Джерела права

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

Курсова робота

на тему:

ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Роботу виконала

Хрипкова Дар’я Юріївна

студентка 1-ого курсу

денного відділення

КІІ ДонНТУ

Науковий керівник

викладач теорії держави та права

КІІ ДонНТУ

Соколовський Володимир Павлович

Красноармійськ

2007

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Джерела (форми) права — загальнотеоретична характеристика

Розділ 2. Характеристика основних видів джерел (форм) права

Розділ 3. Поняття нормативно-правового акту, як одного з основних видів джерел права

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Розвиток теорії держави і права в нашій країні вимагає критичного переосмислення ряду її фундаментальних категорій, виходу на новий рівень досліджень, покликаний з'єднати досягнення правової науки і суміжних галузей знання. До числа категорій, що вимагають поглибленої розробки, відноситься категорія «джерела права». Тому тема курсової роботи звучить актуально і має на увазі більш глибокий рівень дослідження, який не став можливий через недостатню наукову базу.

Проблема ролі джерел права у правовій системі тісно пов’язана з питанням співвідношення системи права та системи законодавства. Сама термінологія — «нормативний акт», «законодавство у широкому значенні» — як би стирала грань між законом і актами підзаконної сили. В умовах командно-адміністративної системи такий підхід вів до того, що верховенство закону на практиці перетворювалось у своєрідну ширму, призвану приховати реальну підвладність закону актам нормотворчості правлячої партії та бюрократичного апарату. Однією з причин недостатньої теоретичної розробки даної проблеми є многозначність і нечіткість самого поняття джерела права. Не тільки не має загально визначеного означення цього поняття, але навіть суперечливим є самий зміст, в якому вживаються слова «джерела права». Адже «джерела права» — це не більш як образ, який швидше повинен допомогти в розумінні того, що позначається цим виразом. В самому ділі, під джерелом розуміють і матеріальні умови життя суспільства (джерело права у матеріальному значенні), і причини юридичної обов’язковості норми (джерело права у формальному значенні), і матеріали за допомогою яких ми пізнаємо право (джерело пізнання права).

Тому дуже поширений прийом, коли у виразі «джерела права» між цими словами у дужках додається уточнення — «форми».

Тема даної курсової роботи — «Джерела права» — актуальна у силу того, що по-перше, джерела права — обставини пов’язані з появою і дією права, по-друге, джерела права є формою вираження, об'єктивізації нормативної державної волі, по-третє, зовнішню форму права можна визначити як спосіб існування, вираження та перетворення правових норм.

Цілю даної роботи є описати сутність джерел права.

Для досягнення даної цілі у роботі розв’язуються слідуючи проміжні задачі:

1. Вивчити літературу по даній темі.

2. Розглянути поняття джерел права, як тотожного до форм права.

3. Охарактеризувати основні види джерел права.

4. Розглянути правовий звичай, як джерело права.

5. Охарактеризувати юридичний прецедент.

6. Розглянути нормативний договір.

7. Охарактеризувати нормативно-правовий акт, як основне джерело права.

8. Зробити відповідні висновки.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА — ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Відомо, що способом юридичного нормоутворення відповідають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юридичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому волевиявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юридична нормативна умова, санкціонуванню — правовий звичай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін «джерело права» розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна «форми права». Разом з тим, важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. У праві категорій форми охоплюються два значення: а) правова форма; б) форма самого права.

При відносній єдності змісту і форми, перше є рухомою, динамічною стороною цілого, а форма охоплює систему стійких зв’язків предмету. Виникаюче деколи в ході розвитку невідповідність змісту і форми кінець кінцем дозволяється «скиданням» старої і виникненням нової форми, адекватної змісту, що розвивається.

Правова форма — вся правова реальність. В цьому випадку йдеться про правові явища, охоплюючи економічні, політичні, побутові і інші фактичні відносини. Поняття правової (юридичної) форми застосовне, коли розкривається зв’язок права (або будь-якого правового явища) з іншими соціальними утвореннями, процесами і відносинами.

Форма права — це форма саме має рацію як окремого явища, і співвідноситься вона тільки із змістом права. Її призначення — упорядкувати зміст права, додати йому властивості державно-владного характеру. Виділяють зовнішню і внутрішню форми права.

Скажімо право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку. Внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.

Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію. До неї відносять систему права, горизонтальну та вертикальну структури підпорядкованості усіх її елементів. А зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відображена правова норма. Щодо неї у сучасній вітчизняній юридичній літературі не сформувалося єдиного розуміння, що ймовірніше пов’язане з неоднозначною трактовкою різними авторами вже самого змісту права. Іноді, наприклад, припускають, що зміст права складає державна воля, а форми права — це юридичні норми. Думається, однак, що більш близькі к істині ті вчені, які змістом права визнають не державну волю, а юридичні норми, і в цьому зв’язку формою іменують джерела права. Правова норма це не форма, а саме право. Як вже відмічалось в юридичній літературі, термін «джерело» в смислі форми вираження норм права отримав широке розповсюдження, він достатньо зручний і образно показує, нормативний правовий акт містить правові норми і з нього як з джерела беруться свідчення о змісті правових норм. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (нормативний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується термін «джерело права». Джерела права — обставини, живлючі появу та дію права. Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще древній історик Тит Ливій назвав закони ХІІ таблиць усього публічного і приватного права. Слово джерело у цій фразі взято в значенні кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш. Л. Монтеск'є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття «джерела права», дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види — закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна.

Під ним розуміли:

а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада;

б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу;

в) історичні пам’ятки права, наприклад, «Руська Правда»;

г) засоби пізнання чинного права, або:

а) джерела пізнання права;

б) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори;

в) джерела права в формальному розумінні. В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб'єктів права. Джерела права в формальному розумінні - фактори, через які здійснюється об'єктивація права, тобто створення системи загальнообов’язкових правил поведінки.

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти — нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів — судову практику і звичаєве право.

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб'єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Цей термін часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) джерело права чи юридичне.

Джерелом права в матеріальному значенні є суспільні відносини, що розвиваються. До них відносяться спосіб виробництва матеріального життя, матеріальні умови життя суспільства, система економіко-господарчих зв’язків, форми власності як кінцева причина виникнення і дії права. Коли ж говорять про джерела в юридичному значенні, то мають на увазі різні форми (способи) виразу, об'єктивізації правових норм. Таким чином, під джерелами права в юридичному значенні розуміються форми виразу, об'єктивізації нормативної державної волі. Це і є зовнішня форма права в істинному значенні терміну. Форма права показує, яким способом держава створює, фіксує ту або іншу правову норму і в якому вигляді (реальному образі) ця норма, що прийняла об'єктивний характер, доводиться до свідомості членів суспільства. Отже, зовнішню форму права можна визначити як спосіб існування, вирази і перетворення правових норм. Окремі вчені відносять до джерел права у формальному значенні діяльність держави по встановленню правових норм або адміністративні і судові прецеденти. При цьому форми виразу таких норм розглядаються як форми, а не як джерела права. Для позначення форм виразу правових норм доцільно використовувати термін «джерело норм права», тоді «джерелом права» можна позначати соціальні умови і передумови права, а «юридичним джерелом» — правотворче рішення компетентного органу про ухвалення, зміну або відміну нормативного правового акту, правових норм.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єктів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, загальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культури і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т. ч. об'єктивні і суб'єктивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні - це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Протиріччя, які волю державних органів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові норми встановлюються і відображаються зовні. З цієї точки зору форми встановлення (правотворчості), тобто юридизація права органами державної влади і управління шляхом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санкціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов’язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий документ є джерелом його прав і обов’язків за відповідних умов, знов-таки офіційно встановлених (юридичні факти).

Нині домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий не використовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетентних суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори — це добровільне і узгоджене рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародні-правові угоди).

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять — «джерела права» та «форми права». Джерела права — це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права — це способи об'єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві.

Розглядувана проблема має ще один аспект — певна група норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

Запропоновані положення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношення джерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЖЕРЕЛ (ФОРМ) ПРАВА

Правовий звичай.

Правовий звичай — це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов’язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Прикладом правового звичаю, тобто правилом поведінки, що спочатку склалося в суспільній практиці і лише потім держава визнала його і надала йому загальнообов’язковості, закріпивши в нормативно-правовому акті, є те, що перше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат (ст. 82 Конституції України). Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.

Значна роль належала правовим звичаям у рабовласницькому суспільстві, в умовах феодалізму. Так, Закони ХІІ таблиць, «Салічна правда» є переважно збірками звичаєвого права.

Правовий звичай передував закону й панував у середньовіччі, але й сьогодні він посідає важливе місце в правових системах країн Африки. Існуюча правова система африканських держав націлена на єдність та узгодженість взаємовідносин у групах, коли відсутня підтримка суб'єктивних прав та інтересів особи, а найбільш доцільними виступають норми загальної моралі та звичаї.

Сьогодні така форми права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття, особливо в Запорозькій Січі, які описані Пантелеймоном Кулішем в творі «Чорна рада»: вибори кошового отамана, покарання запорожців за різні провини і злочини.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення по конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право на правоутворення, тобто офіційне формулювання правових правил. Судовий прецедент як форма права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія). У цих країнах існує дві форми права: нормативно-правовий акт і судовий прецедент, який домінує. Закони та інші акти є лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Судді країн, що належать до англосаксонської правової системи (Англія, США, Канада, Австралія) в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.

Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовий.

Нормативно-правовий договір.

Нормативно-правовий договір — це така форма права при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов’язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний характер. Наприклад, Угода про створення співдружності Незалежних Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т. ч. іноземними.

Найбільш розповсюдженим прикладом нормативного договору є колективний договір між адміністрацією підприємства та профспілковою організацією, яка представляє трудовий колектив.

У договірної форми права перспективне майбутнє. Адже якщо представляти джерела права у вигляді соціальної взаємодії, то воно повинне бути, перш за все, добровільно-погоджувальним, а не формально-примусовим.

Нормативно-правовий акт.

Основною формою права є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в багатьох державах, в т. ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти. Які складають систему писаного права.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти такі акти, які містять конкретні рішення з того чи іншого питання (наприклад, рішення про надання жилого приміщення — видача ордера, рішення суду про відшкодування збитків), вони називаються індивідуальними, приймаються на основі правових норм і мають силу тільки для конкретного випадку.

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб'єктів держави, яку називають правотворчістю.

Правотворчість — це форма державної діяльності, спрямована на створення правових норм, а також на їх наступне вдосконалення, зміну чи скасування. Це спільний процес створення і розвитку діючого права.

Головним для правотворчості є вироблення і затвердження нових правових норм. В цьому, в першу чергу, проявляється призначення даної форми державної діяльності. Інші форми правотворчості (скасування та зміна діючих норм, вдосконалення їх реакції) мають допоміжне значення для створення чітко вираженої та внутрішньо узгодженої системи юридичних норм.

Розрізняють наступні види правотворчості:

? за суб'єктами: правотворчість державних органів (наприклад, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), правотворчість громадських об'єднань, яких держава уповноважує на встановлення правових норм, правотворчість народу (населення країни) — референдум;

? за способом формування правових норм: санкціонування правил поведінки, що існували раніше встановлення правових норм.

Правотворчість включає в себе три етапи:

1. Підготовчий включає в себе здійснення нормативно-правового акту:

а) прийняття рішення про необхідність розробки проекту;

б) визначення проектантів;

в) підготовка проекту;

г) обговорення тексту проекту;

д) узгодження проекту із зацікавленими організаціями і посадовими особами;

є) доопрацювання проекту;

2. Видання (прийняття) нормативно-правового акту:

а) внесення проекту в правотворчий орган або посадовій особі для обговорення;

б) обговорення проекту у правотворчому органі;

в) прийняття нормативно-правового акту і процедура його підписання;

г) можливість права відкладного вето для законів;

3. Введення нормативно-правового акту в дію:

а) обнародування (опублікування);

б) доведення до виконавців іншим способом.

В арабських і деяких інших країнах джерелом права залишається мусульманські релігійні погляди. Саме вони визначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і що не повинен робити. Шаріат є основою того, що називають мусульманським правом.

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ, ЯК ОДНОГО З ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками:

1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є одностороннім волевиявленням;

2) має зовнішню форму певного письмового документа;

3) містить нові норми права (загальнообов'язкові правила поведінки), змінює або скасовує чинні;

4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою;

5) має визначену юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами. Місце і роль у системах законодавства і правового регулювання;

6) надає волі правотворчого суб'єкта офіційного характеру.

Нормативно-правовий акт — документ державного органу, прийнятий у певному порядку в межах компетенції цього органу.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні правові документи, що не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення на акти — народу (прийняті референдумом), органів місцевого самоврядування, спільні акти органів держави і недержавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони й підзаконні нормативно-правові акти;

3) за сферою дії - на загальні, спеціальні, локальні;

4) за ступенем абстрактності правових норм — на первинні та конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та інші;

7) за часом дії - на визначено-строкові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за суб'єктами правотворчості. Верховна Рада України видає закони й постанови; Президент України — укази. Органи виконавчої влади держави видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів України — декрети і постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази. Місцеві ради — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів — нормативні накази; адміністрація підприємств, установ і організацій — нормативні накази та інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи місцевого референдуму, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).

Закон — це нормативно-правовий акт, який регулює найбільш важливі суспільні відносини і тому приймається колегіальним представницьким органом державної влади (парламентом) або всенародним голосуванням (референдумом). За своєю юридичною силою та за деякими іншими ознаками закони поділяються на певні види.

Законом, який має найвищу юридичну силу в країні, основою системи її законодавства є конституція. Конституція — це основний, головний закон країни, що приймається в особливому порядку і регламентує найважливіші суспільні відносини у сфері організації функціонування суспільства, органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина.

Конституційні закони — це закони, що вносять певні доповнення, зміни, уточнення до тексту конституції. Як і конституція, ці закони приймаються в особливому, ускладненому, порівняно з іншими законами, порядку, і мають вищу, порівняно з ними, юридичну силу.

Кодекси — це закони, в яких об'єднується і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу суспільних відносин. Як правило, кодекси виступають як основа певної галузі законодавства, наприклад Цивільний кодекс є основою цивільного законодавства, Кримінальний кодекс — кримінального законодавства, Сімейний кодекс — шлюбно-сімейного законодавства тощо.

Звичайні (поточні) закони — це всі інші закони, що приймаються парламентом у межах його компетенції.

Слід зазначити, що кодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою юридичну силу, меншу від юридичної сили конституції та конституційних законів.

Підзаконні акти — це правові акти, що видаються уповноваженими на те суб'єктами (президентом, кабінетом міністрів тощо) на основі законів і для виконання їх. Усі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закон, і не можуть суперечити їм. В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і з моменту свого прийняття підлягають скасуванню.

Чинність нормативно-правових актів — це їх фактичний вплив на суспільні відносини. Кожний нормативно-правовий акт призначений для урегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акта. Чинність нормативно-правових актів обмежена трьома параметрами:

а) терміном чинності, тобто часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу;

б) простором, на який поширюється чинність нормативно-правового акта;

в) колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акта і на основі його набирають юридичних прав і обов’язків.

Дія нормативно-правових актів у часі обмежена моментом набрання ними юридичної сили і моментом її втрати. Нормативно-правові акти набирають чинності:

а) з часу зазначеного в самому нормативно-правовому акті, за яким цей нормативно-правовий акт набирає чинності;

б) з часу прийняття чи підпису, зазначених, як правило, у самому нормативно-правовому акті;

в) з часу опублікування нормативно-правового акта;

г) нормативно-правові акти, в яких в тій чи інші формі не зазначено час набрання чинності, вступають у силу на всій території України одночасно після завершення 10-денного строку з моменту опублікування, причому нормативно-правові акти повинні бути опубліковані не пізніше 7-денного строку після їх прийняття;

д) з часу, з якого вони надійшли адресату, що притаманне відомчим нормативним актам.

Нормативно-правові акти втрачають чинність внаслідок закінчення обумовленого терміну дії; внаслідок зміни обставин, для врегулювання яких вони були призначені; внаслідок відміни (скасування) даного акта іншим чи спеціально призначеним актом.

Чинність новоприйнятих нормативно-правових актів поширюється на відносини виникають після набрання ними чинності. Лише в окремих випадках під вплив нормативно-правових актів підпадають відносини, що виникли до набранні юридичної сили. Це стосується:

а) кримінального закону, якщо він пом’якшує чи скасовує покарання;

б) прямих вказівок суб'єкта правотворчості, що містяться у нормативно-правовому акті. Подібна дія нормативно-правових актів називається «зворотною силою Закону».

Чинність нормативно-правових актів у просторі - це поширення їх впливу на певну територію (держави в цілому чи окремого регіону). До території держави належать: земля, надра, води та повітряний простір у межах територіальних держав, повітряні і космічні літаючі апарати тощо.

Нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади мають чинність на всій території відповідного регіону. На території регіону діють нормативно-правові акти різної юридичної сили, між якими можлива колізія (протиріччя). У такому випадку діє той нормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи при її рівності - той, який прийнятий пізніше.

Чинність деяких нормативно-правових актів може поширюватися і на територію, непідвладну суб'єкту їх ухвалення. Це так звана екстериторіальна дія нормативно-правових актів.

Чинність деяких нормативно-правових актів кола осіб визначає підлеглість осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно із загальним правилом чинності нормативно-правового акта поширюється на всіх осіб, які перебувають у межах певної території. Мають місце і винятки: а) громадяни України зобов’язані виконувати приписи нормативно-правових актів і поза межами держави;

б) закони чи спеціальні нормативно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.

Чинність нормативно-правових актів поширюється не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеженнями, — на іноземців, осіб без громадянства. Які перебувають на території України. Чинними нормативно-правовими актами і міжнародними угодами передбачено винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов’язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв’язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши поняття джерела права можливо зробити висновок, що це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість. Розрізняють такі основні форми права:

1) правовий звичай — санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов’язковий характер та гарантоване його примусовою силою;

2) правовий прецедент — судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов’язкове значення при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ;

3) нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;

4) нормативний договір — правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

Основним джерелом права України є нормативно-правовий акт. Це пояснюється тим, що він дає можливість:

? найбільш чітко сформулювати зміст прав та обов’язків;

? відносно швидко довести зміст до адресатів норми;

? створити умови до адекватного розуміння і застосування норми;

? оперативно змінювати чи відміняти норму;

? здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1) Костюк В. О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв. -К.: Вентурі., 1997. — 224 с.

2) Логвинова М., Кафарський В. Основи правознавства: навчальний посібник/ За доп. чл. — кор. Академії правових наук України В. П. Нагребельного. — Київ: Центр навчальної літератури, 2005. — 568 с.

3) Загальна теорія держави і права/ За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. — Київ.: Хрінком, 1997. — 320 с.

4) Основи правознавства: Навч. посібник. — 3-є вид., доп. і перероб./ Кер. авт. кол. д-р юридичних наук, проф., засл. юрист України О. В. Негодченко. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 416 с.

5) Правознавство: Навч. посіб./ Варфоломієва, В. П. Пастухов, В.Ф. Пеньківський, О.М. Піцан. — К.: Знання — Прес, 2001. — 327 с. — (Вища освіта ХХІ століття)

6) Теорія держави і права: Навч. посіб./ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 368 с. — Бібліогр.: С. — 358−364.

7) Теорія держави і права: Підручник / С. Л. Лисенков, А.М. Колодій, О. Д. Тихомиров, В. С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкові. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 448 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой