Використання штампів, кліше, стандартів в українській мові

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

  • Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження мовних штампів, кліше, стандартів

  • 1.1 Поняття мовних кліше, штампи, складених найменувань

1.2 Офіційно-діловий стиль як уособлення мовних стандартів

  • Розділ 2. Аналіз застосування штампів, кліше, стандартів
    • 2.1 Сприйняття газетних стереотипів у історичному аспекті

2.2 Штампи в газетній періодиці для дітей

2.3 Сучасний український політичний дискурс: формування нового стилістичного канону

2.4 Стійкі словосполучення в складі комп’ютерного сленгу

  • Висновки

Література

Вступ

Як у щоденному, так і у професійному та офіційному мовленні зустрічається велика кількість повторюваних формулювань, які прийнято називати «мовними стереотипами».

До мовних стереотипів належать такі функціональні класи, як прислів'я, фразеологізми, штампи, прагматичні й мовні кліше, стандарти.

Кліше, наприклад: Доброго дня! Дозвольте відрекомендуватися, визначаються як достатньо фіксовані мовні реакції на стандартні ситуації соціального спілкування. Наприклад, ситуації зіткнення з іншими особами (формули привітання): Добрий день!; порушення правил поведінки (формули вибачення): Вибачте. Пробачте; отримання матеріальних або нематеріальних благ (формули подяки): Дякую; зіткнення з чужою бідою, смертю (формули співчуття): Співчуваю. Сумую разом з вами; зіткнення з особливим успіхом, високим досягненням (формули вітання): Молодець! Вітаю!; зустріч із незнайомими людьми, з якими передбачається подальший контакт (формули рекомендування): Дозвольте відрекомендуватися; бажання почати розмову (формули початку розмови): Отже ви знаєте…

Приблизно у такому значенні вживаються також терміни «прагматичні ідіоми», «розмовні формули», «мовні кліше», «етикетні формули» та інші.

Отже, актуальність цього дослідження визначається продуктивністю вживання штампів, кліше, стандартів у мовленні, необхідністю аналізу їх природи з урахуванням їх семантики, стилістичного вживання.

Об'єкт дослідження — періодичні видання як основний вид документа, який призначений для розповсюдження інформації.

Предметом дослідження є штампи, кліше, стандарти в українській мові.

Мета роботи передбачає дослідження штампів, кліше, стандартів в українській мові.

Завдання дослідження:

охарактеризувати поняття штампів, кліше, стандартів в українській мові;

дослідити використання штампів, кліше, стандартів.

Методом дослідження є метод теоретичного аналізу та синтезу наукових спостережень спеціалістів, що працюють в галузі документознавства.

Базою дослідження є українські періодичні видання, зокрема журнали, а також видання даного виду краєзнавчого характеру, тобто Волині.

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження мовних штампів, кліше, стандартів

1.1 Поняття мовних кліше, штампи, складених найменувань

Мовні штампи -- це стерті, колись образні вислови, неточні фрази, безкінечні, стилістично невмотивовані словесні повтори, які створюють негативний стилістико-семантичний ефект.

Хоча мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів: «Це людина, яка брала участь в боях проти німецько-фашистських загарбників. Він брав участь у визволенні Орла, Вітебська, Мінська, Вільнюса, Києва… «.

Втрата нормативності особливо помітна там, де повинна переважати індивідуальна манера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв’язку з; згідно з; в результаті; силою; з метою та інші, іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання, які є характерними для офіційно-ділової мови, негативно впливають на сприйняття інформації. [2, 114]

Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економно висловити думку. Тому й спостерігається нанизування кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання підвищення; забезпечення виконання; здійснення завдання, виконання зобов’язання. У таких випадках найкраще один з іменників (перший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання; виконати зобов’язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експеримент, дослідження та інші, за якими йде не властивий загальнонародній мові прийменник «по». Повторюючись у багатьох словосполученнях, він також штампує мову: робота по впровадженню…, боротьба по винищенню…, експеримент по застосуванню…, дослідження по ліквідації…, які треба замінювати словосполукою з прийменником «з» або зовсім змінювати (впроваджувати, винищувати, експеримент із застосування, дослідження з ліквідації).

Одні й ті самі слова-означення, що часто додаються до іменників у мовних кліше, також бувають штампами: мати велике значення; відігравати важливу роль; приділяти значну увагу; склалися певні стосунки; викликають значний інтерес; у даний час та ін.

Особливо невиразні означення певний і даний, які потрібно замінювати конкретними прикметниками та займенниками -- невеликий, незначний, цей.

Не сприяють чіткому висловленню думки слова або цілі вислови, що суперечать логічному зв’язку: більша половина (треба більша частина); у березні місяці; живопліт з кущів; озима пшениця, посіяна восени тощо.

Штампами вважаються й логічні вставні слова і конструкції, якщо вони часто повторюються і не несуть ніякої інформації, наприклад: треба сказати; слід зазначити; потрібно відзначити; гадаємо та ін.

Штампи трапляються в мовленні на всіх рівнях -- фонетичному, лексичному, фразеологічному, словотворчому, морфологічному і синтаксичному, тому їх виявлення і методи боротьби з ними потрібно розглядати в кожному конкретному випадку.

Що стосується мовних кліше, то, на відміну від штампів, під цим терміном розуміють мовні одиниці, яким властиві постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установити контроль; визвольний рух; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; матеріальне благополуччя, ринкова економіка. [2, 116]

Поява кліше пов’язана з частотністю й повторюваністю ситуацій. За цих умов навколо стрижневого слова утворюється відносно постійний набір контекстуальних елементів у мовленні, що набувають звичності в називанні і звучанні. Такі сполуки слів перетворюються на стандартні. Сюди зараховують вільні синтаксичні словосполучення, які характеризуються тимчасовістю існування як готових формул мови: входити в коло інтересів, гуманний акт, екстремальна ситуація, користуватися великим попитом, перехідний період, плинність кадрів, боротьба із злочинністю, соціальна програма, захист національних меншин, ринкові відносини, мораторій на смертну кару та ін.

До мовних кліше належать конструкції, побудовані за відповідними моделями словосполучень, зрідка речень, які функціонують переважно в інформаційних жанрах засобів масової інформації й часто відтворюються у мові. Вони виконують роль стандарту, забезпечують найповнішу інформацію й економлять мовлення. Це переважно сталі словосполучення, які актуалізуються на сучасному синхронному зрізі. Такі мовні звороти внаслідок їх крайньої необхідності для комунікації починають вживатися у функції готових формул. Напр.: сфера обслуговування; підтримувати дипломатичні відносини; всенародне обговорення; ринкові реформи; факти -- неспростовна річ; одержувати інформацію. [2, 121]

Також існують кліше мовного етикету: добрий день, доброго здоров’я, радий Вас бачити, до побачення, на добраніч, бувайте здорові, на все добре, будь ласка, якщо Ваша ласка, ласкаво просимо, будьте люб’язні, щиро дякую, глибоко вдячний, з повагою, шановний пане, вельмишановний добродію, з роси й води, бажаю щастя й добра Вам.

Для позначення різних явищ суспільно-політичного життя вживають усталені звороти на зразок правляча верхівка, посадова особа, засоби масової інформації, сфера обслуговування, правоохоронні органи, організована злочинність, криміногенна ситуація, виборчий блок, передвиборча агітація, результати виборів, всенародне обговорення, пленарне засідання, маніпулювання громадською думкою, соціальна незахищені верстви населення, розв’язання проблеми, боротьба з тероризмом, фінансова підтримка, комплексні заходи, стан довкілля [28, 252].

Отже, кліше -- це банальне або неоригінальне висловлювання, «кліше втратило оригінальність і винахідливість через постійне його вживання… «.

Цьому визначенню бракує дечого, на чому варто було б зробити наголос; а саме: кліше прагне оригінальності, незважаючи на те, що воно вже втратило своє минуле естетичне значення. Прикладами таких кліше є: рожеві мрії молоді, принцип неквапливих зрушень, легко на перший погляд.

Визначення, взяті з різних словників, говорять про те, що кліше -- термін, який вказує на щось зневажливе і викривальне, тому важливо уникати всього, що називають цим словом. Проте незаперечним залишається факт, що найбільш уживані словосполучення, які увійшли у мову, неправомірно класифікують цим терміном. Антипатія до кліше виросла настільки, що більшість лексичних одиниць, які ґрунтуються на порівнянні, штамповані цим словом.

Кліше слід відрізняти від мовних штампів, яких, як правило, слід уникати в мовленні.

Штамп -- це своєрідний шаблон, затерта форма висловлення думки, яка надає мовленню неяскраве емоційно-експресивне забарвлення і шкодить думкам. Несвідоме повторення висловлювання можна віднести до психологічного явища.

Кліше -- це помічник того, хто упорядковує й читає документи; штамп -- це ворог того, хто пише або говорить. Використання штампів супроводжується порушенням норм офіційно-ділового стилю.

Складені найменування сукупно позначають одне поняття чи називають одне явище і мають сталий склад: ядерна реакція, атомна вага, електромагнітне поле, продуктивні сили, фонд заробітної плати, додана вартість, безоплатний кредит, дебіторська заборгованість.

Трапляються складені найменування, мотивація значень яких тією чи іншою мірою втрачена: адамове яблуко (борлак), петрів батіг (цикорій), антонів вогонь (гангрена), грудна жаба (стенокардія), куряча сліпота (хвороба очей), собача кропива звичайна, волоський горіх. Тим вони наближаються до власне фразеологізмів.

1.2 Офіційно-діловий стиль як уособлення мовних стандартів

Офіційно-діловий стиль сучасної української мови певний час розвивався тільки як епістолярій приватного характеру, оскільки український народ не мав своєї державності і українська мова в царській Росії офіційною владою взагалі не визнавалась як мова, а вважалася наріччям російської. Проте інтенсивний розвиток і художнього стилю, кодифікація норм літературної мови заклали добре підґрунтя для розвитку офіційно-ділового стилю, як тільки з’явилися для цього належні умови -- утворення Української Народної Республіки. На жаль, законодавча, дипломатична, адміністративно-управлінська мовна спадщина того періоду з відомих політичних причин мало досліджена. [10, 73]

Офіційно-ділове життя української мови в УРСР всіляко обмежувалося, допускалося тільки для вигляду, проте ті мовні кліше, специфічна термінологія, синтаксичні структури, композиція ділового тексту, що були ще в давній книжній мові, сформувалися у стильову парадигму мовних ознак офіційно-ділового стилю сучасної української літературної мови. У зв’язку з проголошенням України незалежною самостійною державою нині максимально зростає роль офіційно-ділового стилю української мови, що обслуговує суспільне, громадське і державне життя громадян усієї країни.

Сфера використання офіційно-ділового стилю мови -- це офіційне спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність.

Головне призначення -- регулювання ділових відносин мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговування громадянських потреб людей у типових ситуаціях. [10, 70]

Головні ознаки офіційно-ділового стилю: регулювально-імперативний характер, документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність (тривалий час зберігає традиційні форми), стислість, чіткість, висока стандартизація значної частини висловів, сувора регламентація тексту.

Офіційно-діловий стиль має свою офіційно-ділову лексику, але вона не є особливо чисельною, такою, як терміни у науковому стилі. Колорит офіційності, діловитості формується не так лексикою, як стабільною композицією тексту, який складається загалом із загальновживаної лексики, і тільки окремі лексеми є стилістемами офіційно-ділового стилю.

Основні мовні засоби: на нейтральному тлі загальновживаних мовних елементів широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології.

У синтаксисі офіційно-ділового стилю переважають: безособові і наказові форми дієслів; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення; іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти. Обов’язковим є чітко регламентоване розміщення і побудова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками).

Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі (та їх жанри): законодавчий; дипломатичний; адміністративно-канцелярський.

Для офіційно-ділового стилю основною є функція повідомлення громадянам, установам і організаціям законів, постанов, розпоряджень, угод та іншої офіційної інформації, що виникає і вступає в дію чи виводиться з обігу на всіх рівнях державного, суспільного, громадського і виробничого життя.

Положення, висловлене М. Брандес, про те, що в межах однієї предметної галузі функціональний стиль «уніфікує тип функціонування, тип поведінки кожного мовного жанру», найповніше підтверджується саме характером офіційно-ділового стилю: «Офіційно-діловий стиль керує (управляє) вибором і комбінуванням мовних засобів для оформлення змісту (висловлення, спілкування) у сфері суто офіційних людських взаємовідношень, а саме у сфері правових відношень і управління».

Традиційно, як і інші дослідники, відзначаючи книжний характер і писемну форму офіційно-ділового стилю, М. Брандес логічно продовжує: «…він не є мовою регулярного масового спілкування. Крім того, він комунікативне односторонній: це мова повідомлення, а не спілкування, його сприймають, але дуже рідко відтворюють, і ним не говорять».

На мій погляд, зауваження «ним не говорять» є дуже суттєвим для характеристики офіційно-ділового стилю: його використовують, він -- засіб: системний, кодовий, схематичний.

Хоча офіційно-діловий стиль прийнято називати книжним, писемним, бо основними його текстами є офіційні папери, що мають статус документів, проте він має і усну форму вияву.

До специфічних рис офіційно-ділового стилю відносять імперативність, розпорядність, регламентованість, непроникність. Це означає, що зміст документів є обов’язковим до виконання для тих, кому вони адресуються, у певних межах і регламентах; самі документи чітко відокремлені від інших текстів і непроникні для їх елементів.

Для офіційно-ділового стилю, як і наукового, характерні точність, однозначність, логічність викладу змісту. Однак у науковому стилі ці риси служать об'єктивності й доказовості змісту, а в офіційно-діловому вони мають забезпечувати дотримання адресатами правових норм, їх волевиявлення, містити в собі наказовість і розпорядність.

З художнім стилем офіційно-діловий перебуває в повній опозицій і за сферою дії, і за призначенням та функціями (в офіційно-діловому стилі -- повідомлення і волевиявлення, у художньому -- образне відтворення дійсності та естетичний вплив), і за добором виражальних засобів (в офіційно-діловому стилі -- однозначний термінологічний лексикон, стійкі словосполучення, у художньому -- полісемія, синонімія, експресивний синтаксис).

Вплив художнього стилю на офіційно-діловий виявляється через норми літературної мови, які формуються у своїй основній масі переважно в художньому стилі і потім сприймаються всіма стилями, насамперед офіційно-діловим.

На початковому етапі формування ділового стилю помітний сильний вплив розмовної мови, тому що влада прагнула донести свої розпорядження до багатьох верств людності й широко використовувала елементи живого мовлення, чого не було, наприклад, у конфесійному стилі.

В часи, коли український народ був позбавлений державності і не мав своїх владних структур, ділове письменство зберігалося в історичних пам’ятках попередніх періодів, продовжувало виробляти свої засоби в надрах інших стилів, зокрема в художньому стилі, публіцистиці, епістоляріях української еліти.

З розвитком документалістики й законодавства документалізуються і мовні засоби, термінологізується лексика, усталюються словосполучення і закріплюються як маркери офіційно-ділового стилю.

Основним видом текстів у офіційно-діловому стилі є документи. Вони класифікуються за формою донесення до адресатів і за жанрами підстилів -- законодавчого, дипломатичного й адміністративно-управлінського.

До вже названих ознак офіційно-ділового стилю слід додати безособовий характер тексту, висловлювання йде від якоїсь узагальненої особи. І навіть у тих документах, де є конкретна особа, авторська індивідуальність приховується стандартом документа. Відсутність авторства зумовлює і відсутність емоційності, суб'єктивності.

В офіційно-діловому стилі діє експресія нема почуттів, а волевиявлення й логіки змісту (Висока сторона уповноважена заявити, вирок остаточний і оскарженню не підлягає).

Специфічною мовною ознакою офіційно-ділового стилю є ділова лексика, що містить юридичну, дипломатичну, адміністративну термінологію (акт, акредитація, заява, інструкція, контроль, кодекс, позов, уповноважені, компенсація), терміни з різних галузей науки, виробництва, громадського життя, оскільки офіційно-діловий стиль регулює не тільки дії владних структур, а й ділові стосунки груп і окремих людей між собою.

В офіційно-діловому лексиконі основний масив складає між стильова, загальновживана лексика з високою частотністю.

Офіційно-діловий стиль має в чотири рази більше високочастотної лексики, ніж художній. Така частотність пояснюється потребою забезпечити адекватність і точність передачі інформації, швидку обробку документів, тому однотипні поняття позначаються однотипними лексемами, не замінюються синонімічними, щоб не «розмивався» зміст, не виникало різночитання.

На морфологічному рівні офіційно-ділового стилю помітна висока частотність іменників. У текстах багато назв, іменники і прикметники майже не замінюються займенниками, дії і процеси передаються опредмечено, через віддієслівні іменники (виконання, засідання, опис, розподіл).

До високочастотних мовних одиниць у офіційно-діловому стилі можна віднести відіменні похідні прийменники: відповідно до, у відповідь на, на виконання, у зв’язку з, на заміну, у разі.

Імперативний, розпорядчий характер багатьох документів зумовив високу частотність інфінітивів (заслухати, обговорити, підготувати, обґрунтувати, піднести), серед дієслівних форм виділяються частотністю використання форми теперішнього часу та дієприкметники і дієприслівники, що пояснюються потребою стисло викласти зміст.

Слід відзначити, що в текстах офіційно-ділового стилю мало прикметників, зокрема майже немає якісних, тому що переважає номінація фактів, явищ без якісної оцінки їх.

Ті прикметники, що вживаються в офіційно-діловому стилі, є відносними і майже всі входять у стійкі словосполучення: державна скарбниця, матеріальна допомога, соціальний захист, моральне відшкодування, нормативний акт, грошова одиниця, споживчий кошик.

З цієї самої причини (відсутність якісних оцінок) у документах дуже мало прислівників, частково функція їх компенсується прийменниково-іменниковими конструкціями: до запитання, за власним бажанням, за наказом, у розвиток наказу, за фактами порушень.

На синтаксичному рівні специфікою офіційно-ділового стилю є використання ускладнених довгих речень з дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами, однорідними членами, підрядними реченнями, але при цьому зміст речення не губиться завдяки членуванню його на окремі блоки, що створюють своєрідну синтаксичну комбінацію.

Синтаксичною ознакою офіційно-ділового стилю є широке використання односкладних речень, зокрема інфінітивних, безособових, що пояснюється імперативним характером документів, а також номінативних речень у заголовках різних документів: Заява про відкриття рахунка; Опис бланків суворої звітності.

Найсуттєвішою рисою офіційно-ділового стилю є стандартність мовного оформлення документів, яка відображає типові і часто повторювані ситуації і змісти у сфері ділових стосунків. Вона сприяє економії місця і часу під час оформлення, а також при обробці документів і адекватному сприйманню та розумінню їх, підвищує інформативність документів.

Стандартизація породжує усталені мовні формули і блоки текстів, які за синтаксичною будовою нагадують словосполучення чи моделі речень: вид на проживання, вірча грамота, грошова компенсація, запис актів громадянського стану, засоби до існування, одноразова допомога, особа без певного місця проживання, порядок денний, право на працю, рада засновників, строк чинності та ін.

Особливістю цих стійких словосполучень (мовних формул) є те, що вони не розчленовано виражають поняття і водночас мають виразну норму синтаксичного словосполучення, ніби перебувають на межі між фразеологією і синтаксисом. За граматичними ознаками вони -- словосполучення, за вживаністю -- фраземи, які не можна модифікувати (особа похилого віку; контроль за виконанням даного рішення; притягнення до відповідальності).

Тому можна прийти до висновку, що офіційно-діловий стиль формується на теренах для суспільного і навіть особистого життя людини, а також в правовій, адміністративно-управлінській та державно-політичній сфері. На їх теренах формується офіційно-діловий стиль.

Розділ 2. Аналіз застосування штампів, кліше, стандартів

2.1 Сприйняття газетних стереотипів у історичному аспекті

Споживання інформації стало однією з первинних потреб сучасної людини. Мабуть, немає такої галузі суспільного життя, культури, науки, побуту, хобі тощо, яка б не мала свого віддзеркалення у вигляді того чи іншого різновиду ЗМІ. Якщо газета (теле- чи радіопередача, Інтернет-сторінка) вдовольняє реальні інтереси аудиторії і при цьому зроблена якісно й професійно, то вона неодмінно знайде своїх читачів (глядачів, слухачів чи інтернет-відвідувачів).

Преса завжди намагалася вдовольняти інформаційні потреби читача. І ці потреби у глибинному сенсі не так вже й сильно змінювалися з плином часу. Цікавим є спостереження істориків над зародженням преси в Росії. В Європі друковані газети з’явилися на початку ХVІІ століття. До Росії вони доходили нерегулярно. Тому в 1665 році в Посольському приказі організували спеціальну службу з тлумачів. Вони відбирали з європейських газет близько 20% інформації, яка найбільш цікавила царя й боярську думу. І що ж це була за інформація? Переважно відомості про стихійні лиха і всілякі «чудеса». Наприклад, таке повідомлення з Парижа: «Одна баба ходила беременна 25 лет. Умерла. Докторы ей брюхо взрезали и нашли там дитя бородато». Крім стихійних лих і див, тогочасних читачів цікавили епідемії різних хвороб, у першу чергу чуми. Виписували всілякі відомості про дива, які під час цієї чуми відбувалися. Домовини, що літають над полем, як у відомому фільмі, мертві з косами вздовж доріг та всілякі інші жахи [26].

У 1927 році засновник «жовтої» преси, голова великої медіа-імперії Херст так визначив інформаційні потреби читачів: «Читач цікавиться, насамперед, подіями, які містять елементи його власної примітивної природи, а саме: самозбереження, насильство, любов і секс, а також самозакоханість. Повідомлення, які містять один елемент, є добрими, два — ще кращими, а якщо вони містять всі три елементи, то це — зразковий інформаційний матеріал» [27].

Аналіз тематики популярних газет (а особливо аналіз програм телебачення) свідчить, що за 75 років після цієї принципової заяви природа людини не дуже змінилася. А отже, у твердженні Херста є психологічне підґрунтя, пов’язане з підсвідомістю окремої людини, зокрема, і колективним несвідомим масової аудиторії, взагалі.

Більшість газет й електронних ЗМІ із задоволенням смакують улюблені теми — катастрофи, стихійні лиха, вбивства, а якщо є, то залюбки передивляться й ретельно обмацають «брудну білизну» (бажано відомої особи).

Існує загальна думка, що саме аудиторія, споживачі інформації прагнуть такої тематики, бо мають насолоду від насильства і сексу, а ЗМК лише старанно вдовольняють попит. Але в наших ЗМК останніми роками таке «інформування» стало надто настирливим. Через це воно набуває вже іншої якості - стає оцінним і наслідуваним.

У відповідь на такі звинувачення, як правило, кажуть — якщо вам не подобається, вимкніть телевізор. Але сучасна пересічна людина «приручена й вимуштрувана» телебаченням. Така людина не вимкне телевізора, бо не може не перебувати у медійному просторі. Людина може перемкнути телевізор на інший канал, але і там її годуватимуть тими самими стравами, тому що в ЗМК істотно порушено тематичну рівновагу.

Можуть заперечити, що всі жахливі події, за якими полюють журналісти, насправді відбуваються в реальному житті. Все так. Але, з іншого боку, якщо подивитися навкруги, то ясно видно, що реальне життя пересічного споживача інформації не складається на 90% з насильства і катастроф. Те, що можна назвати нормальним життям, непропорційно мало присутнє, наприклад, на телебаченні (не можна ж вважати за реальне життя всі численні «ігри» та «ток-шоу», скопійовані з іноземних форматів).

Часто вважають, що у цьому тематичному «перекосі» винний процес американізації нашого інформаційного простору. Але з цим не можна однозначно погодитися. Подивимось, наприклад, на символ американського культурного тиску — Голівуд. Незважаючи на велику кількість трилерів, американський кінематограф багато десятиліть цілеспрямовано будує позитивний світ. Голівуд, як величезна ідеологічна машина, формує позитивне уявлення про успішну людину, про ставлення до сім'ї, до свого бізнесу, до країни, до закону, до своєї поліції, до майбутнього… Згадаємо хоча б цілеспрямовану багатолітню кампанію проти паління. Тепер палити не лише «здоров'ю шкодити» — це не модно, це поганий смак, неповага до оточуючих. Старий усталений стереотип «ковбоя Мальборо» завдяки ЗМК у мозках пересічних американців поступився місцем новому, цілком «рукотворному» стереотипові «ненависника паління», «борця за здоровий спосіб життя». Це завдяки американським ЗМК (і Голівудові, зокрема) в американців останнім часом виховано відомий тепер у всьому світові стереотип політкоректності: треба бути толерантним до інших людей, націй, релігій, меншин. Бути некоректним непристойно, тебе не зрозуміють у суспільстві, цуратимуться, можуть засудити врешті-решт.

А наші ЗМК за всі пострадянські роки навіть не почали будувати нову систему стереотипів, новий, нормальний світ. Розглянемо докладніше, що ж нині привертає увагу цільової аудиторії газети, тобто тієї соціальної групи, члени якої є потенційними споживачами матеріалів конкретного видання.

Розглядаючи журналістику в широкому історичному, суспільно-політичному, культурному контексті, ми виявляємо її величезні можливості впливати на людей, формувати масову свідомість. Питання про допустимі межі впливу мас-медіа досі залишається дискусійним. Прихильники позитивного ставлення відзначають вагому роль ЗМК у пізнанні світу, в забезпеченні динамічного розвитку суспільства, в підтримці соціальної взаємодії. Інші вважають ЗМК могутньою руйнівною силою, що чинить насильство над людською особистістю засобами фальсифікації, маніпуляції свідомістю, спонуканням до агресивних дій.

З іншого боку, чи завжди маніпуляція — це погано? Маніпуляції на побутовому рівні широко використовуються, наприклад, батьками для навчання дітей особливостям рольової поведінки, поводженню в тих чи інших ситуаціях. Мати маніпулює свідомістю сина, коли каже йому: «Поводь себе добре, бо інакше тебе забере Бабай». Вона свідомо бреше про Бабая, при цьому бажаючи синові виключно добра (звичайно, як вона сама те добро розуміє). Отже, і брехня може бути на добро?

Аналогічно, маніпулювання свідомістю мас за допомогою ЗМК можна подати як спробу комунікативного встановлення єдності колективної апперцепції, тобто єдності сприйняття спільних для суспільства понять (в епоху глобалізації можна казати навіть про спільні для всього людства поняття). Реалії життя є такими, що комунікативну стратегію певного суспільства обирає його еліта (політична, культурна, релігійна, фінансова). Обмежене коло людей вирішує, які з існуючих традицій і культурних стереотипів залишати, які викорінювати, а які нові насаджувати. Це відбувалося завжди протягом всієї історії людства, різнилися лише постаті «еліти» — від шаманів до інквізиторів, від кардиналів ХVІІ сторіччя до тиранів ХХ сторіччя. Щоправда, нині маніпуляцією громадської думки на замовлення еліти, як правило, займаються фахівці (майстри PR, політики, журналісти, рекламісти, політологи, церковники і т.п. аж до екстрасенсів). Вони роблять це цілком свідомо, за відповідну винагороду, а найкращі (і найдорожчі) з них — на науковій основі (так звана гуманітарна технологія).

Попри розбіжності позицій, більшість науковців уважає, що ЗМК не можуть не впливати на людину. За допомогою масової інформації ідеї, оцінки, погляди вносяться у сферу зіставлення, де стають предметом обмірковування. Журналістика сприяє об'єднанню, консолідації на основі загальних завдань, принципів, символів. Одночасно журналістика є засобом диференціації: видання віддзеркалюють різні політичні спрямування, аналізують події зі своїх ідейних позицій, що врешті-решт формує їм цілком певний імідж. Відповідно, у такого видання формується цілком певна аудиторія читачів, яких саме така ідеологія влаштовує.

Одним з найбільш важливих чинників впливу є визначення тематики повідомлень, що дає змогу концентрувати увагу аудиторії саме на потрібних редакції матеріалах. Головним у виборі висвітлюваної проблематики є комплекс інтересів засновників та видавців і державних, і недержавних медіа-представників.

Конституційно закріплена свобода слова дала змогу сучасним журналістам повідомляти про всі події та явища, що виникають у країні і світі. Проте, перш ніж дійти до читача, кожний газетний матеріал піддається редакційній фільтрації (що друкувати, а що — ні) й обробці: в якому саме місці розмістити повідомлення, який поставити заголовок, на чому зробити акцент.

Г. Почепцов уважає, що оскільки сучасна людина сприймає світ через мас-медіа, то для окремої людини медіа-події можуть заміняти реальні події [25, 7980]. Професійні редактори і власники газет ураховують цей феномен у своїй комунікативній стратегії. Комунікативна стратегія видання — це механізм реалізації його комунікативної мети. Якщо комунікативною метою є корекція моделі світу аудиторії, то механізмом реалізації може бути:

послідовне толерантне, аргументоване донесення своєї ідеології до аудиторії,

або

систематична маніпуляція свідомістю та емоціями реципієнтів.

Звичайно, деякі видання можуть поєднувати ці механізми. Перша стратегія, щоб бути успішною, потребує високого рівня професіоналізму журналістів і редакторів, наявності у них аналітичних здібностей і широкої ерудиції. Для роботи за другою стратегією професійному журналістові достатньо засвоїти певний набір прийомів і методик.

Маніпуляція стає універсальним явищем. Негативне ставлення читачів до повідомлень ЗМК є свідомою чи несвідомою реакцією на використання в них маніпулятивних прийомів, стратегій, наприклад, стратегії дискредитації. Стратегія дискредитації є головною у протиставленні «свої-чужі» і має на меті підірвати авторитет дискредитовуваного об'єкта, принизити його.

Звичайно, бажано, щоб принципами комунікативної стратегії ЗМК були правдивість, порядність, виваженість. Тоді публіцистика сприяла б формуванню толерантної суспільної свідомості, формуванню громадянського суспільства. Але для цього потрібен зацікавлений замовник. На жаль, поки що на ринку ЗМІ переважають замовлення іншого характеру.

Соціологічні дослідження дають змогу виявити соціальну структуру аудиторії ЗМІ, щоб потім відкоригувати за отриманими даними зміст і спрямованість публікацій. Також доцільно враховувати соціальну диференціацію мови, оскільки ефективність впливу преси, радіо і телебачення залежить, зокрема, і від урахування «мовного існування» людей різних соціальних прошарків. Вплив соціальних чинників на мовну поведінку досліджує соціолінгвістика, яка оперує науковим і методичним апаратом мовознавства, соціології та психології.

Мовну варіативність визначають стратифікаційні чинники (соціальний статус, вік, освіта, професія, регіон, стать, етнічна належність, норми і настанови спілкування) і ситуативні (умови, мета і характер спілкування, рольові позиції комунікаторів) [19, 53−62]. Логічно очікувати, що якщо газета орієнтована на певну аудиторію, то для більш ефективного впливу на неї мовні особливості видання мають кореспондуватися з домінантною мовною поведінкою цієї аудиторії.

У СРСР дослідження сприйняття мови преси почалися у 20-ті роки і були пов’язані з виявленням того, наскільки різні соціальні групи підготовлені до сприйняття мови партійної пропаганди. Вже тоді з’явилися критичні погляди на бюрократизацію і заштампованість пропаганди, на «казенну» газетну мову, на перетворення у кліше революційних гасел [19, 53−62].

Стиль радянської преси залежав від політичної ситуації і «генеральної лінії партії», яка визначала не лише спрямованість оцінок, а й стилістичні компоненти, рекомендовані для вжитку в газетах. Нині на мовних особливостях сучасних ЗМІ позначаються процеси, властиві для будь-якої більш-менш цивілізованої країни, яка живе в епоху глобалізації (наприклад, навала англомовних слів на позначення нових понять). Крім того, внаслідок результатів «перебудови», розвалу СРСР і переходу до «ринкової» економіки маємо і власні, характерні лише для 1/6 частини суші, мовні риси — великий, емоційно-насичений, не завжди пристойний але дуже цікавий пласт пострадянських мовних «новоделов», зовсім свіжих і влучних мовних стереотипів.

Відомо, що мова віддзеркалює стиль життя. Всі роки комуністичного правління в СРСР, зокрема в часи «застою», існувала величезна прірва між проголошуваними словами і реальністю, що породжувало подвійне мислення. Для мови преси тоді характерним був бюрократичний стиль і особливий мовний етикет («ленінське політбюро», «партійна дисципліна», «прогресивна людськість», «боротьба за мир у всьому світі», «міжнародний комуністичний і робітничий рух», «братські соціалістичні країни», «єдина спільнота — радянський народ», «блок комуністів і безпартійних» тощо), деякі слова набували особливого значення — «існує думка», «вибити», «провентилювати наверху», «викинути» (про товари), «відфутболити», «дефіцит», «дістати» (про дефіцитні товари, тобто про майже все). Стандартизована у такий спосіб мова була характерною і для загальногромадських, і для фахових (спеціалізованих), і для масових газет. У ті часи більш-менш мисляча частина «радянського народу» добре вміла читати «між рядками», вкладаючи різні особистісні смисли в ті самі слова. Така підміна понять, спричинена соціальними умовами, пояснюється психофізіологічним механізмом породження і сприйняття мови [19, 53−62].

Оскільки стереотип викликає стандартні реакції у більшості людей, то це робить натовп передбачуваним. Це широко використовувалося та й використовується владою для стабілізації суспільства: ті стереотипи, які спрямовані на зменшення громадянської активності, підтримуються й поширюються, а ті, що можуть сприяти руйнуванню соціальної системи, обмежуються чи навіть забороняються. Ідеологічне тло радянської людини ґрунтувалося на таких стереотипах і гаслах: «Соціалізм — найпрогресивніша система в світі», «Комунізм — мрія людства», «Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці», «Наступне покоління житиме при комунізмі», «Народ і партія єдині», «Правильним шляхом ідете, товариші», «Лідер міжнародного комуністичного руху, вірний ленінець, дорогий товариш Леонід Ілліч Брежнєв».

У реальному спілкуванні існували стереотипи, діаметрально протилежні вищеназваними. Ці стереотипи циркулювали у вигляді анекдотів:

ми дуже відстали від капіталістичних країн, нам їх ніколи не наздогнати («Чому ми ніяк не переженемо Америку? Якщо ми її переженемо, то буде видно наші голі сідниці»);

у нас дуже низький рівень життя («Чому в СРСР не вистачає м’яса? Ми йдемо до комунізму семимильними кроками, а тварина за нами не встигає»);

СРСР розбурює в інших країнах конфлікти і війни («Третьої світової війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не лишиться»);

у країні старе, маразматичне керівництво («Відкривається 30-й з'їзд КПРС. Бурхливі, тривалі оплески. Всі встають. На сцену вносять членів політбюро», «Вчора о 17-й годині за московським часом генеральний секретар ЦК КПРС, Герой соціалістичної праці Костянтин Устинович Черненко, не приходячи до тями, проголосував на виборчій дільниці») тощо.

Звичайно, стереотипи, які розхитували систему, у пресі не поширювались, а їх носіїв переслідували, судили і «перевиховували» в таборах і психіатричних лікарнях.

Проте більшість «радянського народу» не утруднювала себе зайвими розмірковуваннями над парадоксами власного життя, а жила не замислюючись у сформованому владою світі стереотипів. Це вдається знаки й досі - у людей залишилось чимало стереотипів про минуле (згадаємо хоча б солодкий стогін про ковбасу за 2,20), ще й добряче відфільтрованих у пам’яті від неприємних деталей (чомусь не згадують, що в черзі за цією ковбасою доводилося стояти по кілька годин та й знайти її можна було лише у великих містах, до яких люди їздили з провінції у так званих «ковбасних електричках»). «Якщо стереотипи втрачають зв’язок з ситуаціями, які їх породили, і, незважаючи на це, все-таки використовуються, то виникають міфи, тобто поведінкові реакції людей, збуджені цими стереотипами, перебувають у явному протиріччі з реальністю» [12, 62−72].

Отже, роль гасел, шаблонів, кліше й стереотипів у процесі формування ціннісних орієнтацій дуже велика. Особливо, коли мова йде про людей з невисоким рівнем культури і не дуже розвиненим інтелектом. І саме на ЗМІ завжди і всюди покладено завдання тиражувати стереотипи (часто вкрай примітивні й розраховані на відповідні поведінкові реакції), упаковуючи їх у привабливі для обивателя обгортки).

Але з часом стереотипне мислення настільки перестає відповідати реальності, що у житті людей починає відчуватися соціальна напруга. Влада довго намагається не помічати цього, а коли вже всі ресурси терпіння вичерпано — оголошує перебудову, а з нею розробляються і нові гасла, і нові стереотипи.

У 80-ті - на початку 90-х років у часи «перебудови», на сторінках газет з’явилися слова на позначення нових понять: «демократизація», «гласність», «товариство боротьби за тверезість», «неформальні об'єднання», «соціалізм з демократичним обличчям», «індивідуальна трудова діяльність», «нове мислення», які невдовзі поповнилися «народними фронтами» і «рухами», а закінчилися разом із «серпневим путчем» і «гекачепістами». Доволі швидко проминула перебудова і її мовні кліше вже призабулися. А які були гарячі події, дебати, скільки емоцій і надій! Прийшов новий час з новими гаслами і кліше.

Якщо стереотипи не узгоджуються між собою, то виникає ситуація, коли вони дають людині протилежні «рекомендації щодо оптимальної дії». Людина втрачає орієнтацію, зменшується її активність, психіка перенапружується або навпаки, перестає сприймати подразнюючі сигнали, паралізується [12, 62−72]. Це створює сприятливі умови для подвійної моралі, розірваності свідомості, розбіжностей між словами і справами, що ми й зазначали, описуючи епоху «застою». Дещо подібне можна побачити і в нинішній українській ситуації. Знову, як і колись, на людину діють різноспрямовані стереотипи: використовувані ЗМІ і сформовані реальним життєвим середовищем:

Незалежнiсть корумпована країна

Європейський вибiр касетний скандал

свобода слова продажна преса, цензура, «темники»

ринкова економіка податковий «беспредел»

громадянське суспiльство кримiнально-олiгархiчна влада

вiльнi вибори адмiнiстративний ресурс

Ситуація зі станом української журналістики взагалі й зі свободою слова зокрема обговорюється і в професійному журналістському середовищі: «Коли прем'єр Кінах заявляє, що місія журналіста „бути в перших рядах творення нового життя, точним і яскравим словом сприяти її (?) удосконаленню заради утвердження високого завоювання людства — демократії, свободи слова і поваги до особистості“, мені особисто жваво пригадується пишна риторика тридцятирічної давности» [21].

Відомо, що немає нічого таємного, яке з часом не стало би явним. Сучасні ЗМК доводять, що можна сказати і навпаки: немає нічого явного, яке не можна було б «замовчати», а отже, зробити таким, якого ніби немає.

«Український народ позбавлений об'єктивної інформації, та власне просто позбавлений інформації як такої… Для того, щоб переконатися в наявності цензури, варто просто подивитися телевізор, де одних подій чи ньюзмейкерів забагато, інших замало, або й зовсім немає. Чи просто порівняти реальні події з тим, що і як показують публіці… А найсмішніше — це інтерпретування, яке для всіх куплених газет і каналів явно робиться в одному місці. І всі знають, де те місце» [20].

Якщо ж немає можливості приховати якусь інформацію, то можна для неї придумати кілька вигідних замовникові пояснювальних версій і закріпити їх у масовій свідомості за допомогою ЗМК. А якщо добре завчасно подумати, то можна навіть спланувати появу подій і фактів, які б підтверджували потрібні версії.

Засоби масової інформації в змозі проводити не лише певні маніпуляції з окремими подіями. Вони можуть створювати багатомірні комплекси фактів, подій, осіб, таку собі віртуальну реальність, стійку умовну модель справжньої реальності. ЗМІ можуть підтримувати таку модель у колективній свідомості реципієнтів протягом порівняно тривалого часу і на великій території. Це можна побачити під час виборів, «викидання» в пресу компроматів (як проти влади, так і проти опозиції), висвітлення кримінальних дій впливових осіб або «замовних» убивств відомих людей, лобіювання законів і виконавчих рішень, створення «дутого» іміджу окремим особам чи фірмам і т.п.

Отже, формування стереотипів засобами ЗМК нині не кинуте напризволяще — цим питанням переймаються у високих кабінетах. Наскільки «адміністративні» настанови на користь України та її людей — це окреме питання. Але з іншого боку, ці зусилля, як і у «застійні» роки, не дуже й успішні, про що свідчить наявність паралельних протилежних стереотипів.

І це стосується не лише Радянського Союзу — згадаємо хоча б нацистську Німеччину, де ідеологічні служби через ЗМІ за допомогою тих самих механізмів ретельно створювали імідж своєму «вождеві всіх народів» — фюреру Адольфу. Шаблони ті самі, гасла аналогічні: «ворог нації» у німців і «ворог народу» у нас. І там, і там маси, оброблені ЗМІ, вимагали фізичної розправи над «ворогами народу / нації».

2.2 Штампи в газетній періодиці для дітей

Сьогодні в Україні газетна періодика для дітей представлена виданнями: «Зірка», «Перемена», «Велика дитяча газета», «Казковий вечір» та іншими, менш відомими. У наш час періодичні видання для дітей — важливий засіб виховання, донесення до читачів, різнопланової інформації, ознайомлення з новинками дитячої літератури; це, по суті, постійне джерело інформування про життя Батьківщини та зарубіжних країн.

Мова дитячої газети — особливий різновид літературної мови, і вона має свої засоби виразності, дієвості, емоційності, свої естетичні ідеали.

Для дитячих видань характерний так званий стандарт, закріплений за певними тематичними, логічними поняттями. Переважна більшість газетних кліше (стандартів або стереотипів мовлення) характеризується звичними функціями. Газета в багатьох своїх жанрах користується стандартними засобами, розрахованими на багаторазове застосування і нерідко — на певний емоційний вплив. Хоча газетні кліше консервативніші і стійкіші порівняно, наприклад, із кліше художнього мовлення, але й вони зношуються. Будь-який вислів, особливо той, що був розрахований на емоційний, експресивний вплив, із плином часу втрачає свою виражальну силу, перетворюється на штамп і підлягає заміні чи оновленню. І не тільки через втрату виражальної сили слід уникати такого негативного явища, як штампи, а й через негативне сприйняття їх читачами. Вважаю не зайвим нагадати: штамп — це такий часто повторюваний засіб висловлювання думки, який справляє негативне стилістично-змістове враження (за цим розуміється велика гама емоцій: від глузливої посмішки до, на жаль, сильного роздратування, — це вже залежить від реакції кожного окремого читача, його рівня володіння мовою тощо.) [3].

На жаль, на сторінках дитячих видань штампи з’являються доволі часто. Штамп, вкладений в уста дитини, спотворює мову та стиль значно більшою мірою, ніж уживаний дорослим, бо він різко випадає зі стилю дитячого мовлення і не помітити його неможливо. Так, неприродно звучать слова «На жаль, я не маю мовної практики» з вуст дев’ятирічної дитини (у надрукованому листі), або «об'єктом нашої сьогоднішньої розмови буде одна зворушлива подія» (з надрукованого в газеті листа третьокласників). Чи ось такі невиправдані використання стандартів уже з матеріалів доросліших авторів:

(…) у 15 літ став круглим сиротою. Замінивши батька на посту двірника, Тігран водночас продовжує відвідувати школу, де вчиться на відмінно, і посилено працює над шахами. Школа, робота, шахівниця — таку непосильну ношу взяв на свої худорляві плечі юнак. (…)

Чомусь автор вважає, що, коли в юнака труднощі, то його плечі обов’язково повинні бути худорлявими. По-справжньому комічне враження залишається від стилістично непоєднуваних слів «на посту двірника» [3].

А ось наступний уривок:

Надворі дощ. Темно. Раз у раз спалахує блискавка і гримить грім. У такі хвилини я почуваю себе у своїй світлій кімнаті особливо затишно (…) [3].

Здається, ніби все гаразд… Причепитися нема до чого. Та ось прислівникове сполучення раз у раз аж тричі використовується на одній сторінці! І тому набуває ознак штампу, якого не помітити просто неможливо.

Не дуже приємно сприймається вживання у тексті відомого сталого словосполучення «зі сльозами на очах»: «Іноді ми згадуємо своє минуле з радістю, а іноді - зі сльозами на очах …» — читаємо в листі…

Через сторінку в листі шестикласниці знову натрапляємо на штамповані вислови:

(…) Нам заздрять багато учнів школи, в тому числі і мій брат Сашко, який закінчив 9-й клас. Вони б теж хотіли піти в похід, але їх не повели. А от наша класна керівничка Марія Іванівна Шарій не побоялася взяти на себе відповідальність. І ми їй за це сердечно вдячні [3].

«Взяти на себе відповідальність», «за це сердечно вдячні» — надто заяложені вирази. Можна цю саму думку висловити іншими словами. До того ж, вони різко випадають зі стилю дитячого мовлення… Хоча, слід віддати належне тій дівчинці, вона уважно слухає розмови дорослих. Мабуть, частенько звучали в їхньому спілкуванні ці звороти, учениця запам’ятала їх, а може вважає для себе зразком.

У надрукованому матеріалі одинадцятирічного хлопчика читаємо таке:

(…) Коли в сусідів щось ламається, завжди кличуть Андрія, тому що він обов’язково полагодить. Звісно, Андрієві ще бракує досвіду, та він це розуміє і вчиться, не покладаючи рук.

І тут штампи, стильова штучність яких у дитячих висловлюваннях, хоч-не-хочеш, а відчувається.

Є рубрика в «Зірці» «На конкурс «Цікаве перо». Їй, час від часу, виділяють цілу сторінку… І от у маленьких матеріалах конкурсантів натрапляємо: «…І мене Руслан ніколи не залишає в біді, допомагає і словом, і ділом… «, або: «…Як кажуть — майстер на всі руки… «, або ще: «…з радістю погодився… моєму захопленню не було меж…». Коли в дитячі, природні розповіді вкраплено речення на зразок прочитаних, одразу помічаєш невластивість їх мові дитини, що сковує безпосередність дитячого стилю, заважає сприйманню вкладеного в той чи той контекст змісту [3].

Третьокласниця написала до газети про те, як вона провела літні канікули… Зокрема, розповіла, що її вкусив собака… І далі конкретний текст:

… Після цього нам довелося повернутися додому. Мама повела мене до лікаря, і мені зробили уколи. Було дуже жаль, що трапилась така неприємність.

Щодо мене, то я справді не можу не дивуватися з того, як маленькі діти «схоплюють» такі «дорослі» штампи, запам’ятовують їх і намагаються вживати у практичному мовленні.

І останній приклад. Це рядок із дитячого (групового) листа. Невелика група дітей із Закарпаття відпочивала у Дитячому центрі «Молода гвардія». І от настав час прощатися… Читаємо: «…Розлучалися з ними зі сльозами на очах.» (…)

До цієї фрази матеріал сприймався дуже добре! А коли прочитаємо її, то здається, що вільний, свіжий потік думок припинився… І в результаті маємо негативний ефект. Тобто дочитуємо матеріал уже з посмішкою… Співчуття, співпереживання ніби кудись вивітрюються… І в усьому винен цей, пробачте, «клятий» штамп!!! [3]

Хотілося би завершити такою думкою: за своєю психологією діти схильні сприймати надруковане слово як повчальну норму значно більшою мірою, ніж дорослі. Юному читачеві важливо надати можливість розвиватися на високохудожніх зразках публіцистики, художньої літератури. Суспільство мусить зробити все, щоб діти відчували до себе повагу та розуміння. Це потребує величезної відповідальності всіх дорослих і, передусім, журналістів, які працюють у дитячій періодиці.

2.3 Сучасний український політичний дискурс: формування нового стилістичного канону

Докорінні політичні зміни в Україні кінця XX століття супроводжувались радикальними змінами і в суспільно-політичній свідомості, що вплинуло на систему мови в цілому, і на мовні засоби, що вживаються у політичному дискурсі зокрема Нові умови функціонування ЗМІ сприяють формуванню нового стилістичного канону, під яким ми розуміємо єдність структурних та змістових принципів організації мовних одиниць. Його основу складають норми відбору й сполучення мовних елементів у тексті відповідно до завдань комунікації. Терміни «стилістична норма» і «стилістичний канон» вживаються як синонімічні. Квазісинонімічним щодо них є термін «стилістичний узус», що позначає сукупність реальних газетник слововживань конкретної мікроепохи: в його основі лежить деяка абстрактна модель — сукупність стилістичних норм газетних слововживань — «стилістична норма» або «стилістичний канон»

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой