право держави. Учасники міжнародних відносин, як правило, не можуть піти на укладання угод і прийняття таких норм, які б суперечили їх конституціям та іншим національним основоположним законодавчим актам і закріпленим принципам їх економічного і політичного ладу, правам і гарантіям громадян.

Правові гарантії в концентрованому вигляді відображають політичний і економічний курс держави. Саме тому національне право багато в чому визначає позицію держави на зовнішньополітичний арені і, відповідно, розвиток міжнародного права [13; c. 176]

Вплив національного права на розвиток різних галузей міжнародного права неоднорідний. Особливо значний він при створенні норм і принципів міжнародного права, які відносяться до прав людини [24; c. 181]. Саме тут яскраво виявляється «первинність» законодавства країни. Практично всі міжнародні норми з прав людини, які закріплюють перелік основних гарантій прав, були «запозичені» із внутрішнього права держав. Процес цей був дуже тривалим і відзначався складністю та суперечливістю.

Поняття, зміст і обсяг правових гарантій у різні історичні епохи були різними. Ще зовсім недавно, майже до початку XX ст., правові гарантії регулювалися виключно нормами внутрішньодержавного права. Пояснювалося це тим, що держави — учасниці міжнародних відносин вважали, що ці питання належать до їх внутрішньої юрисдикції. Загальновизнаною нормою вважалося те, що взаємовідносини між державою та її громадянами розглядалися як внутрішні справи кожної держави. Старе міжнародне право не втручалося в цей процес. Але в той же час вважалося правомірним застосування сили в «гуманних» цілях, аж до розв’язання війни в односторонньому порядку, для захисту життя і майна своїх громадян, котрі перебувають на території іншої держави, а також інтересів національних та інших меншин. Право на «гуманітарну» інтервенцію ґрунтувалося на думці про те, що кожна держава немовби має міжнародний обов’язок гарантувати основні права і свободи, де б вони не порушувалися. Виходячи з цього, у працях багатьох вчених з’явилися теоретичні обґрунтування політики втручання у внутрішні справи інших держав під виглядом захисту і забезпечення таких прав, як право на життя, свободу совісті і віросповідання тощо. Наприклад, голландський юрист Гуго Гроцій, посилаючись саме на те, що кожній людині, незалежно від її належності до тієї чи іншої держави, належать певні права і свободи, виправдовував так звані справедливі війні заради захисту чужих підданих, якщо щодо них чиниться беззаконня. Ця точка зору поділялася більшістю юристів-міжнародників ХVІІІ-ХІХ ст. І лише окремі з них, як, наприклад, професор А. Гефтер, відстоювали думку про те, що якщо держава зневажає права та свободи своїх громадян, то потрібно припинити з нею будь-які відносини, але не втручатися силою зброї в її внутрішні справи.

Деякі прибічники теорії «гуманітарної» інтервенції, серед яких Ф. Мартене, М. О. Захаров, вважали, що її застосування є правомірним лише по відношенню до «нецивілізованих» держав.

Доктрина втручання у внутрішні справи інших держав з метою захисту прав і свобод громадян широко використовувалося в тогочасній практиці міжнародних відносин. Вона була одним із численних «обґрунтувань» для поневолення так званих «нецивілізованих» народів, боротьби європейських держав за перерозподіл уже поділеного світу. «Право на втручання» офіційно закріплювалося в багатьох міжнародних договорах і угодах. Але, як свідчить зовнішньоекономічна практика держав XIX ст., в дійсності інтервенція в цей час відбувалася не з гуманною метою, а відображала інтереси конкретних держав, які її здійснювали [21; с. 181].

Після Першої світової війни і утворення Ліги Націй право держав на інтервенцію піддається певним обмеженням. Згідно зі Статутом Ліги Націй, який спочатку був підписаний 44 державами, розпочинати війну можна було лише за наявності обставин, зафіксованих в цьому документі. У випадку порушення державами-членами Ліги Націй її Статуту передбачалися санкції.

У межах Ліги Націй було укладено цілу низку угод, спрямованих на боротьбу з рабством, торгівлею людьми, розроблено спеціальні міжнародно-правові заходи для захисту релігійних, етнічних і мовних меншин. В угодах держави брали на себе обов’язок надавати особам, які належали до меншин за расою, релігією і мовою, ті ж права, що й своїм громадянам. Але договори про меншини не мали універсального характеру, а створювали певний спеціальний режим лише для незначної кількості малих держав. Держави ж, які займали провідні позиції в Лізі Націй, не брали ніяких обов’язків про надання меншинам, які проживали на їх територіях, тих же прав, що і своїм громадянам. Вони виступали лише в ролі гарантів створеної системи і не були пов’язані будь-якими зобов’язаннями перед Лігою Націй. Тому деякі держави — члени Ліги Націй розцінювали договори про меншини як нерівноправність, що несумісна з суверенітетом держав і дає привід для втручання в їх внутрішні справи. Та й сам Статут Ліги Націй не вміщував ніяких постанов про обов’язки держав — членів Ліги Націй дотримуватися права меншин або здійснювати міжнародне співробітництво з розвитку поваги до прав людини та забезпечення хоча б елементарних особистих, політичних, економічних, соціальних прав. Члени Ліги Націй брали на себе лише обов’язок «докладати зусиль» по забезпеченню «справедливих і гуманних умов праці» [7; с. 8].

Держави — члени Ліги Націй навіть не ставили перед собою завдання з розробки універсального міжнародного документа, який включав би положення про поважання і дотримування найпростіших і найпоширеніших прав і свобод людини.

У період, який передував утворенню Організації Об'єднаних Націй (далі -ООН), між обмеженою групою держав були укладені перші міжнародні угоди, в яких так чи інакше врегульовувалися деякі питання, пов’язані із забезпеченням прав та свобод людей. До них належали договори і конвенції, що містили положення про боротьбу з рабством і работоргівлею, про ліквідацію торгівлі жінками і дітьми, про захист релігійних, етнічних і мовних меншин, а також ряд прав людини у період збройних конфліктів. Метою цих угод було не створення всебічної системи міжнародного захисту прав людини, а лише забезпечення деяких прав особи. Відповідно до принципу суверенної рівності права людини в той період розглядались міжнародним співтовариством як такі, що є виключно внутрішньою юрисдикцією держав і які підлягають врегулюванню національним законодавством.

Недоліки такого міжнародного регулювання прав і свобод людини гостро виявилися в ході Другої світової війни, її результати і досвід яскраво продемонстрували взаємозалежність між підтримкою миру і безпеки у світі та дотриманням основних прав і свобод людини.

На порядок денний було поставлене питання про необхідність створення такої світової організації, яка здатна була б не тільки забезпечити підтримку миру та безпеки у всьому світі, а й дотримання прав і свобод людини. Нею стала Організація Об'єднаних Націй, створена 26 червня 1945 р.

Створення ООН і прийняття її Статуту започаткували якісно новий етап міждержавних відносин у сфері прав і свобод людини. Статут ООН став першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором, яким було закладено засади співробітництва держав щодо прав людини. Згідно з ним перед ООН ставилося завдання здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочувати і розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Але цим положенням Статут не обмежується. Наступні його статті (п. «с» ст. 55) зобов’язують міжнародне співтовариство дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації. Основні права і свободи мають поважатися всюди, як на територіях незалежних суверенних держав, так і на колоніальних територіях. Статуту цьому відношенні не допускав жодних винятків [22; c. 252]

Більшість сучасних юристів-міжнародників, аналізуючи положення Статуту ООН про права людини, вважають, що вони покладають на держави юридичні обов’язки у цій сфері. Але одразу ж після прийняття цього фундаментального договору і в період «холодної війни» ця позиція була і далеко не одностайна. Багато західних юристів дотримувалися думки, що стосовно прав і свобод та їх дотримання Статут ООН формулює лише цілі, які мають бути досягнуті. Подібної точки зору дотримувався у післявоєнний період і Держдепартамент США, який заявляв, що Статут ООН не покладає юридичних обов’язків гарантувати дотримування певних прав людини чи основних свобод без відмінності раси, статі, мови і релігії. Суперечливу позицію з цього питання займав колишній Радянський Союз, який, визнаючи юридичну обов’язковість положень Статуту ООН, абсолютизував поняття державного суверенітету і вважав, що регулювання прав людини повністю відноситься до внутрішньої компетенції держав. Сьогодні суперечливих думок стосовно прав і свобод людини не висловлюється. Загальне визнання одержав факт, що Статут ООН вперше в міжнародних відносинах закріпив принцип поваги прав людини і зобов’язав держави дотримуватися основних прав і свобод [16; с. 714].

Ще при розробці Статуту ООН було багато пропозицій, спрямованих на те, щоб у цьому документі дати перелік основних гарантій прав і свобод (стандартів), які повинні були підлягати загальному визнанню і дотриманню [26; с. 342]. Але ці пропозиції не були прийняті, а передані на обговорення компетентних органів ООН з перспективою розробки Міжнародного Білля про права людини.

Висновок до першого питання. Проаналізувавши вище наведене можна дійти висновку про те, що поняття, зміст і обсяг правових гарантій у кожну історичну епоху були різними та пройшли досить складний етап розвитку, поки було сформовано сучасні правові гарантії забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

2. Поняття та види гарантій реалізації прав людини в Україні та деяких зарубіжних країнах

Якщо проаналізувати вітчизняний науковий доробок з окресленої тематики, можна встановити наступне. Проголошення особистих прав і свобод людини та громадянина є важливою, але не єдиною ознакою правопорядку у суспільстві. Необхідно також створити відповідні умови для реалізації прав і свобод, що повинні забезпечуватися надійною системою їхніх гарантій.

Для гарантування можливості користуватися всіма правами та свободами людини і громадянина держава повинна забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод, створити відповідний механізм їх гарантування [28, с. 3]. Основним елементом цієї системи є гарантії, які являють собою цілу низку конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективне здійснення громадянами своїх прав і свобод, їх охорона та захист від правопорушення [9, с. 155]. Їх головне призначення полягає в забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони та захисту суб'єктивних прав і свобод.

Роль і значення гарантій прав і свобод особи визначається тим, що вони є важливими чинниками в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють умови для реальної можливості здійснення прав і свобод особи [27, с. 3]. Система гарантій прав і свобод особи є досить складною та розгалуженою. За змістом і видами гарантії права і свободи особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії, а до спеціальних — правові гарантії прав і свобод особи. О. Ф. Фрицький зазначає, що правові гарантії - це надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина могла скористатися особистими правами і свободами [28, с. 536].

На думку О. Ф. Скакун, під гарантіями прав, свобод і обов’язків людини і громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних та юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист [12, с. 202].

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

І. За практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.

У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:

-- економічні, які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;

-- політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів держави тощо;

-- організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б) спеціальні гарантії, які визначаються як система юридичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державно-владної загальнообов’язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є: оскарження у суді рішень органів держави та посадових осіб; право на відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави; право на правову допомогу; можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов’язків; принцип презумпції невинуватості людини; можливість обмеження конституційних прав та свобод [12, с. 202].

II. За характером гарантії класифікують на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

III. За ступенем поширеності гарантії класифікують на:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:

-- державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов’язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;

-- судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ, пов’язаних з правами та свободами людини і громадянина;

-- право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами;

б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій [7, с. 2; 12, с. 202].

IV. За суб'єктами, що реалізують гарантії, розрізняють:

-- гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно законами визначає зміст прав і свобод людини та громадянина та гарантії цих прав;

-- гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина;

-- гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;

-- судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи;

-- гарантії омбудсмана, котрий вживає заходів до запобігання порушенням прав та свобод;

-- гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених законом;

-- адвокатські гарантії щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ;

-- гарантії політичних партій та громадських організацій, які захищають права та свободи громадян, що у них об'єднуються;

-- гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які на відповідній території забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

-- гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:

а) загальні гарантії, які закріплені конституційно та поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;

б) родові, що сприяють захисту інтересів певних категорій громадян. Як правило, закріплюються певними нормативними актами. Так, гарантії правового та соціального захисту працівників міліції передбачені Законом України «Про міліцію"[11, с. 7];

в) галузеві, які гарантують права та свободи суб'єктів у певній сфері діяльності та закріплені галузевим законодавством (наприклад, норми ЦК України, що вміщають гарантії прав власника);

г) індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи у конкретних життєвих обставинах на основі закону.

VI. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії, що забезпечують можливість виявити порушення прав особи та підвищити ефективність поновлення порушених інтересів;

б) процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації;

в) організаційно-технічні гарантії забезпечують реалізацію правового статусу шляхом використання засобів техніки та зв’язку (наприклад, діяльність ТУ як засобу гарантування свободи інформації) [12, с. 202].

Також одним із різновидів правових гарантій прав і свобод людини та громадянина є гарантія їхнього судового захисту (ст. 55 Конституції України) [1; с. 44].

Для відновлення та захисту своїх прав і свобод людина може звернутися до суду особисто або через свого представника. Потрібно зазначити, що в державі існують також і спеціальні правоохоронні органи (МВС, СБУ, прокуратура та інші), на які покладено обов’язок виявляти порушення прав і свобод людини, охороняти їх від порушень, запобігати правопорушенням, припиняти злочинні діяння проти прав і свобод людини та громадянина, а також відновлювати порушені права людини [17].

Наразі в Україні немає реально діючих правових гарантій реалізації права засуджених на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав та законних інтересів. Це виражається в тому, що ні кримінально-виконавче, ні кримінально-процесуальне законодавство не містять спеціальних норм, які б з урахуванням особливостей правового та фактичного статусу особи, засудженої до позбавлення волі, встановлювали порядок подання до суду та розгляду судом скарг засуджених осіб на рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень [19, с. 32].

Кримінально-виконавчий кодекс не містить чіткої та детальної процедури подання та розгляду скарг засуджених. Крім того, у ньому не передбачено правових гарантій забезпечення принципу рівності сторін. Про декларативність права на звернення засудженого до суду свідчить той факт, що, відповідно кореспонденція, яку отримують і відправляють засуджені до суду, підлягає перегляду адміністрацією місць позбавлення волі, на що вказує системний спосіб тлумачення ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України [2]. Отже, створюється ситуація, коли звернення до прокуратури не підлягають перегляду, а звернення до суду підлягають.

На даний час Верховна Рада України розглядає новий Кримінально-процесуальний кодекс, де пропонує запровадити такі реалії, як застава замість арешту. Не стосуватиметься це лише насильницьких злочинів. Також запроваджується домашній арешт. Запроваджується таке поняття, як угода між обвинуваченим і потерпілим, а також між обвинуваченим і слідчим: якщо обвинувачений погоджується на співпрацю зі слідством, то укладаючи угоду зі слідчим, обвинувачений отримує пом’якшення покарання. Також запроваджується скорочення строків розслідування до двох місяців, а якщо казати про тяжкі злочини — то до року. Скорочуються строки і тримання під вартою — це буде не більше шести місяців, а стосовно тяжких злочинів — не більше дев’яти місяців. Запроваджується також суд присяжних, так як це зараз є у всій Західній Європі - Англії, Франції, Німеччині, Швеції, — так буде і в Україні. Суд присяжних складатиметься в Україні із двох суддів та трьох присяжних. Також, щоб уникнути тиску на свідків, тиску на обвинувачуваних та підозрюваних, щоб уникнути знущання над людьми, щодо яких ведеться слідство, законопроектом пропонується наступна новація [18].

Для забезпечення узгодженості норм законодавства України з міжнародними нормами необхідно здійснити аналіз чинного законодавства та законопроектів на відповідність стратегічним і тактичним цілям інтеграції України у світове співтовариство, аналіз позитивного чи негативного впливу запровадження в Україні міжнародних норм, визначення умов, пріоритетів та термінів запровадження міжнародних норм у вітчизняне правове поле.

Останніми роками проблема прав людини стала предметом серйозного наукового аналізу. Але реальних, суттєвих зрушень, незважаючи на те, що українська влада весь час говорить про права людини, немає [17].

Щодо Європи, то слід вказати наступне. Права людини (що об'єктивно пов’язані з власністю) є надбанням саме європейської цивілізації. Для Сходу характерний інший світогляд. Окрема людина розглядається як частина цілого — колективу, природи тощо. І саме останнє є, виражаючись категорією К. Маркса «базисом», який і визначає поведінку особи. Тобто можна говорити умовно про колективні права (а не про права індивіда) або про необхідність підпорядкування людини закономірностям функціонування природи. Хоча вказане і не виключає наявність в особи свободи. Але сама свобода розглядається по-іншому. Тому принцип правового поліцентризму дозволяє нам зробити такий висновок. За умови переважання колективної чи державної форми власності, коли людина розглядається як складова (причому неосновна) вищого організму — колективу чи природи загалом — саме останній визначає правила поведінки в суспільстві і, відповідно, створює спеціальні інституції, які забезпечують реалізацію норм в поведінці суб'єктів, застосовуючи в разі потреби примус. Тому для втілення юридичних приписів необхідно створити відповідний механізм. Отже, схематично це можна відобразити таким чином: закріплення правил поведінки (прав людини) у відповідних нормах — визначення процедури реалізації - створення відповідних інституцій — нагляд і контроль. Якщо відсутній один з елементів ланцюжка — зрозуміло, що він не може функціонувати. Права залишаються, навіть якщо вони формально визначені, нереалізованими. Подібна ситуація була характерна і для Радянської цивілізації. Залишилось таке положення і в державах на пострадянському просторі [17].

Однак, для Заходу, така ситуація є неможливою (на сучасному етапі розвитку). Ключовим елементом в такому суспільстві є індивід і, відповідно, його можливості діяти відповідним чином (права). Основним завданням держави стає максимальне сприяння особі у реалізації її можливостей. Для виконання цього завдання людина передає державі частину своє свободи. Виконуючи це призначення держава воліє отримати все більше повноважень і може перетворитися на поліцейську [14, с. 75]. Гарантією недопущення такого стану, гарантією свободи (прав) людини є постійна правова активність особи:

«Коли влада порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є найсвятішим правом і невідкладним обов’язком» (ст. 35 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.) [7; с. 8].

«Якщо ця форма організації влади стає пагубною для цієї мети, то народ має право змінити чи знищити її і заснувати нову владу, яка ґрунтуватиметься на таких принципах і буде так організована, щоб, на думку цього народу, все більше сприяти його безпеці і щастю» (Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки) [3].

Тобто за такого підходу гарантією реалізації прав людини є правова культура людини і, відповідно, правова активність. Саме людина виступає проти публічної влади, яка порушує свободу першої.

Таким чином, досліджуючи причини нереалізованості прав людини в Україні, необхідно враховувати наступне.

По-перше, необхідність застосування принципу правового поліцентризму. Єдиного розуміння права не може бути вже через особливості менталітету народу. Відтак, сліпе запозичення окремих елементів правової системи одного типу іншим можна порівняти з переливанням крові несумісних груп. Україна територіально належить до Європи, проголосила європейський напрям розвитку державності. Відтак, превалювати мають права людини, а не права держави. І, відповідно, гарантією реалізації прав людини є сам індивід (для якого характерна правова культура, правова активність), який разом з іншими створює постійного опонента публічній владі - громадянське суспільство.

По-друге, якщо ведемо мову про необхідність удосконалення «механізму захисту…», створення «механізму забезпечення…» і, взагалі, про будь-який інший механізм, ми звертаємось до Сходу, більш конкретніше — до радянської республіки. Відтак, забуваємо про європейський (цивілізаційний) вибір України [15, с. 47].

Висновок до другого питання. Узагальнюючи ці положення, можна констатувати, що гарантування прав людини потребує нагального вдосконалення. Також повинні активно діяти не тільки правові гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина, які закріплені нормами права, але й гарантії, які закріплені соціальними нормами: нормами моралі, моральності, корпоративними нормами, нормами-звичаями та ін. Правові гарантії не в змозі у відриві від інших соціальних норм створити достатньо сприятливих умов для повного забезпечення прав і свобод людини. Потрібен певний час для того, щоб суспільні відносини відповідали вимогам моралі і, поряд з тим, вимогам закону. Повинен існувати комплекс правових гарантій прав і свобод громадян, тобто створення можливості, за якої стала б реальною реалізація кожною людиною і громадянином своїх прав та обов’язків.

3. Досвід правоохоронний органів зарубіжних країн в діяльності щодо забезпечення прав людини

Незважаючи на різні оцінки поліції в сучасному світі, закордонні фахівці одностайні у визнанні її величезної ролі. Вдало про значення поліції висловилася Г. Маріньон (Аргентина): «Вона воістину стала одним із наріжних каменів держави. Глобальну силу кожної країни можна виміряти за можливостями її поліції. Державу майбутнього можна в мріях уявити без армії, але з поліцією ще більш могутньою, ніж нинішня» [29, с. 7]. Водночас усе більшого поширення отримує підхід до поліції як до організації щодо надання послуг населенню у сфері правоохоронної діяльності. Така позиція знайшла відображення в ряді національних і міжнародних документів ще в 1970-і рр. Як зазначається в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., служба суспільству містить у собі, зокрема, надання послуг і допомоги тим членам громади, які з особистих, економічних, соціальних чи інших причин надзвичайного характеру потребують негайної допомоги [29, с. 156].

В США, Канаді, Японії і більшості країн Західної Європи отримала визнання концепція комунальної поліції, суть якої полягає у встановленні партнерства поліції і населення на рівні громади [29, с. 114]. Органи у справах забезпечення правового порядку тільки тоді можуть законно функціонувати, коли це здійснюється відповідно до закону, включаючи закони, які захищають права людини [30, с. 233]. Нині народи всіх країн вимагають ефективного захисту від злочинності, наполягають на більш суворому дотриманні поліцейськими принципів законності та гуманності. Кожна країна вимагає від поліції ефективності та зразкової поведінки. Робота поліції має поліпшуватися, а це означає, що повинні змінюватися методи відбору та підготовки кадрів, методи оцінки їх роботи, принципи заохочення та винагороди, дисциплінарні заходи, а також принципи звітності перед законом і суспільством. Вивчення позитивного досвіду розвинених зарубіжних держав дає змогу використовувати більш ефективні методи захисту прав та свобод особи, якими користуються правоохоронні органи у своїй повсякденній роботі

Для таких країн, як Франція, Німеччина, Великобританія, Швеція, США характерна наявність загальнонаціональних і регіональних програм діяльності поліції, що включають юридичні, організаційно-управлінські та інші взаємозалежні заходи, які мають достатнє фінансове забезпечення. Творче використання такої практики, безсумнівно, може становити для України значний інтерес, і тому наукове дослідження даної проблематики, на нашу думку, є досить перспективним, тому що відповідні програми діють там, де соціально-економічна й політична обстановка відносно стабільна і є фінансові можливості для впровадження їх у життя, чого, на жаль, не можна сказати про сьогоднішню Україну. Це необхідно пам’ятати, виконуючи теоретичний і практичний аналіз будь-яких елементів досвіду діяльності поліції в демократичних державах, і враховувати результати аналізу для надання рекомендацій щодо його використання у вітчизняних умовах [30, с. 234].

В діяльність міліції необхідно впроваджувати такі засоби, які дозволять втілювати новітні механізми правовідносин, взаємодії і комунікативних особливостей. Це дозволить створити необхідну правову базу відносин між міліцією та населенням, удосконалити позитивні форми і методи взаємодії, визначити риси ділового партнерства міліції з населенням та громадськими інститутами, запровадити механізми партнерських відносин з урахуванням наукових рекомендацій та передового досвіду зарубіжних поліцейських органів, сформувати рівень розвитку комунікативної культури суспільства для створення умов партнерства населення та міліції.

Враховуючи вимоги Президента України щодо правоохоронних органів, політику МВС України щодо оцінки ефективності роботи міліції і підрозділів внутрішніх справ [4; 5] та результати вивчення іноземного досвіду й соціологічних досліджень, головним критерієм оцінки міліцейської роботи, на нашу думку, необхідно визнавати не лише думку населення про міліцію в цілому, а стан довіри, який існує у населення стосовно міліції, яка захищає права та інтереси людини на певній території.

На підставі досвіду зарубіжних країн, в Україні має бути вироблена стратегія в галузі попередження порушень прав і свобод людини. Вона повинна передбачати різні заходи: забезпечення спільної зацікавленості держави, посадових осіб, фізичних осіб у забезпечені прав і свобод людини; державний контроль за цією діяльністю; встановлення взаємодії міліції з населенням у розробці ефективних способів такого забезпечення; впровадження нових форм та методів забезпечення прав і свобод особи; зміцнення моральних цінностей та законності (виховання поваги до закону у всіх осіб); правове виховання через засоби масової інформації; підвищення рівня виконавчої дисципліни і посилення відповідальності за невиконання законів або певних розпоряджень на всіх рівнях; удосконалення законодавства відповідно до нагальних потреб суспільства; своєчасне інформування про зміни в законодавстві, роз’яснення його положень, пробудження інтересу до знання законів та їх неухильного виконання.

Так, 12. 12. 2011 в МВС України відбулося обговорення проекту нового Положення про постійно діючі мобільні групи з моніторингу дотримання прав і свобод людини та громадянина [31]. Суть змін у цьому документі зводиться до технічного усунення з тексту згадки про помічників міністра та внесення нового формулювання взаємовідносин членів мобільних груп з членами громадських рад [6].

Висновок до третього питання. Об'єктивна оцінка діяльності зарубіжної поліцейської організації, сприятимуть розробці конкретних рекомендацій, що дозволять перетворити міліцію України у ефективний державний інститут, який надійно забезпечує права і свободи людини, користується довірою та повагою громадян. Вивчення та використання позитивного досвіду розвинених зарубіжних держав дає змогу використовувати більш ефективні методи захисту прав та свобод особи, якими користуються органи внутрішніх справ України у своїй повсякденній роботі.

Висновки

У науковій роботі сформульовано низку теоретичних узагальнень та вирішено наукове завдання щодо комплексного дослідження гарантій реалізації прав людини в Україні та деяких зарубіжних країнах, на підставі чого отримано науково обґрунтовані висновки, до основних із яких належать такі:

1. Дослідивши ґенезу виникнення та розвитку гарантій реалізації прав людини, можна сказати, що вони пройшли нелегкий історичний процес, багато етапів, поки сформувались сучасні гарантії.

2. Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Конституційно-правові гарантії поділяються на дві основні групи: нормативно-правові і організаційно-правові. Нормативно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина — це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав і свобод особистості, тобто це об'єктивне право. Організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина — це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості і правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

3. Об'єктивна оцінка діяльності зарубіжних правоохоронних органів дозволила обґрунтувати доцільність розробити і прийняти наукову концепцію розвитку українського законодавства, в якій потрібно передбачити механізм переорієнтації чинного законодавства на правове забезпечення прав людини, приведення чинного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами з прав людини, зокрема, зміцнити авторитет міліції та посилити форми взаємодії з населенням (потрібно підвищити рівень професіоналізму та правової свідомості серед працівників міліції, удосконалити форми взаємодії населення із міліцією).

4. Додатково аргументовано, що нагальною потребою є переорієнтація каральної функції міліції на забезпечувальну, в межах якої права і свободи людини виступають визначальним фактором гуманізації правоохоронної діяльності у відповідності з міжнародними стандартами. При визначенні нового погляду на суспільне призначення права слід виходити з конституційних положень, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, в тому числі міліції.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. із змін. внесен. ЗУ від 8 груд. 2004р. Станом на 1 жовт. 2010 р. — Х.: Фоліо, 2011. — 156 с.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 3−4. — Ст. 21.

3. Декларация независимости Соединенных Штатов Америки. Електронний ресурс. Режим доступу: http: //www. vostlit. info/Texts/Dokumenty/S. America/XVIII/1760−1780/Deklac_ne-zavisim/text. phtml? id=4684

4. Наказ МВС України від 01. 09. 2009 р. № 404 «Про забезпечення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України»

5. Наказ МВС України від 14. 04. 2004 р. № 400 «Про порядок розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються»

6. Вказівка МВС України від 31. 08. 2006 р. № 894 «Про організацію діяльності постійно діючих мобільних груп з моніторингу забезпечення прав і свобод людини та громадянина в діяльності ОВС» (із змінами та доповненнями)

7. Загальна декларація прав людини/ М-во юстиції. — К.: ЛОГОС, 1998. — 8 с.

8. Конституція Франції: Декларація прав людини і громадянина та Конституційний Акт 1793. Електронний ресурс. Режим доступу: http: //constituanta. blogspot. com/2011/02/1793. html

9. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку: Прийнято резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 від 17 грудня 1979 р. // Права людини: Зб. Док. / Укл. В. С. Семенов, О. Н. Ярмиш та ін. — Х.: Ун-т внутр. Справ, 1997. — С. 155−159

10. http: //mvs. gov. ua/mvs/control/main/ru/publish/article/705 542;jsessionid=7BAE3D41ECD77515B6BCA7D15E0E92A0

11. Закон України «Про міліцію»: Офіційне видання/ Верховна Рада України. — К.: Парламентське видавництво, 2011.

12. Скакун О. Ф. Теорія держави і права / Пер. з рос. -X., 2001.- 202 с.

13. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування в Україні: Офіційне видання/ Міністерство Юстиції України. — К., 2006. — 176 с.

14. Заключительные замечания и рекомендации конвенционных органов ООН по докладам Украины в сфере соблюдения прав человека: Сб. док./ Под ред. Н. И. Карпачевой. — К.: К.И.С., 2004. — 160 с.

15. Застосування конституційного правосуддя у захисті конституційних прав і свобод громадян і вирішенні спорів про компетенцію суб'єктів влади/ ВР України; Постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України. — К.: Парламентське вид-во, 2008. — 96 с.

16. Карпачова Н.І. Перший Омбудсман України на захисті прав людини: Збірник документів. 1998−2006/ Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. — К., 2006. — 714 с.

17. Гога А. М., Кучук А. М., Правові гарантії прав людини: Україна та Європа (теоретико-правовий дискурс) // Науковий Вісник ДДУВС//. — 2012. — № 1.

18. Верховна Рада розглядає Кримінально-процесуальний кодекс. Електронний ресерс: http: //1tv. com. ua/ru/news/2012/02/09/15 755

19. Фурса С. Я. Науково-практичний коментар до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"/ С. Я. Фурса, Є.І. Фурса; Центр правових досліджень. — К.: Видавець С. Я. Фурса, 2007. 52 с

20. Заворотченко Т. Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні: Монографія. — Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2007. — 256 с.

21. Законодавче забезпечення прав і свобод національних меншин в Україні та його відповідність міжнародно-правовим нормам: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Ужгород, 23−24 травня 2006 року)/ Редкол. :Л. О. Белей, Й.Й. Гайніш, Ю.Б. Євчак, Я. В. Лазур та ін.; Ужгородський нац. ун-т. — Ужгород: «Ліра», 2006. — 181 с.

22. Конституційні права, свободи і обов"язки людини і громадянина в Україні: До 60-річчя Загальної декларації прав людини/ За ред. Ю. С Шемшученка; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К.: «Юридична думка», 2008. — 252 с.

23. Олійник А.Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні: Монографія. — К.: «Алерта»,"КНТ", «Центр навчальної літератури», 2008. — 472 с

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой