Відновлення становища, яке існувало до порушення права суб’єкта господарювання

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Відновлення становища, яке існувало до порушення права суб'єкта господарювання

Вступ

правовий господарювання судовий

Актуальність теми. Ефективність захисту прав суб'єктів господарювання від порушень залежить від обраного способу захисту, оскільки ним зумовлюється реальність відновлення порушеного права, суб'єкт, який уповноважений застосовувати такі способи захисту порушеного права, а також порядок захисту в цілому.

Значення способів захисту прав суб'єктів господарювання істотно зростає у зв’язку з підвищенням ролі правових засобів у нормативній регламентації сфери господарювання. Способи захисту прав суб'єктів господарювання, закріпленні в законодавстві, мають розглядатися як один із діючих важелів механізму господарювання, що справляють значний вплив на ефективність господарської діяльності. Способи захисту порушених прав суб'єктів господарювання набувають все більшої актуальності у зв’язку з оновленням господарського законодавства, дією Господарського кодексу України, трансформацією самих способів в умовах розвитку ринкової економіки.

Спосіб захисту прав втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв’язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Аналіз наукової літератури свідчить, що окремі аспекти проблеми захисту прав суб'єктів господарської діяльності були предметом дослідження багатьох учених-юристів: О. П. Подцерковного, О. А. Беляневич, Я. П. Зейкан та інших.

Об'єктом курсової роботи є суспільні відносини у господарській сфері, які виникають між суб'єктами господарської діяльності у зв’язку з порушенням та відновленням порушених прав господарюючих суб'єктів.

Предмет даної роботи становлять норми законодавства, які регулюють способи захисту суб'єктів господарювання при порушенні їх прав, а саме відновлення становища, яке існувало до порушення таких прав.

Методи дослідження. В роботі використовуються наступні методи: спеціально-юридичний, формально-логічний, комплексний та ін.

Метою даної роботи є аналіз одного із способів захисту прав суб'єктів господарювання такого, як відновлення становища, яке існувало до порушення права суб'єкта господарювання.

Відповідно до мети курсової роботи, завданнями є:

1) розглянути способи захисту прав суб'єктів господарювання;

2) з’ясувати форми захисту прав господарюючих суб'єктів в Україні;

3)дати характеристику правового режиму майна суб'єктів господарювання;

4) визначити майнові гарантії захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

5) розглянути судову практику у справах про захист честі, гідності та ділової репутації суб'єктів господарювання.

Структура роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Кожен розділ включають в себе по два підрозділи. Загальний обсяг роботи — сторінок, з них — основного тексту.

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика способів та форм захисту прав суб'єктів господарювання

1.1 Способи захисту прав суб'єктів господарювання

Право на захист — це передбачена законодавством можливість управомоченої особи самостійно застосовувати дозволені або санкціоновані законом юридичні засоби впливу на порушника або звернутися до відповідного юрисдикційного органу з вимогою спонукати порушника до певної поведінки[6].

Підстави захисту: порушення, невизнання, оспорювання — розписати.

Підставами дія захисту права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення права — це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання — це дії носіїв пасивного обов’язку, які полягають у запереченні права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право.

Оспорювання — це такий стан правовідношення, за якого між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі. Оспорюване право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, шо зумовлює неможливість його повного або часткового використання.

Найбільш важливою формою захисту є право на звернення за судовим захистом. Носієм цього права є кожен учасник правовідносин, будь-яка заінтересована особа. Його зміст становить не тільки право подання до суду позову чи заяви (скарги), а й можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти позову[7].

Одним з важливих і поширених способів захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності є визнання судом або господарським судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині). Адміністративні суди покликані виконувати цю функцію.

Крім того, до інших форм захисту можна віднести звернення до вищого органу зі скаргою на неправомірні дії, звернення до органів, вибраних самими сторонами як арбітрів (третейські суди, міжнародний комерційний арбітраж, спеціалізовані установи[6].

Згідно ч. 2 ст. 20 ГК кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

— визнання наявності або відсутності прав;

— визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

— відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

— припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

— присудження до виконання обов’язку в натурі;

— відшкодування збитків;

— застосування штрафних санкцій;

— застосування оперативно-господарських санкцій;

— застосування адміністративно-господарських санкцій;

— установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

— іншими способами, передбаченими законом[4].

Винятково важливими є засоби щодо забезпечення захисту честі, гідності та ділової репутації підприємців і відшкодування моральної шкоди. Слід зазначити, що порушення цих прав нерідко тягне за собою збитки й у майновій сфері. Громадянин або організація вправі вимагати спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які не порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Більше того, ст. 147 ГК України декларує: 1) майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом; 2) вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом; 3) збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону; 4) право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у ст. 20 ГК[4].

Якщо покласти в основу класифікації способів захисту результат, на який розраховано їх застосування, то всі універсальні способи захисту (які можуть бути застосовані для захисту, як правило, будь-якого майнового права) для зручності аналізу можуть бути розподілені на такі групи:

1. Правопідтверджувальні способи, до яких належать: а) визнання права; б) присудження до виконання обов’язку в натурі; в) незастосування судом акта державного органу або органу місцевого самоврядування, що суперечить закону; г) припинення або зміна правовідношення.

2. Способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права, до них належать: а) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; визнання недійсним акта державного органу або органу місцевого самоврядування; б) самозахисту права; в) стягнення неустойки[6].

Мета застосування вказаних способів захисту полягає в тому, щоб примусити або спонукати порушника припинити дії, що порушують майнові права суб'єктів господарювання, або попередити такі дії. Саме з цією метою здійснюються, наприклад, масові звернення до господарських судів юридичних осіб, що виступають як платники податків, із позовами про визнання недійсними актів податкових органів про застосування до них фінансової відповідальності за різноманітні порушення податкового законодавства. Такі позови надаються і у випадках, коли згідно з актом податкового органу вже здійснено часткове списання грошових коштів з рахунків організацій.

3. Способи захисту прав, застосування яких має на меті відновлення порушеного права та/або компенсацію збитків, що понесені у зв’язку з порушенням права. Такий результат може бути досягнутий шляхом відновлення становища, що існувало до порушення права; визнання оскаржуваної угоди недійсною та застосування наслідків ЇЇ недійсності, відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди. Із указаних способів захисту прав найбільш універсальним є відшкодування шкоди, спричиненої порушенням права. Надаючи особі, чиє право було порушене, можливість вимагати від порушника відшкодування не тільки понесених втрат, а й витрат, які вона може здійснити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, законодавець тим самим відкрив можливість для широкого використання абстрактного способу визначення збитків у зобов’язальних відносинах. Цей метод визначення збитків значно полегшує доказування їх обсягу, оскільки в його основі лежить порівняння договірної ціни невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання з ціною на товар (роботи, послуги), що існувала на ринку у встановлений момент, тобто поточною ціною. Від кредитора не вимагається пред’явлення доказів, що підтверджують укладання ними договору, який замінює договір, не виконаний боржником[11].

1.2 Форми захисту прав господарюючих суб'єктів в Україні

Якщо говорити про форми захисту прав суб'єктів господарювання, то розрізняють: судову, позасудову, самозахист, захист прав нотаріусом.

Щодо форм (способів забезпечення) правового захисту від неправомірних дій органів влади та посадових осіб цих органів, то можна виокремити такі:

1) адміністративну — полягає у зверненні до вищестоящого органу;

2) адміністративно-судову — полягає у зверненні до спеціалізованих судів з адміністративних прав у порядку адміністративного судочинства[7].

Щодо форм правового захисту у відносинах з іншими суб'єктами права, то можна відокремити:

— загально-судовий порядок — полягає у зверненні до господарського суду або суду загальної юрисдикції;

— договірний захист — у вигляді застережень, полягає у захисті прав відповідних суб'єктів господарювання при складанні проекту договору, його підписанні, виконанні належним чином та примусу щодо виконання.

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання[8]. На виконання цієї вимоги, згідно зі ст. 20 ГК України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів шляхами, визначеними нормами чинного законодавства. А відповідно до ст. 19 ЦК України особа має право на самозахист свого права[20]. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Існує також чимало інших нормативно-правових актів, які спрямовані на виконання цього важливого конституційного положення. Тобто суб'єкт господарювання має право вчиняти самозахист шляхом захисту своїх прав та законних інтересів самотужки, своїми власними діями. Іншими словами — це захист без звернення до суду або іншого органу за допомогою. За загальним правилом самозахистом не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом є перешкоджання діяти будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на права чи законні інтереси суб'єкта господарювання[7].

Деякі вчені-юристи, зокрема О. Ф. Скакун, розглядають захист як відновлення порушеного правового статусу й залучення порушників до юридичної відповідальності. Разом з тим визначення поняття захисту через відновлення може бути повною мірою застосоване для характеристики захисту в процесуальних відносинах, наприклад при здійсненні правосуддя, що дещо звужує його реальний зміст. Органи нотаріату — це система органів і посадових осіб, на яких покладений обов’язок засвідчувати права, а також факти, які мають юридичне значення, а також здійснювати інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірності. Ст. 18 ЦК України прямо передбачено, що нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і порядку, передбаченому законом[20]. При цьому документ, що містить виконавчий напис нотаріуса, прирівнюється до виконавчого документа згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Окрім даного заходу захисту нотаріусами здійснюються інші дії у сфері охорони прав суб'єктів господарювання:

а) засвідчуються операції (договори, довіреність та ін.);

б) видаються свідоцтва про придбання майна з публічних торгів (аукціонів);

в) видаються дублікати документів, що зберігаються в справах держнотконтори, приватного нотаріуса;

г) накладається заборона відчуження рухомого та нерухомого майна, майнових прав;

д) засвідчується правильність копій (фотокопій) документів і виписок з них; е) засвідчується справжність підпису на документах;

є) засвідчується правильність перекладу документа з однієї мови на іншу; ж) засвідчується час пред’явлення документів;

з) передаються заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам;

і) приймаються на депозит грошові суми і цінні папери та інше.

Аналізуючи групу судових органів, що здійснюють захист прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів, то до них відносять:

а) господарські суди;

б) арбітражі (третейські суди)[11].

Господарські суди займають центральне місце серед органів захисту прав суб'єктів підприємництва і є трьохланковою системою, в яку включаються: 1) місцеві господарські суди (в областях, містах Києві та Севастополі та Автономній Республіці Крим);

2) апеляційні господарські суди;

3) Вищий господарський суд України (ВГСУ).

Ст. 12 ГПК України встановлює перелік справ, підвідомчих господарським судам України. До них відносяться:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів[5].

РОЗДІЛ 2. Порушення та відновлення права користування майном суб'єктом господарювання

2.1 Правовий режим майна суб'єктів господарювання

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права: господарського відання, оперативного управління, а також оперативного використання майна[3].

Право власності -- основне речове право у сфері господарювання.

Відповідно до ст. 134 ГКУ суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на власний розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (або їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на правах власності, господарського відання чи оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна. Майно, що використовується в господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються ГКУ[4].

Повноваження власника регламентовані ст. 135 ГКУ, де вказано, що власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (або їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на власний розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним (або ними) суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його (або їх) органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним (або ними) суб'єктів господарювання відповідно до законодавства. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на правах власності та господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у встановлених законом межах інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГКУ та інших законів. Власник має також право здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГКУ та законів України. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські об'єднання, передбачені ГКУ[4].

Відповідно до ст. 136 ГКУ право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГКУ та законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має також право на захист своїх майнових прав від власника[4].

Відповідно до ст. 137 ГКУ правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах, встановлених ГКУ та законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується або використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Нові регламентації відповідно до ст. 138 ГКУ набрало право оперативного використання майна. Суб'єкт господарювання — відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання в межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону[3].

У ст. 133 ГКУ визначається, що господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (володіння, користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. Суб'єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність на основі права оперативного використання майна, не можуть мати статусу юридичної особи і реалізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарською організацією, до складу якої вони входять. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання[4].

2.2 Майнові гарантії захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання

Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. Право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 Господарського кодексу України.

Захист як суспільних, так і приватних інтересів забезпечується державою публічно-правовими засобами.

Державні гарантії прав та інтересів господарюючих суб'єктів можна поділити на загальні та майнові. Загальні полягають в тому, що держава гарантує суб'єктам господарювання, незалежно від обраних ними організаційно-правових форм господарювання та форм власності, однакові права та створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних та інших ресурсів[10, с. 113].

Майнові гарантії підприємств та інших суб'єктів господарювання полягають в тому, що держава шляхом прийняття відповідного законодавства гарантує недоторканість їх майна та забезпечує захист прав власності. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

У науці досить поширеною є позиція, представники якої пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, що спрямовані на попередження й ліквідацію правопорушень. Разом з тим, як відзначає І. О. Дзера, правовий захист фактично ототожнюється в цьому випадку із правовим інститутом, норми якого забезпечують реалізацію захисних функцій щодо існування і здійснення відповідних прав.

На думку Р. Б. Шишки, захист є наслідком скоєного правопорушення і містить матеріально-правові й процесуальні норми, що забезпечують інвесторові можливість оперативно й повністю відновити своє положення шляхом застосування спонукання до порушника. Водночас важко погодитися з автором у тому, що захист завжди є слідством правопорушення, оскільки в ряді випадків він може бути опосередкований не тільки правопорушенням, а також зазіханням на право. Крім того, видається спірною і та частина наведеного поняття, у якій захист визначається через матеріально-правові й процесуальні норми, оскільки такі норми, як справедливо відзначає автор, служать забезпеченню можливості особи відновити своє право, однак усі правозахисні способи, за допомогою яких безпосередньо реалізується таке відновлення, залишаються за межами авторського поняття захисту[1].

Під захистом прав суб'єктів господарювання І.В. Головань розуміє введення в дію системи правових і організаційно-творчих заходів, що спрямовані на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів і недопущення їхніх порушень. Разом з тим можна погодитись з О. П. Подцерковним у тому, що наведене вище визначення видається спірним, оскільки за межами захисту в цьому випадку залишається сукупність взаємозалежних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких при необхідності забезпечується захист. Коли ж зазначені способи і засоби вводяться в дію, мова йде про механізм захисту. З урахуванням цього автором запропоновано більш вдале за змістом поняття: захист прав суб'єктів господарювання — це сукупність взаємозалежних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких при необхідності забезпечується захист законних прав суб'єктів господарювання при їх порушенні[1].

У науковій літературі поняття захисту прав конкретизується залежно від суб'єктів. Зокрема, за суб'єктами, що опосередковують застосування способів захисту, виділяють поняття судового захисту, що здійснюється судовими органами, під яким деякі автори розуміють спосіб забезпечення суб'єктивних прав і свобод, а також сукупність процесуальних дій, що спрямовані на захист честі й гідності, життя й здоров’я, особистої свободи й майна осіб від протиправних зазіхань[1].

Таким чином, майнові гарантії прав підприємств та інших суб'єктів господарювання полягають у тому, що держава за допомогою прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур, які контролюють його виконання, гарантує недоторканність їх майна та забезпечує захист права власності (ст. 13 Конституції України)[8, с. 13].

Для відновлення порушених майнових прав суб'єкт господарювання має право звернутися до суду з позовом про відновлення права користуватися якимось майном чи іншим позовом, що є гарантією задоволення законних вимог позивача. Позов забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Захист прав суб'єктів підприємницької діяльності в господарському суді може здійснюватися за умови порушення їх прав і охоронюваних законом інтересів і лише за особистою участю зацікавлених суб'єктів, що володіють необхідною правосуб'єктністю.

РОЗДІЛ 3. Судова практика у справах про захист честі, гідності та ділової репутації суб'єктів господарювання

правовий господарювання судовий

3.1 Захист честі й гідності фізичної особи

Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34)[8].

Разом з тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію[8].

У зв’язку з цим статтею 32 Конституції України передбачено судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини[8].

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», беручи до уваги зазначені вище конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку[18].

Також відповідно до даного Положення, при розгляді справ про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи суди повинні точно і неухильно застосувати положення Конституції України, Цивільного кодексу України, законів України від 16 листопада 1992 року N 2782-XII «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», від 2 жовтня 1992 року N 2657-XII «Про інформацію», від 21 грудня 1993 року N 3759-XII «Про телебачення і радіомовлення» (у редакції Закону від 12 січня 2006 року N 3317-IV), від 23 вересня 1997 року N 540/97-ВР «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та інших нормативно-правових актів, що регулюють вказані суспільні відносини[18].

Крім того, враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року; далі - Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права, а також враховувати роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року N 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"[18].

Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв’язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК) тощо[20].

Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об'єктів судового захисту.

Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин[18].

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред’явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права[19].

Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України право на звернення до суду в разі поширення засобами масової інформації недостовірної інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичної чи юридичної особи, є безумовним і невикористання передбаченого статтею 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації(пресу) в Україні «права вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування такої інформації з подальшим правом на оскарження відмови в публікації спростування або порушення порядку його публікації не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі[15].

Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.

3.2 Недоторканість ділової репутації

У вітчизняних нормативно-правових актах зустрічається саме словосполучення «ділова репутація». При цьому визначення терміна «ділова репутація» законодавство не містить, оскільки вона є «морально-етичною категорією й одночасно особистим немайновим правом, якому закон надає значення самостійного об'єкта судового захисту» (п. 4 постанови № 1 Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», далі - Постанова ВСУ № 1)[18]. Виняток становить лише банківська сфера, для якої законодавче визначення ділової репутації існує. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» діловою репутацією є «сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону"[12]. Це визначення можна застосовувати лише до правовідносин, які регулює зазначений закон, тобто до правовідносин у сфері банківської діяльності, хоча визначення наведене досить універсальне і, в принципі, характеризує ділову репутацію суб'єкта у будь-якій іншій сфері.

Слід зазначити, що ділова репутація як одна з характеристик суб'єкта притаманна і фізичним, і юридичним особам. Поширеною є думка, що про ділову репутацію фізичної особи мова може йти лише тоді, коли така особа є підприємцем. Та Верховний Суд у Постанові № 1 в п. 4 зазначив, що ділова репутація може бути у фізичної особи, яка не здійснює підприємницької діяльності. Верховний Суд виділив дві категорії суб'єктів, які мають ділову репутацію: а) фізична особа;

б) юридична особа, зокрема підприємницькі товариства; фізичні особи-підприємці; адвокати; нотаріуси та інші особи[18].

Під діловою репутацією фізичної особи Верховний Суд розуміє набуту особою суспільну оцінку її ділових і професійних якостей під час виконання нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, фізичної особи-підприємця, адвоката, нотаріуса та інших осіб найвища судова інстанція розуміє оцінку їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин. У розрізі теми цієї статті нас буде цікавити друга із перелічених вище категорія осіб, тобто аналізуватимемо ділову репутацію саме суб'єктів господарювання[18].

Поняття «ділова репутація» майже завжди йде поряд із такими також морально-етичними поняттями, як «честь» та «гідність». Особливо багато спільного існує між діловою репутацією і честю. Та між ними є й суттєві відмінності. По-перше, честь визначає людину як особистість та громадянина без вказівки на конкретний рід її діяльності чи професію. Ділова ж репутація прямо залежить від того, як людина виконує свої службові чи професійні обов’язки. По-друге, честь і гідність притаманні лише фізичній особі, а ділова репутація характерна як для фізичних, так і для юридичних осіб. Це видно навіть із самої назви Постанови № 1 Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». По-третє, честь і гідність особа набуває автоматично, лише в силу того, що вона є людиною, яка від народження і до смерті має свою гідність і честь. Ділова ж репутація автоматично не виникає, вона формується, причому формується не миттєво, а протягом певного проміжку часу в конкретній сфері діяльності й певним чином ідентифікує особу як суб'єкта ділових відносин. До речі, епітет «ділова» стосовно репутації використовується саме тому, що репутація завойовується ділом (справою)[9].

Ділова репутація суб'єкта господарювання нерозривно пов’язана і з таким поняттям, як «комерційне (фірмове) найменування». Комерційним (фірмовим) називають найменування, під яким суб'єкт господарювання виступає в діловому обороті та яке індивідуалізує його серед інших учасників господарських відносин. Під цим іменем підприємець укладає угоди та здійснює інші юридичні дії, несе юридичну відповідальність, реалізує свої плани і збуває вироблену ним продукцію. Комерційне найменування, яке здобуло популярність у споживачів та викликає довіру в ділових партнерів, приносить господарюючому суб'єкту не лише значні дивіденди, а й належну повагу в суспільстві та визнання його заслуг. Тому можна говорити, що однією із невід'ємних складових ділової репутації суб'єкта господарювання є його комерційне (фірмове) найменування[9].

Як випливає з визначення та характеристик ділової репутації суб'єкта господарювання, її суть становить престиж фірмового (комерційного) найменування, торгових марок та інших належних суб'єкту нематеріальних активів у середовищі споживачів товарів і послуг такого суб'єкта. Як зазначається в п. 5 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28 березня 2007 р. № 01−8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію» грошовий еквівалент ділової репутації може бути виражений у формі гудвілу[14]. Тлумачний словник визначає гудвіл як умовну вартість ділових зв’язків фірми, її престиж[2, с. 34].

Як зазначалося вище, ділова репутація може виступати й предметом господарського договору. Тут слід згадати договір комерційної концесії або, як його ще називають, — договір франчайзингу. Згідно з пунктом 1 ст. 1116 ЦК України «предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торгових марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації"[20]. Як бачимо, ділова репутація суб'єкта господарювання є не лише її престижем і положенням у ділових колах, а й тією практичною цінністю, яку можна ефективно використовувати під час здійснення господарських операцій. Враховуючи велике значення ділової репутації будь-якого суб'єкта у господарських відносинах, вона знаходиться під охороною.

Стаття 201 ЦК України ділову репутацію визначає як особисте немайнове благо, яке охороняється цивільним законодавством поряд із життям, здоров’ям, ім'ям, честю, гідністю, авторством тощо[20].

На законодавчому рівні закріплена недоторканність ділової репутації. Так згідно з п. 1 ст. 299 ЦК України «фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації». Відповідно до ч. 1 ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Як підкреслено в Оглядовому листі Вищого господарського суду України від 12 грудня 2008 р. № 01−8/676 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням господарськими судами законодавства про інформацію» право на недоторканність своєї ділової репутації відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Це право за своєю природою може належати не лише фізичній, але й юридичній особі[13]. Тому ст. 94 ЦК України визначено, що «юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації» поряд з правом на інформацію, таємницю кореспонденції та іншими особистими немайновими правами, які можуть їй належати. Щодо суті недоторканності ділової репутації, то, відповідно до значення слова «недоторканність» за тлумачним словником, вона є «гарантією від усяких посягань з боку кого-небудь"[2, с. 602]. Тобто «недоторканний — значить той, який охороняється законом від посягань з боку кого-небудь». Застосовуючи цей термін до ділової репутації, можна констатувати, що закріпивши в законі принцип недоторканності ділової репутації, держава тим самим дає власнику цієї ділової репутації гарантії судового захисту від будь-якого роду посягань з боку будь-яких осіб.

Як зазначалося вище, ділова репутація за законом є недоторканною, але державою захищається не сама недоторканна ділова репутація, а право на неї. З погляду захисту від протиправних дій це є закономірним і більш важливим. Тому що особа може звернутися до суду тоді, коли чиїсь дії або бездіяльність порушують її право на щось[9].

У світлі даної теми порушуватися повинне право на недоторканність ділової репутації позивача. Іншими словами особа захищатиме в суді своє порушене право на благо, а не саме благо. І саме так сформульовано норми ЦК України, що аналізувалися вище, де зазначено, що і фізична, і юридична особи мають право на недоторканність ділової репутації. І якщо це право порушується, воно підлягає судовому захисту.

Порушення недоторканності ділової репутації виражається у її приниженні. Згідно з п. 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28 березня 2007 р. № 01−8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію» приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) «є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв’язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів[14].

Зазначені дії завдають майнової та моральної шкоди суб'єктам господарювання, а тому ця шкода за відповідними позовами потерпілих осіб підлягає відшкодуванню". Здійснюється це через суд. Відповідно до п. 2 ст. 299 ЦК України фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації. Та як наголошується в п. 9 зазначеного вище Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28 березня 2007 р. за змістом приписів ст. 91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, зокремав як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця)[14].

Справи про спростування інформації, що принижує ділову репутацію суб'єкта господарювання (і фізичних, і юридичних осіб) підвідомчі господарським судам. На це вказується в Оглядовому листі Вищого господарського суду України від 12 листопада 2008 р. № 01−8/676 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням господарськими судами законодавства про інформацію» (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України). Але Постанова Верховного Суду України № 1 конкретизує це питання підсудності. Так, в її п. 7 зазначено, що в господарських судах розглядаються справи «про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб'єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності"[18]. Усі інші справи про захист ділової репутації розглядаються в судах в порядку цивільного судочинства. Тобто якщо за захистом звертається юридична особа чи фізична особа-підприємець і мова йде про його підприємницькі стосунки, то такі справи підсудні господарським судам. А якщо захисту потребує ділова репутація фізичної особи, наприклад, у зв’язку з виконанням нею своїх трудових обов’язків чи здійсненням громадських обов’язків, то ця категорія справ підсудна загальним судам.

Але у будь-якому разі справи про захист ділової репутації не можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства, оскільки такі справи не мають публічно-правового характеру, навіть якщо стороною в ньому виступає суб'єкт владних повноважень.

Відповідачами у справах про захист ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Згідно з п. 15 Постанови Верховного Суду України № 1 під поширенням інформації слід розуміти:

— опублікування її у пресі; передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших ЗМІ;

— поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку;

— викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; - повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі[18].

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою принижують ділову репутацію особи.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 р. № 8-рп/2003 звернення до правоохоронного органу, що містить певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, не можуть вважатися поширенням інформації, яка порочить ділову репутацію, оскільки ці відомості повідомлялись не з метою доведення їх до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки органами[16]. Разом з тим, наголошується вже в Постанові Верховного Суду України № 1 «наявність у такому зверненні завідомо неправдивих відомостей, а також у разі встановлення, що для звернення особи до вказаних органів не було жодних підстав і було викликано не наміром виконати свій громадський обов’язок або захистити свої права, свободи чи законні інтереси, тягне відповідальність, передбачену законодавством України"[18].

Це роз’яснення є дуже важливим і доречним для суб'єктів господарювання. Враховуючи, що у нас бізнесові відносини далекі від ідеалу, певні особи нерідко йдуть на такі кроки, як написання різного роду заяв і листів до правоохоронних органів, щоб це спричинило перевірки їхніх конкурентів чи контрагентів. Такі кроки, як правило, негативно впливають на ділову репутацію господарюючого суб'єкта. Та, керуючись цими роз’ясненнями судових органів, він зможе захистити своє право на недоторканність ділової репутації у суді[9].

Як зазначається в п. 27 Постанови Верховного Суду України № 1 «способами захисту гідності, честі чи ділової репутації від поширення недостовірної інформації можуть бути, крім права на відповідь та спростування недостовірної інформації, також і вимоги про відшкодування збитків та моральної шкоди, заподіяної таким порушенням як фізичній, так і юридичній особі. Зазначені вимоги розглядаються відповідно до загальних підстав відповідальності за заподіяння шкоди"[18]. Щодо моральної шкоди, то право на її відшкодування прямо випливає із норм цивільного законодавства, оскільки згідно з п. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода якраз і полягає у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи. А Верховний Суд України у п. 3 своєї Постанови № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» конкретизує це положення, зазначаючи, що під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, а також вчинення дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності[17].

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставлених завдань курсової роботи можна зробити наступні висновки.

Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

— визнання наявності або відсутності прав;

— визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

— відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

— припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

— присудження до виконання обов’язку в натурі;

— відшкодування збитків;

— застосування штрафних санкцій;

— застосування оперативно-господарських санкцій;

— застосування адміністративно-господарських санкцій;

— установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

— іншими способами, передбаченими законом.

Якщо говорити про способи захисту прав, застосування яких має на меті відновлення порушеного права та/або компенсацію збитків, що понесені у зв’язку з порушенням права, то такий результат може бути досягнутий шляхом відновлення становища, що існувало до порушення права; визнання оскаржуваної угоди недійсною та застосування наслідків ЇЇ недійсності, відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди. Із указаних способів захисту прав найбільш універсальним є відшкодування шкоди, спричиненої порушенням права. Надаючи особі, чиє право було порушене, можливість вимагати від порушника відшкодування не тільки понесених втрат, а й витрат, які вона може здійснити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, законодавець тим самим відкрив можливість для широкого використання абстрактного способу визначення збитків у зобов’язальних відносинах. Цей метод визначення збитків значно полегшує доказування їх обсягу, оскільки в його основі лежить порівняння договірної ціни невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання з ціною на товар (роботи, послуги), що існувала на ринку у встановлений момент, тобто поточною ціною. Від кредитора не вимагається пред’явлення доказів, що підтверджують укладання ними договору, який замінює договір, не виконаний боржником.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, як самостійний спосіб захисту суб'єктів господарювання, застосовується у тих випадках, коли порушено суб'єктивне право внаслідок правопорушення, не зупиняє своє існування і може бути реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой