Гендерна політика у світі в другій половині ХХ–на початку ХХІ ст

Тип работы:
Магистерская работа
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВСТУП

Актуальність теми. Нещодавно людство вступило в нову, постіндустріальну епоху розвитку, перехід до якої фактично співпав із початком третього тисячоліття. Поряд з високими технологіями, всеохоплюючою інформатизацією соціуму та реалізацією демократичних цінностей, цивілізаційний спадок сучасності містить також комплекс глобальних проблем розвитку, серед яких одне з ключових місць посідає необхідність подолання гендерної нерівності суспільства, що історично склалась у всіх регіонах планети. Нагальна необхідність вирішення даної проблеми спонукає до поглибленого осмислення існуючого досвіду політичного, економічного та соціально-культурного розвитку люства з позицій генерної паритетності, актуалізуючи подальше вивчення «жіночої історії».

Теоретична доцільність роботи продиктована тим, що питання гендерного розвитку людства не знайшли достатнього висвітлення в історичній науці, а існуючі праці з даної проблематики носять фрагментарний і нерідко тенденційний характер, не використовують весь існуючий комплекс архівних, публіцистичних та інших джерел.

Мета наукового пошуку полягає в комплексному розкритті становлення та еволюції гендерної політики у світі впродовж ХХ — початку ХХІ ст. та участі жінок в політичному житті.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання наступних дослідницьких завдань:

висвітлити наявний ісоріографічний доробок проблематики, розвиток складових «жіночої історії»;

проаналізувати процес зародження гендерно чутливої політики на міжнародному та національному рівні;

прослідкувати становлення та інституціоналізацію феміністичного руху;

реконструювати закріплення принципів егалітаризму в міжнародній політиці;

порівняти особливості реалізації гендерної політики на Заході та в мусульманських державах;

відтворити здобутки та невдачі розвитку засад гендерності в державному житті України в роки незалежності;

охарактеризувати державотворчу діяльність найвидатніших жінок-політиків новітньої історії.

Об'єктом дослідження є генезис, становлення та розвиток гендерно чутливої політики у світі, участь жінок в політичних процесах сучасності та державотворча діяльність видатних жінок-політиків.

Предмет наукового аналізу становлять дослідження історіографічного комплексу проблематики, особливості становлення фемінізму як міжнародного руху, розвиток гендерної політики в різних сферах, реалізація гендерної політики на Заході та в мусульманських державах, а також внесок найвідоміших жінок-політиків у політичні процеси новітньої історії людства.

Хронологічні рамки роботи охоплюють початок ХХ ст. — 2010 р. Нижня межа обумовлена зародженням та становленням феміністичного руху, що зробило можливим активне включення жінок у політичне життя. Верхньою межею взято сучасність, що дозволяє повною мірою прослідкувати еволюцію засад гендерності в економічній, політичній та соціальній сферах соціуму та визначити підсумки гендерної політики на сучасному етапі розвитку людства.

Територіальні межі дослідження гранично широкі та обумовлюються глобальністю досліджуваної теми. Фактологічні й теоретичні масиви інформації тією чи іншою мірою охоплюють територію Західної, Центральної та Східної Європи, Південно-Східної Азії, Північної Африки та інших історичних регіонів світу.

Методологічна база роботи ґрунтується на загальних принципах наукового пізнання: історизму, об'єктивності та системності, які передбачають з’ясування умов виникнення, розвитку й наслідків подій, явищ та процесів, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв’язку.

При роботі над магістерським дослідженням, розробці його концепції, положень та висновків застосовуються наступні загальнонаукові та історичні методи дослідження: аналітичний, описовий, компаративний, проблемно-хронологічний, статистичний, та історико-географічний. Аналітична оцінка процесів та явищ дозволяє прослідкувати сукупність причин та закономірностей їх розвитку. Описовий метод є невід'ємною складовою висвітлення фактологічних блоків інформації. Застосування компаративних методів дозволило визначити та порівняти часову, просторову та якісну специфіку розвитку феміністичного руху та участі жінок у політичних процесах. Відтворити у хронологічній послідовності віхи політичної діяльності жінок дає можливість проблемно-хронологічний підхід. Розкрити масштаби представництва жінок в органах державної влади на зламі тисячоліть допомагає статистичний метод дослідження. Для вирішення завдань, поставлених у роботі, дослідниця використала також історико-географічний метод, що передбачає з’ясування територіально-регіональних особливостей розвитку гендерно чутливої політики. Комплексне застосовування різних методів дозволило оптимально мобілізувати джерела та історіографічний доробок попередників для розкриття теми та реалізації поставлених завдань.

Наукова новизна роботи:

на основі широкого кола історичних джерел комплексно розглянуто проблему формування та еволюції гендерно чутливої політики в різних історичних регіонах світу;

уточнено та систематизовано сукупність передумов, причин та факторів, що мали вплив на розвиток гендерності в суспільстві;

аналітично охарактеризовано етапи розвику феміністичного руху та його політичних складових;

відтворено процес інституціоналізації політики гендерної рівності на національних та міжнароному рівнях;

виокремлено здобутки та проблеми реалізації генерної політики в державах мусульманського світу

розкрито особливості реалізації засад гендерності в політичному житті України періоду незалежності;

реконструйовано малодосліджені аспекти державотворчої діяльності видатник жінок-політиків ХХ — початку ХХІ ст.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Зібраний у роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення розширюють наукові знання про еволюцію політики генерної рівності у світі та участь жінок в політичних процесах. Статистичні підрахунки та результати наукового пошуку можуть бути використані при здійсненні подальших історичних досліджень гендерного характеру; написанні підручників з гендерної історії України та Світу, а також праць, присвячених історії фемінізму. Також матеріали магістерської роботи можуть залучатися при підготовці лекційних курсів та семінарських занять у вищих навчальних закладах.

Структура магістерської роботи зумовлена змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг магістерської роботи становить 105 друкованих сторінок, в тому числі 10 сторінок — список використаних джерел та літератури (86 бібліографічних позицій) і 10 сторінок — додатки.

Розділ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ГЕНДЕРНОЇ ПРОБЛЕМИ

1. 1 Огляд джерел та історіографії гендерної політики

До середини XX століття історія людства фактично була «чоловічою історією», тобто орієнтованою на чоловічі особистості та види діяльності. Проблематика і методологія «жіночої історії» сформувалися на Заході в кінці 1960-х-на початку 1970-х років. «Жіночі дослідження» утвердились в період другої хвилі жіночого руху (кінець 60-х років) [43; с. 19], в основі якого була ідеологія фемінізму. Умовно вона може бути позначена як протистояння двох тенденцій: з одного боку, вимоги рівноправ'я жінок, з іншого — вимоги визнання особливості жіночої сфери. На цих же постулатах ґрунтується і «феміністська критика», що склала теоретичний фундамент «жіночих досліджень». Вона також виробила дві протилежні стратегії: з одного боку, прагнення підкреслити рівність жінок і чоловіків, а з іншої - спробу наполягти на існуванні відмінності, тобто постулювати специфічно жіночу культуру.

Результатом феміністської критики гуманітарного знання стало виникнення і інституціоналізація спочатку в США (кінець 1960-х рр.), а потім в Західній Європі (1980-і рр.) «жіночих досліджень» («women's studies») [19; с. 12]. Гаслом, що об'єднало в рамках нового напряму представників різних дисциплін, став вислів «додати жінку» [26; с. 40], в якому виразилося прагнення усунути існуючу дискримінацію жінок, як об'єкту наукового дослідження і зробити видимою роль жінок в історії і житті сучасного суспільства. Усвідомлення неможливості вирішити це завдання, перебуваючи замкнутими в традиційних дисциплінарних рамках, привело до більш цілеспрямованого розвитку самостійних програм «жіночих досліджень», що отримали згодом публічне і академічне визнання.

Як історіографічний напрям «історія жінок» може бути осмислена в контексті становлення «нової соціальної історії». Саме розвиток в руслі «нової соціальної історії» з її спрямованістю на вивчення «народної історії», «історії знизу» і орієнтацією на взаємодію з іншими соціальними науками — соціологією, демографією, антропологією — стало запорукою розвитку нового напряму. Це, з одного боку, створило умови для повнішого осмислення економічних, політичних, правових та інших аспектів існування жінок минулого і визнання статевих відмінностей, як однієї з найважливіших систем соціальної організації, а з іншого — розкрило нові аналітичні можливості в дослідженні традиційно пріоритетних для жінки сфер сім'ї і приватного життя. На думку Л.П. Рєпіної [81; с. 113], в «історії жінок» можна, принаймі умовно, виділити три напрями, що відображають найважливіші тенденції і, одночасно, відповідні стадіям розвитку цього історіографічного напряму.

У першому і найбільш традиційному з них, такому, що панував до середини 1970-х рр., ставилося завдання «відновлення історичного існування жінок», «забутих» або «викреслених» з офіційної «чоловічої» історіографії. Відповідно до цього будувався проект написання особливої «жіночої історії» — «her-story», альтернативної по відношенню до традиційної історіографії, що визначалася як «his-story» [43; с. 80]. Наукові роботи, що відносяться до цієї течії, мають в більшості своїй описовий характер.

Другий напрям, що утвердився в другій половині 1970-х рр., вже в набагато більшій мірі належав до парадигми соціальної історії. Його представники бачили свою мету у вивченні відносин панування і підпорядкування, що історично склалися, між чоловіками і жінками в патріархальних структурах класових суспільств. Проте в своєму прагненні пов’язати «жіночу історію» з історією суспільства, вони, у дусі марксистських теорій, робили наголос на пояснення статевої нерівності її укоріненості в нерівності економічній [22; с. 9].

У роботах представників третього напряму, що сформувався на рубежі 1970-х — 1980-х рр., ми знаходимо прагнення врахувати всю неоднозначність взаємозв'язку розподілу статевих ролей з іншими соціальними характеристиками і ієрархіями, зокрема співвідношення сексуальної і класової нерівності. Більш того, в цих роботах вже відбувалося перевизначення понять «чоловічого» і «жіночого» з урахуванням їх внутрішньої мінливості, що зрештою привело до формування гендерних досліджень [24; с. 11].

Інтеграційний потенціал гендерно орієнтованих досліджень, звичайно, не міг не привернути тих представників «жіночої історії», які прагнули «повернути історії обидві статі» [50; с. 92]. Гендерний підхід швидко завоював безліч активних прихильників і «співчуваючих» в середовищі соціальних істориків і істориків культури. Так у 80-і роки, в результаті теоретичного переосмислення предмету дослідження, перегляду концептуального апарату і методологічних принципів «жіночої історії», народилася гендерна історія.

Найбільш загальне визначення гендерної рівності можна сформулювати наступним чином: гендерна рівність — «рівні права і рівні можливості для жінок і чоловіків у суспільстві, рівні умови для реалізації прав людини, участі в національному, політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку, отримання рівних винагород за результатами участі» [37, c. 306].

Основні теоретико-методологічні положення гендерної історії були сформульовані Д. Скотт у відомій програмній статті [67]. У її трактуванні це поняття визначене як «первинний спосіб означення владних відносин» і характеризується специфічним поєднанням чотирьох нерозривно взаємозв'язаних підсистем, що принципово не зводяться одна до одної. Це, по-перше, комплекс культурних символів членів певного співтовариства. Друга складова — це нормативні твердження, які визначають спектр можливих інтерпретацій наявних символів і знаходять свій вираз в релігійних, педагогічних, наукових, правових і політичних доктринах. По-третє - це соціальні інститути і організації, в які входять не тільки система спорідненості, сім'я і домогосподарство, але і такі сексуально-диференційовані інститути, як ринок робочої сили, система освіти і державний устрій. Нарешті, четвертий конституюючий елемент — самоідентифікація особи [67; с. 1061].

Серед наукових праць, створених на пострадянському просторі, цінний матеріал для нашого дослідження містить навчальний посібник «Введение в гендерные исследования» під редакцією І.В. Костікової (2000 р.) [48], на сторінках якого детально розглянуло поняття гендера, прослідковано історію становлення поняття (з роботи Гейл Рубін, 1975 р.), проаналізувало основні концепції гендеру (эссенціалістську і конструктивістську), розкрито філософські засади цих двох концепцій, а також вказало на інші підходи до розуміння гендеру. У 2001 р. вишли в світ два академічні (написаних ученими і викладачами академічних інститутів і державних університетів) навчальні посібники — Московського центру гендерних досліджень і Харківського центру гендерних досліджень [26; 35; 51].

У Харківському виданні «Введение в гендерные исследования» під редакцією І.А. Жеребкіної [30] представлена методологія вивчення гендера, а також його численні концепції. У 2001 р. Московський центр гендерних досліджень також видав курс лекцій і хрестоматію з курсу «Теорія і методологія гендерних досліджень» [29; 48].

На сьогоднішній день гендерна історія в її найбільш широкому тлумаченні є величезним міждисциплінарним полем, що охоплює соціально-економічний, демографічний, соціологічний, культурно-антропологічний, психологічний і інтелектуальний виміри. Сучасні гендерні дослідження пронизали собою, хоча і нерівномірно, майже всі області історичної науки. У тематиці гендерної історії виділилися ключові для її пояснювальної стратегії сюжетні вузли.

В області історіографії поки що є пануючими цілком традиційні підходи до вивчення взаємин статей у минулому. Продовжує активно розвиватися «історія жінок», що носить описовий і «екстенсивний» характер, тоді як гендерна історія, з її методологічною витонченістю, продовжує залишатися рідкісною (хоча і дуже бажаною) гостею у вітчизняній та закордонній історіографії. Крім того, самі гендерні дослідження на сьогодні продовжують страждати деякою однобокістю: постійно і інтенсивно досліджується лише «жіноча складова» історичних процесів і трансформацій, тоді як «історія чоловіків» і «квір-дослідження» (гомосексуальність, трансвестизм і ін.) продовжують залишатися для істориків темами рідкісними і екзотичними [21; с. 5−6].

Якщо говорити про найбільш перспективні напрями в розвитку гендерної історії, то вони, на наш погляд, пов’язані з наступними аспектами історичного знання: «візуальним» (візуальна пропаганда, аналіз кінофотоматеріалу, ілюстрацій, декоративно-прикладного мистецтва, моди, телевізійних практик і ін.), «тілесним» (тілесність і побут, тілесність і мода, зовнішність і ідеологія, медична складова владних стратегій, історична обумовленість жіночої і чоловічої краси і ін.), «дискурсивним» (аналіз «ідеологічних складових» в історичних/історіографічних, політичних/політологічних, літературних/літературознавчих текстах і ін.).

1. 2 Визначальні віхи та специфіка розвитку феміністичного руху

У різних наукових парадигмах жіночий рух визначається по-різному. В одних випадках йому даються вузькі трактування, що зводять рух до нової автономної діяльності («нової» гілки). В інших у поняття жіночого руху включається широкий спектр жіночої діяльності, зокрема в партіях, профспілках, суспільних інститутах або інших соціальних рухах [21; с. 8].

Вітчизняні науковці визначають фемінізм наступним чином:

— жіночий рух за рівняння жінок в правах з чоловіками, переконаність в рівних правах і можливостях жінок (Є. Риболова) [29; с. 12].

— різного роду дії в захист прав жінок, засновані на уявленнях про правову рівність статей (Т. Карченкова) [30; с. 33].

Одній з родоначальниць руху жінок за свої права вважається англійка Мері Уоллстонкрафт. Проаналізувавши безправне положення жінок всіх станів в сучасній їй Англії, вона видає книгу «Виправдання прав жінки» (1792) [54], де блискуче доводить, що вся сучасна система виховання жінки неминуче приводить її до тих самих «жіночих слабкостей і недоліків», за які вона так часто критикується.

У ті ж роки у Франції Олімпія де Гуж обнародувала свою «Декларацію прав жінки і громадянки» (1791). На її переконання, жінка не менше, ніж чоловік, здатна користуватися громадянськими свободами і управляти державою. Популярність здобула її реакція на страту французької королівської сім'ї: «Якщо жінка має право зійти на ешафот, то вона повинна мати право зійти і на трибуну». У 1793 р. автор цієї формули піддалася страті на гільйотині [71].

Середину XIX — початок XX ст. називають часом «першої хвилі» фемінізму. ЇЇ найбільш яскравими представницями вважають суфражисток (від англ. suffrage — голосування) — учасниць руху, направленого на отримання жінками права голосувати. В Англії це були Харієт Тейлор, Маргарет Фуллер, Харієт Мартінью, в США — Лукреція Мотт і Елізабет Седі Стен-тон [81; с. 90−92]. На їх думку, встановлення юридичної рівності з чоловіками повинне ліквідовувати залежність жінки і принести благо суспільству в цілому. Примітно, що в США боротьба за рівноправ'я жінок розгорталася одночасно з боротьбою за відміну рабства.

Перший програмний документ феміністок був прийнятий в 1848 р. на конференції в Сенека-фолз і отримав назву «Декларація почуттів». Програма критично оцінювала сучасне положення жінки в США, підкреслюючи несправедливість положення, коли жінка після заміжжя «вмирає в цивільному сенсі», «не має права навіть на свою зарплату», «не може підвищити свої шанси через освіту, оскільки всі коледжі для неї закриті». Декларація апелювала до тексту американської Конституції: «обов'язком уряду є захист цивільних прав не тільки чоловіків, але і жінок» [27; с. 229].

Однією з найбільш важливих подій в історії зародження жіночих рухів в Європі стало подання в 1866 р. до англійського парламенту петиції, підписаної 1500-ма жінками. У ній містилася вимога про включення в обговорювану тоді реформу виборчого права положень про надання жінкам виборчих прав в повному об'ємі. Петиція була залишена без уваги. У відповідь організатори акції рік потому утворили «Національне товариство за жіночі виборчі права». Члени цього товариства сталі відомі як суфражистки [45; с. 28].

Ліберальним фемінізмом закладені концептуальні основи юридичної і політичної рівності, які отримали подальший розвиток впродовж всього XX ст. Представниці цього напряму завжди діяли в рамках принципів представницької демократії і використовували властиві їй засоби, такі як групи тиску, тактика лобіювання, виборчі кампанії.

Боротьба за політичні права жінок була довгою. Першими країнами, які прийняли закони про надання жінкам виборчих прав, стали Нова Зеландія (1893) і Австралія (1902). У США жінкам спочатку були надані виборчі права в окремих штатах (1869 р., штат Вайомінг). На початку XX в. отримали виборчі права жінки Фінляндії (1906), Норвегії (1913) і Радянської Росії. У Німеччині, Австрії, Польщі, Чехословаччині, США, Угорщині і Великобританії жінки отримали рівні з чоловіками політичні права незабаром після закінчення Першої світової війни; у Бразилії, Туреччині, Уругваї і Таїланді в 30-х роках XX ст. У Франції, Італії, Румунії, Югославії, а також в Китаї жінки отримали виборчі права лише після Другої світової війни [43; с. 19].

З’явилися спеціалізовані жіночі організації - Міжнародна федерація жінок з університетською освітою (1919), Міжнародна кооперативна жіноча гільдія (1921), Інтернаціонал відкритих дверей для економічного звільнення жінок-робітниць (1929) і ін. При Комінтерні був створений Міжнародний жіночий секретаріат [23; с. 10].

Після 1920-х рр. жіночі рухи в США, Великобританії і інших країнах втратили масовий характер. Частково це було викликано успішним досягненням мети, що стояла перед ними, — забезпеченням до цього часу в більшості західних країн рівних для жінок і чоловіків виборчих прав.

У 1960−70-і рр. в США, Франції і інших європейських країнах виникає так звана «друга хвиля» фемінізму. Його епіцентром стали США, де саме в ці роки спостерігалася активізація демократичних процесів, направлених на ліквідацію різних форм дискримінації, і перш за все расизму. Жіночий рух знайшов нові, часто радикальні форми, що знайшло віддзеркалення в його назві - «жіночий визвольний рух» (Women's liberation) [40; с. 115].

На заході феміністський рух оформився в руслі двох основних течій:

— ліберальна (реформістська, поміркована, масова, права, «рух за права жінок»);

— радикальна (революційна, ліва, «рух малих груп», «жіночий визвольний рух»).

Перша гілка дотримувалася ліберальної ідеології, друга — соціалістичної, марксистської в різних поєднаннях.

Впливовою фундаментальною працею для всіх напрямів фемінізму стала наукова розвідка С. де Бовуар «Друга стать» (1949). У 1963 р. в Північній Америці з’являється книга, що зробила вплив на розуми мільйонів американських жінок, — «Загадка жіночності» журналістки Бетти Фрідан, що стала класичною роботою ліберального фемінізму [48; с. 23].

На формування фемінізму «другої хвилі» зробили вплив марксизм і психоаналіз. У 1960-ті рр. деякі феміністські теоретики лівого напряму звернулися до психоаналізу, виявивши, що класові аналогії недостатні для пояснення ієрархії співвідношення статей в суспільстві, і що необхідно включити в аналіз глибинніші структури людської психіки. Роботи Дж. Мітчелл «Жінка: найдовша революція» (1966), «Жіночий стан» (1971) вважаються класичними в цьому напрямі фемінізму [73; с. 185]. Для єдиного аналізу матеріальних, біосоціальних і ідеологічних умов пригноблення жінки автор використовує марксизм і психоаналіз.

Ліберальний фемінізм проголошував рівність статей, якої можна досягти за допомогою реформ і яка повинна лежати в основі гендерного нейтрального законодавства і політики.

Лібералізм змінювався у міру розвитку капіталістичного світу, змінювався і статус ліберального фемінізму. На зміну класичному лібералізму, що мав на увазі захист державою цивільних свобод і створення рівних можливостей на ринку, прийшов егалітарний лібералізм соціальної підтримки (welfare) з ідеями і політикою захисту державою економічної справедливості щодо жінок [78; с. 290−291].

Ліберальна концепція «природних прав» визначала програмні вимоги феміністських організацій 1960-х рр. [82; с. 295]. Ці вимоги зводилися до надання жінкам в повному об'ємі індивідуальних прав, які мали в своєму розпорядженні громадяни чоловічої статі.

У 1980-ті рр. еволюція зарубіжного жіночого руху полягала в переході від «егалітарного фемінізму» до соціального фемінізму (welfare feminism) і позначала вимогу нових «гендерно-чутливих» норм законодавства. Діяльність активістів цього руху була націлена на перетворення в соціальній сфері: боротьба за ухвалення соціальних законів, що гарантують допомогу для одиноких матерів; створення державної системи дитячих садів; захист трудових прав жінок у зв’язку з вагітністю і пологами; право на аборт; захист жінок і дітей від домашнього насильства і так далі [22; с. 12].

Нові ідеї фемінізму запропонувала Б. Фрідан в книзі «Друга стадія», коли виявилися нові труднощі поєднання жіночих ролей. Якщо в 1960-і рр. було виявлено, що жінки-домогосподарки не задоволені своїм життям, то в 1980-і рр. виникло розчарування у жінок, що успішно роблять кар'єру. З рабині чоловіка жінка перетворилася на рабиню роботи, а залежність перемістилася з приватної в публічну сферу. Вихід з положення пропонується в реінтеграції чоловіка в сім'ю. Такі висновки отримали назви «фемінізму, що орієнтується на сім'ю» (pro-family feminism) [38; с. 109].

Феміністки запропонували нове розуміння історії - «повернути жінку в історію». Слово history — «історія» — розглядалось феміністками в рамках даного підходу як his — story (його історія). Тим самим підкреслювалось, що загальноприйняті «людські» норми і канони зовсім не нейтральні, а андроцентричні. На противагу цьому пропонується категорія herstory — «її історія». Прикладом даних підходів може служити книга Дж. Келлі «Чи був у жінок Ренесанс?» (1977) [82; с. 295].

У 1960-і рр. починає оформлятися друга, радикальна гілка американського фемінізму — «визвольний рух». Вона виросла на хвилі студентського руху цього періоду. Одним з головних напрямів їх діяльності стали створені неформальні невеликі дискусійні групи «зростання самосвідомості» (англ. «conscious-raising»). За ініціативою жіночих груп формуються альтернативні жіночі «контркультурні» соціальні інститути. По своєму розмаху «визвольний» жіночий рух до середини 1970-х рр. починає перевершувати масштаби антивоєнних і молодіжних виступів [43; с. 19].

Ліберальний фемінізм в дилемі «схожість — відмінність статей» вирішував проблему через схожість, рівність, подібність; радикальний фемінізм будував свою теорію і практику, виходячи з відмінності статей. Радикальна ідеологія заперечувала ідею рівності з чоловіками, проголошувала звільнення.

Радикальний фемінізм постулював наступні положення: жінки історично були першою пригноблюваною групою; пригноблення жінок — найбільш широко поширена і найбільш сильна форма пригноблення; необхідно покінчити не тільки з капіталізмом, але і змінити сім'ю, принаймні як економічний інститут і інститут виховання дітей [10; с. 211].

У книзі «Сексуальна політика» (1970 р.) однієї з активісток «визвольних» груп К. Міллетт було дане розширювальне застосування терміну «політика» по відношенню до сексуальності, тіла, емоцій і багатьох іншим соціокультурних сфер, відомих до цього як індивідуальне, «особисте життя» [55; с. 115].

На думку С. Гриффін, що видала в 1970 р. книгу «Політика згвалтування», сучасне суспільство проводить відносно жінки сексистську дискримінаційну політику у всіх сферах життя, у тому числі і приватній сфері (сім'я, шлюб) [44; с. 275−276].

У 1970-і рр. центральне місце зайняла кампанія за надання американкам права на аборт. Легалізація аборту, що відстоювалась феміністками під гаслом «право на вибір», забезпечувала, на їх думку незалежність і свободу в сексуальних відносинах. «Праву на вибір» (pro-choice) супротивники абортів і опоненти феміністок протиставили захист «права на життя» (pro-life) [37; с. 40].

Важливою тенденцією жіночого руху на Заході стало зрушення у бік багатокультурного фемінізму, множинності фемінізмів або фемінізмів відмінностей.

З середини 1970-х років услід за так званим «лесбійським» в рамках жіночого руху США починає оформлятися розвиток «чорного фемінізму». Письменниці Е. Уокер, Т. Моррісон, А. Девіс в своїх роботах поставили проблему подвійної ідентичності і подвійного пригноблення чорношкірих американок [49; с. 190]. На їх думку, ліберальна і радикальна парадигми фемінізму, збудовані виключно на досвіді білих, освічених жінок середнього класу, відтворювали, на думку кольорових феміністок, владну ієрархію серед самих жінок.

На наш погляд, вагомі досягнення мав жіночий рух на території Радянського Союзу. Питання жіночого руху стояли на порядку денному VIII, XI, X, XI, XII і XIII з'їздів РКП (б). Ухвалені рішення стали базовими на багато десятиліть в державній політиці по відношенню до жінок. У перші роки радянської влади були скасовані всі закони, що передбачали нерівність жінок. Політичне рівноправ'я жінок було закріплене в першій Конституції Радянської Росії (1924 р.). Значущою тут була позиція В.І. Леніна, що закликав жінок до участі в політичних справах («кожна куховарка може управляти державою» [60; с. 217−221].

Законодавчими актами Радянська влада зрівняла жінку з чоловіком в трудовому праві, цивільних, сімейно-шлюбних відносинах, прийняла заходи по охороні материнства і дитинства, закріпила принципи рівної оплати за рівну працю.

Головними досягненнями жіночого руху в СРСР 1920−1930-х рр. виступали: формування соціального захисту жінок: були відкриті ясла, удома матери і дитину, молочні кухні, жіночі і дитячі консультації і так далі; на керівну роботу почали висуватися жінки; жінки активно включилися у виробничу діяльність; жінки отримали повні права на освіту, медичні послуги, нарівні з чоловіками; жінки і чоловіки отримали повну юридичну рівність в адміністративній, кримінальній, сімейній кодексах [39; с. 151−152].

Основними завданнями жіночого руху в СРСР в даний період були: ліквідація неписьменності жінок; у п’ятирічних планах містилися завдання по впровадженню жіночої праці; залучення жінок до суспільно-політичної діяльності; підвищення ролі жінок в управлінні справами суспільства. Основною формою організації жіночого руху стали «женсовєти», що здійснювали свою діяльність з 1918 по 1929 р.

З 1930 р. «жіноче питання» почало вважатися вирішеним, і воно зникло з політики партії, її організаційних структур і з наукових дискусій. Турбота про «політичну роль жінки в суспільстві» виявлялася в системі квот участі жінок в представницьких органах влади.

Жіночий рух в 1980-і рр. відроджується у формі «женсовєтів», які охоплювали декілька мільйонів жінок. Стрімко зростало представництво жінок в апараті влади СРСР. У 1980−1985 рр. частка жінок у Верховній раді РРФСР складала 35%; у Верховній Раді СРСР — 32,8%; у Верховних радах союзних республік — 36,2%; автономних республік — 40,3% [68; с. 24].

В останнє десятиріччя ХХ ст. світовий феміністичний рух, на думку більшості дослідників, переходить у стадію «радикального самокритицизму» та «постфемінізму». Е. Брукс в книзі «Постфемінізми: Фемінізм, культурна теорія і культурні форми» (1997) визначає постфемінізм як модель негегемонічного фемінізму, здатного дати голос різним, зокрема локальним і т.з. колоніальним феміністичним рухам сучасної жіночої культури. У цьому сенсі постфемінізм знаменує концептуальний поворот від «проблематики рівності» до «проблематики відмінності» [50; с. 123].

«Культурна» течія в радикальному фемінізмі, з його пошуком специфічно жіночих способів сприйняття і оцінки навколишньої дійсності, стала основою для нової течії у фемінізмі - екологічного фемінізму. Він пов’язує кризові явища сучасності (екологічну кризу, небезпеку війни, моральну деградацію суспільства, кризу демократії) з пануванням маскулинної цивілізації [59; с. 101, 55; с. 18]. Екофемінізм, на відміну від радикального фемінізму, не вважає чоловіків ворогами і не визнає насильства в соціальній боротьбі. Його прихильниці вважають, що чоловіки не менше жінок страждають від негативних сторін патріархальної цивілізації. Таким чином, екофемінізм пропонує синтез двох ідей, що по черзі панували в розумінні «природи жінки»: ідеї рівності і ідеї відмінності.

Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ У СВІТІ (ХХ — ПОЧАТОК ХХІ СТ.)

2. 1 Формування основ гендерної паритетності в економічній та соціальній сферах розвитку людства

Більшість існуючих теоретичних основ та механізмів здійснення справедливої гендерної політики на Заході були розроблені упродовж другої половини ХХ ст. В цьому плані позитивним являється приклад Радянського Союзу, соціальна політика якого від самого початку існування держави була заснована на ідеологемі рівності, у тому числі і рівності статевій.

Радянська влада запропонувала наступну схему гендерних відносин, яка повинна була здійснитися після перемоги соціалізму:

чоловіки і жінки зрівняні в політичних і соціальних правах;

буржуазна сім'я (егоїстична і замкнута) припиняє своє існування і поступається місцем вільному союзу чоловіка і жінки;

жінка трудиться в суспільному виробництві нарівні з чоловіком, а домашнє господарство повинне бути скасоване;

як гарантія гендерної рівності материнство перестає бути приватною справою окремої жінки внаслідок створення державної системи утримання і виховання дітей;

подвійна мораль, що характеризує відносини чоловіка і жінки в буржуазному суспільстві, в результаті перевиховання чоловіків і жінок поступається місцем відносинам солідарності трудящих індивідів різних статей [49; с. 87−89].

Історики традиційно виділяють два етапи в розвитку гендерної політики СРСР, протилежних по своїй спрямованості.

Перший увійшов до історії як період сексуальної революції і «відміни сім'ї». Максимально спрощена процедура укладення шлюбу і розлучення повинна була викоренити відносини насильства і залежності, що існували в сім'ї. Перші закони про сім'ю формально дискримінували чоловіків, встановивши украй спрощену процедуру встановлення батьківства (за письмовою заявою матері дитини).

У 1920 р. до перших зрівняльних декретів радянської влади додався декрет про дозвіл медичних абортів за бажанням жінки. Його метою стала ліквідація перешкод, що стояли на шляху сексуального і сімейного розкріпачення жінки. Перераховані положення знайшли своє підкріплення в прийнятому в 1926 р. законодавстві про шлюб і сім'ю.

З початку 30-х років починається другий етап в сімейній політиці радянської влади. До 1960-х років в СРСР була створена не просто одна з кращих систем соціального забезпечення в світі, а практично одна з найперших емансипаторських і дефамілізаційних систем соціального забезпечення. Мова йде про широкий спектр соціальних гарантій і пільг, що існували в СРСР, як загальних (їх називають гендерно-нейтральні норми соціальної політики), так і специфічно жіночих (гендерно-чутливі норми і практики соціальної політики):

— гарантований державою доступ жінок до загальної середньої освіти;

— безкоштовна вища освіта і працевлаштування;

— допомога в отриманні квартири;

— професійна освіта і професійне зростання;

— існування мережі державних дошкільних і шкільних установ;

— існування системи позашкільної освіти і розвитку школярів;

— гарантовані і оплачувані лікарняні, відпустка по вагітності, пологам і так далі [73; с. 189].

Поліпшення положення жінок стало одним із завдань ООН з середини XX ст. Затверджується принцип егалітаризму — гендерної рівності чоловіків і жінок у всіх сферах суспільства.

Завдання по поліпшенню положення жінок знайшло віддзеркалення в Загальній декларації прав людини (1948 р.), Конвенції про політичні права жінок (1954 р.), Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок (1979 р.), матеріалах чотирьох Всесвітніх конференцій з положення жінок, організованих і проведених за ініціативою ООН (1975−1995 рр.).

Положення, що закріплюють принцип егалітаризму, на міжнародному рівні були закріплені в наступних документах: Загальна декларація прав людини, Конвенція про політичні права жінок, Декларація прав дитини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Декларація про викорінювання насильства відносно жінок і ін.

Суть цих документів міжнародного рівня полягає в тому, що для побудови громадянського суспільства необхідно в першу чергу вирішити «жіноче питання», що означає реструктурувати суспільство і його інститути таким чином, щоб жінки дістали можливість реалізувати свій потенціал як рівноправні партнери чоловіків у всіх сферах життєдіяльності і гендерні конфлікти втратили свою гостроту. Це, в свою чергу, повинно було забезпечити стійкіший розвиток суспільства і зрештою виживання людства.

Ідея гендерної рівності вперше була документально відображена в першій програмі ООН під назвою «Розвиток жінок» (WID). Основні положення цієї програми ґрунтувалися на тому, що жінки — це невикористаний ресурс людства, здатний зробити свій вирішальний внесок в економічний розвиток світової спільноти [81; с. 97]. У програмі «Розвиток жінок» WID переважали сподівання на значні капіталовкладення в систему освіти, розвиток професійного навчання робочої сили і управлінських кадрів.

Держави учасники ООН покладали надії на те, що така політика сприятиме трансформації переважно аграрного суспільства в індустріальне, модернізоване. Вважалося, що і чоловіки, і жінки матимуть від цього однакову користь. Але в 1980-і рр. такі очікування спричинили немало гострих проблем, оскільки за час трансформації і модернізації жінки не отримали очікуваних результатів щодо поліпшення свого статусу, а подекуди їх положення стало навіть гірше.

На зміну програмі WID ООН розробила і почала упроваджувати з 2000 р. нову програму «Гендер і розвиток» (GAD) в якій був запропонований альтернативний підхід до наявних гендерних проблем. У цій програмі врахована помилка, коли жіночі проблеми розглядалися, переважно враховуючи біологічні відмінності і залишали при цьому поза увагою гендер, тобто соціальні відносини між чоловіком і жінкою, за яких остання часто знаходиться в гнобленому положенні. Першочерговим завданням програма GAD визначила необхідність вивчення і поліпшення гендерної структури суспільства [3; с. 5].

Головною метою нової програми є забезпечення таких умов, при яких жінка мала б можливість займатися плануванням суспільного розвитку і політикою гендерних змін в суспільстві. Програма «Гендер і розвиток» розглядає жінок більше як активних носіїв змін, ніж як пасивних одержувачів допомоги. Ця програма передбачає в першу чергу від урядів членів ООН впровадження гендерних підходів в політику і державне управління [6; с. 13].

Головне досягнення жіночого руху в країнах Центральної та Східної Європи та СНД останніх десятиліть полягає в тому, що питання жіночих прав, гендерної рівності увійшли в політичний порядок денний майже усіх країн. Прийняті Національні плани дій у сфері просування жінок та досягнення гендерної рівності (Україна, Таджикистан, Киргизстан, Вірменія, Литва та інші), в деяких країнах розроблені та прийняті спеціальні «гендерні» закони (Киргизія, Литва, Македонія). Посилився рівень інституалізації цих питань — шляхом створення спеціальних відділів (Україна), департаментів (Білорусь), посад омбудсменів (Литва), введення посад радників з гендерних питань (Україна) [11; с. 77−81].

Питання гендерної рівності стали в багатьох країнах темою різноманітних досліджень у політичній сфері, сфері освіти, громадської думки, зайнятості та міграції (Україна, Російська Федерація, Киргизстан), здійснена розробка гендерних індикаторів, підготовлені методичні матеріали для розробки гендерно врівноважених бюджетів (Республіка Комі, Російська Федерація), розроблені концепції гендерної політики (Казахстан) тощо [11; с. 79].

Водночас, у всіх країнах здійснюється демонстрування маргіналізації цих питань, формальний підхід дo їх занесення у порядок денний вищих органів державної влади. Вони стають частиною політичного порядку денного під впливом та тиском міжнародних організацій, окрeмих жіночих груп, залишаючись певним реверансом у бік міжнародного співтовариства. Вважаємо, що це відбувається тому, що творці та адепти гендерної теорії та політики не завжди можуть знайти переконливі аргументи на користь просування власних ідей, наражаються на труднощі у пристосуванні теоретичних положень до сучасного стану суспільного розвитку. Дискусії розгортаються й навколо категорії «гендерна рівність».

У вересні 2000 р. на Всесвітньому саміті тисячоліття світові лідери визнали принцип розвитку основою формування глобального плану дій, який знайшов втілення у «Цілях розвитку тисячоліття». Цілі розвитку тисячоліття були створені на основі Декларації тисячоліття та рекомендаціях всесвітніх конференцій, які проводилися в дев’яностих роках ХХ століття. Вони є беспрецедентною глобальною угодою, яку підписали 189 країн [8; с. 2].

«Цілі» встановили чіткі орієнтири стосовно подолання бідності, хвороб, гендерної дискримінації, голоду тощо на період до 2015 р. Цілі розвитку тисячоліття — це документ, який не має ультимативного значення для держав, але він має велике політичне значення. Уряди майже усіх країн світу підписали його, і тим взяли на себе політичне зобов’язання. У «Цілях розвитку тисячоліття» третя мета визначена наступним чином: «Розвивати гендерну рівність та надавати повноважень жінкам». Але зазначимо, що в межах глобального підходу проблема гендерної нерівності набуває дуже спрощених форм. Завдання, яке сформулювало для себе міжнародне співтовариство в напрямі досягнення цієї мети, звучить наступним чином: «Позбутися гендерної диспропорційності у початковій освіті, переважно до 2005 року, а також на всіх рівнях освіти не пізніше 2015 року"[8, c. 21].

На ІV Всесвітній конференції ООН зі становища жінок в Пекіні (1995 р.) та Форумі неурядових організацій, який проводився паралельно з нею, жіночими організаціями з країн СНД, висувалися пропозиції розглядати східноєвропейський регіон як окремий, а в окрему групу об'єднати держави перехідного періоду (або з перехідною економікою) [1; с. 4]. Ситуація повторилася через 10 років під час проведення підготовчої зустрічі країн Європейського Економічного регіону (до якого, окрім Європи, входять країни Північної Америки та Центральної Азії) до спеціального засідання Комітету ООН зі статусу жінок (березень, 2005 р.), коли країни Східної Європи та СНД виборювали собі право на визнання особливої ситуації у сфері гендерної політики порівняно з країнами, що розвиваються або розвинутими країнами [8; с. 15]. Саме тому слушним є намагання європейських держав створювати документи європейського рівня (конвенції, декларації, резолюції), які не дублюють міжнародні документи всесвітнього рівня, а адаптують їх до конкретних умов європейського регіону (який також не є однорідним).

На наш погляд, у Декларації тисячоліття, Цілях розвитку тисячоліття та інших документах, які містять у собі результати глобальних та локальних досліджень та аналіз ситуації у світі, а не тільки в окремих регіонах, робиться наголос на тому, що суттєве та стабільне зменшення бідності залежатиме від політичного бажання протистояти системним порушенням прав жінок та дівчат, які становлять половину населення людства. Бідність, таким чином, розглядається на глобальному рівні не просто як соціальна або економічна проблема, але й проблема національної безпеки.

Тому проблеми освіти, якісної освіти, роботи, поєднання материнства та кар'єрного зростання, подолання насильства, включення жінок до процесів прийняття рішень стають цілями, назвемо так, першого рівня, які виконують у глобальному сенсі інструментальну роль, як сходинки до глобальної мети — зменшення, подолання бідності, поліпшення умов життя, формування умов для всебічного розвитку людської особистості.

Враховуючи конкретні соціальні умови, в яких розгортається діяльність у напрямі досягнення гендерної рівності останнього десятиліття, і вченим, і практикам необхідно постійно визначатися із змістовним наповненням цієї категорії. Простіше кажучи, ставити запитання «що означає гендерна рівність у контексті сучасного соціуму» і давати конкретну відповідь на нього.

2. 2 Особливості реалізації гендерної політики в державах Європейського Союзу та у мусульманському світі

Останнім часом європейське співтовариство визнає гендерну рівність важливою складовою частиною демократії, тому її досягнення є одним із пріоритетних політичних і соціальних завдань Європейського Союзу. І хоча ситуація з реальним досягненням гендерної рівності в різних державах — членах ЄС значно відрізняється (особливо це стосується нових членів співдружності), в цілому можна сказати, що саме в цьому міждержавному об'єднанні гендерна політика є найбільш розробленою і ефективною в порівнянні з іншими регіонами світу.

Принцип рівності чоловіків і жінок був закладений в європейське законодавство з моменту заснування Європейської Економічної Співдружності (ЄЕС) в 1957 р. Договір про створення ЄС декларує важливість цьому принципу в різних статтях: у ст. 2 записано, що просування гендерної рівності є однією з цілей Європейської Співдружності; у ст. 3 — що у всій своїй діяльності Співдружність прагне боротися з нерівністю чоловіків і жінок і затверджувати рівність; ст. 141 в п. 1 гарантує працівникам — жінкам і чоловікам — рівну оплату за рівну працю, а п. 3 цієї ж статті забезпечує правову базу для європейського законодавства про рівну оплату праці. У Хартії фундаментальних прав ЄС також проголошується, що «Рівність між чоловіками і жінками повинна затверджуватися у всіх сферах, включаючи зайнятість, працю і оплату за неї» (ст. 23) [29; с. 306−307]. Таким чином, гендерна рівність між громадянами ЄС гарантується його базовими і основоположними документами.

Важливу роль в розробці юридичних документів ЄС по гендерній рівності зіграла Декларація Комітету міністрів про рівність між жінками і чоловіками, прийнята 16 листопада 1988 р. Декларація наказує всім державам-членам Ради Європи проводити політику, направлену на ефективне досягнення гендерної рівності. Крім цього Декларація рекомендує розробляти конкретні стратегії для прискорення досягнення реальної рівності жінок і чоловіків в різних сферах життя: у захисті своїх індивідуальних прав; участі в політичному, економічному, соціальному і культурному житті; доступу до всіх рівнів громадських служб; до освіти, зокрема щодо свободи вибору форми навчання і типу професійної освіти; прав і обов’язків подружжя; припинення насильства в сім'ї і в суспільстві; прав і обов’язків по відношенню до дітей; доступу до всіх професій, просування по службі і оплати праці; досягнення економічної незалежності; доступу до інформації [36; с. 27].

Через десятиліття в розвиток цих ідей була прийнята Рекомендація № R (1998) Комітету міністрів державам-членам про застосування комплексного підходу до проблеми рівності жінок і чоловіків. Так, до правового поля ЄС увійшло поняття комплексного гендерного підходу (КГП). Ця Рекомендація спиралася на спеціально підготовлений РКВР аналітичний документ — Доповідь про Комплексний підхід до проблеми рівності між жінками і чоловіками, що включає концептуальні рамки, методологію і ознайомлення з «позитивним досвідом» (EG-S-MS 1998 2 rev.). Доповідь була схвалена Комітетом міністрів ЄС і рекомендована урядам держав-членів для повсюдного розповсюдження і керівництва до дії [1; с. 7].

Далі слід зазначити Рекомендацію № R (2000) 11 Комітету міністрів державам-членам про боротьбу з торгівлею людьми в цілях сексуальної експлуатації [5; с. 14]. Поява цього документа пов’язана із заклопотаністю європейської громадськості і жіночого руху розповсюдженням торгівлі людьми в цілях сексуальної експлуатації, що має відношення до організованої злочинності. Рекомендація закликає уряди держав-членів ЄС переглянути своє національне законодавство і практику з метою введення і, при необхідності, застосування спеціальних мір, направлених проти цього соціального зла.

Рекомендація Rec (2002) 5 Комітету міністрів державам-членам про захист жінок від насилля пропонує урядам переглянути своє законодавство і практику для того, щоб: 1) гарантувати жінкам визнання, здійснення і захист їх людських прав і основних свобод; 2) привернути державні органи і неурядові організації до боротьби з різними формами насильства відносно жінок; 3) визнати, що чоловіче насильство відносно жінок є серйозною структурною і суспільною проблемою, заснованою на нерівних по силі відносинах між жінками і чоловіками; 4) спонукати медичні і соціальні установи, служби поліції, що займаються питаннями насильства відносно жінок, до розробки спеціальних планів дій і заходів; 5) сприяти проведенню досліджень, збору інформації і створенню баз даних як на національному, так і на міжнародному рівні [8; с. 19]. До цієї рекомендації також додається записка Пояснення, в якій дається визначення поняття «Насильство відносно жінок», обкреслюються загальні заходи, що стосуються насильства відносно жінок, пропонуються конкретні чини надання допомоги жертвам і їх захисту.

Спеціальна Рекомендація Rec (2003) Комітету міністрів ЄС державам-членам «Про збалансовану участь жінок і чоловіків в процесі ухвалення рішень в області політики і суспільного життя» вказує, що представництво кожної статі у складі органу, що ухвалює рішення в області політики і суспільного життя, повинне бути не нижче 40%. Для досягнення цього показника державам рекомендовано приймати спеціальні позитивні заходи і законодавчі реформи, що мають на меті встановлення паритетних порогів, — наказаної частки жінок і чоловіків в загальній чисельності кандидатів в списках на місцевих, регіональних, національних і наднаціональних виборах. Крім цього, пропонується використовувати спеціальне державне фінансування політичних партій для сприяння рівності між жінками і чоловіками [8; с. 20].

Крім цих основоположних правових актів за останніх 13 років існування Європейського Союзу приватним аспектам гендерної рівності, що стосуються проблем зайнятості, соціального забезпечення і виробництва товарів і послуг, було присвячено 13 директив.

Серед численних правових документів Ради Європи і Європейського Союзу, присвячених гендерним питанням, слід особливо підкреслити Директиви ЄС про відпустки по вагітності і пологах і по догляду за дитиною (1992 і 1996 рр., відповідно); Рекомендацію R (1996) Ради Європи про збалансоване поєднання роботи і сімейного життя (1996); Декларацію по питаннях рівності між жінками і чоловіками як основному критерії демократії (Стамбул, 1997); Європейську соціальну хартію Ради Європи, а також резолюції Ради ЄС 1997, 1998 і 1999 рр. з викладом керівних принципів відносно зайнятості [40; с. 324−325]. За дотриманням цього законодавства наглядає Європейський суд з прав людини. До сьогодні він розглянув більше ста позовів, пов’язаних із захистом прав жінок і чоловіків.

На початку 2006 р. Комісією Ради Європи був розроблений документ під назвою «Дорожня карта для досягнення рівності між чоловіками і жінками на 2006−2010 рр.». Вона є розвитком попереднього аналогічного документа — Рамковій стратегії досягнення рівності між чоловіками і жінками на 2001−2005 рр. [44; с. 216].

У липні 2006 р. Європарламентом і Радою Європи була прийнята спеціальна Директива 54, направлена на затвердження рівних можливостей і рівних принципів для чоловіків і жінок у сфері зайнятості. У ній дається правове визначення таким термінам, як пряма і непряма дискримінація, сексуальні домагання, рівна оплата, система соціального забезпечення, і затверджуються принципи рівної оплати за рівну працю, рівного доступу до систем соцзабезпечення, рівних можливостей зайнятості і отримання всіх форм професійної підготовки, а також однакових умов праці [44; с. 220−224].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой