Витоки української художньої культури

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Тема: Витоки української художньої культури

Зміст

Вступ

Розділ1. Передслов’янська доба

1.1. Культура пізнього палеоліту, мезоліту та неоліту

1.2. Культура Кіммерійсько-скіфської доби

1.3. Культура Сарматів

1.4. Вплив античних цивілізацій на культуру Північного Причорномор’я

Розділ 2. Слов’янська доба

2.1. Світоглядні уявлення слов’ян

2.2. Розвиток мистецтва у східних слов’ян

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія первісної доби — найскладніший для реконструкції розділ історії, в якому поряд із безсумнівно встановленим ще дуже багато недослідженого і дискусійного.

Первісна доба є початковим етапом історичного процесу, що охоплює величезний період часу — від появи на Землі людини до становлення перших соціально структурованих суспільств і держав, а також завжди супутнього їм виникнення впорядкованої писемності.

Коли йдеться про мільйони і сотні тисяч років, точна хронологія подій практично неможлива. Та й самих подій у звичному розумінні цього слова, напевно, не було. З численних характеристик перших сторінок історії складається лише загальний ескіз становлення людства і культури.

Культура — це єдина можлива для людини форма існування. Значущість культури для людства влучно виразив видатний культуролог Ю. Лотман. Одне з основних завдань людства, відзначав він, — прагнення вижити. Людство розвивається в постійному відставанні виробництва від потреб. Але протягом усієї своєї історії воно виділяло кращі сили для такої діяльності, що безпосередньо не пов’язана з виробництвом. Це означає: якщо для біологічного існування людства необхідно лише відповідне виробництво, то для існування людського суспільства потрібна культура.

Культура — складна, самонастроювальна система. У ній можна спостерігати все можливе розмаїття типів зв’язків між елементами. Але сказати, завдяки якому типу зв’язків культура конструюється як система, можна, лише уточнивши, про яку конкретно культуру йде мова. Будь-яка реально існуюча культура є надскладна єдність просторово-часових функціональних, значимих зв’язків. Але немає єдиного для всіх суспільств принципу культурної інтеграції.

У розвитку кожної національної культури значна роль належить активній взаємодії з іншими культурами. Але все ж таки стан кожної етнокультури визначається, передусім, внутрішніми процесами, а вже потім — зовнішнім впливом. Кожна національна культура обов’язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано.

У складі національної української культури можна виділити цілий ряд елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можна віднести культуроформуючі чинники географічного середовища, політичну і правову культуру побуту. Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу.

Історично так склалося, що протягом тривалого часу Українська культура перебувала у тіні інших культур. Саме ця обставина створила певний стереотип сприйняття її як вторинної і провінційної. Тим часом, самобутня культура українського народу є не лише повноправним і унікальним елементом світової культури, а і важливим чинником світового культурно-історичного процесу. Становлення і розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномену української культури означає сприйняття її як цілісної системи у хода історичного розвитку та взаємозв'язку з культурами інших народів.

Розділ 1. Передслов’янська доба

1.1. Культура пізнього палеоліту, мезоліту та неоліту

Вивчення історії українського суспільства, як правило, починають з характеристики населення, яке проживало на території нинішньої України у найдавніші часи. Такий підхід переважає. Як цілісна етнічна спільність українці сформувалися порівняно недавно. Протягом тисячоліть на території сучасної України проживало багато народів, які мігрували, постійно змінювали один одного. Людські спільноти завжди розчленовувалися на дискретні групи, які ще називають племенами, невеликими народностями і навіть мікроетносами. У межах цих етнічних груп відбувалася трансляція культури від предків до нащадків, виникали й поширювалися культурні новації. Якою була спадкоємність між тими етнічними групами, які проживали на цій території тисячі років тому, визначити майже неможливо. Цілком ймовірно, що певні риси культури тих груп давніх індоєвропейців успадковані й нами, сучасними слов’янськими націями. Внаслідок постійних міграцій давнє населення України не було етнічно і культурно однорідним. До того ж не було і цілковитої зміни етносів, якась частина племені неодмінно залишалася на своїх обжитих місцях. Саме цим і могло забезпечуватися передання у спадок наступним поколінням культурного, світоглядного, мистецького досвіду. Так протягом тисячоліть різноетнічні народи створювали на території України певні культурні традиції, які з часом ставали підґрунтям української культури.

Найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносять до доби пізнього палеоліту (25−15 тис. років тому). Пізній палеоліт характеризується появою людини розумної (Homo sapiens). У процесі повсякденної трудової діяльності мислення людини розвивалося, вона набувала нових позитивних знань. У суспільстві складалися релігійні вірування, звичаї, виникало мистецтво Все це допомагало вижити первісній людині, яка майже цілком залежала від природного оточення. До пізньопалеолітичного часу належать широко відомі зразки прикладного та образотворчого мистецтва. Так, розкопки біля с. Мізинь (Чернігівська обл.) виявили прекрасні браслети, вирізані із бивня мамонта. Один із них — суцільний, другий складається з п’яти окремих пластин. На обох чудовий різьблений орнамент. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного декоративного мистецтва стародавньої Європи. До творів мистецтва слід також віднести розфарбовані кістки мамонтів із мізинських помешкань та скульптури у формі невеликих статуеток, які відображали образ матері у родовій громаді. Цікаво що в мізинських статуетках немає виразно окресленої голови, а якщо є, то відсутнє обличчя. Крім жіночих статуеток зустрічаються фігури тварин з кістки і каменю. У Мізині відкрито цілу майстерню з набором кам’яних знарядь праці.

Знахідки мізинської культури старокам’яної доби зустрічаються і в інших районах України. Зображення на кістках тварин виявлені на Київщині, Полтавщині, на землях Західної України.

Крім образотворчого мистецтва, в пізньопалеолітичну добу набули певного розвитку й інші види мистецтва — музика, обрядовий танок. Про це свідчать знахідки кістяних флейт, жіночих статуеток у позі танцю тощо.

Чоловічі зображення епохи палеоліту трапляються рідко. Основну масу зображень складають тварини. Серед чинників, які впливали на формування стилю первісного мистецтва, не останнє місце посідала техніка виконання і матеріал. Художні вироби, датовані одним періодом, в яких використані схожі сюжети, виконані в різному матеріалі, суттєво різняться між собою. Фігурки, виконані у техніці об'ємної скульптури, як правило, більш стилізовані ніж графічні зображення, написані фарбою чи накреслені на кам’яних плитах. Малюнки на камені й кістці, глибоко вирізані загостреним кам’яним предметом, часто складають враження легких замальовок олівцем. Такі замальовки є серед найбільших ранніх художніх пам’яток палеолітичної доби.

Отже, у палеолітичну епоху людина досягла відносно високого рівня матеріальної і духовної культури. Це стало основною для подальшого поступального суспільно-економічного та культурного розвитку людської цивілізації.

Мезоліт, який прийшов на зміну палеоліту, характеризується подальшим розвитком техніки обробки каменю.

Видатною пам’яткою духовного життя населення цього періоду є Кам’яна Могила, завдяки якій ми маємо змогу спостерігати елементи мистецької творчості, ідеологічних уявлень, побуту прадавніх племен. Кам’яна Могила розташована у степу поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Зараз вона має вигляд великого піщаного пагорба, заваленого кам’яними брилами. Колись давно це був кам’яний моноліт, під яким у грунті були прокопані печери. У гротах Могили виявлена велика кількість різноманітних зображень фігури людей, тварин, знаки у вигляді геометричних фігур тощо. Майже всі вони виконані у техніці різьблення. Знайдені також окремі предмети очевидно культового призначення. Особливий інтерес викликає так званий Грот Мамонта. На його стелі зображені фігури чотирьох биків, які утворивши коло, спрямовують свої роги у різні боки. Вочевидь, первісний художник змалював сцену нападу на тварин якихось хижаків. Трохи збоку відтворені три олені, які йдуть один за одним. На багатьох зображеннях збереглися сліди червоної фарби. Дослідники вважають, що Грот Мамонта відігравав роль своєрідного храму мисливської магії. На одній із картин гроту зображений шаман із піднесеними догори руками, який закликає диких звірів. Його оточують різне мисливське лаштування і вовчі ями.

Доба неоліту, яка датується 4−3 тис. до н.е., була добою величезних змін у розбудові людської цивілізації. У неоліті вдосконалюються кам’яні знаряддя і виникають нові. Саме в неоліті людина починає займатися землеробством і скотарством. Особливої уваги заслуговує виникнення цього часу керамічного посуду. Він був простий за формою, погано обпалений. Ліпили його з глиняних джгутиків і обпалювали на відкритих вогнищах. До глини домішували траву, пісок. Зовнішня поверхня посудини старанно орнаментувалася. Хоч і примітивним був цей посуд, але він створив для людини можливість робити запаси продуктів харчування, вживати варену їжу тощо.

На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраво репрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипільських поселень. Про рівень матеріального і культурного розвитку трипільців свідчить їх керамічне виробництво. Посуд трипільців можна розділити на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухонний був простим за формою, з нанесеним небагатим орнаментом Значно досконалішим був столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якісніша глина, цей посуд добре випалювався. Орнамент на столовому посуді більш вишуканий. Серед орнаментальних знаків зустрічаються зображення людей і тварин.

У трипільців особливого розвитку набула глиняна пластика. Вони виготовляли з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі помешкань. Ці чудові вироби образотворчого мистецтва дають нам яскраве свідчення досить високого рівня розвитку трипільців.

На пізньому етапі трипільська культура зазнала великих змін. Кількість розписної кераміки зменшується. У гончарстві домінує шнуровий орнамент. Пластика стилізується і поступово зникає зовсім.

Для кераміки неоліту характерні досить широкі форми. Посуд відносно тонкостінний, добре випалений. Орнаментація небагата, але своєрідна: візерунок розміщувався лише у верхній частині посудини. Численні знахідки зображень тварин дають підстави вважати, що людина неолітичного періоду поклонялася тваринам і силам природи. Про рівень митецького розвитку говорять і прикраси, зокрема, кістяні напівкруги пряжки з пишною орнаментацією.

1.2. Культура Кіммерійсько- скіфської доби

Останнім великим періодом первіснообщинної формації була епоха бронзи. її завершальний етап збігається з початком формування класових суспільств. В Україні вона змінюється кіммерійсько-скіфською добою.

Початок І тис. до н. е. ознаменувався істотними змінами в господарстві, культурі і побуті давнього населення України. На зміну бронзовим знаряддям приходять залізні знаряддя праці та зброя. На території України проживали кочові племена, які займалися переважно скотарством Першим народом, ім'я якого зафіксоване в письмових джерелах були кіммерійці. Згадку про них знаходимо в гомерівській «Одіссеї»:

«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану

Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,

Хмарами й млою вповиті".

Для релігійного світогляду кіммерійців характерні віра в душу та життя після смерті. На побутування у них культу Богині-матері вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Культ Богині-матері - найхарактерніша риса формування релігійної свідомості багатьох народів. У кіммерійців цей культ є відлунням релігійного культу дотрипільської та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд і про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і Рожаниць, поширеного у дохристиянських віруваннях східних слов’ян.

Кіммерійці були войовничими племенами. Вони здійснювали походи на Ассирію, Фригійське царство, на західні землі Малої Азії. Звичайно ж трофеї, добуті у військових походах, мали великий вплив на формування культури кіммерійців До того ж кочовий спосіб життя і войовничість цих племен значною мірою відбилися на їх матеріальній культурі Передусім, це стосується предметів озброєння та спорядження верхового коня. Серед знайдених деталей вузди уваги заслуговують вишукані фігурні пряжки з жолобчастими боковими платівками. Вчені з’ясували, що саме такі пряжки прикрашали ремені верхових коней в ассірійських зображеннях на рельєфах палаців царів Саргона II і Ашшурбаніпала.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Складні орнаменти прикрашали руків'я кинджалів, деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури — спіралі, ромби, квадрати. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю можна вважати різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму. До нас дійшли і деякі зразки кіммерійської монументальної скульптури — статуї, що, вочевидь, зображували воїнів. Вони мали вигляд кам’яних стовпів, на яких рельєфно зображувалися предмети одягу і зброї.

Самобутня кіммерійська культура складалася и розвивалася в період із IX ст. До н.е. і була перервана на початку VII ст. до н. е. новою хвилею кочових племен зі Сходу — скіфів, з якими пов’язаний наступний етап у давній історії нашої країни.

Скіфська культура була локальним варіантом євроазіатської лінії куль-турного розвитку. Форми і прояви культури скіфів формувалися поступово. Кіммерійські племена були завойовані скіфами, отже, скіфська культура увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а за часів Північно-причорноморської Скіфії взаємодіяла з античною культурою, що позначилося, насамперед, на розвитку мистецтва степовиків.

Характер господарства скіфів впливав на всі сфери їх життя. Основу господарської діяльності скіфів становило скотарство.

Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

На чолі Скіфського пантеону стояла богиня Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою Гестією. Табіті символізувала жіноче народжуюче начало в природі і була божеством світла і вогню. Життєдайні стихії - землю і воду — уособлювала богиня Апі. Своїм прабатьком і чоловіком богині Апі скіфи вважали Папая. Шлюб Папая і Апі - це союз неба і землі, джерело всього живого. Богинею життя і смерті була Аргімпаса, охоронцем худоби — Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Особливе місце у скіфському пантеоні належало богові війни Аресу. Тільки Аресу скіфи споруджували святилища, приносили пожертви.

Різноманітність форм скіфської релігії засвідчує широкий спектр їх релігійних уявлень: культ предків, героїв, вождів, поховальний культ, культ родючості.

Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфського монументального мистецтва представлені зображеннями першопредка У вигляді суворого воїна.

Розкопки скіфських могил дали достовірні свідчення рівня розвитку скіф-ського мистецтва. Для скіфів золото не було дорогоцінним металом символом знатності. Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються.

Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см. вага -1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших — зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри розтягнувши її за рукава. Біля них знаходяться горити з луками і стрілами. Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф присівши, доїть вівцю, інший — сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії.

1.3. Культура Сарматів

Традиції скіфського мистецтва продовжили сарматські племена, які прийшли зі Сходу у III ст. до н. е.

Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. Основними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-матері Астарти, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Сармати вірили у потойбічне життя, тому великого значення у їх віруваннях набував культ мертвих. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок слов’янам. Зокрема під впливом сарматської культури у слов’ян змінився тип поховань і поховальний ритуал, а наділення дзеркал особливою магічною силою спостерігається і в українському світогляді.

Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Часто до могили померлого клали не коня, як це робили скіфи, а його вуздечку. Завдяки цій традиції до нас дійшло сарматське кінське спорядження. Вуздечки шляхетних вершників оздоблювали фаларами — круглими бляхами із золота або срібла, прикрашеними рельєфними зображеннями, або рослинним орнаментом.

У 1986 році археолог Є. Беспалий дослідив у сарматському могильнику Дачі унікальний кінський набір кінця І ст. н. е. Основу двох фаларів (а всього їх було 11) становить бронзовий диск, інкрустований золотом, білою та блакитною емаллю. У центрі сяє яскраво-червоний сердолік, а з країв — виконані у високому рельєфі чотири постаті левів, м’язи яких передані бірюзовими вставками. Самі краї фаларів оздоблені дрібними сердоліками та бронзою. Ці фалари прикрашали ремені нагрудника на плечах коня, а на грудях, де ремені сходилися, кріпилася масивна золота бляха, інкрустована сердоліком. Золотими кільцями бляха фіксувалася на нагруднику. Решта золотих фаларів слугувала для прикрашення вузди Зброя і кінське спорядження було неодмінною належністю чоловічих похорон. У похованнях жінок переважали прикраси. Сармати принесли новий стиль прикладного мистецтва — поліхромний. Вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку або кольорової емалі - червоної, блакитної, білої. Чудові зразки таких прикрас знайдені у похованнях сарматської знаті. Унікальну колекцію прикрас знайдено у Криму в похованні заможної сарматки. Прекрасні золоті браслети, діадеми персні, вкриті перлами, мініатюрні золоті флакони для парфумів — все це вражає своєю вишуканістю. Найбільше враження справляє застібка-фібула зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст — золоті. Обов’язковими в жіночих похованнях були дзеркала — бронзові або білонові (сплав міді й срібла). У ІІ ст. до н е — І ст. н.е. це були невеличкі дископодібні люстерка в дерев’яних футлярах. Пізніше зі Сходу були завезені великі дзеркала. Майже в кожному жіночому похованні знаходили намиста зі скляних або кам’яних намистин. Інколи до складу намиста входили й коштовні камінці, а також плакетки з єгипетського фаянсу у вигляді левів, жуків-скарабеїв, жабок, які правили за намистини і, водночас, за амулети-обереги.

Усі ці знахідки свідчать про тісні зв’язки сарматів з античними містами Північного Причорномор’я. Ці міста мали тісні контакти з кочовиками та племенами Лісостепу, а отже, і значний вплив на розвиток культури скіфо-сарматських племен. Про це говорять численні знахідки предметів античної культури у похованнях і поселеннях скіфів і сарматів. Особливо тісні зв’язки з варварським населенням мав Боспор. Ольвія якийсь час перебувала у певній залежності від скіфського царя Емінака, срібна монета якого карбувалася саме у цьому місті.

1. 4. Вплив античних цивілізацій на культуру Північного Причорномор’я

Колонізація Північного Причорномор’я була частиною так званої Великої Грецької колонізації VIII-VI ст. до н. е. Вона зумовлювалася низкою причин, але найголовніша з них — відносне переселення, бо всі землі в материковій Греції були розподілені. «Колонізацію» в даному випадку треба розуміти як господарське освоєння греками Північного Причорномор’я. Новозасновані колонії не залежали від міст митрополій, але мали з ними єдині культи і літочислення.

У своїй основі релігія колоністів була, звичайно, грецькою. На початку нової ери в північно-причорноморських містах поширюються й негрецькі культи. Основу вірувань становило багатобожжя. До того ж античні божества на Півдні України мали свої особливості, їх життя описується в численних міфах, частина яких пов’язана саме з Північним Причорномор’ям. Зокрема ті, що розповідають про пригоди Ахілла та Іфігенії. У VII ст. до н. е. найголовнішим божеством у Північному При-Чорномор'ї вважався Аполлон. Великого значення набули культи Зевса, Афіни, Афродіти, Гермеса в різних епіклезах (Зевс Сотер — Рятівник, Артеміда Агротера — Сільська, Афродіта Уранія — Небесна тощо). На Боспорі найпопулярнішим був культ Афродіти Уранії, у Херсонесі - Діви, в Ольвії й Тірі - культ Афіни.

У перші століття нової ери відбуваються зміни у пантеоні богів, які виявилися у зменшенні ролі божеств та універсалізації їх функцій. У III ст. н. е. на Боспорі поширюється християнство, пізніше відбувається й християнізація Херсонеса, хоч поряд із цим тривалий час все ще продовжують функціонувати окремі античні культи. Мистецтво у Північному Причорномор'ї було подібним до мистецтва Греції. Як і в Греції, тут існували всі основні категорії цієї сфери людської діяльності. У північно-причорноморських містах розвивалася скульптура, живопис, архітектура, прикладні види мистецтва — виготовлення прикрас, розписування посуду тощо. Високого розвитку набули музика література, театральне мистецтво. Звичайно, значному розвитку майстерності причорноморських митців сприяли тісні контакти із Середземномор’ям Водночас, самостійний розвиток місцевої традиції у контакті з культурою навколишніх племен сприяли виробленню самобутності. Особливо яскраво це відбилося у скульптурі, монументальному живописі, архітектурі. Скульптура міст античного Причорномор’я представлена найкраще з усіх видів мистецтва. Відома велика кількість скульптур малих форм- статуетки, рельєфи, стели. Окреме місце займають монументальні твори. На Боспорі у надгробках виробився досить виразний місцевий реалістичний стиль. Саме тут знайдена найбільша кількість скульптурних пам’яток. Митці прагнули до індивідуалізації образів, їм були властиві реалістичність і майстерність виконання, яка майже не поступалася аналогічним творам з Еллади.

З-поміж пам’яток, які найкраще збереглися, поховальні споруди. Деякі з них являють собою шедеври античної архітектури. Склепи Боспору є найяскравішим явищем у монументальному живописі.

Торговельні, політичні взаємини місцевого населення з греками Причорномор’я не могли не позначитися на соціально-економічному, політичному і культурному розвитку цього населення. Під впливом античних міст у скіфів формувалася державність, виникали міста й поселення, збудовані у грецькій містобудівній традиції. Вплив античної цивілізації виявився у спорудженні фортець, у виготовленні кераміки, високохудожніх прикрас. Поряд зі скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав півдня України підпадали й інші племена, що проживали тоді на цій території. Зокрема це стосується сарматів і антів.

Анти — це племена черняхівської культури, які проживали у II-VII ст., на Подніпров'ї і Подністров'ї. Антське суспільство мало визначену державну організацію і базувалося, головним чином, на ранніх класових відносинах.

Швидке поширення серед місцевого населення прогресивних методів металообробки, гончарного ремесла свідчить про досить високий рівень розвитку місцевої економіки та культури. Виготовлялися прикраси з кольорових металів у техніці литва. Про це свідчать знахідки глиняних тиглів і ливарних формочок. Срібні, золоті, бронзові прикраси анти інкрустували коштовним камінням, кольоровою емаллю. Мистецтво було важливим атрибутом життя: одяг прикрашався вишивками, побутові речі - орнаментом. До цієї доби відносять знайдені у середньому Подніпров'ї чудові срібні рельєфи із зображенням людини і фантастичних тварин міфологічного і казкового характеру. Держава антів існувала до початку VII ст. і була зруйнована навалою аварів. Тоді ж зникає назва «анти», а її замінює назва «слов'яни».

Розділ 2. Слов’янська доба

2.1. Світоглядні уявлення слов’ян

У VII ст. слов’яни вже займали величезну територію, підтримуючи зв’язки з різними країнами і народами.

Про суспільне життя наших предків-слов'ян маємо небагато відомостей. Жили тоді патріархальним родовим життям. Родина була міцною, на чолі її стояв батько. Держави, як суспільної об'єднуючої організації, не існувало. Жили переважно сільським життям серед свого поля (давнє слово «село» — це поле).

Про слов’ян багато свідчень залишили для нас давньогрецькі, візантійські та арабські письменники. Серед давньогрецьких авторів, які залишили відомості про слов’янські землі та народи, що їх заселяли, виділяється Геродот, автор відомої «Історії». Це єдиний автор, який свого часу подав комплексну картину природи, населення, господарства, побуту і культури земель, що простиралася від Істри (Дунаю) до Танаїса (Дону). В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сицилійський, Страбон, Птолемей) можна знайти описи подій, або окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Більш системними є праці візантійських та західноєвропейських авторів від VI до XI ст. У цих працях знаходимо відомості про спосіб життя і побут слов’ян, їх воєнну силу, про окремих руських князів Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира та ін. Найвідомішими авторами є Прокопій Кесарійський, візантійський імператор Маврикій, патріарх Фотій, імператор Костянтин Порфирородний, візантійський хроніст Лев Діакон. Цінними для нас є і свідчення арабських авторів ІХ-ХІ ст., які повідомляють нам, що слов’яни і руси у ті давні часи були великими народами, заселяли величезну територію і виконували помітну роль у тодішніх міжнародних політичних і економічних відносинах.

Хліборобство, яким займалися з прадавніх часів народи, що проживали на цій території, вимагало тривалої осідлості. Це зумовлювало світогляд давніх слов’ян, зорієнтований на єдність з природою. На початкових етапах своєї історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у духів, які супроводжували людину від її народження до смерті. Це, власне, і стало основою релігії, яка отримала назву «язичництво». Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на природний і надприродний Світ поділявся на «свій» і «чужий» і вважався упорядкованим, коли був оцінений по семи координатах схід-південь — захід — північ і верх — центр — низ. Цей світ сприймався невід'ємним від людини, що освоює його, встановлюючи у ньому порядок.

Слов’яни вірили в існування у тілі людини двійника — душі, що здавалася цілком реальною істотою — чоловіком в зіниці ока, пташкою в грудях, кров’ю тощо. Ці найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньо-родового суспільства пізніше не тільки зникають безслідно, а й чіпко тримаються у масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею.

Про залишки вірувань чуттєво-надчуттєвого типу зустрічаємо свідчення в художній літературі, наприклад, у Панаса Мирного: «очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні»

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань він глибоко проник у нашу сьогоднішню мову.

Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетворюється в окремого бога. Слов’яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви. Люди вірили, що природа може допомагати або шкодити людині, а отже, з нею треба було налагодити стосунки і якщо сонце закривала затьма, це обов’язково вважалося вісником нещастя. Згадаємо хоча б «Слово о полку Ігоревім», золоту пам’ятку давньоруської літератури.

У народній традиційності часто зустрічаємо залишки солярного світогляду. У святковому ритуалі слов’ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце — джерело зародження, як і сонце, Андріївська «калита». Коли сонце заходило, його проводжали із сумом і страхом, тому захід став недобрим місцем, а схід — це добра сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло.

У великий пошані у слов’ян завжди була земля, хоч окремою персоніфікованою богинею не стала. Вираз «мати сира земля» дуже давній і загальновідомий. Слов’яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Земля багата не тільки тим, що родиться на ній, а й тим, що на ній або в ній перебуває. Тому загальновідоме слов’янське ставлення до скарбів. Величезна кількість поетичних легенд і сказань дійшла до нашого часу про чудодійний цвіт папороті, який може розкрити ті скарби.

Як свідчать пам’ятки, у слов’ян відоме було поклоніння воді, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Особливо цілющою вважається вода з того місця, де сходяться докупи три річки. Язичники освячували воду проливаючи її через полум’я. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у слов’ян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси дуже старі й різноманітні Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні.

Язичницькі вірування наших предків не були незмінними, як не були незмінними і міфологічні уявлення про світ. На різних етапах історичного розвитку вони доповнювалися різними богами, які уособлювали різні сили природи.

Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. З глибокої давнини слов’яни з благоговінням схилялися перед культом рослинного та тваринного світу, який їх оточував. Цей світ був життєво необхідний людині у найрізноманітніших сферах господарської діяльності. Рослини посідали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв та обрядів. Важливу роль у календарних святах та сімейно-побутових обрядах відігравали рослини-символи, які мали допомогти людині зміцнити здоров’я, добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегтися від нечистої сили.

В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. У давніх слов’ян такі дерева, як дуб, бук, липа вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Наші пращури влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. Оспіваний у народних думах та піснях, дуб є символом молодого козака. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров’я й довголіття молодих. За народним звичаєм, коли народжувався син, батьки висаджували два жолуді коли донька -- висівали калинове зерня.

Калина біля хати — здавна найперша ознака оселі українця. Калина- це той символ, що пам’ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Та найчастіше з калиною порівнюють дівчину. У художній свідомості калина уславлена своєю незрівнянною красою. Вона і червона, і ясна, і красна, як символ дівочої незайманості, молодої вроди. Як дуб — символ міцності, надійності, так і калина — символ вірності. Звідси здавна широке використання калини у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали весільні столи.

Красива, струнка дівчина або заміжня жінка в народних піснях порівнюється з тополею. Рубання тополі символізує заручення та одруження дівчини. Народна мудрість давно визнала де ростуть верби, там чисті джерела води. І справді, з давніх-давен криниці переважно копали під вербою. Верби над ставом — традиційна прикмета українського села Нерідко верба символізувала повноту життя, довголіття. Давні слов’яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога сонця Ярила, що дав людям вогонь. Верба була символом родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв проти вітру кидали вербову гілку — вона, мовляв, зупинить бурю. Як символ увійшло дерево пізніше і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним. Освячену вербу приносили в дім і били нею членів сім'ї, найчастіше дітей із побажанням здоров’я і багатства, освячену вербу висаджували на городі. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неї дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку. Вірили, що верба відганяє від оселі злі сили і хвороби. Плакуча верба з дуже давнього часу — символ опечаленої матері або вдівства.

З глибокої давнини відоме вшанування різноманітного зілля. Вірили, що зібране у певні дні, особливо в купальську ніч, зілля має велику силу: розрив-трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток привертає любов.

Улюбленим зіллям чортів та відьом вважалася папороть. За народними повір'ями, в ніч під Івана Купала на коротку мить з’являється вогненна квітка папороті. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів.

Багато квітів та зілля пов’язані з дівоцтвом. Барвінок — символ молодості, кохання та чистого шлюбу, чому частий він у весільному ритуалі. Почесне місце в народних звичаях посідає м’ята. Як і калина, м’ята є символом дівочої краси і цноти. У фольклорі м’ята нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немов би одну рослину — руту-м'яту. За традицією вінок для молодої та вінки для дружок плели з м’яти, барвінку і рути. Лобода в українців символізувала нужду та убогість. Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав’язували між її волоссям.

Полин найчастіше використовували як оберіг від русалок зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). У народних піснях і переказах полин нерідко виступає символом нещасливого життя.

Червоний цвіт маку — символ дівочої краси. Поширеним було вірування в чудодійні властивості маку як оберегу від лиходійства відьом упирів.

Багато народних оповідань існує і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючості. Жито — символ плодючості й тому часте в ритуалах, особливо весільному. Вживається або в зерні, або в снопах. Так сніп жита вноситься в хату під Різдво, часто ставиться в головах молодих при першій постелі.

Гарбуз — символ відмови, і дівчина, відмовляючи парубкові, за якого її сватають, дає йому гарбуза.

Мед як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах.

Хміль слугує символом родючості. Перед вінчанням молоду завжди обсипали хмелем, тому ця рослина асоціюється з весільною традиційністю. Просо, гречка й конопля віддавна мають інтимне значення. Звідси й поговірки «Не пхай носа до чужого проса», «Вискочив, як Василь з конопель».

Хліб з глибокої давнини у великій повазі. Він основа життя. Культ хліба в українців ще й тепер сильний. Він присутній при сватанні, весіллі. Хлібом зустрічають гостя, з хлібом ходять у свята до поважних людей.

Коровай — це ритуальний священний жертовний хліб, що заступив м’ясну жертву.

У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тваринний світ. Птахи, звірі, плазуни присутні в народних обрядах та іграх, у системах прикмет і ворожінь.

Коза в традиційних віруваннях відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола, тому її боялася нечиста сила. Водночас, коза символізувала родючість і життєву силу Звідси традиційні обходи села з «козою», які влаштовували на свято Коляди. За часів християнства цей звичай залишився як невід'ємна частина різдвяних свят.

Лис завжди виступає як хитрун. Вовк — символ швидкості, своєю ненажерливістю — символ голоду.

Собака — з глибокої давнини стала символом вірності, баран чи вівця- символом невинності. Кінь здавна користувався традиційною пошаною. Відомі магічні дії та повір'я пов’язані з кінською підковою.

Зозуля — символ суму та вдівства. Це віщий птах. Чайка — символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка. Символом тужної жінки є також і горлиця та лебідка.

Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові. Ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.

За народними повір'ями, крик півня, що віщує наближення дня відганяє від хати нечисту силу і злих духів. Широковідомий переказ про червоного півня, який може показати захований скарб.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними. Ворон, галка можуть накаркати біду, пугач або сова також кричать на лихо. Ці елементи світогляду наших предків і дотепер ще живуть у народній свідомості.

Слов’янські вірування особливо тісно були пов’язані із землею. Божества населяли ліси, поля, води. Кожне урочище мало своїх богів, життя наших пращурів було оповите повір'ями про русалок, водяників, лісовиків.

Перші відомості про демонологічні вірування слов’ян подають київські книжники та український міфологічний фольклор. На жаль, лише у XIX ст. розпочалося систематизоване фіксування й вивчення української міфології як однієї зі складових загальнослов’янської культури.

Аналіз змісту цих вірувань дає підставу виділити два основні етапи в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів. Другий виникає уже за часів трипільської культури і успадковується слов’янами. До того ж перший етап фактично не закінчується і триває поряд з другим навіть уже за християнських часів.

Стародавні пам’ятки згадують про божків, яких почитали давні слов’яни Таких божків було дуже багато, вони населяли весь різноманітний світ навколишньої природи. У воді жили водянки, які любили перевертати човни, а тому рибалки мусять добре знатися з ними и задобрювати їх.

Ліси населяли лісовики або полісуни, які жили у дуплах сухих дерев. Ночами вони можуть верещати і лякати людей. А коли полісуни починали битися, у лісі здіймалася буря. Лісовика и усе лісове царство поетично оспівала у «Лісовій пісні» Леся Українка.

Давні українці вірили, що у збіжжі обов’язково повинні жити польовими, які дуже люблять викочуватися в хлібах і носитися з вітром по них.

Грецький письменник VI ст. Прокопій Кесарійський розповідає про слов’ян які «почитають ріки і німф, деякі інші божества приносять жертви також і їм всім». Цими німфами у нас здавна були русалки, яких у глибоку давнину називали берегинями. Весною, коли тане сніг, русалки виходять із-під землі, де вони зимують, і гучно розмовляють. Вночі вони виходять на берег і при світлі місяця водять хороводи. Русалки можуть залоскотати кожного, хто попадається в їх руки, зваблений красою.

Подругами і сестрами русалок водяних вважалися лісові мавки. Як розтануть сніги, мавки засаджують гори і долини квітами. А коли все розквітає, вони заквітчують свої коси, заманюючи хлопців своєю красою.

За народними уявленнями, різновидом злого духу, що як зірка падає з неба, був перелесник. Він міг набирати вигляду будь-якої людини відвідувати людей і навіть оселятися у їх хаті.

Міфічні велетні-людоїди песиголовці за народними переказами відрізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритою шерстю людини з собачою головою одним оком посеред чола, іноді з рогом. Пересувалися вони дуже швидко у повітрі чіпляючись один за одного.

Народні казки й легенди змальовують демонічну істоту, що має вигляд старого діда з величезними бровами і віями. Це — вій. Від погляду його може гинути все навкруги. Очевидно саме з оповідями про вія пов’язані повір'я про недобрі очі й зурочення.

Найдавнішим уособленням зловорожих сил був упир. Упирі - персонажі, що стоять на межі між зооморфними і антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демонічного типу надприродного, зокрема, уявленням про «нечистих» небіжчиків (утоплеників, убитих тощо) та про вовкулаків. До речі, вовкулаки — це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків.

Зазвичай, найпопулярнішим образом української демонології є чорт, (біс, диявол, дідько, люцифер, сатана, нечистий, куций). Звичайним помешканням чорта вважали млини, глибокі провалля, напів-зруйновані будівлі, зарості бузини, чортополоху тощо. І Функції чорта дуже різноманітні, він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Чорт може вдаватися до перевтілення, причому набирати вигляду не тільки людей, а й неживих предметів.

Демонологічний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції особливо під впливом християнства. «Ранній» чорт не мав ніякого відношення до пекла, тепер же «куций в пеклі припікає». До того ж в українських легендах чорт виступає суперником і антиподом бога і має свій внесок у творення світу. Саме він навчив людей ковальства, винайшов вогонь, млин, скрипку, дуду, горілку і тютюн. Йому навіть приписували такі плоди технічного прогресу, як фабрики, залізниці, телефон тощо.

Для традиційної народної свідомості чорт — уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів: «Бодай тебе чорт узяв», «Іди під три чорти». «Приніс же тебе дідько не в час, не в годину».

Водночас, чорт — досить комічна і безталанна фігура. В українському фольклорі він є постійним об'єктом для жартів та анекдотів У боротьбі з чортом людина завжди виходить переможцем. Звідси й відоме українське прислів'я «Не такий страшний чорт, як його малюють».

З давніх часів родина у слов’ян була міцною, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий і відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище було головною святинею дому. Богом домового вогнища у нас став домовик або домовий. Він — постійний вартовий дому, охоронець родини. Живе він у запічку. При переході на нове помешкання треба було виконати цілий обряд, щоб домовик перейшов з родиною. Якоїсь особливої назви для домовика не склалося, але існує версія, що такою могли бути Цур та Пек. У разі якоїсь небезпеки на ворога напускали свого домового закляттям «Цур тобі, Пек». Звідси й наші старі вирази «відцуратися» — відійти, відділитися від когось, «спекатися» — позбутися неприємностей. Можливо подібне походження мають і слова «небезпечний», «безпека».

Отже, демонологічний тип вірувань охоплює дуже великий період історії слов’ян. Характерним для демонологічних персонажів є їх зооморфне уособлення: дух у тваринній подобі. Елементи антропоморфізму, швидше за все. є результатом теїстичних впливів. Історично демонологічні вірування, що свого часу прийшли на зміну «чуттєво-надчуттєвим» уявленням про надприродне, стали тим підгрунтям, на якому пізніше складаються теїстичні образи.

Феномен бога в українській міфології представлений багатьма образами, які складалися протягом тривалого часу. Характерною ознакою теїстичного язичництва є те, яким чином надприродне уявляється, існує в свідомості людини. На відміну від зооморфізму, антропоморфізація теїстичних образів означає не лише надання їм людської подоби, а уособлення, персоніфікацію, наділення особистими рисами. Звичайно, політеїстичному язичництву було ще далеко до образу боголюдини, але загалом воно вже подолало демоністичний зооморфізм. Богам уже притаманні властивості людини — її вид, звичай, спосіб життя. Перун, наприклад, їздить по небу на громовій колісниці, Даждьбог жив у чудовому палаці, мав дванадцять царств і управляв ними через своїх сестер, синів, бог неба Сварог — дід вітрів, що «віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві». Боги, як і люди, розмовляють, радіють, гніваються, люблять, веселяться. Українському, як і будь-якому іншому, політеїзму притаманні уявлення про ієрархію надприродних сил. Численні боги, які опікували певне родоплемінне об'єднання, відтіснялися на другий план володарями природи і суспільності - богами неба, землі, ремесел, війни тощо. Такими й були Перун, Стрибог, Даждьбог. Сварог (від санскр. «свар» — небо або інша гіпотеза — Сварог — той, що все породив), вважався богом неба, вогню, заліза, ковальства і шлюбу. За легендою саме він викував першого плуга і золоту обручку. Його можна порівняти з давньогрецьким Гефестом, який також був богом вогню і ковальства. У певному відношенні Сварог уподібнюється давньогрецьким героям які були винахідниками ремесел, знарядь праці, адже він винайшов плуга навчив людей молотити зерно і випікати хліб. Сварог живе серед людей' піклується про них. У християнстві культ Сварога перейшов на православних святих Кузьму і Дем’яна.

Із зміцненням князівської влади головні функції все більше перебирає Перун і зрештою виходить на перше місце серед богів. Перуна вважали богом дощу, вогню, грому і блискавки, а, водночас, і богом війни та воїнів. Перун багато в чому нагадував Зевса. У свідомості язичника-землероба Перун наділявся ще й функцією бога родючості, але був і войовничим богом, і «богом над богами». За переказами і легендами, він тримав у руках лук та колчан зі стрілами, чим особливо підкреслювалася його військова функція. Перун мав значення і хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. У звеличенні Перуна можна вбачати зародки в київському язичництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством. З часом у християнському світогляді виникли образи православних святих Іллі Громовержця, Георгія І Побідоносця та Михайла Архистратига, до яких перейшли функції язичницького Перуна.

Своєрідна багатофункціональність характерна і для інших слов’янських богів, серед яких можна виділити Даждьбога. Його вважали сином Сварога, богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю. Зображувався він у вигляді антропоморфного Сонця. На думку академіка Б. Рибакова, культ Даждьбога сформувався за скіфських часів у VII-IV ст. до н. е. На початку нашої ери він стає богом лісів, гаїв байраків. Даждьбог, як і його батько Сварог, образ боголюдини. Сварог, Перун і Даждьбог — головні боги у східнослов'янському пантеоні, які позначені функцією владності, широтою впливу на явища природи і життя суспільства. Звичайно ж, такими широкими функціями відзначалися не всі язичницькі боги, але всі вони були опікунами природних явищ, виробничої діяльності людини. Такими були Ярило — бог весняних робіт та плотської любові, Велес — бог худоби, чередників і музик, Лель — бог кохання і бджолярства.

Особливе місце у пантеоні посідали Купало і Коляда. Слов’яни поділяли календарний рік на Коляду і Купало, тобто на зиму і літо. Коляду вважали богинею неба, дружиною Даждьбога, матір'ю Сонця. Свято Коляди язичники відзначали з 24 грудня по 6 січня. Протягом цього періоду Коляда народжувала нового божича, нове Сонце. Їй намагалася перешкодити зла Мара, і щоб уберегтися від неї, Коляда набирала вигляду кози. Звідси й колядування та водіння кози під час християнського різдва. З святом Коляди вчені пов’язують першопочатки українського вертепу та театру. Купало був давньослов’янським богом родючості, врожайного літа лікарських рослин та добробуту. Свято Купала з масовими ігрищами поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня

Релігійні вірування давніх слов’ян знайшли свій вияв у святково-обрядовій культурі, у культових відправах, що здійснювалися у святилищах, у ритуальних піснях, звичаях, казках тощо.

Політеїстичні вірування слов’ян готували основу для релігійності більш високого порядку. Українське православ’я, яке склалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а результатом взаємодії візантійської і київської традицій, що трансформувалися під впливом етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохристиянська релігійно-міфологічна спадщина давніх українців та їх пращурів.

2.2. Розвиток мистецтва у східних слов’ян

Увесь багатий поетичний світ язичництва виступав уособленням реальних природних сил, з якими людина взаємодіяла в реальному житті.

Ритуальні обряди, символіка — це було виявом прагнення людини до активного втручання в природні процеси, виявом її віри у власні сили. І стародавнє мистецтво відігравало в цьому не останню роль.

Розрізняють дві форми прояву мистецтва у стародавніх слов’ян: ужиткове мистецтво — художнє оформлення одягу, знарядь праці, домашніх речей тощо і культове мистецтво — предмети, пов’язані з релігійними віруваннями і призначені для сакральних ритуалів.

Звичайно, розмежування це можна вважати умовним, адже часто прикрашання предметів повсякденного вжитку було пов’язане з язичницьким світоглядом. Лінійний і хвилястий орнамент символізували воду, річку. У давніх вишивках зустрічаємо символіку рослинного і тваринного світу. Давньослов’янські зображення богів були здебільшого дерев’яними і тому майже не збереглися до наших днів. Лише у місцях, де були родовища каменю, збереглися кам’яні статуї, які дають уявлення про художню творчість східних слов’ян дохристиянської доби. Можна помітити стилістичну подібність цих статуй до кам’яних баб скіфської доби.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой