Дочірні підприємства

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Поняття «дочірнє підприємство». Види дочірніх підприємств та особливості їх створення

Чинне законодавство під терміном «дочірнє підприємство» об'єднує досить різні поняття. Згідно з пунктами 2, 3, 11 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженого Указом № 224/94, дочірнє підприємство — господарюючий суб'єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. Внаслідок придбання контрольного пакета акцій (поглинання) одним господарюючим суб'єктом іншого останній (поглинутий) визнаватиметься дочірнім підприємством (ДП) першого. Не протирічить цьому i визначення, наведене у п. 4 ПБО 19: ДП — підприємство, яке перебуває під контролем материнського (холдингового) підприємства [10].

Контроль материнського підприємства (МП) полягає у вирішальному впливі на фінансову, господарську i комерційну політику підприємства з метою одержання вигоди від його діяльності. Враховуючи ці визначення, дочірнім може бути підприємство будь-якої організаційно-правової форми, контрольний пакет акцій або часток статутного капіталу якого належить іншому підприємству. У назві такого підприємства відсутній термін «дочірнє». Правове регулювання діяльності цієї групи ДП здійснюється залежно від їх організаційно-правової форми, i здебільшого не виникає проблем, які були б зумовлені відсутністю чи невизначеністю їх статусу на законодавчому рівні.

Згідно з п. 2. 24 Класифікації організаційно-правових форм господарювання, затвердженої наказом № 288, ДП визначено як підприємство, єдиним засновником i власником якого є інше підприємство. Вищий арбітражний суд України підтвердив можливість створення та функціонування ДП на підставі загальних норм законів № 697-ХІІ, № 698-ХІІ, № 887-ХІІ (лист № 01−8/23) [4].

Також можливість створення ДП, єдиним власником якого виступає господарське товариство, передбачено ст. 9 Закону № 1576-ХІІ. У цьому випадку ми маємо справу з унітарним підприємством, створеним в організаційно-правовій формі дочірнього підприємства. Характерною зовнішньою ознакою такого підприємства є наявність у його назві терміна «дочірнє». Найчастіше вони створюються на базі того чи іншого виробничого підрозділу МП. Саме такі ДП найпоширеніші при нормативній неврегульованості їх діяльності, а тому детально зупинимося на розгляді питань їх функціонування [19].

Основними цілями створення ДП можуть бути:

— підвищення ефективності використання ресурсів материнського підприємства;

— підвищення рівня спеціалізації за окремим видом діяльності материнського підприємства;

— можливість розпочати фінансово-господарську діяльність, використовуючи майно МП, без поточної заборгованості МП i проблем, пов’язаних з нею.

Для того щоб досягти поставлених цілей, дочірньому підприємству насамперед потрібно:

— залучити до управління команду фахових менеджерів;

— шукати шляхи збільшення обсягів виробництва i реалізації власної продукції, але для цього продукція має бути конкурентоспроможною;

— зменшувати коопераційні відносини між МП та ДП.

Дочірнє підприємство краще створювати на базі підрозділу, потужності якого не завантажено. В іншому випадку зміни не відбудуться для МП, крім ускладнення руху грошових коштів [8].

Враховуючи вимоги ст. 5 Закону № 887-ХІІ щодо можливості існування інших видів та категорій підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України, ДП підлягає державній реєстрації згідно з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону № 698-ХІІ та п. 3 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою № 740.

Згідно з вимогами статей 41 та 42 Закону № 1576-ХІІ у випадках створення ДП акціонерним товариством (за текстом — АТ) питання створення, реорганізації та ліквідації ДП, затвердження їх статутів та положень віднесено до виключної компетенції загальних зборів акціонерів. При цьому рішення про створення та припинення діяльності ДП приймаються більшістю у ¾ голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. З решти питань — простою більшістю голосів.

При створенні ДП товариством з обмеженою відповідальністю (за текстом — ТОВ) рішення приймаються зборами учасників простою більшістю голосів (ст. 59 Закону № 1576-ХІІ). Недотримання цих вимог може бути підставою для визнання недійсним у судовому порядку факту створення ДП [14].

2. Дочірні підприємства як юридичні особи

У юридичній літературі неодноразово порушувалось питання про законодавчу невизначеність статусу дочірніх підприємств. Хотілося б висловити свої погляди щодо цього.

Вперше в українському законодавстві термін «дочірні підприємства» з’явився у Законі «Про господарські товариства». Стаття 9 його передбачає право товариств створювати на території України та за її межами філії і представництва, а також дочірні підприємства. Але й тільки. Чинним же законодавством правовий статус останніх не врегульований.

Стаття 7 Закону «Про підприємства в Україні» надає право також підприємствам інших організаційних форм створювати філіали, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджувати положення про них. Термін «дочірні підприємства» тут жодного разу не вжито [14].

Чи можна філіали, представництва, інші відособлені підрозділи віднести до категорії «дочірні підприємства»? У зв’язку з тим, що законодавство не визначає статусу відособлених підрозділів юридичних осіб (в тому числі філіалів і представництв), це призводить до змішування названих понять. І, як наслідок, до помилок в підприємницькій діяльності, участь у якій беруть представництва і філіали. Тому є необхідність визначити, насамперед, їх поняття [11].

Аналіз діяльності зареєстрованих у Львівській області філіалів і представництв та правова експертиза положень про їх статус дає підстави зробити такі висновки:

— філіал — це відокремлений структурний підрозділ юридичної особи, який знаходиться не за її місцем знаходження і уповноважений здійснювати в інтересах головного підприємства частину його функцій;

— представництво — також відокремлений структурний підрозділ головного підприємства, якому, як правило, надається право представляти інтереси головного, укладати від його імені угоди, здійснювати захист прав й інтересів та інші юридичні дії останнього.

Таким чином, філії та представництва відповідно до п. 18 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р.) не потребують державної реєстрації.

Такий суб'єкт зобов’язаний тільки повідомити про створення чи ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки [16].

Отже, правовий статус філій, відділень, представництв, інших відокремлених підрозділів, які утворюються підприємствами різних організаційних форм, повинен визначатися положенням про них, що затверджується власником підприємства. Вони не є юридичними особами, наділяються певним майном, яке передається головним підприємством, і знаходяться не за місцем знаходження головного підприємства. А, отже, не є самостійними підприємствами. Тому їх не можна віднести до категорії «дочірні підприємства» [12].

У ст. 5 Закону «Про підприємства в Україні» йдеться, що підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або трудового колективу у випадках і в порядку, передбаченому цим Законом та іншими законами України. Отже, підприємства — юридичні особи вправі засновувати інші підприємства із статусом названої особи [5].

Таким чином, згідно зі ст. 9 вказаного вище Закону підприємство діє на основі статуту, який затверджується власником майна; в ньому, крім іншого, вказується власник підприємства. У ст. 10 цього ж Закону йдеться, що майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. Підприємство має право, якщо інше не передбачено законом та його статутом, продавати, передавати іншим підприємствам і здійснювати інші цивільно-правові дії щодо майна, яке йому належить, а також стосовно майна, що відповідно до законодавства не може бути у його власності. Отже, підприємство-засновник, утворюючи підприємство з правами юридичної особи, розробляє його статут і затверджує останній. У статуті відповідно до Закону вказує предмет і цілі діяльності підприємства-реципієнта, його органи управління, порядок їх формування, наділяє його майном з певним передбаченим Законом статусом, вказує у статуті права реципієнта щодо цього майна та інше на власний розсуд і згідно із Законом. З цього випливає, що підприємство-реципієнт, набуваючи статусу юридичної особи, має тільки ті права і обов’язки, які вказані у його статуті підприємством-засновником. І немає сумніву вважати таке підприємство дочірнім по відношенню до підприємства-засновника.

Дочірнє підприємство — це юридична особа, правове становище якої визначається статутом, затвердженим підприємством-засновником (власником).

Юридична природа дочірнього підприємства полягає в тому, що воно у відносинах стосовно підприємства-засновника виступає як щодо власника коштів і майна і як самостійний суб'єкт підприємницької діяльності стосовно інших юридичних осіб.

Порядок легалізації дочірніх підприємств такий, як й інших юридичних осіб. На вимогу ст. 8 Закону «Про підприємництво» для цього потрібно рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи, статут, затверджений засновником, реєстраційна картка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію, документ, що засвідчує внесення плати за неї. Названі документи подаються до виконкому районної (міської), районної в місті ради народних депутатів, якщо інше не передбачено Законом (наприклад, дочірні підприємства нерезидентів реєструються Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі - ст. 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації [16].

Вважаю за необхідне окремо зупинитись на важливому питанні, яке виникає в практиці діяльності дочірніх підприємств. Мова йде про майнову відповідальність за зобов’язаннями. Відповідно до ст. 32 Цивільного кодексу юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності, а в нашому випадку — закріпленим за нею майном, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Частина 3 цієї статті встановлює, що юридична особа, яка фінансується власником і за котрою майно закріплено на праві оперативного управління, відповідає за зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов’язаннями несе власник відповідного майна. Дана норма повністю стосується дочірніх підприємств [17].

З вище наведеного випливає, шо дочірнє підприємство повністю залежить від підприємства-засновника, а з цього — що останнє несе субсидіарну відповідальність за його боргами. В той же час при виконанні зобов’язань дочірнє підприємство вправі вимагати від засновника відшкодувати заподіяну з його вини шкоду. При цьому необхідно враховувати, що статутом підприємства можуть бути передбачені й інші умови майнової відповідальності за зобов’язаннями.

3. Проблеми правової природи дочірнього підприємства

При розгляді питання про управління дочірнім підприємством не можна оминути проблему майна дочірнього підприємства, яким безпосередньо і управляє холдингова компанія. Тривалий час в юридичній науці точилася дискусія з приводу правового титулу майна (право власності чи оперативного управління), яке належить дочірньому підприємству. Ця проблема є актуальною і сьогодні. Законом про холдинги майно за ДХК закріплюється на праві господарського відання.

Існує два основних правових розуміння природи майна дочірніх підприємств:

Трактування організаційно-правової форми дочірнього унітарного підприємства як організації, що створена як юридична особа іншою організацією (материнським товариством-засновником) шляхом передачі їй частини свого майна в повне господарське відання чи оперативне управління для досягнення цілей, визначених засновником [25, 300]. При цьому встановлюються обмеження щодо відчуження закріпленого за дочірнім підприємством майна. Підприємство-засновник у відносинах з дочірнім підприємством виступає як власник коштів і майна, а дочірнє підприємство є самостійним суб'єктом господарювання і підприємницької діяльності стосовно інших юридичних осіб [15].

Дочірнє підприємство — відокремлена, формально самостійна юридична особа, яка засновується іншою особою, що зобов’язана наділити дочірнє підприємство майном, котре належатиме останньому на праві власності [20].

Проведемо аналіз нормативної бази правового регулювання майна до прийняття ГК та після його прийняття. Частиною 2 ст. 10 ЗУ «Про підприємства в Україні» передбачалося, що майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. А п. 1 ч. 3 його ст. 10 лише уточнював, що, зокрема, за державними підприємствами майно закріплюється на праві повного господарського відання.

Знов таки, п. 1 ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про власність» лише уточнює, що закріплене за державними підприємствами майно, яке є державною власністю, належить йому на праві повного господарського відання. Тому посилання деяких авторів на неправомірне «розширене тлумачення статей 37, 39 ЗУ «Про власність» [13] не є коректним, оскільки висновок про можливість закріплення майна за дочірніми підприємствами на титулі повного господарського відання можна було зробити на основі не цього Закону, а ч. 2 ст. 10 ЗУ «Про підприємства в Україні».

Тепер перейдемо до аналізу статей ГК. На відміну від ст. 85, що встановлює, яке майно належить господарському товариству на праві власності, гл. 7, яка регулює особливості правового становища підприємств, не містить положень щодо правового титулу майна, на якому майно йому належить. А тому ми маємо визначити останній виходячи із загальних норм ГК про правовий режим майна суб'єктів господарювання.

Частина 3 ст. 55 ГК встановлює, що суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції в цьому Кодексі та інших законах.

До організаційно-установчих повноважень власника належить заснування господарських організацій, закріплення за ними належного йому майна на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління (ч. 2 ст. 135 ГК). Тобто Г К не обмежує власника при виборі способу закріплення майна за новоствореним суб'єктом господарювання [10].

Оскільки дочірні підприємства є суб'єктами підприємництва, то майно на праві оперативного управління за ними закріплюватися не може. Опоненти такої думки наводили докази, що закріплення майна за дочірніми підприємствами у такий спосіб є неправомірним, тому що такий правовий титул позбавляє юридичну особу обов’язкової ознаки — відокремленості майна, посилаючись на традиції, що склалися ще з часів Стародавнього Риму.

Наявність майна у підприємства на титулі господарського відання не означає, що таке майно не є відокремленим, воно просто не перебуває у власності підприємства. Крім того, «юридична особа — самостійний суб'єкт права — у величезній кількості випадків більше не є економічно самостійною особою» [19].

Згідно з ч. 1 ст. 136 ГК право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Закріплення за дочірнім підприємством майна на праві господарського відання має такі переваги:

указане майно продовжує залишатися за власником на праві власності;

власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган (ч. 2 ст. 136 ГК);

власник не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність унітарного дочірнього підприємства (ч. 2 ст. 136 ГК);

дочірнє унітарне підприємство обмежене у розпорядженні щодо окремих видів майна без згоди власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК);

щодо захисту права господарського відання дочірнього унітарного підприємства застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності, у тому числі від власника (ч. 3 ст. 136 ГК).

Дочірні підприємства позбавлені реальної можливості самостійно розпоряджатися своїм майном, тому що економічно це майно основного товариства (тобто холдингової компанії) і фактично перебуває під його контролем, як і органи управління [11]. Таким чином, дочірнє підприємство позбавлене можливості повністю самостійно реалізувати всі права власника щодо свого майна, тому закріплення за дочірнім підприємством майна на титулі господарського відання є цілком логічною процедурою.

Положення ст. 136 ГК щодо обмежень підприємства в розпорядженні деякими видами майна є не до кінця продуманим. Проблема полягає в тому, що ч. 1 ст. 136 ГК дозволяє обмеження права розпорядження лише на підставі закону. Таких обмежень не передбачають ні ГК, ні ЗУ «Про власність», ні інші закони, окрім тих, що стосуються правового становища державних холдингових компаній.

Повноваження щодо розпорядження оборотними засобами, коштами та товарами доцільно залишити за підприємствами, за якими закріплюється майно на праві господарського відання, оскільки це майно необхідне їм для здійснення господарської діяльності і обмеження права його розпорядженням може призвести до втручання власника в оперативно-господарську діяльність підприємства [15].

Натомість, розпорядження основними фондами та цінними паперами мало б здійснюватися за попередньої згоди власника, якщо це передбачено установчими документами підприємства, за яким майно закріплено на праві господарського відання. Основні фонди і цінні папери є основою функціонування будь-якого підприємства, а тому їх відчуження може призвести до фактичного припинення господарської діяльності підприємства, а отже, власник втратить прибуток від його діяльності.

Висновки

Найбільш прогресивне визначення дочірнього підприємства міститься у ч. 12 ст. 2 Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України, затвердженої постановою Національного банку України: дочірня компанія (підприємство) — це компанія, що контролюється іншою компанією.

Поняття дочірнього товариства визначається через суб'єкт господарювання, що контролюється іншою компанією.

Ще в одному підзаконному нормативному акті зустрічаємо визначення дочірнього підприємства за критерієм підконтрольності іншому суб'єкту господарювання: дочірнє підприємство — підприємство, яке перебуває під контролем материнського (холдингового) підприємства.

Існують чотири основних способи створення дочірніх підприємств:

заснування дочірніх підприємств корпоративного типу;

заснування дочірніх підприємств унітарного типу;

перехід до холдингової компанії переважної участі в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління дочірнього підприємства;

реорганізація раніше створених суб'єктів господарювання в дочірні підприємства.

Важливим фактором при створенні дочірнього підприємства є можливість використання ним комерційного найменування холдингової компанії, оскільки: по-перше, дочірнє підприємство отримує відоме споживачеві найменування.

По-друге, поєднання в найменуванні підприємства позначки «ДП» або «Дочірнє підприємство» та безпосередньо комерційного найменування холдингової компанії свідчитиме для споживачів і контрагентів дочірнього підприємства про відповідність останнього діловій репутації холдингової компанії.

По-третє, холдингова компанія і дочірнє підприємство можуть проводити єдину на всій території України рекламну кампанію з використанням торговельної марки, яка входить до їх найменувань, що значно знижує рекламні витрати.

Отже, можна зробити висновок: незважаючи на відсутність у законодавстві прямого регулювання правового статусу дочірніх підприємств, формальних перешкод для їх заснування і діяльності не вбачається.

дочірній представництво організація правовий

Список джерел

Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — ст. 141.

Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 18. — ст. 144.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради. — 2003. — №№ 40−44. — ст. 356.

Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 49. — ст. 682.

Закон України «Про холдингові компанії в Україні» від 15 березня 2006 р. // ВВР. — 2006. — № 34. — Ст. 1253.

Закон України «Про управління об'єктами державної власності» від 21 вересня 2006 // ОВУ. — 2006. — № 41. — Ст. 2726.

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 29 березня 2005 р. № 755−4.

Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР // ВВР. — 1997. — № 39.

Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність» від 16 липня 1999 р. // ВВР. — 1999. — № 40. — Ст. 365.

Указ Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» від 11 травня 1994 р. // УК. — 1994. — 19 травня.

Бейцун І.В. Дискусійні питання поняття холдингу у законодавстві та у правовій науці // Вісник господарського судочинства. — 2004. — № 1. — С. 371.

Берзон Н. Современные тенденции развития холдингов // Управление компанией. — 2004. — № 4. — С. 7.

Боброва Д.В., Дзера О. В. Цивільне право. Ч. 2. — К., 1997.

Вінник. О. М. Правове становище дочірніх підприємств // Підприємництво, господарство і право. — 2000. — № 1. — С. 4.

Лукач І.В. Правове становище холдингових компаній: монографія / І.В. Лукач. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 240 с

Песков В. Правові аспекти організації дочірніх підприємств // Право України. — 1999. — № 10. — С. 22−24.

Пилипенко. Создание и правовое положение дочерних предприятий // Бизнес. — 1994. — № 14. — С. 13.

Потюк М. Дочірні підприємства як юридичні особи // Право України. — 1999. — № 1. — С 124.

Хєда С. Особливості правового статусу дочірнього підприємства (порівняльно-правовий аспект) // Підприємництво, господарство, право. — 2003. — № 4. — С 65−67.

Шишкина И. С. Холдинги. Правовой и управленческий аспекты. — М.: ООО «Городецъ-Издат», 2003. — С. 15.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой