Відносини з Російською Федерацією після президентських виборів в Україні 2010 року

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Відносини з Російською Федерацією після президентських виборів в Україні 2010 року

ВСТУП

український російський відносини

Україно-російські відносини — це одна з найактуальніших та найважливіших проблем, зовнішньої політики нашої держави. Незважаючи на те, що ця проблема достатньо досліджена але вона з кожним разом набуває, все більш нових особливостей у зовнішньополітичних стосунках між двома стратегічними партнерами. Без аналізу українсько-російських відносин сьогодні не можна до кінця збагнути всі особливості євроінтеграційного курсу України, оскільки стратегічне партнерство з Російською Федерацією є традиційним та одним із найважливіших векторів зовнішньої політики нашої держави. Зусилля, що спрямовуються Україною на розвиток конструктивного і взаємовигідного співробітництва з північно-східним сусідом, ґрунтуються на розумінні простих і безперечних речей: наші країни пов’язані історією, близькістю культур, традицій, тісно переплетені міжлюдськими контактами і, звичайно, взаємозалежними економічними зв’язками. Відносини з Росією були і залишаються одним із пріоритетів української політики. На сьогодні від цих відносин залежать політична та економічна сфери, кожних з яких склалися своєрідні проблеми. Сьогодні це дуже актуальна тема, тому що після «помаранчевої революції» коли головнокомандувачем країни став В. Ющенко в україно-російських відносинах настала криза в усіх сферах співробітництва: охолодження відносин, згортання політичних контактів, накопичення невирішених питань: Україна та Росія переживали кризу відносин. Коли 2010 року посаду президента, виграв «російській кандидат» В. Янукович, то відносини мали перейти у «перезавантаження» відносин між двома країнами та налагодження стратегічного співробітництва.

Тому, головною метою роботи — це аналіз україно-російських відносин після виборів 2010 року.

При підготовці роботи були поставлені такі завдання:

1. Аналіз етапів україно-російських відносин за 2005−2010рр.

2. Розглянути політичні аспекти відносин.

3. Охарактеризувати відносини між країнами в енергетичній сфері.

4. Визначити стан україно-російських відносин після виборів 2010р.

Об'єктом дослідження є самі українсько-російські відносини з усіма їх проблемами.

Предмет дослідження — сучасний стан та перспективи українсько-російських відносин.

Гіпотези:

1. Геополітична стратегія Росії впливає на стратегію України;

2. Через енергетичний вектор, Росія хоче встановити контроль над Україною.

Стан розробки проблеми: україно-російські відносини були та є одними з головних питань у зовнішній політиці України. Від початку незалежності України, ці відносини змінювались в різні сторони, тому це питання є одним з пріоритетних для дослідження зовнішньої політики України що до Росії. Зокрема, І. Діяк, автор монографії «Україна — Росія (історія та сучасність)», висвітлив історію російсько-українських відносин, подібність та відмінність обох держав. Та ще є безліч наукових робіт про ці важливі відносини для України.

Джерела дослідження — для написання роботи було використано статті, публікації, монографій та посібники. Найбільш значними для написання роботи, були такі джерела: «Україна в 2005—2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку / Монографія Національного інституту стратегічних досліджень і Національного інституту українсько-російських відносин. — К., 2009», «Єльченко В. Українсько-російські відносини: прагматизм стратегічного партнерства / Володимир Єльченко // Зовнішні справи. — 2010. — № 9», «Вейр Ф. Україно-російські відносини: чому Київ зробив різкий розворот у бік Москви?. — Ukranews / Фред Вейр для Christian Science Monitor, США [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //ukranews. com/uk/article/2010/05/11/137» та і. н.

Методи дослідження — у роботі були використані методи аналізу, метод синтезу, метод індукції та дедукції.

Структура — загальний обсяг курсової роботи становить 29 сторінок. Робота складається з вступу, двох розділів (один складається з трьох підрозділів, а другий з двох), в кожному з яких ми намагалися виконати поставлені завдання щоб досягти мети написання роботи, висновку до кожного розділу, загальних висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН ПЕРЕД ВИБОРАМИ 2010 р.

1.1 ЕСКУРС ЕТАПІВ УКРАЇНО-ПОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН ЗА 2005- 2010 рр.

Отже, розпочнемо з вступного розділу, в ньому буде йтися про особливості україно-російських відносин в загальному перед виборами 2010 року та у їхній стосунках у політичній та економічній сферах. В даному підрозділі, як можна збагнути з назви, буде йти мова про огляд україно-російських відносин за 2005−2010рр.

І так, коли прийшов до влади В. Ющенко, себто 2005р., Україна вперше за роки своєї незалежності, почали ставити пріоритетом не зв’язки з Російською Федерацією, а європейську та євроатлантичну інтеграцію нашої держави. Орієнтиром для України стала європейська модель міжнародних відносин. Проте керівництво Росії неодноразово наголошувало на неприпустимості такого розвитку [34].

Одним з прикладів незадоволення, керівництва РФ концепція зовнішньої політики РФ, яка була прийнята 12 липня 2008 р., у цій концепції було зазначено, що: «…Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема щодо планів прийому в члени альянсу України та Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів загалом…». Особливо значущою до це ї концепції, була заява колишнього президента РФ В. Путіна, що Росія може пере спрямувати свої ракети на територію України уразі визнання Кремлем загрози безпеці РФ з боку деяких об'єктів на українській території [23]. З це ї концепції, можна зрозуміти, що зовнішньополітичний курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію суперечив інтересам Росії в контексті її експансіоністських настроїв. Через новий зовнішньополітичний курс України, в Росії почали виникати розбіжності з нею, та суттєво ускладнився пошук спільних підходів до вирішення старих суперечливих питань українсько-російських відносин та винайденням нових проблем між двома державами.

Одним з головним важелем впливу на українську зовнішню і внутрішню політику Росія використовувала відносини в енергетичній сфері. Виникли суперечності, між двома президентами країн, відбулися так звані «газові війни» між Україною та Росією. Перший «газовий конфлікт» (2006 р.) ознаменувався тим, що російська сторона відмовилася узгоджувати передбачений чинними міжурядовими угодами протокол щодо постачання в Україну і транзиту її територією природного газу. За цим конфліктом, почалися реальні проблеми у відносинах, між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України» [7]. В. Ющенко, для попередження конфлікту з ВАТ «Газпром» дав доручення уряду визначити оптимальний баланс газу і ціни на 2009 р. і наступні роки, а також продовжити переговори з російськими партнерами з тим, щоб не пізніше липня 2008 р. досягти чітких і прозорих домовленостей [49].

Також при президентстві В. А. Ющенка були розглянуто одні з головних проблемних питань, на той час в українсько-російських відносин: делімітація морського та демаркація сухопутного кордонів та перебування на території України ЧФ РФ. Ні одне з цих питань не було вирішено. Особливу гостроту, набула проблема перебування ЧФ РФ на території України під час участі операцій ЧФ РФ у російсько-грузинському збройному конфлікті у серпні 2008 р.

Загалом за весь термін президентства В. Ющенка Україна очікувала покращення та стабілізації українсько-російських відносин [13, c. 3]. Але недосконалий підхід до вирішення серйозних проблем суспільного та політичного розвитку призвели до делегемітизації, розчаруванні та недовіри до існуючої влади. За американським політологом Дж. Мотильом, можна визначити основні засади керування «помаранчевого лідера», який охарактеризував президенство Ющенка так: «президент Віктор Ющенко катастрофічно безгосподарно керував країною в 2005—2009 рр., він нехтував економікою, допускав процвітання корупції, деморалізував населення, поляризував країну і зруйнував єдність прозахідних українських еліт» [48].

Підсумком Ющенка був програш на президентських виборах 2009−2010, та обрання опозиційного кандидата в президенти, В. Януковича. Недивно, що тодішній екс-президент отримав лише 5,45% голосів в першому турі президентських виборів.

Роблячи висновки по вищесказаному, можна зрозуміти, що геополітично так і стратегічно Україна для Росії, так і Росія для України, є одними з важливіших партнерів на міжнародній арені для двох держав. Однак ці дві, по-своєму могутні держави, не можуть повноцінно існувати без стабілізованих взаємовідносин [35].

Після зміни влади «проєвропейського типу» в Україні, відносини між Україною та Росією дещо стабілізувалися. Але на той час в Росії був при владі Д. Медведєв, більш рішучіший в своїх діях президент, який не бажав іти на поступки перед Україною лише через те, що вона розташована між Росією та Європою. При істотному погіршенні відносин при владі В. Ющенка, яке призводило до численних «сутичок», результатом яких стали припинення постачання газу в Європу, суперечки щодо встановлення ціни на газ, тобто проблеми суто економічного характеру, тобто В. Януковича залишили з старими та новими проблемами у стратегічних, геополітичних, економічних та енергетичних відносин між Україною та РФ [41].

1.2 ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН

Особливої ваги, україно-російські відносини набули у внутрішній та зовнішній політиці України. Тому доцільно, буде приділити одній з головних сфер відносин України між РФ. Беручи до уваги, те що в культурно-історичних відносинах, Росія відіграє унікальну роль у процесі незалежної України.

У політичному аспекті, слід виокремити те що найбільше впливає на міжнародну суб`єктивність України та постійні чинники двосторонніх відносин із РФ, а саме:

v Проросійські культурні та політичні орієнтації частини населення України, що створюють для Росії додаткові привілеї політичного впливу на Україну;

v Непрозорі політико-економічні зв`язки між бізнес-елітами України та Росії, що обумовлені впливом пострадянської політичної культури;

v Негативне ставлення Росії до гуманітарної політики України, спрямованої на культурну та історіографічну суверенізацію держави;

v Вплив Росії на проблему кримського сепаратизму;

v Проблема делімітації та демаркації російсько-українських кордонів;

v Проблема нормалізації двосторонніх відносин в енергетичній галузі та зниження енергозалежності України від російського газу як важеля політичного впливу з боку Росії;

v Проблема статусу Чорноморського Флоту Р Ф на території України.

Наведенні питання, показують тісний взаємозв`язок у внутрішньої та зовнішньої політики, російської сторони та вплив її на державотворення та націотворення в Україні. Також, Росія здійснює не менший вплив на формування зовнішньополітичного курсу України, через свої, тобто російські відносини з ЄС та НАТО і тим самим вливає на Україну [2].

На соціокультурному рівні, Росії було нелегко прийняти незалежність України, ніж будь-якої іншої пострадянської країни. Найбільшою втратою російською стороною України, було те що вони були близькими в історичних, культурних та етнічних віхах між собою, та сприймались не інакше, як частина російського народу. До цього, дуже добре відображає відомий вираз Б. Єльцина: «Вирвати з серця, що українці - свої, неможливо. Така вже у нас доля — спільна доля».

Також, на увагу заслуговує правовий аспект двосторонніх відносин, які змінювались напівформальними домовленостями і непрозорими схемами співпраці. Цей аспект негативно впливав на слабкий розвиток і низьку ефективність міждержавних механізмів двосторонньої співпраці. Одним з ключових аспектів україно-російських взаємовідносин, залишалось культурно-політичне несприйняття України як самостійного міжнародного актора.

При цьому події в Україні 2004 року остаточно визначили конкурентний характер відносин між РФ і ЄС щодо України, де ЄС робив акцент на європеїзації, прогнозованості, стабільності України, тоді як Росія цікавило не стільки внутрішньополітичні процеси, скільки лояльність України, а також дискредитацію прикладу демократизації шляхом зміни режиму на просторі CНД. Відповідно, посилюючи тиск на Україну після 2004 року, Росія виступила ініціатором ціннісного протиставлення РФ-ЄС. Однак зовнішня політика України у 2005- 2010рр. продемонструвала помилковість підміни ціннісної європеїзації політичним дистанціюванням від Москви, яке не забезпечило Києву пропорційного зближення з Брюсселем, а навпаки, на тлі загострення внутрішньополітичної кризи в країні стало додатковим чинником наростання «втоми від України» в ЄС і США [21].

Отже, до 2010 року підтримка певної дистанції у відносинах з РФ, яка б гарантувала Україні збереження її політичного суверенітету, була точкою перетину всіх ключових питань її внутрішньо і зовнішньополітичного порядку денного, обумовлюючи пошук комплексних відповідей на ці питання на європейському векторі співпраці.

1.3 ВІДНОСИНИ МІЖ КРАЇНАМИ В ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ

У відносинах між Україною та Росією, енергетична сфера є найважливішою складовою економічного співробітництва. Виступаючи головною країною-транзитером, Україна потрапила в залежність від імпорту російських енергоносіїв. За енергетичними взаємовідносинами, Росія дістала реальну можливість впливати на політичне становище України.

З середини 90-х років Росія розробляє проекти розбудови газопроводів в обхід території України. Першим, так званим обхідним газопроводом території України, є проект Ямал — Європа, що пройшов територіями Білорусі та Польщі. Але його пропускна спроможність є незначною порівняно з українською. У 1997 року було укладено другу альтернативу, через Чорне море до Туреччини, цей газопровід отримав назву «Блакитний потік». Ще два проекти — «Північний потік» і «Південний потік» — поки що на стадії розробки [56].

Станом на 2009 рік, транзит через Україну російського газу 120 млрд. куб. м газу на рік, що становило близько 80% від загального об`єму російського газу. За середніми розрахунками, пропускна спроможність альтернативних газопроводів найближчі 20 років становитиме близько 55 млрд. кубометрів газу, що знизить транзитну потужність вітчизняної газотранспортної системи на 30% [3].

Отже, через диверсифікацію напрямків російського газу на Захід та Схід, РФ дозволить собі проводити жорсткішу політику до імпортерів та країн-транзитерів, тобто українську державу. Україна може втратити переваги головного транзитера для російського газу. Частка поставок газу через Україну в Європу зменшиться до 30%, що автоматично призведе до подальшого зростання не лише економічної, а й політичної залежності від Москви.

Інша енергетична проблема України яка охопила, це намагання країн ЄС урізноманітнити джерела поставки газу, що може остаточно знецінити транзитний потенціал України. Якщо, Росія та ЄС реалізує проекти створення газопроводів, поза України то за цими процесами, відтворюються негативні наслідки для нашої держави. А саме: зменшення обсягів транзиту російського газу за рахунок перерозподілу його експортних шляхів на нові газопроводи. Отже, у цій ситуації Україні потрібно врівноважити залежність від постачання енергоносіїв зміцненням власної транзитної ролі та розвитком українських транспортних маршрутів.

Також, існує альтернатива проекту ЄС «Набукко», цей магістральний газопровід (3,3 тис. км) має проходити із Центральної Азії до країн ЄС. Будівництво його, мають завершити до 2013 року. У цій ситуації, що до «Набукко» якщо цей газопровід реалізують то він унеможливить реалізацію проекту «Білого потоку», який був запропонований українською державою у 2005 році. «Білий потік» має проходити, через Грузії у Європу в обхід Росії. У 2006−2007 роках, цей проект роздивлялись та обговорювали, на різних міжнародних форумах та конференціях [8].

Отже, напруга у відносинах між Україною та Росією у енергетичній сфері, дістала назву «газові війни». Значення конфліктів банальна: головними суперечностями між двома державами є - ціни за газ, його транзит і зберігання в газосховищах України. Цей конфлікт існує, з моменту коли Україна здобула незалежність та сумнівно що він завершить у найближчому майбутньому.

Дивлячись на 90-ті роки, коли Україною пролягав єдиний шлях транзиту газу до Європи то тоді Росія була залежною від України, в питаннях енергоекспорту. Але «Нафтогаз України», що виконувала транзит російського газу територією України, «заробила» великі борги перед «Газпромом», через ці проблеми розпочалась епоха «газових війн». Росія захотіла, позбутися від транзитної залежності від України, через це «Газпром» розпочав в будівництво, альтернативи «українській трубі» себто газопроводу Ямал-Європа в обхід України через території Польщі та Білорусі. 1999 року він відкрився і за ним Росія отримала вплив на українську владу, через альтернативну транзитну систему. У 1999−2001 роках Україна частково погасила борги з РФ, через військову техніку та обладнання [45].

Чергова «газова криза», яка була відтворена з «Помаранчевою революцією», завершилася створенням посередника «РосУкрЕнерго» і збільшення ціни до 160 доларів за тис. кубометрів газу. Росія чітко дала зрозуміти, новому уряду що з нею потрібно рахуватися.

Наприкінці 2005 року, РФ зіткнулася з проблемою неприйняття Європою газового проекту «Північного потоку». Через це, російське керівництво, яке прагнуло втілити свій проект, спробувало показати Європі, Україну як нестабільним та ненадійним транзитером. За цим по слідувала заява Президента України В. Ющенка, про ціну у 230 доларів за тис. кубометрів газу як неспритну для України. РФ відповіла тим, що «Газпром» з 1 січня 2006 року призупинив поставки газу до України, але все рівно здійснював транзит через українську державу. Російська Федерація одразу звинуватила Україну, в тому що українська держава несанкціоновано відбирала газ, який поставлявся європейцям. «Нафтогаз» звинувачення відкидав. Після цього, 4 січня 2006 року «Газпром» та «Нафтогаз» підписала договір, терміном на п’ять років. У ньому йшлося, що ціна на газ для України буде 95 доларів за тис. кубометрів та що посередницька місія переходить «РосУкрЕнерго». Ця ціна стала можливою завдяки змішаного дорогого російського газу та дешевого туркменського, для постачання Україні. Однак російсько-український договір від 4 січня 2006 року не закінчив газових проблем між Україною та Росією. Через те, що експортна ціна туркменського газу залишалася на рівні 65 доларів за тис. кубометрів.

У лютому 2006 року несподівано відкрилася ще одна проблема у «газовій війні» між Росією та Україною, коли президент Туркменістану Сапармурат Ніязов раптово заявив про підвищення ціни на газ, хоча недавно уклав договір з Україною про поставки газу. Туркменістан висунув звинувачення у затримці платежів за газ і пригрозив зупинити поставки газу до України [20].

У 2008 році відбувся ще один виток газового конфлікту, у якому з 1 січня припинилися поставки газу до України, а 5 січня зменшились поставки для Європи. У січні транзит через Україну повністю припинили. Але 19 січня в Москві було досягнуто з Україною консенсусу, що до ціни на газ для України і було відновлено поставку газу до України та транзиту через неї до Європи. Після цього договору, було усунено посередників у торгівлі газу, між Україною та Росією.

Отже, підсумовуючи можна констатувати що на кінець 2009 року, Росія в енергетичній сфері визначила свої позиції стосовно України, за такими напрямками:

Ш Максимальне зниження від транзиту газу Україною, шляхом будівництва нових газопроводів в обхід України;

Ш Обмеження України у різноманітності джерел та маршрутів постачання енергоносіїв, крім російських;

Ш Встановлення контролю над газо-транспортною системою України та газовими родовищами на Чорноморському шельфі.

Отже, зробивши невеликий аналіз україно-російських відносин, можна зробити висновок, що Україна та РФ протидіяли в деяких питаннях стратегічного напрямку один-одному та як підсумок не змогли достигнути консенсус. Це і газові війни, економічні негаразди між двома державами, перебування ЧФ РФ, також Росія виражала незадоволення про розмови України до вступу до НАТО, та загалом про напрямок України на міжнародній арені як європейський та євроатлантичний.

РОЗДІЛ 2. СТАН УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН ПІСЛЯ ВИБОРІВ 2010 р.

2.1 АНАЛІЗ УКРАЇНО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН ЗА ПЕРШІ РОКИ ПРЕЗИДЕНСТВА В. ЯНУКОВИЧА

політичний янукович президентський

Цей розділ, буде завершальним у даній роботі, він у себе включає два підрозділи. В першому буде, висвітлюватися головне питання це ї роботи, тобто стан україно-російських відносини після виборів, чи покращились вони за В. Януковича, чи якийсь інший вектор здійснили у цих відносинах.

Отже, розпочнемо з того що перед виборами 2010 року, україно-російські відносини перебували у охолодженому стані та пасивному співробітництву, тобто це — згортання політичних контактів, стагнація економічної співпраці, та інші кризові явища які переживали дві країни у відносинах. Вищі політичні керівники РФ, чекали на зміну влади в Україні і сподівались що після цього, їхні відносини вийдуть на новий рівень, тобто ці відносини задовольняли би дві сторони. І цьому є підтвердження, коли 11 серпня 2009 року президент РФ Д. Медведєв наголосив відверто: «У Росії сподіваються, що нове політичне керівництво України буде готове вибудовувати між нашими країнами такі відносини, які на ділі відповідатимуть справжнім сподіванням наших народів, інтересам зміцнення європейської безпеки» [1].

З 25 лютого 2010 року, прийшов до влади України В. Янукович. У своїй передвиборній програмі, він підкреслював про «відновлення дружніх і взаємовигідних відносин з Російською федерацією, країнами СНД"[2]. Свідченням особливої уваги нашої держави до розвитку співробітництва з Російською Федерацією став Указ Президента України від 26 жовтня 2010 р. про створення Ради експертів з питань українсько-російських відносин, яку очолив Глава Адміністрації Президента України. Основними завданнями Ради експертів, до складу якої увійшли члени Кабінету Міністрів України, провідні промисловці та науковці, визначено:

* опрацювання пропозицій щодо розбудови міждержавних відносин України з Російською Федерацією;

* сприяння визначенню основних напрямів співробітництва у сфері українсько-російських відносин та прогнозування його подальшого розвитку;

* підготовка пропозицій з вирішення проблемних питань українсько-російського співробітництва;

* сприяння діяльності українських частин робочих органів Українсько-Російської міждержавної комісії.

5 березня 2010 року відбувся перший офіційний візит до Кремля новообраного Президента України В. Януковича, підсумками якого було підписано Спільну заяву Президентів двох країн та започатковано новий етап взаємодії України та Російської Федерації. Визначальним фактором, що сприяв віднайденою компромісних підходів, стала політична воля і усвідомлення необхідності розвитку дружніх і конструктивних відносин, які базуються на взаєморозумінні та взаємоповазі [11].

Фактом відновлення «дружніх» відносин, стало підписання 21 квітня 2010 року у Харкові президентом України Віктором Януковичем та президентом Росії Дмитром Медведєвим, угоди про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі, 3 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на ще п’ять років. У цій угоді зазначено, що термін перебування флоту збільшено в обмін на зниження ціни для України на російський газ, за допомогою знижок через анулювання митних зборів.

Також, 17−18 травня 2010 р. відбувся офіційний візит в Україну Президента Російської Федерації Д. Медведєва, в рамках якого пройшли переговори Президентів. За підсумками переговорів Президентами України і Росії прийнято спільні заяви з питань безпеки у Чорноморському регіоні, щодо придністровського врегулювання та з питань європейської безпеки. У рамках візиту підписано:

* Угоду між Україною і Російською Федерацією про демаркацію українсько-російського державного кордону;

* Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі використання і розвитку російської глобальної навігаційної супутникової системи ГЛОНАСС [53];

* Угоду між Міністерством освіти і науки України та Міністерством освіти науки Російської Федерації про першочергові заходи з розвитку науково-освітнього співробітництва на 2010−2012 рр. ;

* Програму співробітництва між Міністерством культури і туризму України та Міністерством культури Російської Федерації на 2010−2014 рр. ;

* Угоду про міжбанківське співробітництва між Укрексімбанком та ВАТ «Банк ВТБ».

Окремою темою українсько-російських відносин, є ставлення РФ до вступу України у військовий блок НАТО. Так, у Концепції зовнішньої політики Росії, чітко зазначено: «Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема до планів прийому в члени альянсу України і Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів загалом». Неприйнятність для Росії такого ходу подій також чітко зафіксовано у Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року та Воєнній доктрині РФ. Донедавна й українські пріоритети в цій сфері у стратегічних документах було сформульовано цілком однозначно. Так, наміри України про «набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору» було закріплено у статті 8 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року Також у редакції «Воєнної доктрини України», затвердженої указом Президента України Л. Кучми від 15 червня 2004 року, було зафіксовано, що, «виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях». Проте команда В. Януковича вирішила переглянути українські стратегічні зовнішньополітичні пріоритети, узгодивши їх з російськими.

Саме з цієї причини РНБО України 1 червня схвалила, а пропрезидентська більшість у Верховній Раді 3 червня прийняла в першому читанні законопроект, внесений Президентом В. Януковичем, «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому з переліку основних напрямів державної політики у сфері національної безпеки виключено норму про прагнення України до членства в НАТО.

З другого боку, окремі члени команди нового Президента публічно заявляли про можливу участь України в ініційованих Росією інтеграційних об'єднаннях. Так, 20 травня Прем'єр-міністр України М. Азаров сказав, що Україна готова розглядати можливість інтеграції до Єдиного економічного простору країн СНД.

Також, важливим місцем у «оновлених» україно-російських відносинах, є намагання Росії, здійснити стратегічне розширення культурного, мовного, інформаційного простору. Так, у Концепції зовнішньої політики прямо зазначено, що Російська держава розглядає «багатомільйонну російську діаспору — Російський світ — як партнера… у справі розширення і зміцнення простору російської мови і культури». У Концепції наголошується, що Росія орієнтована на розвиток співробітництва з державами СНД на базі «збереження і примноження спільної культурно-цивілізаційної спадщини». В Основних напрямах діяльності уряду РФ на період до 2012 року в контексті завдання «просування російської культури» наголошується на підтримці програм, спрямованих на «просування цінностей російської культури і популяризацію російської мови за кордоном». Переважна більшість дій нової української владної команди в гуманітарній сфері дуже чітко узгоджується з російськими стратегічними цілями із просування російської культури на просторах СНД. Так, 27 травня В. Янукович заявив перед представниками Міжнародної ради російських співвітчизників: «Ми вже підготували низку законопроектів, що будуть послідовно внесені на розгляд Верховної Ради. Після їх прийняття російська мова, яка є рідною для багатьох громадян України, посяде належне місце в житті нашого суспільства». Крім цього, 29 березня міністр освіти і науки Д. Табачник своїм наказом скасував державний екзамен з української мови для бакалаврів у вищих навчальних закладах. 25 травня Д. Табачник також поінформував громадськість, що шкільний курс зарубіжної літератури буде перейменовано на курс зі світової літератури, де «російська література матиме найбільший обсяг — три чверті навчального процесу». А 2 червня уточнив, що «обов'язково потрібно частину програми з української літератури розвантажити», тобто урізати. Також Д. Табачник 6 квітня публічно виступив з ініціативою скасування обов’язкового дублювання іноземних фільмів українською мовою [12].

Тим часом команда В. Януковича активно взялася усувати загрози російській національній безпеці через «спроби перегляду поглядів на історію Росії, її роль і місце у світовій історії». Так, у відповідність з російським баченням було приведено офіційну українську позицію з питань трактування причин та юридичного статусу голодомору та ролі УПА. Зокрема, 27 квітня, відповідаючи на запитання депутатів ПАРЄ у Страсбурзі, В. Янукович заявив, що «визнавати голодомор як факт геноциду того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до СРСР». Крім цього, 2 квітня Донецький окружний адміністративний суд, а 21 квітня Донецький апеляційний адміністративний суд визнали незаконними укази Президента України В. Ющенка про надання звання Героя України лідерові ОУН С. Бандері та головнокомандувачу УПА Р. Шухевичу [34].

Отже, можна підсумувати що, практичні дії нової української владної команди фактично спрямовані на перетворення України на геополітичну периферію російського цивілізаційного світу, всі стратегічні ресурси якої використовуватимуться на реалізацію поставленого російською елітою стратегічного завдання — «набуття Росією статусу світової держави». Аналіз дій команди В. Януковича засвідчує, що на практиці реалізовується лише «російська частина».

2.2 Основні проблемні питання у оновлених взаєминах України та Росії

У другій половині 2011 року у відносинах між Україною та Росією, відбулося деяке охолодження через загострення протиріч у важливих питаннях співробітництва між двома країнами. Як підсумком цього стало зниження результативності переговорів та зниження конструктивних рішень, що до питань між особового значення.

Одним із головних «каменем» проблемності україно-російських відносин залишається відсутність цілісного бачення комплексу взаємовідносин — як з боку

Москви, так і з боку Києва. Підтвердженням цьому виступає постійне відкладення підписання Декларації про стратегічне партнерство між Україною та Росією. Як наслідком цього, українська сторона виступає в ролі об`єкта, вона постає перед необхідністю постійного доведення своєї суб'єктності та права на захист власних національних інтересів, фактично позбавляючи себе можливостей досягати власних політичних цілей.

Незважаючи на офіційні заяви Росії, про те що Україна є рівноправним партнером, політичний та стратегічний союзник, а в реальності вона дає нестабільний характер двосторонніх відносин та хоче досягти лише тактичних угод з Україною в основі яких лежить надання певних економічних преференцій в обмін на підтримку геополітичних проектів. Результатом є різниця в підходах та поглядах на двосторонні відносини є помітна неузгодженість позицій з ключових питань, складність координації зусиль щодо їх конструктивного вирішення, а отже і не ясність перспектив майбутнього співробітництва.

Також з головних проблем у двосторонніх відносинах було та є питання газу. Це питання давно переросло економічний вимір, набувши характеру основного інструменту політичного впливу Росії на Україну. Запуск «Північного потоку» та подальші плани розбудови транзитних потужностей в обхід території України, зокрема, «Південного потоку» істотним чином впливають на переговорні позиції української сторони, яка вже не може беззастережно використовувати свій статус безальтернативного транзитера. Обмежені можливості диверсифікації шляхів енергопостачання в Україну (неможливість уникнення російського посередництва при купівлі газу у Туркменістану, довгостроковість перспектив розробки власних шельфових родовищ тощо) зумовлюють необхідність постійного, доволі напруженого діалогу сторін щодо умов постачання енергоносіїв, в першу чергу, газу. Росія висуває свої позиції в обмін на зниження ціни на газ для України: 1) участі «Газпрому» в управлінні українською ГТС в рамках консорціуму за участю «Нафтогазу» та європейських партнерів; 2) істотного зниження ціни транзиту газу територією України; 3) доступу до української системи газосховищ; 4) певних пільгових умов для газопостачання українських підприємств бюджетної та соціальної сфери тощо [30].

Наступною проблемним питанням у оновлених відносинах, є перебування Чорноморського Флоту Р Ф на території України. Підписання і ратифікація домовленостей щодо продовження терміну базування ЧФ РФ в Криму45, а також існуюча законодавча база, яка регламентує перебування ЧФ, на жаль, не гарантують дотримання та виконання положень даних документів. Внаслідок цього на практиці виникають спірні ситуації, пов’язані з функціонуванням підрозділів ЧФ, їх взаємодією з українськими державними органами, владою на місцях та населенням:

* Фактично відсутні дієві механізми контролю з боку Української держави за оперативною діяльністю ЧФ, зокрема щодо перетину державного кордону, дій у випадку виникнення кризових ситуацій, дотримання кількісних та якісних параметрів озброєння кораблів та частин ЧФ РФ. Залишається невизначеним порядок заміни озброєнь і військової техніки, механізми погодження його з українською стороною. Досі нез’ясованим залишається питання використання ЧФ РФ у військових конфліктах за участі третіх сторін.

* Невирішені питання щодо передачі українській стороні засобів навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки судноплавства та встановлення єдиного механізму контролю за безпекою мореплавання в акваторії Чорного моря46.

* Існує комплекс проблемних питань, пов’язаних із використанням орендованих ЧФ земельних ділянок та об'єктів нерухомості, їх суборенди та подальшої незаконної зміни функціонального призначення. Розпочатий процес інвентаризації походить доволі повільно і складно, практично відсутнє сприяння з боку командування ЧФ.

* Російською стороною не виконуються положення договорів про екологічну безпеку й екологічний контроль у місцях дислокації ЧФ РФ, а українські органи влади неспроможні вплинути на їх виконання.

Врегулювання політичних, економічних, соціальних та інших проблем, пов’язаних з базуванням ЧФ РФ на території України становить завдання першочергового порядку, оскільки перебування ЧФ в Україні було і залишається чинником, значення якого виходить за межі двостороннього формату, впливаючи як на стабільність внутрішньополітичної ситуації (особливо в Криму), так і на геополітичний контекст Чорноморського регіону [54].

Ще одною сферою україно-російських відносин, була та є проблема гуманітарного виміру співробітництва. Гуманітарна сфера, що включає життєво важливі питання культури, освіти, науки, інформації, між людських взаємин, мала б бути пріоритетною в системі двосторонніх відносин, виступати визначальним чинником міждержавного діалогу. В реальності, незважаючи на задекларований прогрес, ступінь ефективності гуманітарного співробітництва України і Російської Федерації залишається невисоким, проблему політизації гуманітарної сфери остаточно не знято, проблемні гуманітарні питання все ще використовуються як важелі політичного тиску. Характерною є ситуація з мовним питанням та становищем етнічних меншин, що помітно переросла межі гуманітарного виміру. Неузгодженість позицій щодо статусу російської мови в Україні та забезпечення мовних, освітніх і культурних потреб етнічних українців в РФ залишається вразливим місцем взаємовідносин, особливо напередодні і в ході виборчих кампаній 2011−2012 рр. в Україні та РФ. Спільний українсько-російський інформаційний простір, який має бути площиною для культурного співробітництва і взаємодії, нерідко використовується для проведення відверто недружніх інформаційних кампаній, особливо відчутних в умовах тотальної присутності російських ЗМІ в Україні та практично повної відсутності українських ЗМІ у російському медіа-просторі. При всьому розумінні першочерговості та пріоритетності вирішення проблемних питань економічного і політичного співробітництва, важливо все ж таки уникати сприйняття соціо-культурного виміру українсько-російських взаємин як другорядного. Відмова від використання гуманітарних аспектів як інструменту досягнення політичних цілей, може стати запорукою успішної реалізації багатьох політичних проектів [9].

Отже, проаналізувавши головні питання взаємовідносин за новим періодом, себто 2010−2012 рік між Україною та Росію, можна підсумувати що стосунки набули у всіх сферах співробітництва між двома країнами, політичний характер. Тобто, Росія намагається контролювати вектор стратегічний, економічний, інформаційно-культурний в Україні, за допомогою своєї політики, щодо намагання змінити стратегічний напрямок Києва з євроатлантичного та північноатлантичного на проросійський.

Висновки

Проаналізувавши до та після виборів 2010 року в Україні, україно-російські відносини, можна сказати що вони були перед виборами проблемними та й після виборів залишились такими, тільки з новими особливостями зовнішньополітичних баталій між Україною та Росією.

Отже, відповідно до мети та поставлених завдань, ми дійшли до таких висновків:

1. Підсумовуючи характер українсько-російської співпраці протягом 2005−2010 рр., можна зазначити, що вона перебувала переважно в кризовому становищі, що зумовлено принциповими розходженнями у зовнішньополітичних цілях двох держав. Україна прагнула реалізовувати суверенну зовнішню політику, в той час як Російська Федерація вважала утвердження українського суверенітету загрозою власним інтересам.

2. Політичний аспект є одним з головних чинників україно-російських відносинах. Він присутній фактично у всіх сферах співробітництва між країнами. Тобто Росія намагається контролювати та регулювати відносини, через російський зовнішньополітичний курс та впливати на Україну, через сфери співробітництва з опосередкованим чи безпосереднім політико-стратегічним впливом РФ. До цього можна додати моє припущення, що геополітична стратегія Росії впливає на стратегію України. На мою думку ця гіпотеза є достовірною, тому що коли прийшов до влади В. Янукович, він почав підлаштовуватися під російську геополітику, тим самим заявив про те що Україна не буде вступати до НАТО та ставив головну мету це налагодження зовнішньополітичних відносин з РФ.

3. Енергетичні відносини між країнами, є одними з пріоритетних у співпраці. Отже, можна сказати що Росія через енергетичні цінності будує відносини з Україною. Вона, намагається здійснювати контроль через газові питання, які є та були одними з головних векторів у відносинах між двома країнами. Це підтверджується і тими вимогами, що Росія ставить до України за зниження ціни в обмін їм треба: 1) участі «Газпрому» в управлінні українською ГТС в рамках консорціуму за участю «Нафтогазу» та європейських партнерів; 2) істотного зниження ціни транзиту газу територією України; 3) доступу до української системи газосховищ. З огляду цього, можна сказати що гіпотеза: через енергетичний вектор Росія, хоче встановити контроль над Україною — підтвердилась. З того що, РФ намагається диверсифікувати канали постачання газу для України і тим самим будує обхідні транзитні шляхи в обхід України та здійснює тиск що до цін на газ для України, а для пониження тарифу, вимагає доступ до транзитної шляху, створення консорціуму.

4. Проаналізувавши україно-російські відносини після виборів 2010 року, можна сказати що, Росія після обрання на пост Президента України В. Януковича відновила «теплі» відносини, та почала регулювати зовнішньополітичний вектор України, на проросійські. Це підтверджується тим, коли в першій половині правління В. Януковича, російська сторона почала інвестувати в українські економічні об'єкти та об'єднувати з російськими. Ще одним витоком так званих заходів, про покращення відносин з РФ є підписання домовленостей, про продовження перебування Чорноморського Флоту Р Ф на території України. Після цього, було намагання В. Януковича перегляду поглядів на історію Росії, її роль і місце у світовій історії". Так, у відповідність з російським баченням було приведено офіційну українську позицію з питань трактування причин та юридичного статусу голодомору та ролі УПА. Зокрема, 27 квітня, відповідаючи на запитання депутатів ПАРЄ у Страсбурзі, В. Янукович заявив, що «визнавати голодомор як факт геноциду того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до СРСР». Крім цього, 2 квітня Донецький окружний адміністративний суд, а 21 квітня Донецький апеляційний адміністративний суд визнали незаконними укази Президента України В. Ющенка про надання звання Героя України лідерові ОУН С. Бандері та головнокомандувачу УПА Р. Шухевичу.

З огляду першої половини, так званих «дружніх» відносин, можна сказати що дії нової української владної команди фактично спрямовані на перетворення України на геополітичну периферію РФ, всі стратегічні ресурси використовувалися на реалізацію «покращення» відносин. Аналіз дій команди В. Януковича засвідчує, що Україна у цих відносинах є об'єктом, а Росія суб'єктом, тобто ці відносини не є рівноправними та в більшій мірі залежать від Російської Федерації, від її зовнішнього вектору та політики.

У другій половині, за правління В. Януковича відносини стали дещо погіршеними, «охолодженими». Через те, що Росія почала робити рішучі рішення та вчинки що до визначення України, її зовнішньополітичний вектор. РФ хотіла, визначеності від України, який напрямок вона обирає, чи російський чи проєвропейський.

РФ почала тиснути на Україну, через енергетичні питання, економічні за допомогою політики, підсумками цього стало, напруження стосунків та невизначеність зовнішньополітичних стосунків України між Росією.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

український російський відносини

1. Андрущенко Т. В. Україна — Росія: у пошуках оптимальних відносин / Т. В. Андрущенко // Трибуна. — 2005. — № 3−4. — С. 23−25.

2. Баган О. Україна ХХІ століття: геополітичні виклики / Олег Баган // Універсум. — 2011. — №

3. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / Збігнєв Казімеж Бжезинський // Політика і час. — 1997.- № 9.- С. 24−28.

4. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / Збигнев Казимеж Бжезинский. — М.: Международные отношения, 2005. — 110 с.

5. Богданович В. Що ж буде після паузи? / Володимир Богданович // Політика і час. — 2005. — № 3. — С. 37−40.

6. Геополітичні орієнтири сучасної України. — Політологія: навчально-методичний комплекс/ За ред. Ф. М. Кирилюка. — К., 2005.

7. Гнатюк М. Росія — Україна: неореалістський підхід / Микола Гнатюк // Зовнішні справи. — 2008. — № 5. — С. 16−18.

8. Гончар М. Російська енергетична політика: обриси експансії / М. Гончар // Політика і час. — 2007. — № 2. — С. 9−15.

9. Грищенко К. Україна: від пострадянської до європейської держави / Константин Грищенко // Зовнішні справи. — 2011. — № 3.

10. Деменко О. Українська геополітика ХХІ ст.: євразійство чи євроінтеграція // Людина і політика. — 2004. — № 1.

11. Дністрянський М. Геополітичний тиск Росії та українські перспективи/ Мирослав Дністрянський // Універсум. — 2010. — № 11−12.

12. Єльченко В. Українсько-російські відносини: прагматизм стратегічного партнерства / Володимир Єльченко // Зовнішні справи. — 2010. — № 9.

13. Єрьоменко А. Легко з Москвою в'їхати / А. Єрьоменко, В. Кім // Дзеркало тижня. — 2010. — № 12.

14. Карбівничий В. Трикутник чужих інтересів / Володимир Карбівничий // Коментарі. — 2010. — № 12(212). — С. 4.

15. Карбівничий В. Україна зайнялася слизькою багатовекторністю / Володимир Карбівничий // Коментарі. — 2010. — № 33(230). — С. 18, 3 вересня.

16. Кармазіна М. Росія у фокусі президентського окуляра. / Марія Кармазіна // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України: збірник наукових праць. — К., 2006. — Вип. 32. — С. 343−363

17. Кравченко В. Демаркація інтересів / Володимир Кравченко // Дзеркало тижня. — 2010. — № 18. — 15 травня.

18. Кравченко В. Як ділитимемо? / Володимир Кравченко // Дзеркало тижня. — 2011. — № 5. — 11 лютого.

19. Кудряченко А. И. Варианты и измерения стратегического сотрудничества Украины и России на современном этапе // Россия и современный мир. — 2006. — № 3 — С. 200.

20. Курделюк Д. Україна — Росія: євразійське вирішення газової дилеми / Данило Курделюк, Інна Новак, Олександр Малиновський // Дзеркало тижня. — 2006. — № 2. — 21 січня.

21. Лісничук О. Росія та Україна — дві альтернативні моделі новітніх пострадянських трансформацій. / Олесь Лісничук // Наукові записки Інституту політичних та етнонацціональних досліджень 1 м. І.Ф. Кураса НАН України: Збірник наукових праць. — К., 2007. — Вип. 33. — С. 339−347.

22. Матвієнко К. Україна — Росія. До Європи разом чи нарізно? / Константин Матвієнко // Зовнішні справи. — 2011. — № 1.

23. Микал О. Українсько-російські відносини: зіткнення інтересів і цілей / Олена Микал, Олена Снігир // Зовнішні справи. — 2009. — № 10. — С. 18−21.

24. Окара А. Н. Украинские дискурсы и россиская парадигма (Оптимальная модель отношений России и Украины как политическая, культурологическая и социально-философская проблема) / Андрей Николаевич Окара // Полития. — 2007. — № 3. — С. 6−30.

25. Пастухов В. Б. Украина не с Россией / Владимир Борисович Пастухов // ПОЛИС. — 2005. — № 1. — С. 25−36.

26. Перепелиця Г. М. Українсько-російські відносини у форматі «Великого договору» // Зовнішня політика України — 2008: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети. — К.: Стилос, 2009. — С. 243.

27. Поліщук О. Янукович виявився поганим учнем Путіна / Олег Поліщук // Коментарі. — 2010. — № 36(233). — С. 2.

28. Проблеми та перспективи співробітництва України та Росії // Національна безпека та оборона. — 2006. — № 5. — С. 25.

29. Рибачук Ю. Україна й Росія: партнери по кризі? / Юрій Рибачук // Коментарі. — 2010. — № 8(208). — С. 18.

30. Саприкін В. Газовий сектор України, quo vadis? / Володимир Саприкін // Дзеркало тижня. — 2011. — № 6, 18 лютого.

31. Сербіна Н. Проблеми і перспективи україно-російських відносин у нових геополітичних реаліях // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. — 2005. — Вип. 5. — С. 166−172.

32. Старостін А. Газову трубу росіяни заберуть через рік / Андрій Старостін // Коментарі. — 2010. — № 15(215). — С. 6, 23 квітня.

33. Толстов С. Українсько-російський діалог: від пошуку форми до визначення змісту / Сергій Толстов // Зовнішні справи. — 2010. — № 7.

34. Туркевич І. Україна — Росія: продовжуємо цілуватись / Ігор Туркевич // Коментарі. — 2010. — № 37(234). — С. 24, 1 жовтня.

35. Україна в 2005—2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку / Монографія Національного інституту стратегічних досліджень і Національного інституту українсько-російських відносин. — К., 2009.

36. Україна в 2010 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: монографія / за заг. ред. А.В. Єрмолаєва. — К.: НІСД, 2010. — 528 с.

37. Україна у міжнародних відносинах ХХ століття: навчальний посібник / за ред. проф. Малика Я. Й. — Львів: Світ, 2004. — 247 с.

38. Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України: Підручник / Людмила Чекаленко. — К.: Либідь, 2006.

39. Чекаленко Л. Україна — Росія: проблеми «стратегічного» партнерства / Людмила Чекаленко // Персонал. — 2006. — № 3. — С. 30−35.

40. Яровий П. Вульгарна багатовекторність нової команди / Павло Яровий // Коментарі. — 2010. — № 8(208). — С. 2.

41. Вейр Ф. Україно-російські відносини: чому Київ зробив різкий розворот у бік Москви?. — Ukranews / Фред Вейр для Christian Science Monitor, США [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //ukranews. com/uk/article/2010/05/11/137

42. Взаємини України і Росії: конфліктність, конкуренція або партнерство? — Виступ заступника генерального директора — директора міжнародних програм Центру Разумкова Валерія Чалого на прес-конференції «Взаємини України і Росії: конфліктність, конкуренція або партнерство?», яка відбулася 23 лютого 2009 р. у інтернет-виданні «Оглядач» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www. razumkov. org. ua/ukr/article. php? news_id=684

43. Економічні відносини України та Росії в контексті інтеграції та структуризації. — Аналітичні записки щодо проблем і подій суспільного розвитку січень — грудень 2009 р. Національного інституту стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //old. niss. gov. ua/Monitor/januar2009/22. htm

44. К. Грищенко. Поза межами шахівниці: прагматичний порядок денний українсько зовнішньої політики // Дзеркало тижня. — № 27 (807), 17 липня — 6 серпня 2010 /http: //www. dt. ua/1000/1600/70 086/.

45. Конощук Я. Енергетичні відносини України та Росії в контексті ЄЕП. — Євроатлантична Україна / Ярослав Конощук [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www. ea-ua. info/main. php? news_id=37&news_show_type=1&parts_id=5

46. Кремль: Відносини України і Росії повернулися в русло дружби. — Главред [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www. ua. glavred. com/archive/2010/09/17/150 000−4. html 17. 09. 10 // 15: 00

47. Магда Є. Харківські угоди: ефект доміно. — Главред / Євген Магда [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //ua. glavred. info/archive/2010/04/23/141 254−5. html 23. 04. 10 // 14: 12.

48. Малуха М. Україна в сучасних геополітичних концепціях Росії. — Вокс, портал українця / Микола Малуха [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www. vox. com. ua/data/osnovy/2006/01/29/ukraina-v-suchasnyh-geopolitychnyh-kontseptsiyah-rosii. html

49. Мотиль О. Кінець України і майбутнє Євразії. — Київпост / Олександр Мотиль [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www. kyivpost. com/news/opinion/op_ed/detail/66 065/ 10. 05. 10.

50. Омельченко В. З Росією треба підписувати довгострокові газові контракти, 26 грудня 2008 р., сайт Центру Разумкова [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www. uceps. org/ukr/expert. php? news_id=1032

51. Після демаркації Україна може втратити частину морської території? — Чорна книга діянь режиму Януковича [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //blackbook. com. ua/news/details/crimes/325 18 травня 2010, 13: 17

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой