Вина як ознака суб’єктивної сторони злочину

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Одеська національна юридична академія

Навчально — консультаційний центр в м. Чернівці

Курсова робота

з предмету: Кримінальне право

на тему: Вина як ознака суб'єктивної сторони злочину

Чернівці

2008

План:

Вступ

1. Поняття, значення та форми вини

2. Зміст умислу, його види

3. Вина у формі необережності

4. Злочини з двома формами вини

Заключення

Перелік використаних джерел

Вступ

Суб'єктивна сторона злочину — чи не найскладніший для дослідження та кримінального — правового аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів ВНЗ.: Атака, 2004. -488 с. Конституція України в ст. 62 встановила, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено ва законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи — визначити систему її життєвих цінностей, мотивацію вчинків, емоційний стан, тощо. Це переслідує мету здійснення глибокого аналізу суб'єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми, виду. Концепція вітчизняного законодавства передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за винне вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність). Лише на підставі аналізу взаємозв'язку внутрішнього ставлення особи до вчиненого нею діяння із зовнішнім його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.

Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного. Г. С. Фільдштейн Фильдштейн Г. С. -Природа умысла. -М., 1898. -с. 2, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що «учение о виновности и его большая или меньшая глубина есть как бы барометр уголовного права».

Недостатня увага до аналізу суб'єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% (!) всіх суддівських помилок.

Питанню вини в теорії вітчизняного кримінального права завжди приділялась велика увага. Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисно «убийство при разбое», яке до речі вважалось чи не найтяжчим злочином від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру». Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков. -М., 1984. -Т. 1-с. 64

«Соборное уложение» Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков. -М., 1984. -Т. 34 царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально розрізняє вину умисну і вину необережну, і пов’язувала з наявністю тої чи іншої форми у діях винного кримінальну відповідальність.

«Артикул воинский» Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков. -М., 1984. -Т.4 Петра І визначав такі форми вини — умисну «в сердцах, в намерении"(арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства злости, умыслу"(арт. 28 та ін.).

Кримінальне законодавство СРСР і союзних республік продовжувало започатковане ще в царській Росії здійснення диференційованого підходу до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб'єктивну сторону складу вчиненого злочину. Вже «Руководящие начала» 1919 р. вже містили в ст. 12 вимогу врахування форми вини при постановленні вироку по кримінальній справі.

Кримінальний Кодекс РСФРР 1922 р. уперше нормативно визначив поняття умислу та необережності, зазначивши в ст. 11, що «Наказанию подлежат лишь те, которые а) действовали умышленно, т. е. предвидя последствия своего деяния и их желали или сознательно допускали их наступление, или б) действовали неосторожно, т. е. легкомысленно надеялись предотвратить последствия своих поступков или же не предвидели их, хотя и должны были из предвидеть»

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК 1960 р. фактично підвели підсумок під багаторічними дискусіями і спорами щодо визначення змісту форм вини Одночасно протягом ХХ ст. не припинялась дискусія щодо поняття змісту суб'єктивної сторони складу злочину. Дискусія зводилась до обстоювання двох точок зору, з яких остання є справедливо домінуючою в науковій літературі:

1 Поняття суб'єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному законодавстві збігаються, і вина по суті є суб'єктивною стороною складу злочину.

2 Суб'єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке в тому числі включає в себе і вину.

Отже, суб'єктивна сторона складу злочину — внутрішня сторона складу злочину, що характеризує психічне ставлення особи по відношенню вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа на момент вчинення злочину.

До ознак суб'єктивної сторони відносять: вину, мотив, мету, емоційний стан. Але три останні ознаки є факультативними, а вина — ознака основна.

1. Поняття, значення та форми вини

Суб'єктивна сторона злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї чи іншої потреби людини в неї виникає і фактор поведінки — мотив; характер і зміст мотиву породжують мету; мета веде до формування волі людини; воля виявляється у конкретному діянні

Для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, наміри, мислення, мета та воля — внутрішній духовний світ людини, її сутність. Усі вони в своїй єдності створюються психіку людини, її інтелект, пізнання. Це дає людині змогу сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага та поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства, держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином.

У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному дві з них — інтелектуальна та вольова, які використовуються при визначенні форм вини — умислу і необережності. Водночас кримінальний закон вказує у деяких випадках на особливий емоційний стан людини як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК).

Вина (culpa) — психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків.

Це основна ознака суб'єктивної сторони злочину. Поняття вини в слов’янських мовах має неоднозначне визначення. Так, В.І. Даль вказував, що з одного боку це «начало, причина, источник, повод, предлог», з іншої «провинность, проступок, преступление» Толковий словарь живого русского языка. -СПб. -1882. -Т.1. -с. 204. Новий тлумачник української мови також дає неоднозначне трактування: «1. Негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного, що сталося;2. Те, що спричиняє призводить до чого — небудь; причина». Більше того, у кримінальному праві зарубіжних країн, кримінальному праві радянського періоду та сучасної України поняття вини займає неоднозначне, а тому часто суперечливе місце. Вищевказаного розуміння визначення терміну вини було досягнуто у вітчизняній кримінально — правовій науці в 50- х роках ХХ ст.

Вина є підґрунтям і підставою для суб'єктивної осудності, за якою ставитися в вину особі можуть лише такі вчинки (дії та їх наслідки), які усвідомлювались нею, у яких знайшли вираз її воля та свідомість. Людина не може відповідати за ті діяння, які не усвідомлювались і в яких не виявлялась її воля. Це один із принципів, постулатів вітчизняного права — «відповідальність лише за наявності вини». Винність особи обґрунтовується свободою її волі, можливістю у неї вибрати один із декількох варіантів поведінки. Якщо у людини немає можливості вибору, то відпадає і питання про вину, відповідальність і покарання.

Вина, як психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу чи необережності, має певні юридичні характеристики.

Сутність вини. Це суспільна якість, що визначає соціальну природу вини і полягає в негативній оцінці поведінки особи, яка вчинила злочин, і негативним ставленням винної особи до суспільних відносин, цінностей, благ — об'єктів кримінальної - правової охорони. Сутність вини означає кількісну характеристику вини, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням усіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину (наприклад, сутність необережної вини в байдужому ставленні особи до громадських цінностей та інтересів, і суспільство корить особу за недостатню увагу в тому чи іншому випадку).

Зміст вини. Як сказано вище, вина базується на психічних процесах, які проходять у свідомості особи і стосується ставлення до діяння та його наслідків. Психічне ставлення суб'єкта до дії характеризується свідомістю чи відсутністю усвідомленні її суспільної небезпечності. Психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності полягає в передбачення цих наслідків та в бажанні або свідомому допущенні їх настання, або в легковажному розрахунку на їх відвернення, або в не передбаченні можливості настання таких наслідків, коли він міг і повинен був передбачити. Отже, у кримінальному праві для аналізу вини, її змісту, має значення лише дві ознаки психіки людини — інтелектуальна та вольова.

Інтелектуальна ознака вини — усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру власної поведінки, що охоплює розуміння об'єкта злочину, об'єктивної сторони (включаючи час, місце, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину, у випадку, коли ці ознаки включені як конструктивні у склад злочину). При вчиненні кваліфікованого або привілейованого злочину обставини, які його характеризують, також повинні охоплюватись свідомістю особи. При вчиненні злочинів з матеріальним складом свідомістю особи повинні охоплюватись наслідки злочину.

Вольова ознака вини — ставлення особи до тих самих обставин, які входять до інтелектуального змісту вини. Кримінальне право визначає вольову сферу особи як бажання чи свідоме припущення або легковажний розрахунок на недопущення чи ненастання суспільно небезпечних наслідків діяльності. При цьому різні види вольового ставлення до наслідків визначають різні види вини. Визначення вольового

Співвідношення інтелектуального та вольового змісту вини є критерієм, підставою диференціації на форми, а їх у свою чергу на види вини.

Форми вини. Як сказано вище співвідношення вольового та інтелектуального елементів вини дозволяють виділити її форми вини Законодавець, в ст. 23 Кримінального кодексу визначає, що вина знаходить своє вираження як умисел та необережність. Визначення форми вини має важливе кримінально — правове значення не лише при дослідженні категорії вини, а й для визначення підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності має поняття форми вини. Категорія форми вини, зрозуміло, тісно пов’язана з поняттям змісту вини.

Види вини. Закон в свою чергу також виділяє види вини — умисел поділяється на прямий умисел та непрямий (евентуальний); необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Визначення форми та виду вини повинно передувати встановленню складу злочину. Для цього необхідно піддати аналізу не тільки психічне ставлення суб'єкта до своїх дій, але й, головним чином, його психічне ставлення до настання наслідків цих дій. Нічого не змінюється від того, що деякі злочини можуть бути вчинені тільки за однієї різновидності вини. Наприклад, замах на вбивство може бути вчинений тільки з прямим умислом. Але для того, щоб встановити вид та форму вини, необхідно йти від вчиненого злочину до його складу, а не навпаки. Недотримання цих принципів веде до неправильного визначення вини, що в свою чергу тягне за собою неправильну кваліфікацію злочину, невідповідне покарання чи навіть об'єктивну осудність.

Незважаючи на чіткі та зрозумілі положення кримінального закону, в юридичній літературі іноді даються необґрунтовані і тому неправильні рекомендації визначення форм і видів вини. У деяких випадках вину, опріч закону, пропонується встановлювати без врахування психічного ставлення суб'єкту до суспільно небезпечного наслідків його дій чи без дії. Замість того, щоб у всіх випадках вчинення злочину з’ясувати психічне ставлення особи і до злочинних наслідків і, часом обмежуються лише психічним ставленням до вчинених дій Пионтоквский А А Учение о преступлении. -М. ,-1961. -с. 350. Та встановлювати вину необхідно на підставі психічного ставлення особи до можливих наслідків певного злочину — тільки таке визначення вини є відповідним до закону — як при замахові на злочин, так і при вчиненні злочинів, які мають формальні або «вкорочені» склади злочину. Адже без врахування психічного ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків своїх дій нічого іншого встановити неможливо, крім прямого умислу, оскільки неможливо вчинити дію, не бажаючи цього. Ці твердження не змінюються від того, що деякі злочини можуть біти вчинені лише за однієї різновидністю вини, як наприклад, замах на вбивство може бути вчинений лише з прямим умислом.

Форма вини, як одна з головних категорій характеристики поняття вини має важливе теоретичне та практичне кримінально — правове значення, а саме:

1. Визначає ступінь суспільної небезпечності діяння;

2. Враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування

3. Є суб'єктивною межею, що відрізняє злочинну (як протиправну карану суспільно небезпечну) поведінку від незлочинної (яка не містить небезпечності, протиправності діяння та передбачення за це покарання).

4. В багатьох випадках визначає кваліфікацію злочину (вбивство, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень).

5. Є підставою для диференціації кримінальної відповідальності і покарання за злочини, вчинені умисно та через необережність.

З поняттям форм вини тісно переплітається наступна характеристика поняття вини — види вини. Виділені законом різновиди умислу і необережності мають важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише з певним видом, наприклад, зґвалтування може бути вчинене лише з умислом і лише прямим і не може бути здійсненим з непрямим умислом.

Визначені на законодавчому рівні положення статей 24 та 25 дають підстави для важливого практичного висновку про те, що форми і види вини повинні в усіх випадках встановлюватись з урахуванням і на підставі психічного ставлення особи до настання суспільно небезпечних наслідків діяння.

Кожна форма вини характеризує не лише зміст, але і ступінь вини.

Ступінь вини. Це кількісна характеристика вини, яка визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного, а також характеризується суспільною небезпечністю вчиненого діяння, особливостями психічного ставлення винного (формою вини, характером умислу або необережності), мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами злочину та умовами, що вплинули на формування умислу або на недопущення особою необережності, іншими словами це кількісний показник вини, характеристика соціальної її суті, яка визначається на підставі аналізу всіх її складових — психологічної, вольової, мотиваційної та емоційної. Правильне визначення не лише форми, а й ступеня вини є запорукою правильної кваліфікації злочину і визначення адекватної та справедливої міри покарання за вчинений злочин.

На думку професорів М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.Я. Таціяіс Кримінальне прав України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. /М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борісов та ін. ;за ред. професорів М.І. Бажанова, В. В. Сташиса та ін. -Х. :Право, 1997. -368 с.

, ступінь вини є завершальним елементом поняття вини; оціночна, кількісна категорія. Ступінь вини має практичне значення, оскільки реалізація кримінальної відповідальності та призначення конкретно кожного покарання багато чому залежить від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Питання ступеня вини не розв’язується з позицій розуміння вини як умислу та необережності. Під час вирішення цього питання доводиться у разі необхідності виходити з того, що вина не зводиться до вказаних форм вини, а охоплює і об'єктивні обставини злочину, де має вираз негативне ставлення винного до цінностей суспільства.

У зв’язку з тим, що винність є необхідною умовою кримінальної відповідальності, існує думка про те, що у процесі доведення вини суб'єкта у вчиненні злочину потрібно встановити обов’язково ступінь його вини — тобто порівняльну важкість цього злочину. Вона включає в себе не лише особливості психічного ставлення суб'єкта до вчиненого, а й об'єктивні обставини вчиненого злочину, що відобразилися в його свідомості. Оцінка ступеня вини визначається суспільною небезпекою вчиненого злочину, формою вини та її характеристикою, мотивацією вчиненого (мотивами і метою), особливостями особистості суб'єкта, а також об'єктивними обставинами, що вплинули на формування умислу або необережності.

Остання категорія, що характеризує поняття вини, — це її обсяг (об'єм).

Обсяг вини. Це сукупність всіх видів психічних ставлень винної особи до всіх об'єктивних ознак, що інкримінуються суб'єкту, тобто обсяг встановлює конкретні межі змісту вини і залежно від особливостей юридичних складів злочинів не завжди зводиться лише до діяння та наслідків.

Інститут вини є важливим фактором, який гарантує в сукупності з іншими факторами індивідуалізацію кримінальної відповідальності, і також здійснює вагомий вплив на кваліфікацію злочину, а через неї - на ступінь (міру) відповідальності. Цей вплив полягає втому, що форма вини — основний фактор, що визначає кваліфікацію злочинів, за умисне чи необережне вчинення яких закон встановлює диференційовану відповідальність та суттєво відмінні одна від іншої санкції. Адже, наприклад, при нажаті умисно чи необережно на спусковий курок вогнепальної зброї вчинюється в обох випадках вчинюється одна і та ж дія. І лише завдяки психічному ставленні особи, що нажала на курок, — умисно чи випадково, необережно, можна визначити та порівняти суспільну небезпеку вчиненої дії, відповідно кваліфікувати та визначити покарання для цього злочинного діяння.

Поняття вини законодавча дефініція, яка має бути орієнтиром для визначення окремих форм вини (умислу та необережності), оскільки вони прямо названі в КК, а також для встановлення конкретного змісту вини в юридичних складах окремих злочинів. Від з’ясування окремих форм вини, у свою чергу залежить вирушення питання про наявність у конкретних діях обвинуваченого суб'єктивної підстави для кримінальної відповідальності.

На підставі того, що поняття вини та його сутність як центрального поняття не лише теорії кримінального права, а й кримінального процесу досліджується різними юридичними науками, можна з упевненістю стверджувати, що вина є міжгалузевим інститутом.

За словами В. М. Кудрявцева, вина не передує злочину, а «супроводжує» його від початку до закінчення злочинних дій та являє собою своєрідний самоконтроль за вчинюваними діями.

Із положень, викладених в ч. 2 ст. 2 КК, а також у ряді інших кримінально — правових норм, випливає, що кримінальна відповідальність настає лише за наявності вини. Не існує вини взагалі, це поняття конкретне, вона стосується ставлення особи до суспільно — небезпечного діяння та його наслідків, існує лише у формі умислу чи необережності. Це означає, що особа може бути невинною щодо одного злочину і, водночас, мати вину щодо іншого кримінального посягання.

Врахування вини під час кримінально — правової кваліфікації полягає в такому, що:

1 — якщо кримінально — правова норма передбачає наявність певної форми вини, то посягання може кваліфікуватися за статтею КК, що виражає цю норму, лише за наявності «потрібної» форми вини, а у певних випадках і відповідного умислу;

2 — відсутність форми вини, необхідної для певного злочину, не виключаючи того, що скоєне повинно кваліфікуватися за статтею, яка передбачає іншу форму вини;

3 — діянні вчинене без вини, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Тому вина є поняття оціночним. Оцінка вини залежить від особи, яка представляє правосуддя і яка бере участь в оцінці доказів по конкретній кримінальній справі.

Отже, кожна з категорій, що характеризують поняття вини, має важливе кримінально — правове значення та відіграє провідну роль у визначенні кваліфікації злочину, диференціації кримінальної відповідальності та призначенні покарання.

Сутність вини відображає тяжкість вини особи, що вчинила злочин, перед суспільством

Форма вини відмежовує злочинну поведінку від незлочинної, відіграє головну роль при індивідуалізації покарання та диференціації кримінальної відповідальності, визначає кваліфікацію злочину.

Вид вини класифікує форми вини, що безпосередньо впливає на кваліфікацію злочину.

Зміст вини відображає психічне ставлення особи до настання суспільно небезпечних наслідків діяння.

Ступінь вини здійснює вплив на призначення виду і розміру покарання, а також на розмір матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню у справах, пов’язаних із спричиненням майнової шкоди.

Обсяг вини встановлює конкретні межі вини у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні.

2. Зміст умислу, його види

Суспільно — небезпечні діяння, вчинюються умисно, становлять абсолютну більшість (понад 80%) складів злочинів серед передбачених нормами Особливої частини Кримінального кодексу. Як свідчать численні дослідження, у реальному житті питома вага умисно вчинених злочинів складає 90−92% від загальної кількості вчинених злочинів. Це зумовлює особливу увагу до умисних злочинів в процесі досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 8 від 26. 06. 92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» націлив суди на необхідність ретельного дослідження суб'єктивної сторони складу злочину (наявність умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу саме у зв’язку з їх професійною діяльністю) при здійсненні кваліфікації дій винного.

Для розуміння умислу необхідно з’ясувати його зміст, який характеризується відображенням у психіці винного об'єктивних характеристик учиненого діяння та його наслідків.

При умислі інтелектуальна сфера визначається усвідомленням всіх фактичних та соціальних обставин, які так чи інакше характеризують суспільно небезпечні діяння та його наслідки.

З точки зору обсягу усвідомлення соціальних обставин слід зазначити, що вони насамперед, належать до розуміння основної матеріальної ознаки злочину — суспільної небезпеки.

Як відомо, суспільна небезпека діянні полягає у його здатності спричинити шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, благам та інтересам. Тому людина повинна усвідомлювати характеристики складу злочину на загальному рівні.

Приміром, обсягом свідомості не повинно обов’язково охоплюватись характеристики родового і безпосереднього об'єктів злочину. Однак винний повинен усвідомлювати загальні ознака безпосереднього об'єкта, без чого неможливе ставлення у вину та відповідна кваліфікація діяння. Так, при вимаганні із застосуванням насильства до потерпілого суб'єкт повинен усвідомлювати, що об'єктом злочинного посягання є життя та здоров’я особи. При цьому він не повинен розуміти, що вчинене ним діяння охоплюється ознаками відповідної статті (ст. 189) КК, яка передбачає посягання на здоров’я особи. Обсягом свідомості повинні охоплюватись всі фактичні характеристики об'єктивної сторони складу злочину — діянні, наслідки, причинний зв’язок (останні дві стосується злочинів з матеріальними складами злочинів), а також інші властивості злочину (час, місце, спосіб, обстановку, знаряддя, засоби вчинення злочину. Скажімо при вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, передбаченого ст. 115 ч.2 п. 5 КК), винний повинен усвідомлювати, що він діє загально небезпечним способом.

Що стосується питання про усвідомлення характеристик суб'єкта злочину, то воно охоплює розуміння можливості притягнення до кримінальної відповідальності - досягнення певного виду або наявності відповідних характеристик спеціального суб'єкта злочину, які дають підстави притягнути до кримінальної відповідальності за конкретне діяння. Складніша справа з усвідомленням характеристик суб'єктивної сторони складу злочину. Особа, здійснюючи умисний злочин діє цілеспрямовано і відповідно ставиться до настання суспільно небезпечних наслідків. Однак при цьому відсутнє спеціальне розуміння характеру поведінки, оскільки це перебуває у сфері мотивів та інтересів і більше проявляється на рівні підсвідомості. Отже, умисний злочин — діяння, вчинене особою, яка усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбачала суспільно небезпечні наслідки і бажала їх, або хоча і не бажала, але свідомо допускала.

Кримінальний закон визначає поділ умислу на прямий і непрямий (ст. 24 Кримінального кодексу). Важливу кримінальну правову роль такий поділ відіграє при кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, а також, зокрема для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину.

З таким поділом погоджувалися ще науковці Російської імперії другої половини ХІХ-ХХ ст. і тому також поділяли умисел на два види — прямий (злочинець мав на меті наслідок діяння) та непрямий (злочинець не мав чіткої уяви про наслідок діяння). Останній мав такі відтінки: а) злочинець передбачав можливість декількох шкідливих наслідків свого діяння; б) коли злочинець зовсім не бажав шкідливих наслідків діяння, але передбачав, що вони мають обов’язково настати; в) коли злочинець не бажав шкідливих наслідків, але передбачав, що вони можуть настати і, незважаючи на це, вчиняв діяння

Наука кримінального права виділяє ознаки умислу, як форми вини. Як було сказано в першому розділі, форма вини — це співвідношення вольового та інтелектуального елементів і різна їх комбінація утворює форми і види вини. Отже, умисел характеризують інтелектуальна та вольова ознаки, і вони ж дозволять виділити прямий та непрямий умисли.

Отже, розглянемо елементи умисних злочинів

Інтелектуальна ознака — усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки (дії чи бездіяльності) та передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Дане визначення є спільним як для прямого так і непрямого умислу, хоча на теоретичному рівні деякі вчені визнають наявність розбіжностей. Приміром, прийнято вважати, що при прямому умислі особою усвідомлюється протиправний, суспільно небезпечний характер власного діяння та передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. В обмежених випадках, на думку деяких вчених, інтелектуальна ознака може бути охарактеризована як усвідомлення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Але такий підхід суперечить законодавчому визначенню поняття прямого умислу.

Вольова ознака — бажання чи свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків поведінки. Саме за цією ознакою проводиться розподіл умислу на прямий та непрямий. Бажання, як вольовий момент умислу, є тоді, коли злочинні наслідки є метою злочинної діяльності суб'єкта. Тому злочин з прямим умислом вчинюється тоді, коли злочинні наслідки є метою його діяння. Коли ж винна особа прагне досягти іншої мети, допускаючи і настання побічних наслідків, то такий злочин треба визнавати як вчинений із побічним умислом щодо цих побічних наслідків. З прямим умислом злочин вчинюється тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду у сфері об'єкта посягання, тобто у сфері тих суспільних відносин, які охороняються законом від цього посягання. В усіх інших випадках злочин вчинюється з побічним умислом.

Ці теоретичні положення мають важливе практичне значення, тому що при дотриманні їх у практичній діяльності може сприяти правильному встановленню виду і форми вини у вчиненому особою злочині і забезпеченню законного ставлення у вину особі. На цьому ґрунті можна убуде уникнути помилок у ставлення особі у вину того, що вона вчинила, — навмисного злочину, при вчиненні необережного замаху, при вчиненні закінченого злочину. Забезпечити суб'єктивне обвинувачення певного, конкретного діяння, яке особа вчинила, — це важливе практичне завдання. Чітко визначене суб'єктивне обвинувачення згідно із законом може бути забезпечене лише на ґрунті повного і методично точного аналізу всіх ознак суб'єктивної сторони злочину. Розглянемо детально види умислу.

Прямий умисел (dolus directus) — має місце, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки та бажала їх.

Формула прямого умислу — «усвідомлює передбачає, бажає»

Інтелектуальний елемент складається з усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння (дії чи бездіяльності) і передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Усвідомлення особою суспільної небезпечності діяння означає, що вона:

— усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння якої спрямовує зусилля;

— усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди;

— усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (предмет, стан потерпілого, місце, час, співучасників);

— усвідомлює заборонність цього діяння кримінальним законом (не конкретну дію, а взагалі);

— усвідомлює свій обов’язок діяти, відвернути настання суспільно небезпечної шкоди, якщо злочин чиниться бездіяльністю особи.

Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності означає:

— мати уявлення про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків;

— уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, — настання смерті потерпілого, знищення майна, заподіяння тілесних ушкоджень і так далі;

— передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю та наслідками).

Особливе практичне значення має передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків, яке полягає в тому, що у випадку встановлено і доведено передбачення особою їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Необережність при цьому виключається, оскільки вся вольова сфера при цьому відноситься до умислу. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслідків. З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у потерпілого віч-на-віч, як і той, хто з такою ж метою стріляв у потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому випадку заподіяння смерті потерпілому не було обов’язковим.

І на кінець вольова ознака прямого умислу — бажання настання наслідків (спрямованість, прагнення до мети), які винний передбачає та намагається досягти своїм діянням. Згідно закону, межа між прями та непрямим умислом полягає у вольовій сфері, саме між бажанням (прямий умисел) та допущенням, небажанням (непрямий умисел) настання суспільно небезпечних наслідків. Зрозуміло, що вольова сфера психічної діяльності не обмежується бажанням та небажанням, це два полюси. Між якими велике поле інших відтінків — байдужість, необхідність, обов’язок та інші елементи психічного прояву волі людини. Але відповідно до закону вольовий момент прямого умислу складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до вольового моменту непрямого умислу. Бажання як вольовий момент прямого умислу є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості відрізнити героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця.

Розглянемо дві справи. В першій троє побили потерпілого: наносили удари в голову, інші частини тіла, били головою об борт автомобіля і в наслідок нанесених йому ушкоджень потерпілий помер. При розслідуванні справи і в судовому засіданні з’ясувалось, що винні при нанесенні побоїв не мали за мету убивство потерпілого, після нанесення тілесних ушкоджень вони повезли його до медсестри, яка зробила потерпілому укол, відвезли його до матері. Обласний суд у своїй постанові зазначила, що сам по собі факт нанесення побоїв не свідчить, що винні мали умисел на вбивство, а їх дії після нанесення тілесних ушкоджень свідчать про те, що вбивство було необережним Див. постанова Президії Хмельницького обласного суду від 10 квітня 1992 р. в справі П., В. і К. Практика судів України в кримінальних справах. — К., 1993. — С. 94. В іншому випадку було встановлено і доведено, що винний намагався вбити потерпілу, наніс їй 17 ножових поранень у життєво важливі органи і, з його слів, не бажав смерті потерпілій, а байдуже ставився до наслідків Див. Ухвала Судової колегії Верховного суду від 5 грудня 1989 р. в справі Т. Практика судів України в кримінальних справах. — К., 1993. — С. 99−100. Отже, в першій справі суд оцінював психічне ставлення винних не до злочину, а до дій після його вчинення, у другій, зрозуміло, що винний бажав смерті потерпілої - яку ж мету можна переслідувати, наносячи 17 ударів в життєво важливі органи — психічні процеси викриваються лише діями особи, по діях оцінюють наміри, думки.

Так, М. з метою залишити за собою квартиру батьків і отримати спадщину підмовив свого знайомого Д. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації цього злочину М. розробив план здійснення вбивства, приготував і заховав у квартирі ніж та повідомив Д., де знаходяться гроші, якими той може заволодіти після вбивства. Д. після вбивства матері М. не став чекати повернення з роботи інших членів сім'ї заволодів грошима і втік. В даному випадку обоє діяли з прямим умислом — обидва усвідомлювали суспільну небезпечність своїх дій: С. — організацію вбивства, розробку плану реалізації злочину, підготовку ножа тощо; Д. — нанесення смертельних ударів в життєво важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і переслідують корисливу мету: М. — отримання спадщини і вирішення своєї житлової проблеми, а Д. — отримання певної винагороди. М. і Д. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умов, що намічений план буде реалізований і бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.

Непрямий (евентуальний — dolus indirectus) — діяння, вчинене особою, яка усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбачала суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала їх, але свідомо допускала.

Формула непрямого умислу — «усвідомлює, передбачає, допускає».

Інтелектуальний елемент непрямого умислу є ідентичним до інтелектуальної ознаки прямого умислу і складається з усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння (дії чи бездіяльності) і передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Як вже сказано вище, деякі автори обстоюють думку про наявність відмінностей між інтелектуальними ознаками прямого та непрямого умислу, але теоретичного обґрунтування дана позиція немає.

Вольовий елемент непрямого умислу багатий на ознаки. Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання. Закон відносить до вольової сфери непрямого умислу — байдужість, почуття обов’язку, небажання тощо. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї так би мовити побочні, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети.

Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання та і інших байдужих чи навіть небажаних наслідків. Наприклад, бажання із — за помсти спалити хату сусідові не можна інакше, як разом з тим заподіяти смерть літній людині, що прикута до ліжка в цій хаті. Винний дуже не бажає настання смерті хворій людині, але бажання спалити хату занадто сильне. І якщо такий злочин він вчинить, то смерть хворої людини буде заподіяна з побічним умислом. Мета, яку прагне досягти винний, заподіюючи побічну шкоду з побічним умислом, може бути злочинною, а може бути і правомірною, наприклад, юнак, купаючись, жартома вихопив у дівчини надувного човна і не звертав уваги на те, що дівчина кричала, кликала на допомогу, і, не вміючи плавати втопилась. У цьому випадку мета діяння — покататися на човні не є протизаконною, а спричинена смерть — побічний наслідок. Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому моменті умисел може бути тільки прямий. А при нейтральному (негативному) тільки побічним. Тому треба визнати. Що і в таких випадках, коли суб'єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає, або ставиться до них байдуже, він діє з побочним (непрямим) умислом. Там, де інтересом жертвують заради мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості діяння.

Вольовий елемент побічного умислу — допущення наслідків — означає:

— винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних чи легальних)

— осудні наслідки є побочні, супутні до головних, які утворюють мету;

— свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо, на «може бути», у яких розкривається нехтування чужими інтересами;

Розмежування умислу на прямий та евентуальний, як вже сказано раніше, має не тільки велике теоретичне значення, а й практичне. Чимало злочинів можуть вчинятись як з прямим, так і непрямим умислом і фактично вид умислу особливо не впливає на кримінальну відповідальність для таких злочинів. Водночас ряд злочинів може бути вчинено виключно з прямим умислом. Це має місце, коли як обов’язкова ознака суб'єктивної сторони складу злочину визначена мета, яка, зрозуміло, не може виділятись у злочинах з непрямим умислом. Наприклад, не можуть бути вчинені з опосередкованим умислом умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, вимагання, метою якого є передача чужого майна винному або третій особі.

Приклад евентуального умислу можна побачити на таких прикладах. Гр. О. і Н. в нетверезому стані на пероні біля електропоїздів чіплялися до громадян, ображали їх. На зауваження одного з пасажирів О. вдарив його в обличчя. Інші пасажири вступилися за потерпілого і приборкуючи хулігана, звалили його з ніг. Н. побачивши це, вихопив пістолет і вдарив ним по голові громадянина, який отримав О., а після цього тричі вистрелив. В результаті були вбиті два пасажири, які стояли в тамбурі вагон. В даному випадку Назаренко скоїв вбивство з непрямим умислом. Він, як видно, вів бездумну стрілянину навмання між електропоїздами під час посадки, розуміючи, що від стрілянини можуть бути небезпечні наслідки, навіть знаючи, що така стрілянина може потягнути не одні, а кілька жертв. Тому дії Н. треба кваліфікувати як навмисне убивство (з непрямим умислом), скоєне в обстановці, небезпечній для життя багатьох осіб.

Інший приклад. Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити побудований ним будинок. Під час чергової сварки запропонував всім вийти з будинку, а коли вони відмовилися, узяв відро бензину і вилив його в кухні. Бензин потрапив на металеву плиту, загорівся і полум’я охопило все приміщення кухні, де знаходилися люди. Мати і син Юрій померли в лікарні від опіків, а другий син і сам винний одержали опіки. Суд дійшов висновку, про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція вказала, що небажання смерті потерпілих не виключає умисної вини. Усі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Розливаючи біля груби, яка топилися бензин, Т. створив обстановку, що призвела до загибелі двох людей, свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення проявилось в байдужому ставленні до життя людей Т. скоїв злочин з непрямим умислом.

Отже, поділ умислу на прямий та непрямий закріплено на законодавчому рівні. Теорія кримінального права та судова практика також здійснює поділ умислу за характером його змісту, за умовами виникнення та формування.

1. За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки вчиненого ним діяння умисел буває:

а) визначений умисел (dolus determinantus) характеризується конкретною уявою особи про фактичні обставини діянні та його наслідки та наявністю у винного бажання досягти конкретного результату (одержати хабара, викрасти чуже майно). При цьому визначений умисел може бути простим (винний передбачає настання одного злочинного наслідку) або альтернативним (винний передбачає можливість настання двох або більше, але індивідуально визначених наслідків). Тобто, визначеність передовсім стосується уявлення відносно наслідків злочину, їх кількісних та якісних показників. Цей вид умислу дає можливість визначитись за наявності суб'єктивної помилки, при недоведеності злочину до кінця та в деяких інших випадках, коли вчинене діяння кваліфікується не за наслідками, які фактично настали. Наприклад дії винного, який вчиняє кишенькову крадіжку і не усвідомлює відкритого характеру своєї поведінки, повинні кваліфікуватись саме як крадіжка, незважаючи на те, що їх спостерігає третя особа.

б) невизначений умисел (dolus indeterminantus) характеризується відсутністю індивідуального визначеного уявлення про фактичні якості діяння та їх наслідки. При цьому виді умислу особа має узагальнене уявлення про ці характеристики, усвідомлює їх на рівні видових, її влаштовують будь — які з можливих наслідків. Цей вид умислу має місце, наприклад, у діях винного, який безсистемно наносить потерпілому удари (по голові у груди в живіт), намагаючись причинити шкоду, не визначаючи у своїй свідомості якісні та кількісні характеристики цієї шкоди. Відповідальність у таких випадках настає за шкоду, яка заподіяна.

2. альтернативний умисел (dolus alternativus) — подібний до альтернативного умислу, за якого суб'єкт передбачає можливість настання тих чи інших наслідків і рівною мірою бажає будь — якого з них (наприклад, суб'єкта при посяганні на життя та здоров’я особи можуть влаштовувати як смерть, так і тяжкі тілесні ушкодження, коли він діє з мотиву помсти); винна особа в такому випадку відповідатиме за той наслідок, який настав фактично.

3. Залежно від умов виникнення та формування умисел поділяється на раптовий та заздалегідь обміркований. Ще у кримінально праві Російської імперії дожовтневого періоду за цим критерієм виділялись три види умислу:

— афектований;

— раптовий і холоднокровно реалізований;

— заздалегідь обміркований і холоднокровний;

Деякі вчені схиляються до думки, що раптовий та афектований це одне і теж, інші розділяють ці поняття. Отже, розглянемо детально їх

а) заздалегідь обміркований умисел (dolus premeditatus) — характеризується тим, що намір вчинити злочин виникає у винного за більш — менш віддалений час від моменту до його реалізації. Як правило, при цьому виді умислу злочини характеризуються особливою підступністю, витонченістю, а значить і підвищеною суспільною небезпечністю. Ці злочини тягнуть за собою більш тяжкі наслідки і становлять більшу складність при їх розкритті та доведенні вини. Цей вид умислу свідчить про стійкість антисоціальної спрямованості особи, що дає підстави вважати осіб, які вчинили злочини з таким умислом, більш суспільно — небезпечним. Деякі країни світу передбачають підвищену кримінальну відповідальність за злочини, які вчинені із заздалегідь обміркованим умислом (ст. 221−3 КК Франції, де за вчинення передумисного вбивства передбачено можливість довічного ув’язнення).

б) раптовий умисел (простий) — має місце в тих випадках, коли між моментом його виникнення та моментом реалізації немає часового розриву, він реалізується практично одразу після виникнення. Як свідчить практика, більшість умисних злочинів належать саме до цієї групи.

в) афектований умисел — різновид раптового умислу. Його виникнення зумовлюється сильним душевним хвилюванням, яке викликано неправомірними діями потерпілого. Стан афекту визначає судова психолого — психіатрична експертиза. Його наявність при вчиненні злочину розглядається як пом’якшуюча обставина (ст. 66 ч.1 п. 7 КК), або утворює привілейований склад злочину (ст. ст. 116,123 КК). Слід зазначити, що чинне законодавство, на жаль, пов’язує умови кримінальної відповідальності лише із станом афекту, тоді я інші види умислу з кола тих, що виділяються залежно від умов виникнення та формування нормативно не враховані. Незважаючи на це суди при призначенні покарання, звертають увагу на момент виникнення умислу і диференціюють його за цією складовою.

Види умислу розрізняються за різноманітними підставами, що має кваліфікуюче значення:

— при альтернативному умислі кваліфікація проводиться за нормою, яка передбачає злочин, який був фактично вчинений;

— при неконкретизованому умислі скоєне кваліфікується за кримінально — правовою нормою, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене посягання (виходячи з розміру заподіяної шкоди, заподіяної певним злочином);

— при прямому умислі відповідальність настає не лише за фактично заподіяну шкоду, а й за «бажану» — на заподіяння якої був спрямований умисел винного; якщо фактично шкода не заподіяна. То за наявності прямого умислу скоєне кваліфікується як готування чи замах на той злочин, що його бажав вчинити винний; при непрямому умислі відповідальність настає лише за фактично заподіяну шкоду, тобто, скоєне кваліфікується за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин.

Проблема визначення умислу в злочинах з формальним складом.

Питання про зміст і види умислу в злочинах з формальним складами, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільно небезпечних наслідків, є дискусійним в теорії кримінального права і тому потребує однозначного вирішення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом. Цей висновок підтверджує думку про те, що форма і вид вини визначаються ставленням суб'єкта лише до тих ознак, які перебувають у межах складу злочину. У злочинах з формальними складами психічне ставлення (як інтелектуальний, так і вольовий елемент умислу), слід визнати щодо самої дії (бездіяльності) — головного елемента, в якому концентрується суспільна небезпечність, а не щодо наслідків, які перебувають за межами складу злочину. Підставою для дискусії щодо існування матеріальних та формальних складів злочину було законодавче формулювання форм і видів вини. Це стосується як Кримінального Кодексу України 1960 р., так і чинного. Дане формулювання при буквальному його розумінні спрямовано лише на матеріальні склади, оскільки стосовно всіх видів вини закон передбачає ставлення винуватого до суспільно небезпечних наслідків. Але із законодавчої конструкції значної кількості конкретних складів, передбачених нормами Особливої частини КК, виходить, що вони є формальними, оскільки в їх об'єктивну сторону законодавець не включив к обов’язковий елемент настання суспільно небезпечних наслідків. У зв’язку з цим теорія кримінального права і судова та слідча практика вимушені штучно скорочувати законодавчу форму вини в злочинах з формальним складом. Очевидна колізія між законодавчою формулою вини і теорією та практикою визначення її змісту у формальних складах. На думку Р.В. Вереші, доцільно було б змінити законодавчі формули вини (можна сформулювати їх окремо щодо матеріальних та формальних складів). Однак чинний Кримінальний кодекс залишається на попередніх позиціях.

Виходячи з того, що припущення характеризує інтелектуальну сферу психологічної діяльності (інтелектуальний елемент умислу) й свідома дія може бути лише бажаною, але не припущеною, умисел у злочинах з формальним складами побічним бути не може. Вирішальне значення для встановлення виду умислу повинен мати вольовий елемент — бажання чи небажання настання суспільно небезпечних наслідків, а вказівка щодо їх допущення має відігравати уточнюючу роль.

Як пропонує В. С. Картавцев, для всебічного безпомилкового встановлення ознак суб'єктивної сторони на практиці доцільно сформулювати в законі зміст вини з урахуванням специфіки злочинів не тільки з матеріальним, а й з формальним складами.

Відсутність у ст. 24 КК вказівки на вольовий момент умислу при вчиненні злочинів з формальними складами призвела до виникнення різних точок зору на можливість скоєння таких злочинів з непрямим умислом. Так, одна група вчених дотримується погляду, що предметом бажання в таких злочинах має виступати дія чи (бездіяльність), і тому вони не можуть бути скоєні з непрямим умислом. Друга група вважає, що у злочинах з формальним складами вольовий елемент необхідно з’ясовувати щодо наслідків, а тому допускається можливість їх скоєння з непрямим умислом. Іншою причиною існуючих розбіжностей є неоднозначне трактування поняття «суспільно небезпечні наслідки».

Конструюючи склади злочинів, момент закінчення злочину законодавець пов’язує в одних випадках з настанням конкретної шкоди, в інших випадках з настанням конкретної шкоди, в інших — з реальною можливістю їх настання, в третіх лише із вчиненням із вчиненням самого діяння. Визнаючи передбачення і бажання необхідною умовою поставлення людині за провину конкретного злочину, суд зобов’язаний інкримінувати передбачення й бажання всіх тих обставин і ознак, вз яких складається злочин, тобто ставити за провину передбачення й бажання наслідків необхідно і можливо тільки в тих випадках, коли вони з ознакою складу злочину. Інакше кажучи, при визначенні змісту в психічне ставлення особи до наслідків злочину необхідно лише, коли вчинено злочин «з матеріальним складом».

3. Вина у формі необережності

Хоча злочини, вчинені з необережності, становлять лише 8−10% загальної кількості злочинів, увага до них з боку науковців останнім часом суттєво зросла. І це зрозуміло. Незважаючи на суттєво нижчий рівень суспільної небезпечності осіб, які вчиняють ці делікти, рівень суспільної небезпеки наслідків часто набагато перевищує той, яким характеризуються умисні злочини. Прикладами можуть бути трагедія Чорнобиля, загибель пароплава «Адмірал Нахімов», які трапились внаслідок злочинної поведінки відповідальних осіб, що характеризувалась саме необережною формою вини. Якщо ж зіставити загальні показник шкоди, що заподіюється від умисних злочинів, то, за висновками В.Є. Квашиса вони є порівнянними.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой