Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка

Кафедра історії та археології України

Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов`янського населення Київської Русі

Магістерська робота

студентки 61 групи

Лузан Ольги Юріївни

Науковий керівник:

професор Леп`явко С.А.

Чернігів

2005 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

1.1 Джерела

1.2 Історіографія

РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ

2.1 Зародження світоглядних уявлень та релігійних вірувань

2.2 Уявлення про простір

2.3 Уявлення про час

РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ

4.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій

4.2 Головні боги слов`янського пантеону

4.3 Святилища та обряди слов`ян

4.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

МЕТОДИЧНИЙ ДОДАТОК

ІЛЮСТРАЦІЇ

ВСТУП

Актуальність теми. Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов`янського населення Київської Русі детермінували сприйняття людиною тієї доби світу, а відтак — і її поведінку у ньому. Вони, таким чином, зумовлювали як особливості повсякденного життя населення Київської Русі, так і особливості соціально-політичного розвитку країни, її зовнішньої політики. Тому зрозуміти мотивацію дій києворусичей, а через неї і логіку розвитку історії Київської Русі ми можемо, лише взявши до уваги цей комплекс вірувань та уявлень.

До того ж, після хрещення Русі у 988 дохристиянські вірування не зникли, а трансформувалися в елементи народної культури і лягли в основу її формування. Таким чином, українська народна культура від самого початку формувалася не лише під впливом християнства, а й під впливом дохристиянських вірувань, що почасти ховалися під офіційною християнською релігійною обрядовістю. Ментальність українського народу протягом сторіч лишалася багато в чому не лише християнською, а й дохристиянською, і переконливі докази на користь цього ми можемо знайти у предметах усної народної творчості та декоративно-прикладного мистецтва.

Тому актуальність даної теми обумовлена потребою врахування при вивченні історії України як періоду Київської Русі, так і подальших періодів, комплексів вірувань та світоглядних уявлень, що збереглися у ментальності українського народу із дохристиянських часів та впливали на весь його історичний розвиток.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні та реконструкції дохристиянських вірувань та релігійних уявлень слов`янського населення Київської Русі.

Для досягнення окресленої мети слід вирішити такі завдання:

­ з`ясувати стан розробки обраної проблеми у науковій літературі;

­ визначити ступінь репрезентативності джерельної бази для здійснення дослідження;

­ дослідити комплекс світоглядних уявлень та релігійних вірувань слов`янського населення Київської Русі;

­ окреслити перспективи подальшого використання інформації про дохристиянські вірування у дослідженнях з історії України.

Об`єктом дослідження виступають культурне та релігійне житя слов`янського населення Київської Русі.

Предметом дослідження є дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов`янського населення Київської Русі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють VIII-X сторіччя. 988 року на Русі було офіційно запроваджено християнство, і це зумовлює вибір верхньої хронологічної межі.

Територіальні межі дослідження визначаються кордонами Київської Русі у цей часовий період.

Структура роботи визначена специфікою поставленої мети та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що розподіляються на підрозділи, висновків, списку використаної літератури (104 позиції), методичного додатку та альбому ілюстрацій. Обсяг рукопису становить 93 сторінки (з них 75 сторінок основного тексту).

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

1.1 Джерела

Відтворити релігійні та світоглядні уявлення населення Київської Русі навіть в загальних рисах зараз досить складно. Причиною цього є «практично повна відсутність свідчень про дохристиянські релігійні системи та божества». Дослідник історії релігії М. М. Никольський писав: «випадкові замітки літописців, які ще і пройшли через призму візантійського православ’я, декілька пікантних анекдотів про пригоди бісів в Патериці (Києво-Печерський патерик, XIII ст.), викриття поганства у церковних проповідях, дві-три розповіді арабських мандрівників про погребальні обряди слов’ян та поетичні фігури у „Слові о полку Ігореві“ — ось майже все, що можна зібрати із письмових джерел тієї далекої епохи».

Ті ж джерела, що дійшли до нас, можна умовно розподілити на письмові, етнографічно-фольклорні та археологічні.

Широкий спектр археологічних досліджень слов’янських і праслов’янських пам’яток надав у розпорядження дослідників велику кількість археологічних знахідок. Серед них є речі, котрі так чи інакше відображають ідеологічні уявлення давніх слов’ян.

До числа найбільш помітних археологічних споруд, що пов’язані з язичницьким культом, можна віднести святилища — місця молінь та жертвоприношень богам. Слід зазначити, що до недавнього часу серед вчених панувала думка про те, що слов’яни-язичники не будували культових споруд, а виконували обряди на повітрі «під овіном, у рощах чи біля води».

Однак писемні джерела повідомляють про існування у слов’ян храмів. Так, руські літописи згадують «храми ідольські», «капища», «требища».

В останні десятиріччя археологічні дослідження не тільки підтвердили існування у слов’ян спеціальних місць моління, а й в деякій мірі відтворили їх вигляд. Мова йде про дослідження Б. О. Тимощука на Буковині, І.П. Русановой на Житомирщині, М.О. Тиханової та Д. М. Козака на Верхнім Дністрі та Західній Волині.

На території Білорусі донині виявлено близько дванадцяти зразків монументальної скульптури, які реально пов’язані зі світом язичницької культури. Широкі археологічні дослідження давньоруських селищ, які розвинулись в останні два десятиріччя на Чернігівщині (дослідники Є. Веремейчик, В. Коваленко, О. Моця, Ю. Ситий, О. Шекун та ін.) так само надають матеріал, який пов’язаний з язичницькою культурою, а саме культові речі.

Розгляд відомих зараз місць ритуальних дій слов’ян дозволяє розподілити їх, виходячи із соціальної важливості, на дві групи. Першу складають сакральні місця невеликого масштабу — святилища общинного використання. Вони розташовувались на окраїні або у центрі селища і були призначені для сакральних дій однієї або декількох родинних общин. Другу групу складають городища — святилища IX-Xст. (Ржавніци, Родень, Горбовськ, Збруч). Їх характерним рисами є виключне розташування на місцевості, один чи два ряди валів із спеціальними майданчиками для багаття, глибокі рви та ідол у центрі майдану. Такі святилища виникли в результаті тривалої еволюції у міфологічних уявленнях слов’ян, ставши вищим етапом розвитку язичницьких вірувань.

Слов’яни, без сумніву, поклонялися і вогню, який пов’язувався із сонцем та блискавкою, що дають тепло та дощ — воду. З матеріалів погребальних обрядів відомо, що слов’яни вважали вогонь таким, що має очищувальну силу.

Ще одним важливим археологічним джерелом у вивченні міфології слов’ян є ідоли. Вивчення ідолів ускладнюється тим, що вони робилися в основному із дерева (про це свідчать і письмові джерела), і тому в більшості своїй не змогли зберегтися до нашого часу. Нам відомі головним чином кам`яні зображення. Найбільш знаменитим з них є Збруцький ідол, виявлений у річці Збруч, біля м. Гусятина Тернопільської області, у 1848р. Цей ідол унікальний тим, що представляє не зображення окремого божества, а дає цілу космологічну систему, яка, відповідно, чітко склалася у слов`ян до початку IX ст.

Важливим джерелом для вивчення язичницьких вірувань є різні речі, малюнки на них та на кераміці, які відносяться до язичницького культу. Майже в кожному дослідженому пам’ятнику I тис. н.е. на поселеннях та могильниках зустрічаються багаточисельні прикраси, які ясно передають язичницьку символіку та міфологію. Найбільш цікавими є амулети, бо вони відносяться до предметів заклинальної магії. Оберегами могли бути речі із металу, кості, каменя, глини. Найбільш поширені серед них різні підвіски з отворами або вушками. Багатий та різнобарвний матеріал для вивчення уявлень давніх слов’ян про оточуючий світ дають також зображення на кераміці та господарчих речах.

Аналіз археологічних джерел дозволяє зробити загальний висновок про те, що давні слов’яни мали розвинуту міфологію та організовані форми культу як вираз їхньої міфологічної уяви.

Вивчаючи письмові джерела, ми перш за все звертаємося до світських текстів Давньої Русі. Пошук у них «язичницького» — це пошук знаків-символів традиційної слов’янської культури у космологічних концепціях нової держави, що відображені в цих текстах. Найбільшою складністю при вирішенні цього завдання є невизначеність змісту та обсягу предмета — світогляду давніх слов’ян. Майже не збереглись тексти слов’янської міфології, і це примушує дослідників, головним чином, лінгвістів-структуралістів, реконструювати їх на основі вторинних ознак.

Найбільш достовірними пам’ятками, що повідомляють про східнослов'янських богів, є договори Русі з Візантією. Декілька разів руські князі нападали на візантійські володіння, і в 907, 945 та 971р.р. константинопольські імператори вкладали з князями, спочатку Олегом, потім Ігорем і, нарешті, Святославом, мирні акти, тексти яких у візантійських джерелах не знайдені, але вписані в наш літопис, коли на початку XIIст. стараннями ігумена Сильвестра «Початковий свод» був перероблений у «Повість минулих літ». Тексти цих договорів повідомляють про вимовлені з обох сторін клятви, які складають важливе джерело свідчень про богів тогочасних слов`ян. У «Повісті минулих літ» читаємо: «Царь же Леон с Олександром мир створиста с Ольгом, имъшеся по дань и роте заходивше межи собою, целовавше сами крест, а Ольга водиша и мужии его на роту; по русскому закону, кляшася оружьемъ своим и Перуном богом своим и Волосом, скотьим богом, и оутвердиша мир.».

Відомості про язичницьку релігійну реформу Володимира знаходимо у «Найдавнішому своді» Київського літопису, який виник, за визначенням А. А. Шахматова, близько 1039р. Там повідомляється, що Володимир після смерті Ярополка почав князювати в Києві один, і першою його справою було створення цілого пантеону богів. Їх імен «Найдавніший свод» не називав. Проте, вже «Початковий свод», тобто третя редакція Київського літопису, яка була складена близько 1095 року, містить імена богів, яким, за літописом, Володимир побудував капище. Таким чином, зрештою маємо у літопису такий текст: «И нача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры на хълму въне двора теремного — Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь — и творише портебу кумиром с людьми своими».

Ми вже знаємо, що приблизно в той самий час і в інших творах давньоруської письмменності з’являються схожі вставки, які теж називають богів Володимира.

Джерела виключної цінності являють собою також розповіді ранньосередньовічних християнських противників язичництва. Відомо, що в землі балтійських слов’ян їхали місіонери з Німеччини, Італії, Франції та інших країн Заходу, щоб навернути їх у християнство. «Розповіді католицьких місіонерів про слов’янські язичницькі культи і обряди пише Б. О. Рибаков, — були свого роду звітністю перед римською курією про успіхи їх апостольської діяльності». У цих звітах місіонери описували несамовиті, розгульні язичницькі свята та ігрища, криваві жертвоприношення, протиставляючи їм сумирну поведінку навернених у християнство вчорашніх «поган». На жаль, навіть подібних тенденційних джерел не існує щодо східнослов'янського язичництва, вони є лише щодо язичництва слов`ян балтійських.

Християнські полемісти XIIст. не знали та, напевно, і не бажали знати суті язичницьких релігійних уявлень, звертаючи увагу лише на їх зовнішні прояви. У творах богословів давньоруського часу можна прочитати, що «погани» молились в «рощении» (гаях), «древе», під овином вогневі - Сворожичу, біля колодязів, рік, гір, джерел. На думку середньовічних богословів, всі ці моління переважно зводилися до принесення жертв курами, короваями, цілими трапезами, тощо.

Давньоруські критики майже не описували язичницької обрядовості. Вони лише нещадно таврували «поганські» вірування, не вдаючись у подробиці, що й без того були надто добре відомі їхній тодішній аудиторії, значна частина якої продовжувала потайки («отай») сповідувати язичництво. Крім того, в освіченому середовищі нещодавно наверненої в християнство Русі вважалось непристойним говорити про «поганство», називати на ім'я його богів. У відновленому О. О. Шахматовим найдавнішому зведенні 1039 року зовсім відсутні назви «кумирів», а під 986 роком у цьому джерелі прямо говориться, що про язичництво «нельзе казати срама ради». Тому у полемічних творах давньоруських богословів XII і пізніших століть проглядають лише окремі риси прадідівських вірувань. Та й вони являють собою неабияку цінність.

Коло творів давньоруського письменства з проблем язичницьких вірувань вже багато років залишається незмінним.

Характеризуючи етнографічні джерела, слід зазначити, що вони у поєднанні з археологічними та письмовими є головним визначним матеріалом для вивчення дохристиянських вірувань. Цінність етнографічних даних зменшується з їх наближенням до сучасності, і, відповідно, втратою ними архаїчних рис. Записи, зроблені у дореформеній Росії (до 1861р.), утримують найбільш архаїчні форми, які в подальшому забуваються та зникають. Врешті, етнографічні матеріали — це скарбниця багатовікової народної мудрості, архів історії пізнання людством світу та природних явищ. Трохи детальніше розглянемо етнографічні джерела та можливості роботи з ними.

За етнографічними матеріалами XIX-XX століть ми знаємо багато пережитків, котрі йдуть з глибини не тільки століть, а й тисячоліть. У цьому випадку джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань можуть виступати дитячі ігри, в які перероджувалась архаїчна обрядовість, казки, які зберегли фрагменти давньої міфології та епосу, обряди, хороводи, пісні, заговори та заклинання.

Важливим джерелом є народні билини, які складалися у X-XIIIст. В них майже непомітний християнський елемент, тексти пройняті дохристиянською поетикою.

Своєрідним, але погано вивченим джерелом язичницької старовини є багаточисельні назви урочищ: «Свята гора», «Лиса гора», «Святе озеро», «Свята роща», «Перинь», «Волосово» тощо.

У вивченні дохристиянських уявлень та вірувань прийнятним для застосування є метод екстраполяції, тобто поширення на період Київської Русі тих вірувань та форм культу, які задокументовані для більш раннього та більш пізнього часу. Майже все багатство східнослов'янського фольклору, записаного в XIXст., ми можемо зпроецирувати в I тис. н.е., і таким чином наблизити наші уявлення про ту епоху до її реальної різноманітності та різнобарвності, компенсувавши недостатність писемних та археологічних джерел.

1.2 Історіографія

Прийняття християнства в культурній та політичній традиціях незмінно розглядалося як найважливіший зворотній пункт у історії Київської Русі, при чому наголос дуже довгий час неодмінно робився на позитивних наслідках цього кроку та його необхідності для всього подальшого прогресу земель, що входили до складу Київської Русі. Одна з центральних проблем — співвідношення язичництва та християнства — до середини XIXст. взагалі була «недоторканною», бо церква не дозволяла розглядати їх в одній площині як потенціально рівні світоглядні парадигми. Дев’ять століть трактування питання про хрещення Русі, про християнізацію та взаємовідношення старої й нової релігій знаходилось під неослабним контролем церкви. Зміцнюючи та прославляючи себе, вона намагалася принизити, очорнити дохристиянські вірування й культуру, побут, соціально-політичну структуру. Язичництво представлялося в дусі повчань перших християнських проповідників.

Увага до язичництва різко зросла у XIX ст. у зв’язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів`їв, запис народних звичаїв. З’ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри більше язичником, аніж християнином.

Якщо православне академічне богослов’я в основному обмежувалося сакралізацією введення християнства на Русі, то в православній релігійно-філософській літературі ця подія розглядалася як перехідний рубіж між варварством та цивілізацією. Так, О. С. Хомяков у «Записках про всесвітню історію» стверджував, що у східних слов’ян до християнства не було ніякої культури. Семена нової релігії, за його думкою, потрапивши на родючий ґрунт варварства й дикунства, і тому не зустрівши опір з боку попередньої культурної традиції, проросли у вільному дусі нової, невідомої до цього східним слов’янам культури.

Таке становище викликало спроби багатьох послідовників та прибічників О. С. Хомякова намагатися відповісти йому своїм власним трактуванням. М.О. Бердяєв звернув увагу на те, що багато рис слов`янського буття, від яких були в захваті слов’янофіли і з яким вони так багато зв’язували, повинні були віднесені на рахунок язичництва, а не християнства. Більш того, на думку М. Бердяєва, у О. С. Хомякова взагалі відсутня ідея релігійно-церковного розвитку, що вже само по собі виключає перспективний підхід до оцінки релігійно-суспільних рухів.

Погоджуючись з пануючими у православній літературі та історіографії уявленнями про те, що «історія россійської культури починається з хрещення Русі», і що «язичницький час залишається поза історією», ряд богословів та філософів відзначали незаперечну наявність в руській культурі язичницького минулого, сліди якого можна побачити у побуті, народній пам’яті, національному характері.

Язичницькі традиції, за думкою відомого православного богослова протоієрея Г. В. Флоровського, довгий час зберігалися у так званій «нічній культурі», тобто у народній культурі, де місцеві язичницькі традиції перетиналися з мотивами давньої міфології та християнського світосприйняття.

Наскільки важко було навіть і в другій половині XIXст. займатись вивченням дохристиянських вірувань та вносити їх у поле науки, показує доля одного з видатних діячів руської культурі XIXст. — О. М. Афанасьева. Автор збірки «Россійських народних казок», «Народних россійських легенд», «Россійських завітних казок» та тритомної монументальної праці «Поетичний погляд слов’ян на природу» був звільнений за свою діяльність у 1862 році з Головного архіву закордонних справ із забороною в подальшому бути на державній службі. Історична цінність праці О.М. Афанасьєва в тому, що він зміг показати особливості слов’яно-руського язичництва: культ природи, ієрархію божеств, пояснив семантику імен богів та міфічних істот. Продовженням його досліджень була праця «Древо життя». Вчений вважав культ обожнювання природи головним у язичництві давніх слов’ян.

Слід відзначити, що великий внесок в дослідження дохристиянських вірувань та світоглядних уявлень зробили історичні розвідки в області давньоруського літописання. Початкову добу руського літописання не слід зв’язувати лише з християнством. Як матеріальний доказ цього факту Б. О. Рибаков представляє «писала» — стилі для письма з язичницькими сюжетами X-XIст. До того ж, у літописній творчості, що спиралася на усні розповіді та епічні сказання, є вельми визначний «струмок» дохристиянської поетики, уявлень, яскравим прикладом якого можна вважати відому розповідь про смерть князя Олега. Крім загальновідомого варіанту «Повісті временних літ», розповідь про смерть Олега дійшла до нас в складі Устюжського літописного своду, який М. М. Тихомиров вважає джерелом, що має багато саме початкових форм Xст. «И абие изыде из главы его ис коневи, из сухие кости змий и уязви Олга в ногу по словеси волхвов его… и оттоле же разболевся и умер». Існує багато варіантів розповіді про смерть Олега. А.І. Лященко провів цілий ряд скандинавсько-ісландських аналогій літописній легенді про смерть Олега. Сказання про виконання жрецького пророкування, очевидно, слід вважати твором місцевих жерців: київських (Устюжський варіант) та новгородсько-ладожських (основа Нестерова варіанту з кудесником).

Літописання Xст. явно розпадається на світське та церковне. Д.С. Ліхачов вважав, що «розповідь про початок християнства на Русі більш давня, ніж причеплена до неї усна творчість». Про це пишуть і інші історики. Розвиваючи думку О. О. Шахматова, О. Г. Кузьмин чітко визначив наявність у літописанні Xст. світських та клерикальних мотивів.

Відома нам за літописами і життєдіяльнисть княгині Ольги-язичниці. Подібні літописи були при Святославі, хоча записи були зроблені не волхвом, а дружинником з безпосереднього оточення Святослава. Язичницький характер літопису зрозумілий через повну відсутність моралізуючих церковних суджень і умовчання про християнське поховання Ольги (інформацію про це надано тільки у вставці).

В цілому із літописів можна почерпнути деякі цікаві дані щодо вірувань давніх русичей та прослідкувати збереження їх пережитків вже після прийняття християнства у 988р.

Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до матеріалу. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, в яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.

Дослідження Є.В. Анічкова ніби завершують та підсумовують літописні пошуки дореволюційних авторів в області язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, які стосувалися слов’яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різномовлення щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. Так, ім'я Волос (Велес), пояснюване як «скотарський» бог, не обов’язково зв’язувати з пізнішим поняттям слова «скот». В мовах кельтської групи, котра вплинула на Центральну та Північну Європу, «скот» означав богатство, гроші. І в ранніх руських джерелах — договорах Русі з греками — саме це божество зв’язувалося з купецтвом, подібно до того, як Перун — з князівською дружиною.

Марксистська історіографія давньоруського язичництва сформована вже у дореволюційних працях М. М. Покровського. За його думкою, весь розвиток релігії базувався на культі пращурів. Цим його позиції відрізняються від позицій його попередників, які вважали найважливішим обожнювання природи. До висновків М. М. Покровського були близькі погляди М.М. Нікольського. За його думкою, особливість вірувань східних слов’ян була у перевазі магії та культу над міфологією, відсутності професійного жрецтва, культах землеробських богів (Купала, Ярило), які ще не вийшли із стадії магії.

До історії язичницьких вірувань звертався також і М. А. Рожков. Його основна думка полягає в тому, що перед релігією стояли перш за все організаційні цілі об'єднання всіх племенних, групових та класових богів, а причиною невдалості такої політики була бідність язичницької релігії. Проти цього заперечував Є.Г. Кагаров, який вважав, що слов’янську міфологію слід шукати перш за все в народних обрядах, і підкреслював аграрний характер давньоруських обрядів та народних свят.

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі - у язичницьких чи християнських своїх проявах — стала розглядатися як «опіум для народу». Рядом постанов ЦК ВКП (б) початку 30-х років були визначені шляхи подолання «вульгарного соціалізму» у гуманітарних науках, у тому числі й історії. До 950-ти річчя «Хрещення Русі» вийшли статті, в яких зміна релігії розглядалася у тісному зв’язку з соціально-економічними процесами IX-Xст., змінами політичних форм, новими тенденціями у сфері культури. Але спеціальних досліджень, в яких по-новому був би переглянутий весь відомий на той час матеріал, не було.

Певно, виключенням є праці лінгвистів, і перш за все, роботи М. Я. Марра. Вчений намагався простежити виникнення імен слов’янських богів з глибокої давнини та трансформацію їх значень у подальшому.

Після Другої Світової війни дослідження східно-слов'янських старожитностей набуло більш систематизованого та планомірного характеру. Вже у 1950-х рр. був накопичений археологічний матеріал, значно розширені дослідження на території Середнього Подніпров'я.

Широкі дослідження археологічних пам’яток надали у розпорядження дослідників велику кількість залишків матеріальної культури. Серед них — споруди та речі, які в тій чи інших мірі відображають ідеологічні уявлення давньослов’янських племен. Вивчаючи пам’ятки народного мистецтва, дослідники дійшли висновку про існування у давнину східнослов'янських культових споруд, а відкриття, зроблені археологами у 1950-х роках, повністю підтвердили ці висновки.

Б.Д. Греков вбачав у язичництві розвинуту релігію, яка пройшла шлях від тотемістичного вшанування упирів та берегинь до поклоніння Перуну. Він слідом за Є.О. Анічковим визнав періодизацію язичництва, надану давнім автором в «Слове о том, како первее погани суще языци кланялись идолам». Цю періодизацію прийняли також В.В. Мавродін, Б. О. Рибаков та інші історики.

В.В. Мавродін вважає, що в язичництві простежуються і більш давні риси матріархата (упирі та берегині) та патріархата (Род та рожаниці). Боги язичницького пантеону Володимира свідчать, на його думку, про племенну строкатість населення Давньої Русі: Хорс вказує на зв’язок із Сходом, Мокошь (Макошь) — богиня приволзьких фіноогрів. За думкою В.В. Мавродіна, волхви поділялися на молодших (кудесники) та старших (волхви) і користувалися великим впливом в північних, північно-східних та північно-західних районах, серед фінських племен, що оточували слов’ян.

Компиляція висновків тогочасних дослідників дохристиянської релігії Київської Русі дана у збірці «Історія культури Давньої Русі».

В «Очерках історії СРСР» увага акцентувалася на тому, що дохристиянські культи відображали різні рівні соціального розвитку народів, які увійшли в склад Давньоруської держави. Свідченням цього був пантеон Володимира, у якому Перун виступав як бог князівський, Хорс та Симаргл — як боги тюркських народів, Мокошь — фінських.

За думкою В. М. Топорова, можна говорити про релігійно-міфологічний і культурний зв’язок, навіть спільності між іранцямі та слов’янами, при цьому вплив йшов від перших до останніх.

Велику увагу радянські історики приділили також повстанню 1071 р. в Ростовській землі, яке очолювали волхви (праці Д.С. Ліхачева, Д. А. Казачковой, П.М. Третьякова).

Дослідником давньоруського язичництва є Б. О. Рибаков, який базував свої студії на широкому застосуванні археологічного матеріалу. Саме версія Б. О. Рибакова щодо взаємовідношень двох релігій — язичницької та християнської - вважається зараз найбільш актуальною. Автор розглядає процес пристосування християнства до язичництва через асиміляцію язичницьких свят та переосмислювання їх символіки. Вчений вважає, що християнство не можна протиставляти язичництву, бо це два окремі напрямки ідеології свого часу. Християнська віра відрізняється від східнослов'янського язичництва, на його думку, не своєю релігійною суттю, а класовою ідеологією. За думкою Б. О. Рибакова, у східних слов’ян вже до часу прийняття християнства була віра в єдиного верховного бога, яка стала основою християнського монотеїзма. Вивчаючи зображення на широких браслетах за «берестяним фольклором», Б. О. Рибаков відзначив, що на них зображені ритуальні сцени свята русалій та бога Симаргла-Переплута, на честь якого влаштовувалися «бісовські ігрища», різні аграрні свята з плясками та ритуальними возліяннями хмельних напоїв. Дослідник вважає, що у східнослов'янському язичництві прослідковується зв’язок зі Сходом, а також з культурами, які існували на території Давньорускої держави ще задовго до прихода сюди слов’ян, — з трипільцями, скіфами, сарматами.

Дослідженням давньоруської символіки займалися також В. П. Даркевич та А. К. Амброс. Простежуючи почитання сокири у Європі, В. П. Даркевич дійшов висновку, що сокира була символом головного київського бога, і тому Перун у цьому відношенні близький до скандинавського Тора та фінського Уя. А. К. Амброз простежив зародження землеробських символів, їх проникнення через Візантію та Східну Європу і дійшов висновку, що відомий сюжет богині з ромбами та прибогами на селянській вишиванці є не запозиченням, а загальнолюдським елементом аграрної магії.

В.Я. Пропп так само відзначає багато обрядів у трудовому землеробському циклі селянина.

С.А. Токарев вважає, що давньослов’янська релігія в основному була обрядовою, тому є великі сумніви, що Ярило, Купало, Лель були вже богами у сиву давнину. Скоріш за все, вони були просто персоніфікацією свят, а саме божествами у свідомості народу стали під впливом христянства. Більшість східнослов'янських богів, вважає Токарев, зв’язані із землеробством, про племенних же богів взагалі щось сказати важко. Культові обряди поділялися на родові та суспільні, саме суспільні дії знаходились в руках особливих професіоналів — волхвів.

Отже, радянські дослідники вивчали східнослов'янське язичництво як цілісний світогляд, який відображав рівень соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. Але далеко не всі елементи цього світогляду були виявлені, й історикам, археологам, етнографам та лінгвістам залишається ще велике поле діяльності для дослідження давньоруської релігії.

Підсумовуючи історіографію цієї теми, слід зазначити, що в останні десятиріччя головна увага у вивченні історії Київської Русі приділялася дослідженню питань соціально-економічного (Я.М. Щапов, І.Я. Фроянов, М.Б. Свердлов), історико-географічного (Л.В. Олексієв, М.Ф. Котляр) та історико-культурного (Ю.С. Асєєв, Г. К. Вагнер, С. О. Висоцький, П.А. Раппопорт) розвитку Давньої Русі. Проблем же ідеологічного плану, релігійних та світоглядних питань торкалися дуже рідко. Тому історія дохристиянських вірувань слов`ян лишається науковим полем, сповненим можливостей для нових досліджень.

РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ

2.1 Зародження світоглядних уявлень та релігійних вірувань

Світоглядні уявлення, релігійні вірування й культи зародилися в людському суспільстві ще на самому початку його історії, за доби раннього кам’яного віку — палеоліту. Релігія виникає й розвивається відповідно до еволюції людського суспільства. Ідеологічні уявлення, як відомо, ніколи не залишались статичними і застиглими, вони змінювалися з історичним розвитком їхніх носіїв.

Еволюцію прадавніх ідеологічних поглядів та обрядовості в людському суспільстві можна простежити, вивчаючи культи й вірування східних слов’ян. Багато хто з сучасних вчених вважає, що божества і культи слов’ян мають індоєвропейські корені, що сягають у третє чи четверте тисячоліття до нашої ери, в часи існування індоєвропейської етнокультурної спільності, що дала життя майже всім сучасним народам Європи.

І ченців-літописців, і християнських середньовічних богословів-полемістів, попри всію їх демонстративну відразу до язичництва, дуже цікавив розвиток ідеологічних уявлень слов’ян родоплемінного ладу. Такий висновок можна зробити, уважно вивчаючи навіть поодинокі й випадкові зауваження давньоруських книжників з цього приводу.

Несторів літопис доніс до нас, здається, першу спробу систематизації язичницьких культів і вірувань, запропоновану, якщо вірити цьому джерелу, візантійським місіонером-філософом, який прагнув навернути запеклого язичника князя Володимира у християнство. Під 986 роком у «Повісті временних літ» уміщено так звану «Промову філософа», в якій, крім усього іншого, виділено два етапи в еволюції язичництва. На першому людина обожнювала оточуючу її природу: «Приносили вони жертви гаям, колодязям і річкам, і не пізнали істинного бога». На другому — вдалися до створення ідолів: «Далі диявол увів людей у ще більшу оману, і стали вони робити собі кумирів: одних дерев’яних, других мідяних, третіх мармурових, а деяких — золотих і срібних. І вклонялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок, і заколювали їх перед ними, і була опоганена вся земля».

Шанування стихій, сил і реалій природи народилося на початковому етапі первісних вірувань. Безсилій перед навколишнім світом людині не лишалося нічого іншого, як обожнювати його. Однак не варто з повною довірою ставитись до схеми еволюції язичництва, викладеної візантійським місіонером (чи може, складеною вченими ченцями Києво-Печерського монастиря наприкінці XIст., як гадає дехто з дослідників). Вона є надто загальною. Крім того, віра в «кумирів» була однією з вищих, останніх стадій еволюції язичницької ідеології й обрядовості, між нею і поважанням сил природи в тій найпримітивнішій формі, що описана греком, мало пролягти ще кілька етапів.

До часу утворення Русі східнослов'янське язичництво пройшло довгий історичний шлях, вимірюваний тисячоліттями. Змінювалося суспільство, його організація, для частини племен (у зв’язку з розселенням) змінювалося середовище життя. Проте довгий час слов’янами зберігалися давні традиції, хоча по-різному складалися відношення їх із сусідніми народами, різними темпами і на різному рівні йшов подальший розвиток слов’янського світу.

Розвиток слов’янського світогляду слід розглядати на тій історико-хронологічній основі, яка відображає найважливіші етапи життя слов’янських племен. Коротко схарактеризуємо ці етапи, спираючись на дослідження О. Б. Рибакова.

1. Розвиток праслов’янських племен в надрах індоєвропейської спільності, але в стороні від центрів розвитку.

2 Обособлення праслов’ян в «бронзовому віці», розвиток внутрішніх контактів, перші зустрічі зі степовими кочівниками, освоєння заліза, яким була багата слов’янська прабатьківщина. Цей період для східних слов’ян завершується різким висуванням на перше місце частини племен Середнього Подніпров'я, створенням «царств» сколотів, нащадків «Сонця-царя» (пізнішого Дажбога) та сприйняттям деяких рис скіфської культури. Тривалість цього етапу — більше тисячі років, час розквіту — VI-IVст. до н.е.

3. Занепад культури під ударами сарматів; початок розселення слов’ян в лісній зоні і асиміляція ними литовсько-латиських, а пізніше — фінно-угорських племен Півночі. Переселенці опинялися в нових природних умовах. Темп подальшого розвитку в північних лісах уповільнився. Але фольклор засвідчує, що багато що зі спадщини, винесеної з прабатьківщини, було збережено і передавалося із покоління в покоління.

В кінці цього етапу настає новий розквіт — так звані «Троянові віки», але він стосується не всієї слов’янської території, а лише Середнього Подніпров'я, майбутнього ядра Київської Русі.

4. Утворення і розвиток східнослов'янської держави — Київської Русі, народження феодального класу, злиття докупи обох зон, що утворилися на третьому етапі, участь племінної знаті в регулярних експедиціях у Візантію та Арабський Халіфат — кордон пізнаваного світу розширився. Утворилася міцна язичницька держава, і культ давніх богів став вже не тільки засобом впливу на невидимий світ духів природи, але і впливом на багатотисячну масу людей.

Всі ці історично тривалі, довгі етапи створили барвистість у світогляді та релігійних уявленнях слов’янських племен. Світ природи залишився незмінним, але протягом століть змінювалась ступінь його пізнання, осмислення природних явищ і, в зв’язку з цим, видозмінювалось певною мірою відображення картини реального світу в свідомості людей.

Основні принципи світогляду давніх русичів почали формуватися ще під час розселення сільськогосподарських слов’янських племен на території від Карпат до Волги, від Балтійського до Чорного моря.

Найбільш міцними в той час були тотемістичні вірування, коли вважалося можливим перетворення людини в тварину і навпаки. Причому, відголоски цих поглядів широко відображені в багатьох казках, легендах, піснях про оборотнів, упирів, а також в давньоруській літературі («Слово о полку Ігоревім»: «А Ігор князь поскочи горностаємъ къ тростию и бьелымъ гоголємъ на воду. Въвръжєся на бръзъ комонъ и скочи съ него бусымъ волоъкомъ»).

З подальшим розвитком суспільства люди поступово починають поділяти довколишній світ на світ речей і світ духів. Людина вже вірить в існування різних духів, які нібито безпосередньо втручаються в життя племен. Відомий радянський вчений О.Ф. Лосєв пише, що демон — це спочатку сила, яка діє миттєво і про яку нічого не відомо. Далі міфологічне мислення починає «конкретизувати» цих демонів, внаслідок чого з’являються демони окремих речей, окремих явищ, то більш, то менш сильні у своєму впливі на людину і світ. Сказання про мавок, лісовиків, домовиків своєрідним чином «законсервували» і зберегли до нашого часу спосіб мислення древніх слов’ян.

Прагнучи глибоко осмислити сутність світу, якось систематизувати накопичені знання, людина приписує всьому, що її оточує, дві основи, два першопочатки — добро і зло. Звичайно, що такий поділ явищ природи був безпосередньо пов’язаний з тим, як вони впливали на життя слов’ян. Наприклад, племена, які жили вздовж берегів водоймищ, вважали, що в болотній воді живуть злі істоти, а джерельній та річковій — добрі.

Подальший розвиток продуктивних сил, успіхи в землеробстві, удосконалення знарядь праці обумовлює появу культу бога Рода та богинь Рожаниць.

На думку Б. О. Рибакова, Род стає головним божеством неба та Землі, він розпоряджається стихіями: сонцем, дощем, вітром, грозами, водою. Рожаниці - це богині родючості землі, від яких, перш за все, залежало існування східнослов'янських племен.

Ідеї розвитку природи найбільш яскраво втілені у весняно-літньому циклі язичницьких свят, початок яких слід датувати тим часом, з якого літописець Нестор почав історію становлення Русі, відповідаючи на питання: «Къто в Кыєвє нача пьрвьє къняжити и отъкуду Руськая зэмля стала эсть», тобто з V-VIст. н.е. Цей бурхливий час вніс багато змін в життя десятків племен східних слов’ян внаслідок вторгнення кочівників, термінового створення союзів. Відбувалось змішування ряду народів, асиміляційні процеси, і завершилося це розселенням слов’ян на Балканах та в лісах північно-східної Європи.

Слов’янство вийшло на світову арену; почалося сприйняття елементів візантійської культури в захоплених областях за Дунаєм. З цього часу ми можемо вже характеризувати достатнім чином сформовані слов`янську міфологію, світоглядні та релігійні уявлення.

2.2 Уявлення про простір

Уявлення слов`ян про простір є важливою частиною світоглядних та релігійних уявлень. Вони тісно пов`язані з усвідомленням людиною свого місця в оточуючому світі та багато в чому характеризують її відносини з цим світом, ставлення до нього як до дружнього чи до ворожого, опанованого чи такого, що ще тільки підлягає опануванню.

Слід зазначити, що уявлення про простір та ставлення до нього перш за все багато в чому залежали від місця того чи іншого об`єкту в уявній системі координат. Ця система координат була як горизонтальною, так і вертикальною, і складалася з 4х просторових характеристик, що в поєднанні утворювали 2 пари протилежностей «верх-низ», «право-ліво». Розглянемо кожну цю пару та ставлення слов`ян до її складових.

«Верх» — «низ».

Сприйняття цієї пари координат було пов`язане, перш за все, зі сприйняттям неба та землі як протилежностей, що у поєднанні складають всесвіт. Ця пара у системі координат тісно пов`язана з релігійними та космологічними уявленнями. Небо мислилося як «божественне», як місце перебування богів та душ померлих предків, що відлітають у Вирій (Ірій), як джерело виявлення ознак божої волі у вигляді дощу чи спекотного сонця. Воно поставало як чоловічий символ, Земля ж, на противагу ньому, — як жіночий (детальніше про це див. нижче). Але порівняно з іншими парами системи просторових координат пара «верх-низ» не була визначальною та найбільш значущою. Про це може свідчити, зокрема, те, що у билинах та казках дія фактично не відбувається в вертикальній площині, вона завжди сконцентрована у площині горизонтальній. Це може бути зумовлено, перш за все, географічними умовами (більша частина давньоруського населення мешкала на рівнинах).

«Праве» — «ліве».

Ця пара характеризується загальним ставленням до правого як до засвоєного, свого, світлого, доброго, зрозумілого, профанного, того, що належить світу людей. Ліва сторона сприймалася, навпаки, як незрозуміла, таємнича, ворожа, темна, сакральна, така, що належить до потойбічного чи нелюдського світу. Таке ставлення відображено в самій мові: слова «правий», «правь», «правда», «правити» мають позитивне значення, вони ніби несуть у собі семантику логічного усвідомлення ходу речей, раціонального підходу до світу, можливості активної участі в його перетворенні («виправити», «управління»). На противагу цьому, прикметник «лівий» навіть у наш час несе на собі відбиток негативного ставлення, чогось потаємного, незрозумілого, малодозволеного, ірраціонального. Причиною цього може бути те, що більшість людей від природи володіють правою рукою краще, ніж лівою, та активно розвивають її моторику впродовж життя, застосовуючи ліву руку лише як допоміжну. Тому правий бік простору, правий бік світу стає більш зрозумілим та освоєним, більше підлягає свідомому перетворенню, ви-прав-ленню, є більш «людським» за своїм значенням. А все, що пов`язане з лівою рукою та відповідно з лівою стороною взагалі, від початку лякає, здається чужим, ворожим та незрозумілим, неосвоєним, таким, що не підлягає у-прав-лінню. Якщо визначати культуру в цілому як все, що має своєю причиною діяльність людини, то саме права сторона є культурною та засвоєною.

«Схід» — «захід».

Ця пара тісно пов`язана перш за все з увагою до неба та сонця. Головним у визначенні протиставлення сходу та заходу було те, що сонце з`являлося в одній з цих сторін і зникало в іншій. Цікаве сприйняття цієї пари та сторін світу в цілому при розташуванні житла як осередку освоєного простору (про це див. нижче). Уявлення про відносини сходу та заходу цілком співвідносилося з загальнолюдською концепцією підземного океану, в який опускається сонце на заході, пропливає його вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Схід, таким чином, асоціювалася з молодістю, початком, активність, народженням, захід — зі старістю, завершенням, пасивністю та смертю.

Слід також відзначити, що сприйнятті світу в цілому та простору зокрема слов`янським населенням Київської Русі були характеризувалося особливостями його міфологічної свідомості. Ці особливості - анімітизм, анімізм та антропоморфізм.

Анімітизм — це оживлення всього світу в цілому та його окремих об`єктів зокрема. Світ мислився як жива система, що сама підтримує себе у сталому та гармонійному стані. Живими мислилися камені, скелі, земля, все довкола. Анімізм — це одухотворення речей. Прикладом анімізму можуть слугувати уявлення про мавок, які являли собою душі дерев та неодмінно були присутніми, наприклад, у старих деревах з дуплами. Одухотворення вимагало як наслідок шанобливого ставлення до одухотворених речей. Так, дерева з дуплами не могли бути зрубаними, якщо ж так ставалося, людина мала попросити у дерева пробачення та зробити все, аби мавка могла переселитися в інше дерево.

Антропоморфізм — це олюднення речей та істот, що біологічно не належать до світу людей. Прикладом антропоморфізму може слугувати шанобливе звертання до тварин як до родичів у казках (вовчику-братику, лисичка-сестричка, тут маємо також справу з пережитками тотемізму) і наділення кожної тварини специфічно людськими рисами характеру, особливостями (лиса хитра, ведмідь добрий, заєць — боягуз).

Здатність сприймати оточуючий світ як цілком живий, такий, що має душу (анімізм), та наділяти його об`єкти людськими якостями (антропоморфізм) найбільш яскраво знаходять свій вираз у ставленні людини до частин оточуючого простору (небо, земля, сонце) та його окремих стихій (вода, вогонь) та об`єктів (дерево, трава). Отож, розглянемо ставлення до головних частин та об`єктів оточуючого простору.

Небо.

Давні слов`яни вже проводили астрономічні спостереження. Так, вони виявили, що серед незчисленної кількості зірок, що повільно рухаються по небу, є нерухома Полярна зірка, і що вона завжди вказує на Північ. Була знайдена ось зіркового небозводу — ось світу, а сузір`я, що були поряд, отримали назви різних звірів. Спочатку (що навіть і зараз збереглося у народів Сибіру) це була Лосиха та її донька, від яких народжуються всі звірі сибірської тайги. Легенду про «оленьців малих», які випадали із небесної хмари, в 1114 р. руський літописець записав у Ладозі. Пізніше дві небесні господині світу лосино-оленього вигляду замінилися двома небесними ведмедицями — Великою та Малою. Так народилося ще в незапам`ятний час уявлення про двох могутніх небесних господарок, які керували круговоротом зіркового небозводу (а значить, і всім світом), і які народжували звірів на потребу людині. Пізніше у землеробських народів господарки світу почали зображуватись у вигляді двох жінок і під іменем двох Рожаниць були широко відомі на Русі. Цікаво, що культ Рожаниць дожив до XVIIст., коли все ще переписувались церковні повчання проти них, а пісні та хороводи на честь Рожаниць та зображення їх в народній вишиванці, де їх уявляли у вигляді вершниць із сохою по боках богині Макоші, дожили до кінця XIXст.

Польський вчений К. Мошинський наводить дані про те, що селяни в різних місцях слов`янського світу по розташуванню зірок, перш за все сузір'їв Великої та Малої Ведмедиць, Оріону, Плеяд (зіркове скопище у сузір`ї Тельця) та Чумацького Шляху, а також за розташуванням Венери визначали не тільки нічний час, але й дати року. Зірки були і годинником, і календарем. Зірки визначали і долю — «свій час», персональний час кожної особи.

Особливістю слов`янського уявлення про небо є те, що незнання процесу випаровування земної води та утворення хмар, тумана, роси привело до своєрідного уявлення про постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, в невизначений час, може прийняти вигляд хмар і пролитися над землею дощем, сприяти росту трав та врожаю. Звідси з`являється уявлення про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками. Так до двох архаїчних Рожаниць додається могутній Род — володар неба та всього Всесвіту, великий «життєдавець», який вдихає життя в усе живе дощовими краплинками. Культ Рода дожив у східнослов`янських землях до XVIIст.

Сонце.

Воно є джерелом світла та тепла, умовою проростання та життя усього в природі. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований дванадцяти сонячним місяцям (детальніше про це див. нижче). Сонце та сонячні знаки широко відображені в образотворчому мистецтві, народній вишивці, гончарстві, солярними символами пронизана вся народна творчість. Символом сонця етнографи вважають шлюбну обручку. І усюди воно було символом добра, злагоди, знаком світла, який розганяє темряву. Цим можна пояснити поклоніння слов`ян вогню, шанобливе ставлення до нього як до «представника» Сонця на Землі. Сонячний диск був уособлений в окреме божество — Хорса, «Великого Хорса» (в «Слові о полку Ігоревім»), від імені якого походить слово «хорошо» (первісне значення — «сонячно»). Але денну освітленість світового простору слов`яни приписували не тільки сонцю, але й особливому безістотному світлу, яке в більш пізніший час стало називатися «білим світом» та означати весь населений простір взагалі. Божеством сонця, сонячного дня (може, й самого «білого світу») був Дажбог, ім`я якого з часом перетворилося в ім`я «подателя благ» — «Даждьбог».

Цікава деталь: останній великий князь-язичник Володимир стійко іменувався в билинному епосі Володимиром-сонцем. В «Слові о полку Ігоревім» руські князі, праправнуки Володимира-сонця, названі «Дажбожими онуками». Це — ще одне підтвердження того, як сильно почувалися слов`яни-язичники пов`язаними зі своїми божественними пращурами, від яких вели своє походження.

Земля.

Природно, що саме земля займала дуже важливе, визначальне місце в уявленнях про світ та простір у слов`ян-землеробів. Вона зустрічається у фольклорі завжди з шанобливими епітетами, вона завжди «Мати Сира Земля», годувальниця, життєдайниця, уособлення всіх найкращих життєдайних рис жіночості та родючості. Вона сприймалася тоді як людиноподібна істота, яку ні в якому разі не можна ображати, бити на неї, плювати, ставитися до неї нешанобливо. Людина зверталася до неї в час слабкості та негоди, як до справжньої матері. Відомий билинний мотив: заслаблений багатир просить допомоги у матері-землі, прихиляється до неї, набирається з неї сил та перемагає у битві. У далеку дорогу обов`язково брали з собою грудочку рідної землі, аби частку її сили взяти з собою у чужий незнайомий світ. Той, хто не зробить цього, загине на чужині, і ніколи не зможе повернутися додому. Земля вважалася цілющою: сумішшю землі та слини (концентрат сили людини) лікували та дезінфіковували рани, зупиняли кров. Клятва, принесена іменем землі, вважалася священною і не могла бути порушена.

Богинею плодючої землі, «матінкою-врожай» була Макош, введена в 980р. в пантеон важливіших руських богів, як богиня родючості.

Вода.

Вода теж була значущою у світосприйнятті слов`ян та заслуговувала на дуже шанобливе ставлення. Вона вважалася джерелом сили, що може бути як життєдайною, так і смертельною для людини («жива» та «мертва» вода у народних казках). Шанобливе та трохи обережне ставлення до води знайшло вираз у цілій системі заборон щодо поводження з водою. У воду теж не можна було плювати чи кидати сміття, причому це стосувалося не лише води освоєної, що використовувалася у господарстві («Не плюй у колодязь, сам з нього нап`єшся» — прислів`я), а й води річок, озер, джерел. До води не треба було наближатися без потреби, існував ряд заборон щодо купання у водоймищах (деякі з них збереглися і у наш час, наприклад, заборона купатися після 4 серпня).

Вода була символом очищення, чистоти. Так, за деякими повір`ями, коли в родині хтось помирав, то на вікні ставили склянку з водою, аби душа померлого могла в ній омитися і вже такою відлетіти до богів.

Вода могла також часто виступати межею між освоєним та неосвоєним простором. Давні слов`янські племена, що жили по берегах річок, часто ховали своїх небіжчиків по інший бік від річки. Вважалося, що «на тому боці» розташоване незрозуміле, чуже та небезпечне царство мертвих. Звідси й походить вислів «потойбічний світ».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой