Вікова характеристики розвитку рухової функції у школярів старших класів

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Педагогика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди

Кафедра теорії та методики фізичного виховання

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Вікові характеристики розвитку рухової функції у школярів старших класів»

Виконав: Тарасов Р. Ю.

Науковий керівник: проф. Худолій О.М.

Харків 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1

1.1 Рухові функції. Їх характеристики

1.2 Вікові особливості розвитку рухової функцій

Розділ 2

2.1 Поняття про рухові здібності

2.2 Вікова характеристика фізичних здібностей у старшокласників

Розділ 3

3.1 Механізм формування рухових дій

3.2 Структура процесу навчання рухових дій. Етапи розучування рухових дій

Висновки

Література

Вступ

Актуальність. Одне з найважливіших завдань, які стоять перед фізичним вихованням школярів, полягає в тому, що б діти і підлітки мали добрий загальний фізичний розвиток та відмінну фізичну підготовку.

Дослідження в онтогенезі формування рухової функції дітей — одна із найважливіших проблем педагогічної науки. Актуальність успішного її вирішення обумовлена необхідністю виховання здорового, всебічно розвинутого під росткового покоління.

Пізнання вікових закономірностей розвитку рухової функції школяра і розробки ефективних засобів і методів її формування будуть сприяти оптимізації педагогічних впливів спрямованих на укріплення здоров’я і всебічного фізичного вдосконалення школярів.

Міцне здоров’я величезною мірою залежить від розумного виховання, раціонального способу життя, фізичного гарту.

Молодий організм легко піддається вдосконаленню, аби тільки було бажання й наполегливість. А засоби до цього є доступні, перевірені практикою і підтверджені наукою — фізична культура і спорт.

Старший вік, або вік юності, охоплює період приблизно від 15 до 17−18 років. Це відповідальний і складний період у розвитку людини. В цей час завершується шкільний етап навчання й виховання юнаків і дівчат, різко змінюється їхнє становище в суспільстві, яке висуває перед ними ті ж самі вимоги, що й перед дорослими.

Сучасне покоління юнаків випереджає на 2 — 4 роки в темпах фізичного розвитку, статеве дозрівання ровесників, які народилися на три — чотири покоління раніше. Сьогодні вісімнадцятирічні юнаки і дівчата за фізичним розвитком мало чим відрізняються від дорослої людини. В цьому розумінні суспільство одержує в їхній особі повноцінних трудівників.

Об'єкт дослідження — розвиток рухової функції у школярів старших класів.

Предмет дослідження — вікові особливості рухової функції у школярів старших класів для навчання фізичним вправам.

Мета дослідження — визначити вікові особливості розвитку рухової функції у школярів старших класів.

Завдання дослідження:

1. Узагальнити теоретичний аспект розвитку рухової функції для оптимізації процесу навчання фізичним вправам шкільної програми та розвитку школярів старших класів.

2. Визначити фактори, які впливають на розвиток рухової функції.

Методи дослідження: для вирішення поставлених завдань були використані методи дослідження: узагальнення, аналізу, синтезу, індукції, дедукції.

Структура роботи. Робота викладена на ____ сторінка і складається із змісту, вступу, трьох розділів, висновку і списку використаної літератури.

Перелік використаної літератури налічує ___ найменувань.

Розділ 1

1.1 Рухові функції. ЇЇ характеристики

Рухова функція організму -- одна з основних функції, забезпечуючих адекватність життя організму на Землі, що практично завжди передбачає інтенсивну м’язову діяльність. Це єдина функція, що забезпечує активну дію людини на зовнішнє середовище. Рух володіє надзвичайною многоликостю, починаючи від просторового переміщення і кінчаючи мисленням. Організм людини принципово розрахований на постійний рух. Саме тому рух розглядається як основна ознака життя, як стержень всієї життєдіяльності і поведінки людини, як формуючий початок в його розвитку.

Е.С. Вільчинський відзначає, що одним із головних компонентів, які характеризують фізичне вдосконалення, є рівень розвитку рухової функції, що реалізується в різноманітній моторній діяльності. З нею пов’язані всі рухи, трудова діяльність. Патологія рухового апарату або недоліки в розвитку моторики обмежують можливості людини в повсякденній діяльності, виборі професії, негативно впливають на її здоров’я і фізичний розвиток. руховий здібність фізичний вправа

Складові рухової функції:

· обсяг вмінь та навичок в різних видах рухів;

· рівень розвитку фізичних якостей.

· Розвиток рухової функції - активний процес. На формування моторики впливають три головні групи факторів:

· генетично обумовлені рухові здібності;

· довільна рухова активність дитини, що пов’язана з виконанням багатьох рухів у повсякденному житті;

· спеціально організовані педагогічні впливи, які стимулюють природничий ріст онтогенетичного розвитку моторики.

Здоров’я та працездатність підлітків на багато залежить від розвитку їх моторики. Рухова функція, крім локомоторної, є найважливішим фактором збереження постійності внутрішнього середовища, значно впливає на всі вегетативні системи організму, забезпечує його швидку адаптацію до мінливих умов існування.

З моменту народження у дитяти відразу починає функціонувати руховий аналізатор, филогенетически один з самих древніх. Дітям властива висока рухова активність. Рухова активність -- це природна потреба людини, чинник необхідної біологічної стимуляції, вдосконалення механізмів адаптації, головний чинник розвитку, підвищення працездатності, економної діяльності серця, судин і системи дихання, поліпшення транспортних і буферних властивостей крові, вдосконалення обміну речовин, нервових і аналізаторів систем, підвищення стійкості організму до дії несприятливих умов зовнішнього середовища. Підвищена моторна діяльність укріплю здоров’я, сприяє всебічному розвитку дитини.

1.2 Вікові особливості розвитку рухової функцій

Гетерохронність розвитку рухів у дітей. Дозрівання окремих органів і систем організму протягом індивідуального життя людини відбувається нерівномірно. Гетерохронність вікового розвитку одержала переконливе теоретичне обґрунтування в навчанні П.К. Анохіна про системогенезис. У процесі індивідуального розвитку раніше всього дозрівають фізіологічні системи, які забезпечують виживання організму після народження.

Протягом першого року життя довжина тіла дитини збільшується приблизно на половину вихідної, відповідно збільшується маса внутрішніх органів, головного й спинного мозку. У віці від з до з, 5 років спостерігається прискорений розвиток якостей, пов’язане з розширенням обсягу рухів. Це першим критичний період у розвитку рухової функції.

З 5 до 7 років різко збільшуються темпи росту тіла в довжину: дитина виростає на 7 — 10 см. За один рік. У зв’язку з початком навчання в школі в дитини зовсім змінюється зміст повсякденної рухової діяльності. Він опановує новими довільними рухами на уроках фізкультури — невідомими раніше фізичними вправами. Все це служить поштовхом для утворення безлічі умовно-рефлекторних зв’язків — основи нових рухових навичок. Вік з 5 до 7 років вважається другим критичним періодом у розвитку рухової функції.

Настання періоду статевого дозрівання (11−12 років) супроводжується прискоренням росту тіла в довжину і розвитку репродуктивної функції з усіма найскладнішими так званими пубертатними перебудовами. Це третій критичний період, що триває до 15−16 років. Протягом 3−4 років підліток виростає в рік на 8−10 см. У нього з’являються вторинні статеві ознаки, збільшуються темпи росту репродуктивних органів, змінюються пропорції тіла.

Після 15−16 років темпи росту уповільнюються, хоча жінки продовжують рости до 18−20 років, а чоловіки до 23−25. Зниження темпів росту, а потім і повна його зупинка не виключають прогресивної зміни форм і функцій організму при систематичних заняттях спортом.

Індивідуальний розвиток організму піддається впливу зовнішнього середовища і соціальних факторів. З моменту початку функціонування кісткових м’язів розвиток дитини йде з прогресуючим нагромадженням енергії, збільшенням маси тіла й робочих потенціалів організму. Тільки в літньому віці починають переважати процеси зношування. Систематична м’язова діяльність у період росту й розвитку людини приводять до активізації процесів біосинтезу. Це дозволило И. А. Варшавському сформувати «правило кісткових м’язів», Суть його зводиться до наростання ефекту економізації фізіологічних функцій у міру збільшення обсягу м’язової діяльності як у повсякденному, так і при заняттях спортом. Підвищення економізації фізіологічних функцій при систематичних заняттях фізичними вправами, приводить до підсилення анаболізму зниження енергетичних витрат в умовах основного обміну.

Рухова функція відноситься до найдавніших і головних функцій життєдіяльності людини. На різних етапах еволюції їй часто відводилася вирішальна роль у постійній боротьбі за виживання людини як самостійного біологічного виду. Динаміка філогенетичного розвитку рухової функції людини завжди відрізнялася великою інтенсивністю, носила чітко виражений прогресивний характер. Це зумовлено формуванням людини в зовнішньому середовищі, умови якого постійно змінювалися: ускладнювалися рухові задачі, на які людський організм реагував збагаченням своїх координаційних ресурсів завдяки вже організованому педагогічному процесу

Розділ 2

2.1 Поняття про рухові здібності

Під руховими здібностями, розуміються психомоторні властивості, що визначають мету, якісні ознаки й роботу ефективність рухової діяльності людини. Рухові здібності - елемент рухової функції, одної з найбільш складних функцій організму. Головними властивостями є здатність до володіння й управління рухами в просторі, за часом й ступенем м’язових зусиль.

У вітчизняних дослідженнях проблеми здібностей велика увага приділяється розробці питань про їх суть, співвідношення із задатками, формування і розвиток. При цьому чітко виділилося два підходи до їх розуміння: загальнопсихологічний і диференціально-психологічний. У рамках останнього підходу позначилися -- особистісно-діяльнісний і функціональний підходи.

Прихильники загальнопсихологічного підходу (А. Н. Леонтьев, П. Я. Гальперін, В. В. Давидов, Н. Ф. Талызина і ін.) під здібностями розглядають вияв будь-яких можливостей людини. У цьому випадку в центрі проблеми виявляється питання -- як ефективніше розвивати здібності всіх людей, тобто проблема набуває психологопедагогічну спрямованість.

Прихильники диференціально-психологічного підходу підкреслюють відмінність людей за здібностями. При розгляді здібностей з позицій особистісно-діяльнісного підходу, здібності визначаються як властивості або сукупність властивостей особистості, що впливають на ефективність діяльності. Питання про те, які властивості або особливості особистості включати до складу здібностей, залишається дискусійним. Походження здібностей в даному підході пояснюється з позицій діяльності. Вважається, що саме діяльність перетворить природжені задатки в здібності.

З позицій функціонального підходу здібності розглядаються як ступінь прояву якісних сторін елементарних психомоторних функцій, обумовлених задатками (Е. П. Ильин) або властивостей функціональних систем (В. Д. Щадриков). Розгляд здібностей як системних властивостей функціональних систем представляється на сьогоднішній день найпродуктивнішим.

У психології склалася традиція, згідно якої прийнято розрізняти загальні і спеціальні здібності. Так, наприклад, Б. М. Теплов зв’язує загальні здібності з більш загальними умовами провідних форм людської діяльності, а спеціальні -- тільки із строго певними видами діяльності.

Для розуміння змісту категорії «здібність» використовуються три найбільш істотні ознаки (Б.М. Теплов, 1941).

1. Під здібністю розуміються індивідуально-психічні особливості особистості, що відрізняють одну людину від іншої.

2. Здібностями називається не усякі індивідуально-психічні особливості особистості, тільки ті, що впливають на успішність у будь-якій діяльності чи деяких видах діяльності.

3. Здібності - це такі індивідуально-психічні особливості, що пояснюють легкість і швидкість придбання знань, умінь і навичок.

Цим трьом ознакам відповідають швидкість, координація, сила, рухова витривалість і гнучкість.

По-перше, перелічені здібності є особливостями особистості, що відрізняють одну людину від іншої.

По-друге, впливають на успішність спортивної діяльності.

По-третє, пояснюють легкість і швидкість — придбання умінь та навичок виконання рухових дій.

З точки зору функціонально-генетичного підходу перелічені характеристики рухової функції, також є «здібностями».

По-перше, тому, що вони є якісною стороною рухової функції.

По-друге, тому, що вони зумовлені задатками.

Проте треба підкреслили, що здібності - це високий рівень прояву якісної сторони функції, обумовлений задатками. У такому випадку рухова функція — це результат від рухових здібностей інтегрованих у руховій дії, результат рішення нового рухового завдання найбільш раціональним способом чи доцільного використання рухових навичок (руховий досвід). Природженими задатками рухових здібностей виступають анатомічні й психологічні особливості особистості. Моторні задатки, розвиваючись на основі адаптаційних змін в організмі, переростають у відповідні рухові здібності.

Руховi здібностi людини забезпеченi рядом фiзiологiчних систем органiзму: власне руховою системою, системою управлiння рухами спiльно з системою сприймання i переробки iнформацiї, системою енергетичного забезпечення м’язової роботи, системою регуляцiї функцiй i iнтеграцiї робо-

чого процесу, нарештi, специфiчно людською системою -- вищих психiчних функцiй. (В. С. Фарфель (1977). Кожна з них морфологiчно i функцiонально закладена в генетичному апаратi людини i це визначає характер його рухових здiбностей. Проте треба пiдкреслити, що здiбностi -- це високий рівень прояву якiсної сторони функцiї, обумовлений задатками.

Ю.В. Верхошанський (1988) виділяє чотири конкретні форми рухових здібностей, що для розумів спортивної діяльності можна вважати основними:

· моторна оперативність (бистрота) — здібність, що визначає мінімальну тривалість реалізації рухової дії чи її елементів при відсутності значного зовнішнього опору рухові;

· координаційні здібності, що характеризують можливості спортсмена до ефективного рішення рухового завдання за рахунок раціональної організації зусиль.

Спираючись на результати спеціальних досліджень, В. М. Платонов і М.М. Булатові виділяють такі відносно самостійні види координаційних здібностей:

· здатність оцінювати і регулювати динамічні і просторово — часові параметри рухів;

· здатність зберігати стійку рівновагу;

· здатність відчувати і засвоювати ритм;

· здатність довільно розслабляти м’язи;

· здатність узгоджувати рухи в руховій дії.

У цілісній руховій діяльності ці здібності проявляються у взаємодії. При цьому у певних ситуаціях окремі здібності відіграють провідну роль, інші - допоміжну.

Силові здібності, що характеризують можливості спортсмена до вияву робочих (рухових) зусиль для подолання чималого зовнішнього опору;

Рухова витривалість — здібність до довготривалого виконання м’язової роботи на необхідному рівні її ефективності.

Гнучкість розглядають як чисто фізичну властивість рухового апарату, як умову до повноцінного прояву рухових здібностей (Ю.В. Верхошанський, 1988). Якщо під гнучкістю розуміється рухливість у суглобах, то такий розгляд не викликає сумніву. У спорті ж під гнучкістю розуміється здібність людини до досягнення великої амплітуди в русі, що виконується. У цьому випадку ми маємо справу зі здібністю, що розвивається на основі задатків (рухливість у суглобах, м’язовий тонус, будівля м’язів).

2.2 Вікова характеристика розвитку фізичних здібностей у старшокурсників

На всіх етапах індивідуального розвитку людини м’язова діяльність значною мірою впливає на процес її фізичного розвитку. Фізичні вправи, які використовуються з цією метою, були емпірично відібрані протягом багатьох століть. Вони представляють собою довільні рухи, в основі яких лежать рефлекторні механізми, які формуються під впливом умов життя і в процесі фізичного виховання.

Кожна фізична вправа відрізняється від іншої особливостями структури рухового акту і характеризується специфікою впливу на функції організму. В наш час фізичні вправи розглядаються не тільки як стимулятор, але й як регулятор функції організму з можливостями цілеспрямованого використання. Так, К. Купер та інші автори вважають, що фізіологічну сутність вправ складають фізіологічні, біохімічні та морфологічні зрушення, які утворюються під впливом багатократно виконуваних тривалих вправ за участю великих м’язових груп при змінному навантаженні.

Ці зміни в організмі розглядаються як кумулятивний тренуючий ефект — нова якісна особливість організму, яка виникає в результаті сумації оперативних і відставлених зрушень великої кількості окремих тренувальних занять.

Заняття фізичними вправами мають загальний і різнобічний вплив на весь організм в цілому і на будь-яку систему або орган зокрема. Причому наслідки поширюються навіть на ті органи, які не брали ніякої участі у виконанні певної дії. Тому що живий організм, як комплекс взаємозалежних органів, пристосовується до різноманітної діяльності незалежно від того, що навантаження буде розподілятися нерівномірно.

У численних дослідженнях, які проведено в напрямі вивчення цієї проблеми (В.М. Заціорський, В.П. Філін, О.М. Вавілова, Е.С. Вільчковський та ін.), зроблено висновки про необхідність комплексного розвитку рухових якостей дітей. Автори досліджень указують, що найбільш ефективним для покращення загальної фізичної підготовки дітей є застосування вправ, виконання яких вимагає прояву швидкості, сили та спритності порівняно із засобами, які спрямовано лише на розвиток однієї з вищевказаних якостей. Рухові якості мають певну залежність одна від одної в процесі свого розвитку, тому що є функцією одного й того ж нервово-м'язового апарату і відображають вікові та статеві особливості організму дітей.

Цілеспрямовані впливи на розвиток рухових якостей потрібно починати здійснювати в дошкільному віці. Тільки за цієї умови можна забезпечити необхідну загальну фізичну підготовленість дитини. Процес розвитку рухових якостей у дошкільників здійснюється відповідно до морфологічних особливостей та функціональних можливостей їхнього організму. При цьому необхідний диференційований підхід, який ураховує вік, стан здоров’я, рухову підготовленість, а також особливості психіки дітей 3-х-6-ти років.

В учнів старшого шкільного віку ще не завершено формування багатьох систем організму, які забезпечують високий рівень розвитку фізичних здібностей. І все-таки основні морфологічні і функціональні перетворення закінчені, що істотно позначається на темпах приросту швидкісно-силових, швидкісних здібностей, гучності і спритності.

Силові здібності. Під силою людини розуміють здібності переборювати зовнішній опір або протидіяти йому за рахунок м’язових зусиль (В.М. Зациорский. 1966).

Силові здібності, які безпосередньо проявляються у величині робочого зусилля, забезпечуються цілісною реакцією організму, яка пов’язана з мобілізацією психічних якостей, функцій моторної, м’язової, вегетативних, гормональних та інших його систем.

Сила скорочень скелетних м’язів пов’язується з такими факторами: Фізіологічний поперечник м’язів, співвідношення червоних та білих волокон, кількість включених в роботу рухових одиниць, Синхронізація діяльності м’язів-синергистів, своєчасного виключення м’язів-антогоністів.

Енергетичне забезпечення короткочасних зусиль великої потужності здійснюється в основному шляхом алактатного анаеробного процесу.

Віковому розвитку сили різних груп м’язів присвячено багато досліджень. Загальним висновком з них є те, що віковий розвиток різних м’язових груп відбувається нерівномірно, індивідуально і кожна з них у процесі онтогенезу проходить свій специфічний шлях розвитку.

Силові здібності визначаються м’язовими напруженнями, які виявляються в динамічному і статичному режимах роботи.

Серед режимів розвитку силових здібностей розрізняють:

— ізометричний (утримуючий) режим, у якому спостерігається напруження м’язів без зміни їх довжини при фіксованому положенні суглобів. За цих умов різко падають швидкісні можливості спортсмена;

— концентричний режим (долаючий), що характеризується скороченням м’язів при виконанні роботи затраченої на переміщення тіла і його ланок, а також на переміщення зовнішніх об'єктів;

— ексцентричний режим, який відзначається поступальним опором навантаженню, гальмуванню і одночасним розтягуванням м’язів. Вправи виконуються з обтяженням вище доступного на 10−30%;

— пліометричний режим (уступаючий), при якому простежується розтягування м’язів з переходом від уступаючого до долаючого режиму, наприклад, стрибок у глибину з наступним вистрибуванням (ударний режим);

— ізокінетичний режим, що характеризується величиною обтяження, відповідною напруженню м’яза. Робота виконується на межі напруження з високою швидкістю впродовж усього діапазону рухів;

— перемінний режим можливий із використанням складних і дорогих пристроїв, які створюють умови максимального наближення до змагальних в будь-якому моменті дії.

В тому, що стосується розвитку окремих груп м’язів у старшокласників, то найбільшими темпами в цьому віці розвиваються сила м’язів кисті, згиначів передпліччя (приріст з 14 до 17 років складає 50%), розгиначів передпліччя, розгиначів тулуба (приріст складає 45.9%), в литконожній групі м’язів нижній кінцівок (приріст складає 87,6%) (за даними Л.В. Волкова). Крім того у хлопчиків середнього середньорічні показники вибухової сили з роками підвищується, досягаючи свого максимуму в 15- 17 років.

Взагалі ж у хлопців швидкісно-силові здібності збільшуються на 7% у віці 15−16 років і на 2% зменшуються у 16−17 років, для дівчат ці показники складають 5% і 0%.

Стосовно показників абсолютної сили, то вона в цьому віці неухильно зростає і досягає свого максимуму в 22−25 років.

Бистрота. Бистрота — це генеральна властивість ЦНС, яка виявляється повною мірою під час рухової реакції і реалізації найпростіших ненавантажених рухів. Усі прояви бистроти зумовлені генетичним фактором рухів, і тому можливості її розвитку обмежені.

Швидкість — це здатність здійснювати рухи з певною швидкістю завдяки рухливості м’язів. Вона залежить від м’язової сили. Чим сильніше м’язи, тим швидше вони подолають опір навантаження, інерції спокою, маси тіла і т.д. найбільш цінною якістю для спортсмена є швидкісна сила, тому що від неї залежить частота рухів. Швидкість характеризується часом рухової реакції, швидкістю одиночного руху, частотою рухів. Між окремими проявами швидкості не завжди існує надійний взаємозв'язок, так, висока швидкість рухів може поєднуватися з уповільненою рухової реакцією. Швидкість визначається рухливістю нервових процесів, координацією м’язів з боку центральної нервової системи, особливостями будови і властивостями м’язів. Розвиток швидкості - це по суті розвиток здатності швидко здійснювати руху. Швидкість ще стародавні виробляли бігом, різкими стрибками. Ефективні стартові прискорення, біг на короткі відрізки з максимальною швидкістю. Збільшення максимальної частоти рухів у різні вікові періоди неоднаково. Найбільший щорічний приріст відзначається у дітей від 4 до 6 років і від 7 до 9 років. У наступні вікові періоди темпи приросту знижуються.

В даний час прийнято розрізняти два типи м’язових волокон по структурі і функціональними можливостями — «швидкі» (білі), здатні розвивати велику силу та швидкість м’язового скорочення, але непристосовані до тривалої роботи на витривалість, і «повільні» (червоні), що працюють у повільному, але тривалому режимі. У швидких м’язових волокнах переважають анаеробні процеси енергозабезпечення, а в повільних --аеробні (тому в них значно вище кровоносних капілярів, вищезміст міоглобіну, велика активність окисних ферментів).

Склад м’язових волокон обумовлений генетично, але тренування на витривалість певною мірою збільшують кількість червоних м’язових волокон. Але при виборі спортивної спеціалізації спадковий фактор є домінуючим. Наприклад, у бігунів на короткі дистанції, стрибунів, метальників співвідношення швидких волокон істотно вище, ніж у марафонців.

Визнаючи значимість генетичного фактора, не слід применшувати ролі зовнішнього середовища. Генетична інформація може реалізуватися тільки в тому випадку, якщо вона в кожному віковому періоду буде оптимально взаємодіяти з певними умовами середовища, відповідними морфологічними і функціональними особливостями розвитку організму у відповідному віковому періоді.

На відміну від бистроти, можливості вдосконалення швидкості руху необмежені. Швидкісні рухи відрізняються високою специфічністю фізіологічного механізму. Швидкість руху залежить від потужності потоку з боку центральної моторної зони, яка визначає потужність функціонування локомоторного апарату і вимоги до її забезпечення.

Для більшості груп м’язів швидкість одноразового руху в старшому шкільному віці постійно зростає і досягає максимуму в 20=30 років. У хлопців швидкісно-силові здібності збільшуються на 7% у віці 15- 16 років і на 2% зменшуються у 16−17 років. Для дівчат віком 15−16 років також можна широко використовувати засоби, спрямовані на виховання швидкісно-силових здібностей, бо темп природного приросту в цей період становить 5%. У 16−17 років рекомендується використовувати середній обсяг засобі і навантажень.

Для хлопчиків-старшокласників доцільно, крім великого обсягу засобів, спрямованих на розвиток швидкісно-силових здібностей, планувати також і великий обсяг засобів виховання швидкості рухів (темпи їх розвитку у 15−16 років становить 9%).

Після 16 років розвиток цієї здібності стабілізується. У дівчат стабілізація наступає дещо раніше — у 15−16 років. Швидкість простої і складної рухової реакції змінюється залежно від віку незначно. Так, середній час простої реакції у школярів від 9 до 15 років зменшується на 9%, а складної - на 19%. Але за цей час значно поліпшується якість реакції, наслідком чого є збільшення стабільності показників реакції.

Інший обсяг навантаження планується при вихованні швидкісних здібностей. За 3 роки темпи їх приросту у хлопчиків становить 10%,, а у дівчаток — 15%.

Л.В. Волков вважає, що в старшому шкільному віці перевага віддається розвитку швидкісно-силових здібностей, на відмінну від молодшого віку, коли доцільніше виховувати бистроту шляхів переважного застосування засобів, що спрямовані на підвищення частоти рухів.

Витривалість. Витривалість визначає можливість виконання тривалої роботи, протистояння стомлення. Витривалість вирішальним чином визначає успіх у таких видах спорту, як лижі, ковзани, плавання, біг, велоспорт, веслування.

У спорті під словом «витривалість» мається на увазі здатність виконувати інтенсивну м’язову роботу в умовах нестачі кисню. Різні люди по — різному справляються зі спортивними навантаженнями. Кому-то вони дістаються легко, кому-то з напругою, тому що все залежить від індивідуальної стійкості людини до кисневої недостатності. Киснева недостатність виникає при значному фізичному навантаженні. Не встигаючи отримати з атмосферного повітря необхідний кисень, організм спортсмена виробляє енергію за рахунок анаеробних реакцій, при цьому утворюється молочна кислота. Для відновлення порушеної рівноваги і використовується одержуваний після фінішу «кисневий борг». Учені встановили, що, чим вище кисневий борг після граничної роботи, тим він володіє великими можливостями працювати в безкисневих. Секрет витривалості - у спрямованої підготовки організму. Для розвитку загальної витривалості необхідні вправи середньої інтенсивності, тривалі за часом, що виконуються в рівномірному темпі. З прогресивним зростанням навантаження в міру посилення підготовки.

Значною мірою витривалість залежить від діяльності серцево-судинної, дихальних систем, економним витрачанням енергії. Вона залежить від запасу енергетичного субстрату (м'язового глікогену). Запаси глікогену в скелетних м’язах у нетренованих людей становить близько 1,4%, а у спортсменів — 2,2%. У процесі тренування на витривалість запаси глікогену значно збільшуються. З віком витривалість помітно підвищується та при цьому слід враховувати не лише календарний, але й біологічний вік. Чим вище рівень аеробних можливостей, тобто витривалість, тим краще показники артеріального тиску, обміну холестерину, чутливості до стресів. При зниженні витривалості підвищується ризик ішемічних хвороб серця, появи злоякісних новоутворень.

В старшому шкільному віці спостерігається зростання показників загальної витривалості, яка визначається за тривалістю бігу з швидкістю 70% від максимальної, у хлопчиків, а у дівчаток після 14 років цей показник різко знижується. Що стосується статичної витривалості, то, наприклад, максимальний час утримання пози «упор» зростає у хлопчиків до 16 років, а у дівчаток до 14 років. Надалі приріст уповільнюється.

Таким чином можна вважати, що в старший шкільний період темпи розвитку витривалості незначні порівняно з іншими віковими групами і має сенс розвиток спеціальної витривалості для умов конкретного обраного виду спортивної спеціалізації. Причому з віком витривалість змінюється нерівномірно. Але з постійною спрямованістю в бік збільшення.

Координація рухів. Темпи розвитку спритності і координації рухів в старшому шкільному віці знижується, проте деякі можливості їх виховання залишаються у хлопців. У дівчат спостерігається незначне поліпшення в розвитку їх у віці 15−16 років, після чого наступає зниження темпів приросту на 3%.

Що стосується чуттєвих зон, то їх у хлопчиків чотири, а у дівчаток — п’ять. Завдяки цьому у вихованні спритності можна застосувати великі обсяги засобів для хлопців у 16−17 років, коли вони зростають порівняно з попередніми на 4%.

Основними завданнями по розвитку спритності у старшокласників можна вважати:

1. Забезпечення накопичення запасу рухів і вдосконалювання до їх об'єднання в більш складні рухові дії.

2. Розвиток здібностей до засвоєння координаційно-складних рухів.

3. Навчання перебудовувати рухову діяльність згідно з вимогами обставин, що змінюються.

4. Розвиток точності сприйняття власних рухів у просторі і часі.

5. Постійне збагачення досвіду за рахунок навчання новим рухам. Вдосконалювати функціональні можливості аналізаторних систем організму.

Гнучкість — це здатність виконувати рухи з найбільшою амплітудою. Тож гнучкість характеризує ступінь рухливості в різних ланках опорно-рухового апарату людини. Вона залежить від форми та будови суглобів, еластичності м’язів та зв’язок, а також від функціонального стану центральної нервової системи та рухового апарату. До того ж найбільше значення має зміна процесів напруження й розслаблення тих м’язових груп, які підлягають розтягуванню. У дітей дошкільного віку є всі передумови для успішного розвитку гнучкості. Морфологічні особливості опорно-рухового апарату — висока еластичність м’язів, рухливість хребетного стовпа — сприяють підвищенню ефективності вправ для розвитку цієї якості. Показником гнучкості є максимальна амплітуда рухів.

Гнучкість слід розвивати у школярів протягом всього навчання в школі, правильно сполучати збільшення рухливості в суглобах з розвитком сили м’язів. Удосконаленню гнучкості, окрім загальнорозвивальних вправ, сприяють стрибки, метання, лазіння, танцювальні рухи під музичний супровід. Однак необхідно врахувати, що рухливість суглобів збільшується при підвищенні температури м’язів. Тому перед вправами на гнучкість слід виконати рухи, що допомагають розігріти основні м’язові групи тулуба і кінцівок.

Гнучкість як фізична якість характеризується еластичність м’язів, сухожиль, зв’язок і інших елементів опорно-рухового апарату.
Еластичність визначає ступінь пружності тканини, її здатності протистояти деформуючим силам розтягуючого характеру. Мірою гнучкості є гранична амплітуда рухів, яка залежить від рухливості в суглобах, еластичних властивостей м’язів і зв’язок, від впливу нервової системи.

Гнучкість — це не тільки вміння вправно володіти своїм тілом. Гарна рухливість в суглобах рятує від вивихів, розривів, інших пошкоджень зв’язок. хороша гнучкість необхідна для кожного спортсмена, так як дозволяє розкрити повністю силу, швидкість, координацію. Але в кожному виді спорту є ще й свій, типовий для нього тип гнучкості. У плавця — це рухливість плечових і гомілковостопних суглобів. Боксерові необхідно особливо відпрацьовувати рухливість суглобів рук, еластичність гомілковостопних зв’язок.

У різних людей своя схильність до гнучкості. Так люди з великими кістками, важкої мускулатурою зазвичай менш гнучкі, ніж люди з тонкими кістками, меншою масою мускулатури. У міру росту і розвитку організму гнучкість змінюється нерівномірно. Так, наприклад, найбільша гнучкість хребта спостерігається у 7−11 років, в подальшому приріст гнучкості сповільнюється, а до 13−14 років наближається до показників дорослих.

Для збільшення здатності м’язи до розтягування застосовується ряд спеціальних вправ, наприклад, нахили, згинання, присідання, обертання, підстрибування. При цьому вправи на «розтягування» здатні поліпшити еластичність, а отже попередити травмування тканини. Іншими словами, з їх допомогою можна створити запас гнучкості, необхідний для виконання вправи, і запобігти дегенеративно-дистрофічні процеси в усіх елементах опорно-рухового апарату. Якщо при виконання вправи з’явився біль, значить настав межа гнучкості наданий момент, а на цей раз слід обмежитися досягнутим

Характерною ознакою старшого шкільного віку є те, що оптимальне співвідношення між рухливістю в суглобах і тонічним опором м’язів може порушуватись, що в свою чергу приводить до погіршення гнучкості. Тому має сенс доцільніше і ширше використовувати спеціальні вправи на розвиток пружніх рухів, ривків тощо.

Вікові темпи приросту гнучкості у школярів старшого віку складають порівняно до попереднього віку у хлопців 15−16 років 9%, у дівчат — 3%, у хлопців 16−17 років — 3%, у дівчат -2%.

За даними темпу приросту гнучкості можна зробити висновок про те, що формування цієї здібності у хлопців вже завершилося. Тому, якщо цю здібність не вправляти, вона починає зменшуватись. На відміну від хлопців у дівчат в старшому віці залишаються можливості для виховання гнучкості. Тому у віці 15−16 років для дівчат рекомендується використовувати великі навантаження, а в інші роки — середні і малі.

Отже, як видно із проведеного аналізу для учнів старшого шкільного віку характерне завершення інтенсивного розвитку майже всіх фізичних здібностей, яке відбувалося протягом попереднього зростання, а темпи розвитку окремих фізичних здібностей нерівномірні та своєрідні для кожної з них.

Розділ 3

3.1 Механізми формування рухових дій

Кожна фізична вправа вивчається на уроках з метою формування на її основі або рухового вміння, або рухової навички. Якщо такого формування не відбулось, процес навчання вважається незакінченим. У відповідності до сучасних уявлень рухове вміння розглядається в двох значення:

а) в якості однієї із об'єктивно необхідних умов формування рухової навички;

б) як уміння вищого порядку.

Характерними рисами умінь на початку їх формування є надмірна мобілізація вольових зусиль, емоційна реакція на новизну, наявність невпевненості, а іноді і страху. Все це призводить до захисних рухових реакцій, до скутості та зайвих ізольованих рухів. Контроль за діями здійснюється за рахунок зору і слуху. М’язове відчуття лише формується.

Уява про вправу уточнюється здебільшого за рахунок зовнішнього зворотного зв’язку. Сконцентроване в часі багаторазове повторення вправ створює умови для аналізу виконуваних рухових дій, їх порівняння з попередніми спробами, тому їх виконання повинно носити характер свідомих спроб відтворити програму вправи, що розучується. Крім того, сама програма формується не стихійно, а створюється учнями з допомогою з допомогою мислення та налізу одержаної інформації. Навіть у випадку наслідування початківець спирається на свідоме, цілеспрямоване спостереження взірця, формуючи таким шляхом в себе уявлення про цю вправу. В формуванні образу вправи, що розучується, мислення спрямоване на пізнання зв’язку між окремими елементами вправи. Покращенню виконання сприяє аналіз учнями виконання дій і виправлення, що вносяться в їх виконання, а не бездумне повторення. Передумовою засвоєння кожної вправи є знання учня про вправу, його руховий досвід та фізична і психічна готовність до навчальної діяльності. На цій базі можна оволодівати технікою будь-яких рухових дій. При цьому, навчаючи учнів, вчитель постійно повинен пам’ятати, що кінцевою метою навчання є використання засвоєних фізичних вправ у повсякденному житті для безпосереднього використання в побуті і професійній діяльності та для самовдосконалення і використання набутого фізкультурно-спортивного досвіду в майбутньому при навчанні інших.

Подальше виконання вправи змінює почуття невпевненості і страху. Поступово усуваються захисні рухові реакції, що заважають правильному виконанню вправами. Помилки у виконанні ще можливі, увага ще напружена і концентрується переважно на окремих рухах. Переключення уваги на оточуючу обстановку, партнерів та ін. погіршує якість дії або призводить до невиконання вправи.

Поступово уміння переходить у навичку. Контроль за діями здійснюється переважно за рахунок пропріорецептивних сигналів. Однак при цьому зоровий контроль залишається як регулятор і при потребі використовується учнями.

В міру оволодіння руховими діями роль свідомого контролю за ними зменшується: дія контролюється або при помірній зосередженості, що чергується з короткими відволіканнями уваги, або при поверхневій зосередженості (швидкий контроль дій без їх глибокого осмислення). Точка зору, що навичка здійснюється без участі свідомості і що управління виконання вправи на рівні навички переходить з кори в підкірку, на думку Є.І. Ілліна, не правомірна.

Таким чином, окремі складові (рухи) складної рухової дії після її засвоєння можуть протікати при послабленому контролі свідомості, при згорнутому контролі. Тобто слабо або зовсім не усвідомлюватись. Водночас не усвідомлення окремих частин навички не означає, що вона протікає без контролю свідомості.

Усвідомленість або неусвідомленість дії загалом (або її части) не виключає і не порушує свідомого управління виконанням вправи на рівні навички. Якщо будь-який рух рухової дії не усвідомлюється в процесі її виконання вправами на рівні навички. Якщо будь-який рух рухової дії не усвідомлюється в процесі, то це означає, що свідомість (увага учня) переключена не на рух, а на оточуюче середовище (переміщення суперника або партнера, контроль за переміщенням приладу і т.п.).

Лише такий підхід до розуміння суті навчання у фізичному вихованні може принести користь, а, отже, є цінним для кожної окремої особи і суспільства загалом. Спроба деяких вчителів ще й сьогодні надавати у своїй роботі перевагу знанням, фізичним якостям чи засвоєнню техніки фізичних вправ (чим би вони не обґрунтовувались) є не чим іншим, як спробою відділити частину від цілого і є, зрозуміло, приреченою. Названим складовим процесу засвоєння рухових дій на різних етапах навчання (залежно від їх завдання) може надаватись лише тимчасова перевага. Отже, навчання у фізичному вихованні визначається як організований процес передачі і засвоєння системи спеціальних знань і рухових дій, спрямованих на фізичне і психічне удосконалення людини. Його результатом є загальна фізкультурна освіта.

Аналіз участі у формуванні і закріпленні рухової дії дозволяє виділити три фази усвідомлення цих дій: 1) мала усвідомленість внаслідок «туманного» уявлення про вправу; 2) відносно повна усвідомленість рухової дії та окремих рухів внаслідок формування цілісного уявлення про вправу і розвиток здатності диференціювати параметри руху; 3) часткова усвідомленість як наслідок автоматизації рухової дії та переключення уваги на умови виконання.

При формуванні умінь вищого порядку учень навчається змінювати (варіювати) деталі техніки виконання спортивної вправи для того, щоб домогтись максимального результату при зміні умов діяльності. Наприклад, при метанні варіюють кут вильоту приладу залежно від зустрічного чи супротивного вітру; вносять поправки у виконання гімнастичних вправ залежно від жорсткості приладів тощо

3.2 Структура процесу навчання рухових дій

Формування умінь виконувати фізичні вправи, їх трансформація в навички, об'єднання навичок в уміння вищого порядку -- це тривалий, складний процес, успіх якого залежить від багатьох чинників. Першим серед них є правильне педагогічне керівництво цим процесом, яке полягає у його чіткому структуруванні. різному. Найбільше розбіжностей стосується кількості її етапів та їх змісту. Таку розбіжність, можна пояснити особливостями мислення авторів, контингентом учнів, для яких вона розробляється та специфікою виду рухової діяльності.

У шкільному фізичному вихованні, структуру процесу навчання доцільно будувати у три етапи: розучування рухової дії, її засвоєння та закріплення.

Етап розучування рухової дії

Методика навчання на першому етапі

Розпочинаючи розучування вправи, дуже важливо, щоб учні усвідомили мету і завдання дій, прикладне і спортивне значення вправи, її місце в життєдіяльності та в спортивному удосконаленні. Сильним мотивом активізації діяльності учнів є інформація про найвищі досягнення з даного виду діяльності та про навчальні нормативи і найвищі результати ровесників, учнів даної школи, найближчі завдання навчання.

Лише зацікавлене ставлення учня до вивчення чергової вправи принесе позитивний результат.

Визначаючи руховий досвід учнів і поповнюючи його, вчитель одночасно визначає метод розучування запланованої вправи і можливості учнів щодо її засвоєння шляхом пробного виконання.

З метою формування уявлення про особливості виконання вправи після одержання учнями відповідних знань її демонструють.

До демонстрації вправ на першому етапі висуваються такі вимоги:

* демонстрація повинна бути природною і досконалою, непридатним

є надмірний варіант демонстрації. Вправу потрібно продемонструвати у такому вигляді, як цього будуть вимагати в учнів;

* акцент при першій демонстрації роблять на ті рухи, які важко пояснити;

* створюючи уявлення про вправу, демонструвати її будуть неодноразово. При цьому в кожній демонстрації необхідно акцентувати увагу учнів на інші деталі;

* для того, щоб викликати в усіх учнів почуття впевненості в можливості досягнення успіху, добре, якщо вправу демонструє однокласник;

* ефективними засобами демонстрації на цьому етапі є муляжі, макети, імітаційний показ, уповільнені кінокільцівки, які дозволяють учителю (як і в попередньому випадку) коментувати хід виконання вправи;

* при повторних демонстраціях треба міняти не тільки об'єкти спостереження, але й місце учнів при цьому;

* нарешті, на першому етапі застосовують демонстрацію помилок учнів.

Демонструвати помилки вчитель має право лише тоді, коли впевнений, що точно відтворить їх. Найкращим способом демонстрації помилок є демонстрація на інших учнях, які допускають аналогічні огріхи у виконанні вправи, що вивчається.

Після демонстрації вчитель пояснює техніку вправи, що вивчається. До пояснення, покликаного формувати уявлення, висуваються такі вимоги:

* пояснюючи, говоріть не стільки про зовнішню структуру вправи, скільки про внутрішню суть рухової дії, причинно-наслідкові зв’язки окремих її рухів;

* деталізувати техніку на першому етапі не варто, оскільки перевантаження учня одержаною інформацією може негативно позначитись на якості виконання вправи;

* при поясненні техніки спирайтесь на руховий досвід учнів, викликайте асоціативні відчуття;

* говоріть учневі не тільки, як потрібно виконувати рухову дію, але й чому саме так, адже досвід може свідчити про інше;

* чергуйте пояснення з демонстрацією і поєднуйте їх;

* не говоріть учням про те, що вийде в них само по собі, або в окремих випадках говоріть навіть навпаки і тоді вони виконають правильно.

Після розповіді про вправу, її демонстрації та пояснення техніки учні приступають до практичного оволодіння руховою дією, освоюючи її загалом або по частинах.

Процес навчання проходить значно успішніше, якщо учень бачить результати виконуваних ним дій, якщо він одержує інформацію про параметри дії, її напрямки тощо. Більше того, повторення «насліпо» може спричинити поглиблення помилок і їх закріплення.

Інформація, що поступає до учнів про виконану вправу і результати діяльності, називається зворотнім зв’язком. Зворотній зв’язок може бути зовнішнім (через органи зору, слуху, тактильного аналізатора) та внутрішнім (з пропріорецепторів). Бажано, щоб учень одержував різні види зворотного зв’язку. Останній включає сигнал про наслідки виконання вправи і його оцінку. Оцінка здійснюється шляхом порівняння одержаного сигналу з еталона, який зберігається у пам’яті учнів. Якщо сигнал співпадає з еталоном, значить дія виконана відповідно до програми, якщо розходиться, то це означає, що допущена помилка. На початковому етапі навчання провідна роль в корекції рухових дій належить зовнішньому зворотному зв’язку, по мірі засвоєння вправи зростає питома вага внутрішнього зв’язку.

Велике значення в навчанні має своєчасність інформації. На початковому етапі навчання великою є потреба в терміновій (негайній) Інформації, яка поступає до учня в ході виконання вправи або відразу після ЇЇ закінчення. Формуючи методику навчання, вчитель орієнтується на індивідуальні можливості учнів, їх здібності, тому для різних учнів прийоми навчальної діяльності можуть бути різні, різним буде і темп педагогічних кроків. Він залежить від кількості і складності помилок, які допускаються учнями при оволодінні руховою дією.

Найчастіше при вивченні вправ зустрічаються помилоки:

* нераціональна методика навчання, обрана вчителем (неправильна послідовність вправ, негативна їх взаємодія, недостатній руховий досвід та фізична підготовленість, нераціональні методи навчання, погана організація навчально-виховного процесу тощо);

* нерозуміння учнями поставлених завдань та техніки виконання вправ;

* надмірне збудження або гальмування, що впливає на емоційний стан учнів;

* страх виконувати рухову дію;

* порушення ритму виконання вправи;

* неправильне виконання попередніх фаз рухової дії або попередньої вправи в комбінації вправ;

* невиконання або несвоєчасне виконання окремих рухів в руховій дії;

* неправильний напрям рухів;

* недостатня або надмірна амплітуда;

* надмірна розслабленість або скутість;

* втома, яка при перших спробах наступає раніше, ніж на наступних етапах навчання;

Помилки є типові, індивідуальні. Типові -- це ті, які допускаються більшістю учнів, їх можна прогнозувати, а, отже, і запобігати. Індивідуальні помилки допускаються окремими учнями або групами учнів і повинні виправлятись персонально. Помилки легше виправляти у процесі, ніж після засвоєння вправи.

Методика навчання на другому етапі

В основу методики другого етапу необхідно покласти метод цілісного розучування з «виділенням», на фоні цілісного виконання вправ, окремих рухів для їх удосконалення.

Поглибити розуміння учнями закономірностей виконання рухової дії допоможуть такі методичні прийоми:

* деталізоване пояснення вправи;

* евристична бесіда;

* обговорення техніки;

* звіти учнів, як наслідок їх самоаналізу;

* супроводжуюче пояснення;

* самопроговорювання та самоприкази.

На другому етапі методика збагачується змагальним методом, але предметом змагань є якісні показники виконання вправи та здатність учнів управляти часовими, просторовими і силовими параметрами рухової дії.

Продовжують використовувати прийоми ідеомоторного тренування та виконують окремі вправи (наприклад, ведення баскетбольного м’яча) без зорового контролю, концентруючи увагу на аналізі м’язового відчуття.

Методика навчання на третьому етапі

На цьому етапі концентрують увагу учнів на результативності діяльності, і на ЇЇ досягнення спрямована методика навчання і тренування.

Для закріплення навички, забезпечення варіативності її виконання використовують методи:

* стандартно-повторної (інтервальної) та повторно-варіативної вправи;

* змінюють зовнішні умови виконання,

* регулюють фізичний і психічний стан учнів;

* поєднують вивчену на другому етапі вправу з іншими (раніше засвоєними) діями;

* підвищують обсяг і інтенсивність виконуваної роботи.

Вирішенню завдань етапу служить також використання хвилеподібної та ступінчастої динаміки навантажень (дивись «Принцип міцності і прогресування»), жорстких інтервалів відпочинку при повторному виконанні вправ, ігрового і змагального методів.

Стабілізації виконання вправи сприяють умови тренування, за яких учні повинні долати можливий негативний перенос навички (дивись умови негативного переносу).

При плануванні занять передбачають виконання завдань за точно передбаченими параметрами дії (метання на задану віддаль, біг із заданою швидкістю); з акцентованою установкою на певних рухах (швидке відштовхування у стрибках); додаткові завдання в ході виконання уже добре засвоєної вправи.

Підвищенню рівня мобілізації індивідуальних функціональних можливостей в процесі виконання вправи та досягненню повної відповідності ЇЇ техніки рівневі розвитку фізичних якостей учнів сприяють додаткові обтяження; виконання циклічних рухових дій за лідером, на тлі звукової і світлової сигналізації.

Рівень досконалості та міцності засвоєння вправи перевіряють різноманітними способами. Серед них найчастіше використовуються такі прийоми:

* визначення ступеня автоматизації рухової дії шляхом багаторазового серійного виконання вправи (наприклад, 10 штрафних кидків м’яча в баскетболі -- оцінюється кількість точних кидків);

* стійкість до втоми визначається кількістю повторень вправи до моменту порушення техніки;

* стійкість до емоційних зрушень перевіряється результативністю виконання рухової дії в навчально-тренувальних заняттях та змагальній діяльності;

* здатність до варіативного виконання рухової дії визначається ефективністю виконання вправи в різних умовах;

* узагальнюючим критерієм оцінки рівня досконалості володіння вправою є ступінь надійності її використання в життєдіяльності.

Висновки

Розвиток рухової функції школярів старших класів залежить від рівня їхньої підготовленості, яка представляє собою комплекс різноманітних фізичних здібностей, психологічних якостей та адаптаційних можливостей, які реалізуються у рухах. Показники рухової функції всього життя людини під впливом систематичних і цілеспрямованих занять фізичними вправами. Рівень її залежить від ефективності структурно-функціональної перебудови організму і залучення у навчально-виховний процес фізичного виховання по оволодінню руховими уміннями і навичками. Старший вік школярів охоплює період приблизно від 15 до 17−18 років. Це відповідальний і складний період у розвитку людини. В цей час завершується шкільний етап навчання й виховання юнаків і дівчат, різко змінюється їхнє становище в суспільстві, яке висуває перед ними ті ж самі вимоги, що й перед дорослими. На всіх етапах індивідуального розвитку людини рухова функція значною мірою впливає на процес її фізичного розвитку. Фізичні вправи, які використовуються з цією метою, були емпірично відібрані протягом багатьох століть. Вони представляють собою довільні рухи, в основі яких лежать рефлекторні механізми, які формуються під впливом умов життя і в процесі фізичного виховання.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой