Граматичні категорії діеслова в давньофранцузькій мові

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Кафедра романської філології та перекладу

Курсова робота

ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДІЄСЛОВА В ДАВНЬОФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Виконала

Студентка третього курсу

Русу Аліса

Науковий керівник:

канд. філол. наук., доц.

Князєва Діна Андріївна

Завідувач кафедри,

доктор філол. наук, проф.

Попович М.М.

Чернівці 2012р.

ВСТУП

Курсову роботу присвячено дослідженню функціонування категорій дієслова у давньофранцузькій мові (на матеріалі давньофранцузьких текстів).

Історичний підхід до аналізу мовних явищ спостерігається протягом усіх періодів розвитку лінгвістичної думки. Беручи до уваги багату спадщину попередників, вчені ХХ ст. та початку ХХІ ст. творчо переробляють і доповнюють загальні положення принципу еволюції мови, здобутки лінгвістичної думки попередніх століть. Досліджуючи дискусійні питання про основи літературних мов, деякі автори, зокрема В. Ф. Шишмарьов, зауважують, що вирішити їх можна лише за умови розгляду історії мови в безпосередньому зв’язку з історією його носіїв — народу. Рушійною силою еволюції мови є комунікативні потреби, які викликаються суспільним життям, виробничою практикою й умовами мовленнєвого спілкування. Проте цей процес реалізується всередині мови в результаті якісних змін граматичної системи [].

Давньофранцузька мова охоплює період з ІХ по ХІІІ ст. Франція того періоду не була централізованою державою; її територія складалася з численних князівств та герцогств та, відповідно, єдиної народної мови не було. Латинська мова і надалі залишалася мовою адміністрації, судочинства, освіти, літератури. Функції давньофранцузької мови, як мови писемної, поширюються лише з кінця ХІІ ст. — ХІІІ ст. Але слід відмітити, що французька мова як нормативна літературна мова встановлюється остаточно лише в ХVІ ст.

На території тогочасної Франції функціонують декілька різних діалектів, такі як пікардський, шампанський, франсійський, англонормандський; західні діалекти лягли в основу французької мови. Давньофранцузька література досить різноманітна, адже в цей період з’являються релігійні твори, епічні поеми, рицарський роман, ліричні поезії, фабліо, міська література.

Проблема категорій дієслова у давньофранцузькій мові досліджується різними мовознавцями.

Граматичні категорії дієслова протягом тривалого періоду розвитку мови зазнали великих змін, на початковому етапі розвитку мови вони значно відрізнялись від сучасних граматичних категорій. Вагомий внесок у розробку питань, пов’язані з проблемою еволюції дієслівних категорій у французькій мові, зробили такі мовознавці, як Ш. Брюно, Ф. Брюно, Е. Літрє. Серед вітчизняних вчених слід підкреслити праці Л. М Скреліної, Н.А. Катагощиної, В. Ф. Гака, К. А. Аллендорф, Н.А. Шигаревської, М.А. Бородиної. Окремі аспекти проблеми висвітлюються в працях Р.К. Кулієва, Є.А. Реферовської, Н.П. Хохлової, С.Х. Серебрякової.

У давньофранцузькій мові дієслово має прості етимологічні форми та складні романські форми, які виражають граматичні категорії числа, особи, способу, часу, виду та стану. Категорія виду не виражена якоюсь окремою дієслівною формою, але вона притаманна давньофранцузькій мові і реалізується, головним чином, за рахунок контекстуального оточення, а також в залежності від семантики дієслова.

Актуальність цієї курсової роботи визначається спрямуванням сучасних наукових досліджень на вирішення проблем функціонування та розвитку мовних одиниць в історичному аспекті. У наукових дослідженнях мовознавці торкалися різних аспектів цієї проблеми, глибоко проаналізували окремі питання. Проте досі спостерігаються розбіжності у поглядах щодо співвідношення виду і часу в давньофранцузьких текстах. Важливо зауважити, що часові форми дієслова розглядаються досить жваво у мовознавстві на сьогоднішній день, але що стосується давньофранцузької мови, то немає ще цілісної картини формування і функціонування дієслівних форм цього періоду.

Мета дослідження полягає у виявленні основних тенденцій і шляхів розвитку дієслова у французькій мові ІХ — ХІІІ ст. з погляду їхніх структурних та функціональних властивостей.

Досягнення мети дослідження вимагає реалізації таких завдань:

ь опрацювати критичний матеріал, що стосується проблем категорій дієслова (граматики, давньофранцузькі тексти, статті французьких та вітчизняних мовознавців);

ь охарактеризувати роль історичних умов у формуванні та еволюції дієслів у давньофранцузькій мові

ь з’ясувати особливості граматичних категорій дієслів у давньофранцузь-кій мові

Об'єктом дослідження виступають категорії дієслова (число, особа, спосіб, час, стан, вид) у давньофранцузькій мові.

Предмет дослідження — це узагальнення роботи мовознавців у встановленні структурно-функціональних особливостей дієслова у давньофранцузькій мові.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження потрібно з’ясувати відтворення структурно-функціональних особливостей дієслова, що ґрунтується на прийомах історичного аналізу. Діахронно-синхронний метод уможливлює охарактеризувати еволюцію дієслівних форм у французькій мові.

Матеріалом дослідження слугували перші літературні пам’ятки французької мови.

Новизна дослідження полягає у перегляді і обновленні деяких міркувань і суджень, що стосуються історії розвитку дієслова.

Теоретична значущість праці полягає у тому, що результати дослідження розширюють уявлення про структуру й властивості дієслова в давньофран-цузькій мові і можуть бути використані в теоретичному курсі з історії французької мови.

Практична значущість проведеного дослідження полягає в застосуванні отриманих результатів при аналізі давньофранцузьких текстів, а також, робота може стати матеріалом для наукових досліджень студентів з історії французької мови.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел (23 номінацій).

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ НА РАННЬОМУ ЕТАПІ ЇЇ ІСНУВАННЯ

1.1 Історичні умови формування давньофранцузької мови

Мова — це суспільне явище, яке розвивається постійно та не може існувати поза суспільством. В будь-якому періоді свого існування мова служить засобом спілкування між людьми. Разом з цим, мова є засобом закріплення всієї пізнавальної діяльності людини та носієм всього накопичуваного людського досвіду. Так як мова є невід'ємною частиною суспільства, шлях її розвитку можливо зрозуміти лише в тому випадку, якщо він вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу [1, c. 6].

Х-ХІІІ ст. — час укріплення і розквіту феодалізму у Франції. Феодальна Франція Х-ХІ ст. поділялась на безліч князівств, які вели міжусобні війни. Але вже з ХІ ст. помітна тенденція до формування більш значних утворень (Фландрське графство, Нормандське герцогство, Анжуйське графство, Шампанське графство, Бургундське герцогство) [4, c. 69]. Королівська влада знаходилася в центрі Франції та розповсюджувалася лише на Париж, Орлеан, Арпажон, Пуасі, Сенліс, Етамп. Незважаючи на приєднання в ХІІ і особливо в ХІІІ ст. великих територій до королівського домену, економічний обмін між окремими державними утвореннями — графствами і герцогствами -був невеликим [6, c. 37].

У лінгвістичному відношенні Франція того періоду ділилась на дві частини: Південна Луара — зона провансальської мови, ПівнічнаЛуара — зона французької мови. За манерою вимови стверджувальної частки ці два варіанти гало-романської мови називались langue d’oc (Південна зона) і langue d’oil (Північна зона) [4, c. 69]. На думку вченого Нюропа [22, c. 19] найголовніші фонетичні відмінності між цими двома мовами проявлялися у трактуванні голосних, а та е (і) наголошених та кінцевого с; таким чином: amare, habere, amicum дали в Південній зоні amar, aver, amic; і в Північній зоні amer, aveir, ami. Неможливо провести чітку демаркаційну лінію між цими двома регіонами, однак, неточно проведена лінія від Бордо до Люсака, від Люсака до Монтлюсона, від Монтлюсона до регіону Ізер може вважатися кордоном між Південною та Північною зонами [22, c. 19].

1.2 Мовна ситуація ІХ — ХІІІ ст.

Протягом всього давньофранцузького періоду латинська мова залишалась єдиною мовою адміністрації, судочинства, науки, церкви. Її роль була ще більш укріплена завдяки так званому «Королівському Відродженню», коли при Карлі Великому, який коронувався «римським імператором», були прийняті міри для відродження освіти, оскільки держава зазнавала нестачі в грамотних людях. У цей період почали створюватись школи для дітей знаті, де викладали латинь, посилилась цікавість до античних авторів [6, c. 38].

Функції давньофранцузької мови, як мови писемної, розширюються з кінця ХІІ ст. — ХІІІ ст. Вона починає проникати в адміністративно-діловій переписці і ділових документах і становиться діловою мовою поряд з латинською. Насамперед, це стосується північних регіонах (в Пікардії) і північно-східних регіонах (в Лотарінгії). З другої половини ХІІІ ст. — французька мова починає використовуватись в адміністративно-діловій переписці Іль-де-Франса. Але слід відмітити, що французька мова як ділова мова встановилась остаточно лише в ХVІ ст. Однак, якщо французька народна мова була позбавлена офіційної функції, це не означає, що вона не мала писемності. Поступово утворювалась різноманітна література, яка досягла розквіту в ХІІ-ХІІІ ст. [4, c. 68].

Словник давньофранцузької мови дуже багатий; до первинних слів додались вчені слова (mots savants) завдяки зв’язкам народу зі вченими; так як ці слова були взяті з латини, вони не зазнали фонетичних змін, які відбулись до їхнього проникнення у мову, і відрізняються від народних слів (mots populaires) і формою, і змістом. Наприклад: autorite, chapitre, element, verite. Слід відмітити, що серед цих запозичених слів нема ні прикметників, ні дієслів, а лише іменників. Також важливо відмітити, що поеми того періоду, так як «Пісня про Роланда» містять менше вчених слів і більше слів германського походження. Цей факт свідчить про тісні взаємини французького народу з германською расою. Також збагачення словника відбувається за рахунок позичень у східних і грецької мов. Ось кілька прикладів: alchimie, ambre, aufage, besant, calife (слова, позичені з арабської мови, які зустрічаються в «Пісні про Роланда»). В цих словах відображуються вплив хрестових походів та комерційні зв’язки зі Сходом.

Таким чином, давньофранцузька мова з’явилась в писемності, але це не свідчить про існування загально французької писемно-літературної мови у сучасному розумінні цього слова.

Для сучасної французької мови, як і для всіх писемно-літературних мов, характерно існування єдиних фіксованих граматичних і лексичних норм, загальнообов’язкових для всіх носіїв даної мови, різноманіття функцій (мова науки, мистецтва, школи, церкви, літератури) і розповсюдженість на всій території країни. Всі ці риси відсутні у мови народності, яка існує у межах феодальної держави, де територіальна, економічна і політична централізація недостатньо розвинена. У ХІ-ХІІ ст. можна говорити лише про початок формування загально французької писемно-літературної мови. В основному, тексти цього періоду не являлись простою фіксацією всіх особливостей якогось діалекту. В них часто відображені риси, властиві кільком подібним один одному діалектам. Тому важко визначити область, де виникли і вказати діалект, на якому написані деякі давньофранцузькі тексти [4, c. 45].

Багатьох вчених турбує питання про джерела загальнолітературної мови. Висувалась точка зору, згідно якої в основі літературної мови лежить діалект Іль-де-Франса, (франсійський, le francien). Нюроп вважає, що це пов’язано з політичними умовами: королівська влада має свою резиденцію в Парижі і королівський двір гідно представляє діалект, яким розмовляють.

Однак, не всі лінгвісти підтримують цілком такий погляд. Працями ряду вчених (Гак, Катагощина) встановлено, що в основі давньофранцузької писемно-літературної мови лежать західні діалекти, в групу яких входив і франсійський. На основі цих діалектів створилась загальна літературна мова («літературне койне»), якою користувався будь-який автор, додаючи в ній особливості свого діалекту, що не заважало розумінню [4, c. 46].

Між тим, так названі загально французькі тексти, як, наприклад, «Життя Св. Алексія», «Пісня про Роланда», твори Марії Французької та інші тексти, мовні особливості яких знайшли подальший розвиток у сучасній писемно-літературній французькій мові, мають риси, властиві західній групі діалектів. Це дає змогу припустити, що діалектною основою давньофранцузької мови була західна група діалектів [4, c. 44]. Але потім, починаючи з ХІІІ ст., франсійський діалект зайняв основне положення і його норма стала основною в мові літератури, хоча деякі діалекти, як наприклад пікардський, зберігали літературну форму ще протягом низки віків [4, c. 71].

1.3 Перші писемні та літературні пам’ятки французької мови

Перший французький текст, який зберігся це — «Страсбурзькі клятви» (Serments de Strasbourg). 14 лютого 842 року Шарль ле Шов (Charles le Chauve) і Луї ле Жерманік (Louis le Germanique) зустрілись в Страсбурзі для укріплення їхнього союзу проти Лотарія; кожен проголосив клятву перед своїм військом [1, c. 26].

Перший літературний твір на релігійну тему «Кантилена про Св. Евлагію» відноситься до кінця ІХ ст. (880 р.). за нею слідують ряд інших релігійно-повчальних віршованих творів: «Життя Св. Леодегарія"(Х ст.), «Життя Св. Алексія» (ХІ ст.). Незабаром французька література набуває великої жанрової різноманітності. Виникають віршовані оповідання про воєнні подвиги французьких королів і феодалів. З епічних творів найбільш відомою є національна французька поема «Пісня про Роланда», яка відносяться до кінця ХІ століття. В її основі лежать події, пов’язані з походом Карла Великого в3 Іспанію (778 р.). Третім жанром творів, окрім релігійних та епічних, був рицарський роман. Найбільш відомі з них: «Трістан та Ізольда"(ХІІ ст.), «Окасен і Ніколета"(ХІІ - ХІІІ ст.), романи видатного письменника ХІІ ст. Кретьєна де Труа [4, c. 18].

З ХІІ ст. з’явилася також і лірична поезія, спочатку це були народні пісні різних жанрів, потім з’явилася куртуазна лірика, яка описувала любовні почуття. На творчість французьких поетів — труверів мали великий вплив провансальські трубадури.

До цього періоду відноситься творчість таких відомих поетів і письменників, як Марія Французька (Marie de France) — перша зі знаменитих поетес Франції, Уас (Wace), Конон де Бетюн (Conon de Bethune), Кретьєн де Труа (Chrestien de Troyes), Гас Брюле (Gace Brusle), т. ін. [6, с. 44]. Нарівні з феодальною літературою, яка прославляла подвиги рицарів, виникає міська література у формі філософсько-повчальних романів (найбільш відомий — «Роман про Розу», ХІІІ ст.), сатиричних творів («Роман про Лиса», ХІІ ст.), фабліо, які зображували норови народу (з ХІІІ ст.) [4, с. 70].

В ХІ ст. з’явилася драма. Поява і популярність театрального мистецтва були покликані компенсувати неграмотність народу. Народні маси не вміли читати, і, щоб донести до них зміст релігійних книг, їх почали розігрувати у формі п'єс.

Перші драми, які розігрувалися всередині церкви або на її паперті, зображували страждання Христа, біблійські сюжети, діяння апостолів. Але вже з ХІІІ ст. виникли п'єси на «мирні теми» — комедії. З ХІІІ ст. з’являються перші зразки французької прози, насамперед у вигляді «хронік». Найбільш видатними хроністами були Вільардуен, Жуенвіль (ХІІІ -ХІV ст.), Робер де Кларі [6, с. 44].

Отже, давньофранцузький період є першим раннім етапом розвитку і встановлення національної французької мови, який характеризує історичну та мовну ситуацію, яка склалася в ІХ — ХІІ ст. і є яскравим свідченням того, що мова перебуває в безупинному розвитку.

давньофранцузький мова літературний

РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІЄСЛОВА В ДАВНЬОФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Дієслово — це частина мови, що має категоріальне значення процесуальної ознаки і виражає його у граматичних категоріях особи, числа, способу, часу, а також виду і стану.

Одним з найбільш важливих перетворень французької дієслівної системи в її розвитку від латинської до французької мови є створення аналітичних видо-часових форм дієслова: passe compose, plus-que-parfait, passe anterieur, futur anterieur, conditionnel passe, subjonctif passe. Допоміжні дієслова aveir та etre беруть участь в аналітичній формі дієслова як чисто граматичний компонент; їхня лексична семантика зовсім втрачена. Допоміжні дієслова не можуть вступати в самостійні синтаксичні сполучення з іншими членами речення. Саме повна втрата допоміжними дієсловами лексичної семантики обумовлює те положення, що є основною ознакою аналітичної форми -- відсутність синтаксичних відносин між компонентами форми [див. :9, с. 144].

2.1 Категорії особи і числа

Категорії особи і числа виражаються як за допомогою визначеної системи особових закінчень, так і за допомогою особових ненаголошених займенників, у більшості випадків ті, які супроводжують дієслово [6, c. 88].

В давньофранцузькій мові виділяють три групи дієслів:

1) дієслова на -er, або дієслова першої групи, яких найбільше; вони складають, на думку Ф. Брюно [18, c. 236], на відміну від інших дієслів, єдиний тип правильного відмінювання: mener, chanter, porter, vengier.

2) дієслова на -ir, або дієслова другої групи, яких є пару сотень: finir, emplir.

3) дієслова на -ir, -re, -eir, -oir, які формують численні групи, яких Ф. Брюно [18, c. 236] називає «неправильними», це дієслова третьої групи: dormir, partir, tenir, vendre, rompre [13, c. 123].

Велика кількість вчених розглядають особові ненаголошені займенники — je, tu, il, ele, nous, vous, ils, eles ні як морфеми (теорія Мейе, Мар, Вандрієс) ні як самостійні слова (як частини мови). На їхню думку, вони являють собою аналітичні форми дієслова, які позначають граматичні категорії особи і числа [2, c. 149]. Але в давньофранцузькій мові існує усталена система особових закінчень і тому особові займенники здебільшого не вживаються [6, c. 89]

Present indicatif

Cantare> chanter

Finire> finir

Videre> veir

Canto

cantas

cantat

cantamus

cantatis

cantant

chant

chantes

chantet

chantons

chantez

chantent

finisco

finiscis

finist

finissons

finissez

finissent

finis

finis

finist

finissons

finissez

finissent

video

vides

videt

videmus

videtis

vident

vei

veis

veit

veons

veez

veient

Форми теперішнього часу I групи утворюються шляхом додавання особових закінчень до кореневої основи. В множині особові закінчення безпосередньо прилягають до основи. У 2-ій і 3-ій особі однини особові закінчення приєднуються до основи дієслова за допомогою з'єднувального голосного. Поступово, цей сполучний голосний, очевидно, починає сприйматись як показник теперішнього часу дієслів І групи і проникає також і в 1-ій особі однини (ХIV ст.) [6, c. 90].

Як видно, в давньофранцузькій мові, як і в латині, кожній особі відповідає специфічний показник. Всі флексії, окрім 1 особи множини, являються результатом регулярних фонетичних змін. Винятком є флексія -ons, походженню якій даються різні пояснення. Одні вчені (зокрема Шишмарьов) вважають, що закінчення -ons з’явилось по аналогії до дієслів aveir, aller, інші науковці (Пурк, Сабанєєва) дотримуються думки, що поява -ons, замість латинських флексій в 1групі дієслів, зумовлена впливом носового -m-, який нерідко призводив до нечіткої вимови попередніх голосних -а- і -о- та їх змішуванні [9, c. 124].

Але вже в давньофранцузькому періоді відбулися деякі явища, які спричинили порушення єдиної системи особових закінчень і сприяли встановленню в подальшому особових ненаголошених займенників (pronoms personnels atones) у ролі основних показників категорій особи і числа. Це було зникнення з вимови кінцевого -t, коли він знаходився після голосної, а отже і в особових закінченнях дієслів (3 особа). Процес зникнення приголосного -t почався з кінця ХІ ст. і тривав до кінця ХІІІ ст. [6, c. 90].

ІІ група дієслів виникла в результаті приєднання до кінцевого голосного латинської дієслівної основи інфікса -sc-. У французькій мові узагальнився інфікс -isc, який виник в результаті приєднання до інфіксу кінцевого голосного основ на -і [9, c. 125]. Для теперішнього часу дієслів ІІ групи характерна наявність приголосного -s, між дієслівною основою на -і та особовим закінченням. В 2-ій особі однини -s зливався з особовим закінченням -s. В 1-ій особі однини -s в подальшому сприймався як особове закінчення теперішнього часу дієслів ІІ і ІІІ груп [6, c. 93]. В 2-ій особі множини флексія уніфікувалась під впливом флексій І групи дієслів, де фонетично atis> ez. Так як -с перед і палаталізувалось, перетворюючись на африкату -ts, а затим втратило в сполученні sts проривний елемент африкати, інфікс основи -sc- перетворився в приголосний -s- і після випадіння кінцевого ненаголошеного голосного злився з показником особи -s- в 2-ій особі однини, t- в 3-ій особі однини. Флексії множини свідчать про те, що вони утворились під впливом системи флексій І групи дієслів [9, c. 125].

Французькі дієслова ІІІ групи утворилися від латинських дієслів ІІ відміни типу videre> veeir і ІІІ відміни типу partire> partir. В давньофранцузькій мові всі дієслова ІІІ групи мають єдину систему флексій. В дієсловах типу veir форми 1−3 осіб однини та форма 3 особи множини являються, так як і в ІІ групі дієслів, результатом узагальнення флексій відповідних особи та числа І групи. В дієсловах типу vendre, на відміну від латинських дієслів, наголос падає на флексії в 1-ій і 2-ій особах множини. 1 і 3 особи однини співпадають в результаті замовчування ненаголошених кінцевих голосних й оглушення дзвінких приголосних в кінці слова (vendo> vent; vendit> vent).

Теперішній час сюбжонктиву

cantare> chanter

finire> finir

videre> veeir

cantem

cantes

cantet

cantemus

cantetis

cantent

chant

chanz

chant

chantons

chantez

chantent

finiscam

finiscas

finiscat

finiscamus

finiscatis

finissent

finesse

finesse

finesset

finessons

finessez

finessent

videam

videas

videat

videamus

videatis

videant

veie

veies

veiet

veiens

veiez

veient

Subjonctif present дієслів І групи утворюється від кореневої основи з додаванням до неї особових закінчень. 1 особа однини має нульове закінчення, а в 3-ій особі однини особове закінчення -t, може зливатись з приголосним кореня, якщо цей закінчується на -t. [6, c. 92]. В давньофранцузькій мові форми Subjonctif present в дієсловах І групи в 1-ій особі однини та всіх трьох особах множини співпадають з формами теперішнього часу дійсного способу [17, c. 96].

Subjonctif present дієслів ІІІ групи утворюється від основи з додаванням з'єднувального голосного -е в однині; в 1 особі однини цей голосний виконує функцію особового закінчення. В давньофранцузькій мові парадигма теперішнього часу сюбжонктива протиставлена формально парадигмі теперішього часу дійсного способу флексіями 2 та 3 осіб однини (chantes — chanz, chantet — chant) в дієсловах І групи та флексіями 3 особи однини в дієсловах ІІ і ІІІ груп. На відміну від сучасної мови, que в давньофранцузькій мові не є формантом сюбжонктива, тому флективне протиставлення здійснюється за допомогою форм.

Що стосується дієслів ІІІ групи, слід відмітити, що флексія 1 особи множини, яка мала гіатус в латинській мові (videamus, audiamus) дає давньофранцузькій мові флексію -iens, яка перетворюється в -ions в результаті контамінації з -ons [9, c. 128].

Наказовий спосіб має лише форму теперішнього часу, яка утворюється від кореневої основи і збігається з формами теперішнього часу дійсного способу.

Для дієслівної системи давньофранцузького періоду характерно існування в Present indicatif, Present subjonctif та Present imperatif численних форм з чергуванням у І та ІІІ групах дієслів [9, c. 130].

Це дієслова, які міняють кореневий голосний в тих особових формах, в яких кореневий голосний наголошений (1, 2, 3 особи однини і 3 особа множини) і зберігають його без змін в тих особових формах, де наголос падає на закінчення (1 і 2 особи множини). Не мають форм з чергуванням ті дієслова, кореневий голосний яких знаходиться в закритому складі [6, c. 100].

Дієслова ІІ групи взагалі не мають чергування основ [9, c. 130].

Дієслова всіх груп, крім І, мають в Imparfait indicatif флексії -еіe, -eies, -eiet, -ions, -iez, -eient, які виникли від суфікса латинської ІІ дієвідміни -eba і які приєднуються до кореневої основи.

І група дієслів ще берегла латинський суфікс -aba тієї самої дієвідміни. Уніфікація флексій дієслів І групи відбулась в другій половині ХІІ ст. В 1 і 2 особі множини часовим показником являється звук -і, злившись з особовим закінченням -ons.

В північно-східних діалектах часто зустрічається в 1-ій особі множини закіняення -iens [6, c. 91].

Imparfait subjonctif дієслів І групи утворюється від основи passe simple з додаванням елементу -ass (e)-, де він являється модально-часовим показником і присутній у всіх особах крім 1 і 2 осіб множини, де присутній елемент -iss ()e-, характерний для дієслів ІІ і ІІІ груп.

Його проникнення до І групи деякі науковці пояснюють аналогічним впливом форм ІІ групи дієслів.

cantare> chanter

finire> finir

videre> veeir

cantavissem

cantavisses

cantavisset

cantavissemus

cantavissetis

cantavissent

chantasse

chantasses

chantast

chantassions

chantassiez

chantasent

finivissem

finivisses

finivisset

finivissemus

finivissetis

finivissent

finesse

finisses

finist finissons

finissez

finissent

vidissem

vidisses

vidisset

vidissemus

vidissetis

vidissent

veisse

veisses

veist

veissiens

veissiez

veissent

Дієслова ІІ групи дієслів мають однакові форми в Present subjonctif та Imparfait subjonctif. Особові закінчення приєднуються до основи теперішнього часу: в однині за допомогою з'єднувального голосного -е (за винятком 3 особи однини в Imparfait), а в множині безпосередньо до основи.

Дієслова ІІІ групи утворюють Imparfait Subjonctif від основи Passe simple з приєднанням до неї модально-часового показника -s- [6, c. 96]. В 1-ій та 2-ій особах множини флексії імперфекта сюбжонктива приймають по аналогії флексій імперфекта індикатива [9, c. 135].

Passe simple

Внаслідок фонетичних змін та перерозподілy латинських форм, в давньофранцузькій мові сформувалися шість типів перфектів: 3 типи слабких перфектів (les parfaits faibles) та 3 типи сильних перфектів (les parfaits forts).

Слабкі перфекти мають ненаголошену однакову основу у всіх особах, за якою слідує часовий показник:

-а- в дієсловах І групи: porter (portai, portas, etc.).

-i- в дієсловах ІІ та ІІІ груп: finir (fini, finis, etc.);vendre (vendi, vendis, etc.).

-u- в дієсловах ІІІ групи: repondre (reponui, reponus, etc.); valeir (valui, valus, valut, valumes, valustes, valurent) [13, c. 123].

В сильних перфектах відбувається чергування наголошеної основи в трьох особових формах (1та 3 особи однини та 3 особа множини) і ненаголошеної основи в трьох інших (2 особа однини, 1 та 2 особи множини):

1) на -і-: veeir (vi, veis, vit, etc.)

2) на -s- (-si-): prendre (pris, presis, prit, etc.)

3) на -u- (-ui-): moveir (mui, mous, mut, etc.)

Як видно з таблиці, в слабких перфектах за кореневою основою слідує часовий показник (-а для І групи, -і для ІІ та -u для ІІІ групи), до якого приєднуються особові закінчення. Для дієслів І групи в 1-ій особі однини часовий показник входить до складу особового закінчення і в результаті подальших фонетичних змін зливається з ним: -ai>e (XIII ст.) [6, c. 93]. Вже в давньофранцузькому періоді в 3-ій особі однини кінцевий -t починає не вимовлятися. Також в цей час в 1-ій особі множини всередині особового закінчення з’являється -s-(chantasmes) по аналогії з 2 особою множини [9, c. 138]. Досі залишається незрозумілим, чи входив голосний -s в 2-ій особі множини до складу часового показника чи до складу особових закінчень.

Для дієслів ІІ та ІІІ груп наявність приголосного -s в II особі множини та приголосного -r в ІІІ особі множини являють собою сліди латинських дієслівних закінчень [6, c. 93]. На відміну від перфектів І дієвідміни перфекти дієслів ІІ та ІІІ груп зберігають -t в 3-ій особі однини [9, c. 138].

Сильні перфекти зустрічались в латинської ІІ та ІІІ дієвідміни. В давньофранцузькій мові вони представлені дієсловами ІІІ групи.

В перфектах на -і в результаті випадіння інтервокального -d- утворюється гіатус, а при двох -і в сусідніх складах відбувається дисиміляція першого -і>e (vidisti> veis). Щодо перфектів на -si, то в 3-ій особі множини часто зустрічаються форми типу misent, prisent, fisent паралельно з формами mistrent, pristrent, fistrent. В перфектах на -ui в 3-ій особі множини латинський інтервокальний p> b>v зникає а наголошений голосний -а з наступним голосним -u утворює дифтонг -au, який передається на письмі або як о або як оu [9, c. 140].

В ході розвитку французької мови всі способи збагачуються новими часовими формами, які утворюються на основі народно-латинських описових конструкцій. Одні з них прийшли на зміну зниклим латинським, поява інших була зумовлена потребою виразити нові часово-модальні значення [17, c. 98]. Французька мова, як і всі романські мови, не збереглa латинських форм майбутнього часу. Лише в деяких пам’ятках ХІ - ХІІ ст. зустрічається особлива форма майбутнього часу від дієслова estre (ero, eris, erit). В усіх інших випадках майбутній час утворюється за допомогою інфінітиву дієслова з додаванням до нього дієслова aveir в теперішньому часі (в 1 і 2-ій особах множини частка av- втрачається).

В 2-ій особі однини після випадіння b>v і кінцевого -е утворюється флексія -as.

В 3-ій особі однини після аналогічних процесів залишається флексія -at (-t з ХІІ ст. замовчується). 1 особа однини вже в давньофранцузькому періоді набуває по аналогії з теперішнім часом флексію -ons. 2 особа множини має спочатку фонетичний регулярний результат розвитку закінчення -etis (e> ei>oi);кінцевий -i випадає, а ts>z. Однак в давньофранцузькій мові ця флексія успішно витісняється флексією -ez по аналогії до закінчень 2-ї особи множини теперішнього часу. В 3 особі множини флексія -ont утворилась в результаті злиття наголошеного -а з голосним -u, який розвинувся з інтервокального b> v>u; a+u>o [9, c. 142].

В Futur simple приголосний -r являється часовим показником, після якого додаються особові закінчення. Деякі дієслова не ділилися на морфологічні елементи, оскільки, в результаті фонетичного розвитку, межа між основою і закінченням стерлась. Це дієслова типу dorrai (інф. doner), merrai (інф. mener).

Форми dorrai, merrai виникли в давньофранцузькій мові в результаті асиміляції n (donerai> don’rai> dorrai) [6, c. 91].

Подібно до конструкції майбутнього часу в давньофранцузькій мові з’являється інша часова форма — майбутнє в минулому (Futur dans le passe), яка утворюється за допомогою інфінітива та aveir в imparfait.

Futur dans le passe в давньофранцузькій мові використовується також з модальним значенням, адже це часова форма відповідає новоутвореному романському умовному способу, невідомий латинській мові.

Futur dans le passe

chanter

dormir

vendre

chantereie

chantereies

chantereit

chanteriiens

chanteriiez

chantereient

dormireie

dormireies

dormireit

dormiriiens

dormiriiez

dormireient

vendreie

vendeies

vendreit

vendriiens

vendriiez

vendreient

2.2 Категорії способу

Категорія cпособу в французькій мові пройшла довгий та складний шлях історичного розвитку, який бере свій початок в латинській мові. У часовій системі французької мови виділяють чотири способи: Indicatif, Conditionnel, Subjonctif, Imperatif. [6, c. 88].

Деякі лінгвісти, зокрема Г. Гійом [19, c. 56], наголошують на тому, що у французькій мові існують лише два способи: дійсний (indicatif) та сюбжонктив, а умовний та наказовий способи належать до індикативу. Він розглядає кондиціонал як частину індикативу, як особливу форму майбутнього часу. Досліджуючи дану лінгвістичну концепцію Г. Гійома, М.К. Сабанєєва [10, c. 69] стверджує, що кондиціонал відрізняється від індикативу не лише меншою диференційованістю часового значення, а й модальним вмістом, тому він не є частиною індикативу, а багатозначним способом, який не співпадає з індикативом у жодній зі своїх функцій.

Основне модальне значення індикативу полягає у вираженні дії, яка констатується мовцем як реальність. При цьому, такі суб'єктивні фактори, як гіпотеза або волевиявлення відсутні.

Модальне значення імператива полягає у вираженні дії, яка не констатується в реальності, і, яка представляється у свідомості мовця через призму волевиявлення.

Основне модальне значення кондиціоналу полягає у вираженні дії, яка також не констатується в реальності, але, яка представлена в свідомості мовця через призму гіпотези [9, c. 191].

Дійсний спосіб і сюбжонктив протиставляються в давньофранцузькій мові як реальний спосіб (le mode Indicatif) і можливий (суб'єктивний) спосіб (le mode Subjonctif). Дійсний спосіб реалізує процес і його використовують для того, щоб розмістити об'єкт в одній з трьох часових епох, тобто в минуле, в теперішнє або в майбутнє. Сюбжонктив, який має лише дві часові форми, не може локалізувати процес в часі, тому що часове значення теперішніх і минулих форм виходить найчастіше з контексту.

Іноді дійсному способу присвоюють значення дійсності (реальності) і сюбжонктиву значення ірреальності. Але Г. Гійом продемонстрував наскільки ця думка неточна, адже дійсний спосіб виражає як реальні дії (il pleut, il a plu), так і нереальні або можливі дії (il pleuvra, il pleuvrait). Сюбжонктив може виражати цілком реальні дії, що Ж. Стефаніні показав в цих реченнях: «Il est regrettable que la France ait ete ecrasee en 1940. Avant qu’eclatat la revolution de 89… [13, с. 141].

В давньофранцузькій мові вже існує та система часів, яка характеризує сучасну французьку мову. Дійсний спосіб має чотири прості форми (Present, Imparfait, Passe Simple, Futur Simple) та чотири складні форми (Passe compose, Passe anterieur, Plus-que-Parfait, Futur anterieur). Умовний спосіб (Subjonctif) має дві прості (Present, Imparfait,) та дві складні форми (Passe, Plus-que-Parfait). Умовний спосіб (Conditionnel) має одну просту форму (Present)і одну складну форму (Passe). Наказовий спосіб включає в себе одну просту форму — теперішній час [6, c. 88].

2.2.1 Функції сюбжонктиву в давньофранцузькій мові

Термін «час», застосований до форм сюбжонктиву не виражає зовсім точно значення даних форм, так як вони мають швидше не часове значення, а значення модальності. Вживання часів сюбжонктиву залежить від відношення мовця до певної дії. На думку лінгвістів, сюбжонктив не має за мету розмістити дії у певний відрізок часу, а показати їх, як можливі або бажані [13, с. 148].

Теперішній час сюбжонктиву використовується в давньофранцузькій мові в простих і складнопідрядних реченнях. В простих реченнях, теперішній час виражає заборону, наказ, побажання::

Deus li otreit sainte beneicon ! (Rol., 2245).

В складнопідрядних реченнях використання сюбжонктиву обумовлене ідеями сумніву, невпевненості виражених у головному реченні. Таким чином, сюбжонктив використовується:

· у складнопідрядних реченнях з підрядним означальним:

Si les dites qu’il viegne a moi [16, c. 49].

· для вираження згоди або допуску:

E malt me doit ester bel de vostre venue, comment rue vos m’aiez navre.

Слід зазначити, що в давньофранцузьких текстах сюбжонктив використовується зазвичай без que:

Ne placet Deu ne ses sainz ne ses angeles ! (Rol., 3718).

Ait vos Deus, qui onques ne mentit ! (Rol., 1865).

Для вираження суб'єктивної думки сюбжонктив розповсюджений в давньофранцузькій мові ширше ніж у сучасній мові; прикладом чого може служити використання умовного способу (Subjonctif) після дієслова cuidier («думати», «вважати») навіть у стверджувальній формі.

Незавершений минулий час сюбжонктиву (Imparfait du subjonctif) використовується і в простих і в складнопідрядних реченнях.

Імперфект сюбжонктиву вживається в незалежних реченнях:

Ne mul ne mule que puissez chevalcher (Rol., XXXVI).

Випадки використання цієї форми в підрядних реченнях ті самі, що й в теперішньому часі: він зустрічається в підрядних реченнях, які залежать від головних і виражають сумнів, невпевненість, бажання, примус:

…nice fu et si ne pensoit nul mal, ne nul engine qui soit… (Rose, 1263 — 64).

Cлід відзначити, що в давньофранцузьких текстах форма l’imparfait du subjonctif найбільш розповсюджена в складнопідрядних реченнях умови:

Mais co’st tels plaiz dont il volsist neient (Al., 49).

В давньофранцузькій мові Subjonctif вживається для вираження гіпотези та припущення:

Si les cos ne tornast defors,

Tranchie l’eust parmi les cors (Chr. de Troyes, 948).

З часом, конструкція «інфінітив + habebam», тобто французький кондиціонал проникає в систему сюбжонктиву. Ця конструкція закріплюється як спосіб вираження евентуальності [9, c. 201].

Отже, успадкований від латинського конюктиву Subjonctif в давньофранцузькій мові вживається в гіпотетичному значенні, але починаючи з ХІ-ХІІ ст. умовний спосіб (Сonditionnel) — романське новоутворення — поступово замінює Subjonctif у цьому значенні [7, с. 95].

2.2.2 Умовний спосіб — романське новоутворення

В давньофранцузькій мові Х — ХІІ ст. умовний спосіб використовується здебільшого в простих реченнях для вираження можливої дії, реалізація якої залежить від умови, вказаної в контексті:

Remanbre li de la reine

Cui il ot promis an plevine

Que il sa honte vangeroit

Ou il ancor l’angreigneroit (Erec et Enide, 917).

Починаючи з ХІІ ст., умовний спосіб вживається в головному реченні, але частіше зустрічається дійсний спосіб у складнопідрядному реченні:

Se tu des or nos me tochoies.

Trop grant vilenie feroies.

Умовний спосіб вживається в обох частинах складнопідрядного речення тоді, коли підрядне речення введене займенником qui що властиве тільки давньофранцузькому періоду:

En merveilleus los le metroit qui le senglier prendre parroit. [16: 35].

Починаючи з ХІІ ст. Conditionnel регулярно вживається у головному реченні складнопідрядних умовних речень:

Kar se je eusse perdus

E de ceo fusse aparceuz,

Bisclavret sereie a tu jurs.

«Форма на -roie», як називають вчені теперішній час умовного часу (conditionnel present) має два значення — часове і видове значення, адже цю форму можна такожрозглядати як майбутній час в минулому дійсного способу (le futur dans le passe) [13: 145].

Отже, кондиціонал як спосіб вираження евентуальної дії проявляє стійкість у всі періоди історичного розвитку французької мови.

2.2.3 Наказовий спосіб

Наказовий спосіб у формі наказу, заклику, побажання, прохання, поради виражає спонукання до дії. В давньофранцузьких текстах зустрічаються випадки, коли наказавий спосіб виражений формами деяких дієслів умовного способу (Subjonctif), такі, як estrе (seie — seiez), aveir (aie — aiez), poeir (puisse — puissiez), voleir (vueille — vueilliez), saveir (sache — sachiez) [6: c. 112]. Це пояснюється тим, що утрата форм 3-ї особи наказового способу в гало-романський період сприяла тому, що наказ, звернений до 3-ї особи, став виражатись формами умовного способу (Subjonctif):

E dist al rei: «Salvez seiez de Deu

Le glorius, que de[v]u[n]s aurer (Rol., IX).

Іноді, перед формою дієслова вживається займенник — підмет:

E reis celestes, tu nos i fai venir ! (Al., 335).

Для вираження заперечної форми вживається інфінітивна форма дієслова: Nel dire ja (Rol., 1113).

В давньофранцузькій мові зустрічаються вигуки car (quar, quer), які означають donc, eh bien!:

Co dist li pedre: «Filz, quer t’en va colchier. «(Al., 52).

Отже, історія розвитку способів виражає характер зв’язку між модальністю дієслівної дії і вираженням часу в мові. Категорія часу в імперативі, кондиціоналі, сюбжонкиві представлена менш деталізовано, ніж в індикативі. В жодному з цих способах нема спеціальної форми для вираження теперішнього часу. Якщо евентуальна дія є реалізованою в теперішньому часі, вона виражається тією ж самою формою, що й евентуальна дія в майбутньому. [9, c. 212].

2.3 Категорія часу

Категорія часу — словозмінна категорія, одна з основних категорій дієслова. Вона виражає найзагальніші часові значення: відношення дії до моменту мовлення та інших дій. Час іде у напрямку від минулого до майбутнього, точкою відліку, яка розділяє минуле і майбутнє, є теперішній час, у наслідку чого виникають три часових плани: минулий, теперішній, майбутній. Граматичний час відрізняється від фізичного. Реальний теперішній час фактично не існує: він представляє собою лише точку зустрічі минулого і майбутнього часів, яка постійно переміщується. Однак граматичний теперішній час охоплює деякий відрізок, який включає у себе частину минулого та майбутнього. Майбутній час у реальності невизначений (на відміну від минулого); події, які до нього відносяться, евентуальні. Але у практиці, майбутній час виражає певні визначені події, у іншому випадку люди не змогли б планувати свої дії. Граматичний час відрізняється і тим, що точка відліку може вільно переміщатись, наприклад з теперішнього у майбутній час [5, с. 223].

На думку французького вченого Вандрієса y французькій мові існує ціла гама різних часових форм, які відповідають не лише трьом розподілам — минулому, теперішньому і майбутньому, а також і відносним відмінностям часу: французька мова має способи для вираження майбутнього в минулому і минулого в майбутньому [3, c. 99].

2.3.1 Теперішній час

Теперішній час дійсного способу (Le present de l’indicatif) виражає дію, що відбувається постійно або в момент мовлення:

Ad une voiz crident la gent menude. (Alexis, 531).

Разом з тим, в давньофранцузьких текстах використовуються дієслова теперішнього часу для розповіді про давно минулі події:

Par les rues ces dames corent,

Por lor amis crient et plorent (Le roman de Thebes).

Нерідко сусідство Imparfait або Passe Simple підкреслює, що теперішній час вживаний не в своєму звичайному значені теперішнього часу, а в значені минулого. В пам’ятках ХІ ст. («Vie de St. Alexis», «Сhanson de Roland»), так як і в інших давньофранцузьких текстах, спостерігається часте чергування минулих часів (Passe simple i Passe compose), які в свою чергу чергуються з теперішнім часом (Present):

Li cuens Rollanz quant il veit morz ses pers,

Tendror en out, comencet a plorer (Rol., 2215).

Це постійне чергування функціонально неоднорідних парадигматичних форм дає деяким вченим підстави вважати їх використання в давньофранцузькій мові хаотичним. Такі погляди можна знайти в працях К. Фосслера, Л. Фуле, Ф. Брюно [19, c. 265]. Однак, на думку Е. А. Реферовської [8, c. 140], ця точка зору є малопереконливою. Очевидно, справа не в тому, що автори давньофранцузьких текстів чергували форми плану минулого з теперішнім, не усвідомлюючи різниці між ними [8, c. 140]. Причина настільки частого використання теперішнього часу (Present) полягає в значенні легкості, з якою теперішній час актуалізує дії [12, c. 90].

Теперішній час може також виражати майбутню дію, «яку хочуть показати як неминучу»:

E! Durendal, bone, si mare fustes!

Quand jo mei perd, de vos n’en ai mais cure (Rol., CLXXI).

2.3.2 Минулий час

Минулий час виражений в давньофранцузькій мові двома простими формами (le passe simple та l’imparfait) та трьома складними формами (le passe compose, le plus-que-parfait, le passe anterieur) [13, c. 143].

Незавершений минулий час (Imparfait) характеризується як часова форма недоконаного виду. Значення недоконаності визнають первинним в імперфекті такі вчені як М. Коен, Е. Фараль, Ф. Брюно, А. Мейе. Воно вважалось визначальним у правилах вживання імперфекта, встановлених граматиками ХVІІ ст. Згідно цим правилам, тривала дія виражається імперфектом, а миттєва — простим перфектом. Н. П. Хохлова вважає, що в простому перфекті дія протікає динамічно, в імперфекті являється повільною [14, c. 92]. Слід відмітити, що незавершений минулий час рідко використовується в перших давньофранцузьких пам’ятках: за підрахунками Ф. Брюно [18, c. 239] незавершений минулий час (Imparfait) зустрічається всього 38 разів в перших 500 рядків поеми «Пісні про Роланда». Функції цієї часової форми виконувалися іншою минулою формою (Passe simple):

Al tens Noe et al tens Abraham

E al David qui Deus par amat tant,

Bons fut li secles; ja mais n’iert si vailant (Al, 6).

Лише починаючи з ХІІ ст. незавершений минулий час (Imparfait) починає використовуватись частіше в давньофранцузьких текстах. До ХІІІ ст. сильно розширюється вживання незавершеного минулого часу; він часто вживається у Кретьєна, Марії Французької [6, c. 113]. Анaліз прикладів показує, що в давньофранцузькій мові значення тривалості імперфект набуває насамперед в дистрибуції з прислівником toz jor (toujours), семантика якого виражає часову необмеженість, а також у поєднанні з прислівниками ades (sans cesse) та encore. Це можна проїлюструвати за допомогою деяких прикладів:

Saul le quereit e pursuiveit tuz jurs (Quatre livres de Reis).

Corneis encore viveit (Brut).

La cloche ades sonneit (La queste de Saint Graal).

Відтінок довготривалості в імперфекті може реалізуватись також у сполучені (поєднанні) з простим перфектом і історичним теперішнім часом:

Si vint a son chastel tout droit ou sa mainie l’atendoit (Renart).

Для форми імперфекту не є характерним поєднання з лексемами, які позначають тривалість. Для порівняння наводимо такі приклади:

Qui par la coe tenoit i La feme de l’Omer quatre anz tint (Brut).

Дуже рідко до імперфекту приєднується обставина часу, яка здатна підсилити враження тривалості:

Diux en qui il mist sa fiance, le gardoit touz jours des l’enfance jusqu’a la fin (Joinville).

Значення повторюваності дії імперфекта передається прислівником souvent. Дієслова з цим прислівником представляють дію у процесі його розвитку або дії, що повторюються через невеликі інтервали:

Renars qui sovant prenoit toutes les cures qu’il voloit (Renart).

В давньофранцузьких текстах видова різниця між перфектними і інфектними формами розмита і, таким чином, минулий завершений час (Passe Simple) виражає минулі дії. Так як минулі дії можуть бути завершеними або тривалі, Passe Simple може виражати:

· закінчену дію: …co fud loncs temps, ot sei lo tint

Deus l’exaltat cui il servit:

De sant Maxenz abes devint (Vie de Saint Leger, 28).

· закінчену дію, яка відбулися перед іншою дією (у значенні форм Passe Anterieur i Plus-que-Parfait):

Li arcevesques quant vit pasmer Rollant,

Dunc out tel doel, unques mais n’out si grant (Rol., 2222/3).

· тривалу дію (у значенні форми Imparfait):

Bel fut e forz e de grant vassalage;

Par son orgueil comencet mortel rage…(Rol., 2277).

Форма le passe compose зустрічається в давньофранцузьких текстах з видочасовим значенням. Вона означає дію, здійснену в минулому, але результати якої наявні в теперішньому:

… co sent Rodlanz que s’aspede li tolt;

Ovrit les uelz, si li at dit un mot (Rol.).

В текстах ХІ ст. Passe compose використовується, як минула часова форма, але дуже близька до теперішнього часу, особливо у випадках чергування даної часової форми і форми теперішнього часу:

Son destre guant en at vers Dieu tendut;

Angele del ciel en descendent a lui (Rol., 2377).

Близьке до теперішнього часу значення passe compose уможливлює його використання для позначення майбутньої дії:

Par mon chief" co dist Charles,

co savrai jo ancore!

Se menconge avez dite, a fiance, estes morte.

В текстах ХІ ст. форми Passe anterieur i Plus-que-parfait не використовуються дуже часто. Passe anterieur означає минулу дію з видовим відтінком завершеності і використовується як в простих, так і в складнопідрядних реченнях:

Puis icel tens que Deus vint salver

Nostra anceisur ourent cristientet (Al, 11).

Форма plus-que-parfait вказує на минулу завершену дію і використовується в простих та в складнопідрядних реченнях:

Par soe grant humilitet

Li reis magnes est sus montez,

Si com prophetes, anz molz dis,

Dit aveient de Jesu Crist (La passion du Christ).

2.3.3 Майбутній час

Майбутній час виражений в давньофранцузьких текстах двома формами: (Futur Simple i Futur Anterieur). Простий майбутній час (le future simple) використовується в давньофранцузьких текстах для вираження майбутніх дій:

Primes dirai vos dels honors

Que il auret od dous seinors;

Apres dirai vos dels aanz

Que li suos cors sostint si granz (Vie de Saint Leger).

Складний майбутній час (le futur anterieur) зустрічається досить часто в давньофранцузьких текстах для вираження майбутньої дії:

Dunc avrez faite gente chevalerie;

N’avrez mais guere en tute vostre vie (Rol., XLIV).

Je n’en prenderai mais fin tres que l’averai veuz (Pel., 57).

2.4 Категорія виду

До категорій дієслова відносять також вид (aspect), який позначає відмінність в способах проходження дії: миттєвість (раптовість) або тривалість дії; закінченість або незакінченість. Думки вчених розходяться щодо того, чи притаманна дана категорія французькій мові [12, c. 88]. Часи французької мови вказують на момент, коли дія відбулась, відбувається або буде відбуватися, не відзначаючи тривалості цієї дії [4, c. 99]. Труднощі вивчення співвідношення категорій часу і виду обумовлені насамперед їх генетичним і семантичним спорідненням. Ряд західноєвропейських лінгвістів ХХ ст. обмежувались описом зовнішньої історії мовних форм, не розкриваючи їх сутності та не знаходячи причини їхнього розвитку. Формальний підхід до вивчення історії складного перфекту, та й взагалі вживання дієслівних форм в давньофранцузькій мові, виражався в тому, що, деякі вчені(Брюно, Фуле, Фослер) говорили про деякий хаос, який панував в давньофранцузькій мові стосовно вживання форм теперішнього часу, простого і складного перфекту. Але не всі лінгвісти дотримуються такої думки; ряд вітчизняних мовознавців (Реферовська, Серебрякова, Хохлова) наголошують на розгляді значення складного перфекту, як видової форми, особливо в давньофранцузькому періоді [див. :12, c. 140].

Найбільш послідовно обґрунтував існування виду у французькій мові і підкреслив його нероз'єднувальний зв’язок з категорією часу Г. Гійом в працях присвячених французькому дієслову. Розглядаючи механізм мови, як відображення глибинних процесів мислення, і, виходячи з внутрішньої природи самої дієслівної дії, він встановлює рівномірність між видом і часом. Г. Гійом пропонує розрізнювати в дієслові «внутрішній час «і «зовнішній час» [див. :19, с. 108].

«Внутрішній час» — це здатність дієслова відображувати будь-яку дію як процес, який можна сприймати або як певну цілісність, або як хронологічно необмежену тривалість. Відповідно, Г. Гійом тлумачить вид, як внутрішню сутність дієслова. Він зазначає, що відмінність між «внутрішнім часом» (le temps implique) і «зовнішнім часом"(le temps explique) насправді відображає відмінність між видом і часом [19, c. 109].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой