Вірші Редьярда Кіплінга - герої, теми, стиль

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Навчально-науковий інститут іноземних мов

Кафедра російської мови, зарубіжної літератури та методики навчання

Курсова робота

«ВІРШІ РЕДЬЯРДА КІПЛІНГА — ГЕРОЇ, ТЕМИ, СТИЛЬ»

Спеціальність: 6. 02. 0303 — мова та література (англійська)

ЗАЙЧУК Дарія Олегівна

Науковий керівник

к.ф.н., доцент

Білоусова Наталія Костянтинівна

Черкаси — 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ РЕДЬЯРДА КІПЛІНГА

Висновки до розділу

Розділ 2. ПОЕТИКА ТВОРІВ Р. КІПЛІНГА

2.1 Тематика

2.2 Герої

2.3 Стиль

Висновки до розділу

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Робота присвячена дослідженню тем, героїв і стилю у віршах Редьярда Кіплінга.

Джозеф Редьярд Кіплінг визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей та багато інших письменників. Він увійшов у літературу, коли їй необхідне було оновлення. У суспільстві росла потреба у новому герої, новій ідеї. Сильний і самобутній його талант спалахнув на межі двох століть (кін. ХIХ-поч. ХХ), у добу коли пріоритет Британії, її преваги «володарки морів» і «майстерні світу» поступово відходили у минуле.

Сповнені віри і сили духу, твори Кіплінга були спрямовані на виховання самодисципліни і почуття обов язку. Він тяжів до незвичайного, екзотичного, однак його твори багато в чому були новим явищем в англійській літературі. Письменник писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських («Повернення Імрея», «Дім Садху», «Гробниця його предків»), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів («Діспет», «Джорджі-Порджі»). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет «доброчинного товариства» справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів «Відкинутий», «Кінець шляху», «Берегти як доказ». Симпатії автора віддані «маленькій людині» у творах «Будівники мосту», «Вільгельм-Завойовник». З’являється добірка віршів, котра започаткувала славу «народного поета» — «Казармені балади».

Англія любила свого письменника, захоплювалася його книжками. У 1907р. Редьярд Кіплінг, перший з англійців, отримав Нобелівську премію за «мужність стилю».

Актуальність обраної теми визначається популярністю письменника і його віршів.

Метою дослідження є визначення головних тем, стилів та героїв віршів Кіплінга. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

· розглянути біографію письменника;

· виділити основні напрямки у творчості письменника;

· визначити стиль письменника;

· з’ясувати тему віршів;

· представити героїв віршів письменника.

Об'єктом дослідження є вірші Редьярда Кіплінга. Предметом дослідження є теми, стиль і герої віршів Р. Кіплінга.

Матеріалом дослідження слугували декілька віршів Р. Кіплінга.

Методи дослідження, використані в роботі, — описові та аналітичні.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що воно являє собою узагальнений аналіз творчості Р. Кіплінга. У роботі також детально проаналізовано окремі твори письменника і подається характеристика головних героїв творів.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання її результатів у процесі викладання зарубіжної літератури. Матеріали дослідження є основою для складання підручників і навчальних посібників із зарубіжної літератури.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків та списку використаних джерел.

У вступі розглядається питання актуальності теми роботи, формулюється мета та завдання, визначаються об'єкт і предмет дослідження, фактичний матеріал та методи аналізу, з’ясовуються теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі подається коротка біографія письменника, а також розглядається творчість Кіплінга.

У другому розділі роботи аналізується творчість письменника: теми, стиль і герої його віршів.

У загальних висновках підсумовуються результати роботи.

Загальний обсяг роботи 32 сторінки. Обсяг тексту роботи 26 сторінок.

письменник стиль вірш герой

Розділ 1. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ РЕДЬЯРДА КІПЛІНГА

Класик англійської літератури, лауреат Нобелівської премії 1907 p., поет і прозаїк Редьярд Кіплінг (1865 — 1936) народився в Бомбеї в родині скульптора. Ім'я «Редьярд» — незвичайне, і біографи Кіплінга ще за життя письменника зв’язали його з назвою озера, де познайомилися його батьки. Кіплінг, однак, це рішуче заперечував, не даючи, втім, інших пояснень.

11 червня 1868, у Редьярда з’явилася сестричка [дівчинку назвали на честь матері Аліса Макдональд, але Джон Локвуд прозвав її «Трікс» («Пустунка»), і це ім'я закріпилось за нею на все життя]. До шести років хлопчик жив у дружній сім'ї, у рідному домі, де його вихованням займались індійські няні і слуги. Безумовно, в ці початкові роки англійський хлопчик ввібрав Індію що називається з молоком матері, що потім так сильно відбилося в його творчості. «Розкажіть мені про перші шість років життя дитини, і я розповім вам все інше» [7] , — писав він потім у своїй автобіографії.

До школи батьки відправили Редьярда і його сестру в Англію, у приватний пансіон. Цю пору свого життя письменник назвав «Будинком відчаю». Хлопчика, котрий виріс на волі, звик до прихильності та ласки, постійно обмежувала, залякувала та била господиня «Будинку» Місіс Холлоуей, яка його незлюбила. Трікс, навпаки, була її улюбленицею і єдине, що її засмучувало, так це любов дівчинки до старшого брата.

Єдине, що з часом початок рятувати Редьярда, було читання. Він читав запоєм, все підряд, кожну друковану сторінку, йому попадаються. Але місіс Холлоуей, помітивши це захоплення хлопчика, стала відбирати в нього книги. До того ж у нього щось трапилося із зором. Він бачив тепер так погано, що міг ненавмисно наткнутися на будь-який предмет — навіть на дерево.

Одного разу господиня «Будинку» за якусь провину повісила хлопчику на груди напис «брехун» і змусила так ходити по школі. Нерви його не витримали, він тяжко захворів. У нього навіть з’явилися галюцинації.

Мати, навідавши його через кілька років, жахнулася, побачивши стан сина, який від нервових потрясінь майже осліп, і забрала його в Індію.

У двадцятитрирічному віці Кіплінг написав оповідання «Ме-е, Паршива вівця», що оповідає про муки, перенесені ним у Саутсі. Тоді це сприйняли як вигадку белетриста. Але у своїй автобіографії «Дещо про себе», виданої посмертно в незакінченому вигляді, він повторив все, раніше сказане. Ненависть до цього будинку він зберіг назавжди і одного разу сказав, що із задоволенням спалив би його, а місце, на якому він стояв, посипав би сіллю.

Невдовзі Ред’ярд знову опинився в Англії. Його влаштували в коледж у Вествард-Хо. У цій третьосортній девонширській школі сини молодших офіцерів готувалися до подальшої служби в Англії. Тут панував дух муштри та насильства, його насаджували не лише вчителі-невігласи, а й самі учні, серед яких переважали натури грубі та примітивні. Той, кого пізніше називатимуть «залізним Ред’ярдом», у свої дванадцять років був хирлявим, маленьким на зріст хлопчиком в окулярах. Для Кіплінґа, заповзятливого книголюба, перебування у Вествард-Хо стало нелегким випробуванням. Школі не вдалося зламати його як особистість, вочевидь, тому, що він не бунтував проти її порядків. За п’ять років він притерпівся і навіть увійшов у смак грубих розіграшів і хлоп’ячих витівок. А, головне, підліток повірив у необхідність і користь уроків підлеглості. Це дозволило йому зберегти самоповагу. Тут він перейнявся повагою до Порядку та Дисципліни, які по суті він буде потім оспівувати. Перебуваючи в зеніті слави, Кіплінґ розповів про свою школу у книзі «Пройда і компанія». Тонкий поціновувач Кіплінга Сомерсет Моем зізнався, що більш відразливого опису школи не зустрічав. Багато хто був спантеличений тим, що автор не лише не засудив казармені порядки школи, а й згадував їх із насолодою і ностальгією.

Дух школи багато в чому визначив погляди і життєві настанови майбутнього письменника. Кіплінґ змужнів дуже рано, у Вествард-Хо сформувалися його моральні ідеали. Ледве чи не з дитячих літ він утвердився на засадах мужнього стоїцизму, який пізніше віділлється у карбовані рядки «Коли…».

Кіплінґу не виповнилося й сімнадцяти років, коли він покинув Вествард-Хо, не довчившись. Тоді він вирішив, що буде письменником. Для початку він стає колоніальним газетярем. «Лірика школяра», 1881 -- перша спроба пера, переважно наслідування провідних поетів епохи -- А. Теннісона, Р. Браунінга, Ч. А. Свінберна. «Атланту в Калідоні» Свінберна він знав чи не напам’ять. Через три роки у збірці «Відлуння» Кіплінґ перейшов від наслідування і варіювання до пародіювання всіх відомих поетів-вікторіанців, оголюючи умовність та штучність їхньої мови, знижуючи «високий стиль» побутовими темами та розмовними інтонаціями, використовуючи улюблені ними жанри в іншій функції. «Відлуння» та «Департаментські пісеньки», 1886 стали серйозною заявкою на нове слово в поезії. Кіплінг пише репортажі про війни і епідемії, веде світську хроніку, бере інтерв'ю у найрізноманітніших людей. Він має славу знавця місцевих звичаїв і характерів, його думкою цікавиться навіть британський головнокомандувач граф Робертс Кандагарскій.

Сім років Кіплінґ віддав журналістиці. Він багато їздив по країнах, де масове невігластво та забобони сусідили з високою духовністю, де одна епідемія змінювалася іншою, де лютував голод. Він відвідав такі країни, як Китай, Японія, Америка, Австралія, Африка. Репортерська служба розвинула його природну спостережливість, вміння спілкуватися, навчила уважно слухати мову дитинства, і він заговорив нею, як своєю рідною. «Країна див» відкрилася йому, він дізнався про чимало її таємниць, прихованих від більшості сагибів (так називали тут білих панів).

У «Громадянській і військовій газеті» — «маленькій сестрі великого «Піонера», як він її називав, було всього два співробітники-англійця — редактор і його помічник — і працювати Кіплінгу доводилося з ранку до ночі. Навіть читання гранок було нелегкою справою, оскільки складачі-індійці погано знали англійську мову, але Кіплінг, видимо, не сумував. Найважче було на початку. Навичок журналістської роботи він не мав, редактор був до нього дуже вимогливий. До того ж Кіплінг недостатньо акуратно правив коректури, а передові статті взагалі писати не вмів і так ніколи цього не навчився. Однак Уїллер захворів, виїхав у 1886 р. до Англії, а з новим редактором Кеєм Робінсоном, заступившим його місце, вони стали приятелями, ледь той навесні 1886 р. приїхав в Індію — ще до того, як отримав свою посаду. «Мій досвід співпраці з ним як з газетним поденником, — писав пізніше Кей Робінсон — переконав мене в тому, що якщо вам знадобиться людина, яка буде з задоволенням трудитися в редакції за трьох, то вам слід доглянути для цього молодого генія… Кількість матеріалу, яке Кіплінг провертав за день, викликало здивування. З тих пір у мене було кілька інших помічників — одні кращі, інші гірші - але хоча в міру того, як газета починала процвітати, штат ріс, я переконаний, що такого високого рівня як у дні, коли ми з Кіплінгом працювали в ній вдвох, вона не досягнула ні до, ні після… У роботі Кіплінга була одна особливість, про яку важко не розповісти, — те, скільки чорнила він навколо себе розбризкував. У жарку пору року він приходив в редакцію в білих бавовняних брюках і тонкій сорочці і до кінця робочого дня з голови до ніг був зовсім як плямиста далматинська собака. Він раз у раз глибоко занурював перо в чорнильницю, а оскільки рухи у нього були різкі, майже судомні, чорнило так і летіло по кімнаті. Кращого товариша важко було собі уявити, він іскрився чудовим гумором, і завдяки цьому кожен момент нашої спільної роботи був наповнений веселощами так, що людина, яка випадково опинилася б в нашій редакції, отримала б дуже хибне уявлення про те, скільки справ у нас було — адже коли ми починали радитися, як нам краще виконати те чи інше завдання, це зазвичай супроводжувалося вибухами реготу» [3, 13]. Він взагалі в цей час багато сміявся і постійно знімав і протирав окуляри.

У 1890 році повертається до Англії, потім житиме на батьківщині своєї дружини Флоренси Геррард в США, в штаті Вермонт, де, до речі, багато років прожив у XX столітті Олександр Солженіцин. В 1902 році, після поїздки кореспондентом на війну в Південну Африку, назавжди поселяється в Англії.

Кіплінга створила Індія. Але можна сказати й інакше: без Кіплінга Англія ніколи б по-справжньому не дізналася Індію кінця минулого століття і тим самим втратила б щось від знання самої себе. «Той, хто знає тільки Англію, не знає її» [3, 15] , — сказала одного разу мати Кіплінга, і він зробив цю фразу одним з крилатих своїх висловлювань. Тут не було будь-якого відкриття. Але сформульовано це було дуже точно і дуже на часі.

У роки, проведені Кіплінгом в Індії, на її території воєн не було, захоплення Верхньої Бірми (1886) здійснювався далеко від північних районів країни, де він жив, і писав він по суті про армію мирного часу. Звідси і побутовий колорит його ранніх армійських оповідань. Але сама по собі військова тема з’явилася у нього аж ніяк не випадково. Пенджаб був у відомому сенсі «військової країною». Частиною Британської Індії він став усього за тридцять років до цього, і армія в значній мірі виконувала поліцейські функції. На афганському кордоні (друга афганська війна закінчилася всього лише за кілька років до цього — в 1880 р.) більшу частину цивільних посад займали всі ті ж армійські офіцери. Але Індія зробила Кіплінга письменником не тільки тому, що дозволила розповісти про англійців в чужій країні. Вона дала йому можливість розповісти про її саму, і скільки б не був він часом політично тенденційним (що, втім, менше всього позначилося в ранні роки), це йому вдалося, як нікому іншому.

Творчість Кіплінга і його громадська діяльність безпосередньо пов’язані з британським імперіалізмом, який активізується в другій половині 80-х років, а в 90-і роки переходить у рішучий наступ. Кіплінг — людина справи, прямий противник естетської і романтичної споглядальності.

Кіплінг шукав протидію скепсису, розхлябаності, анемії і в той же час засіб боротьби з поширенням антибуржуазний ідей. І навіть не шукав, а рішуче їх вказував: це опора на силу, яка розуміє свій вірнопідданський борг, непохитність імперіалістичної політики, довіра «істинним» патріотам. Редьярд Кіплінг прожив довге життя, і творчий шлях його був довгий. У пресі він виступив молодою людиною і не випускав пера до кінця своїх днів; спадщина його широка. Кіплінг почав писати, коли британський імперіалізм тільки визначався як історичний етап, а завершив свою діяльність незадовго перед другою світовою війною. Британський імперіалізм, ідеям якого ревно служив Кіплінг, багато разів протягом життя письменника викривав себе і терпів крах, але Кіплінг залишався його вірним бардом.

Явище неабияке, Кіплінг не виявив, проте, в собі творчих сил, здатних перебороти явну тенденційність. Кіплінг — більшою мірою легендарна, ніж значна фігура; у свою чергу, історичне значення Кіплінга помітне вже його репутації. Для багатьох проникливих читачів він так і залишився за межею першої світової війни, займаючи, за словами Голсуорсі, «особливе самотнє положення напівобожнюваного, напівзневаженого письменника» [1, 354].

Художня спадщина Кіплінга складається з кількох романів («Світло погасло» --1891, «Відважні капітани"-- 1897, «Стокі й компанія» -- 1899, «Кім» --1901), збірок віршів («Чиновницькі пісні та інші поезії» -- 1886, «Казармені балади» -- 1892, «Сім морів» -- 1896) та оповідань. Особливо широко відомі його книжки для дітей -- «Малий Віллі Вінкі та інші оповідання» --1897; «Такі собі історійки» --1902, його дві «Книги джунглів» -- 1894 і 1895. Анімалістські твори Кіплінга, його оповідання про суворі закони джунглів -- іноді своєрідне інакомовне зображення життя людського суспільства.

Кіплінг одночасно почав писати і вірші і прозу. Популярність до нього прийшла відразу ж після перших публікацій. У Англії в ті роки популярні були книги, написані на екзотичну тему — «Острів скарбів» Стівенсона, «Копальні царя Соломона» Хаггарда. Так що твори Кіплінга виявилися до речі. А інтерес англійців до всього цього зрозумілий: Британська Імперія ще освоювала нові колонії і пишалася собою.

«Ця правдоподібність, — писав про твори Кіплінга А. І. Купрін, — достовірність розповіді і становить ту таємницю чарівності, яка приковує до книг Кіплінга…» [4, 253].

«Вигадка його була повна правдоподібності» [6, 355] , — зауважив про

Кіплінга у свою чергу Костянтин Паустовський.

Перші українські переклади творів Кіплінґа з’явилися наприкінці XIX ст. у пресі, з 1910 -- виходять окремими виданнями. Перекладачі -- І. Петрушевич, Н. Романович-Ткаченко, Ю. Сірий, О. Косач-Кривинюк, Н. Янко-Триницька, М. Йогансен, С. Караванський, В. Прокопчук, Л. Солонько, П. Гандзюра, В. Коваль, Ю. Лісняк, М. Стріха, М. Левіна, А. Могильний.

Висновки до розділу

1. Визначний англійський поет і прозаїк Редьярд Кіплінг виріс у Індії, що досить помітно позначилося на його творчості. До шести років він безтурботно жив у рідній домівці, але коли його та сестру відправили до пансіону Місіс Холлоуей, веселе і повне радощів дитинство закінчилось. Господарка «Будинку відчаю» (як назвав цю будівлю сам письменник) незлюбила Кіплінга. Вона постійно обмежувала його у всьому, ображала, принижувала, навіть відбирала його книжки, у яких він шукав забуття. Налякана побаченим, мати письменника забрала виснаженого сина додому. Пізніше Кіплінг написав оповідання про Місіс Холлоуей, виражаючи ненависть до неї у рядках.

2. Пізніше Кіплінга віддали у коледж у Вествард-Хо, де він навчався 5 років. Роки перебування у коледжі були для худорлявого книголюба певною мірою випробуванням. Але згодом майбутній письменник звик до грубих і примітивних однолітків і навіть увійшов у смак хлоп’ячих витівок і грубих розіграшів. Будучи вже відомим письменником, Кіплінг написав твір про цю школу «Пройда і компанія». Редьярд так і не довчився у цій школі. Він її покинув, коли йому ще навіть не виповнилося сімнадцять років. В той час він вирішує, що буде письменником і знаходить роботу газетяра. Кіплінг пародіює всіх відомих поетів-вікторіанців. Його популярність стрімко зростає, всі його знають як чудового репортера і навіть британський головнокомандувач цікавиться думкою Кіплінга.

3. Редьярд Кіплінг працював репортером сім років. Він відвідав багато країн, працював у «Громадянській і військовій газеті». У нього склалися гарні стосунки з репортером газети, вони навіть стали друзями. Репортеру дуже подобалася та старанність і відданість роботі, Кіплінга. Крім того, він був надзвичайно веселим і навіть у робочий час він іскрився чудовим гумором. Пізніше письменник повертається в Англію, де і доживає свої роки.

4. Творчість Кіплінга пов’язана з британським імперіалізмом і навіть коли він поступово згасав. Кіплінг був йому вірний. Письменник почав писати одночасно вірші і прозу. Для його віршів характерне звернення до звершень людини, а не до її внутрішнього світу. Кіплінг прославився як екзотичний письменник. Його герої - різного походження. Це пояснюється його подорожами майже по всьому світу, де він зустрічав людей різного сорту. Кіплінг показував найзвичайнісіньких людей у незвичайних обставинах. Він відійшов від стандартів і перейшов від традиційного роману до оповідання. Від поеми — до балади і пісні. Крім того, письменник демократизував літературну мову і поетичний стиль. Характерні особливості його стилю — стислість, лаконічність та енергійність ритму його прози. В Україна Кіплінга почали перекладати наприкінці XIX століття.

Розділ 2. ПОЕТИКА ТВОРІВ Р. КІПЛІНГА

2.1 Тематика

Складніше за все справа йшла з віршами. При тому, що Кіплінг-поет завоював всенародне визнання і його переводили на багато мов (стиль поетичних перекладів Кіплінга на російську мову утвердився на початку 20-х років завдяки роботам Ади Оношковіч-Яцина), визнання своїх англійських побратимів по поетичному цеху він придбав дуже пізно.

Тут, звичайно, виявилося все те ж неприйняття Кіплінга-імперіаліста, може бути, навіть сильніше, ніж у ряді інших випадків, оскільки саме вірші, в першу чергу ті, що були покладені на музику, набули найширшого розповсюдження, а отже, зробили найбільший вплив на людей і, як легко зрозуміти, викликали саме рішучу протидію тих, хто був незгоден з ідеями Кіплінга. Навіть такий літературний воспріємник Кіплінга, як Генрі Джеймс, завжди захоплювався його талантом, писав у 1899 р.: «Не переношу його крикливі, різкі патріотичні вірші. По-моєму, пускати в хід націоналістичні ідеї - це майже те ж саме, що клястися ім'ям своєї матері або дружини. Раз-другий у сто років — заради бога, але не з місяця ж в місяць!» [3, 48]. Цим, втім, справа не вичерпувалася. Важкі відноси, які склалися у Кіплінга з критикою, пояснюються ще і тим, що він був поетом-новатором. Назвати Кіплінга «поетом без коріння» було б, розуміється, невірно. Дослідники справедливо зазначили в його творчості вплив Теннісона, Браунінга, Суїнберна, прерафаелітів. Із інших англомовних поетів він дуже рано оцінив Вітмена, взагалі чудово — ще зі шкільних років — знав історію англійської та американської поезії, віддаючи особливу перевагу Вордсворту, Кітсу, Лонгфелло, Торо, Емерсону, Едгару По та іншим поетам-романтикам або поетам, близьким романтизму, а «Місто страшної ночі «(1874) Джеймса Томсона (1834 — 1882) зовсім його вразив і вплинув не тільки на його поезію, а й на його прозу (оповідання «Місто страшної ночі»).

І все ж Кіплінг-поет надзвичайно оригінальний, бо коріння його поезії лежить в мистецтві англійського мюзик-холу — найдемократичнішого, такого, що веде своє походження від уявлень в старовинних тавернах виду тодішнього масового мистецтва. У свій приїзд до Лондона в якості письменника на зорі слави він жив на Віллінерс-стріт, і його вікна виходили прямо на один із найбільших мюзик-холів, а за кутом розташовувався інший. Це був час розквіту поезії мюзик-холів, і важко повірити, що Кіплінг знехтував таким близьким сусідством. В усякому разі він дуже вірно вловив їх дух, і «зірку мюзик-холів» Лео Драйдена часто називали «Кіплінгом мюзик-холів». Сама манера роботи Кіплінга-поета, в якій був якийсь відтінок імпровізаційності, зближувала його з мюзік-холом. Його американський знайомий Джеймс Брендер Метьюс розповідав, що одного разу запитав Кіплінга, над чим він зараз працює, і отримав таку відповідь: «Я тільки що написав велику баладу» [3, 48]. При цьому Кіплінг додав, що поки що її не записав, але може прочитати її напам’ять. Частина віршів (так робилось і в мюзик-холах) він писав на вже відому популярну музику — наприклад, свого знаменитого «Мандалая»; в інших випадках музиканти писали музику на його вірші, але в будь-якому випадку він з самого початку складав їх як музику — підбираючи слова, він безперервно муркотів собі щось під ніс. Якщо говорити про найбільш загальних тенденціях в розвитку поезії кінця минулого століття, то Кіплінг дав найбільш закінчені зразки протистояння «Мистецтву для мистецтва», причому мова в даному випадку йде не тільки від змісту (воно різниться), але і про форму його віршів. Тут Кіплінг теж звертається в першу чергу до жанру, що має давню народну традицію, — до балади. Вершиною баладного творчості Кіплінга варто визнати «Останню пісню Вірного Томаса». Це свого роду «декларація незалежності» художника, що стоїть вище всієї земної влади і не чекає від них ніяких нагород. «Остання пісня Вірного Томаса», як і інші твори цього жанру, орієнтована на феодально-лицарський ідеал, але ось що цікаво: шанувальниками і послідовниками Кіплінга в Німеччині були не лише тяжівші до фашизму Лулу фон Штраус унд Корней, Агнес Мігель і Беріе фон Мюнхгаузен, але і марксист Бертольт Брехт, прославився як поет насамперед баладами з «Тригрошової опери». Про свій борг Кіплінгу Брехт не забував і тоді, коли його марксистський світогляд остаточно сформувався. Таке різне сприйняття Кіплінга — не просто цікавий феномен німецької культури 20−30-х років. У літературних колах Радянського Союзу Кіплінг оцінюється набагато вище, ніж у літературних колах своєї власної країни. Англійський і американський інтелігент, претендує в якій-небудь мірі на звання «високочолого», глибоко зневажає Кіплінга. У його прозі він готовий ще визнати видатний талант, не художника, але принаймні блискучого газетяра-нарисовця, але вірші Кіплінга він зовсім виключає з літератури. В Англії Кіплінг — поет величезної, але культурно обмеженої публіки, поет добромисного, імперіалістично лояльного обивателя, не читає інших сучасних віршів. У нас його високо цінують багато хто з кращих наших поетів, і переклади з Кіплінга так само характерні для деякої частини радянської поезії, як переклади з Гейне і Беранже для 60-х років, переклади з Верхарна для символістів і переклади з Ередіа — для їх епігонів. Д. Мирський вважав, що поезія Кіплінга проіснувала всього близько п’ятнадцяти років. Горький вважав інакше. Він писав Мирському, що і люди менш яскраві, ніж Кіплінг, були не відразу зрозумілими. І мав рацію. В кінці 50-х років прийшла пора визнання для Кіплінга і в середовищі, де раніше його не приймали. Настав час згадати слова Честертона, який закликав дивитися на поезію Кіплінга ширше і бачити в ньому не тільки співака військової дисципліни, але й того, хто оспівує дисципліну і вміння будь-якого роду — чи стосується це залізничників, будівельникам мостів або навіть журналістів. І, міг би він додати, справжнього поета зі своїм духовним світом. Для Англії поворотним пунктом у ставленні до поезії Кіплінга виявилася промова відомого поета і критика Томаса Стернза Еліота, виголошена в 1958 р. та опублікована в березні 1959 р. в «Кінлінговському журналі». У 1941 р., розповідав Еліот, йому здалося, що прийшов час нагадати публіці про поезію Кіплінга та відродити його репутацію. Коли він отримав пропозицію скласти збірку віршів Кіплінга і написати до нього обширну передмову, він взявся за справу з радістю. Однак, на його подив, в літературних колах були, дізнавшись про це, вражені, тим більше, що поезія Еліота завжди розглядалася як щось прямо протилежне поезії Кіплінга. Еліот — «темний поет». Кіплінг — «поет мюзик-холу». Це не могло не позначитися на еліотовскій оцінці Кіплінга. За його словами, у Кіплінга є речі, которі можна назвати поезією, але є й інші, які доречно назвати просто віршами. Проте в цілому, заявив Еліот, Кіплінг був найбільшою літературною фігурою свого покоління. І те, що ці слова були вимовлені поетом зовсім іншого толку, додало їм особливої ваги. З тих пір Кіплінга-поета не соромляться. І пишаються.

Орієнтація Кіплінґа на масового читача відштовхнула від нього естетську публіку. Чимало його віршів і справді вульгарні і скидаються на куплети третьосортного мюзик-холу. Але поряд із ними живуть інші, які захоплюють витонченого поціновувача поезії. Тільки сноб чи брехун стверджуватиме, що немає поезії в таких баладах, як «Денні Дівер» чи «Мандалей». Навіть Т.С. Еліот у середині XX ст. змушений був визнати, що кіплінгівські балади -- це настільки сильна «поезія нижчого сорту», що вона часто переходить у розряд «високої поезії».

У карбованих рядках «Пісень казарми і «Семи морів» («The Seven Seas», 1896), його найкращої збірки, втілена концепція людини та світу, якій він зобов’язаний репутацією «залізного Ред’ярда». Це імператив активної дії, культ мужності, ідея добровільної підлеглості та служіння Закону. В оповіданнях кіплінґівська модель світу ледве проглядалася, але сама природа поетичного слова сприяла її кристалізації.

Одна з основних і навіть перша тема творчості Кіплінга — це тема Імперії. Як пишуть фахівці, «імперський месіанізм став то релігією, і з запалом апостола він кинувся звертати в неї всю земну кулю» [7]. Кіплінг творить міф про Імперію. Як християнин він вважає, що лише в Імперії людина залишається справжнім християнином, тільки Імперія зміцнює Віру і зберігає Віру. Імперії дано нести нижчим расам заради їх власного блага «великі цілі». Завоювання нових колоній він бачить як безкорисливу жертовність, як «тягар білих», до служіння, як виконання морального Закону. І у віршах, і в прозі Кіплінг оспівує мужність, енергію, вірність, стійкість. Для Кіплінга важливо перш за все справа, подвиги людини, а не його внутрішній світ. Його герої часом гранично прості, безкорисливі трудівники, солдати. Він поважає їх працю, їх подвиги. Вони несуть «тягар білих». Про це і вірш «Пил»:

ПИЛ (Піхотні колони) День-ніч-день-ніч — ми йдемо по Африці, День-ніч-день-ніч — все по тій же Африці. (Пил-пил-пил-пил — від крокуючих чобіт!) Відпустки немає на війні! Вісім-шість-дванадцять-п'ять — двадцять миль на цей раз, Три-дванадцять-двадцять дві - вісімнадцять миль вчора. (Пил-пил-пил-пил — від крокуючих чобіт!) Відпустки немає на війні! Кинь-кинь-кинь-кинь — бачити те, що попереду. (Пил-пил-пил-пил — від крокуючих чобіт!) Все-все-все-все — від неї зійдуть з розуму, І відпустки немає на війні!

Європейську славу Кіплінґ здобув собі не чим іншим, а саме як екзотичний письменник, цілим рядом оповідань та повістей. В головній часті теми до них бере він з життя індійського, зображуючи чи то типи самих англійців, які там живуть, чи то самих індусів і їх відносини до англійської адміністрації. Взагалі, одначе, не обмежується Кіплінґ на тому одному краю. Трохи чи не з усіма закутками землі він докладно ознайомлений, і з усіх закутків землі бере він теми. Під небом Індії, в недоступних нетрях величезних джунглів, на далеких островах океанів, серед льодів північного бігуна -- скрізь він неначе у себе дома. А з безчисленної кількости людей, яких можна стрінути серед довгих подорожей, вибирає типи до своїх оповідань. Про походження їх говорить сам автор: «Вони зібрані з усяких місць, і від людей всякого сорта,-- від жреців в Хубарі, від рятівника Ала Яра, від тесляра Живун-Синґха, від людей, котрих імен не знаю, на пароходах і поїздах в моїх подорожах по світі, від женщин, що пряли у сумерки при дверях своїх хатин, від офіцерів та урядників, тепер вже померлих і похованих, а деякі -- і то найкращі -- дав мені мій батько».

Кіплінґу небезпідставно дорікали за уславлення війни. Але при цьому його бачення війни й армії було суто реалістичним. Жодної парадності, дешевої героїки, казенного патріотизму. Кров, піт, утома, бруд, запах вівса та кінської сечі, пияцтво, бійки, азартні парі, лайка, тубільні наложниці, покарання, страти -- ось складові життя його Томмі. Кіплінґ -- поет і прозаїк -- першим звернувся до цієї теми й створив жорстокий, грубий, але достовірний і вражаючий портрет англійської армії кінця XIX століття.

2.2 Герої

Кіплінг відкрив героїку повсякденних буднів і романтизував буденність. Він писав про найзвичайнісіньких людей, але показував їх, зазвичай, у ситуаціях екстремальних, у незвичній обстановці, коли висвітлюється людська сутність, відкриваються приховані глибини та невідомі раніше сили.

Його героям невластивий високий моральний пафос, характерний для мужніх і вольових героїв Стівенсона й Конрада, що здійснюють свої подвиги в ім'я добра, справедливості, людської гідності. Загострений інтерес до морально-психологічних проблем, що становить суть «Лорда Джіма» Конрада або «Маркхейма» Стівенсона, чужий Кіплінгові. Його відважні «будівники імперії» живуть за іншими законами й керуються в своїх вчинках аж ніяк не тим, що наказує сумління. В англійському неоромантизмі Кіплінг репрезентує «літературу дії», тобто художньо звеличує активне, енергійне діяння на благо Британії, а соціальна критика, що є в його творах, звучить досить глухо, вона підпорядкована головній думці про те, що місія білої людини в колоніальних країнах загалом позитивна.

Сюжети багатьох оповідань Кіплінга пов’язані з тяжкою долею простих людей Індії, взаємовідносинами англійців і індійців, а також англійських солдатів з їхнім військовим начальством і колоніальною адміністрацією. Життя «тубільного» населення письменник зображує без романтичних прикрас; як тяжку працю показує він і солдатську службу в британській армії. Суб'єктивно намагаючись довести цивілізаторську місію «білих», Шилінг об'єктивно розкриває непримиренність інтересів колонізаторів і гноблених ними індійців. У цьому — велика цінність оповідань Кіплінга.

В багатьох оповіданнях передані особливості національного характеру індійців, своєрідність їхніх звичаїв та вірувань. У зображенні Кіплінга індійці часто переважають англійців прямотою, благородством і цільністю характеру. Такі героїні оповідань «Ліспет» і «За гранню». Обидві вони показані в подібній ситуації. І Бішеша, й Ліспет обдурені тими, кого вони кохають. Для кожної з них це обертається трагедією; а ті, що їх обдурили, нітрохи не вважають себе винними. За порушення суворих обітниць Сходу маленькій Бішеші відрубано руки, а ґратчасте вікно до її оселі замуроване. Зраду Тріджего Бішеша переживає як трагедію, а в його житті ніщо не міняється: «Тріджего справно ходить з візитами і вважається цілком порядною людиною». Як застереження й напуття звучать перші речення оповідання «За гранню»: «Кожній людині слід завжди, хоч би там що, держатися своєї касти, раси й роду. Знайся білий з білим, а чорний з чорним. Тоді, що б не трапилось, воно не порушить заведеного плину життя, не захопить вас зненацька, не виб'є з колії» [5, 10]. Оповідання «Ліспет» побудоване па протиставленні сильної і цільної вдачі «дівчини з гір» лицемірству людей «білої раси», що обдурили її. «Дикунка» і «поганка» Ліспет -- особистість цільна і куди значніша, ніж пастор з дружиною та врятований англієць, що приїхав у гори ловити метеликів. Не випадково герой оповідання лишається безіменним і виступає в усій цій історії тільки як «англієць». Не названі на ім'я й інші представники «білої раси» -- пастор та його дружина. Оповідання, що входять до циклу «Три солдати» («Випадок з одним солдатом», «Божевілля солдата Ортеріса»), присвячені життю солдатів британської армії в колоніальній Індії. Герої цих оповідань -- лондонець Ортеріс, йоркшірець Ліройд і ірландець Малвені. Солдати британського полку показані і в умовах казармених буднів, і в буйній гульні, і в сутичках з «кольоровим» населенням. Вони -- безпосередні учасники операцій колоніальної армії, виконавці волі військового начальства, слуги імперії. І водночас це завзяті, веселі хлопці, здатні на відчайдушні вихватки, добрі товариші, завжди готові підтримати один одного й у потрібну хвилину прийти на поміч. І все ж ці «три мушкетери», що живуть у далекій Індії, позбавлені романтичного ореолу. їхні судження обмежені, розваги примітивні, жарти брутальні, вихватки жорстокі.

Кіплінг — неоромантик, але уславлюючи активність і дієвість у своїх творах, Кіплінґ романтизує не корсарів та флібустьєрів, як більшість неоромантиків, а сучасних представників «джентльменського піратського роду», тих, хто кував міць вікторіанської Англії, хто перетворював її у фабрику світу і володарку морів. Ентоні Ґлостер -- найулюбленіший із них. Це владний господар своєї долі, таких називають «self-made man» («той, що сам себе зробив»). Почавши з нуля, відчайдушно ризикуючи, тримаючи себе та команду в посторонках, він закінчує життя баронетом, господарем ринку. На таких, як Ентоні Ґлостер, гадає автор, тримається Англія. Трагедія у тому, що батьки-накопичувачі не мають гідної зміни (задовго до Дж. Голсуорсі Кіплінґ відчув загрозу краху «непереможних Форсайтів»). Син баронета не проходив батьківських «університетів». «Збирав ти різний мотлох на свій освічений смак», -- із роздратуванням кидає йому батько, усвідомлюючи їхню взаємну несхожість і нерозуміння:

Те, що вважав я доцільним, тобі видавалось сміттям, А те, що бридким я вважаю, ти називаєш життям. (Пер. М. Левіної) [7]

Конфлікт батька та сина глибший, ніж побутова родинна драма, за ним -- опозиція значно ширшого плану: «природа -- цивілізація». У кінці XIX ст. вона стає предметом активного філософського та мистецького осмислення. Мине декілька років, і вона запанує над свідомістю Кіплінга. А поки він уславлює невситимих шукачів пригод, волоцюг, відчайдушних головорізів, вічних блукальців, гнаних невтолимим жаданням свободи та новизни:

Нам хотілось не клубних обідів,

А піти, і відкрити, й пропасти… (Ех, браття!) Піти, бути вбитим, пропасти. [7]

Для солдатів «загубленого легіону» не існує ні меж, ні труднощів. «Прокладаючи шлях для інших», йдуть вони, нехтуючи небезпекою, смію-чись смерті в обличчя. Від імені тих, хто загинув, вирушаючи за мрією «про заморські світлі далі, про чужі краї», пише він «Пісню мертвих»:

Тут лежимо ми: в барханах, в степах, в болотах між гнилизни, Аби дорогу знайшли по кістках сини… [7]

Романтизація подвигу першопроходців, вільного простору непомітно переходить в уславлення відчайдушних, сильних і зухвалих людей, що склали голови на вівтар Імперії, своєю кров’ю та життям сплатили її горде право називатися Імперією, над якою ніколи не заходить сонце. І «Пісня мертвих», і «За правом народження» закінчуються закликом до нащадків продовжити справу батьків, бути гідною зміною, це вірші-заповіти, у них сильні біблійні інтонації.

2.3 Стиль

Письменник приваблює своєрідністю тем і образів, досконалим знанням умов життя в колоніях, пластичними й точними описами звичаїв і характеру місцевого населення, вмінням передати колорит Індії, яскраву красу й жорстокість її природи, багатство фольклору. Скоряє простота й виразність мови письменника, майстерність його ритмічної організації, сміливе використання лексики й інтонацій повсякденної мови. В англійській літературі твори Кіплінга були в багатьох відношеннях новим явищем; сучасників приваблювала незвичайність тематики, багатство фактичного матеріалу про Схід, енергійна й стримана манера розповіді, рішуча відмова письменника від будь-яких умовностей у зображенні буднів колоніальної дійсності. Про силу таланту Кіплінга й реакційність тих ідей, які його надихали, ще на самому початку нашого сторіччя писав Купрін: «Він оригінальний, як ніхто інший у сучасній літературі. Могутність засобів, якими він користується в своїй творчості, просто невичерпна. Чарівна захопливість фабули, незвичайна правдоподібність розповіді, дивовижна спостережливість, дотепність, блиск діалогу, сцени гордого й простого героїзму, точний стиль, або, краще сказати, десятки простих спілів, екзотичність тем, безмір знань і досвіду і ще багато, багато іншого складає художні дані Кіплінга, якими він з нечуваною силою владарює над розумом і уявою читача» [5, 6].

У широкому плані творчість Кіплінга пов’язана з неоромантизмом. Цей літературний напрям виник наприкінці XIX сторіччя. Неоромантики відродили традицію пригодницької літератури, створили барвистий світ сильних пристрастей, протипоставивши його прозі буржуазною існування. Героя творів письменниківнеоромантиків надихає мрія про життя в далеких країнах, у незвичайній екзотичній обстановці, далеко від європейської цивілізації. Тема мандрівок і пригод, прагнення до життя яскравого й бурхливого стає в літературі неоромантизму формою протесту проти соціального зла. Саме це ми бачимо в романах Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрада. Перегукуючись із цими письменниками, Кіплінг багато в чому від них відрізняється.

Таємниця чару кіплінгівських оповідань -- у їхній достовірності, а вона ж не приходить сама по собі. Безсумнівно, спрацював небуденний талант, відразу ж помічений старшими сучасниками Кіплінґа -- Р. Л. Стівенсоном та Г. Джеймсом. Але, крім природної обдарованості, далося взнаки «семиліття важких трудів». Кіплінґ свідомо застосовує в оповіданнях техніку репортажу, перетворює репортажність у літературний прийом; звідси -- стислість, лаконізм, енергійний ритм його прози. Він воліє вести оповідь від першої особи, уникаючи при цьому будь-яких оцінок та моралізаторства, таких характерних для англійської літературної традиції. Його оповідання схожі на «миттєві світлини», що увічнили миттєвості життя.

Важливе місце в творчості Кіплінга займають оповідання. В них з найбільшою повнотою виявились сильні сторони художнього хисту письменника. Сама специфіка жанру, особливості «малої» оповідної форми сприяють цьому. Письменник сильний у зображенні окремих фрагментів дійсності, у створенні лаконічних і точних картин колоніальної Індії. Найкращі оповідання Кіплінга позбавлені яскраво вираженої тенденційної афористичності, характерної для багатьох його віршів; не властива їм і штучність ситуацій, що частенько трапляється в романах письменника. Форма оповідання була найбільш відповідною його таланту, відкривала перед Кіплінгом великі можливості виразно й сильно розповісти про те, що він добре знав, спостерігав на власні очі, умів відтворити з гостротою первісного емоційного враження. Для оповідань Кіплінга характерний розмовний стиль, розповідь у них ведеться устами бувалої людини, очевидця всіх подій, про які йдеться; мова оповідача пересипана грубуватими жартами. Перші збірники оповідань Кіплінга були опубліковані наприкінці 1880-х років: «Прості оповідання з гір», «Під деодарами», «Три солдати» побачили світ у 1888 році; за ними пішли «Рикша-привид» (1889), «Життя не дає фори» (1891), «Труди дня» (1898), «Шляхи й відкриття» (1904) та ін. Оповідання, що входять до цих збірок, виявляють певну тенденцію до циклізації, і водночас кожне з них -- цілком завершене самостійне художнє явище.

Центральне місце в оповіданнях Кіплінга належить самій Індії -- багатоликій і загадковій, прекрасній і зловісній, наділеній неоціненними скарбами й водночас убогій, таємничій, недоступній для розуміння чужоземців. Релігійний фанатизм і забобони уживаються в ній з високими й чистими почуттями, стародавня культура -- з невіглаством. Тисячі місіонерів їдуть у цю країну, намагаючись навернути в християнство її жителів. Та ці спроби, як показує Кіплінг, рідко досягають успіху. Погани, що «скніють у мороці ідоловірства», не піддаються перевихованню. Між місіонерами й індійцями стає стіна нерозуміння й недовіри. Про марне подвижництво одного з таких ревних служителів християнства йдеться в оповіданні «Дан-гарина кара». Історія пастора Юстуса Кренка, що зазнав невдачі в своїх зусиллях примножити число навернених, передана автором як одна з багатьох невдалих спроб європейців завоювати довіру місцевого населення. Сила Кіплінгових оповідань -- у об'єктивному визнанні безглуздості «подвижництва» всіх тих, хто прибуває до Індії, не знаючи її й не бажаючи зважати на звичаї та вірування народу.

Оповідання «Місто Страшної Ночі» -- картина убивчої літньої жароти в місті Лахорі. Понад дорогою, що веде до міста, сплять люди: «Лежать хто як: ті ницьма на голій землі, уткнувши обличчя в сплетені руки; ті -- простягти їх і зчепивши пальці на голові; ті -- скорчені клубком по-собачому; ті -- звиснувши з гарб, наче порожні мішки; а ті -- увіткнувшись у коліна лобом» [5, 14]. Муедзин чорним силуетом вирізняється на тлі неба. Місто залите сповненим чарів місячним світлом. Кожна постать, кожна деталь вималювана сухо й чітко: тоненька, аж за серце бере, ніжка дитини, вервечка сонних верблюдів, блиск мідних цвяхів на гарбах. Гра світлотіні. Майстерність Шплінтових описів близька до мистецтва живописця й графіка. Велика сила зорового враження від створених ним картин. Не випадково згадується в оповіданні ім'я видатного французького графіка Доре.

Ідея «служіння великій справі» надихнула такі одіозні вірші, як «Останній спів» (1897), «Тягар білих» (1899).

Окремо треба поставити його оповідання з звірячого життя. В двох «Книгах джунглів» (1894 — 1895) автор досягає вершин артизму. Се справдішнє «божеське дитя поета, що впроваджує нас чарами свого генія в рай уяви» [2, 418]. Ціле могуче царство природи бере тут поет окремо, протиставляючи неначе її лад всьому порядкові життя у людей. Ціла джунґля з усіма своїми мешканцями -- се один могучий організм, який живе своїм питомим, окремим життям, має свої відвічні, ненарушувані закони і прастарі звичаї і лад. Ніхто безкарно не може виломитися з законів тої організації природи, не може спроневіритися тим звичаям джунглів. Кіплінґ з великим майстерством малює ту дику природу, і зображує на її тлі характери поодиноких звірів. Представляє не лиш їх спосіб життя, їх звичаї, але й їх цілу логіку, ціле їх психічне життя, як у вповні закінчених людських типів,-- підслухує навіть їх мову, яка починається нижче границі у скалі тонів, доступних для людського вуха.

Кіплінґ поєднав у «Книгах джунглів» поезію і прозу: кожен фрагмент постає в поетичному обрамленні. Ідея в тезовій формі заявлена у вірші-епіграфі. Прозаїчний текст її розвиває, конкретизує. У завершальному вірші ідея підноситься до абсолюту, міфологічного символу. Така структура дозволяє трансформувати реальність у міф. Кіплінґ першим став на шлях «неоміфологізму».

Ідейно-художні пошуки епохи відобразились у «Книзі джунглів» дуже своєрідно. Епохальну проблему співвідношення «культурного» та «природного» Кіплінґ вирішує, озираючись не на Ж. Ж. Руссо, а на Ч. Дарвіна та Ф. Ніцше. Джунглі Кіплінґа -- це світ безперервної боротьби за існування. Світ природи потрактовується ним як світ інстинкту, який існує у двох антагоністичних іпостасях: інстинкт творення й інстинкт руйнування, життя -- смерть. Вони складно взаємопротидіють, у природі гармонійне та хаотичне переплетені. Інстинкт життя породжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Світ джунглів мислиться як ієрархічний світ співпідпорядкованих кіл: родина, зграя (вид), народ. Зграя завжди має ватажка, влада якого безумовна, адже вона забезпечує порядок, отже, -- життя. Суспільство без ватажка (Бандар-Логи) -- це анархія, що призводить до самознищення. Закон джунглів дозволяє полювання (вбивство заради життя), але забороняє вбивство задля розваги. Дикі Собаки з Декана порушують Закон, це загрожує самознищенням. Через «Книги джунглів» проходить ідея заперечення хаосу, а отже, -- утвердження життя.

Особливе місце в творчості Кіплінга належить проблемі техніки, звернення до якої закономірне: сама епоха вимагала цього. Проте підхід письменника до теми «машинної цивілізації» неоднозначний. У його трактуванні техніка -- сила, не підвладна людям, вона їх пригноблює, і коли в оповіданнях кінця XIX сторіччя таке трактування тільки намічається як певна тенденція (оповідання «007»), то в пізніших творах Кіплінг фетишизує техніку й розвиває думку про неминучість витіснення людини машиною вже в недалекому майбутньому. В оповіданні «007» героями виступають машини -- локомотиви, вагони льодовні, цистерни, платформи. Вони розмовляють, сперечаються, обговорюють якості нових марок локомотивів, а десь поряд з машинами мелькають люди, майже непримітні на їхньому тлі. Кіплінг поетизує машини, наділяючи їх якостями живих істот. Кращим творам Кіплінга властива романтика самовідданості, сміливих вчинків, вірності обов’язку. Ці риси творчості англійського письменника приваблюють сучасних читачів.

Письменницька доля Кіплінґа склалася так, що кращі свої речі він створив, не досягнувши сорока років. Роман «Кім» -- це його шедевр, який написаний кров’ю. Одночасно Кіплінґ завершував книгу, яка зробить його найулюбленішим дитячим письменником по обидва боки океану. Це його «Казки просто так"(«Jast So Stories», 1902). Казки складалися в родинному колі, у буквальному розумінні, -- коло вогнища. Тому, напевне, в них стільки душевного тепла. Першими їхніми слухачами були його діти. Казки писалися для них і в певному сенсі про них. «Залізний Ред’ярд» був ніжним, люблячим батьком. Кіплінґи часто переїздили, й казки кочували разом з ними з континенту на континент. Перша -- «Про кішку, що гуляла як сама собі знала» -- народилася в «Наулахку» разом з улюбленицею Жозефіною, а от казки про Слоненятко, Верблюда та Леопарда -- після її смерті, у «Вулсеку». «Казки просто так» близькі до «Книг джунглів», вони провадять у світ первісної природи, де по землі бродять слони без хоботів і леопарди без плям. Діти із захопленням слухають дивовижні історії про те, як у верблюда виріс горб, а в носорога на шкурі з’явилися складки, як слоненя надбало хобот і що могло трапитись, якби Метелик тупнув ніжкою… Витончений гумор сусідить у казках із повчальністю. Звірі наділені людською мовою, але думають і висловлюються при цьому по-своєму. Так чарівливо та дотепно і водночас так природно міг написати про них лише Кіплінґ. «Казки» пронизані домашнім духом, а точніше -- ідеєю дому, який, як відомо, був для англійця завжди надійним прихистком, його фортецею. Кіплінґ не на жарт був занепокоєний тим, що британський Дім -- Імперія, -- який ще недавно видавався непорушним, зі смертю королеви Вікторії став розхитуватись і старіти на очах. Він жив надією зберегти його і підпорядковує свою творчість цьому завданню. Підтвердженням тому слугує нова збірка патріотичних віршів «П'ять народів» («The Five Nations», 1903), що поставила його в один шерег з такими політиками консервативного штабу, як Сесіл Роде, Кітченер, Чемберлен, після чого від нього відвернулися колеги по перу та демократично налаштована публіка.

У 900-х pp. Кіплінґ ще не раз доводив свою здатність бути навдивовижу різноманітним. Так, оповідання «Вони», що ввійшло у збірку «Шляхи та відкриття» («Traffics and Discoveries», 1904), народилося зі споминів про померлу доньку, зіткане з глибокого смутку і трепетної таємниці, сповнене ніжності, легкого подиху і відкриває зовсім незнайомого Кіплінґа. У 1906 p., піднявши золотоносну брилу національного фольклору, він видав цікаву книгу для дітей та юнацтва «Пак із пагорбів Пака» («Puck of Puck’s Hill»), у 1910 p. вийшло її продовження. У цій казково-епічній серії Кіплінґ запропонував свою, багато в чому романтизовану та міфологізовану інтерпретацію вітчизняної історії. «Дорослий» етнографічний матеріал виграє та виблискує, одухотворений присутністю пустотливого ельфа.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой