Грецька колонізація Північного Причорномор’я

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота

на тему:

Грецька колонізація Північного Причорномор’я

ЗМІСТ

ВСТУП

  • РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ТА НАПРЯМКИ ГРЕЦЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ
    • 1. 1 Причини колонізації
    • 1.1 Характеристика основних напрямків грецької колонізації
  • РОЗДІЛ 2. ЗАСНУВАННЯ КОЛОНІЙ ТА ЇХ ТИПИ
    • 2.1 Особливості процесу заснування колоній
    • 2.2 Характеристика окремих колоній
  • РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ТА НАСЛІДКИ ГРЕЦЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
  • ВИСНОВКИ
  • ДОДАТКИ
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність курсової роботи. В історії людства велике значення мало античне суспільство. Численні досягнення античного суспільства в різноманітних галузях людської діяльності, лягли в основу європейської культури, зокрема філософії, мистецтва, архітектури, літератури, театру тощо. Античні впливи простежуються майже на всіх племенах, що населяли Східну Європу. Ці впливи знаходили свій вияв як у соціально-політичному житті, економіці, що сприяло прискоренню суспільного розвитку племен, так і в культурі. Саме тому великий інтерес становить історія античних північно-причорноморських держав, що були складовою частиною античного світу і розвивалися в контакті з містами його основних територій у Східному Середземномор'ї та Причорномор'ї.

Грецька колонізація північного Причорномор’я відіграла суттєву роль як в історичному житті самих греків, так і в житті племен і народів, з якими в результаті колонізації прийшли в безпосереднє і тривале зіткнення.

У VІІ-VI ст. до н. е. проходив процес заснування грецькою державою нових поселень на північно-причорноморських землях. Власне, грецька колонізація мала такий вплив на подальший розвиток еллінських традицій на сусідніх територіях, що період VІІІ-VI ст. до н. е. отримав назву епоха Великої грецької колонізації. У цьому контексті значний науковий і практичний інтерес становить дослідження грецької античної колонізації Північного Причорномор’я.

Мета курсової роботи — з’ясувати позиції щодо Грецької античної колонізації Північного Причорномор’я.

Для реалізації мети поставлено наступні завдання:

­ визначити причини грецької античної колонізації Північного Причорномор’я;

­ охарактеризувати етапи розвитку античних міст Північного Причорномор’я;

­ встановити історичне значення грецької античної колонізації Північного Причорномор’я.

Об'єкт дослідження — грецька колонізація Північного Причорномор’я.

Предмет дослідження — напрямки заснування грецьких колоній Північного Причорномор’я.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину VІІ ст. до н.е. — середина І ст. до н. е. Нижня межа — друга половина Vст. до н.е. — відбувається становлення держав, розпочинаються їхні активні контакти з грецькими містами Східного Середземномор’я, зокрема Іонії. А верхня — середина І ст. до н. е. — остаточне припинення існування майже всіх античних держав.

Методологічною основою роботи є принцип історизму та об'єктивності. У розв’язанні дослідницьких завдань, використано порівняльний метод та причинно-наслідковий аналіз.

Джерельна база та історіографія. Потрібно згадати найактуальніші джерела та монографії без яких написання цієї курсової роботи було б не можливе. Зокрема, Геродот в праці «Історія в 9-ти книгах» досить гарно описує природні умови та клімат території Північного Причорномор’я де проходила грецька антична колонізація.

У праці Иессен А. А. «Греческая колонизация Северного Причерно-морья», досить докладно показано грецьку колонізацію та її причини; основні періоди та етапи загального історичного розвитку елінської спільноти, а також розвиток та життя античних міст-держав Північного Причорномор’я.

Яйленко В.П. «Греческая колонизация VII--III вв. до н. э.» в праці док-ладно описана історія міст Північного Причорномор’я, етапи їхнього розвитку, основні заняття та промисли.

Праця Калістова Д.П. «Очерки по истории Северного Причерноморья античной епохи» достатньо оригінально написана, оскільки в ній описано історію грецької античної колонізації Північного Причорномор’я посилаючись на археологічні знахідки.

Ланін В.В., у своїй праці «Греческая колонизация Северного Причорно-морья» здебільшого висловлює різні теорії щодо причин та ходу грецької античної колонізації Північного Причорномор’я.

колонізація причорномор’я античний

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ТА НАПРЯМКИ ГРЕЦЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ

1.1 Причини колонізації

Колонізація Північного Причорномор’я була частиною так званої Великої Грецької колонізації яка розпочалася у VІ ст. до н.е. включно, була у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів розвинутого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини зокрема металів: заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації V ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало надмір жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.

Колонізаційна хвиля охопила практично все Середземномор’я — північні береги Африки, узбережжя Італії, Франції, та Іспанії - й перекинулася в Причорномор’я. Міграція населення з Греції у VІІІ - VІ ст. до н.е. відбувалося за умов утворення нової соціально-економічної формації - рабовласницького ладу, переходу до вищого рівня розвиту виробничих відносин. Колонізація була зумовлена відносним перенаселенням — тиском надлишку населення на продуктивні сили при низькому рівні розвитку останніх, коли для збереження життєздатності суспільства необхідно було обмежити кількість населення на одиницю площі [2, с. 20].

За цих умов колонізація була кардинальним способом ліквідації відносного перенаселення, що виникло в Греції. Серед безпосередніх причин перенаселення виділяються аграрно-економічний і соціальний фактори, коли в результаті гострої внутрішньополітичної боротьби, що супроводжувала процес встановлення нового рабовласницького суспільства, групи населення які зазнали поразки, були змушені залишити батьківщину. Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст на прилеглих до них сільськогосподарських зон змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості [1, с. 188].

Розглядаючи колонізацію VІІІ-VІ ст. до н.е., як прояв постійно працюючого в старому світі закону народонаселення, не можна не відзначити деяку умовність виділення її в певний етап, до якого і відносять термін «грецька колонізація» немає сумнівів що колонізація VІІІ - VІ ст. була продовженням більш давніх міграцій грецьких племен, привівши до утворення самих колоній. Фукідід наприклад, говорячи про рухи грецьких племен, включає колонізацію VІІІ - VІ ст. до н.е. в загальний ланцюг цих рухів [7, с. 82]. З ним перегукується Ісократ: «Приблизно в той же час вар-вари займали велику частину землі, а греки були замкнені на невеликій частні. Неcтачя землі примушувала їх ворогувати й воювати між собою. Наше місто не залишилося в стороні, бачачи як одні вмирають від голоду, а інші - в боях. Воно послало по містам полководців, які об'єднали і очолили потребуючих допомоги греків, отримали перемогу над варварами, острова. Так врятували вони залишившихся дома, і тих хто пішов за ними. Одним вони залишил достатньо землі на бітьківщині. Для інших завоювали більше, ніж у них було: засновані ними колонії оперезали всю землю, яку ми тепер маємо. Це полегшило шлях тим містам, які пізніше наслідуючи наше місто, захотіли вивести колоністів: їм вже було непотрібно було ризикувати життям при захопленні земель: вони заселяли територію, вже завойовану» [3, с. 36].

Міграції додержавного періоду носили масовий характер. При пануванні родових взаємин в рух ішли цілі племена, або їхні великі частини. По мірі розпаду родових відносин і становлення державності міграції приймали все більш організований характер.

Ще однією причиною, яка сприяла грецькій колонізації Північного Причорномор’я були вигідні природні особливості Причорномор’я. Геродот писав: «земля їх, являючи собою рівнину, болота, травою і добре зрошена; по ній протікають ріки, що кількістю лише трохи поступаються каналам у Єгипті. Я назву лише ті з них. Які більш варті уваги і приступні для суден з моря: п’ятигирлий Істр, за ним Торас, Іпалід, Борисфен, Палтікан, Іпакір, Герр і Томаїд… [2, с. 242].

Важливою причиною створення колоній був процес класоутворення і соціальної диференціації грецького суспільства, який проходив у VІІІ-VІ ст. до н.е. Втративши свою землю бідняки, попавши в лапи багатіїв, отримавши поразку в соціальній боротьбі представники різних угруповань, шукали щастя й багатства на чужині в ствоерих колоніях. Аристократія не перешкоджала такому переселенню, оскільки в колонію йшли недовільні й небезпечні для знаті, політичні противники. Разом з тим керуючим колам міст-метрополій було вигідно мати свої колонії, з якими установлювались взаємовигідні контакти, звідки получали цінну сировину, куди можна було збувати сировину помість і ремісничих майстерень, з допомогою яких метрополії розшивали свій політичний вплив. [17, с. 97]

Переселення багаточисельного населення в колонії було б неможливе без загального зростання чисельності грецького населення. Греція VІІ-VІ ст. до н.е. переживала свого роду демографічний вибух визваний цілим рядом причин, до кінця не з’ясованих, але без сумніву однією з головних був широкий розвиток грецької економіки, яка створювала забагато продукції, потребувала збуту товарів та достатньої кількості сировини, робочої сили [7, с. 214]

Метою великої грецької колонізації був пошук нових земель через стрімке зростання кількості населення та загрозу голоду і боргового рабства, але була й інша причина масових від'їздів за море: боротьба між демосом та аристократією. Наприклад, якщо програвав демос, то його ватажки, побоюючись помсти, рятувалися втечею. Якщо ж демос перемагав, то за своє життя боялися знатні люди. Тому для тих, хто зазнавав поразки у внутрішній боротьбі, часто не залишалося іншого виходу, як назавжди покинути свою батьківщину і заснувати нове поселення. У ряді випадків у таке становище потрапляли демократичні елементи: біднота, дрібні і середні землевласники, ремісники, праця яких починала витіснятися працею рабів, і навіть багаті - противники уряду який утвердився. Батьківщину покидали і переможені аристократи, нерідко зі своїми прихильниками та родичами. Надалі, з розвитком колонізації і розширенням морської торгівлі, ініціативу у створенні нових поселень часто беруть на себе найбільш підприємливі представники торговельно-ремісничих кіл міського населення, а нерідко і самі рабовласницькі держави[2, с. 241].

Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст та прилеглих до них сільськогосподарських зон змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

Головне завдання, яке стояло перед колоністами це була ліквідація перенаселення континентальної Греції, і цим самим вони хотіли значно збільшити обсяг торгівлі та створити передумови для панування грецьких торговців у Середземномор'ї, а також розширити сферу поширення грецької культури. Більшість колоністів складали, як правило, збіднілі і малоземельні громадяни, молодші сини сімейств, переможені на політичній арені, а також жителі інших полісів. Колоністи, які брали участь у виведенні нової колонії, повинні були автоматично отримати землю для обробки і громадянство в новому полісі. Вважається, що всього за час колонізації було виведено кілька сотень колоній, загальне населення яких становило 1,5 — 2 мільйони людей [9, с. 209−211].

Отже, у VIII-VI ст. до н. е. перенаселення Греції і гостра нестача землі зумовили колонізацію та утворення грецьких міст-колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії та Північній Африці. Велика грецька колонізація була у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів розвинутого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини, зокрема металів, заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації VI ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.

1.2 Характеристика основних напрямків грецької колонізації

Колонізація греками Північного Причорномор’я не була поодиноким, випадковим явищем в історії розвитку античного суспільства. Вона становила один з напрямків їх розселення у VIII-VІ ст. до н. е. Цей процес охопив територію Апеннінського півострова, Північної Африки, узбережжя Чорного та Азовського морів. Грецькі колонії з’явилися на берегах Чорного моря на завершальному етапі Великої грецької колонізації. Заснування колоній Північного Причорноморя мало здебільшого організований характер. Звичайно метрополія призначала або самі колоністи обирали керівника руху -- ойкіста, основним завданням якого був розподіл земельних ділянок на місці нового поселення. Іноді він брав участь у виробленні певних законоположень для нової колонії. Колонізаційний потік складався з різних соціальних верств населення -- обезземелених землеробів, ремісників та ін.

Заселення греками районів Причорномор’я відбувалося поступово у двох напрямках: Західному та Східному (мал. 1). Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного моря. На той час, мабуть, припадає виникнення тут найдавніших поселень -- Сінопи та Трапезунда. Проте заснування Сінопи як міста -- колонії Мілета -- датується другою половиною VII ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. тут виник Аміс і на півстоліття пізніше -- єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська. З кінця VII ст. до н. е., почалося освоєння західного узбережжя. Тут виникли такі міста, як Істрія, Аполлонія; у першій половині VI ст. до н. е. -- Томи, ще пізніше переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Каллатіс.

Протягом середини VII -- VI ст. до н.е. в основному відбувається процес освоєння греками численних територій на північному березі Чорного моря. У Північному Причорномор'ї, що охоплює території від гирла Дунаю до передгір'їв Кавказу, можна виділити три райони, де був заснований цілий ряд грецьких колоній (мал. 2). Це північно-західний район, що охоплює Нижнє Побужжя та Подністров'я, де у другій половині VII ст. до н.е. було засноване поселення на острові Березань (Борисфен), а в VI ст. до н.е. Ольвія та сільські поселення навколо неї, а також Ніконій і Тіра. Другий район, Таврійський, що охоплює Південно-Західний та Північно-Західний Крим, де в VI ст. до н.е. була заснована Керкинітіда та невелике поселення іонійців, на місці якого в кінці V ст. до н.е. виник Херсонес Таврійський. Третій район, північно-східний, який охоплює Східний Крим та береги Керченської протоки, де в першій половині VI ст. до н.е. були засновані Пантікапей, Німфей та інші центри, а також Феодосія, які згодом були об'єднані у складі Боспорського царства. У процесі подальшої внутрішньої колонізації греками були освоєні значні сільськогосподарські території в цих трьох основних районах колонізації, а до складу Боспорської держави увійшли землі у Північно-Східному Причорномор'ї [8, с. 102−104].

Грецька колонізація Північного Причорномор’я поділяється на три етапи (мал. 2). На першому, близько середини VII ст. до н. е., було засновано грецьке поселення на острові Березань (Борисфен). На другому, що охоплює першу половину VII-середину VI ст. до н.е., населення Борисфену починає освоювати сусідні сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н.е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах у Криму виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Кепи та деякі інші центри, що згодом увійшли до складу Боспорського царства. На третьому етапі, друга половина VI -- початок V ст. до н.е., спостерігається найбільш інтенсивна міграція греків до Північного Причорномор’я, що було пов’язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н.е.) і падінням Мілета (494 р. до н.е.).

У цей час в основному вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій і Тіра (Бєлгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільськогосподарських поселень. В останній чверті VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Криму була заснована Керкинітіда (місто Євпаторія) та невелике поселення на місці майбутнього Херсонесу Таврійського (місто Севастополь), який було конституйовано як поліс близько 422/421 рр. до н.е. Це була єдина дорійська колонія у Північному Причорномор'ї [24, с. 169−172].

В VІІІ-VІ ст. до н.е., колонізаційний рух розвивався насамперед в напрямках, що були підготовлені доколонізаційними зв’язками грецьких племен, які відносяться до мікенської і домікенської епохи. Ці зв’язки спочатку виливались у форму міжплемінного обміну; окремі речі, переходячи з рук одного племені до другого, іноді були віддалені тисячами кілометрів від місця свого походження. Дальший розвиток цих зносин привів до встановлення більш міцних форм майнових відносин. Стародавня торгівля мала, спорадичний характер, часто переплітаючись з морським грабежем. З дальшим розвитком продуктивних сил і переходом до військової демократії ці мінові зносини, все ще не мали систематичного характеру. Проте мінові зв’язки, які встановились тоді, відіграли в час розвитку грецької колонізації свою роль. Грецькі колоністи оселились спочатку саме в тих місцях, які були охоплені цими зв’язками.

В грецькій колонізації взагалі треба бачити процес двосторонній. Успіх її в однаковій мірі був обумовлений як причинами, що стимулювали греків до переселень, так і тими обставинами, які вони заставали на місцях свого нового оселення. Грецькі колонії на узбережжях Чороного моря, зокрема північночорноморські колонії, в VІ ст. до н.е. набувають виняткового значення в економічному житті Греції. Вони стають поставниками сировини, хліба, і робочої сили — рабів. Від їх діяльності залежить матеріальний добробут багатьох грецьких міст. [18, с. 53]

Центром грецької колонізації на північному узбережжі Чорного моря саме з цих причин стають райони, що примикають до великих морських магістралей. Всі колонії виникають на таких магістралях за винятком, можливо Херсонеса. Але Херсонес, це єдина грецька колонія в Північному Причорномор'ї не стільки торгуюча як виробляюча, яка в усякому разі мала свою власну сільськогосподарську базу на Гераклійському півострові. [32, с. 95−101]

Успіх колонізації, таким чином залежав не від успіхів окремих населених пунктів чи районів цієї країни, а від розвитку продуктивних сил її населення в цілому, від розвитку зв’язків між різними племенами, що її поселяли і групами племен, від її історичного минулого, від рівня розвитку місцевої культури.

колонізація причорномор’я античний

РОЗДІЛ 2. ЗАСНУВАННЯ КОЛОНІЙ ТА ЇХ ТИПИ

2.1 Особливості процесу заснування колоній

У Північному Причорномор'ї поява більшості античних міст датується VI ст. до н.е., хоча, судячи з розкопок поселення на о. Березані (Очаківський район Миколаївської області), початок колонізації цього району слід віднести до другої половини VII ст. до н. е., а взагалі перше знайомство греків з Північним Причорномор’ям -- до часів гомерівської Греції.

У колонізації Північного Причорномор’я головна роль належала іонійським містам малоазійського узбережжя і перш за все Мілету. Значні масштаби переселення звідси були викликані майже безперервною внутрішньополісною боротьбою, періодичними руйнуваннями сільськогосподарської околиці, розоренням громадян тощо. У VII-VI ст. ним була заснована Ольвія на правому березі Буго-Дніпровського лиману і ряд колоній по обидва береги Керченської протоки — стародавнього «Боспору Кіммерійського». Найбільшими з них були Пантікапей (сучасний Керч) і Феодосія на східному узбережжі Криму, Фанагорія і Гермонасса на узбережжі Таманського півострова. Єдиною дорійською колонією на північно-чорноморському узбережжі був Херсонес, заснований у V ст. в 3 км від нинішнього Севастополя переселенцями з Гераклеї Понтійської (нині місто Ереглі в Малій Азії).У другій половині VІІ ст. до н.е. виникають два найбільш ранні поселення в Північному Причорномор'ї на Березанському півострові (нині це острів біля м. Очаків) та біля сучасного м. Таганрога (на узбережжі Азовського моря). У VІ ст. засновуються маже всі найзначніші північно причорноморські міста (Мал. 2).

Слід зауважити, що з приводу характеру грецької колонізації Північного Причорномор’я серед дослідників довгого точилися гострі дискусії. Мова йшла головним чином про протиставлення двох форм колонізації: торговельної і аграрної. За першою з них, заснуванню міст-держав передували торговельні факторії, так звані емпорії, які мали б стати необхідною ланкою в розвитку міст. Дослідження останніх десятиріч показали хибність такої позиції [14, с. 90].

З цим питанням тісно пов’язане інше — визначення міст, звідкіля йшов в Північне Причорномор’я головний переселенський потік. За даними пам’яток епіграфіки, маємо досить переконливу відповідь — з малоазійського міста Мілета та взагалі з Іонії. Це знов таки підтверджує аграрний характер колонізації. Оскільки саме в ці часи іонійські греки й, зокрема мешканці Мілета зазнавали чисельних перських навал та розорення сільського господарства. Лише кілька причорноморських міст були засновані вихідцями з інших центрів.

В ті часи іонійський Мілет розвиває надзвичайну колонізаторську енергію. За словами античних письменників ним було організовано близько 90 колоній, тут колонізаційна проблема набула настільки великої ваги, що опинилася в центрі уваги держави. У таких містах стали обиратися особливі посадові особи — так звані ойкісти, на обов’язку яких лежало влаштування нових поселень. Часто в колонії виселялися не тільки громадяни даного полісу, але разом з ними і мешканці інших міст. У таких випадках місто, що створює колонію, набувало значення збірного пункту для всіх бажаючих переселитися в нове місце. В обстановці загального підйому економічного життя, що характеризує даний період, деякі засновані поселення швидко перетворювалися на такі ж великі міста, якими були їхні метрополії[1, с. 24].

Істотну роль у розвитку колонізації в дальшому починає відігравати морська торгівля, яка швидко розвивається. Якщо колонізація найдавніших часів мала переважно аграрний характер і колоністи в місцях нового свого оселення бралися насамперед обробляти землю, то в пізніші часи за’вляються колонії іншого типу. В ряді випадків вони мають характер замлеробсько-торговий. Частина їх населення продовжує займатися землеробством, але уже розраховуючи на збут продукції своєї праці, друга частина займається ремеслами, нарешті виділяються групи, що займаються переважно торгівлею [4, с. 528]

До часу заснування грецьких поселень в Причорномор'ї греки вже мали деякі знання про цей район. Цьому сприяли часткові навідування ними чорноморських берегів в минулу епоху, що знайшло свій відбиток в міфах, частина яких, без сумніву, відноситься приблизно до ІІ тисячоліття до н.е. Сліди знайомства греків з північним причорномор’ям збереглися і в гомерівському епосі: деякі дослідники відносять до берегів Північного Причорномор’я частину плавання героя Одіссея[27, с. 39].

Зазвичай колонізація Північного Причорномр’я бачилася в такому вигляді: від часткових поїздок грецьких купців і мореплаців до постійних торгових зв’язків, від організацій торгівельних станцій — емпоріїв — і до заснування колоній. Заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів, причому місцями густота розташування невеликих поселень була досить високою -- іноді одне від одного знаходилося в межах видимості. На території Північного Причорномор’я, як привило, не на самому узбережжі. Але на певній, іноді значній від нього відстані були знайдені речі безумовно грецької роботи, безмовно імпортні, які в той час безумовно відносились до періоду, що передував появленню тут постійних грецьких поселень [9, с. 87].

Обидва ці факти не суперечать один одному. Навпаки вони можуть бути основою для дуже важливого висновку. Окремі речі грецького походження, очевидно проникли всередину країни в результаті торгового обміну між греками і місцевим населенням. Отже цей обмін існував до виникнення в північному узбережжі постійних поселень греків — він передував постійним поселенням і очевидно, підготовив для них грунт.

Отже, те, що можна назвати торговим колонізаційним освоєнням Північного Причорномор’я, почалося приблизно на століття раніше ніж виникли найстаріші грецькі колонії на берегах Керченської протоки і Ольвія на південному заході.

Спочатку грецькі торгові судна, очевидно, тільки час від часу, від випадку до випадку, відвідували ці береги, після обміну і продавці, і покупці надовго розходились у різні сторони. Потім коли взаємна вигода від цього зв’язку була усвідомлена і тими і другими, зустріч між місцевим населенням і греками частішали, і на узбережжі з’явилися так звані емпорії - торжища, куди в певний час року приїжджали зі своїми призначеннями для обміну товарами місцеві жителі і прибували торгові кораблі грецьких купців [4, с. 136].

Слово «емпоріон» на грецькій мові означає не тільки місця, де відбувається торгівля, але й складовий пункт, свого роду торгову факторію. Цілком природно, що на місцях їх постійних зустрічей, які стали вже звичні і для греків, і для місцевих жителів, стали будувати складові приміщення для товарів і житлові приміщення для моряків і підприємців, які висаджувалися на берег. Так поступово на території емпоріїв виникають селища. Спочатку в них жили під час проведення обмінних операцій, а в останні часи року вони пустували. В дальшому тут з’являється постійне населення, селища огороджуються стінами, виникають органи управлінням, і нова колонія починає жити. На слід забувати, що джерела поповнення переселенських континентів в античній Греції ніколи не вичерпувались [27, с. 165].

Розвитку нових міст сприяла торгівля. На той час у Греції швидко зростала кількість населення і міст з досить розвинутими ремеслами, які потребували регулярного забезпечення продовольством, сировиною, рабами. Колоніальна периферія грецького світу могла не тільки задовольняти ці потреби, а й стати ринком збуту ремісничої та деяких видів сільськогосподарської продукції метрополії. В VІ ст. до н.е., потреба в причорноморській сировині і особливо у хлібі відчувалася уже багатьма грецькими містами. В першу чергу зацікавлені в цьому були міста узбережжя Малої Азії - найбільш передові і економічно розвинуті грецькі міста тих часів [19, с. 57].

Формою політичної організації новозаснованих міст-держав була, як правило, рабовласницька республіка, яка могла мати різну внутрішню будову. За грецьким звичаєм прав громадянства не мали жінки та іноземці, які переїжджали сюди на постійне проживання. Тільки окремим іноземцям, які мали великі заслуги перед державою, надавалися такі права. Незначною була роль у політичному житті й рядових громадян. Вони мали набагато менше реальних можливостей займати високі посади, ніж їхні заможні співгромадяни. Отже, поняття «демократична рабовласницька республіка» було досить умовним, оскільки більшість населення фактично не користувалася громадянськими правами. Звичайно, під впливом різних обставин внутрішня організація античних держав з часом могла набувати тих чи інших особливостей. Зокрема, це стосується Боспорської держави, до складу якої згодом увійшли деякі місцеві племена і в якій на певних етапах історичного розвитку існувала монархічна форма правління. Проте вона не була типовою для античних міст Північного Причорномор’я. В інших північно-причорноморських державах відбувалась аристократизація демократичного ладу, яка особливо посилилася в перші століття нашої ери [10, с. 82].

Таким чином, засновані на чужих землях міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів-- рабовласницьку демократію. У них був аналогічний соціальний устрій, система й органи влади. Ці держави складалися з міста — економічного, політичного та культурного центру держави і хори-- сільськогосподарської округи. В процесі розвитку міст Північного Причорномор’я виявилися загальні історичні закономірності розвитку античного суспільства в цілому. Це були держави різнокласового, рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку пройшли той самий шлях, що й інші грецькі міста.

2.2 Характеристика окремих колоній

Кожна північно причорноморська антична держава мала власну історію та історичну періодизацію свого існування. Проте ці держави були тісно пов’язані, як з античним світом — спочатку елінським, а — так із навколишніми племенами. Значні історичні події зумовлювали й деякі загальні риси життя міст на певних етапах. Це дає змогу в тисячолітній історії цих держав вирізнити два великі, практично спільні для них усіх періоди та в кожному з періодів — кілька етапів.

Колонізація Північного Причорномор’я поділяється на три етапи (мал. 2). На першому етапі (приблизно середина VII ст. до н. е.) на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі (перша половина -- середина VI ст. до н. е.) населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому етапі (друга половина VI -- початок V ст. до н. е.) відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов’язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н. е.) та падінням Мілета (494 р. до н. е.). У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) і Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський (м. Севастополь) -- єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда (м. Євпаторія). У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення [11, с. 249].

Перший період головним чином пов’язаний із грецьким проникненням до Північного Причорномор’я та розвитку тут грецької культури — від другої половини VІІ ст. до н.е., коли було засновано поселення на півострові Березань, до середини І ст. до н.е., коли почалася активна експансія римських військ після загибелі в 60-ті роки І ст. до н.е., царя Понтійського царства Мітрідата VІ Євпатора. Другий період називають римським. Він починається в другій половині І ст. до н.е., і закінчується приблизно в 70-ті роки І ст. У цей час римський вплив охопив усе Північне Причорномор’я, а кілька міст зокрема Тіра, Ольвія та Херсонес, увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія. У 70-ті роки ІV ст. Відбувається гунська навала, з якої починається епоха так званого Великого переселення народів та проникнення в Північне Причорномор’я впливу Візантії. Останнім часто дослідники вирізняють для Боспору та Херсонеса додатково, ще один період — так званий пізньоантичний, який закінчується за часів правління Юстиніана І (527−565 рр.)[25, с. 27].

Впродовж усього часу тривали тісні культурні та економічні зв’язки з грецьким світом — містами Середземномор’я, а згодом і північного узбережжя Чорного моря — та з навколишніми племенами. Це стало можливим внаслідок відносної стабільності загально історичної ситуації протягом майже чотирьох перших сторіч існування міст. Основою матеріальної та духовної культури населення. Політичної та адміністративної організації держав і суспільних норм життя, культових служінь були елінські традиції. Тому цей період може бути названий загалом елінським або грецьким[6, с. 47].

Початковий етап пов’язаний із заснуванням у другій половині VІ ст. до н.е., двох найбільш ранніх поселень: Бережанського і Таганрозького, а згодом і інших міст. Першим колоністам довелося тут зіткнутися з племінною роздробленістю населення зачепленого вже процесом соціально-майнової диференціації. Антична традиція зберегла там понад тридцять назв населених пунктів, що виникли тут у різний час. Найдавніші з них: Пантікапей (на місці теперішньої Керчі, Феодосія, Фанагорія, Германасса і Кепи І). За свідченням античних письменників Пантікапей, Феодосів І Кепи були засновані іонійськими греками вихідцями з Мілета. Метрополією Фанагорії був іонійський Теос. Гермоноса була заснована вихідцями з Мітілени, еолійського міста на о. Лесбосі [19, с. 64].

Пантікапей знаходився на найвищій точці Керченського півострова — горі Мітрідат, звідкіля було добре видно землі і море. Пантікапей був заснований у 580−570 рр. до н.е., на західному березі Керченської протоки (на місці сучасної Керчі) переселенцями з Мілета та інших центрів Давньої Греції. З утворенням близько 480 р. до н.е., Боспорської держави став її столицею. Пантікапей мав джерела питної води і родючої землі, зручні гавані та сировину для будівельних робіт [6, с. 202].

Розквіт Пантікапея припадає на V -- початок III століття до н. е., коли він був найбільшим ремісничим і торговельним центром Північного Причорномор’я. Площа Пантікапея дорівнювала близько 100 га. Він був розташований на схилах та біля підніжжя сучасної гори Мітрідат. На вершині гори був акрополь з храмами Аполлона, Кібели та палацами правителів Боспору (Мал. 3).

В приморській частині розташовувалась агора та великий порт, до якого прибували товари із Середземномор’я (маслинова олія, вино, керамічний посуд) та скіфських земель (хліб, риба, шкіра). На схилах гори стояли будинки заможних жителів міста. Халупи трударів купчилися на околицях міста. Пантікапей був оточений оборонним муром. За межами міста на північ, захід та південь простягся некрополь із похованнями царів, знатної верхівки населення міста та пересічного населення. Наприкінці II століття до н. е., Пантікапей став осередком повстання на чолі з Савмаком.

Тіра знаходилася на західному березі Дністровського лиману, в північній частині Білгорода-Дністровського Одеської області. Про Тіру йдеться в кількох творах античних авторів, зокрема вона згадується у периплі псевдо-Скілака поряд з іншими поселеннями. За псевдо-Скімном, Тіру заснували мілетяни, про що може свідчити також поширення в Тірі мілетського календаря. Оскільки пізніше VI ст. до н. е. Мілет колоній не засновував, місто могло виникнути в VI ст. до н. е., (Мал. 4).

Тіра була звичайним грецьким полісом, до якого входили розташовані навколо неї невеликі поселення. Це місто-держава являло собою рабовласницьку демократичну республіку і мало типові для античного поліса установи. На чолі держави стояли законодавчі органи -- народні збори і рада, що перебували в руках рабовласницької знаті. З виконавчих органів слід назвати колегію архонтів, посаду агонофетів тощо.

За географічним положенням і особливостями економіки Тіра найбільше тяжіла до Ольвії та Істрії, з якими вона підтримувала тісні економічні, політичні та культурні зв’язки. Існує думка, що в V ст. до н. е., вона могла входити до складу Афінського морського союзу. Але в цілому її роль і значення в житті античного світу Північного Причорномор’я були значно меншими, ніж сусідів -- Ольвії та Істрії [12, с. 319]

Розквіт Тіри припадає на IV--III ст. до н. е., основу її економіки становили сільське господарство і ремесла. Дослідники вважають, що до тірської хори входили тільки правобережні античні поселення, більшість яких датується IV ст. до н. е. Про велике значення землеробства, скотарства, виноградарства, рибальства свідчать, передусім, монети з зображенням колосся, бика, загнузданого коня, виноградного грона, а також богині Деметри, увінчаної колоссям, і бога Діоніса (Мал. 5). Карбування монет почалося з другої половини IV ст. до н.е. У місті набули поширення метало-обробне, гончарне, кісткообробне, ткацьке та інші виробництва, розвивалася будівельна справа і пов’язані з нею каменярське та теслярсько-столярне ремесла.

Досить значну роль у цьому місті-державі відігравала торгівля. Тіра знаходилася на торговельному шляху з метрополії до Північного Причорномор’я, в її порт заходило багато торгових суден з Греції, а також з держав Південного та Західного Понту, які проходили вздовж західного узбережжя Чорного моря в Ольвію, Херсонес та міста Боспору. Про значення торгівлі в економіці Тіри дає уявлення велика кількість амфор та інших виробів з різних центрів античного світу. Карбування наприкінці III -- на початку II ст. до н. е. золотої монети -- статерів -- свідчить про намагання Тіри вийти на широку арену міжнародної торгівлі [16, с. 241]

У торгівлі Тіри V--IV ст. до н. е. значне місце посідали Афіни. Пізніше, особливо у III-II ст. до н.е., посилилися її зв’язки з малоазійськими та понтійськими центрами, зокрема Родосом, Фасосом, Кнідом, Кізіком, Гераклеєю, Сінопою, Ольвією, Херсонесом та Боспором. Досить тісні торговельні стосунки Тіра мала також з містами західного узбережжя Понту -- Томами, Істрією та ін. Вигідне розташування поблизу гирла Дністра дало можливість Тірі встановити торговельні відносини з різними племенами, що жили від неї на північ -- до Балтійського моря і на захід -- до Дунаю, зокрема з племенами фракійського й скіфського походження, тірагетами, бастарнами та ін.

З середини II ст. до н. е., Тіра переживає економічну кризу: завмирає життя на поселеннях хори, скорочуються її зовнішні зв’язки. Торговельні стосунки підтримуються головним чином з полісами Західного та Південно-Східного Причорномор’я -- Амісом, Томами та іншими -- і, можливо, з гето-дакійськими племенами. Загострення економічної кризи зумовлювалося ускладненням загальнополітичної ситуації в Північному Причорномор'ї. Зокрема, Тіра зазнала нападу сарматів [13, с. 91].

Протягом останніх років II -- перших двох десятиріч І ст. до н. е. Тіра потрапила в залежність від держави Мітрідата VI Євпатора. Але ця залежність, була нетривалою, оскільки вже у 72--71 pp. до н. е., проконсул Македонії Лукулл підкоряє Римові західнопонтійські міста аж до Дунаю. В середині І ст. до н. е. Тіра, як і Ольвія, зазнала руйнівного нашестя гетів [4, с. 49−52].

Ольвія Понтійська. Від початку заснування Ольвії близько другої чверті VІ ст. до н.е., Мілет надавав їй значно більше уваги ніж іншим колоніям на Понті Евксінському, завдяки чому вона ввібрала в себе ще за архаїчного часу найкращі його досягнення (Мал. 6).

Головним заняттям громадян із часів заснування Ольвії незмінним залишалося землеробство — головна база її економіки. Під час формування державного устрою Ольвія робили все необхідне для повного економічного самозабезпечення, оскільки це давало змогу бути самостійною державою [31, с. 35−43].

В Ольвії постійно головним законодавчим органом залишалися Народні, а в екстрених випадках Всенародні збори й Рада, яка в основному готувала проекти законів для прийняття їх громадянами. На зборах мав право виступити з промовою кожен громадянин, за винятком, ворогів демократії і батьківських звичаїв, порушників загальноприйнятих законів і традицій та зрадників [17, с. 94].

Виконанням державних справ займалися різні колегії, які вибиралися на зборах відкритим голосуванням найчастіше на один рік. Серед них головне місце посідала колегія арконнів (5 осіб). Колегія стратегів (6 осіб) займалися військовими справами, обороною міста, а в разі війни в її підпорядкуванні була вся громадянська община, яка в такі часи становила собою народне ополчення [30, с. 66−71].

Ольвія займала територію площею близько 55 га, чисельність її мешканців становила близько 20 тис. чоловік (Мал. 6). У релігійних віруваннях ольвіополітів з найдавнішого часу чільне місце посідав Аполлон у двох основних епік лезах — Лікаря та Дельфінія. Згодом Аполлон інколи поступався місцем Зевсу або Ахіллу. Поклонялися також Кібелі, Гераклу, Артеміді та ін., [2, с. 76].

У 331 р. до н.е. полководець Олександра Македонського Зоніріон на чолі 30-тисячного війська оточив Ольвію з метою підкорити цей поліс, що займав вигідне стратегічне становище. Щоб запобігти цьому, ольвіополіти відпустили на волю рабів, дали громадянські права і іноземцям. Полегшили становище боржникам. Зміцнивши завдяки цьому військо, вони відбили напад македонців.

У ІІ ст. до н.е., Ольвія опиняється під протекторатом царя Малої Скіфії - Скімура. З кінця ІІ ст. до н.е., по 70-ті роки І ст. до н.е. вона перебувала під владою Мітрідата VІ Євпатора. Після цього місто остаточно занепало і було добите гето-дакійськими племенами, приблизно у 55 р. до н. е [30, с. 381−382].

Херсонес Таврійський. Херсонес заснований в 422/421 р. до н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійськой. Назва походить від грецького слова «півострів». Ще раніше — в кінці VI ст. до н.е. — тут існувало невелике іонійськое поселення. Херсонес — одне з трьох великих античних північно-причорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя. Розквіт держави припадає на кінець IV-III ст. до н.е. Від самого початку свого існування Херсонес мав єдине регулярне прямокутне планування. Ширина вулиць — близько 4−6,5 м. Біля головної поздовжньої вулиці розміщувалися агора, теменос та інші споруди громадського та культового призначення. Місто було обнесено міцними захисними стінами, що збереглися до нашого часу на висоту близько 10 метрів (Мал. 7). В кінці IV ст. до н.е., Херсонес підкорив Керкинітіду, заснував нове місто — Калос Лімен (Прекрасна Гавань). Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Західного Криму [23, с. 301].

В IV ст. н.е. місто представляв собою один з досить укріплених центрів оборонної системи Римської імперії на її східних кордонах. У 70-ті роки IV ст. н.е. Херсонес зазнав Гунського нашестя, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії. Територія Херсонеської держави протягом всього її існування неодноразово змінювалася. Спочатку, в IV ст. до н.е., сільська округу Херсонеса охоплювала тільки Гераклейский півострів і прилеглі до нього землі, розділені на садибні ділянки — клери. Економічною основою життя будь-якого поліса, й Херсонеса зокрема було сільське господарство, що базувалося на античній формі власності на землю. Кожен повноправний член общини під час заснування колонії отримував у володіння землю для будівництва оселі в місті та земельну ділянку на сільськогосподарській території. Херсонесці займалися також садівництвом, городництвом, рільництвом. [26, с. 31].

З Херсонеса вивозились вино, сіль, риба, ввозилися, головним чином, вироби художнього ремесла, зброя, тканини. Завдяки торгівлі у херсонеситів встановилися особливо міцні зв’язки з їхньою метрополією Гераклеєю, островами Родосом, Фасосом та іншими торговими містами. Головним органом законодавчої влади в Херсонесі були Народні збори, які вирішували основні питання зовнішньої та внутрішньої політики: про війну і мир, надання громадянам прав. Вищим органом виконавчої влади була Рада. Члени Ради готували проекти постанов Народних зборів. Певне місце в системі державної влади займав «цар» ім'ям якого називали рік [14, с. 196−197].

Боспорська держава. На відміну від інших регіонів грецької колонізації на Понті Евксінському, в його північно-східній частині склалася зовсім інша ситуація. Боспорська держава виникла близько 480 р. до н. е. Це відбулося внаслідок об'єднання грецьких полісів, які на той час існували на західному березі (Пантікапей, Тірітака, Мірмекій) та східному березі Керченської протоки (Гермонасса, Фанагорія). Столицею Боспорської держави був Пантікапей (мал. 8). Вони об'єднались через різні обставини передусім остерігаючисть вторгнення скіфських племен. Внаслідок експансійних дій боспорських правителів до неї невдовзі були приєднані й землі місцевого населення — синди, меоти, торети, дардонії та ін. [8, с. 59].

Вона займала велику територію Східного Криму, включаючи Феодосію, весь Керченський півострів, Тамінський півострів і прилягаючі до нього території до початку Північного Кавказу. У 480 р. до н.е. Боспором починає правити династія Архиалактидів, яку в 438 р. до н.е., змінює династія Спартокідів. На етапі найвищого піднесення держави (ІV ст. до. н. e.) в дельті Дону було засновано для греко-варварської торгівлі, а згодом і місто Танаїс. [10, с. 386]

У ІV ст. до н.е. Боспорське царство здійснювало торгівлю зі всім елінським світом, проте головним торговим партнером для нього залишилися Афіни. Основу боспорської економіки складало сільське господарство. Родючі землі Східного Криму, Придоння і пониззя Кубані оброблялися місцевим населенням і греками. Поряд із землеробством, були розвинуті скотарство, ремесло, рибальство.

Релігійні вірування колоністів були такими ж, як у Греції. У VІ-І ст. до н.е., найзначнішим з усіх божеств у Північному Причорномор'ї був Аполон. Він мав різні функції, так він вважався покровителем колоністів, організатором нових полісів, захисником від небезпек. У середині ІІ ст. до н.е., держава переживає економічну кризу, яка наприкінці століття (107р. до н.е.) загострюється повстанням рабів під проводом Савмака [19, с. 131].

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ТА НАСЛІДКИ ГРЕЦЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

Роль та значення античних держав і античної культури в історії Європи важко переоцінити. Їхні досягнення лягли в основу багатьох сфер сучасного життя. Насамперед це мистецтво, філософія, історія, математика, поезія, театр, юриспруденція. Навряд чи буде перебільшенням твердження, що майже немає такої галузі людських діянь, яка б не мала свого зародження ще за античних часів. Грецька колонізація Північного Причорномор’я відігравала велику роль. По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя ат Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам київської Русі та спадкоємниці грецької культури, колишньої елінської колонії - Візантії [28, с. 27].

Колонізація північного Причорномор’я значно розширила кругозір греків, налагодила контакти з різними народами, що сприяло інтенсивному розвитку грецької культури. Особливість грецької колонізації полягала в тому, що знову заснована колонія (апойкия) відразу ж ставала суверенним полісом зі своїм власним громадянством, законодавством, органами державного управління, своєю монетою. З полісом, який вивів цю колонію (метрополією), апойкия встановлювала тісні економічні, релігійні та культурні зв’язки, могла розраховувати на військову підтримку. Іноді в заснуванні однієї колонії брали участь кілька полісів. Деякі колонії, в свою чергу, засновували нові колонії на найближчих територіях [19. C. 343].

Колонії стали важливим джерелом надходження до Греції продовольства, насамперед зерна. Постійне постачання зерном з колоній Північного Причорномор’я, в свою чергу, призвело до структурних змін у сільському господарстві самої Греції, яке поступово втрачає свій натуральний характер і набуває рис товарного виробництва. Колонії стали найважливішими джерелами сировини для ремісничого виробництва, що стимулювало прискорений розвиток міст Греції. З варварської периферії до Греції ввозилися дешеві товари: зерно, солона риба, руди металів, ліс, шкіри та інші види продовольства та сировини, а також раби. З грецьких полісів в колонії (а через них до варварських племен) відправлялися дорогі товари: оливкова олія, високоякісне вино, розписна кераміка, різноманітне озброєння, ювелірні прикраси, парфумерія та багато іншого.

Залучення місцевого варварського населення до сфери торгівельної діяльності греків, до політичних взаємин, чи то в межах союзницьких відносин і навіть об'єднань (Боспорська держава), чи то у вигляді стягування кочовиками данини з античних міст (Ольвія) або навіть військової конфронтації, — все це не могло не позначитись на соціально-економічному, політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпосереднім впливом північно-причорноморських античних держав у скіфів формувалася своя державність, виникали міста і поселення з рисами, притаманними грецькій містобудівній традиції [22, с. 180. ]

Особливо глибокий вплив антична цивілізація справляла на культуру варварського світу. Відбувалася певна еллінізація навколишніх племен, прискорювався процес їхнього соціально-економічного розвитку. Разом з тим, в Боспорській державі мав місце досить активний перехід до осілості місцевого кочового скотарського населення. Це виявилось в спорудженні фортець (Неаполь Скіфський), запозиченні місто й житло будівничих прийомів, використанні кружальної античної кераміки, а також виготовлених греками високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів. Поряд із скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав Північного Причорномор’я підпадали й інші тогочасні племена — синди, меоти, сармати, черняхівці та інші.

Формування найважливіших особливостей у житті грецьких колоній зумовлювалося присутністю місцевого населення. Рівень розвитку місцевих племен та характер їхніх взаємовідносин з античними державами породжували певні відмінності в історії, економіці та культурі останніх. Це стосується північно-причорноморських міст, які мали тісні зв’язки з навколишніми племенами. Впливаючи на них, вони водночас зазнавали зворотного впливу. Від характеру відносин з місцевими племенами значною мірою залежали не тільки економіка й політика, а й саме існування північно-причорноморських міст. Усе це наклало своєрідний відбиток на історичний розвиток і культуру античних держав Північного Причорномор’я [21, с. 343].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой