Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі, Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все — над населенням півдня України.

Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 — початку 1780-х років вирішити цю проблему через розбудову органів місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів, посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів, висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того, опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на українському Півдні у випадку нової російсько-турецької війни вимагали від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом.

Як наслідок, на початку 1780-х років в оточенні князя Г. О. Потьомкіна поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до пікінерських полків під час реформування останніх у 1776 — 1777 роках виявились вкрай невдалими.

Перше офіційне запрошення козакам вступати до російської військової служби як волонтерів з боку Потьомкіна надійшло 1 липня 1783 році і було оголошено у губернських, провінційних, повітових установах. Згідно з планом князя Потьомкіна два колишні запорозькі старшини — Сидір Білий та Захарій Чепіга — повинні були сформувати з числа козаків кінний та піший полки загальною кількістю у 500 чоловік кожен на Громоклеї та Збурівському боці неподалік від російської фортеці Кінбурн та турецького Очакова. Наприкінці жовтня 1783 року у розпорядженні С. Білого вже перебувало 800 запорожців [8]. Втім, невизначеність статусу нового формування, небажання запорожців нести службу як рекрутів або «вєлєнтирив» та погане постачання призвели до різкого скорочення чисельності бажаючих (див. док. групу А).

Необхідно зазначити, що на той час і в адміністрації Потьомкіна ще повністю не було прийнято остаточного рішення щодо форми організації та можливого використання даного формування. Реалізація ідеї, яка передбачала поставити козаків під контроль російської військової та цивільної і козацької адміністрацій і посилення російської армії за рахунок добре обізнаних із майбутнім театром бойових дій вояків, вимагало від уряду певних поступок ліквідованому на півдні України устрою, а саме — створення козацького війська з числа колишніх запорожців. Добре усвідомлюючи небезпеку цього кроку для російської влади у регіоні Петербург зволікав із прийняттям рішення про створення нового козацького війська. І лише на початку російсько-турецької війни у 1787 році рішення про створення козацького війська було прийнято.

Наказ про створення «Війська вірних козаків», яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву «Чорноморське козацьке військо», було підписано Катериною II 14 січня 1788 року (див. док. групу А). Перше бойове хрещення козацького війська відбулося вже вночі з 25 на 26 січня, коли козацький загін у кількості 200 чоловік під керівництвом А. Головатого здійснив напад на турецьке село Аджидол і повернувся без жодних втрат [9]. Після наказу від 14 січня значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська та отримати обіцяні урядом пільги — звільнення від податків, постоїв та інших зобов’язань, козацька служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право поліпшити свій соціальний стан (навіть право одержати дворянство), грошове та харчове утримання з боку російського уряду тощо. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входило 944 козаки, то на 22 червня 1788 року — вже 2 436 чоловік. На З О листопада 1791 року у складі Чорноморського козацького війська перебувало 12 620 козаків, з них на дійсній службі -7 500 чорноморців (№ 6. 17, 6. 29).

Військо складалось з двох основних частин — кінних загонів та піших козаків на човнах і поділялось на 48 куренів, які у разі необхідності об'єднувались у полки (від 4 до 6). Переважна більшість козаків була озброєна списами, широкими ножами та рушницями. При цьому слід зазначити, що шаблями були озброєні, як правило, колишні запорожці, які вже наприкінці 1790-х років не становили більшості у Чорноморському війську. Мало військо і власну артилерію. Щодо обмундирування, то принаймні до 1820-х років не можна говорити про введення уніфікованої форми для чорноморських козаків. Стосовно одягу основна маса козаків продовжувала зберігати запорозькі традиції. Лише після перших зіткнень з задунайськими козаками за наказом російського військового командування Кіш Чорноморського війська запропонував козакам носити на рукавах білі хустини, щоб відрізнити «вірних» чорноморців від задунайських козаків.

Під час війни російський уряд і Кіш проводили політику, спрямовану на повернення задунайських козаків під протекторат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород та пільг, в той час як емісари від Чорноморського війська, такі, як капітан Г. Чернов, проводили переговори з задунайцями, збирали інформацію розвідувального характеру про дислокацію та кількість турецько-татарських військ тощо. Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша вивести основну масу «турецьких» запорожців до Росії під час війни 1787−1791 років це зробити не вдалося.

Під час російсько-турецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджи-бею, Очакова, здобутті Березанської фортеці, фортець Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині [10]. Поміж козацьких військ, які були створені Г. О. Потьомкіним на півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії до назви Чорноморського війська додавався епітет «безцінне» (№ 6. 14).

Поряд з тим варто зазначити, що вже на момент створення війська чорноморських козаків у князя Потьомкіна був проект переселення цього формування з території' Південної України і поселення козаків на новому російсько-турецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Незважаючи на неодноразові обіцянки князя оселити козаків на Тамані та переселення їх у 1790−1792 рр. до Очаківського степу (див. док. групу В, № 6. 30), до наказу Катерини II від ЗО червня 1792 року Чорноморське військо, незважаючи на надання йому для поселення ділянки між Бугом та Дністром, фактично не мало власних військових земель. Був відсутній і чітко визначений статус війська. Все це спричиняло незадовільний економічний стан козаків та членів їх родин, призводило до соціальної напруги, викликаної знущаннями поміщиків та представників російської військової і цивільної адміністрації.

Протягом 1790−1792 років 1 759 родин (5068 душ чол. статі і 4 414 душ жін. статі) козаків Чорноморського війська та більш як 2 000 родин молдаван і волохів оселились в Очаківському степу, де заснували 25 селищ із центром у Слободзеї [11]. Козаки займали ці території до 1793−1794 років, а багато поселенців залишилось на прибузьких землях і після повного переселення чорноморців на Кубань. Основою господарства залишалось традиційне для Запорожжя скотарство, рибальство та соляний промисел, бджільництво тощо. Водночас збільшилась роль землеробства, розвивалось виноградарство, городництво. Однак, через непевність статусу війська господарство чорпоморських козаків у зазначений час знаходилось у початковому стані. Козаки та члени їх родин продовжували бути залежними від російського постачання, особливо таких продуктів та виробів як хліб, крупи, одяг, тощо.

Період в історії Чорноморського козацького війська після смерті князя Потьомкіна (05. 10. 1791 р.) та підписання Ясської угоди (1791 р.) і переселенням війська на Кубань характеризувався різким погіршенням соціально-економічного стану козаків. Піддавалась сумніву навіть можливість подальшого існування війська. Насамперед це було пов’язано зі смертю Потьомкіна — Гетьмана козацьких військ півдня України і загальним негативним відношенням російського уряду до козацтва в регіоні.

В червні 1788 р. за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю князя Григорія Потьомкіна — Таврійського у місці впадіння ріки Інгул у ріку Південний Буг було закладено суднобудівну верф, навколо якої руками зігнаних сюди багатьох тисяч рекрутів та кріпосних селян разом з будівництвом першого військового корабля було збудоване і велике поселення. З самого початку воно стало втіленням задумів відомого російського архітектора І. Є. Старова — прямі, як стріла, широкі вулиці, чіткі квадрати кварталів.

Рівно через рік, у серпні 1789 р., князь Потьомкін-Таврійський повеліває нову верф і поселення навколо неї іменувати містом Миколаєвом — в пам’ять про взяття О. В. Суворовим фортеці Очаків у грудні 1788 року в день святого Миколая — покровителя моряків. Майже одночасно з цим вирушив у своє плавання по Чорному морю первісток Миколаївських корабелів — 50-гарматний фрегат «Святой Николай».

По задуму князя м. Миколаїв повинно було стати колискою і місцем базування молодого Чорноморського флоту Російської імперії.

Вдало вибране для нової верфі місце та велика увага з боку князя Г. О. Потьомкіна до становлення і зростання його улюбленого чорноморського дітища дали свої результати. На високих берегах колишнього пустинного, омитого з трьох сторін водами Південного Бугу і Інгулу півострова виросло велике, красиве місто, яке на довгі часи стало центром суднобудування і мореплавання півдня Російської імперії, а потім і Радянського Союзу.

На протязі багатьох років у м. Миколаєві розміщався штаб Чорноморського флоту Росії. З історією міста пов’язана доля багатьох уславлених російських флотоводців — адміралів: С. О. Макарова; Ф. Ф. Ушакова; Ф.Ф. Белінсгаузена; В.О. Корнілова; М.П. Лазарєва; Г.І. Бутакова; П.С. Нахімова.

Великий вклад миколаївських корабелів у морську історію Росії може підтвердити лише один з багатьох прикладів. 18 (30) листопада 1853 р. в Сінопській бухті на північному узбережжі Туреччини російська ескадра під командуванням віце-адмірала П. С. Нахімова атакувала турецьку армаду Осман-паші. Запекла битва завершилась повним розгромом турків.

Усі російські кораблі, що брали участь у цьому бою, були побудовані на Миколаївській суднобудівній верфі!

Сьогодні вже майже неможливо перелічити всі бойові кораблі та судна різноманітних типів і призначень, які зійшли із стапелів Миколаївських суднобудівних заводів. Але назвати хоча б деякі з них, найбільш відомі, треба. Це перший флагманський 90-гарматний фрегат парусного Російського флоту «Святой Павел»; легендарний броненосець «Князь Потёмкин-Таврический»; крейсери Чорноморського флоту перших радянських часів «Червона Україна» і «Красный Кавказ», які покрили себе славою у роки Великої Вітчизняної війни; це найбільші у світі китобійні бази «Советская Украина», «Советская Россия»; океанські рудовози і нафто рудовози «Зоя Космодемянская», «Микола Бажан», «Борис Бутома»; супертраулери типу «Московская Олимпиада», унікальне науково-дослідне судно «Академик Сергей Королёв». Ціла серія неперевершених по своїй бойовій могутності і технічному оснащенню сучасних бойових кораблів необмеженого району плавання, побудованих у останні радянські часи, таких як, крейсер «Слава», вертольотоносні і авіаносці крейсери «Москва», «Київ», «Минск», «Новороссийск» та інші.

Потьомкінські села

Під час першої подорожі Катерини II в 1787 р. до Криму князь Г. О. Потьомкін (1739--1791), бажаючи показати цариці «процвітання» нового, нещодавно приєднаного до Росії краю, наказав спорудити на дніпровських берегах декоративні села, палаци, фортеці, які мали цілком «справжній» вигляд. Потьомкін насаджував Парки, які гинули через кілька Днів після проїзду Катерини, одягав селян, що були зігнані для зустрічі цариці, у святкове вбрання і т. п. Усі ці дії спритного царедворця були викриті в мемуарах багатьох його сучасників.

У переносному значенні -- окозамилювання.

Якщо життя цієї людини було раптовим і незбагненним злетом до слави, то смерть і передуюча їй опала здалися сучасникам таким же незбагненним падінням. «Великолепный князь Тавриды», князь Григорій Потьомкін, за словами Державіна, «пал с высот и почестей» посеред степу, між Яссами та Миколаєвом. Просто ліг на землю і помер, за офіційною версією -- від «перемежающейся лихорадки». Катерина II державною і жіночою волею підштовхнула генерал-губернатора Новоросії, творця Чорноморського флоту, засновника Миколаєва та Херсона, до прірви. А причиною цього вчинку імператриці став «грецький проект» князя Тавриди, істинна суть якого й понині покрита надійною завісою таємниці.

Генеральна ідея

На сьогодні про Потьомкіна багато що відомо, але не головне. Залишається таємницею за сімома замками «генеральна ідея», якій він підпорядкував своє життя. Властолюбством і насолодами ця генеральна ідея аж ніяк не вичерпується. Від людини, котру скупа на компліменти імператриця Катерина вважала великою і геніальною, у спогадах сучасників і нащадків залишилися одні лише дивацтва: діамантові гудзики на камзолі, капелюх, до того обтяжений дорогоцінностями, що за Потьомкіним його носив ад’ютант, незрозумілі напади меланхолії, напівдитяча любов до розкоші…

Однак було й інше: Хотин, Фокшани, Ларга, Кагул і Цибри, де Потьомкін воював із турками і брав у полон турецькі судна, потім -- план оволодіння Кримом, котрий князь перетворив на дійсність, генерал-губернаторство в Новоросії, спорудження міст у безлюдному степу і, звісно ж, «грецький проект».

Проект цей полягав у тому, щоб, заволодівши Кримом і Північним Причорномор’ям, знищити Туреччину і покласти корону відродженої Візантії на голову одного з онуків Катерини -- цесаревича Костянтина. Ім'я для онука Катерина вибирала, пам’ятаючи про візантійські плани Потьомкіна, а сам князь, геть несподівано для імператриці, вибрав для майбутньої відродженої Візантії столицю. І не Константинополь--Стамбул, а Миколаїв, заснований ним на землі древньої Ольвії.

Любов Потьомкіна до заснованого ним Миколаєва залишилася для сучасників одним із дивацтв князя. Так, заснував посеред степу місто, так, хотів бути в ньому похованим, а заснований ним же Херсон терпіти не міг і називав «труною». Чому ж Миколаїв? Чому в останній своїй подорожі «чудовий князь Тавриди» прагнув добратися саме до цього міста? Що було особливого й дорогого для князя в цьому звичайному для Півдня Російської імперії місті-верфі? Плани Потьомкіна щодо Миколаєва так і залишилися таємницею, але деяке світло на них проливає історія любові князя до прекрасної грекині, Софії Вітт-Потоцької, майбутньої господині уманського парку.

Примха Софії

«Знаете ли вы историю Николаева? -- писав 1818 року Микола Левицький. -- «Он построен по повелению Князя Потемкина», -- скажете вы, и вы ошиблись. Главной причиною тому, что родился и возрос, возрос и распустился сей цветок среди одичалой природы, женщина прелестная с прекраснейшей еще душою, с чувствительным сердцем, с тонким умом, словом, женщина-Гений умела привлечь сердце Гения-героя. Одно ея слово, и на диких берегах Ингула явился город, на месте бедных рыбачьих хижин огромные палаты Спасск и Богоявленск; одно ея слово, и волшебная рука искусства одела нагия скалы и песчаные холмы скромными рощицами и великолепными садами… «

Микола Левицький мав на увазі Софію Вітт, грекиню за походженням, чоловік якої за протекцією Потьомкіна став комендантом Херсона. Подружжя Віттів з’явилося в Російській імперії на запрошення князя. Софія, котра вважала себе спадкоємицею збіднілого, але знатного грецького роду, була однією з найчарівніших жінок XVIII століття. Вона ненавиділа Османську імперію і мріяла про відродження своєї батьківщини -- поверженої Греції--Візантії. Потьомкін теж не належав до числа друзів Оттоманської Порти і через своїх агентів на Балканському півострові тримав руку на пульсі цієї імперії, що переживала не найкращі часи.

Потьомкіна і Софію звели спільні інтереси, але утримувала один біля одного пристрасть. Князь прагнув виконати будь-яку забаганку Софії. «Йому все було байдуже, аби задовольнити бажання або примху обожнюваної ним жінки, -- писала сучасниця Потьомкіна, знаменита французька портретистка Елізабет Віже-Лебрен. -- Закоханий у пані де Вітт, він осипав її найвишуканішими люб’язностями. Так, одного разу, бажаючи подарувати їй кашемірову шаль шалено високої ціни, він улаштував свято, на якому було до двохсот дам, а після обіду влаштував лотерею, але так, що кожній дісталося по шалі, а найкраща із шалей випала найпрекраснішій із дам». Чи варто говорити про те, що «найпрекраснішою з дам» виявилася Софія Вітт… Але, звісно, справа не обмежилася кашеміровою шаллю. До ніг грекині Софії Потьомкін збирався кинути відроджену Візантійську імперію.

На той час уяву князя Тавриди давно вже хвилювала легенда, за якою давньогрецька цивілізація зародилася в Північному Причорномор'ї, і звідти поширилася на територію історичної Еллади. Тому і столицю відродженої Візантії Потьомкін хотів бачити саме в Північному Причорномор'ї, неподалік древньої Ольвії. Плани князя збіглися з бажаннями Софії Вітт. Прекрасна фанаріотка ненавиділа Константинополь--Стамбул, де пізнала приниження і злидні, а потім була продана власною матір'ю заїжджому шукачу пригод. До того ж заснований Потьомкіним Миколаїв стратегічно і політично більше підходив на роль нової візантійської столиці.

Незабаром у «грецькому проекті» князя Тавриди не залишилося місця російській імператриці Катерині та її онуку Костянтину. Софія та Потьомкін вирішили обвінчатися і коронуватися на нове царство. Усвідомлюючи свою владу над князем, пані Вітт зажадала від нього негайних дій. У степах Північного Причорномор’я з’явилися сади, парки, села, верфі та міста.

У мальовничому місці злиття рік Бугу та Інгулу Потьомкін заснував місто, яке мало стати столицею відродженої Візантії. Григорій Олександрович назвав місто Миколаєвом на честь святого Миколи Мирлікійського. Тут, у мурованому соборі св. Григорія, князь збирався повести під вінець Софію, а в храмі святого Миколи Угодника -- коронуватися. Палац для Софії та Потьомкіна вже закладався. Біля нього іноземець-садівник розбив парк.

І садів, і палаців у новому місті дійсно було в достатку. Щоправда, до нинішніх часів багато з цих чудес не дожили. Літній палац ясновельможного князя було спалено матросами незабаром після Жовтневої революції, «величезні палати Спаськ і Богоявленськ», згадані Левицьким, перетворилися на райони Миколаєва, а ім'я Софії Вітт стали пов’язувати не з Потьомкіним і Миколаєвом, а з графом Потоцьким і уманським парком. І сталося так тому, що візантійським планам Потьомкіна та Софії не судилося здійснитися. У гру вступила імператриця Катерина.

Хід імператриці

Государиня давно вже побоювалася «чудового князя Тавриди», котрий зосередив у своїх руках непомірну владу. Потьомкін ставав некерованим, і імператриці тепер нічого було берегти князя -- її турботою й опікою користувався новий фаворит, Платон Зубов. До того ж плани Софії та Потьомкіна розгнівали Катерину: вона почала думати про усунення Григорія Олександровича.

Існує гіпотеза, що Катерина направила до князя молодого лікаря, спеціально навченого «мистецтву» поводження з отрутами, і Потьомкін був отруєний. Втім, навіть якщо такі вказівки і не були дані, раптова і незрозуміла смерть Григорія Олександровича підтверджує версію про отруєння. Щоправда, неясно, хто в даному разі виступав замовником. «Чудовий князь Тавриди» помер посеред степу, по дорозі в місто, де збирався коронуватися, а «імператрицю», котра нею так і не стала -- Софію Вітт, -- продали втретє і востаннє у її житті. Покупцем став граф Станіслав Потоцький.

Із коронним гетьманом, графом Ксаверієм-Станіславом Потоцьким, Софія Вітт познайомилася ще 1788 року, за три роки до смерті Потьомкіна, коли за таємним дорученням ясновельможного їздила на Варшавський сейм. Тоді вона переконала Потоцького примкнути до Тарговицької конфедерації, після чого вибухнуло повстання Костюшка, і граф змушений був залишити батьківщину. На настійну вимогу російської імператриці Вітт збув із рук свою чарівну жінку, за котру палко закоханий Потоцький виклав два мільйони польських злотих. Втім, обвінчатися вони змогли лише після смерті першої дружини графа, Жозефіни-Амалії Мнішек--Потоцької, відомої художниці, котра оспорювала лаври Елізабет Віже-Лебрен. Потоцький і Софія оселилися в Умані, де граф кинув до ніг своєї богині розкішний парк.

Імператриця Катерина усього на п’ять років пережила людину, котру спочатку пристрасно любила, а потім не менш пристрасно ненавиділа. Кажуть, вона оплакувала «князя Тавриди», а сльози ці витирав новий фаворит государині, красень Платон Зубов. Смерть Потьомкіна перегорнула найкращі сторінки катерининського царювання, яке вступало у свої неминучі присмерки. Державін написав на смерть Потьомкіна оду, а Софія -- мимовільна винуватиця загибелі ясновельможного -- усе життя оплакувала його, «як рідного брата».

Епілог

Потьомкін бажав бути похованим у Миколаєві, але за іронією долі та волі імператриці Катерини його поховали в Херсоні, місті, яке князь називав «труною». У Миколаївському обласному архіві, у журналі вихідних казенних листів за 1791 рік, містяться цінні історичні відомості про хворобу, смерть і похорон князя. Ці відомості присутні в копіях ордерів, листів і рапортів, написаних у вересні--листопаді 1791 року першим будівельником Миколаєва, полковником М. Фалєєвим, підлеглим йому офіцерам, вищим командним особам і особам духовного звання. Вони розповідають ось про що.

29 вересня 1791 року М. Фалєєв одержав із Ясс від довіреної особи князя Потьомкіна і начальника його канцелярії генерал-майора В. Попова звістку про те, що «…его светлости болезнь усугубилась, и все врачи сомневаются в его жизни». Того ж дня Фалєєв виїхав поштовим трактом у Ясси. 3 жовтня він повідомив звідти обер-інтенданту Миколаївського адміралтейства підполковнику С. Афанасьєву, що «…после опасного усиления болезни почувствовал его светлость облегчение и изволил дать мне знать, что вскоре отправится в Николаев и будет иметь там пребывание до совершенного выздоровления… «

4 жовтня 1791 р. хворий Потьомкін залишив Ясси і виїхав у Миколаїв. У його почті перебував і М. Фалєєв, котрий у дорозі став мимовільним свідком несподіваної смерті князя. Тіло Потьомкіна доставили назад у Ясси, де лікарі його бальзамували. Вражений цією подією, М. Фалєєв писав у Миколаїв, що «мы лишились великого и милосердного нашего начальника светлейшего князя Григория Александровича, он, ехавши в Николаев, в 37 верстах от Ясс 5 октября окончил жизнь свою в поле, оставя всем вечное сожаление, а мне неутешительную горесть, через 4 дня вынос будет его телу… «

13 жовтня відбулася жалобна церемонія, після якої М. Фалєєв виїхав у Миколаїв, а тіло Потьомкіна залишалося в Яссах до особливого на те розпорядження імператриці. 29 жовтня М. Фалєєв одержав копію найвищого рескрипту з повелінням імператриці про поховання тіла Потьомкіна в Херсоні, де в пошану заслуг князя перед батьківщиною було наказано встановити йому пам’ятник.

2 листопада М. Фалєєв відправив В. Попову лист, у якому просив посприяти у похованні тіла Потьомкіна саме у Миколаєві. При цьому він писав, що «…лучше если б оно погребено было в городе Святого Николая, который он (Потемкин) воздвигнул в память Очаковской победы и столько любил его, что желал остатки дней своих проводить в монастыре Спасско-Николаевском, на строение которого и план мне дал подписанный своею рукой. Возрадовалась бы душа его, взирая с небес на тело, в котором она была, что оно погребено в любимом его граде, здесь же и церковь во имя его ангела воздвигнута. Херсон не мог он терпеть, почитай то место очень нездоровым, и для того там никогда ночевать не хотел и как бы поздно ни было, уезжал в Богоявленск: не рассудите ли, милостивый государь, о сем доложить государыне? А между тем сделать в Херсоне склеп, в коем положить на время тело, пока в Николаеве освятится церковь».

Однак прохання М. Фалєєва так і не задовольнили. Мало того, навіть маршрут руху жалобного кортежу з тілом Потьомкіна було прокладено із Ясс у Херсон не найкоротшим шляхом -- поштовим шляхом через Миколаїв, а в об'їзд його, степом. Лише завдяки сприянню архієпископа Катеринославського Амвросія маршрут руху жалобного кортежу вдалося змінити, та й то вже на шляху його проходження. У Богоявленську жалобна церемонія була проведена в домашній церкві племінниці князя, графині А. Браницької.

26 листопада М. Фалєєв у листі В. Попову повідомив, що «сего месяца 23 числа тело покойного светлейшего князя в Херсонской соборной церкви предано земле с подобающей церемонией, место для погребения выбрано пристойное… об оном имею поднести при сем план расположения означенной церкви. Прилично бы тут было поставить бюст, сказывают, что есть в Санкт-Петербурге сделанный и очень похож, а нет, так можно бы сделать в Италии: я прилагаю при сем идею оному и ежели сия не годится, милостивый государь, прожектировать искуснейшим художникам, а подпись попрошу я Василия Петровича сделать… Не было человека, кто бы не пролил горчайших слез при сем случае, я не меньше имел побуждения к тому. Вспоминал отзывы его светлости о Херсоне, он всегда называл его гробом и будто предчувствовал, что там погребену ему быть. Отдавши последний долг усопшему, возвратился я в Николаев… «

Світлий князь Григорій Потьомкін -Таврійський, Президент Державної Військової колегії, генерал-фельдмаршал, Великий Гетьман Козацьких, Екатерінославських і Чорноморських військ, Головнокомандуючий Екатерінославською армією, легкою регулярною кіннотою, флотом Чорноморським і іншими сухопутними і морськими військовими силами; Сенатор, Екатерінославський, Таврійський і Харківський генерал-губернатор; Її імператорської Величності військ генерал-інспектор, генерал-ад`ютант, дійсний камергер, лейб-гвардії Преображенського полку підполковник, корпусу кавалергардів шеф; Орденів Андрія Первозванного, Святого Олександра Невського, Святого Георгія, Рівноапостольного князя Володимира, Святої Ганни, прусського Чорного орла, данського Слона, шведського Серафима, польського Білого Орла, Святого Станіслава кавалер.

Чудово сказав про нього принц де Лінь, що знав всіх титанів свого часу, від Фрідріха Великого до Наполеона: «Це найдивовижніша людина, якого мені довелося зустріти […] нудьгуючий серед задоволень; нещасний від власної успішності; непомірний у всьому, філософ, що легко розчаровується, часто похмурий, непостійний, глибокий, здатний міністр, майстерний політик — і раптом десятирічна дитина […] В чому полягала секрет його чарівництва? Геній, геній і ще раз геній; природна обдарованість, відмінна пам’ять, піднесений лад душі; глузливість без прагнення образити, артистичність без награної […] здатність завойовувати в кращі моменти будь-яке серце, безодня щедрості […] тонкий смак — і якнайглибше знання людської душі».

(Саймон Себаг-Монтефіоре «Потемкин»)

28-й генерал-фельдмаршал князь Григорий Александрович Потемкин-Таврический

Князь Григорий Александрович Потемкин-Таврический, сын отставного майора, служившего в гарнизонном полку, родился Смоленской губернии Духовщинского уезда в небольшой деревне отца своего Чижове в сентябре 1736 года. Он произошел от древней дворянской фамилии, переселившейся из Польши в Россию и в малолетство Петра Великого довольно знаменитой [1]. Назначаемый в духовное звание, Потемкин обучался сначала в смоленской семинарии, потом отправлен в Московский университет. Здесь посещал он с большим прилежанием лекции профессоров, оказал быстрые успехи в науках, желая — как твердил товарищам своим — быть непременно архиереем или министром; получил золотую медаль (1756 г.) и вскоре соскучился единообразным учением, перестал ходить в университет, выключен из оного [2], обращался с одними монахами, беседуя в Заиконоспасском и Греческом монастырях о догматах веры. Казалось, юноша, одаренный от природы колоссальным ростом, мужественной красотой, умом беглым, памятью необыкновенной, готовил себя к ношению митры: вышло противное. Честолюбивый нрав его не мог довольствоваться саном пастыря церкви, желал повелевать многими, гонялся за славою и внушил ему счастливую мысль сблизиться с Двором военною службой. В числе духовных, которых посещал Потемкин, находился Амвросий Зертис-Каменский, бывший тогда архиепископом Крутицким и Можайским: он одобрил его намерение и дал ему на дорогу пятьсот рублей [3]. Из кельи монастырской Потемкин перенесся к берегам Невы и вскоре принят в конную гвардию; обучался французскому языку в свободное время. Он был вахмистром этого полка, когда вступила на престол Екатерина II (1762 г.), находился в ее свите и услышав, что Императрица желает иметь темляк на шпаге, сорвал свой собственный, подъехал к Государыне и осмелился поднести оный. Ретивая лошадь Потемкина, привыкшая к эскадронному учению, поравнялась с лошадью Императрицы и, несмотря на все усилия его, упорствовала удалиться. Екатерина улыбнулась, взглянула на отважного всадника, спросила о его фамилии, произвела на другой день (29 июня) Потемкина офицером гвардии, потом подпоручиком и камер-юнкером, приказав выдать ему две тысячи рублей. Он был отправлен в Стокгольм к министру нашему при шведском дворе, графу Остерману, с уведомлением о последовавшей перемене в правлении.

Возвратясь в С. Петербург, Потемкин старался сблизиться с Орловыми, которые находились во всей своей силе, был принят в общество Императрицы, где любезность и простота заменяли принужденные обыкновения, прикомандирован, потом, будучи поручиком, к обер-прокурору Св. Синода Ивану Ивановичу Мелисино. В 1768 году он имел уже чин действительного камергера и секунд-ротмистра конной гвардии. Тогда начал Потемкин обдумывать план своего возвышения и могущества, не довольствуясь полученными наградами; желал большего и, чувствуя свои преимущества перед другими, уверен был в успехе.

В 1769 году возгорелась война с Турциею. Потемкин воспользовался этим случаем, чтобы удалиться на некоторое время из столицы; служил сначала под знаменами генерал-аншефа князя Голицына, потом в армии генерал-фельдмаршала графа Румянцева: участвовал 19 июня, в поражении генерал-майором князем Прозоровским двадцатитысячного турецкого войска, перешедшего у Хотина на левый берег Днестра и желавшего пробраться к Каменец-Подольскому; в овладении, 2 июля, турецкими укреплениями под Хотиным; пожалован в генерал-майоры за оказанную храбрость и опытность в военных делах; предводительствуя отрядом конницы, отличил себя в сражении, 29 августа, на котором верховный визирь, Молдованжи-паша и крымский хан были совершенно разбиты и обращены в бегство.

Граф Румянцев, приняв главное начальство над армией после князя Голицына и угадывая, какая участь ожидала Потемкина, доставлял ему случаи пожинать лавры; он увенчал себя новою славой, в начале января 1770 года, в окрестностях Фокшан, опрокинул (4 числа) за реку Милку, вместе с генерал-майором графом Подгоричани, турецкий десятитысячный корпус, предводимый Сулиман-пашою и сераскиром Румели-Валаси; положил на месте тысячу человек, отнял пять орудий, два знамя и пять фур с порохом; содействовал (4 февраля) генерал-поручику Штофельну в овладении Журжею; преследовал неприятеля, обращенного в бегство Румянцевым, 17 июня, близ Рябой-Моги-лы; участвовал в битвах Ларгской (7 июля) и Кагульской (21 июля); отразил на последней хана крымского, намеревавшегося ударить в тыл русской армии; награжден орденами Св. Анны и Св. Георгия третьего класса; принял деятельное участие в занятии Измаила генерал-поручиком князем Репниным; первый вступил в предместье Килии, когда оно было объято пламенем; с успехом отразил (1771 г.) нападения турок на Кранов; вытеснил их из Цимбры; освободил находившихся в этом городе христиан; сжег несколько неприятельских судов на Дунае и четыре магазина, наполненные мукою и сухарями; обратил в бегство четырехтысячный отряд турецкий (17 мая) на походе к реке Ольте; держал в осаде крепость Турну, вместе с генерал-майором Гудовичем; предводительствуя небольшою флотилией (в октябре), делал поиски на правом берегу Дуная, подходил к Силистрии. В 1772 году происходили переговоры о мире, и Потемкин провел это время, большею частью, в шлафроке или лежа на софе, погруженный в размышление. Между тем он произведен в генерал-поручики за прошедшую службу.

С возобновлением военных действий (1773 г.) Потемкин снова обнажил меч свой: переправился через Дунай в виду многочисленного неприятеля, 7 июня, участвовал в разбитии Османа-паши под Силистрией, в овладении его лагерем. Эти подвиги Потемкина остались без награждения. Оскорбленный полководец, всегда предприимчивый, отправился в С. Петербург и решился написать следующее письмо к Императрице [4]: «Всемилостивейшая Государыня! Определил я жизнь мою для службы Вашей, не щадил ее отнюдь, где только был случай к прославлению Высочайшего Имени. Сие поставя себе простым долгом, не мыслил никогда о своем состоянии и если видел, что мое усердие соответствовало Вашего Императорского Величества воле, почитал уже себя награжденным. Находясь почти с самого вступления в армию командиром отделенных и к неприятелю всегда близких войск, не упустил я наносить оному всевозможного вреда: в чем ссылаюсь на командующего армиею и на самих турок. Отнюдь не побуждаем я завистью к тем, кои моложе меня, но получили лишние знаки Высочайшей милости, а тем единственно оскорбляюсь, что не заключаюсь ли я в мыслях Вашего Величества меньше прочих достоин? Сим будучи терзаем, принял дерзновение, пав к священным стопам Вашего Императорского Величества, просить, ежели служба моя достойна Вашего благоволения и когда щедрота и Высокомонаршая милость ко мне не оскудевают, разрешить сие сомнение мое пожалованием меня в генерал-адъютанты Вашего Императорского Величества. Сие не будет никому в обиду, а я приму за верх моего счастия, тем паче, что находясь под особливым покровительством Вашего Императорского Величества, удостоюсь принимать премудрые Ваши повеления и, вникая в оные, сделаюсь вяще способным к службе Вашего Императорского Величества и Отечества». На другой день Потемкин удостоился получить следующий собственноручный рескрипт: «Господин генерал-поручик! Письмо ваше г. Стрекалов Мне сего утра вручил и Я просьбу вашу нашла столь умеренною в рассуждении заслуг ваших, Мне и Отечеству учиненных, что Я приказала изготовить указ о пожаловании вас генерал-адъютантом. Признаюсь, что и сие Мне весьма приятно, что доверенность ваша ко Мне была такова, что вы просьбу вашу адресовали прямо письмом ко Мне, а не искали побочными дорогами. Впрочем пребываю к вам доброжелательная Екатерина [5]».

Вслед за тем, Потемкин получил орден Св. Александра Невского (1774 г.); начал посещать по прежнему общества Императрицы; был весел, занимал собою других; потом сделался пасмурным, задумчивым, оставил совсем Двор, удалился в Александро-Невский монастырь; объявил, что желает постричься, учился там церковному уставу, отрастил бороду, носил монашеское платье. Так необыкновенный человек этот пролагал дорогу к своему возвышению! Душевная скорбь его и уныние не остались сокрытыми от Двора, возбудили любопытство и жалость оного, и вскоре временный отшельник сбросил черную одежду и явился среди изумленных царедворцев во всем блеске любимца счастья. В том же году пожалован он генерал-аншефом, Военной Коллегии вице-президентом, лейб-гвардии Преображенского полка подполковником и (25 декабря) кавалером ордена Св. Апостола Андрея Первозванного. В следующем году (1775) получил орден Св. Георгия второго класса за ратные подвиги против турок в прошедшую кампанию; назначен генерал-губернатором Новороссийской, Азовской и Астраханской губерний, с властью и преимуществами царского наместника, а по заключении с Портою Оттоманской мира, награжден (10 июля): за споспешествование к оному добрыми советами графским достоинством Российской империи; за храбрые и неутомимые труды шпагою, осыпанною алмазами, и в знак Монаршего за то благоволения портретом Императрицы для ношения на груди.

Сначала Потемкин не имел большого влияния на дела государственные, хоть и пользовался совершенною доверенностью Екатерины, жил во Дворце, где ежедневно поклонники раболепствовали перед ним, в то время как он, лежа на диване, не обращал на них внимания. В 1776 году, Императрица пожаловала его поручиком кавалергардского корпуса и исходатайствовала ему княжеское достоинство империи Римской с титулом светлейшего. Между тем возраставшее могучество Потемкина заставило и других государей искать в нем: король польский препроводил к нему ордена Белого Орла и Св. Станислава; Фридрих Великий поручил брату своему, принцу Генриху, возложить на него ленту Черного Орла; датский король прислал орден Слона, шведский орден Серафима.

Сделавшись необходимым для Екатерины Великой, гордый вельможа, уверенный в своей силе, отправился (1777 г.) в подчиненное ему наместничество для поправления расстроенного здоровья. Царедворцы, враги Потемкина, радовались удалению его; но путешествие это было основано на утонченной политике: он уклонился на время для того только, чтобы достигнуть потом вернее преположенной цели. На дороге везде строили в честь его триумфальные ворота, говорили ему приветственные речи, давали праздники. Екатерина подарила ему Аничковский дворец и пожаловала восемьдесят тысяч рублей на поправку мебели; но Потемкин, возвратясь в столицу, остановился по прежнему в Зимнем дворце и потом переехал в смежный с оным, принадлежавший Эрмитажу (1777 г.). Здесь приступил он к давно обдуманному им плану относительно изгнания турок и татар из Европы, восстановления Греческой империи. Уверяют, будто бы Потемкин намеревался основать там независимое государство. Положено было, прежде, овладеть Крымом: Екатерина вооруженною рукою утвердила (1777 г.) ханом Шагин-Гирея, несмотря на угрозы Порты. Многие семьи греков и армян переселены из Тавриды в Россию. При устье Днепра основан Потемкиным Херсон с корабельною гаванью (1778 г.). Тщетно Фридрих Великий старался убедить Императрицу к постановлению оборонительного союза с Турцией, лаская честолюбие Потемкина Курляндским герцогством; он не переменил образа мыслей и умел склонить на свою сторону императора Иосифа II в бытность его в России (1780 г.). Столь же неудачны были и усилия английского министерства отвлечь российский Двор посредством Потемкина от вооруженного нейтралитета: верный исполнитель великих намерений Екатерины не пожертвовал выгодами Отечества для своих собственных. В 1782 году, по его представлению, как екатеринославского генерал-губернатора, многие пустыни новороссийские заселены людьми, вышедшими из разных других областей империи. Тогда Екатерина II учредила орден Св. Равноапостольного князя Владимира и возложила оный на Потемкина. Вскоре крымские дела отозвали его в Херсон. Между тем, как происходили переговоры с ханом и верховными начальниками народов кубанских, Потемкин несколько раз ездил в С. Петербург; наконец ласкою, убеждениями, золотом и грозным вооружением умел он склонить Шагин-Гирея к уступке полуострова России [6]. Важный подвиг этот, к бессмертной славе Потемкина, совершен (1783 г.) без всякого кровопролития. Тамань и вся страна кубанская присоединены также к империи нашей. Твердость и деятельность Булгакова [7] упрочили эти приобретения за Россиею на вечные времена.

В начале 1784 года (2 февраля) Екатерина, признательная к заслугам, пожаловала Потемкина президентом Военной Коллегии с чином генерал-фельдмаршала, Екатеринославским и Таврическим генерал-губернатором и шефом кавалергардского полка. Тогда открылось новое поле для избирательного ума его: он выдал (1786 г.) устав, в котором с великою точностью означены были издержки каждого полка; переменил невыгодную одежду войск русских, велел отрезать косы, бросить пудру; одел солдата в куртку, удобные шаравары, полусапожки и удобную, красивую каску; передвигал беспрестанно полки с одного места на другое, чтобы они в мирное время не приучились к неге. В Тавриде, вверенной его попечению, дикие степи превратились в плодоносные поля, где повсюду видны были многочисленные прекрасные стада, благословенные нивы, богатые селения, возвышались многолюдные города. Чтобы прикрыть границы от неприятельских нападений и содержать в страхе татар и другие хищные народы он протянул цепь войск на берегу Кубани; Севастополь и Херсон наполнились флотами; русский флаг развевался свободно на Черном море.

1787 год достопамятен в жизни Потемкина: Екатерина осчастливила своим посещением Херсон и Тавриду. Тогда большие дороги и хребты гор освещены были разноцветными огнями; Днепр покрыт великолепными галерами; везде сооружены дворцы; леса превращены в английские сады. «Путешествие Императрицы, — описывает сопровождавший ее принц де Линь, — можно назвать волшебством. На каждом почти шагу встречали мы нечаянное, неожиданное. Там видели эскадры, там конные отряды, там освещение, на несколько верст простиравшееся; здесь сады, в одну ночь сотворенные! Повсюду увенчалась Екатерина торжествами, изъявлениями благодарности, благоговения и восторгов.» На воротах: в Перекопе изображена была следующая надпись, сочиненная Потемкиным: «Предпослала страх и принесла мир (1787 г.)»; в Кременчуге: «Возродительнице сих стран». В проезде через Таврическую область спутником Императрицы был Иосиф, прибывший под именем графа Фалкенштейна. Возвратясь в С. Петербург, Екатерина повелела правительствующему Сенату изготовить похвальную грамоту, с означением подвигов генерал-фельдмаршала князя Потемкина: в присоединении Тавриды к Империи Российской, в успешном заведении хозяйственной части и населении губернии Екатеринославской, в строении городов и в умножении морских сил на Черном море, с прибавлением ему именования Таврического. Англия и Пруссия вооружили в том году Порту Оттоманскую против России: в Константинополь требовали от нашего посланника Булгакова возвращения Крыма, заключили его в семибашенный замок, 9-го сентября был обнародован манифест о войне с турками. Предводителями войск назначены Румянцев-Задунайский и Потемкин-Таврический. Первому вверена Украинская армия; второму Екатеринославская.

28 июня (1788г.) Потемкин явился под Очаковым и ввиду этого города занял стан свой при Днепровском устье. 25 июля он обозревал устраиваемый редут к берегу Черного моря на пушечный выстрел от неприятеля. Ядра сыпались из крепости со всех сторон; находившиеся в свите главнокомандующего генерал-майор Синельников и казак были смертельно ранены; последний испустил жалостный вопль. «Что ты кричишь?» — сказал ему Потемкин с твердостию духа и хладнокровно распоряжался работами. Дорожа кровью себе подобных, он не хотел из честолюбивых видов жертвовать жизнью человеческою и решился тесною осадой принудить турок к сдаче. В половине августа кончены были батареи наши. Гарнизон Очаковский защищался отчаянно, повторял свои вылазки. 7 сентября Потемкин открыл сильный огонь со всех своих батарей для воспрепятствования осажденным поправлять поврежденные укрепления. Между тем турецкий флот потерпел сильное поражение на Лимане; отдельные отряды Потемкина наносили страх и опустошение за Кубанью и на берегах Анатолийских; Березанский остров с крепостью занят храбрыми черноморскими казаками (7 ноября). В великолепной землянке своей, под громом пушек, среди движений ратных, князь Тавриды находил время беседовать с музами, писал стихи, переводил Церковную историю аббата Флери. Настала сильная стужа, сопровождаемая большими снегами. Неприятель сделал из Очакова вылазку (11 ноября), но был отбит. Положение войска становилось беспрестанно тягостнее. Усилившиеся болезни каждый день похищали множество людей. Солдаты просили своего полководца вести их против нечестивого города, который хотели превратить в гроб врагам христианства. Лед, покрывший Лиман, представлял удобство напасть на Очаков с той стороны, укрепленной слабее прочих. Потемкин решился взять крепость приступом, назначил для сего день Св. Николая и накануне несколько раз осматривал неприятельские ретраншаменты, под самыми пушками; ободрял солдат: обещал им отдать город в полную волю, если только они возьмут его. Все приготовления к приступу были сделаны. Положено в одно время напасть на ретраншамент нагорный, на Гассан-пашинский замок и на самую крепость, Потемкин разделил армию на шесть колонн: четыре, под предводительством князя Репнина, должны были действовать на правом крыле; две, под начальством генерала от артиллерии Меллера [8] на левом; обратил остальные полки в два резерва; велел быть при них коннице, а легким войскам наблюдать со стороны Днестра. Наступил роковой день (6 декабря): главнокомандующий повторил приказание, чтобы войска, назначенные на приступ, не занимаясь перестрелкою, действовали штыками со всевозможною быстротой; отпет молебен и в семь часов утра началось нападение. Неприятель отчаянно защищался; но огонь его орудий, глубина рвов, высокие валы и палисадник, адский зев взорванных подкопов не остановили русских воинов: они шли вперед по грудам неприятельских тел и по трупам своих братьев, опрокидывали все, попадавшееся им навстречу — и Очаков завоеван!- Потемкин оставался во время приступа на одной батарее и, подперши рукою голову, повторял беспрестанно: «Господи помилуй! « Он принужден был сдержать свое роковое слово: позволил ожесточенному войску три дня грабить взятый город… Кроме богатой добычи, триста десять пушек и мортир, сто восемьдесят знамен и множество оружий достались победителям. В числе пленных находились: главный начальник крепости, трехбунчужный паша Гюссен и три чектырь-бея, командовавшие на галерах и имевшие достоинство двухбунчужных пашей. Жестокая зима не позволила зарыть в землю всех трупов: фельдмаршал приказал бросать убитых неприятелей на лед, чтобы они приплыли к турецким берегам. Многие из них служили пищей голодным волкам и хищным птицам. Он получил за взятие Очакова давно желанный им орден Св. Георгия первой степени и сто тысяч рублей; а за победы на Лимане осыпанную бриллиантами и украшенную лаврами шпагу в двадцать тысяч, с надписью: «Командующему Екатеринославскою сухопутною и морскою силою, успехами увенчанному». Она прислана к нему на золотом блюде, на котором было вырезано: Командующему Екатеринославскою сухопутною и морскою силою, яко строителю военных судов».

Осматривая в начале 1789 года Очаковскую степь, князь Таврический обратил особенное внимание на удобство места, где река Ингул впадает в Буг, и приступил к заложению при оном корабельной верфи. Место это Потемкин наименовал Николаевым, желая воздать долг благодарности покровителю русского оружия, Св. Чудотворцу Николаю. Вскоре получил он позволение явиться в С. Петербург, где ожидал его блистательный прием. Несколько дней до приезда покорителя Очакова освещаема была каждую ночь дорога, ведущая в столицу, на расстоянии двадцати верст. Императрица предупредила его своим посещением и потом объявила на придворном балу, что пришла от князя Потемкина. Так Екатерина умела награждать заслуги подданных! Царедворцы давали ему праздники, стараясь на перерыв превзойти друг друга великолепием и пышностью. Перед отъездом из С. Петербурга Потемкин получил от Государыни сто тысяч рублей, фельдмаршальский жезл, украшенный бриллиантами и обвитый богатым лавровым венком, орден Св. Александра Невского для ношения на груди, укрепленный к драгоценному солитеру, стоившему сто тысяч рублей [9] и шесть миллионов на продолжение военных действий.

В Турции владычествовал тогда Селим III, племянник Абдул-Гамвда, государь юный летами, но отважный. Расточая золото, чтобы щадить кровь человеческую, Потемкин умел склонить на свою сторону султаншу Валиду и капитана-пашу, который содействовал потом в умерщвлении верховного визиря, явного врага России. Победы при Галаце генерала Дерфельдена; при Фокшанах и под Рымником Суворова; на реке Салче Репнина и сдача Бендер (5-го ноября) князю Таврическому — ознаменовали кампанию 1789 года. Любопытно, что во время осады этой крепости, Потемкин осматривал работы в фельдмаршальском мундире и в орденах: ядра свистели около него; одно упало в нескольких шагах и забросало его землею. «Турки в меня целят, — сказал со спокойным видом герой, — но Бог защитник мой: он отразил этот удар». Потом не сходя с места, сел на лошадь и продолжал обозревать производимые работы. В Бендерах найдено триста орудий, двадцать пять мортир, несколько тысяч пудов пороха, множество бомб, ядер, гранат, ружей, сабель, двадцать две тысячи пудов сухарей и двадцать четыре тысячи четвертей муки. Императрица прислала завоевателю сто тысяч рублей, лавровый венок, осыпанный изумрудами и бриллиантами в полтораста тысяч и золотую медаль, выбитую в честь его [10]. Взятие Бендер довершило завоевание Молдавии и большой части Бессарабии. Расположив войска свои на зимних квартирах, Потемкин отправился в Яссы, где производил переговоры с Константинополем.

9 февраля 1790 года прекратилась жизнь верного союзника Екатерины II императора Иосифа. Потемкин, возведенный на степень великого гетмана казацких екатеринославских и черноморских войск, открыл в мае военные действия в пределах Турции: контр-адмирал Ушаков поразил оттоманов на водах Черного моря; генерал-майор Герман разбил на Кубани славного сераскира Батал-пашу и взял его в плен; генерал Гудович овладел Килиею; контрадмирал Рибаст Тульчею; брат его Исакчею; Суворов Измаилом. Потемкин проводил это время в Яссах с великолепием и пышностью, ему одному свойственными, но среди различных увеселений князь Таврический был мрачен, задумчив, искал рассеяния, и везде уныние, грусть преследовали его. Шестнадцать лет он первенствовал в России, не страшась совместников: явился Зубов [11] и могуществом своим пробудил сладостную дремоту самонадеянного вельможи. «Матушка, Всемилостивейшая Государыня! — писал тогда к Императрице Потемкин. — Матушка родная! При обстоятельствах, Вас отягощающих, не оставляйте меня без уведомления. Неужели Вы не знаете меру моей привязанности, которая особая от всех? Каково слышать мне со всех сторон нелепые новости и не знать: верить ли, или нет? Забота в такой неизвестности погрузила меня в несказанную слабость. Лишась сна и пищи я хуже младенца. Все видят мое изнурение. Ехать в Херсон сколь ни нужно, не могу двинуться. Ежели моя жизнь чего-нибудь стоит, то в подобных обстоятельствах скажите только, что Вы здоровы и проч.» [12]. Он отправился в С. Петербург в феврале 1791 года, был принят с отличным уважением Императрицею, получил от нее в подарок дворец, известный под именем Таврического; платье, украшенное алмазами и дорогими каменьями, в двести тысяч рублей.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой