Відтворення повсякденного життя духовного студентства підросійської України другої половини ХІХ ст

Тип работы:
Статья
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Відтворення повсякденного життя духовного студентства підросійської України другої половини ХІХ ст. у спогадах випускників Київської духовної академії

Кругляк М.Е.

Київська духовна академія (1819 — 1919), будучи єдиним у підросійській Україні вищим духовним навчальним закладом, залишила яскравий слід у світовій історії. Вихованці її, хоч і були студентами в класичному розумінні цього поняття, проте через релігійну спрямованість навчального процесу все ж вирізнялися від світської молоді, в т. ч. й організацією власного побуту. Умови життя духовного та світського студентства, дійсно, були дещо відмінними. Проте незаперечним є факт, що суспільні рухи другої половини XIX — початку XX ст., в які було втягнуте світське студентство, не могли оминути й духовні вищі навчальні установи, і академію в тому числі.

Спогади, листи, автобіографічні нотатки є неперевершеним джерелом вивчення повсякденності автора-учасника подій, де живі ретроспективи розставляють акценти на найважливіших рисах досліджуваного явища. Саме крізь призму мемуарної літератури можна пізнати дух епохи, з притаманними їй колізіями, та усвідомити причини поведінки осіб у тій чи іншій ситуації. В конкретному випадку ведемо мову про мемуарну спадщину випускників Київської духовної академії, представлену рукописними матеріалами та публікаціями в дореволюційних та сучасних часописах. Значний інтерес справляють неопубліковані документи, що містяться у фондах Інституту рукопису Національної академії наук імені В.І. Вернадського (далі ІР НБУВ), насамперед у Ф. 160 — Київська духовна академія та особових фондах Ф. 162 — І.М. Королькова, Ф. 175 — Ф.І. Титова. Ці документи є унікальними спогадами про організацію навчально-виховного процесу в академії, викладачів, керівництво закладу, про товаришів, з якими довелося навчатися. Зазвичай такі матеріали готувалися до ювілею закладу чи річниці академічного служителя (спогади про інспектора та ректора академії Стефана Мальованського [10]) чи передавалися в якості дарунка улюбленому викладачеві як, наприклад, спогади П. Тихвинського, що призначалися виключно І.М. Королькову [11,арк. 1]. Інша група використаних матеріалів — опубліковані в дореволюційних журналах та часописах релігійного спрямування спогади про життя в академії. Особливість їх полягає в описі подій, значно віддалених у часі (спогади М. Флоринського [12]). Позитивною тенденцією сучасності є упорядкування рукописної спадщини вихованців та викладачів академії та видання її у вигляді журнальних публікацій (спогади В. Рибинського [7]) та цілих книг (матеріали про життя та діяльність М.І. Петрова у двох томах — «Скрижалі пам’яті» [5; 6]). Отже, метою розвідки є дослідження умов життєдіяльності духовного студентства академії, його повсякденності, що крили в собі причини та спонуки до активної діяльності, яка подеколи виходила за межі навчального закладу, а також спроба з’ясування впливу загальноросійських тенденцій у сфері вищої освіти на духовне студентство академії.

Поняття повсякденності, або світу буденного буття, включає в себе не лише матеріальну культуру, харчування, житло та одяг (побут), але й звички, стереотипи, правила, мислення та переживання людей, їхню поведінку і діяльність, що регулюються нормами та соціальними інститутами [14,56]. Це — царина дійсності, соціокультурна реальність, в якій виникає спільний, комунікативний світ людей; це специфічна форма соціалізації людини [1,292].

Одним з головних аспектів осягнення повсякденності постає вивчення житлових умов студентства академії. Молодь, прийнята на навчання в КДА, поділялася на казеннокоштних, що забезпечувалися житлом в академічному корпусі, та своєкоштних (волонтерів), яким жити в академічних будівлях заборонялося. Період другої половини ХІХ ст. позначився позитивними зрушеннями в організації побуту студентства й насамперед стану їхнього житлового забезпечення. Так, за ректорства Антонія (1851−1858) молодь перемістилася із сирих та темних приміщень старого корпусу в зручні кімнати нового. В. Певницький пригадує, що його номер у новому корпусі був набагато зручнішим за попереднє житло [4,294−295]. У листі до брата студент М. Петров пише: «Для молодшого класу знаходиться на третьому поверсі 14 номерів; класи — в окремому корпусі на протилежному кінці монастиря. Тут нема окремих спалень; койки стоять в кімнатах для занять… У кожному номері по п’ять чоловік…» [5,225]. Подібні незручності змусили академічне начальство взятися до їх усунення. У 1864−1865 роках ректор Філарет провів житлову реформу, перебудувавши корпус за зразком жіночого інституту — із окремими кімнатами для занять та спальнями, аудиторіями, рекреаційною залою, гардеробними і буфетною при їдальні, що повинні були відкриватися і закриватися в певний час. Найважливіші службові посади при академії - швейцара, наглядача будинку, буфетника, гардеробника — відтепер займали відставні унтер-офіцери, так що, за висловом М. Петрова, «за зовнішнім виглядом Академія перебувала ніби на воєнному положенні» [5,308]. М. Пальмов (1865−1869 рр. навчання) відзначає, що після реформи з’явилися великі номери по 12 осіб у кожному та маленькі, розраховані на чотирьох, які займали студенти-монахи або священики-вдівці [3,арк. 6]. Все ж порівняно із дореформеним часом, житлові умови значно покращилися, а кімнати, за П. Тихвинським, стали просторими, світлими, зручними й жилося в них дуже добре [11,арк. 3]. Що ж стосується розміщення номерів у новому корпусі, то поряд із квартирою інспектора (його помічники жили в окремих приміщеннях) була розташована квартира економа; у нижньому поверсі знаходилися аудиторії канцелярії Правління й саме Правління, а також їдальня. На середньому поверсі були номери студентів, загальна зала. На верхньому поверсі були спальні та гардеробна [3,арк. 7]. У 1886 році до жилого корпусу академії добудували два нових корпуси, перебудували студентську лазню, капітально відремонтували їдальню і кухню при ній [6,205].

Новий шлях вирішення житлових проблем було вироблено академічним статутом 1884 року, згідно з яким «поза межами будівель Академії своєкоштним студентам дозволяється жити тільки у батьків» [6,187], відповідно було скасовано інститут своєкоштних квартирних студентів, й вони змушені були жити у студентському гуртожитку, вносячи плату у 210 руб. на рік [6,208]. Перевага при поселенні надавалася російським своєкоштним пансіонерам, а за «за умови місткості академічного гуртожитку» приймалися й неросіяни, які, за М. Петровим, мали зазвичай нечисту репутацію, а в навчанні не відзначалися жодним чином, підриваючи тим самим авторитет КДА [6,199].

Деяких змін зазнав вигляд окремих приміщень академії через виступи студентської молоді у 80-х роках. За інспекторства проф. І.М. Королькова верхні частини дерев’яних дверей занятних кімнат й аудиторій були замінені на скляні, а вікна клозетних приміщень було забито залізними гратами. Протестуючи проти цього, молодь замазувала скло дверей розчином вапна або самовільно замінювала звичайне скло на кольорове. Швидко винайшли інший спосіб проникати вночі в академічний корпус — через кватирки вікон гардеробної IV курсу на нижньому поверсі (за п’ятак гардеробному служителю) або через кватирки занятних кімнат того ж курсу за умови, якщо там не займалися студенти [6,196] (щоправда, за інспекторства М. Ковальницького (1895 — 1898) було продовжено строк відпусток допізна, і таким чином відпала потреба в таємному нічному проникненні в КДА [6,197])

Важливе місце в побутовому житті студентства займало питання якісного харчування. В. Певницький відзначає покращення столу за правління ректора Антонія (1851−1858), який підпорядкував витрати суворому контролю Правління, а також збудував нову їдальню, безпосередньо сполучену із житловим корпусом [4,294]. У спогадах зустрічаємо дещо відмінні погляди на стан харчування в академії. Якщо М. Петров скаржився, що стіл в КДА не багатий: «В прості дні на обіді дві страви, а в недільні і святкові дні - три; в на вечерю — всього одна, або суп із круп, або печеня. На обід — борщ, потім або каша, або печеня, або галушки, зрідка тістечко» [5,226,301], то М. Пальмов, навпаки, стверджує, що «годували ситно та смачно», а особливо студентам подобалися коржі з мигдалевим або маковим молоком у дні посту та каша з сиром — у скоромні. Можливо, пояснити цю суперечливість слід різними смаками молоді. Все ж об'єднує мемуаристів констатація факту неналежного стану харчування, доказом чому є те, що обов’язковий ранковий та вечірній чай не був казенним. «У їдальні зранку, до лекцій і після обіду, годин з трьох, ми знаходили в кубі окріп та влаштовували чаювання, збираючись іноді в групи, людини по три, по чотири, — згадує М. Пальмов. — Булку видавали нам, але не щоденно, а через день» [3,арк. 8]. Були випадки покращення харчування, пов’язані із «доброю волею» ректора: так, 20 листопада 1861 року, у свій день народження, Філарет пожертвував на стіл 20 руб. [5,231].

Характерною рисою побуту студентів КДА були «бунти» невдоволених їжею [5,228]. Аби їх припинити, восени 1861 року інспектор Мефодій ввів читання молитов перед столом і після нього й дав розпорядження, аби студенти одночасно всі приходили в їдальню і виходили з неї. Він також вів боротьбу із звичаєм молоді відправляти служителів зранку, щонеділі та у святкові дні по гарячу воду на чай у сусідні трактири. Часто юнаки просто шукали приводу, аби позлити начальство, тому спеціально вбачали в поданих стравах провокацію. Так, одного разу студенти висловили невдоволення невідомою їм рибою, в якої з обох боків хребта були два темні прошарки жиру, прийнявши їх за ознаку псування риби; до того ж духівники дозволяли собі розламувати навпіл булки, що доставлялися найкращим на Подолі булочником, шукаючи в них чогось підозрілого [6,203].

Із загибеллю 1881 року імператора Олександра II ліберальна епоха в історії Російської імперії змінилася на консервативно-реакційну, значних змін зазнало і внутрішнє життя академії. Про колишній вільний дух уже не можна було вести мови. Найразючіше зміни в управлінні закладом стали помітними в питаннях харчування. Новий ректор Сильвестр (1883−1898) вирішив замінити підрядний спосіб отримання продуктів на господарський. На підряди, згадує М. Петров, запрошувалися конкуренти, які збивали ціни, а з метою отримання більшого прибутку кожний підрядник прагнув здати матеріал гіршої якості за нижчими цінами. В такому разі економу академії залишалося два шляхи: або вимагати покращення якості продукції, або увійти з підрядником у спільну справу за частку прибутку. Нововведенням Сильвестра було призначення на посаду економа скупого А. Устінова, який настільки був бережливим, що наказував нарізати на одного студента не більше скиби хліба, а залишки запирав у шафі на ключ. Коли ж буфетник доповідав, що студенти вимагають добавки, Устінов відповідав: «Покричать, та й перестануть!» Зберігаючи запаси коров’ячого масла, він зазвичай додавав до нього волячого жиру або зовсім замінював останнім [6,200−201]. Однак про бунти невдоволених у цей час не було й мови. У випадку недоброякісно приготованої їжі черговий мусив повідомити про це начальству; призначалася комісія з двох-трьох членів Правління для опитування студентів та освідчення їжі. Поодинокі студентські витівки 80−90-х років, насамперед справа демонстративного ухиляння молоді від вечері 1895 року, розглядалася в засіданні Правління; тоді всі невдоволені дали письмові свідчення, в результаті чого двох звільнили з академії, 19 позбавили казенного утримання, а з інших взяли письмове зобов’язання надалі не порушувати академічного порядку [6,186].

Студенти академії також повністю забезпечувалися одягом, безпосередню відповідальність за що несли інспектор та економ. Проте стан забезпечення одягом залишався незадовільним. З цього приводу М. Петров у листі до брата писав: «Калош тут не дають; сюртуки тутешні казенні не хвалять і радять додати шевцю рублів шість, аби сюртук був чистішим» [5,226]. За правління Філарета одягу приділялася чи не найбільша увага: ректор висміював студентів, які замовляли кравцеві короткі сюртуки, надаючи перевагу довгим [6,180]. Іще один випадок: на заняття студенти мали одягати сюртуки. Проте, за спогадами В. Рибинського, що навчався в академії у 1887−1891 роках, на лекції інспектора І. Королькова всі приходили в піджаках, причому пояснити цей факт ніхто не міг — це була своєрідна академічна традиція [7,172]. Перед закінченням навчання в академії випускникам видавався особливий формений одяг. К. Фоменко згадує отриману ним фрачну пару з білими срібними ґудзиками, яку він надягнув на випускний іспит. А вже по закінченні навчання, після 20 червня, у нових віце-мундирах випускники КДА почали здійснювати візити до знайомих, що в навчальний час було непристойним [13,338]. Проте бунтівлива київська молодь подеколи все-таки влаштовувала акти невдоволення своїм одягом. Так, один студент обвинувачував кравця, нібито той зшив йому комір сюртука з іншого сукна, а інший, взявши від шевця тільки одну пару чобіт, а за другу отримавши від нього гроші, вимагав, аби той, всупереч контракту, зробив йому шкіряні нашивки на старі чоботи, а за відмову скаржився Правлінню [6,203].

Стану здоров’я пансіонерів у спогадах приділяється незначна увага. Проте всіма мемуаристами відзначається вкрай незадовільне медичне обслуговування молоді. Невідомий студент КДА у своєму листі 1858 року скаржився на жахливий стан академічної лікарні, порівнюючи її із хлівом, та на недотримання санітарних норм у закладі. Тільки прихід ревізора Соломона змусив двічі вимити підлогу у всіх номерах, коридорах, на сходах, саме ж вологе прибирання в номерах здійснюється лише двічі на рік і то з нагоди важливих відвідувачів [5,222]. Проте М. Флоринський відзначає професіоналізм та турботливе ставлення до хворих з боку академічних лікарів — В. Щербини та П. Пелехіна. «Студент Микола Гаврилович Аракін ледь не помер від крововиливу горлом. Петро Павлович (Пелехін — М. К.) зупинив кров, привів здоров’я хворого до благонадійного стану, помістивши його на свою дачу, де той зовсім видужав… «- згадує протоієрей. А потім додає, що помічники лікарів при академії Василь Андрійович та Іоанн Пилипович були «людьми предобрими до студентів», а останній з них настільки був управним у лікуванні хвороб, що нерідко в Києві його запрошували до безнадійно хворих, яким він допомагав [12,359]. Серед проблем тогочасної медицини — відсутність ліків від багатьох хвороб, насамперед доволі поширеного у ХІХ ст. тифу. П. Руткевич розповідає про абітурієнта Миколу Радзимовського, який, не відзначаючись міцним здоров’ям, вирішив у серпні місяці, під час письмових іспитів, викупатися в Дніпрі. Хлопчина занедужав і невдовзі помер в академічній лікарні [8,арк. 6]. Велике навчальне навантаження, звичайно, не могло не відбитися на стані здоров’я студентства. Однією з найпоширеніших була хвороба очей. У спогадах про Сильвестра оповідається, що вже на початку другого півріччя навчання тоді ще студент Стефан Мальованський захворів на очі. «Тодішній академічний престарілий … лікар рівно нічого не розумів в хворобах очей, та й в Університеті не було порядного окуліста; хвороба була запущена, розвивалася й застаріла, так що навіть знамениті петербурзькі та берлінські окулісти згодом не змогли нічого з нею зробити» [10,арк. 6зв].

Життя студентства в академічному корпусі підпорядковувалося загальним правилам, характерним для приміщень закритого типу (пансіонів, інститутів казеннокоштних студентів тощо) й мало відповідний розпорядок дня. Кожний ранок починався о 7 год. із дзвінка на молитву, на якій були присутніми помічник інспектора, а часто й сам інспектор. Часто здійснювалися перевірки присутності молоді на молитві, робилися переклички. Потім був ранковий чай. По закінченні лекцій, о першій годині, — обід в академічній їдальні, де посередині на аналої студент читав або житіє стародавнього святого, або проповідь. Якщо в цей день у когось з студентів був день народження, то молодь заходила привітати іменинника, причому пили вино або горілку, що академічним начальством не переслідувалося [12,353]. У післяобідній час студенти любили поспати годину-другу, що правилами заборонялося, проте інспекція дивилася на це крізь пальці [3,арк. 9]. Через дві години після обіду молодь збиралася в класи на уроки з мов, по закінченні яких і до вечірнього чаю мала трохи вільного часу, який витрачали на приватні уроки, відвідування родичів, викладачів та прогулянки. Благочестиві студенти відвідували храми, шукачі ж пригод заходили в готелі, де пили чай, інші загравали з місцевими дівчатами. Потім, до 5 год., був вечірній чай (до вечері їдальня закривалася, і ті, що залишилися без чаю, змушені були йти в готель «Москва» і за п’ятак вимагати собі окропу до чаю і цукру, які приносили із собою з академії [3,арк. 9]); навідування «любителів співу та тютюну» до умивальної кімнати — боківки, година-дві занять у номері, вечеря о 8 год., після якої до вечірньої молитви випадала вільна година, яку витрачали на прогулянку подвір'ям, марширування коридором, бесіди із друзями. Номерні старші у цей час звітували перед інспектором. О 10 год. відчинялися спальні, і студенти у більшості випадків йшли спати. Найстаранніші присвячували час сну самовдосконаленню та читанню при свічах. Однак, за спогадами М. Флоринського, світло заважало товаришам по кімнаті заснути, і любитель наукових студій змушений був підкоритися й приєднатися до решти; все ж подібна картина не була характерною для передекзаменаційної лихоманки, коли цілими номерами засиджувалися до ночі. Єдине, що рятувало молодь, так це те, що стеариновими свічами, які давали яскраве світло, вони забезпечувалися повністю, і однієї свічі цілком вистачало для роботи [3,арк. 9;12,353−355]. Ночувати за межами академічного корпусу було суворо заборонено. За таке порушення студент старшого курсу Телєгін змушений був залишити академію [6,230].

За академічними правилами 1863 року, прийнятими з метою запобігти заворушенням, студенти розміщувалися в номерах за національною ознакою та за принципом земляцтва; кімнатними старшими призначали не студентів старшого курсу, як було раніше, а товаришів-однокурсників. До того ж, за інструкцією для помічників інспектора академії від 10 лютого 1864 року, «помічники інспектора повинні були спостерігати за поведінкою студентів у церкві, їдальні, при приватних молитвах ранковій та вечірній, під час домашніх занять та поза межами академії». За ректорства Михайла у 1880 році, з метою дотримання суворого режиму, у вікна нижніх клозетів академічного гуртожитку було вставлено залізні загородження, таким чином, цей захід мав перешкоджати студентам виходити з академічного корпусу або повертатися до нього в такий спосіб уночі [6,182−183]. Серед обов’язків молоді була присутність у недільні та святкові дні, а також на першому тижні Великого посту, під час говіння й на Страсному тижні при богослужінні, знаходячись за решіткою, куди заборонявся доступ сторонній публіці, а стояти поряд із студентами могли тільки почесні особи та дами [3,арк. 17;8,арк. 20зв;]. Сама процедура відвідування церкви носила офіційний характер. М. Пальмов пригадує, як перед всенощною студенти попередньо збиралися до загальної зали, де інспектором Сильвестром подеколи здійснювалася перекличка, після цього йшли до церкви [3,арк. 15зв].

До академічних традицій належали щорічне торжество освячення верби в Лазареву суботу в семінарській Петропавлівській церкві та перенесення її до Великої Братської церкви (цей звичай існував до 1869 р.) та академічний публічний екзамен, або акт (до 1859 р.), коли студенти в присутності академічного начальства читали в конгрегаційній залі уривки з своїх творів. Л. Мацієвич згадує: «…Прекрасний то був звичай, ці публічні екзамени або акти в академії, перед закінченням академічного курсу, у присутності численної публіки. Студенти виставляли тут перед суспільством плоди своїх учених робіт, а випускні з них, крім того, зворушливо прощалися з своєю дорогою Alme Mater та дякували їй…» [2,531−532].

Однак був в академії час, коли суворого режиму не дотримувалися. Пов’язано це було з інспекторством архімандрита Сильвестра. Користуючись його добротою та поганим зором, студенти ввели в академії свої порядки: скасували ранкові та вечірні молитви, стояння за решіткою; монастирські ворота всю ніч не закривалися; ключі від занятних кімнат мали тільки студенти, які користувалися ними для того, щоб зачинитися в номері під час лекцій або богослужіння та уникнути контролю інспектора [5,235; 6,176]. Проте абсолютної свободи студенти академії все ж не мали. М. Петров зазначає, що за ухиляння від церкви, вечірні відлучки без відома інспекції, невідвідування лекцій Сильвестр карав четвіркою за поведінку. Попри вади зору, інспектор, однак, дуже часто знаходив порушника дисципліни; припускали, що серед його інформаторів були студенти чи служителі [6,176]. За наступника Сильвестра А. Олесницького, «людини м’якої та доброї душі», контроль над діями молоді почав носити номінальний характер. П. Руткевич згадує: «…Тепер можна було цілими тижнями бути відсутніми в Академії… Жодне весілля в батюшок… не обходилося без участі наших студентів. Режим у стінах Академії пав… Студентство стало вештатися містом; лягало й вставало в який завгодно час дня й ночі. В інспекторство Акіма Олексійовича спальні студентам стали відпирати після обіду (раніше робилося лише для IV курсу „кандидатів“)…» [9,арк. 8зв].

Багато часу студенти приділяли «легкому» читанню, яке було найулюбленішим заняттям молоді у вільний час, за що вони щороку сплачувала символічні 1−2 руб. Загальні правила роботи читальні встановлювалися самими студентами; єдине, що юнакам заборонялося, так це брати книжки до занятних кімнат. Керували роботою установи декілька вибраних студентів, які були зобов’язані поповнювати читальню новими виданнями [9,арк. 5зв]. Значною мірою у підготовці до написання курсових творів допомагала академічна бібліотека, яка в жилому корпусі. Проте вона не користувалася популярністю через науковий характер літератури та невміння студентів користуватися писаними каталогами. П. Руткевич згадував: «Бібліотекар Думитрашко, людина стара та буркотлива, відбивав бажання копатися в каталогах і тільки за чергування його помічника Слесаревського студенти охоче користувалися каталогами та отримували потрібні книги» [9,арк. 5зв].

Загалом тогочасне студентство, а особливо молодь 60-х рр., прагнула бути сучасною. Л. Мацієвич пригадує, що, коли 1864 року в Київському університеті почав читати публічні лекції про Ісуса Христа професор богослов’я Н. Фаворов, духовне студентство цим зацікавилося. Через суворий режим (лекції читалися ввечері) та матеріальні труднощі всі бажаючі не могли піти в університет. Вихід було знайдено доволі швидко — студенту М. Петрову всі студенти скинулися та купили вхідний квиток на лекції, в результаті чого Микола Іванович відвідав усі читання, де конспектував виступ професора, а потім передавав записи однокурсникам [2,518]. Серед інших захоплень молоді - відвідування театру, що здійснювалося з офіційного на те дозволу інспектора. Однак така «виховна» робота великого успіху не мала — бажаючих відвідувати театр було малувато [8,арк. 18зв-19].

Напередодні недільних та святкових днів картина буденного життя зазнавала змін, коли «проза життя» перетворювалася на «поезію». Прослухавши всенощну, студенти поверталися до номерів, де влаштовували духовні концерти, іноді запрошуючи до себе регента академічного хору, або співали самі [12,354]. Вносили оживлення в одноманітне студентське життя також київські «контракти», коли всім студентам видавалися т. зв. «контрактові гроші» (17 руб. у кінці 80-х рр. 18 ст.); призначені на придбання білизни, яку часто юнаки привозили з дому, кошти витрачалися на інші потреби [8,арк. 27зв].

Загалом студенти не скупилися на спиртні напої й тютюнові вироби, а також різні розваги. М. Петров згадує студентську генеральну випивку восени 1859 року [5,302], проте зазначає, що «…горілку п’ють рідко, і притому помірно», бо студентам дорога честь духовного закладу, хоча в попередні часи тут було страшне п’янство [5,235]. Натомість М. Пальмов відзначає, що студенти його курсу не могли собі дозволити «попойки» через бідність та суворий нагляд за дотриманням порядку з боку начальства академії, яке виганяло п’яниць із закладу. На його пам’яті сталося три подібні випадки [3,арк. 23]. Все ж можна погодитися з М. Петровим, що потяг до алкоголю в середовищі духовної молоді був природним для юнацтва безвідносно до того, у світському чи духовному закладі воно здобувало освіту, а сам процес святкування за чаркою був академічною традицією (у вигляді приватних та генеральних випивок) та не порушувався тривалий час, попри всілякі спроби з боку академічного начальства. Чого вартий той факт, що у формальному заповіті померлого у 1880-ті році професора Д. Підгурського був пункт про призначення 25 руб. спадку для студентів, аби ті влаштували «випивку за упокой його душі» [6,196]. Спираючись на спогади студента Б., М. Петров все ж робить висновок, що через суворий нагляд студентство в кінці ХІХ ст. змушене було обмежити розмах святкувань: випивки почали організовуватися рідше, а спеціально призначені з середовища молоді санітари мали надавати першу допомогу «схмілілим» товаришам; подеколи невеликі бенкети влаштовували в готелях [6,196]. Загалом до чарки зазвичай прикладалися під час вакацій та свят, наприклад, новорічних, а також при закінченні курсу, коли обов’язково випивалася чугунка — піввідра горілки [5,233,238,307]. Любили студенти влаштовувати музичні й танцювальні вечори. на які здійснювалася підписка. М. Петров пригадує: «…підписалося до 25 чоловік, по 25 і 20 коп. Але прийшли на вечір 28 жовтня всі студенти молодшого курсу й до 15-ти старших, декілька університантів; тут же були цирульник та служителі. Було троє театральних музикантів — два скрипалі й один флейтист — й четверо співаків академічних. З 9-тої до половини 12-ї години розігрували й співали п'єси…» [5,230−231]. Подібні заходи мали відбуватися із дозволу начальства і під контролем членів Ради. Однак з початку 80-х років, а особливо після загибелі імператора Олександра II 1881 року, ідея організації вечорів відпала. Серед інших ознак академічної свободи КДА М. Петров виділяє безперешкодні прогулянки до 21. 30 та відкрите паління тютюну у номерах [5,233,307]. Проте вже всередині 60-х років студентству, за спогадами М. Пальмова, заборонялося палити в номерах та коридорах, для цього було придатним лише приміщення умивальної кімнати [3,арк. 7].

Окремо слід сказати про взаємовідносини між студентами та ставлення молоді до своїх викладачів. М. Пальмов відзначає, що в студентському середовищі панувала дружня атмосфера: «Ми жили тісною товариською сім'єю. Спілкування між студентами обох курсів — і старшого, й молодшого, було повним. Ні великих сварок, ні ворожості між студентами не спостерігалося. Внутрішнє сердечне єднання було величезним джерелом найкращих почуттів та переживань, про які і тепер зберігаються світлі спогади. Гостроти, жарти та гумористичні оповідання в години дозвілля сипалися як із рогу достатку» [3,арк. 22]. Студенти раді були присвятити вільний час відвідуванню викладачів та знайомих у місті. М. Петров згадує, що, коли старі професори продовжували «триматися на недосяжній висоті своєї колишньої величі», молоді професори та бакалаври з радістю вітали студентів у себе вдома [6,176]. Поширеною формою спілкування було також листування між професорами та вихованцями, привітання із Днем янгола чи святами. Особливо близькими були стосунки між студентами та викладачами родом з однієї місцевості: так, володимирці ходили до В. Ф. Певницького. Проте ознака спільного походження для багатьох викладачів (І.І. Малишевського, П. А. Лошкарьова, Ф.А. Терновського) не мала великого значення — вони з радістю пригощали молодь обідом, кавою, а також влаштовували в себе домашні вистави. Такі заходи навіть заохочувалися начальством, єдине, що вимагалося від студентства, так це попередньо записатися в інспекторській книзі, а по завершенні особисто з’явитися до інспектора [3,арк. 23−25]. Окреме місце у спогадах випускників КДА присвячене саме викладачам. Одним з головних критеріїв поділу їх на «поганих» та «хороших» був професіоналізм та ставлення до студентства. Яскравим прикладом є спогади В. Рибинського. Характеризуючи викладача КДА М.І. Петрова як поганого лектора, проте фахового спеціаліста, В. Рибинський констатує: «Вчений авторитет його в наших очах був безперечним, а, головне, він вважався другом і захисником студентів, і тому всі його любили» [7,162]. Загальною шаною в молоді користувався інспектор, а пізніше ректор Сильвестр, студентські спогади про якого пройняті почуттям любові та вдячності [10]. З іншого боку, про професора С.Т. Голубєва (викладав історію російського розколу) В. Рибинський відгукується різко негативно: «Історією розколу він не займався зовсім, не написав за 35 років жодної статті із свого предмета. Лекції загалом він читав недбало, часто пропускав їх, зайшовши на декілька хвилин, чи влаштовуючи замість лекції репетицію…» [7,164]. Таким чином, як фахівець професор С. Т. Голубєв серед студентів не мав поваги. Додає негативних барв до образу професора й опис В. Рибинським пустощів С.Т. Голубєва в молодості, коли той своїми діями не раз підставляв студентів. Відповідно за таке поводження про тісні стосунки із молоддю мова просто не могла йти.

Більш-менш спокійне життя в академії подеколи чергувалося із студентськими заворушеннями, які тривали недовго і були викликані незадовільним станом студентського побуту. «Тихі бунти» з часом переростали у значні хвилювання, що подеколи набували політичного характеру, як, наприклад, бунт 1859 року, про який стало відомо громадськості зі сторінок герценівського «Колокола» [5,226]. У 80-ті роки академічне керівництво, боячись поширення вільнолюбних ідей в КДА, посилило вимоги до молоді, і, як наслідок, стався «бунт» невдоволених, який, проте, дуже швидко закінчився звільненням восьми студентів, серед яких був і близький друг П. Тихвинського другокурсник В’ячеслав Кисилевський, прийнятий на казенний кошт хлопчина, що підпав під уплив «верховодів» [11,арк. 22]. Найбільшого ж розголосу мали події 1884 року в стінах академії, приводом до яких слугувало перебування в академічному гуртожитку державних злочинців — Дегаєва та Стародворського [6,188]. В результаті «за участь в політичних злочинах, влаштуванні конспіративної квартири та утримання таємної типографії» було заарештовано студента Дашкевича [6,189−190]. Після цих подій заворушення поволі почали стихати. Серед найбільш резонансних можна виділити хіба що події 1897 року, коли один з студентів вистрілив у вікно інспектора академії з рогатки [6,187].

Духовне студентство підросійської України активно реагувало на виклики реальності, проявляючи в цьому ідейну близькість із світською молоддю. Однак причини виступів студентства Київської духовної академії слід шукати також в особливостях організації їхнього побуту, притаманного для закладів закритого типу, та надмірною академічною свободою, яка була традиційною для КДА. «Усіляка бурса, усіляке співжиття на казенних хлібах, — стверджував М. Петров, — … сильно деморалізує юнацтво, що навчається, вбиваючи в ньому природну самодіяльність у майбутній житейській боротьбі за існування і пробуджуючи в них чисто дитячі капризи та забаганки. У переважній більшості діти бідних батьків та сироти, що терпіли нестатки в рідній сім'ї, потрапивши на казенне утримання, набагато краще за їхню сімейну обстановку, часто залишаються достатньо невдоволеними ним та прагнуть узяти від казни все — не тільки можливе, але й неможливе. Вони ставлять себе ніби в центр світу та вимагають, аби вся Академія служила їм, а не керувала ними…» [6,202−203].

Таким чином, побутові умови життя студентства Київської духовної академії другої половини ХІХ ст. дають пояснення численним виступам невдоволеної молоді, дозволяють відтворити їхні прагнення та поривання, ідеали та мотиви поведінки. Опис повсякденного життя київської духовної молоді робить іще один штрих до загального портрету дореволюційного російського студентства.

повсякденний побут студентство академічний

Джерела та література

1. Бойченко М. Повсякденність історична / М. Бойченко // Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: навч. посіб. — К.: Вища школа, 2002. — С. 291−292.

2. Мацеевич Л. С. Письмо в Совет Киевской Духовной Академии почетного члена Л. С. Мацеевича / Л. С. Мацеевич // Труды КДА. — 1911. — Т.2. — С. 501−540.

3. Пальмов Н. Воспоминания о Киевской Духовной Академии / Николай Пальмов // Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі - ІР НБУ). — Ф. 175. — № 1848. — 30 арк.

4. Певницкий В. Ф. Мои воспоминания / В. Ф. Певницкий // Труды КДА. — 1911. — Т. ІІ.- С. 95−120,273−302.

5. Петров М. Скрижалі пам’яті / Василій Ульяновський, Ірина Карсим (упор.). — К.: Либідь, 2003. — 336 с. Петров М. Скрижалі пам’яті: Коментарі та додатки / Василій Ульяновський (склад.). — К.: Прайм, 2003. — 268 с.

6. Рибинський В. До історії Київської духовної академії. Курс 1887—1891 рр. Спогади / В. Рибинський // Хроніка 2000. — 1997. — № 17/18. — С. 154−178.

7. Руткевич П. Академические годы (воспоминания о Киевской академии за 1879−1883 гг.) / Петр Руткевич// ІР НБУ. — Ф. 160. — № 1852. — 33 арк.

8. Руткевич П. Мои воспоминания о Киевской Академии от 1879−1883 годы / Петр Руткевич // ІР НБУ. — Ф. 175. — № 2016. — 54 арк.

9. Спогади випускників Київської духовної академії про ректора академії єпископа Сильвестра (Стефана Мальованського) // ІР НБУ. — Ф. 160. — № 1869. — 86 арк.

10. Тихвинский П. Описание Киевской Духовной Академии с 1880 года/ П. Тихвинский // ІР НБУ. — Ф. 162. — № 157. — 35 арк.

11. Флоринский Н. И. Из студенческих воспоминаний (Ко дню его кончины) / Н. И. Флоринский // Душеполезное чтение. — 1901. — № 7. — С. 348−361.

12. Фоменко К. И. Двадцать первый курс Киевской духовной Академии / К. И. Фоменко // Труды КДА. — 1912. — № 10. — С. 324−340.

13. Шубина М. П. О понятии и природе повседневности / М. П. Шубина // Известия Уральского государственного университета. — 2006. — № - С. 55−62.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой