Закриття кримінальної справи на стадії досудового слідства

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Сутність закриття кримінальної справи як форми закінчення досудового провадження

1.1 Визначення поняття «закриття кримінальної справи» у кримінальному процесі

1.2 Суть і значення процесуального інституту закриття кримінальної справи Розділ 2. Правові підстави до закриття кримінальної справи

2.1 Поняття та процесуальний порядок закриття кримінальних справ за реабілітуючими обставинами

2.2 Нереабілітуючі обставини до закриття кримінальної справи, їх загальна характеристика Висновки Список використаної літератури ВСТУП В умовах сучасної розбудови української держави перед народом України стоїть нелегке, але почесне завдання — побудова суверенної, незалежної, демократичної та соціально-правової держави. Однією з обов’язкових умов виконання цього завдання є удосконалення правової системи України. Значним кроком на цьому шляху стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України — Основного Закону України. Удосконаленню, тобто приведенню у відповідність до Основного Закону підлягає і кримінально-процесуальне законодавство, як одна з основних галузей правової системи України.

Завданням кримінального судочинства, відповідно до ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України), є охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Iнститут закриття кримiнальної справи в досудовому слiдстві постiйно знаходиться в полi зору науковцiв. До цiєї проблеми звертались в своїх роботах такi вченi, як М.С. Алєксєєв, А. С. Барабаш, Ю.В. Баулін С. М. Благодир, Г. М. Давидов, А. Я. Дубинський, I.В.Жогiн, Л.М. Карнєєва, В. А. Ковальов, П.П. Коркiя, В. З. Лукашевич, Г. М. Мiньковський, М.М. Мiхеєнко, Д. Я. Мирський, Я. О. Мотовиловкер, М. С. Строгович, Ф.Н.Фаткуллiн, Г. I. Чангулi, В. Я. Чеканов, М. А. Чельцов, С. А. Шейфер, В. П Шибіко, Н. А. Якубович та ін.

Однак, багато аспектів, які охоплюють цю проблему, залишаються до цього часу дискусійними. Одним з таких, що викликають в теорії і практиці сумніви та суперечки, є питання про нереабілітуючі підстави до закриття кримінальної справи. Слідчі не завжди чітко розмежовують реабілітуючі підстави до закриття кримінальної справи.

Більшість наукових робіт, що стосуються даної проблеми написані в 80−90 роках минулого століття. В них не враховані зміни внесені останнім часом до Кримінально-процесуального кодексу та норми нового Кримінального кодексу України. Таке положення негативно впливає на законодавчу та правозастосувальну практику, дискредитує всю систему кримінального судочинства України. За такого, питання закриття кримінальної справи являються актуальними в наш час.

Об`єктом курсової роботи є суспільні відносини, врегульовані нормами кримінально-процесуального права, що виникають у процесі дiяльності, пов’язаної з закриттям кримiнальної справи на стадії досудового слiдства.

Предметом дослідження є закриття кримінальної справи на стадії досудового слідства.

Метою курсової роботи являється наукове визначення змісту поняття «закриття кримінальної справи», визначення особливості закриття кримінальної справи на стадії досудового слідства, визначення понять реалібітуючих та нереабілітуючих підстав закриття кримінальної справи.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі поставлені основні завдання:

— проаналізувати норми діючого законодавства, що регулюють інститут закриття кримінальної справи, і визначити їх відповідність Конституції України;

— охарактеризувати визначення поняття «закриття кримінальної справи»;

— з`ясувати суть, зміст та значення закриття кримінальної справи на стадії досудового слідства;

— розглянути порядок закриття кримінальної справи за реабілітуючими та нереабілітуючими обставинами; - зробити висновки по темі.

Структура курсової роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ЯК ФОРМИ ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Закриття кримінальної справи є одним з найважливіших актів судочинства, через який забезпечує вирішення вказаного у ст. 2 КПК завдання охорони прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб і правильного застосування Закону з тим, щоб жоден невинний не був покараний.

Закриття кримінальної справи є таким процесуальним актом, який:

по-перше, завершує провадження не тільки в стадії досудового розслідування, але й у цілому в кримінальній справі, за винятком п. 2 ст. 213 КПК;

по-друге, визначає долю підозрюваного або обвинуваченого: на них у силу ч. 1 ст. 62 Конституції України не можуть бути покладені передбачені кримінальним та іншими законами правові наслідки злочину і відносно них повинні бути скасовані всі заходи процесуального примусу, застосовані у зв’язку з підозрою або обвинуваченням у вчиненні злочину.

Закриття кримінальної справи — це багатоаспектне явище, яке охоплює процесуальний акт, форму закінчення розслідування, юридичний факт Грошевий К. С. Кримінальний процес України.// Під ред. К. С. Грошевого, П.М. Капліної. -Х. «Право» 2010. — с. 115.

1.1 Визначення поняття «закриття кримінальної справи» у кримінальному процесі

Закриття кримінальної справи — одна із форм закінчення досудового розслідування, явище, яке достатньо поширене на практиці. В науковій літературі закриття кримінальної справи розуміється як: 1) закінчення провадження по кримінальній справі і вирішення даної справи по суті без винесення вироку; 2) припинення подальшого провадження по кримінальній справі; 3) рішення про закінчення процесуальної діяльності, яке припиняє провадження по справі; 4) рішення органу дізнання, слідчого, прокурора або суду про закінчення процесуальної діяльності, яке припиняє провадження у справі Арестова Е. Н. Прекращение уголовного дела при производстве дознания /Е.Н. Арестова //Российский следователь. — 2003. — № 11. — С.45.

Закриття кримінальної справи неможливо назвати однозначним поняттям. Даний термін можна розглядати із різних сторін: 1) у значенні процесуального акту (дії); 2) як одна із форм закінчення розслідування; 3) як юридичний факт; 4) як процесуальна гарантія проти незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності; 5) в якості самостійного правового інституту.

М. Жогін та Ф. Фаткуллін вважають, що закриття кримінальної справи — це процесуальний акт у вигляді рішення уповноваженої на те посадової особи про відсутність підстав для подальшого провадження по справі. Вони також вважають, що, закриваючи справу за відсутністю складу злочину, слідчі органи самі усувають пред`явлене ними ж обвинувачення. Коли ж справа закривається внаслідок звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності (акт амністії, передача на поруки), то органи слідства доходять висновку про скоєння особою злочину, але не приймають будь-якого офіційного рішення про визнання особи винною, оскільки вони не можуть підмінити судові органи.

П. Давидов та Д. Мирський розглядають закриття кримінальної справи як «кримінально-процесуальну дію органів дізнання, слідчого, прокурора, суду». Не можна погодитися з думкою П. Тарасова-Радіонова, який зводить поняття закінчення досудового слідства тільки до прийняття рішення слідчим про достатність доказів, необхідних для закінчення слідства, й ознайомлення обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи.

В юридичній літературі правильно зазначалося, що закриття кримінальної справи — не просто технічний акт, а комплекс процесуальних дій і правовідносин, оформлених певними процесуальними актами. А. Дубинський і Г. Міньковський вважають, що це етап, на якому має бути виконано ряд завдань:

· аналіз та оцінка зібраних по справі доказів, їх достатності для висновку про неможливість продовжувати слідство;

· систематизація і оформлення матеріалу;

· вирішення всіх питань, що виникають після закінчення провадження по справі(зняття арешту на майно, повернення предметів, скасування побіжного заходу, тощо);

· повідомлення про закриття справи всім заінтересованим суб`єктам і надання матеріалів справи для ознайомлення.

На думку В. Михайлова закриття кримінальної справи може бути повним і частковим. Останнє ще називається припинення кримінального переслідування. Воно не усуває можливості притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, що проходять по тій самій справі, або тієї ж особи, але за інший злочин. Із припинення кримінального переслідування пов`язується повне або часткове звільнення особи від відповідальності: часткове — у випадках, коли з обвинувачення вилучаються пункти, що не підтвердилися під час попереднього розслідування; повне — стосовно окремих осіб по всьому обвинуваченню (за недоведеності участі обвинуваченого у скоєнні злочину) Губська О. Поняття закриття кримінальної справи та закінчення кримінального переслідування / Підприємництво господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. — 2008. — № 4. — с. 109−110.

На думку Козаченка О. В. закриття кримінальної справи — це одна із форм закінчення досудового розслідування (дізнання або слідства), що полягає у прийнятті органом дізнання, слідчим або прокурором рішення про припинення провадження у кримінальній справі та вирішення інших процесуальних питань, таких як: скасування запобіжних заходів та інших примусових заходів щодо обвинуваченого, доля речових доказів, скасування арешту, накладеного на майно, та інше Козаченко О. В. Кримінальний процес України: Учбово-практичний посібник./ О. В. Козаченко. — Миколаїв, «Іліон». — 2008. — с. 192.

В. Савицький зазначав, що закриття справи завжди означає повну i безсумнiвну невинуватість притягненої до вiдповiдальностi особи i саме так, по змiсту i текстуально, повинна бути складена вiдповiдна постанова орган розслiдування.

Висловлювалась думка, що акт закриття кримiнальної справи визначається як закiнчення провадження в кримiнальнiй справi по сутi без винесення вироку. Але це означення не розкриває в повнiй мiрі сутi цього важливого iнституту.

С. Благодир дає визначеня поняття закриття кримінальної справи в залежності від підстав, за якими приймається рішення.

Закриття кримiнальної справи за реабiлiтуючими пiдставами-заключний етап розслiдування, пiд час якого уповноваженi державою орган або посадова особа, пiсля аналiзу та оцiнки доказiв, констатує висновок про неможливiсть подальшого провадження в справi у зв’язку з вiдсутнiстю протиправного дiяння, вiдповiдальнiсть за яке передбачена дiючим кримiнальним законодавством, або вiдсутнiстю у дiяннi конкретної особи складу злочину. Особа, вiдносно якої закривається кримiнальна справа за даними пiдставами, повнiстю реабiлiтується.

Закриття справи за нереабiлiтуючими пiдставами — заключний етап розслiдування, пiд час якого уповноваженi державою орган або посадова особа, пiсля аналiзу та оцiнки доказiв, констатує, що протиправне дiяння, вiдповiдальнiсть за яке передбачена кримiнальним законодавством, мало мiсце, встановлена особа, яка його вчинила, але у зв’язку з наявнiстю, передбачених законом обставин, приймається рiшення про припинення подальшого провадження у справi.

Закриття кримiнальної справи за пiдставами, що констатують неможливiсть провадження у справi — заключний етап розслiдування, пiд час якого уповноваженi державою орган або посадова особа, після аналiзу та оцiнки доказiв, не роблячи висновку про винуватiсть чи невинуватiсть особи, а також про наявнiсть чи вiдсутнiсть подiї злочину, в силу передбачених законом обставин, констатує неможливiсть подальшого провадження у справi С. Благодир. Деякі питання закриття кримінальних справ у досудовому слідстві. — Актуальні питання розкриття та розслідування злочинів // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць — Дніпропетровськ, 2006. № 1 (28).- С. 44−48.

При формулюванні поняття «закриття кримінальної справи» важливе значення має те, що закриття кримінальної справи являється юридичним фактом, настання якого тягне за собою певні правові наслідки, пов`язані із закінченням правовідносин, які виникли у зв`язку із розслідуванням кримінальної справи. Для підозрюваного закриття кримінальної справи означає, наприклад, зняття всіх обмежень, які приймалися стосовно нього, а також можливість оскаржити прийняте рішення. Тому поняття кримінальної справи потрібно характеризувати із врахуванням наслідків, які виникають при закінченні провадження у справі.

Закриття кримінальної справи усуває можливість винесення обвинувального вироку та застосування покарання. Воно також виключає реалізацію повноважень слідчого, органу дізнання та прокурора, суду, які від цього моменту вже не можуть викликати й допитувати свідків, призначати перевірки, ревізії, вимагати провадження експертиз, робити обшуком та інші слідчі дії. Учасники процесу (обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач та відповідач, а також експерт та свідки) звільняються від обов`язків підкорятися процесуальним вимогам слідчого, прокурора або органу дізнання.

Акт закриття кримінальної справи зобов`язує слідчого, а у випадках закриття кримінальної справи за нереабілітуючими обставинами — суд, ліквідувати наслідки примусових заходів та прийняте рішення (зняти арешт з майна, звільнити затриманого, вирішити питання про матеріальні цінності, повідомити заінтересованих осіб та організації про закриття, підстави закриття справи) Волынская О. В. Некоторые подходы к формулированию понятия «прекращение уголовного дела"/О.В. Волынская// Российский следователь. — 2006. — № 3. — с. 13.

Аналізуючи означення термiну закриття кримiнальної справи на етапі досудового розслідування, можна виділити його наступні ознаки, а саме:

— у будь-якому випадку закриття кримінальної справи в досудовому слiдстві - заключний етап розслiдування;

— рiшення про закриття справи приймається уповноваженими державою органами або посадовими особами, в межах їх компетенцiї. Чинним кримiнально-процесуальним законодавством України дано повний перелiк суб'єктiв, якi мають право приймати це важливе рiшення в досудовому слідстві - слiдчий, прокурор.

— закриття кримiнальної справи в кожному випадку є її вирiшенням по сутi;

— закриття кримінальної справи направлене на досягнення задач кримінального судочинства;

— закриття кримінальної справи тягне за собою настання правових наслідків для його учасників, які виникли у зв`язку провадженням розслідування по кримінальній справі.

Отже, закриття кримінальної справи — це юридичний акт, у силу якого закінчується досудове слідство та процесуальне провадження у кримінальній справі, завершується кримінальне переслідування особи. Відтак, після набрання законної сили прийнятим рішенням про закриття кримінальної справи, закінчується й кримінально-процесуальні правовідносини учасників кримінального процесу. Закриття кримінальної справи має на меті перевірку всебічності, повноти й об`єктивності проведеного слідства, дотримування норм кримінального процесу Губська О. Поняття закриття кримінальної справи та закінчення кримінального переслідування / Підприємництво господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. — 2008. — № 4. — с. 110−111.

1.2 Суть і значення процесуального інституту закриття кримінальної справи.

Закінчити досудове розслідування кримінальної справи можна лише тоді, коли його завдання виконані. Тобто коли: 1) всебічно, повно та об`єктивно досліджені всі обставини справи, які входять до предмета доказування; 2) встановлено об`єктивну істину у справі; 3) виявлено та усунено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину; 4) вжито заходів до захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб, відшкодування заподіяної шкоди; 5) забезпечено правильне застосування закону Мiхеєнко М.М., Нор В. Т., Шибiко В.П. Кримiнальний процес України: Пiдручник./ М.М. Міхеєнко. — К.: Либiдь, 1992. с. 431.

С. Благодир звертає увагу, що підводячи підсумки своєї роботи, слідчий повинен бути переконаний, що ним використані всі передбачені законом засоби встановлення істини по справі. Тiльки пiсля цього вiн припиняє провадження слiдчих дiй, систематизує матерiали i приймає рiшення про закiнчення розслiдування по кримiнальнiй справi С. Благодир. Закриття кримінальної справи в досудовому слідстві: Навчальний посібник. / С. Благодир. — Тернопіль: — 2001. — с. 112.

Вiдповiдно до ст. 212 КПК України, досудове слiдство закiнчується прийняттям слiдчим одного iз трьох можливих рiшень, а саме:

— складанням обвинувального висновку (ст. 223 КПК);

— винесенням постанови про закриття кримiнальної справи (ст. ст. 6, 213 КПК);

— винесенням постанови про направлення справи до суду для вирiшення питання про застосування примусових заходiв медичного характеру (ст. 226) Кримінально-процесуальний кодекс України: за станом на 15 серпня 2011 року. — Х.: ПП «ІГВІНІ», 2011. с. 135.

Такi ж форми закiнчення досудового слiдства передбаченi в модельному кримiнально-процесуальному кодексi для держав учасникiв СНД та в останніх проектах КПК, які вносились на розгляд Верховної Ради України.

Однак, чинним кримінально-процесуальним законодавством передбачено, що розслідування може бути закінчено винесенням постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності (ст. ст. 7 — 11−1 КПК), і винесенням постанови про закриття справи та застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 7−3 КПК).

Стаття 109 КПК України в редакції із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змiн i доповнень до деяких законодавчих актів України, щодо удосконалення попереднього розслідування» вiд 30.06.1993 року, передбачає як одну iз форм закiнчення дізнання винесення постанови про закриття кримiнальної справи Закон України «Про внесення змiн i доповнень до деяких зако-нодавчих актiв України щодо удосконалення попереднього розслiдування» вiд 30.06.1993р. // Голос України. — 20.06.1993.

Серед передбачених законом форм закiнчення розслiдування кримiнальних справ значне мiсце займає їх закриття.

Серед практичних працівників правоохоронних органів досить поширена думка про те, що закриття кримінальної справи є відхиленням від нормального ходу процесу, так би мовити «браком» у роботі, наслідком певних процесуальних помилок допущених при порушенні кримінальної справи і при її розслідуванні. Здебільшого вважається, що якщо справа порушена вірно, а розслідування проведено якісно, то у переважній більшості випадків розслідування закінчується складанням обвинувального висновку та направлення кримінальної справи до суду.

Проте не слід розглядати факт закриття кримінальної справи лише з негативної точки зору, хоча існування такого ставлення до цих фактів невипадкове. У практичній діяльності правоохоронних органів часто мають місце факти безпідставного порушення кримінальних справ, проведення неякісного досудового розслідування, а також незаконного закриття справ.

Раніше закриття кримінальних справ здійснювали слідчі за згодою прокурора. Однак Верховна Рада України Законом від 12 липня 2001 року № 2670-ІІІ внесла зміни до статей 7 — 11−1 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з яким визначено спеціальний порядок закриття справ: прокурор (а також слідчий за згодою прокурора) за наявності підстав складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Майгур М. О. Закриття кримінальної справи: деякі практичні проблеми/ О. Майгур// Юридична Україна. — 2006. -№ 3. — с. 74.

Аналіз слідчої практики стосовно закриття кримінальних справ свідчить про наявність певних проблем:

1) недостатність практичного досвіду у слідчих щодо розслідування певних категорій справ і неналежної організації розслідування;

2) недосконалість системи показників ефективності роботи слідчих підрозділів;

3) невідповідність правової бази динамічним змінам в економіці країни, внаслідок чого трапляються прогалини у чинному законодавстві;

4) недосконалість законодавства, через що чимала кількість правопорушень, які не становлять великої суспільної небезпеки, віднесена до категорії кримінально караних діянь;

5) недосконалість окремих положень процесуального законодавства;

6) намагання деяких практичних працівників штучно покращити показники розкриття злочинів;

7) невміння деяких працівників вести розслідування складних кримінальних справ;

8) намагання окремих працівників ухилитися від розслідування важких справ;

9) намагання приховати процесуальнi помилки та порушення, допущенi при розслiдуваннi справ;

10) вiдсутнiсть знань кримiнально-процесуального та кримiнального законодавства;

11) зловживання в окремих випадках службовим положенням осiб, якi ведуть розслiдування (наприклад, отримання хабара, задоволення прохань знайомих, родичiв i т. д.) Губська О. Поняття закриття кримінальної справи та закінчення кримінального переслідування / Підприємництво господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. — 2008. — № 4. — с. 112.

В літературі зверталася увага на той факт, що бiльше 20% справ, закритих органами дізнання i слiдства МВС України, було порушено без достатнiх на те пiдстав. Незаконне порушення кримiнальних справ, їх неякiсне розслiдування i безпiдставне закриття приводять до грубого порушення прав громадян, непотрiбних затрат державних коштiв, вiдволiкає велику кiлькiсть працiвникiв правоохоронних органiв вiд виконання службових обов’язкiв.

Закiнчення досудового слiдства закриттям кримiнальної справи слiд розглядати як заключну частину розслiдування кримiнальної справи. Змiст цiєї частини складає вирiшення ряду важливих питань, якi конкретизуються в наступних процесуальних дiях:

1) аналiз та оцiнка зiбраних по справi доказiв у їх сукупності з точки зору їх достатностi для висновку про неможливiсть продовжити розслiдування у зв’язку з наявнiстю однiєї з обставин, передбачених законом як пiдстави до закриття справи;

2) систематизацiя i належне оформлення матерiалiв кримінальної справи;

3) винесення постанови про закриття кримiнальної справи;

4) вирiшення всiх питань, якi витiкають iз рiшення про закриття справи;

5) повiдомлення про закриття кримiнальної справи заiнтересованим особам Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. пос./ Л. М. Лобойко. — К.: Істина, 2005. — с. 456.

Розглядаючи питання, пов’язані з процесуальним значенням та сутністю інституту закриття кримінальних справ неможливо не дослідити значення терміну «закриття кримінального переслідування». У чинному законодавстві термін «кримінальне переслідування» не використовується. Однак його тлумачення дає проект КПК України.

Що ж стосується визначення поняття «кримінальне переслідування» в теорії кримінального процесу не існує єдиної думки. Очевидно, це пов’язано з тим, що вчені-процесуалісти вкладають різний зміст у нього.

Так, О.М. Ларін розглядав кримінальне переслідування як кримінально-процесуальну діяльність, яка передує вирішенню справи та складається з формулювання та обґрунтування висновку про вчинення певною особою конкретного суспільно небезпечного діяння, яке передбачено кримінальним законом. В даному випадку, кримінальне переслідування постає як комплексна процесуальна діяльність, яка здійснюється протягом всього досудового провадження у кримінальній справі.

Не можна повністю погодитись з такою позицією, тому що провадження у кримінальній справі, зокрема на досудових стадіях, включає в себе широкий спектр кримінально-процесуальних дій, які можуть бути спрямовані не тільки на здійснення кримінального переслідування, а й на реалізацію захисту від нього, крім того, на досудових стадіях кримінальне переслідування не завершується.

М.О. Чельцов визначав кримінальне переслідування не тільки індивідуально — визначеного, але й невідомого ще обвинуваченого за наявності можливості його встановлення у майбутньому.

Аналогічної точки зору дотримується сучасний процесуаліст І. Рогатюк, який під кримінальним переслідуванням розуміє дії з доказування події злочину, виявлення особи, що його вчинила, викриття цієї особи у вчиненні злочину, реалізації щодо неї кримінальної відповідальності. Автор визначає кримінальне переслідування як родове поняття, що складається з двох частин — неперсоніфіковане (невизначене) і персоніфіковане (визначене) переслідування.

Як видається, досить ґрунтовне визначення кримінального переслідування, дала Н.І. Щегель, котра під ним розуміє регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність спеціально уповноважених органів держави в межах їх компетенції, а також потерпілих, цивільних позивачів, їх представників, спрямована на забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за вчинений злочин, шляхом порушення кримінальної справи, затримання особи, що вчинила злочин, застосування заходів кримінально-процесуального примусу, формулювання обвинувачення та підтримання державного обвинувачення з метою застосування до них кримінального покарання.

Отже, як бачимо, в юридичній літературі є багато підходів до його розуміння і визначення. Узагальнюючи вищенаведені визначення, можна сформулювати наступне, яке видається найбільш точним і лаконічним. Кримінальне переслідування — це регламентована кримінально-процесуальним законодавством діяльність, яка здійснюється стороною обвинувачення з метою викриття, притягнення до кримінальної відповідальності, засудження та покарання осіб, винних у вчиненні злочину Мазур М. Р Захист прав та законних інтересів осіб, які зазнали незаконного переслідування чи (та) засудження в кримінальному процесу: законодавче регулювання та практика застосування (Текст) /М.Р. Мазур // Часопис Київського університету права: український науково-теоретичний часопис. — 2011. — № 2. — с. 254.

Значення закриття кримінальної справи полягає в наступному:

1. У справі припиняються кримінально-правові та кримінально-процесуальні відносини.

2. Постанова, у якій формулюють рішення, має преюдиційне значення, бо наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи щодо певної особи є обставиною, що виключає провадження у справі щодо цієї самої особи і за тим самим обвинуваченням (п. 10 ч. 1 ст. 6. КПК). Це положення процесуального закону цілком узгоджується зі ст. 61 Конституції України, згідно з якою «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення».

3. Закриття справи свідчить про виконання стадією досудового слідства всіх своїх завдань.

4. Рішення про закриття справи може бути підставою для відшкодування громадянинові шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури (в разі закриття справи за підставами, що реабілітують).

5. Закриття кримінальної справи зупиняє дію повноважень компетентних державних органів. З цього моменту вони втрачають право викликати і допитувати свідків, призначати експертизи тощо. Своєю чергою, учасники досудового слідства (обвинувачений, потерпілий та інші) звільняються від обов’язку підкорятися процесуальним вимогам слідчого.

6. Прийняття цього рішення покладає на слідчого (орган дізнання, прокурора) обов’язок ліквідувати наслідки застосування примусових заходів і реалізувати прийняте рішення (зняти арешт з майна, звільнити затриманого, скасувати запобіжні заходи тощо).

7. Рішення про закриття справи є правоустановним юридичним фактом. З моменту його прийняття суб'єкти досудового слідства, заінтересовані у правильному вирішенні справи, отримують право на його оскарження.

Закриття кримінальних справ є проявом розвитку кримінально-процесуального законодавства у напрямку пом’якшення відповідальності за злочин невеликої та середньої тяжкості, вчинений вперше, наданням державою людині, яка оступилася, можливості виправитися.

Безумовно, інститут звільнення від кримінальної відповідальності з точки зору гуманізму є позитивним явищем, тому що звичайній реакції держави на злочинне діяння шляхом винесення обвинувального вироку передбачається альтернатива у вигляді закриття кримінальної справи, тобто звільнення від кримінальної відповідальності, перш за все за незначні злочини.

Таким чином, своєчасне, законне і обґрунтоване закриття кримінальної справи має не тільки кримінально-процесуальне значення, а й величезне суспільне значення. Воно спрямоване як на захист прав особи підозрюваного, так і потерпілого від злочину. Своєчасне, законне і обґрунтоване закриття кримінальної справи сприяє активізації діяльності органів досудового розслідування на роботі по встановленню дійсних злочинців (при закритті кримінальної справи за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину), активізації діяльності по розкриттю і розслідуванню найбільш небезпечних злочинів у цілому, дозволяє знизити навантаження судів Майгур М. О. Закриття кримінальної справи: деякі практичні проблеми/ О. Майгур// Юридична Україна. — 2006. -№ 3. — с. 75.

закриття кримінальний досудовий правовий РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ДО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.

У кримінально-процесуальній літературі підстави до закриття кримінальної справи класифікують за різними ознаками. Так, М. С. Строгович поділяв усі підстави на такі, що тягнуть за собою закриття справи обов’язково й ті, що дають право закрити справу. Водночас А. Я. Дубинський систематизував підстави, ураховуючи ті безпосередні причини, які зумовлюють закриття розпочатого провадження. М.М. Михеєнко, В. Т. Нор та В.П. Шибіко всі підстави до закриття справи поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі.

Найчастіше підстави до закриття кримінальної справи поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі, але в юридичній літературі відсутня єдина позиція щодо визначення їх кола. Така класифікація є найбільш вдалою, оскільки в її основу покладено юридичні наслідки закриття справи. Вона дозволяє застосовувати відповідні кримінально-процесуальні норми, визначати наслідки, які наступають при прийнятті рішення про закриття кримінальної справи щодо зацікавлених у ній осіб, і реально гарантувати захист їх прав та законних інтересів Михеєнко М. М. Кримінальний процес України: [підруч.] / Михеєнко М. М., Hop В. Т., Шибіко В. П. — К.: Либідь, 1992. — с. 436.

2.1 Поняття та процесуальний порядок закриття кримінальних справ за реабілітуючими обставинами

«Пройшли століття, а уникнути притягнення до кримінальної відповідальності невинних людство ще так і не навчилось; настануть нові часи — а такі випадки все ще будуть повторюватись. Їх не уникнути, а тому і неможливо пояснити ні недосконалістю законів, ні випадковими помилками» — цю фразу багато років тому висловив видатний процесуаліст І.Я. Фойницький. Своєї актуальності вона не втратила і сьогодні, хоча з того часу неодноразово реформувалась система кримінального процесу і судоустрою, та повністю позбутися неправосудних вироків, незаконних і необґрунтованих процесуальних рішень у сучасній практиці поки що не вдається.

Такого роду навіть одиничні випадки, вже призводять до важких для особи наслідків, викликають суспільний осуд, підривають довіру до правоохоронних органів і держави в цілому, тому для виправлення положення невинуватої особи у суспільстві і є необхідним існування в державі такого інституту як реабілітація Суховіліна А. Проблеми детермінації реабілітації як самостійного процесуально-правового інституту./А. Суховіліна//Вісник прокуратури: Загальнодержавне фахове юридичне видання. — 2011. — № 6. — с. 85.

Проблеми реабілітації в кримінальному процесі досліджувались у роботах радянських вчених, зокрема Б.Т. Безлєпкіна, Л.В. Бойцової, Ч. С. Касумова, В. З. Лукашевича, М.І. Пастухова, Л.А. Прокудіна, В. М. Савицького, М. С. Строговича, Т.Т. Таджиєва та інших. Серед вітчизняних дослідників можна згадати роботи О.В. Капліної, В. Т. Нора, М.Є. Шумила. Однак, разом з цим, цілий ряд положень, що стосуються реабілітації в кримінальному процесі, залишається дискусійним, зокрема спірними являються питання щодо підстав реабілітації і їх розуміння в кримінальному процесі. Вирішення цього питання має надзвичайно важливе значення для інституту реабілітації, слідчої та судової практики, і для кожного окремого громадянина, який зазнав незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування чи, що ще гірше — засудження, оскільки дасть змогу в повній мірі забезпечити відновлення і гарантування прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі Мазур М. Р. Особи, які підлягають реабілітації у кримінальному процесі. /М.Р. Мазур//Вісник Академії адвокатури України. — 2010. — № 1. — с. 22.

Термін «реабілітація» походить від латинського слова «rehabilitetio» — відновлення. У «Юридичній енциклопедії» під реабілітацією розуміється поновлення у правах осіб, кримінальної або адміністративної відповідальності. Поняттям «реабілітація» правознавці користуються вже декілька століть. За твердженням російського дореволюційного юриста Н. Миролюбова, вперше це поняття вжив середньовічний легист Bleynianus для позначення інституту помилування засудженого з відновленням усіх його колишніх прав Коваль О. Порівняльна характеристика інститутів виправдання та реабілітації особи / О. Коваль// Підприємництво, господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. — 2012. — № 2. — с. 142.

У «Великій радянській енциклопедії» під реабілітацією розується: «…1) поновлення доброго імені, репутації неправильно обвинуваченої або скривдженої особи; 2) відміна наслідків юридичного акту, що встановлював факт порушення права конкретною особою і накладав на неї відповідні санкції. Реабілітація — це зняття вироку … осудності».

Саме у такому значенні термін «реабілітація» з`явився в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 року. Так, у п. 8 ст. 5 цього законодавчого акту говорилося, що кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю щодо померлого за винятком випадків, коли провадження у справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за ново виявленими обставинами. Таке положення залишилося і в п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України.

На сьогодні можна виділити три основних підходи щодо розуміння поняття реабілітації у кримінальному процесі.

Перша група дослідників вважає, що реабілітацію слід ототожнювати з фактом виправдання особи чи закриття щодо неї кримінальної справи за відсутності події чи складу злочину, недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (Б.Т. Безлепкін, А. Г. Едилян, Т.Т. Таджиєв та ін.).

Прихильники другої точки зору, зазначають, що реабілітація — це визнання уповноваженими органами невинуватості особи у відповідному процесуальності рішення і відновленні її порушених прав (Н.Я. Шило, М.Є. Шумило, М.В. Ільютченко).

Третя група процесуалістів є прибічниками погляду на реабілітацію, як на відновлення прав і репутації невинних громадян, підданих необґрунтованому кримінальному переслідуванні. (Л.В. Бойцов, О. Капліна). До цієї групи науковців слід віднести і авторів проекту КПК України, в якому поняття реабілітації розглядається як усунення моральної і компенсація майнової шкоди, а також поновлення інших прав особи у зв`язку з нeзаконним притягненням її до кримінальної відповідальності.

Автори Модельного Кримінально-процесуального кодексу для держав-учасниць СНД також стоять на позиції, що реабілітація не включає в себе такий елемент, як відшкодування незаконно заподіяної шкоди. Згідно зі ст. 52 Глави 2 цього кодексу реабілітація полягає у визнанні невинуватості особи, що незаконно була притягнута до кримінальної відповідальності. Аналогічним є підхід до поняття реабілітації і в КПК Республіки Казахстан Глава 4 ст. 39. Косець Д. Реабілітація засудженого при встановленні фальсифікації доказів/ Д. Косець // Право України: Юридичний журнал/інЮст України. — 2007. — № 5. — с. 122−124.

Слід зазначити, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить окремої глави чи статей, які б безпосередньо були присвячені інституту реабілітації, також він не наводить окремого переліку підстав реабілітації. Хоча термін «реабілітація» декілька раз вживається у КПК України (ст. 6, ст. 400−6). Проте, використовуючи його, законодавець не роз’яснює змісту останнього, як це зроблено для інших юридичних термінів.

На відміну від КПК України, КПК ряду пострадянських держав, зокрема КПК Російської Федерації (ст. 133), КПК Республіки Узбекистан (ч. 1 ст. 302) та інших, ці питання не залишають поза увагою. Також варто зазначити, що і Проект КПК України, в одній із своїх статей називає підстави реабілітації особи.

Отже, реабілітуючі підстави — це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні злочину, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї обвинувачення, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до відповідальності, затриманням або взяттям під варту.

Слід зазначити, що на думку Шумило М.Є. навряд чи можна назвати назву «реабілітуючі підстави» вдалою. Закриття кримінальної справи за цими підставами чи винесення виправдувального вироку ще не є реабілітацією. Вона вважається закінченою після відшкодування майнової та компенсації моральної шкоди та поновлення невинного громадянина в обмежених правах. За такого, на думку Шумило М.Є. правильно в даному випадку говорити про підстави, що дають право на реабілітацію Шумило М.Є. Реабілітація у кримінальному процесі: Монографія. — Х.: Арсіс, 2001. — с. 69.

При закритті справи з реабілітуючих підстав має бути відновлено порушені права громадянина, відшкодовано шкоду, заподіяну незаконним затримуванням, застосуванням запобіжних заходів, притягненням як обвинуваченого (ст. 53−1 КПК України). Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані роз’яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, заподіяної особі. Права громадянина на відшкодування шкоди передбачено ч. 2 ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР" Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: Закон України від 1 груд. 1994 р. № 266/94-ВР / Верховна Рада України. «Положення про застосування цього Закону затверджено наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41» Наказ Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 берез. 1996 р. № 6/5/3/41 / Верховна Рада України.

КПК України, наводячи перелік обставин за яких кримінальна справа підлягає закриттю, поділу їх на реабілітуючі та нереабілітуючі не здійснює. Така класифікація наводиться в юридичній літературі. Хоча, серед процесуалістів і не вироблено єдиного підходу, які конкретно обставини необхідно відносити до реабілітуючих, правильним видається підхід, виражений в працях багатьох науковців, зокрема Б.Т. Безлєпкіна, О.В. Капліної, М.В. Орлової та інших, за якого до реабілітуючих обставин закриття кримінальної справи необхідно відносити відсутність події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК України), відсутність в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України) і недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України).

Така позиція видається вірною, оскільки за нею, критеріями віднесення до реабілітуючих обставин виступають невинуватість особи в інкримінованому їй злочині та несправедливість кримінального переслідування щодо неї Мазур М. Р. Підстави реабілітації в судовому провадженні/ М. Р. Мазур // Часопис Львівського національного університету ім. І. Франка. — 2010. — вип. 51. — с. 428−429.

В.М. Тертишник до реабілітуючих обставин, крім вищезазначених, відносить ще закриття кримінальної справи щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК України) Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. пос. / В. М. Тертишник. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — с. 574. Такої ж позиції дотримується і В. В. Назаров Назаров В. В. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. — Вид. 2 — ге, доп. і переробл. / В. В. Назаров, Г. М. Омельяненко. — К.: Атіка, 2007. — с. 584.

З якою метою законодавець диференціює підстави до закриття кримінальної справи за реабілітуючими обставинами? Адже при використанні будь-якого з них юридичний результат розслідування один — припинення кримінального переслідування обвинуваченого, зняття з нього звинувачення. Річ у тому, що вибір підстави для закриття кримінальної справи впливає і на дотримання прав та законних інтересів громадян, і на можливі цивільно-правові наслідки.

Так, відсутність у діянні складу злочину не перешкоджає задоволенню можливого з боку потерпілого цивільного позову до реабілітованого про відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Закриття кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину не виключає дисциплінарної або адміністративної відповідальності. Водночас відсутність події злочину або недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину унеможливлює ні задоволення такого позову, ні притягнення до адміністративної або дисциплінарної відповідальності.

Підстава закриття кримінальної справи може впливати і на повноту моральної реабілітації особи, котра притягувалась як обвинувачений.

Таким чином, у кожному разі важлива точність вибору підстави закриття справи. Проте вирішення цього питання зазвичай становить складність тому, що слідчі використовують підстави, які не відповідають ситуації, що склалася у справі. Це зумовлено неоднозначністю трактувань сенсу та змісту реабілітуючих підстав у кримінально-процесуальній науці.

На думку Майгура М. О., слідчому доцільно рекомендувати таке розмежування умов застосування реабілітуючих підстав закриття кримінальних справ. Пункт 1 ч. 1 ст. 6 КПК України слід застосовувати у випадках, коли достовірно доведено відсутність події злочину (наприклад, особа, яка вважалася вбитою, виявилася живою тощо). Пункт 2 ч. 1 ст. 6 КПК України застосовується, коли діяння мало місце, але кримінальним законом не визнається злочинним, а також коли скоєне формально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки; відсутні передбачені законом підстави для визнання наявності складу злочину (наприклад, повторність правопорушення); є обставини, що виключають злочинність діяння (розділ 8 Загальної частини Кримінального кодексу України). Слід враховувати, що, якщо закриття кримінальної справи за п. 1 ч. 1 ст. 6 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України можливе як до пред’явлення обвинувачення, так і після цього, то застосування п. 2 ст. 213 КПК України можливе тільки після пред’явлення обвинувачення.

Якщо при застосуванні перших двох підстав кримінальна справа закривається повністю, то закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 213 КПК України, як правило, має відбуватися лише щодо конкретного обвинуваченого. Загалом, кримінальна справа при цьому не закривається: якщо подію злочину встановлено, то вона має розслідуватися до тих пір, поки не буде встановлено особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Якщо надалі, незважаючи на виконання всіх слідчих дій, таку особу не буде встановлено, то досудове слідство має бути зупинено за п. 3 ст. 206 КПК України. Однак і після цього слідчий зобов’язаний уживати як безпосередньо, так і через органи дізнання заходи щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачуваний (ст. 209 КПК України).

Серйозною проблемою на практиці є закриття кримінальної справи в разі, коли обвинувачення пред’явлено, але потім слідчий дійшов висновку, що версія про винність цієї особи помилкова. У такому разі жодне з наявних у законі реабілітуючих підстав не відповідає ситуації, що склалася.

Якщо непричетність обвинуваченого до вчинення злочину доведено, то слідчий опиняється у складному становищі. З одного боку, він зобов’язаний: по-перше, у постанові про закриття кримінальної справи вказати підстави закриття; по-друге, письмово повідомити особу, притягнуту як обвинуваченого, потерпілого, а також особу чи установу, за заявами яких справу було порушено, про закриття і про підстави закриття кримінальної справи. Отже, він зобов’язаний зробити вибір з трьох наявних у законі реабілітуючих підстав закриття кримінальної справи. Але цей вибір буде свідомо неадекватним.

Використовувати таку підставу закриття кримінальної справи, як недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України), не логічно. Ця підстава передбачає досягнення ймовірного знання про участь обвинуваченого у вчиненні злочину, але, наприклад, доведене алібі підтверджує, що він не брав участі в ньому. Дійсно, вже сам термін «недоведеність» породжує сумніви щодо невинуватості особи, яку реабілітують. Отже, якщо органи досудового слідства не довели участі певної особи у вчиненні злочину, то це означає, що вони недостатньо працювали і дали можливість злочинцю уникнути відповідальності. Так, А.Ф. Коні зазначав, що закриття слідства залишає в суспільстві все ж таки тяжке для звільненої від кримінального переслідування особи спогад, моральна шкода якого може бути незліченною. У спеціальній літературі звертається увага на невдалість та двозначність формулювання такого поняття, як «недоведеність». Відомі випадки, коли особу помилково притягували до кримінальної відповідальності, таким чином уже реабілітованій особі заподіювали не лише моральну шкоду, а їй відмовляли у відновленні на роботі, призначенні на відповідальну посаду тощо.

Відсутність у діянні складу злочину як підстава до закриття кримінальної справи на практиці застосовується в тих випадках, коли встановлено, що подія, у зв’язку з якою порушено справу, мала місце, була наслідком дії конкретної особи, але це діяння не є злочином у зв’язку з відсутністю його ознак.

Пунктом 2 ст. 213 чинного КПК України передбачено третю реабілітуючу підставу до закриття кримінальної справи — недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину. За цією підставою, як правило, закривається кримінальне переслідування щодо окремих осіб, коли встановлено, що злочин було вчинено, конкретну особу притягнуто у справі як обвинуваченого, доказів учинення злочину цією особою зібрано недостатньо, а можливості зібрати додаткові докази остаточно вичерпано. На практиці іноді в таких випадках повністю закривають кримінальну справу Майгур М. О. Процесуальний порядок закриття кримінальної справи за реабілітуючи ми обставинами./ М. О. Майгур // Часопис Національної академії внутрішніх справ. — 2010. — № 3. — с. 35.

Незалежно від того, яка з вказаних вище обставин призвела до закриття кримінальної справи на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає приводу вважати її залишеною під підозрою Кримінальний процес України: підручник/за ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. — Х.: Право, 2000. — с. 496 .

Порядок закриття провадження кримінальної справи у зв`язку із встановленням підстав, що реабілітують, являє собою наступний алгоритм процесуальних дій і прийняття рішень:

1. Слідчий, не виконуючи дій щодо ознайомлення учасників судового слідства з матеріалами кримінальної справи, закриває провадження своєю постановою, у якій зазначає: відомості про особу обвинуваченого; фабулу вчиненого злочину; підстави для закриття справи; рішення про скасування запобіжного заходу і заходів забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна; рішення про речові докази.

2. Якщо в матеріалах закритої кримінальної справи містяться факти, які вимагають застосування громадсього, дисциплінарного чи адміністративного впливу на особу, яка притягалась як обвинувачений, або інших осіб, слідчий, закривачи кримінальну справу, доводить ці факти до відома осіб, які, відповідно до законодавства, уповноважені вживати відповідні заходи впливу.

3. Копія постанови про закриття кримінальної справи надсилається: прокуророві, особі, що притягувалась до кримінальної відповідальності; особі, за заявою якої була порушена кримінальна справа; потерпілому або цивільному позивачеві.

Постанова слідчого про закриття справи може бути оскаржена прокуророві в семиденний строк з дня одержання письмового повідомлення або копій постанови про закриття кримінальної справи (ч. 1 ст. 215 КПК України). Прокурор розглядає скаргу та приймає по ній одне з рішень: про скасування постанови про закриття кримінальної справи і відновлення досудового слідства; про залишення скарги без задоволення. Розгляд питань і вирішення питань, що піднімаються в скарзі зацікавленого суб`єкта кримінального процесу, здійснюється протягом 30-ти днів з дня її надходження.

Постанова органу дізнання, слідчого чи прокурора про закриття кримінальної справи може бути оскаржена особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом 7-ми днів з моменту отримання копії постанови чи повідомлення прокурора про залишення скарги на постанову без задоволення (ст. 236−5 КПК України). Скарга розглядається суддею протягом 5-ти днів, а у випадку складності справи — 10-ти днів з дня надходження закритої справи до суду. За результатами розгляду суддя приймає одне з рішень: залишає скаргу без задоволення; скасовує постанову про закриття кримінальної справи і направляє справу прокурору для відновлення слідства або дізнання. Копія постанови судді надсилається особі, яка прийняла рішення про закриття справи; особі, яка подала скаргу на постанову; прокурору, який відмовив у відновленні досудового слідства або дізнання. На постанову судді прокурором, особою, яка подала скаргу, протягом 7-ми діб з дня її винесення може бути подана апеляція (ст. 236−6 КПК України).

Особа, щодо якої проводилося слідство, має право оскаржити постанову про закриття справи у частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи (ч. 2 ст. 215 КПК України) Козаченко О. В. Кримінальний процес України: Учбово-практичний посібник./ О. В. Козаченко. — Миколаїв, «Іліон». — 2008. — с. 193−194.