Зайнятість і безробіття жінок

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

зміст

  • ЗМІСТ
  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО — МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ЗАЙНЯТОСТІ ТА БЕЗРОБІТТЯ ЖІНОК В УКРАЇНІ
    • 1. 1 Визначення поняття «зайнятість та безробіття» жінок
    • 1.2 Дискримінація на ринку праці
    • 1.3 Огляд законодавчих і нормативних актів щодо подалання жіночого безробіття
  • РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ ЖІНОК В ЗАПОРІЗЬКОМУ РЕГІОНІ
    • 2.1 Сучасні методи та технології трудової зайнятості жінок в Запорізькому обласному центрі зайнятості
    • 2. 2 Аналіз проблем зайнятості жінок в Запорізькому регіоні
    • 2.3 Шляхи подолання проблем зайнятості жінок в Запорізькій області
  • ВИСНОВКИ
  • ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
  • ДОДАТКИ

ВСТУП

В наш час актуальність проблеми працевлаштування жінок безперечно зростає Це відбувається через загострення проблеми працевлаштування взагалі і набувають першочергового значення в умовах переходу України до ринкової економіки і важкої економічної кризи. Кількість безробітних зростає з кожним роком, змінюється структура виробництва, форми власності, вимоги до професійно — кваліфікаційного рівня працівників. Разом з тим в умовах кризи постійно знижується рівень життя населення, через це зростає попит на робочі місця, і одночасно з цим зменшується кількість новостворених робочих місць, велика кількість існуючих робочих місць припиняє існувати, і люди опиняються на вулиці. Багато політиків і економістів як українських, так і іноземних зосереджують свою увагу саме на проблемах працевлаштування жінок, як великої частини суспільства, права якої менш захищені.

Проблеми та тенденції рівня безробіття та шляхів його мінімізації розглядали такі українські вчені, як: В. Федоренко, П. Нікіфоров, А. Вольська, І. Петрова, А. Казановський, О. Котляр, В. Костиков, О. Рузавіна, І. Маслова та інші.

Дослідження різних аспектів професійного навчання безробітних ґрунтується на положеннях, викладених у працях вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем філософії освіти (В.П. Андрущенко, Б. С. Гершунський, І.А. Зязюн, В. Г. Кремень, В.С. Лутай), неперервної професійної освіти (С.Я. Батишев, А.П. Біляєва, В. П. Беспалько, С. У. Гончаренко, Р. С. Гуревич, А.О. Лігоцький, В. Т. Лозовецька, Н. Г. Ничкало, В. О. Радкевич, М.М. Скаткін, С.О. Сисоєва та ін.), на ідеях неперервної освіти дорослих (С.Г. Вершловський, С.І. Змєйов, М. Ш. Ноулз, Н. Г. Протасова, Л.Є. Сігаєва та ін.); профорієнтації населення та психологічної підтримки безробітних (Л.Є. Ляміна, Н.А. Побірченко, В. В. Синявський, Б. О. Федоришин та ін.). Основними напрямами сучасної політики зайнятості є сприяння в працевлаштуванні жінок і надання допомоги в профпідготовці та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.

Актуальність проблеми дослідження визначається протиріччям, що склалося у сфері зайнятості жінок, яке полягає в тому, що, з одного боку ринкова модель і конституційний принцип прав дозволяє вільно розвиватися жіночій ініціативі, самостійності і незалежності у виборі форм зайнятості, а з іншого боку в умовах переходу до ринку, жінки виявляються менш захищеними у сфері праці, що робить їх низко конкурентною робочою силою.

Мета роботи: визначити оптимальні шляхи подолання безробіття серед жінок в Запоріжскій області.

Основні завдання дослідження:

— дати визначення поняттям «зайнятість та безробіття» жінок в Україні;

— аналіз головних причин дискримінації жінок на ринку праці;

— оглянути законодавчі і нормативні акти щодо подолання жіночого безробіття;

— визначити сучасні методи та технології трудової зайнятості жінок в Запорізькому обласному центрі зайнятості

— проаналізувати проблему зайнятості жінок в Запорізькому регіоні;

— визначити шляхи подолання проблеми зайнятості жінок в Запорізькому регіоні

Об'єктом дослідження є зайнятість жінок в Запорізькому регіоні.

Предмет дослідження: шляхи подолання безробіття жінок в Запорізькому регіоні

Методами дослідження виступають:

— аналіз науково-методологічної літератури з питань безробіття та зайнятості жінок;

— аналіз нормативно-правових документів щодо подолання жіночого безробіття;

— узагальнення та оцінка статистичних даних стосовно реалізації державної політики щодо жінок.

Джерелами інформації служили матеріали Запорізького обласного центру зайнятості, дані щорічних звітів обласного статистичного управління.

Наукова новизна даної роботи полягає в наступному:

— проаналізовано та визначено умови організації та роботи Запорізького обласного центра зайнятості, формалізовані засоби подолання проблем щодо безробіття жінок Запорізької області, комплексно досліджуються проблеми зайнятості та безробіття;

— уточнено визначення сутності безробіття жінок, що представляє собою складне соціально-економічне явище, за якого жінки, що хочуть, і можуть працювати, не можуть знайти відповідну роботу внаслідок нездатності суспільства створити умови для раціонального застосування здібностей людей;

— визначені та проаналізовані пріоритетні чинники, що впливають на безробіття жінок.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони створюють підґрунтя для подальших теоретико-методологічних та прикладних досліджень проблеми зайнятості та безробіття жінок, розроблені методики та технології для подолання проблем зайнятості та безробіття, укладені збірники нормативно-правових актів щодо подолання безробіття, використовуються працівниками служби зайнятості.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО — МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ЗАЙНЯТОСТІ ТА БЕЗРОБІТТЯ ЖІНОК В УКРАЇНІ

1.1 Визначення поняття «зайнятість та безробіття» жінок

Зайнятість населення — це діяльність, пов’язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка, як правило, приносить доход у вигляді заробітної плати, додаткових грошових допомог, натуральних виплат тощо.

Під зайнятістю як економічною категорією розуміють сукупність соціально-економічних відносин у суспільстві, які забезпечують можливості прикладання праці в різних сферах господарської діяльності, і виконують функції пов’язані з відтворенням робочої сили на всіх рівнях організації суспільної праці і виробництва.

Залежно від тривалості і режиму зайнятості виділяють такі її форми:

1. Повну — діяльність працівника протягом повного робочого дня (тижня, сезону), яка приносить прибуток в нормальних для даного регіону розмірах.

2. Неповну -- зайнятість певної особи протягом неповного робочого дня або з неповною ефективністю, з неповною оплатою. Неповна зайнятість може бути «примусовою», що обумовлено економічними причинами (скороченням обсягів виробництва, циклічним розвитком економіки, реконструкцією підприємства тощо).

Добровільна неповна зайнятість, пов’язана з соціальними факторами — вихованням дітей, доглядом за хворими членами сім'ї, суміщенням роботи і навчання називається частковою. Цей вид зайнятості виникає з ініціативи працівника. До частково зайнятих можуть належати жінки — домогосподарки, студенти, пенсіонери.

Залежно від сфери застосування праці виділяють основну і додаткову зайнятість, які і це можуть називатися первинною і вторинною.

Основна зайнятість, або первинна — це діяльність в межах нормативного робочого дня, тижня за основним місцем роботи.

Додаткова зайнятість — це зайнятість понад нормативний робочий час.

Останнім часом все більшого розповсюдження набувають гнучкі і нестандартні форми зайнятості, і гнучкі графіки робочого часу. Використовуються три форми гнучкості - гнучкість робочого часу, гнучкість зайнятості і гнучкість винагороди. До осіб, що використовують гнучку форму зайнятості відносять: надомників, працівників за викликом, тимчасових робітників (контрактників) тощо.

У спеціальній економічній літературі нерідко може використовуватися велика кількість визначень зайнятості: продуктивна; раціональна, оптимальна, збалансована, ефективна. Всі вони лише уточнюють основний зміст зайнятості, який полягає в необхідності підтримки такого співвідношення між зайнятою робочою силою і її резервом, яке сприяло б досягненню максимальної ефективності функціонування виробництва і росту доходів населення.

Ефективною може вважатися зайнятість населення, яка забезпечує достойний прибуток, здоров’я, підвищення освітнього і Професійного рівня для кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці.

Прагнення до найбільш повної і при цьому ефективної зайнятості всього економічно активного населення країни — мета розвитку будь-якої економічної системи.

З поняттям зайнятості пов’язані поняття «економічно активного і «економічно неактивного» населення, «зайнятого населення» і «безробітних». Визначення цих категорій за методикою МОП були розглянуті в попередній темі. Проте необхідно зупинитися на визначеннях зайнятого і безробітного населення, які визначаються законом України «Про зайнятість населення».

Практика проведення економічних реформ показала, що за відсутності адекватної системи заходів державного регулювання зайнятості жіноча частина трудових ресурсів першою витісняється на периферію ринку праці або взагалі за його межі. У результаті посилюється прихована та явна дискримінація жінок, гендерна сегментація ринку праці, знецінення її освітнього і кваліфікаційного потенціалу. Дана проблема набуває все більшої актуальності, проте дуже часто при її дослідженні не враховують суто економічних факторів, що впливають на трудові відносини.

Для українського суспільства, яке на даний час перебуває на стадії невизначеності та формування нових соціальних норм і життєвих стратегій, проблема гендерної нерівності у сфері зайнятості виявилася не повністю усвідомленою та вивченою. На державному рівні вона також недостатньо законодавче обґрунтована.

Найяскравішим проявом недосконалості та незавершеності формування нормативної бази регулювання зайнятості жінок в Україні є повна відсутність антидискримінаційного блоку у законодавчому регулюванні зайнятості. У результаті рівність можливостей для всіх суб'єктів ринку праці незалежно від статті, що декларується у ряді документів, залишається гаслом, не підкріпленим конкретним механізмом реалізації. Внаслідок цього принцип рівності можливостей фактично зведений до забезпечення рівноправності за критерієм умов праці і до розширення системи пільг і гарантій, пов’язаних із материнством.

Одним із наслідків неадекватності існуючої нормативної бази стало витіснення жінок із сфери зайнятості, що і виявилося у зростанні зареєстрованого жіночого безробіття. Хоч безробіття у однаковій мірі є проблемою як для жінок, так і для чоловіків, але досвід засвідчує, що жінкам важче знайти роботу ніж чоловікам. [8].

Наведені факти дають вагомі підстави при реалізації гендерної політики в Україні чи не найважливішу увагу приділяти саме питанням становища жінки на ринку праці. Для цього необхідне перш за все чітке усвідомлення проблеми. Адже у силу дії різних обставин, розглядаючи проблему нерівності між чоловіком і жінкою в Україні, часто звертаються до прикладів розвинутих держав світу, копіюються «неукраїнські» стереотипи мислення, не враховуються особливості культури, звичаїв, моральних цінностей. Жіночий рух на Заході спрямований на вирішення проблем, які менш тісно пов’язані з проблемами суто матеріального характеру. Державний сектор забезпечував, як здавалося на перший погляд, необмежену кількість робочих місць. Офіційно зареєстрованого безробіття як такого не існувало. Статистичні дані показують, що частка жінок у робочій силі була, за міжнародними нормами, надзвичайно велика. Проте жінки працювали на менш оплачуваних і престижних робочих місцях, а законодавчі гарантії щодо захисту та підтримки жінки у сфері зайнятості використовувалися виключно як засіб для забезпечення економіки робочою силою та для розв’язання демографічних питань.

Враховуючи психологічні фактори, сучасний стан економіки України, недостатню підтримку з боку держави, можна стверджувати, що жінка у нашій країні практично не має права вибору: працювати чи не працювати. Будучи берегинею домашнього затишку, вона позбавлена можливості працювати для себе, самореалізуватися в роботі. Гендерні нерівності у сфері праці починають все більше проявлятися саме зараз, коли жінка намагається стати рівноправною учасницею ринку праці. Для жінок нове соціально-економічне середовище, налаштованість громадської думки, індивідуальний психологічний стан широкого загалу менш сприятливі, ніж для чоловіків. Згідно із даними соціологічних досліджень, лише одна із 100 жінок відчуває себе нині абсолютно впевненою, 8−9 із 10 перебувають у постійній тривозі за завтрашній день, а частка тих, хто остаточно зневірився знайти будь-яку роботу, становить у структурі економічно неактивного жіночого населення 6,4% [6].

Найбільш вираженою в Україні формою гендерної нерівності у сфері зайнятості є гендерна професійна сегрегація, негативним проявом якої є те, що жінки концентруються у тих секторах, де оплата праці є нижчою. Вони займають близько 80% робочих місць в освіті, охороні здоров’я і соціальній сфері, приблизно стільки місць у готельному та ресторанному бізнесі, більше половини місць в оптовій та роздрібній торгівлі, у сфері фінансових послуг. Чоловіки переважають у промисловості, сільському господарстві, у державному управлінні і бізнесі. Отже, значна частина робочих місць для жінок є у галузях, які не гарантують їм необхідного матеріального забезпечення.

Рівень гендерної професійної сегрегації в Україні в останнє десятиріччя становив приблизно 39%. Це означає, що для того, щоби зрівноважити гендерне представництво у кожній професії, 39% жінок або чоловіків повинні змінити свою професію. Для порівняння можна вказати, що рівень професійної сегрегації найбільш високим був у Великобританії - 44%, а найменший — 32% - у Швейцарії [11].

Опитування роботодавців в Україні показало, що одна з основних стратегій економічного виживання пов’язується в їхньому уявленні з проведенням жорсткої кадрової політики. Роботодавці, а особливо власники приватних підприємств, діючи у жорсткому ринковому конкурентному середовищі, вважають, що з жінками пов’язані більш високі витрати через тимчасове звільнення у зв’язку із вагітністю або з хворобою дитини, право жінки на скорочений робочий день, тощо. Це означає відмову від використання жіночої праці на робочих місцях, де вона може бути замінена чоловічою.

Безробіття — складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас безробіття — це економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Факторами формування безробіття можуть бути такі:

— нестача сукупного ефективного попиту;

— негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, пов’язані з грошовою експансією держави і подальшою інфляцією;

— недостатня мобільність робочої сили;

— структурні зрушення в економіці;

— дискримінація на ринку праці щодо жінок;

— демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;

— сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитися.

Розрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане — наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституційне.

Фрикційне безробіття пов’язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв’язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо.

В умовах ринкової економіки цей вид безробіття завжди існує. Одні змінюють роботу добровільно, інші - у зв’язку зі звільненням або втратою сезонної зайнятості. Дехто шукає роботу вперше. Таке безробіття може поєднуватися з рівновагою на ринку праці. Наприклад, у США наприкінці 80-х років близько 49% безробітних не працювали менше п’яти тижнів. Це свідчить про нормальний процес перерозподілу трудових ресурсів відповідно до потреб виробництва, а також про високу ефективність ринку праці [24].

Виникнення структурного безробіття пов’язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств.

Структурне безробіття відрізняється від фрикційного передусім тим, що працівники, які втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших секторах. Окрім того, структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер.

Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними.

У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов’язане з переходом до нової техніки і технології, з механізацією та автоматизацією виробництва, що супроводжується вивільненням робочої сили і найманням працівників принципово нових спеціальностей та кваліфікації.

Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися від незначних до великих.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне безробіття — це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов’язано з циклом ділової кон’юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму — під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон’юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

Інституціональне безробіття — це безробіття, яке породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Воно може бути, наприклад, спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою (надмірні соціальні виплати знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили)[18].

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних — бідних, бродяг, бомжів та ін.

Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. Це пов’язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи насамперед найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою. Щодо вікового складу домінує молодь.

У визначенні МОП безробітними є особи у віці 15--70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно відповідають трьом умовам:

— не мають роботи (прибуткового заняття);

— шукають роботу або намагаються організувати власну справу;

— готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів. До цієї категорії належать особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються почати працювати, але на даний момент ще не працюють[7].

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність відповідної роботи, зареєстровані у державний службі зайнятості, тобто це особи, що шукають роботу та здатні почати працювати.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці: реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи й організації або скороченням чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, у тому числі роботи тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України[1].

Приховане безробіття характерне для ситуації економічного спаду. Воно зумовлене неповним завантаженням потужностей підприємств, зменшенням обсягів виробництва, різким зниженням продуктивності праці, наданням працівникам неоплачуваних відпусток, неповною зайнятістю протягом робочого тижня.

Наявність значної кількості працездатних осіб, які лише формально зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заробітну плату (або зовсім не одержують її), сприяє збільшенню чисельності зайнятих у нерегламентованій діяльності, ускладненню криміногенної ситуації, загостренню соціальних конфліктів.

Проведені дослідження чисельності й складу незайнятого працездатного населення дають змогу припустити, що у сфері нерегламентованої зайнятості основні доходи одержує майже третина працездатного населення в працездатному віці. Нині незареєстрована зайнятість — це неформальний сектор економіки, проте виключений зі сфери цивілізованих соціально-трудових, правових відносин і норм.

Зарубіжний досвід свідчить, що і в країнах з розвинутою економікою відбувається зростання вимушеної неповної зайнятості.

Проте перехід на скорочений робочий день (тиждень) розглядається як ефективний захід щодо запобігання безробіттю. Масштаби неповної зайнятості в США, Німеччині, Франції, Португалії за останні роки збільшилися в десятки разів. При цьому активно використовуються державні дотації (субсидії) підприємствам на заробітну плату працівникам для компенсацій витрат у разі скорочення збиткових і нерентабельних робочих місць[8].

Отже, проблема неповної зайнятості і прихованого безробіття і згодом виявлятиметься як проблема часткового (тимчасового зменшення або установлення законом скороченої тривалості робочого дня) або тимчасового повного безробіття (перерви в одержанні заробітної плати або зменшення її розміру з причини тимчасового припинення виробництва без розірвання трудових відносин).

Економічними збитками від безробіття є також звуження споживчого ринку, нарощування елементів кризи надвиробництва. Крім того, люди, які перебувають у статусі безробітних, втрачають професійні навички, стереотипи трудової поведінки.

На реєстрованому ринку праці тенденції, що мали місце у розрахунках на повний обсяг руху робочої сили, залишились незмінними. Тобто скорочуються не тільки обсяги чисельності безробітних жінок, а й інтегрований показник ринку праці - рівень безробіття. Якщо у 2008 р. на реєстрованому ринку праці було 730,4 тис. безробітних жінок, то у 2010 р. їхня чисельність скоротилась на 65,4 тисячі, а рівень безробіття -- на 0,53 відсоткових пункти і у 2010 р. становив — 4,93% [14].

Рівень безробіття жінок в Україні за 2009 р. в розрахунку на повний обсяг руху робочої сили на 5,1 відсоткових пункти перевищує аналогічний показник реєстрованого ринку праці. Це свідчить про те, що більшість безробітних жінок, як правило, не звертається до центрів зайнятості через труднощі працевлаштування або через низьку заробітну плату, через непрестижні види праці, які може запропонувати їм служба зайнятості.

Важливим показником, що характеризує стан жінок на ринку праці, є тривалість безробіття. У 2009 р. тривалість безробіття жінок становила два роки. У 2010 р. цей показник скоротився на один місяць. Такий період занадто довгий і природно, що особа, яка залишилась без роботи, втрачає трудові навички, процес її адаптації до нових умов зайнятості ускладнюється і, в результаті, падає її конкурентоспроможність. Жінкам набагато складніше влаштуватись на роботу, зокрема у зв’язку з тим, що маючи більш високий освітній рівень порівняно з чоловіками, вони бажають працевлаштуватись, зазвичай, відповідно до цього рівня[11].

1.2 Дискримінація на ринку праці

Часто заперечується той факт, що дискримінація жінок на ринку праці є проблемою для України. Насправді дискримінація за статевою ознакою характерна як для державного, так і приватного секторів економіки. І це зовсім не означає, що немає робочих місць, або інше — жінки не хочуть працювати. Навпаки, сучасні українки прагнуть реалізувати себе в суспільстві. Однак ще до співбесіди з потенційним роботодавцем, вони вже зазнають дискримінації, що випливає зі змісту оголошень у ЗМІ. Ідеться про безліч оголошень у газетах про прийом на роботу, які містять вимоги щодо віку, статі, і навіть зовнішнього вигляду бажаного працівника. Особливо часто застосовується відсів за статевою ознакою, коли йдеться про високооплачувані та престижні посади.

Зазвичай, такі оголошення можна побачити в агенціях працевлаштування або навіть у державних центрах зайнятості. Надзвичайно поширеною є практика відмови в прийомі на роботу на підставі сімейного стану та віку жінки. Зокрема, дискримінації при прийомі на роботу зазнають незаміжні жінки, жінки з малими дітьми й жінки старші 40 років. При цьому освіта, досвід та професійні якості до уваги просто не беруться. Як правило, у вищих навчальних закладах дівчата навчаються краще за хлопців, проте при розподілі «портфелів» надається перевага чоловікам. Одним із важливіших проявів рівноправності є рівність чоловіків і жінок на ринку праці. Трудове законодавство України проголошує формальну рівність, забороняє дискримінацію на ринку праці, але на практиці жінки мають менше можливостей кар'єрного зростання, меншу заробітну платню, працюють переважно в низькооплачуваній сфері. Існує певна дискримінація при працевлаштуванні: 80% безробітних в Україні - жінки. Рівень жіночої заробітної платні становить у середньому 73% від платні чоловіків. Про певну нерівноправність свідчить і незначне залучення жінок з вищою освітою та лідерськими якостями на керівні посади.

У приватному бізнесі гендерний баланс зберігається більш-менш стало: 50. 4% жінок — 49. 6% чоловіків.

Більше половини жінок зайняті у сфері сільськогосподарського виробництва. Що означає переважно низько кваліфіковану тяжку фізичну працю по вирощуванню продуктів харчування. Торгівля і послуги — традиційно жіночі сфери — займають друге місце. Бізнесом у промисловості займається 2% жінок (додаток 1).

Ситуація перехідної економіки вимагає посилення ділової активності людей в усіх економічних структурах. Сфера підприємництва і, зокрема, малого бізнесу, поповнюється жінками майже цілковито за рахунок торгівельної сфери. Жінкам не вистачає стартового капіталу, зв’язків у верхніх ешелонах влади — всього того, що є в чоловіків, які розпочинають свій бізнес[20].

Виділяються дві основні групи жінок-підприємців. Перша — особи з високою кваліфікацією, знанням мов, орієнтовані на роботу з міжнародним бізнесом, але не на перших, а на других ролях у фірмі: консультантами, економістами. Це дуже незначна, порівняно з чоловіками, група жінок. Серед причин — загальний дефіцит спеціалістів високого класу і традиційна монополія чоловіків у діловому світі. Друга категорія — жінки середньої кваліфікації, що ризикнули створити власне підприємство, як правило у сфері побутових послуг. Вже через рік-два, як доводять соціологічнідослідження, багато з них відходять від справ, не витримав жорстких умов, непрозорості, кримінальності, корупції, що панують в економічній сфері.

За даними соціологічних опитувань, більше третини респондентів відмічають, що їх надії не справдилися і вони повністю розчаровані. Всі опитані жінки-підприємиці вважають, що жінкам дуже важко вижити в світі «чоловічого» бізнесу. Було б справедливо, аби держава надавала деякі пільги «жіночому» бізнесу, як це відбувається у ряді розвинених країн. Держава повинна сприяти участі жінок у підприємницькій діяльності, по-перше, тому що без цієї підтримки жінки не можуть на рівних з чоловіками займатися бізнесом, а по-друге, тому, що в українському суспільстві підприємництво асоціюється виключно з чоловічою половиною людства. Цієї ж позиції дотримуються і ЗМІ, що орієнтуються на бізнес і підприємництво. Формується розуміння, що жінок у бізнесі майже не існує, хоча насправді їх у приватному секторі біля 50% [29].

Із найзагальніших проблем, які змушують жінок серйозно замислитись про заснування власної справи, можна виділити:

— реальна відсутність для жінок місця для автономії або ініціативи у командній системі державної економіки

— підвищена порівняно з чоловіками відповідальність за родину і дітей, що негативно позначається на професійній кар'єрі

— якщо у вищому керівництві домінують чоловіки з патріархальною ментальністю, та головним критерієм оцінювання придатності жінки на керівну посаду є її лояльність до влади

— проблема реально існуючої дискримінації за статевою ознакою (жінкам, які працюють у колективах з чоловіками і мають таку саму або подібну кваліфікацію, як правило, пропонують другорядні ролі).

За результатами опитування, більш освічені жінки більш здатні започаткувати власну справу (для довідки: в світі жінки володіють лише 1% світової власності). Так, зі 101 опитаних жінок-підприємиць вищу освіту мали 80,2%, професійно-технічну — 7,9%, середню — 1,0%[23].

Жінки складають також значну частину зайнятих у маргінальній економічній діяльності. Ця діяльність відбувається у своєрідних нішах, які виникли стихійно. Жінки несуть на собі основний тягар соціальних втрат ринкових реформ і змушені розробляти альтернативні економічні стратегії. Деякі маргінальні види економічної діяльності взагалі стали жіночими, бо потребують жіночих рис характеру.

Таким чином, можна стверджувати, що на сучасному ринку праці України існує помітний гендерний дисбаланс, котре виявляється у нерівному представництві жінок на керівних посадах, у їх концентрації в найменш престижних галузях економіки й сферах діяльності, нарешті в значно нижчій, ніж у чоловіків, оплата праці в усіх без винятку галузях, навіть таких, що традиційно вважаються «жіночими» і де жінки складають переважну частку працюючих.

Нерівне представництво жінок на керівних посадах, у сферах прийняття рішень, на верхніх сходинках соціальної ієрархії, на ключових позиціях розподілу влади і власності і натомість їх концентрація у найменш престижних галузях суспільно-економічної діяльності є визнаним фактом сьогоденної України.

Між тим, узагальнений соціологічний «портрет» української жінки свідчить, що вона є ініціативною, розсудливою, відповідальною, здатною приймати рішення і цілком варта брати участь на рівних з чоловіками в усіх суспільних процесах. Це підтверджує і широкий рух громадських жіночих організацій.

Сьогодні в Україні нараховується понад 700 жіночих організацій, 34 з них мають статус міжнародних і всеукраїнських. Вони намагаються впливати на вдосконалення законодавства щодо поліпшення становища жінок та механізмів його застосування, намагаються знайти визнання як нова громадсько-політична сила, як суб'єкт соціального і політичного творення.

Жіночі організації можна поділити на чотири основних групи:

1. Традиційно жіночі організації;

2. Соціально-орієнтовані організації - найбільша за кількістю група;

3. Організації ділових жінок;

4. Феміністичні організації, до яких належать також центри гендерних досліджень.

Важливим компонентом процесів глобалізації у різних сферах суспільного життя і входження жіночих організацій до міжнародних структур. З проголошення незалежності України розпочався процес поновлення контактів з Міжнародною Радою Жінок (МРЖ). Жіночі організації України мають членство в Міжнародній Організації Сприяння Жінкам у Вищій Освіті (Advancing Women in Higher Education), Міжнародному Альянсі жіночих організацій країн ННД, та КАРАТ коаліції - мережі жіночих неурядових організацій з 10 країн Центральної та Східної Європи. Жіночі організації України співпрацюють з організацією «Women, Law and Development intl.» (США), з Американською Національною Асоціацією жінок в освіті (NAWE) та багатьма іншими [5].

Є проблеми на ринку праці й у жінок, які мають маленьких дітей. Так, багато українок скорочують декретну відпустку. У компанії мобільного зв’язку «life:)» — 16% співробітниць, в яких з’явилися діти, повертаються на роботу до виповнення дитині 6 місяців, ще 20% - до року. У компанії Крафт Фудз Україна, яка виробляє продукти харчування, більшість співробітниць виходять з декрету вже через 4 місяці після народження. Лише до цих пір компанії виплачують декретні. Керівники компаній пояснюють ранні виходи з декрету небажанням самих робітниць втратити кваліфікацію. Проте, за визнанням співробітників, тривала відсутність на роботі співробітниці, що народила, хоча й негласно, не вітається. Жінки вимушені так вчиняти в основному з-за небажання псувати кар'єру, збудувати яку їм було непросто. Для деяких активних жінок тривала відпустка по догляду за дитиною може перетворитися на справжнє покарання, вважають психологи [7].

Крім того, існують бюрократичні перешкоди на шляху отримання виплат та пільг, які надаються матерям маленьких дітей. Ці перешкоди настільки серйозні, а виплати — малі, що певна частина жінок готова відмовитися від їх отримання. Ця тенденція, яка посилюється з кожним роком, знайшла вже відображення в ЗМІ [8].

Але є й позитивні зрушення в цьому аспекті. У Державному звіті (об'єднаному шостому та сьомому) про виконання Україною Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, поданого в 2008 році до Комітету ООН, наведена детальна інформація про надання пільг вагітним жінкам, жінкам після пологів та жінкам, які мають неповнолітніх дітей. У 2008 році був підвищений розмір виплат сім'ям по народженню першої дитини до 12 240 гривень, введені виплати тим сім'ям, які всиновили дитину в такому ж розмірі, як і при народженні. Крім того, батьки-усиновлювачі отримують оплачувану відпустку терміном 56 діб.

Окрім проблем, пов’язаних з гендерною сегрегацією, на стан жінок на ринку праці впливає і дискримінація з боку роботодавця.

Необхідність здійснення певних грошових виплат за місцем роботи призводить до виникнення певних проблем, оскільки роботодавці не поспішають з реалізацією цього права. Приватні роботодавці нерідко не інформовані про те, що виплати, а саме виплати по декретній відпустці, по догляду за дитиною до 3-х років здійснюються із бюджетних та страхових фондів. У силу недостатності розуміння цього питання з боку роботодавців, при працевлаштуванні в жінок виникають додаткові проблеми [26].

Дискримінація — це нерівні можливості на ринку праці групи робітників, виділених за певною ознакою, і що мають однакову продуктивність з іншими робітниками (групова дискримінація), або нерівні можливості окремих робітників у порівнянні з робітниками, що мають аналогічні характеристики якості робочої сили (індивідуальна дискримінація).

Можна виділити декілька видів дискримінації на ринку праці за сферою дії або за результатами. Дискримінація під час найму на роботу (або, навпаки, при звільненні з роботи). Вона відбувається тоді, коли ту чи іншу групу населення, з іншими рівними умовами, останніми беруть на роботу і першими звільняють.

Дискримінація у доступі до певних професій або посад. Вона відбувається, коли якій-небудь групі населення забороняють або обмежують доступ до певних видів діяльності, професій, посад, не дивлячись на те, що вони здатні виконувати ці роботи.

3. Дискримінація при оплаті праці. Вона виникає у випадку більш низької оплати праці одних робітників у порівнянні з іншими за виконання тієї ж самої роботи. Тобто у тому випадку, коли відмінності в оплаті праці не пов’язані з відмінностями у ефективності праці.

4. Дискримінація при просуванні по службі, в професійній кар'єрі. Її видно, коли робітники дискримінуючої групи обмежуються у вертикальній мобільності.

5. Дискримінація під час отримання освіти або професійної підготовки. Вона може виявлятися або в обмеженні доступу до отримання освіти або професійної підготовки, або у наданні освітніх послуг більш низької якості. Цей вид дискримінації не можна у повному обсязі віднести до дискримінації на ринку праці, так як отримання освіти зазвичай передує трудовій діяльності. Але, не дивлячись на «трудовий» характер цього виду дискримінації, її причини та наслідки тісно пов’язані з функціонуванням ринку праціх [7].

Багаточисленні дослідження оцінок гендерної дискримінації і з боку робітників, і з боку роботодавців показують, що найбільш актуальним видом дискримінації на ринку праці є дискримінація під час прийому на роботу або звільненні.

Розподіл гендерних переваг за професійними групами показує, що у роботодавців існують стійкі стереотипи щодо професійної переваги чоловіків та жінок.

Таким чином, на ринку праці в основному реалізується не пряма, а прихована дискримінація, яка виявляється в політиці найму та просування, і відображає гендерні переваги роботодавців по відношенню до певних робочих місць і видів діяльності. Така прихована дискримінація сприяє формуванню горизонтальної та вертикальної сегрегації на ринку праці.

Говорячи про дискримінацію на ринку праці, можна виділити два типа стереотипів, які підтримують гендерну нерівність: стереотипи становища та стереотипи поведінки.

Стереотипи становища — це стереотипи роботодавця. Роботодавець сприймає жінок як менш корисну робочу силу. Він виходить з міркувань про те, що жінці треба поєднувати трудову діяльність з сімейними обов’язками, тому від неї у меншому ступені треба очікувати зверх трудових зусиль, орієнтацій на кар'єрний зріст і т.д. Така поведінка роботодавця, без сумніву, є дискримінаційною.

Стереотип поведінки — це, навпаки, стереотип робітників. Так як жінки знають, що до них відносяться як до менш кращих робітників, то вони виходять з того, що змагатися з чоловіками у них немає можливостей, і обирають види діяльності, які вимагають менших трудових зусиль.

Таким чином, на ринку праці діють одночасно і дискримінація і механізм самовідбору жінок, які не дозволяють їм займати однакове положення з чоловіками[16].

Широка участь жінок в трудовій діяльності не призвела до усунення відмінностей між чоловіками і жінками у сфері зайнятості. При кількісно близькому рівні економічної активності чоловіків і жінок, подібному типі трудової активності на протязі життєвого циклу, жінки продовжують працювати в умовах горизонтальної та вертикальної сегрегації на ринку праці і отримують в середньому меншу заробітну плату. Таким чином, для усунення економічних основ гендерної нерівності недостатньо забезпечити однакову участь чоловіків і жінок у трудовій діяльності. Для цього необхідно змінити структуру попиту на ринку праці, практику найму і просування персоналу, підвищити значимість і престижність посад що займають жінки. Для поліпшення становища жінок та впровадження гендерної рівності уряд України та Верховна Рада розробили Національний план дій, вживаються заходи для приведення законодавства у відповідність до ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів. Зокрема, проект Трудового кодексу України, який вже пройшов два читання у ВРУ, містить положення щодо недопущення дискримінації та можливостей захисту від дискримінації, гарантій для працівників із сімейними обов’язками та інші. У січні 2005 року перше читання у Верховній Раді України пройшов законопроект «Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей їх реалізації». Законопроект містить положення про визначення дискримінації та гендерної рівності, заборони дискримінації за ознакою статі, дискримінаційної поведінки працедавця та інші. Однак, як відомо, мало запровадити правильні норми. Треба домогтися, щоб вони стали складовою правової культури, нормою суспільної поведінки, а до цього нам ще, схоже, далекувато[19]. Проблема гендерної дискримінації у суспільстві закладається ще з дитинства. Ми самі штовхаємо дітей до того, щоб вони відчували: де сильна половина людства, а де — слабша. Гендерну політику потрібно починати з садочків. Саме тоді дитина, яка виросте з почуттям рівності, не буде відчувати себе у майбутньому дискримінованою. Діють стереотипи, що жінки повинні сидіти вдома, прибирати та доглядати за дітьми, а чоловіки — ходити на роботу та приносити гроші. На жаль, на сьогодні у суспільстві ще спрацьовує стереотип, що мужчина може виконати будь-яку роботу краще, ніж жінка. Можна стверджувати, що винними у дискримінації жінок на ринку праці є керівники на місцях. Саме через їх безвідповідальність та через те, що вони недотримують українського законодавства, потерпають їх підлеглі, і жінки, і чоловіки, які змушені звертатися за допомогою.

Сьогодні, під впливом дискримінації, становище жінок на сучасному ринку праці залишається складним і вразливим. Спеціалісти визнають багато ознак та форм дискримінації жінок, це: нерівні можливості під час прийняття на роботу, при вирішенні питань професійного зростання та просування по службі, різниця в оплаті праці у жінок і чоловіків.

Держава Україна проголошує рівність прав чоловіків і жінок. Конституція гарантує цю рівність. Певні закони, що розробляються, забезпечуватимуть розвиток гендерної демократії. Як країна-учасниця ООН, Україна зобов’язалась до 2015 року виконати проголошені ООН «Цілі тисячоліття», третій пункт яких присвячено рівності прав жінок і чоловіків. Створено спеціальну державну програму забезпечення цієї рівності. У деяких галузях, що стосуються комерційного права, таких як юридична освіта, діяльність господарських судів, гендерний баланс є повністю збереженим. За кількісними показниками, жінки на рівних з чоловіками беруть участь у суспільно-економічних процессах [12].

1.3 Огляд законодавчих і нормативних актів щодо подалання жіночого безробіття

Українські жінки адаптуються до ринкових змін дуже важко. Зниження попиту на робочу силу загострило проблему участі жінок у суспільному виробництві. Жінка стала найбільш уразливим прошарком населення у сфері діяльності через необхідність поєднання сімейних та професійних функцій. Не можна сказати, що держава не реагує на ці обставини. Законодавство передбачає суттєві гарантії працевлаштування жінок, які мають малолітніх дітей, гарантії при звільненні з роботи за ініціативою власника, але на сьогодні таких заходів недостатньо. Найважливішими законодавчими актами, прийнятими у даній галузі Верховною Радою України є Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», Закон України «Про охорону праці», Закон України «Про пенсійне забезпечення», Закон України «Про внесення змін і доповнень в КЗпП України при переході республіки до ринкової економіки» і ін. Крім того, в Україні встановлені тривалі відпустки по догляду за дітьми, в тому числі частково оплачувані. Надане право вибору членам родини за бажанням отримувати відпустки по догляду за дитиною (батькові, бабі, діду та ін.), розроблені нові списки виробництв, професій і робіт з важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, розроблені норми максимально припустимих фізичних навантажень для жінок. Збільшилася тривалість відпусток через вагітність та пологи. Якщо раніше додаткові відпустки надавалися лише у випадках пологів, які визначалися як патологічні, то тепер така пільга надається при ускладнених видах пологів. Введено й інші пільги, спрямовані на створення сприятливих умов для поєднання професійної і материнської функцій. Трудове законодавство України закріплює основний принцип, діючий в галузі охорони прав жінок — принцип рівноправ'я. У відповідності до ст. 21 КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав всіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Передбачено особливі пільги для вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей [24].

Так, наприклад, відповідно до ст. 184 КЗпП України забороняється відмовляти жінкам при прийомі на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу означеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язаний повідомляти їм причини відмови в письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена в судовому порядку. На підставі ч. 3 ст. 184 КЗпП України не допускається звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (в деяких випадках до шести років), одиноких матерів за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, окрім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням [1].

На підставі ст. 178 КЗпП України вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижують норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу, більш легку роботу, яка виключає вплив несприятливих виробничих чинників, із збереженням середнього заробітку по колишній роботі. До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно з медичним висновком іншої роботи, більш легкої і такої, що виключає вплив несприятливих виробничих чинників, вона підлягає звільненню від роботи з збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до трьох років, у разі неможливості виконувати шкідливу для неї роботу переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередню роботу до досягнення дитиною трьох років. Якщо заробіток осіб, означених в ч. ч. 1 і 3 ст. 176 КЗпП України, на більш легкій роботі вищий, ніж заробіток, одержуваний до переведення, їм виплачується фактичний заробіток. Можна стверджувати, що законодавство України враховує необхідність особливого режиму правового регулювання і охорони жінок у галузі трудових відносин і в значною мірою відповідає міжнародним зобов’язанням України в даній галузі [3].

Разом з тим не викликає сумнівів, що чинне законодавство виявляється неефективним або в ньому є серйозні прогалини, тому, що фактично в Україні зберігається патріархальна структура суспільства, завдяки чому жінки залишаються соціально-демографічною групою, що дискримінується. Крім того, такі факти, як жіноче безробіття, що за даними 1997 року в 1,5 — 2 рази вище за безробіття серед чоловіків (при цьому 80% серед безробітних жінок мають дітей до 16 років), свідчать також про неефективність українського законодавства в питаннях захисту трудових прав жінок. По суті, така трансформація економіки продовжує зберігатися. Що стосується зайнятості жінок у недержавному секторі економіки України, то отримати достовірні відомості не має можливості, тому, що дуже часто трудові відносини юридично та документально не оформлюються. Це саме та галузь, де ризик порушення прав жінок надзвичайно високий і залишається поза ефективним контролем. Можна також констатувати наявність дискримінації жінок у галузі заробітної плати. Формально на Україні повністю дотримуються положення Конвенції МОП № 100 «Про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності». Але фактично існує різниця в заробітній платі: рівень середньої зарплати жінок на Україні на третину менший, ніж у чоловіків. Така різниця пояснюється особливостями структури зайнятості жінок у порівнянні з чоловіками — жінки займають в основному більш низькооплачувані посади.

Необхідно відзначити, що з початком практики прийняття на роботу за контрактом, законодавство не встановило додаткових гарантій жінкам у питаннях оплати праці. З метою вирівнювання ситуації і часткового розв’язання проблеми жіночої зайнятості в Законі України від 1 березня 1991 року «Про зайнятість населення» були визначені спеціальні міри. Відповідно до ст. 5 цього закону держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо влаштування на роботу працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, і перш за все, жінкам, які мають дітей віком до шести років, одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів (зауважимо, що вік дітей-інвалідів не вказано). Для працевлаштування зазначених категорій жінок місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. 1]

Згідно з Положенням про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578 у межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних Рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту. Квота робочих місць встановлюється щодо кожної категорії громадян, які потребують соціального захисту. У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних Рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій. Також при тимчасовому скороченні обсягів виробництва підприємства і переведення його працівників на неповний робочий день (тиждень) прийняття на роботу громадян у рахунок квоти робочих місць за погодженням з державною службою зайнятості може бути тимчасово припинено за умови забезпечення дотримання цієї квоти до кінця року в повному обсязі. У разі відмови у прийнятті на роботу зазначених жінок у межах встановленої броні за кожну таку відмову відповідно до п. 3 ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» державна служба зайнятості стягує з підприємства штраф у п’ятдесяти кратному розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися на фінансування витрат підприємств, які створюють робочі місця для працевлаштування зазначених категорій громадян понад встановлену квоту робочих місць за договорами з державною службою зайнятості. В умовах сьогодення такий підхід є єдино можливим, бо для того, щоб розробити заохочувальну концепцію та внести відповідні зміни в діюче законодавство знадобиться чимало часу. І знов-таки виникне питання щодо відповідності в цілому такої концепції та її законодавчого вирішення принципам ринкової економіки. Тому вважаємо за необхідне підкреслити, що адміністративні заходи, передбачені у ст. 5 Закону «Про зайнятість населення», цілком відповідають як Конституції України, так і принципам соціальної держави в їх сучасному тлумаченні. Зазначимо також, що існує необхідність більш ретельної розробки законодавчих заходів, які б задовольнили інтереси як підприємств, так і уразливих прошарків населення, які потребують спеціальної допомоги. Метод, що існує зараз, не відповідає ринковим принципам працевлаштування зазначених осіб. Підприємствам нав’язують працівників, які їм не потрібні. Ці питання за загальним правилом повинні вирішуватися економічним шляхом. Але держава має право і повинна вдаватися і до адміністративних дій щодо створення нових робочих місць і працевлаштування. Такими адміністративними заходами є встановлення броні і квоти для працевлаштування жінок. Держава вимагає, наприклад, збереження існуючої кількості робочих місць при приватизації об'єктів державної власності. І такі дії є виправданими, тому що працевлаштування жінок сприяє їх матеріальному забезпеченню, добробуту. Відсутність гарантій по працевлаштуванню зобов’язує державу здійснювати пасивну політику зайнятості, яка полягає в наданні матеріальної підтримки у разі втрати роботи, тобто виплати грошових допомог, яких у державі обмаль. А тому вважаємо, що бронювання слід поширювати на жінок, які мають дітей до 14 років, якщо у сім'ї немає інших працюючих осіб із самостійним заробітком. В умовах економічної кризи держава повинна адміністративним шляхом працевлаштувати осіб, які потребують соціального захисту і не можуть конкурувати на ринку праці. У разі відмови у прийомі на роботу жінки можуть на підставі ст. 232 КЗпП України оскаржити до суду таку відмову. При обгрунтованості позову суд рішенням зобов’язує керівника підприємства, установи, організації укласти з жінками трудові договори. Значні можливості щодо покращання умов праці та встановлення додаткових пільг для працюючих жінок можуть давати колективні договори. Згідно із законом України від 1 липня 1993 року «Про колективні договори та угоди» колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) з однієї сторони і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом незалежно від форми власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. У колективному договорі можуть встановлюватися додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для жінок. Наприклад, у колективному договорі Української фармацевтичної академії передбачено, що не допускається звільнення за ініціативою власника жінок, які мають чотирьох дітей. Але їх за обмаль. У деяких колективних договорах передбачається виплата грошових сум жінкам на харчування дітей у зв’язку з підвищенням цін на продукти харчування. Роль колективного договору в сучасних умовах зростає. Акцент правового регулювання зміщується з централізованого на децентралізоване шляхом укладання колективних договорів та угод [24]. За загальним правилом колективний договір не може погіршувати умови трудових договорів (принцип in favorem). Але за останні роки у зв’язку з економічними труднощами цей принцип піддається в деяких країнах критиці і допускається часткова відмова від нього і погіршення умов порівняно із законодавством (принцип in peius). У нашому законодавстві ми теж спостерігаємо це явище. Прикладом є ст. 26 Закону України «Про відпустки», згідно з якою у порядку, визначеному колективним договором, працівникам надають вимушені відпустки без збереження заробітної плати. За колективним договором працівникам здійснюють виплату заробітної плати натурою. Це положення також погіршує умови праці. Дискусійним є питання про доцільність укладання колективних договорів в органах виконавчої влади, де працюють державні службовці, серед яких жінки складають значний відсоток. Існує думка, що не слід вимагати укладання колективного договору в установах виконавчої влади, через ніби-то формальний характер такого договору, а також наявність окремого Закону України «Про державну службу"[4] яким врегульовані умови оплати праці, режим і тривалість робочого часу та відпочинку, забезпечення житлом та медичним обслуговуванням державних службовців. Українське законодавство також передбачає можливість особливих умов праці жінок, що є позитивним чинником. У зв’язку з процесом вивільнення працівників у галузях економіки і поглибленням диспропорції між пропозицією робочої сили і попитом на неї (серед безробітних жінки складають 65,4%) у разі відсутності роботи на повний робочий день, не стандартні, не типові режими роботи дозволяють при скороченні обсягів виробництва підтримувати на певному рівні зайнятість, зберегти найбільше досвідчені, кваліфіковані кадри і можливість дати роботу жінкам з дітьми. До найбільш поширених нестандартних (гнучких) режимів праці пропонується віднести: неповний робочий час з пропорційною оплатою; скорочений робочий тиждень; поділ робочого місця (використання двох працівників на одному робочому місці почергово протягом робочого дня); альтернативний робочий тиждень (дві жінки працюють на одному робочому місці через тиждень). Законодавство передбачає можливість практикувати так званий «стислий», тобто «ущільнений», робочий час для жінок, які виховують дітей. При такому режимі жінка виконує трудові обов’язки у повному обсязі за меншу кількість робочих часів із збереженням повної заробітної плати. За таких умов працююча матір має закінчувати робочий день на одну чи півтори години раніше, і цей час може приділити вихованню дітей [5]. Юридичною підставою для встановлення такого режиму є стаття 50 КЗпП України, згідно з якою підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч.1 цієї статті, тобто менше 40 годин на тиждень. При такому режимі працювати треба напружено, за встановлені робочі часи виконувати повністю весь обсяг роботи і одержувати повністю заробітну плату. Цей режим є пільговим, а тому його можна встановлювати у колективному договорі жінкам, які мають малолітніх дітей, з урахуванням їх ставлення до роботи. На практиці дуже рідко застосовують гнучкий робочий день, при якому працівник відповідно до своїх потреб може вибирати час приходу та закінчення роботи і час обідньої перерви. В останній час значна частина підприємств зіткнулись з необхідністю вивільнення працівників через стрімке зростання витрат на утримання виробничих площ і службових приміщень. У таких умовах для збереження робочих місць доцільно для деяких працівниць дозволити працювати за межами підприємств, установ, організацій, вдома згідно з правилами про надомну роботу. При надомній праці зберігаються за працівником усі гарантії і пільги. Звичайно, такий режим усім запропонувати неможливо, він може застосовуватися лише за згодою сторін і лише для тих, хто самостійно вдома може виконувати свої обов’язки.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой