Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ.А.С. МАКАРЕНКА

Кафедра історії України та всесвітньої історії

ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН

1885−1897 рр.

Робота подається на здобуття кваліфікації «Магістр»: а спеціальністю. 10 103 «Педагогіка та методика середньої освіти. Історія»

Лісова Віта Олександрівна

Науковий керівник:

Гончаренко Анатолій Володимирович

кандидат історичних наук, доцент

Магістерська робота слухачки Лісової В.О. допускається до захисту

Рішення кафедри від, протокол №

кафедри Мозговий Іван Павлович, док. філос. наук, професор

Суми — 2009

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Характеристика джерел та історіографія проблеми
  • Розділ 2. Становлення російсько-британських відносин у 1553−1885 рр.
  • Розділ 3. Російсько-британські відносини у 1885−1890 рр.
  • Розділ 4. Еволюція російсько-британських відносин у 1891−1897 рр.
  • Висновки
  • Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Майже все XIX та початок XX ст. — це період, коли Східне питання практично не сходило з порядку денного міжнародних відносин. Центральне місце у 80−90-х рр. XIX ст. в зовнішньополітичному курсі провідних європейських кабінетів займав Близькосхідно-Балканський регіон. В умовах поглиблення боротьби європейської дипломатії за розподіл сфер впливу спостерігається чергове зіткнення інтересів Російської та Британської імперій, які були активними учасниками процесів, що відбувалися в Європі та Азії, і чия політика суттєво впливала на хід і розв’язання конфліктних ситуацій на міжнародній арені.

У більш вузькому розумінні - актуальність роботи полягає насамперед у науковому висвітленні надзвичайно складного комплексу політичних і геостратегічних проблем, що виникли на Балканах, Близькому та Середньому Сході у другій половині XIX ст., і які у великій мірі впливали на вироблення світової політики великих держав — Росії, Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Італії.

Регіональні конфлікти і на сучасному етапі є надзвичайно гострими. Вони впливають як на розвиток окремих регіонів, так і на розвиток світу в цілому. Боротьба за сфери впливу на стратегічно важливі країни з порушеннями норм діючого міжнародного права відбувається і дотепер. Глибоке і всебічне вивчення проблем та історичних реалій досліджуваного періоду дає можливість краще зрозуміти гострі конфліктні ситуації сучасності на Балканах, Близькому і Середньому Сході - одних із найскладніших геополітичних регіонів світу.

До того ж дослідження окремих аспектів історії міжнародних відносин у XIX ст. є актуальним ще й тому, що Україна порівняно нещодавно почала формування власної зовнішньої політики. Визначення у цьому процесі вірних пріоритетів, розробка далекоглядного політичного курсу, який, з одного боку, якнайкраще відповідав би національним інтересам нашої країни, а з іншого — запобігав би виникненню конфліктних ситуацій, неможливе без наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Базою для такого аналізу, на наш «огляд, має стати пильне вивчення досвіду розв’язання подібних проблем у минулому.

Незважаючи на те, що в українській історіографії вивчення історії міжнародних відносин останнім часом набуло динамічного розвитку, історія російсько-британських відносин у 1885−1897 рр. вітчизняними дослідниками майже не розглядалася.

Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Магістерська робота виконана в рамках кафедральної теми «Актуальні проблеми викладання всесвітньої історії у ВНЗ та середній школі». Дослідження відображає також один з головних напрямків діяльності кафедри: торії України та всесвітньої історії і є пріоритетним напрямком науково-дослідної роботи Сумського державного педагогічного університету V.А. С. Макаренка.

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини у другій половині XIX ст.

Предметом дослідження є розвиток російсько-британських відносин 1885−1897 рр.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 1885−1897 рр., від Афганського врегулювання 1885 р. до закінчення Близькосхідної кризи 1894−1897 рр.).

Мета дослідження — на основі аналізу джерельної бази, зокрема вдрукованих джерел (що включають пресу, мемуари державних і політичних діячів, урядові та дипломатичні документи тощо), а також враховуючи результати вивчення порушеної проблеми вітчизняними та зарубіжними вченими, дослідити особливості еволюції російсько-британських відносин у період 1885−1897 рр.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

з’ясувати стан дослідження проблеми вітчизняними та зарубіжними істориками та ступінь її джерельного забезпечення;

розглянути становлення російсько-британських відносин;

охарактеризувати причини, хід і наслідки британо-російських протиріч 1885−1897 рр. ;

проаналізувати вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії;

дослідити місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1885−1897 рр.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

вперше в сучасній українській історіографії зроблена спроба дослідити еволюцію російсько-британських відносин 1885−1897 рр. ;

здійснено аналіз позицій вітчизняних та зарубіжних істориків у висвітленні розвитку російсько-британських відносин у досліджуваний період;

розглянуто становлення російсько-британських відносин;

охарактеризовані причини, хід і наслідки британо-російських протиріч на Балканах, Близькому та Середньому Сході;

проаналізовано вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Санкт-Петербурга та Лондона;

досліджено місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1885−1897 рр.

Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом (об'єктом) дослідження, але й з усіма пов’язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб'єктивних, внутрішніх та зовнішніх, геополітичних та регіональних, економічних, політичних та військових), які впливали на формування російсько-британських відносин.

Принцип всебічності спрямований на визначення зовнішніх та внутрішніх взаємозв'язків та взаємообумовленості явищ, що аналізуються.

Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою використання загальнологічних методів аналізу та синтезу, дедукції та індукції, узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу; методів емпіричних досліджень — вивчення та аналізу документів (контент-аналіз), використання статистичних даних, а також історико-порівняльного та проблемно-хронологічного методів.

Практичне значення полягає в тому, що її положення і висновки, а також фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин та дипломатії, при викладанні вузівських курсів та спецкурсів із нової історії, а також у практичній діяльності МЗС України.

Апробація результатів дослідження відбувалась через обговорення змісту магістерської роботи на засіданнях кафедри історії України та всесвітньої історії Сумського державного педагогічного університету ім.А. С. Макаренка, на Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток наукових досліджень 2008» (м. Полтава, 24−26 листопада 2008 р.), а також на щорічній студентській науково-практичній конференції, присвяченій Дню науки (СумДПУ ім. А. С. Макаренка, м. Суми, 29 квітня 2009 р.)

Публікація. Основні положення магістерського дослідження відображені в одній публікації.

Структура магістерської роботи відповідає поставленим меті та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, (____ стор., — основний текст) списку джерел та літератури (13 стор., 139 найменувань).

російський британський імперія інтерес

Розділ 1. Характеристика джерел та історіографія проблеми

Джерельну базу роботи складають різноманітні за своїм характером документальні матеріали, які умовно можна поділити на чотири групи.

Основу документальної бази магістерської роботи складають офіційні публікації документів, які були видані в Росії та Великобританії у різні часи.

Враховуючи географію нашого дослідження, особливий інтерес представляють матеріали, які висвітлюють окремі аспекти дипломатичної боротьби великих держав на Балканському півострові, Близькому та Середньому Сході, а також розвиток національно-визвольного руху народів Османської імперії в останній третині XIX ст. та особливості зовнішньої політики провідних європейських кабінетів, які проявилися при розв’язанні Східного питання.

Чергове загострення російсько-британських відносин на Середньому Сході, пов’язане із врегулюванням Афганської проблеми 1885 р., висвітлюється в публікації документальних матеріалів «Афганське розмежування. Переговори між Росією та Великобританією. 1872−1885. «, яка вийшла в Санкт-Петербурзі в 1886 р. У виданні містяться проекти договорів, годи, листи, телеграми і депеші вищих сановників МЗС Російської імперії, військових Азійського округу та офіційних представників Великобританії в ньому регіоні, які відображають перебіг переговорного процесу 70−80-х рр. [4].

Одним із перших офіційних видань Російської імперії було укладене під керівництвом Ф. Ф. Мартенса «Зібрання трактатів та конвенцій, укладених Росією з іноземними державами». Видання включає п’ятнадцять томів, які були опубліковані в останній треті XIX — на початку XX ст. Зібрання містить різні за. своїм характером документи: записки, складені у Міністерстві закордонних справ Російської імперії, телеграми, листи, донесення та депеші російських дипломатичних представників із столиць провідних європейських країн, тексти поговорів, конвенцій та інших документів, присвячених зовнішній політиці Росії у XIX ст. [64: 65; 66].

У збірнику договорів під назвою «Авантюри російського царизму в Болгарії» за редакції ПЛІ. Павловича, який вийшов у 1935 р. вміщені раніше неопубліковані матеріали царських архівів, зокрема звіти та донесення на ім'я М.К. Гірса, телеграми й листи російського посла в Стамбулі О.І. Нелідова. опубліковані дані відображають методи провадження російської зовнішньої політики на Балканах у 80−90-х рр. XIX ст., а також вплив болгарських фінансових та промислово-торгівельних кіл на керівництво князівства при підборі зовнішньополітичної орієнтації [1].

Велику кількість документальних відомостей, які характеризують розстановку сил, що склалася на міжнародній арені у період 1870−1918 рр., розміщено у збірці документів під редакцією В. М. Хвостова, яка вийшла у. 940 р. 155]

Важливі офіційні договори, конвенції, трактати, меморандуми, як двосторонні, так і підписані шістьма великими державами, опубліковані радянськими істориками у «Збірнику договорів Росії з іншими державами. > 56−191 7.» [100].

У збірнику договорів «Міжнародні відносини і зовнішня політика СРСР. ч» 1 — 1957 рр." під упорядкуванням Л.А. Харламової вміщені дипломатичне нотування, телеграми, звіти та донесення представників провідних європейських кабінетів, а також конвенції, проекти і тексти договорів [67].

Багатий фактичний матеріал, який характеризує складне внутрішнє. становище Османської імперії в зазначений період, включаючи детальні. нлчення про вірмено-турецькі та вірмено-курдські взаємовідносини, відомості про дипломатичну боротьбу європейських держав за турецьку спадщину міститься у збірнику документів та матеріалів «Геноцид вірмен в Османській імперії» під редакцією М.Г. Нерсісяна [17|.

Відомості про соціально-економічне становище та суспільно-політичне життя Болгарії у період чергових загострень Близькосхідної кризи 1885 — 1886 рр. та 1886−1888 рр., вміщені у збірці «Британські дипломатичні документи з болгарського національного питання» під редакцією В. Трайкова. Публікація включає листування, звіти, доповіді, донесення британських дипломатів та співробітників посольства Великобританії в Болгарському князівстві [8].

Другу групу джерел складають мемуари, щоденники, спогади та листування видатних державних та політичних діячів європейських країн. Вони дають можливість глибше проникнути в атмосферу досліджуваних подій, та передають колорит тієї епохи.

У 1906 р. вийшла друком праця «Сім років на Близькому Сході. «9−1886. Спогади політичні та особисті» дипломата й публіциста С. Карцова, який з 1878 по 1886 рр. служив віце-консулом, консулом та дипломатичним агентом в Мосулі, Палестині та Сербії. Актуальність публікації лягає в тому, що вона включає детальні відомості, котрі відображають політичну ситуацію на Вал камському півострові та Близькому Сході у період загострень Східної проблеми 70−80-х рр. XIX ст. |48].

Цінним джерелом є спогади відомого державного діяча Російської імперії Ламздорфа, вміщені в «Щоденнику В. М. Ламздорфа. (1886−1890)», під редакцією Ф. А. Ротштейна. їхня цінність у тім, що це — спогади досвідченого державного діяча, який добре орієнтувався у міжнародній ситуації в Європі. На

загострення Болгарського питання середини 80-х рр. XIX ст. М. Ламздорф обіймав посаду старшого радника МЗС Російської імперії, тому у Щоденнику вміщено чимало фактичного матеріалу. Зокрема в ньому докладно описано розстановку сил на міжнародній арені у період від татарської кризи 1885−1886 рр. до російсько-французького зближення ліку 90-х рр. XIX ст. [58].

Із закордонних джерел варто виділити «Факти та спогади за сорок років» Джоржа-Джона-Дугласа Аргайля, які несуть у собі відбиття європейської історії другої половини XIX сі. У «Спогадах» докладно описані російсько-британські відносини у досліджуваний період, подається критичний аналіз зовнішньополітичного курсу Британської імперії на Балканах та Близькому Сході, вміщена характеристика дипломатичної діяльності провідних ногайських кабінетів під час розв’язання Східного питання [3].

Позицію великих держав під час близькосхідного врегулювання ранньої треті XIX ст. відображає «Листування Вільгельма II з Миколою II». Публікація містить докладну інформацію про міжнародні перипетії у період 94−1914 рр. тому складає непересічний інтерес для дослідників історії міжнародних відносин [86].

До третьої групи джерел належать матеріали тогочасних періодичних лань. На шпальтах російської преси можна знайти статті про розвиток російсько-британських відносин, міжнародну політику провідних європейських країн на Балканах, Близькому та Середньому Сході, тексти офіційних документів або витяги з них, інтерв'ю відомих політичних діячів, кореспонденції з місця подій, листи редактору, що віддзеркалюють думку представників різних громадських та політичних кіл у зовнішньополітичних питаннях [7; 72; 73; 74; 79].

Окрему, четверту, групу опублікованих джерел складають історичні праці, автори яких були сучасниками подій, що досліджуються.

Наприкінці XIX ст. вийшла у світ праця французького професора А. Дебідура. Ця робота регулярно перевидається і залишається актуальною до цього часу [27; 28].

Також, наприкінці XIX — на початку XX ст. вийшло дванадцятитомне видання під редакцією французьких істориків Е. Лавісса і А. Рамбо під назвою стальна історія з IV століття до нашого часу", перші вісім томів якої були п; перекладені російською мовою. Останні томи були перекладені радянськими істориками і опубліковані восьмитомним виданням у 38−1939 рр. під назвою «Історія XIX століття». Найбільш цікавими, для н: ого дослідження, є сьомий і восьмий томи [38; 39].

Підсумовуючи аналіз опублікованих джерел, варто відзначити, що істина з них, головними чином британські та радянські офіційні публікації документів мають велику цінність для дослідників. Інші ж, в основному мемуари відомих державних діячів, є аналітичними, але часто мають тенденційний характер. Лише одночасне залучення опублікованих джерел дозволило всебічно розглянути еволюцію російсько-британських відносин.

Історіографія питання досить чисельна. її складають роботи, авторами сих були вчені, політики та журналісти різних країн.

Російська дореволюційна історична наука мала давні традиції у вивченні історії міжнародних відносин і особливу увагу приділяла дослідженню зовнішньої політики великих держав Європи у Східному питанні. Інтерес російської громадськості до проблеми Проток і національно-визвольному руху на Балканському півострові. Близькому та середньому Сході - все це визначило появу великої кількості досліджень з торії міжнародних відносин, пов’язаних зі Східним питанням.

У дослідницькій роботі вчені не були вільні від впливу суспільної. думки, боротьби ідейних течій другої половини XIX — початку XX ст. Теорії слов’янофілів і західників, суперечки про шляхи розвитку Росії, про її місце світовому історичному процесі і її історичній місії безпосередньо відображалися в зовнішньополітичних концепціях. Учені, які досліджували торію близькосхідної політики Росії, знаходилися під впливом поглядів «слов'янофілів, котрі бачили в акціях російського уряду на Балканах й у східному питанні насамперед природній обов’язок до братів-слов'ян. Багато робіт російських дореволюційних істориків створювалися в період, коли спільне питання було однією з найбільш гострих проблем [80; 105].

Серед дореволюційних російських істориків важливе місце у вивченні Російської політики в Східному питанні належить С.С. Татіщеву. Його книги написані на значному фактичному матеріалі із залученням джерел із приватних архівів й іноземної документації. С.С. Татіщев виправдовує місію Санкт-Петербургу на Близькому Сході, прикриваючи її міркуваннями про необхідність допомоги слов’янам. Його книги, написані після поразки Росії в Східній війні 1853−1856 рр., після невдач російської дипломатії на Берлінському конгресі 1878 р., у період ослаблення впливу місії на Балканах у 80-х рр. XIX ст., мали зовсім певну антианглійську. спрямованість. Критикуючи політику західноєвропейських держав, автор протиставляв їм «безкорисливість» російського царя. В усіх невдачах /нинішньої політики Санкт-Петербурзького уряду він звинувачував окремих історичних особистостей, і в першу чергу дипломатів-іноземців на російській службі [107].

Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли в правлячих колах Росії «вговорювалося питання щодо доцільності перегляду статусу Проток, явилися й нові історичні роботи. Професор Московського університету Жигарьов опублікував історико-юридичне дослідження про російську політику в Східному питанні. Він справедливо вказував, що Російська імперія не може залишатися осторонь від вирішення цієї міжнародної проблеми, з якою її пов’язують істотні матеріальні й моральні інтереси, /постеживши російську політику в Східному питанні в XVI-XIX ст., автор прийшов до висновку, що ні сам її напрямок, ні способи здійснення не сприяли вирішенню національних завдань країни. На думку С. Жигарьова, Росії варто було б домовитися з іншими державами про відкриття Проток для вільного торгівельного й військового судноплавства всіх націй. Також Жигарьов спробував наділити протиріччя в Східному питанні - -релігійними формами й відокремлював близькосхідну політику Росії від інших напрямів політики держави [32; 33].

С. Горяінов у своїх працях подає характеристику міжнародних відносин і оцінку зовнішньої політики Російської імперії, а також визначає місце болгарських криз 80-х рр. XIX ст. в системі європейських зовнішньополітичних відносин [24; 25].

У цей час з’являються й комплексні дослідження з історії міжнародних відносин. На початку XX ст. виходить ґрунтовна праця К. Скальковського. У своєму дослідженні історик подає розгорнутий аналіз зовнішньополітичної діяльності Російської імперії на міжнародній арені в останній треті XIX ст. дослідник не лише описує відносини між провідними кабінетами в Європі, але подає докладний матеріал про боротьбу великих країн в Азії, Африці, Австралії [102].

Східна політика європейських держав у період боротьби за перерозподіл пер впливу не раз висвітлювалася в історичній літературі. У працях ^революційного історика II. Кареєва. вона викладається з використанням значного фактичного матеріалу із залученням джерел із приватних архівів та іноземної документації [46; 47].

Оригінальна концепція сутності Східного питання відображена у працях М. А. Циммермана, представника державницької школи істориків, дослідник ставить проблему прагнення Росії до оволодіння Чорноморськими протоками як наріжний камінь усієї балканської політики Санкт-Петербурзького кабінету у XIX ст.

У своїх роботах представники російської дореволюційної історіографії перебільшували вплив російського уряду на Балканському півострові, Близькому та Середньому Сході і практично не торкалися питань зовнішньої політики Великобританії, та британо-російських відносин. Стосовно характеристики Британської імперії, вони носять різко негативний характер, великим недоліком практично усіх робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів.

У радянській історіографії науковці трактували Східне питання як народну проблем) кінця XVIII — початку XX ст. породжену внутрішнім розвитком Османської держави, колоніальною експансією європейських держав на територію Османської імперії, боротьбою за капіталістичний поділ її володінь, а з кіпця XVIII ст. — за перерозподіл світу па сфери впливу.

У радянській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити періоди.

Перший період (20−40 рр. XX ст.) характеризувався публікацією робіт,. о торкалися лише деяких аспектів російсько-британського протистояння на Балканах, Близькому та Середньому Сході.

Першим радянським істориком, який спробував вирішити проблему Східного питання і розкрити політичні й соціально-економічні корені міжнародних протиріч в Османській імперії був М. М. Покровський. Його концепція протягом життя автора зазнала значних змін. Важливо підкреслити, що М. М. Покровський розглядав Східне питання як комплекс міжнародних толем, які торкалися колоніальної боротьби європейських держав в Османській імперії. Дослідник вказував на постійне прагнення царського уряду 1 зайняття Босфору й Дарданелл, вважаючи це питання ключовим моментом всієї зовнішньої політики Російської імперії [91].

Докладну характеристику зовнішньополітичної діяльності європейських держав на міжнародній арені у другій половині XIX ст. виклав у своєму слідженні Г. А. Деборін. Особливу увагу автор приділяє періоду колоніальних захоплень 70−90-х рр. а також новому загостренню міжнародних відносин останньої треті XIX ст. та підписанню російсько-французької угоди 1−1894 рр. [29].

До циклу робіт із зовнішньої політики Росії у Східному питанні тісно примикає ряд досліджень, присвячених аналізу політики на Близькому Сході повідних європейських держав. Найбільш детально в радянській історіографії вчена дипломатична діяльність Німеччини. Серед значного об'єму робіт, присвячених цій проблемі. центральне місце належить працям Єрусалимського, у яких розкрито сутність зовнішньої політики Берліну, плямованої на поглиблення суперечностей між Росією та Великобританією, з метою відволікти їх увагу від підготовки до боротьби за перерозподіл сфер впливу [34; 35].

Значне місце у вивченні міжнародних відносин 80−90-х рр. XIX ст. нежить академіку Є.В. Тарле, у монографії якого, зокрема, досліджується вектор зовнішньополітичного курсу Британської імперії в останній треті XIX ст. Використавши величезний архівний і друкований матеріал, автор розв’язав складний клубок міжнародних протиріч, який склався в Європі й Малій л наприкінці XIX ст. Приводячи докази агресивності планів західних держав Близькому Сході, історик розглянув їхні економічні позиції в цьому регіоні, відзначаючи рішучу розбіжність інтересів, у першу чергу, Великобританії та Австро-Угорщини з політикою Росії [106].

Серед досліджень другого періоду (50−70-х рр. XX ст.) з’являються публікації в яких радянські історики використовують більш широке коло джерел при вивченні російсько-британських відносин.

Історія російсько-британських відносин знайшла відображення в працях, присвячених історії Росії, її зовнішній політиці та народним відносинам. Видатні радянські вчені А. А Громико, І.Н. Земсков, В.А. Зорін, В. С. Семенов. С.Д. Сказкін, В. М. Хвостов у фундаментальній праці; орія дипломатії" визначили сутність російсько-британських протиріч у Середній Азії та на Балтійському півострові, показали основні напрямки політики європейських держав у цих регіонах у XIX — на початку XX ст. [42; 43]

Міжнародні відносини на Близькому Сході у 80-х рр. XIX ст. та їх вплив розстановку сил в Європі проаналізовані в монографіях С.Д. Сказкіна. Варто укреслити також, що у праці «Кінець союзу трьох імператорів» дослідник розвінчує розповсюджену точку зору про постійне прагнення Росії до захоплення Чорноморських проток, яка була детально обґрунтована в роботах М. М. Покровського [101].

Н.С. Кіняпіна на основі аналізу внутрішнього та внутрішнього становища Російської імперії приходить до висновку, що у другій половині XIX ст. Санкт-Петербург намагався відновити свій вплив на Балканах, втрачений після Кримської війни, але не мав чіткої програми розділу оманської держави [49; 50; 51].

Для післявоєнної радянської історіографії також характерна багатовекторність при дослідженні Болгарської кризи 80-х рр. XIX ст. та вірменського національного питання" 90-х рр. XIX ст. як невід'ємних патових Східного питання та ролі європейських держав при їх врегулюванні.

У роботах радянських істориків-міжнародників В. М. Хвостова та Ф. А. Ротштейна розкрито роль Росії в системі зовнішньополітичних відносин останньої четверті XIX ст. й місце проблеми близькосхідного врегулювання в її літиці.

В.М. Хвостов даючи характеристику проблемам історії зовнішньої політики Російської імперії та міжнародних відносин кінця XIX — початку X ст., особливу увагу приділяв питанню підписання російсько-французької військової угоди 1894 р. і її значенню для подальшої політики держав на Балканах та Близькому Сході [111; 112).

У своїх працях Ф. А. Ротштейн розглядає зовнішню політику європейських країн на Балканах у другій половині XIX ст. і досліджує корені протиріч між Росією та Великобританією. Францією та Австро-Угорщиною

Проблемі дослідження британської завойовницької політики в Середній Азії й російсько-афганського розмежування 70−80-х рр. XIX ст. присвячена йога Ф.Х. Юлдашбаєвої [1 19].

Важливий матеріал для дослідників, які працюють над проблемою російсько-англійських відносин, зосереджений в праці К.Б. Віноградова. Автор пав докладний аналіз британської історіографії кінця XIX — першої новини XX ст. [13; 14].

Проблемам аналізу британської історіографії 60−70-х рр. присвячена також робота І.Д. Парфенова «Англія і розділ світу в останній треті XIX ст. «

Зовнішня політика Франції у Східному питанні в другій новині XIX ст. складає особливий інтерес. Ця проблематика вивчена достатньо повно. Вона, зокрема, знайшла своє відображення в загальних працях Манфреда [62; 63].

Ряд нових проблемних питань було поставлено у радянській історіографії третього періоду (80-початок 90-х рр. XX ст.).

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу було видано ряд колективних праць, у яких був даний комплексний аналіз зовнішньої політики європейських країн на Балканському півострові. Значна увага приділялася висвітленню кризи Османської імперії, піднесенню визвольного руху пінських народів, а також ролі Російської імперії в процесі утворення незалежних держав та автономій на Балканах [53; 69; 71; 75; 76; 8 1; 85; 89].

У цей період також з’являються праці, присвячені висвітленню колоніальної політики Уайтхоллу в другій половині XIX ст. Зокрема, на початку 80-х рр. вийшли друком роботи І.Д. Парфенова «Колоніальна експансія Великобританії в останній треті XIX ст.: рушійні сили, форми та методи» та «Монополія та імперія: англійські привілейовані компанії й колоніальна експансія 80−90-х рр. XIX». Хоча це дослідження з колоніальної політики Великобританії в Африці та Азії, у роботах спеціально не розглядається народний аспект боротьби за розділ світу. Головна увага приділена аналізу соціально-економічних та політичних процесів у метрополії, причин та мотивів експансіонізму [83; 84|.

Серед робіт російських істориків 90-х рр. XX ст. — початку 2000-х рр. >л відзначити дослідження В.М. Віноградова, В.М. Хевроліної, Ніжинського, А.В. Ігнатьєва, О. Б. Широкорада, МЛО. Золотухіна, в яких розглянуто деякі усталені факти щодо місця Близькосхідної проблеми в зовнішній політиці Російської і Британської імперій.

У монографії МЛО. Золотухіна «Росія, західноєвропейські країни та Османська імперія в період міжнародних криз на Балканах (1885−1888)» налагоджується близькосхідна політика держав, їх взаємовідносини з Османською імперією після Берлінського конгресу 1878 р., котрий встановив політичну систем}' й економічні зв’язки в Південно-Східній Європі.

Особлива увага приділена аналізу російсько-турецьких відносин на фоні консолідації націй на Балканах. Вперше комплексно розглянуто болгарську проблему, яка лежала в основі двох криз 80-х рр. XIX ст., котрі вплинули як на долю балканських держав, так і на політику європейських урядів [37].

На особливу увагу заслуговує колективна монографія «Історія зовнішньої політики Росії. Друга половина XIX ст.» під редакцією В.М. Хевроліної. Автори, залучивши новий архівний матеріал, розглядають зовнішню політику Росії як систему взаємозалежних дій і процесів, розкриваючи вплив економіки і внутрішньополітичної ситуації на зовнішню політику російського уряду [40].

Проблемі режиму Чорноморських проток присвячене колективне монографічне дослідження під редакцією Л. М. Нежинського й А.В. Ігнатьєва. Значення режиму обумовлюється геостратегічним положенням Росії, потребами торгівлі, та оборони її Чорноморських територій. Тому, автори розглядають цю проблему як складову Східного питання і вказують на її особливе місце у зовнішній політиці Росії [92].

У своєму дослідженні, розрахованому на широке коло читачів, О. Б. Широкорад викладає історію військового, економічного і політичного аспектів конфлікту Британської та Російської імперій [118].

Колективна монографія «У пороховому погребі Європи», яка вийшла в 2003 р. за редакції В.М. Віноградова, присвячена міжнародним відносинам на Балканах у 1878−1914 рр. Книга містить нариси із зовнішньої політики Болгарії, Сербії, Чорногорії, Румунії, Греції, процесу утворення Албанії. Поряд із цим, у праці велика увага приділена балканській політиці Росії, проведенню Німеччиною та Австро-Угорщиною курсу «Дранг нах Остен», та питанню про статус Босфору і Дарданелл [16].

Сучасні історики Російської Федерації досліджують російсько-британські відносини останньої третини XIX ст. переважно у рамках концептуальних узагальнюючих робіт з історії зовнішньої політики Росії. На даний момент також збільшилася кількість біографічних досліджень [2; 9; 12; 41; 70; 90; 93;: о].

Таким чином, аналізуючи російську історіографію з досліджуваної проблеми, слід зазначити, що питання, пов’язані з вивченням британо-російських протиріч на Балканському півострові та Близькому Сході розглянуті явно недостатньо.

Характеризуючи британську історіографію, присвячену дослідженню зовнішньої політики Великобританії та Росії можна стверджувати, що вона залічує значну кількість робіт.

У британській історіографії проблеми можна виділити чотири основних періоди. Перший охоплює проміжок часу від 70-х рр. XIX ст. до закінчення Першої світової війни, коли кожна з публікацій у тій чи іншій мірі віддзеркалювала лише офіційне ставлення британського уряду до відносин з Російською імперією, виправдовуючи концепцію зовнішньої політики Уайтхоллу.

Другий період тривав протягом 20−60-х рр. XX ст. Саме в цей час у британській історичній науці розпочалася боротьба прибічників різних напрямків, які почали дискусію про мотиви, принципи та методи зовнішньої політики Великобританії останньої треті XIX ст. У цей період широко перевидаються монографії та статті, які декларують «новий» підхід та перегляд традиційних концепцій.

Характерною рисою третього періоду (70−80 рр. XX ст.) було подальше продовження дискусії між представниками різних напрямків, а також використання ними при написанні своїх робіт не лише західних документальних джерел, але й документальних матеріалів із радянських архівів.

Із 90-х рр. XX ст. розпочався четвертий період, головною ознакою якого є залучення британськими істориками нових документальних матеріалів з російських архівів та перегляд ними деяких усталених фактів.

У британській історіографії досліджуваного питання можна відзначити три головних напрямки — консервативний (апологетичний), ліберальний та радикальний.

Представники консервативного напрямку не мають єдиного погляду на сутність і походження Східного питання. Повне невтручання у справи Османської імперії наприкінці XVIII — першій третині XIX ст., поступова зміна цієї політики у зв’язку з агресивністю російського уряду, послідовний захист інтересів Порти, боротьба за створення «справедливого» режиму Чорноморських проток — так зображується представниками цього напрямку зовнішньополітична лінія Великобританії на Близькому Сході.

Представники апологетичного напрямку (С. Бакстон, М. Берроуз, М. Тревельян) підтримують версію про «російську загрозу Індії», тезу про Великобританію — «захисницю» Османської імперії, про намагання Росії у XIX ст. захопити Стамбул і Чорноморські протоки, а також провести територіальний розподіл Оттоманської держави. В оцінці позиції Російської імперії всі прихильники консервативного напрямку виходять із того положення, що Санкт-Петербург протягом усього XIX ст. прагнув до розділу — спадщини хворої людини" - Османської імперії. Основа їхньої концепції - протиставлення «охоронної» й «миролюбної» політики Британської імперії на Близькому Сході загарбницькій політиці Росії. Крім того, британо-російські протиріччя розглядалися ними у контексті боротьби Заходу та Сходу, причини якої історики цього напрямку бачили у політичних, економічних та культурних розбіжностях між Росією та країнами Західної Європи.

Автори більшості книг, що видавалися в XIX ст. у Великобританії на теми про світову політику мали описовий характер, оскільки доступу в архіви історики не одержували. Мало хто замислювався над питанням про зв’язки зовнішньої й внутрішньої політики або над проблемами економічного суперництва між державами. Одним із небагатьох прикладів серйозного дослідження, у якому робилася спроба подивитися на політику під іншим кутом зору, можна вважати двотомний трактат С. Бакстона «Фінанси й політика: — 89−1885» [122; 123].

У 1895 р. з’являється книга М. Берроуза «Історія зовнішньої політики Великобританії» — одна з перших спроб створення узагальнюючого нарису.

Автор не обмежується побіжним оглядом, а веде систематичний виклад історії зовнішньої політики XVIII — другої половини XIX ст., з докладним трактуванням «морських» сюжетів, однак, і в його роботі простежується тенденційність — притаманна консервативним історикам. Резюмуючи всі положення які раніше фігурували у політиків і публіцистів, він стверджував що в Європі Британська імперія незмінно захищала інтереси найслабших країн від загрози підпорядкування найсильнішим [124].

М. Тревельян у монографії «Британська історія XIX сторіччя. І «89−1901», погоджуючись із основними тезами апологетичного напрямку, водночас вказував на те, що східна політика Великобританії у вказаний період була не досить продуманою та виваженою. На думку дослідника, зовнішньополітичний курс Британської імперії був би більш ефективним, якби політичні кола країни енергійніше підтримували національно-визвольні прагнення народів Османської імперії, що сприяло б укріпленню позицій Лондона на Балканах та Близькому Сході [139].

Інший характер мають дослідження британських істориків ліберального напрямку (Р. Маует, Дж. Гуч, А. Уорд, Г. Темперлі, В. Пьюрір, У. Медлікотт, А. Тейлор, Дж. Клейтон, П. Хопкірк, Д. Лі вен). Трактуючи в цілому зовнішню політику Росії так само, як їхні консервативні колеги, ліберали не впадають, однак, у крайній суб'єктивізм, уникають грубої тенденційності, не заперечують економічних і політичних інтересів Уайтхоллу на Близькому Сході і його прагнення, відстояти ці інтереси будь-якими способами. Крім того, їхньою улюбленою темою є «реформаторська» діяльність Великобританії в Османській імперії. Вони намагаються довести, що лише завдяки Великобританії натхненниці внутрішніх перетворень — Оттоманська держава зберегла життєздатність.

20−30-ті рр. XX ст. були періодом нових потрясінь у сфері міжнародного життя, тому інтерес британської громадськості до історії зовнішньої політики ш ніяк не зменшився. У першу чергу читачів хвилювали питання, пов’язані з Першою світовою війною. Однак, і книги з історії дипломатії ХУІІІ-ХІХ ст. користувалися великим попитом. Так, у 1922−1923 рр. за редакцією Дж. Гуча й А. Уорда вийшла у світ «Кембриджська історія британської зовнішньої політики» у трьох томах [136; 137; 138].

У роботі охоплений період із 80-х років XVIII століття до завершення Першої світової війни. Для свого часу тритомник представляв значне досягнення. Це була велика, ретельно виконана зведена робота, у якій враховувалися майже всі проблеми, порушені англійськими істориками попередніх поколінь в області вивчення зовнішньої політики Великобританії з кінця XVIII ст. Автори переглянули велику кількість «синіх книг», мемуари та біографії політиків і дипломатів, попрацювали в їхніх особистих архівах, в окремих випадках залучалися важливі іноземні джерела. Поряд із тим, автори кембриджського тритомника захопилися розповіддю про дипломатичні демарші й переговори, залишивши в тіні багато важливих питань планування зовнішньополітичної лінії, експансіоністських цілей промисловців, фінансистів: колоніальних угруповань.

У 1923 р. вийшла книга Р. Мауета «Історія європейської дипломатії 1815−1914 рр.». У 1927 р. дослідник продовжив виклад історії міжнародних відносин до 1925 р. Ця праця мала науково-популярний і узагальнюючий характер із залученням незначної джерельної бази [130].

Одним із перших в історичній науці з позицій радикалізму в 30-х рр. XX ст. виступив Р. Сетон-Уотсон. В 1937 р. з’явилася його фундаментальна праця «Британія в Європі. 1789−1919». У якій мова йшла про огляд британської політики стосовно своїх суперників на материку — Франції та Росії. Робота з такими широкими хронологічними рамками не могла бути заснована на великій кількості архівних матеріалів, однак, опубліковані документи, парламентські звіти, мемуари й монографії склали досить солідну її основу. Р. Сетон-Уотсон, аа відміну від багатьох ліберальних істориків, визнавав, що союзи й угоди, на їх і йшов британський істеблішмент, не мали нічого спільного з якими-небудь ідейними й моральними міркуваннями. Вчений наголошував на тому факті, що політика Великобританії на Сході мала колоніальний характер і була помилковою [134].

Прибічники радикального напрямку стверджували, що Лондон повинен був підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів, а не перешкоджати розпаду Оттоманської держави. Радикальні британські історики також відзначали, що політика Росії не загрожувала геополітичним інтересам Великобританії.

Ліберальний напрямок у британській історіографії 30-х рр. XX ст. представлений у роботах Г. Темперлі. Дослідник відзначав, що східна політика Уайтхоллу була взаємовигідною як для британського істеблішменту, так і для Стамбулу. Г. Темперлі вважав, що з одного боку захищаючи в Османській імперії власні інтереси, Великобританія — з іншого, дбала також про національні інтереси Порти, чим сприяла її прогресивному розвитку [135].

Інший представник ліберальної школи В. Пьюрір у праці «Міжнародна економіка і дипломатія на Близькому Сході» головною причиною конфлікту між Санкт-Петербургом та Лондоном вважає не балканські справи, а боротьбу Російської імперії за проникнення до Індії, наголошуючи, що саме цей момент і став визначальним фактором усього східного вектору політики Великобританії. Досліджуючи динаміку російсько-британських протиріч на Близькому Сході, вчений аналізує політичні та економічні чинники цього процесу [133].

Болгарська криза 80-х рр. XIX ст. як складова Східного питання також знайшла своє відображення в роботах британських авторів. Так, У. Медлікотт у роботі «Держави та об'єднання двох Болгарій, 1885» аналізує причини зміни позиції Лондона стосовно об'єднання Болгарського князівства в період від Берлінського трактату 1878 р. до Румелійського перевороту 1885 р. Втративши виключний вплив в Османській імперії, Уайтхолл, врахувуючи вигідне геостратегічне розташування та використавши економічну залежність болгарських фінансово-промислових кіл від британського капіталу, з 80-х рр. XIX ст. починає вважати форпостом своєї політики на Балканах цю південнослов'янську країну [129].

Одним з найвпливовіших представників ліберального напрямку був А. Дж.П. Тейлор. Його світогляд як історика сформувався в 30-х рр. XX ст., під впливом роботи у книгосховищах й архівах країн Центральної Європи. Вже перші книги А. Дж.П. Тейлора свідчили про ерудицію автора, прагнення оригінально трактувати здавалося б уже вирішені питання. Такою, наприклад, є його робота «Габсбурзька монархія 1809−1918» видана в 1941 р. У цій праці найбільша увага приділялася політичним подіям і відносинам Австрії й Австро-Угорщини із сусідніми державами [109].

У монографії А. Дж.П. Тейлора «Боротьба за панування в Європі 1848−1918 рр.» досліджується зовнішня політика великих держав другої половини XIX — початку XX ст. з використанням документів з архівів Лондона, Парижа, Відня, а також мемуарної літератури, свідчень сучасників подій та інших джерел. Автор пояснював хід подій на міжнародній арені теорією збереження «рівноваги сил» у Європі [108].

У 1958 р. з’являється третій том «Кембріджської історії Британської імперії», яки був першою серйозною спробою створити багатопланову працю узагальнюючого характеру. Робота охопила період 1870−1914 рр. Стаття про період 1880−1895 рр. написана Р. Робінсоном. Зберігаючи вірність традиційним ліберальним концепціям, автор вносить нові тенденції у висвітлення деяких проблем імперії. Зокрема, експансіоністська політика Великобританії останньої третини XIX ст. представляється як випадкова, оборонна та альтруїстична, позбавлена економічних стимулів і продуманого плану дій [125].

Серед досліджень 60-х рр. варто відзначити роботу Е. Ротштейна «Зовнішня політика Англії та її критики 1830−1950». У монографії автор висвітлює маловивчену діяльність англійської радикальної інтелігенції, яка була спрямована проти колоніальної політики британського істеблішменту у період, який нас цікавить. Дослідник детально характеризує колоніальну політику Великобританії, аналізує принципи, форми та методи її проведення [132].

Важливе значення при розгляді політики Санкт-Петербургу та Уайтхоллу в Східному питанні мають роботи ще одного представника радикального напрямку британської історичної науки М. С. Андерсона. У роботах дослідника досить докладно показане протистояння Росії й Великобританії на Балканах, Близькому та Середньому Сході. Варто також відзначити, що в монографіях «Східне питання. 1774−1923» і «Великі держави та Близький Схід. 1774−1923» М. С. Андерсон, на основі широкого використання праць радянських істориків О.І. Дружиніної, О. М. Зайончковського, Н.С. Кіняпіної, О.В. Фадєєва, а також залучення російських архівних матеріалів, приходить до висновку, що Східна політика Лондонського кабінету була спрямованою не на безкорисне відстоювання національних інтересів Османської імперії, а носила виключно колоніальний характер [120; 121].

Наголошуючи, на тому, що Російська імперія була головним супротивником Великобританії на Сході у 1815−1907 рр., ліберальний дослідник Дж. Клейтон продовжує розвивати ідею про «оборонну» й — «миролюбну» політику британського істеблішменту в Близькосхідно-Балканському регіоні. Водночас автор велике значення приділяє економічним факторам, які лежали в основі протистояння провідних європейських урядів на Балканах та Близькому Сході [126].

У роботах П. Хопкірка досить докладно показана дипломатична боротьба Російської та Британської імперії в Азії в контексті «Великої гри». Але при цьому Росія постійно звинувачується у віроломстві й підступництві, а дії британських політиків і військових виправдовуються дотриманням національних інтересів і захистом азіатських народів від російської агресії; і15].

Серед досліджень сучасного періоду варто відмітити працю Д. Лівена «Російська імперія та її вороги з XVI ст. і до наших днів». У роботі автор аналізує історію зовнішньої політики Росії з точки зору протистояння Росії з Великобританією та Габзбурзькою монархією. Дослідник вказує, що незважаючи на гостроту російсько-австрійських протиріч, Лондон все ж залишався головним противником та конкурентом Санкт-Петербургу на Балканському півострові [131].

Отже, аналізуючи британську історіографію необхідно відзначити головне: всі її представники, які розглядали процес розвитку зовнішньої політики Великобританії та Росії, намагалися перебільшити роль Лондонського кабінету у відновленні миру в Південно-Східній Європі та на Близькому Сході. До того ж, незважаючи на зростаючий інтерес до вказаної проблеми, практично немає досліджень, які б докладно розглядали балкансько-близькосхідну політику держав у період після Берлінського конгресу 1878 р.

У вітчизняній історіографії, останнім часом, приділяється багато уваги дослідженню історії міжнародних відносин. Зокрема, з’явилася значна кількість робіт присвячених зовнішній політиці європейських держав під час загострень Східного питання на Балканах та Близькому Сході у XIX ст.

У 1999 р. вийшла праця В. Л. Самчук «Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888 р.)». У цій роботі на основі широкого кола історичних джерел, у першу чергу архівних матеріалів і публікацій документів, досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків, мемуарної літератури, періодичної преси досліджено місце та роль болгарського питання — стрижневої проблеми на Балканах 80-х рр. XIX ст., у політиці Німеччини, Росії та Австро-Угорщини й Великобританії та проаналізовано роль великих держав у розв’язанні цього міжнародного конфлікту [98].

Всебічному аналізу кризових явищ останньої треті XIX ст. в Османській імперії, які були пов’язані із вирішенням національної проблеми, народів включених до складу Порти, присвячене дослідження В. Л. Самчук «Південнослов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х рр. XIX ст.». Оскільки на той час Російська імперія перебувала у центрі балканських подій, то особлива увага акцентується саме на аналізі російського зовнішньополітичного курсу в цьому регіоні. Крім того, висвітлюється роль балканських криз 80-х рр. XIX ст. у визначенні позицій провідних європейських кабінетів відносно Східного питання та виробленні основ міжнародної політики [99].

У працях представників Луганської школи сходознавства особливий акцент робиться на дослідженні східного вектору зовнішньополітичного курсу Великобританії у другій половині XIX — на початку XX ст. Зокрема, детально висвітлюються аспекти колоніальної політики Сент-Джемського кабінету в різних частинах світу та особливості міжнародної дипломатії, пов’язані з цим процесом [26; 97].

К.А. Русаков у дисертаційній роботі «Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії 1892−1920 рр.» розглядає питання про статус Босфору та Дарданелл у політиці великих держав у контексті вирішення Близькосхідної кризи 90-х років XIX ст. [96].

Серед досліджень, присвячених вивченню дипломатичної боротьби Російської імперії та Великобританії на Близькому Сході варто відмітити роботу В. В. Вербовського «Західна Вірменія в зовнішній політиці Великої Британії, 1914−1923 рр.» Розкриваючи причини російсько-британського протистояння на Близькому Сході, автор наголошує на важливості «вірменського» вектора близькосхідної політики Уайтхолла та доводить принципове геостратегічне значення Західної Вірменії для Лондонського кабінету як ключового пункту до монопольного панування в Малій Азії [11].

Поміж сучасних досліджень з історії міжнародних відносин періоду нового часу слід відзначити також публікації А. В. Гончаренка. У своїх роботах дослідник дає комплексний аналіз зовнішньополітичного курсу Великобританії та Російської імперії на Балканах в останній треті XIX ст. Варто підкреслити, їло в публікаціях автора особлива увага акцентується на періоді Східної кризи '. 875−1878 рр., наслідки якої лягли в основу чергових загострень Східного питання 80−90-х рр. XIX ст. та мали надзвичайно важливий вплив на вироблення подальшого зовнішньополітичного курсу провідних європейських кабінетів у вказаному регіоні [18; 19; 20; 21; 22; 23].

Таким чином, історіографічний огляд літератури дозволяє зробити висновок про те, що як вітчизняними, так і закордонними авторами протягом кінця XIX — початку XXI ст. висвітлене досить широке коло питань, пов’язаних із розвитком російсько-британських зовнішньополітичних відносин у досліджуваний період. Але практично немає робіт, які б узагальнювали всі аспекти, порушеної проблеми. Крім того, для значної частини як радянських, так і закордонних дослідників на різних етапах була характерна ідеологізація тих або інших аспектів досліджуваного питання, тому їхні оцінки вимагають перегляду.

Розділ 2. Становлення російсько-британських відносин у 1553−1885 рр.

Історія російсько-британських відносин нараховує уже декілька століть: у 2009 р. виповнилося 456 років із часу встановлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Великобританією.

24 серпня 1553 р. корабель британського торгівельного товариства, заснованого у Лондоні під назвою «Торгівельна компанія шукачів країн, земель, островів, держав і володінь, ще невідомих і досі не відвіданих морськими шляхами» під командуванням Р. Ченслера у пошуках нового шляху до Індії пристав до гирла Північної Двіни. На запрошення російського царя Івана IV Р. Ченслер прибув до Москви, де, виконуючи обов’язки посланця англійського короля Едуарда VI, передав російському монарху документ, від 14 лютого 1553 р., який був адресований усім можновладцям, «правлячим у північних і східних країнах, які знаходилися по іншу сторону Льодовикового океану, рівно як і правителям Східної Індії». Суть послання зводилася до обгрунтування необхідності встановлення дружніх відносин між країнами, а також у сприянні міжнародній торгівлі. У результаті цього візиту Р. Ченслер отримав від Івана IV привілей на торгівлю його компанії на території Росії [80, 27−31].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой