Вітчизняна війна 1812 року

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вітчизняна війна 1812 року

Введення

Тема війни, на мій погляд — завжди одна з найбільш хвилюючих. Вітчизняна війна 1812 року є об'єктом особливої уваги, як і Велика Вітчизняна Війна. Саме в такі переломні моменти, коли вирішується доля країни, піднімаються широкі верстви населення і проявляється справжня заслуга, героїзм російського народу.

В даній контрольній роботі я хочу висвітлити всі події того часу: більш детально дізнатися про причини та передумови початку війни; поетапно вивчити хід військових дій, а так само ознайомитися з біографією і подвигами героїв брали участь у Вітчизняній Війні 1812 року.

На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міцнішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих випробувань.

Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, щоправда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте ходили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров’я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися підтримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію.

Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.

Західна Волинь (Ковельський, Володимирський, Луцький і частина Дубенського повітів) була єдиним регіоном України, що їх зайняла наполеонівська армія. У воєнно-політичних планах Наполеона певне місце займала Україна. Наполеона звернув увагу на українську проблему, слідуючи традиційній французькій політиці щодо України (підтримка планів П. і Г. Орликів, таємні контакти з К. Розумовським, виступи в 1795 у Конвенті на захист прав козацької нації). Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811−12 передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у війні проти Росії), у Лівобережній і Південній Україні планувалося створити дві держави, т. зв. «наполеоніди» під протекторатом Франції (план був розроблений графами А. _М. Бланом де ля Нольтом д’Отерівом і Г. М. де Монгейяром). Одна з них мала існувати в межах Чернігівщини і Полтавщини, друга «наполеоніда» — на Південній Україні в межах Катеринославщини, Донечини, Херсонщини, Таврії і Криму, Українське дворянство було незадоволене планами Наполеона стосовно передачі Правобережжя Польщі і це зумовило його лояльне ставлення до російської влади під час воєнної кампанії Наполеона у Росії. Частина українських дворянських кіл, яка притримувалася проросійської орієнтації, сприяла формуванню козацьких кавалерійських частин на допомогу регулярній російській армії (всього було сформовано 22 полки загальною чисельністю бл. 25 тис. чол.). Крім того, у складі російської армії воювало бл. 75 тис. українців як ополченці. У Бородінській битві 1812 брали участь Охтирський, Одеський, Чернігівський, Київський і Тернопільський полки. Оскільки воєнні формування викликали особливий інтерес українських патріотів, то згодом ці полки були направлені за кордони України.

1. Герої війни 1812 року

1.1 Багратіон Петро Іванович (1765-1812)

полководець війна бородіно декабристський

Князь з грузинського царського дому Багратіоні. Брав участь у підкоренні Кавказу в 1783—1790 роках, в російсько-турецькій війні 1787−1791 років, Польської війні 1794; в Італійському і Швейцарському походах, де був правою рукою А. В. Суворова; при взятті Брешії, Бергамо, Лекко, Тортона, Туріну і Мілана, в битвах при Треббии і Нові де перебував у найважчих і вирішальних місцях; у війнах проти Франції у 1805−1807 роках, в російсько-турецькій війні 1806−1812 років і російсько-шведській війні 1808−1809 років. Герой Вітчизняної війни 1812 року; у званні генерала від інфантерії командував 2_ю армією, розташованої на початку війни на південь від Білостока; блискуче провівши серію ар'єргардних боїв, благополучно привів армію до Смоленська, де з'єднався з 1_ю армією Барклая де Толлі, не давши Наполеону можливість розбити розрізнені російські війська поодинці. У Бородінській битві керував військами лівого флангу, куди ворог направив основний удар, більше шести годин війська Багратіона утримували один з основних пунктів російської позиції - Семенівськиі (Багратіонови) флеші, де сам він був смертельно поранений.

Помер 24 (12 за старим стилем) вересня 1812 року в селі Сіми Володимирській губернії.

У 1839 році з ініціативи Д. В. Давидова його прах перевезли на Бородінський поле і з почестями похований на батареї Раєвського.

1.2 Російський полководець Кутузов (Голенищев-Кутузов) Михайло Іларіонович (1745-1813)

У 1759 році закінчив з'єднану артилерійську та інженерну дворянську школу.

Військова діяльність Кутузова почалася в 1765 році. З 1770 року брав участь у походах проти турків в армії фельдмаршала Румянцева. У 1774 році при штурмі села Шуми поблизу Алушти був поранений в голову, в результаті чого осліп на праве око. У 1776 році служив в Криму під командуванням Суворова; брав участь в облозі Очакова, у боях при Акермані і Каушанах. Учасник російсько-турецької війни 1787−1791 років; бився під Бендерами і брав участь у штурмі Ізмаїла, після якого Суворов писав про Кутузова: «…він йшов на моєму лівому фланзі, але був моєю правою рукою». У 1793 році - посол Росії в Константинополі.

У 1794−1797 роках був директором Сухопутного шляхетського корпусу. Не залишаючи спочатку цього поста, в 1795 році став командувачем російськими військами у Фінляндії і пробув ним до 1799 року.

У 1801−1802 роках Кутузов був Петербурзьким генерал-губернатором.

У війні з наполеонівською Францією в 1805 році Кутузов був глвнокомандующім російською армією. Успішно вивів армію з-під удару переважаючих французьких військ після розгрому союзника Росії - Австрії, причому завдав французам поразку при Кремсі. Після невдалого Аустерлицької битви (даного проти його волі) впав у немилість у Олександра I і на деякий час відставлений від діючої армії. У 1809−1811 році обіймав другорядний пост військового губернатора Вільно.

У 1811−1812 роках Кутузов очолював російські війська в успішній війні з Туреччиною (1806−1812), завдавши турецької армії великого візира Ахмед-паші поразки під Рущуком, а потім заманивши її на лівий, російська берег Дунаю, оточивши під Слободзея і змусивши до капітуляції. У результаті був укладений вигідний для Росії Бухарестський світ.

У Вітчизняну війну 1812 року Кутузов був вибраний начальником Петербурзького і Московського ополчень. 8 серпня 1812, поступаючись вимогам російського суспільства, недолюблювали Кутузова імператор Олександр I призначив його головнокомандуючим усіма діючими арміями замість генерала Барклая де Толі і присвоїв звання генерал-фельдмаршала. Кутузов командував російською армією в Бородінській битві. За його наполяганням на військовій раді у Філях було вирішено залишити Москву, що дало возможость зберегти сили, отримати підкріплення, а в подальшому — витіснити наполеонівські війська з Росії, практично знищивши їх. За перемогу над Наполеоном Кутузову був подарований титул ясновельможного князя Смоленського.

Помер Кутузов у?? прусському місті Бунцлау 16 квітня 1813, під час закордонного походу російської армії проти Аполеоні. Похований у Казанському соборі Санкт-Петербурга.

«Краще бути дуже обережним, ніж помилки і обдуреним», — так висловив сам Кутузов свою життєву філософію. «Старий лис Півночі», — називав його Наполеон. Коли в серпні 1812 року Кутузов вирушав у діючу армію, його племінник запитав: «Невже, дядечко, ви думаєте розбити Наполеона?» — «Розбити? Ні… Але обдурити — так, розраховую».

На відміну від більшості своїх сучасників, Кутузов не вважав, що доля війни вирішується генеральною битвою. Його дуже часто дорікали в нерішучості, хоча його тактика незмінно приводила до успіху. Коли в 1805 році Олександр I, підтримуваний своїм молодим оточенням і австрійським іпмператором Францем, поспішав дати Наполеону генеральний бій, Кутузов пропонував інше: «Дайте мені відвести війська до кордону Росії, — сказав він, — і там, у полях Галичини, я погребу кістки французів». Це нагадує чернетку його дій в 1812 році. Відмова ж від його плану привів до Аустерлицкой катастрофи. На знаменитому військовій раді у Філях Кутузов зронив такі слова: «Москва, як губка, всмокче в себе французів», — йому було ясно те, чого не міг передбачити Наполеон! І дійсно, Велику армію Наполеона знищила не яка-небудь грандіозна битва, а обережна тактика мудрого старого Кутузова.

Він мав повну підставу писати своєї дочки Єлизавети: «Ось Бонапарт, — цей гордий завойовник, пов модний Ахіллес, бич роду людського, або, скоріше, бич Божий, — біжить переді мною більше трьохсот верст, як дитя, переслідуване шкільним учителем

1.3 Давидов Денис Васильович (1784-1839)

Поет і гусар, але Син командира Полтавського кінного полку; службу розпочав у 1801 році, у віці 17 років, естандарт-юнкером в Кавалергардському полку, а потім в армійському Білоруському гусарському полку. Тоді ж почав писати вірші. У 1806 році в чині ротмістра знову перейшов у гвардію. У 1807−1812 роках — ад’ютант П. І. Багратіона. Брав участь в кампанії 1806−1807 років в Пруссії, у війні зі Швецією 1808−1809 років; воював на Дунаї проти турків у 1810−1812 роках.

8 квітня 1812, на його особисте прохання і клопотання Багратіона, призначений підполковником в Охтирський гусарський полк, де командував 1_м батальйоном; був у боях під Світом, Романовим, Дашківка; запропонував П. І. Багратіона проект партизанської війни з французами за прикладом іспанської герильї, успішно діяла проти наполеонівських військ на Піренеях; проект був схвалений М. І. Кутузовим, і 25 серпня, відразу після битви за Шевардинский редут, в якій він взяв участь, і напередодні Бородінської битви, Денис Давидов попрямував в тил ворога на чолі загону з 50 гусар і 80 козаків; його успішні дії спонукали до створення інших армійських партизанських загонів, дії яких набули особливого розмаху при відступі Наполеона; біля села Ляхово загони Давидова, Сеславина, Фігнера і Орлова-Денисова оточили, атакували і взяли в полон двохтисячного колону французів на чолі з генералом Ожеро.

Після вигнання ворога з меж Росії Давидов у чині полковника бився під Каліші, Бауценом та Лейпцигом. У початку 1814 року командував Охтирський гусарський полк і, творів у генерал-майори за битву при Ларотьере, на чолі гусарської колони вступив у Париж.

Після війни був відправлений служити в глуху провінцію на незначні посади. Служив до 1831 року. Був близький до декабристів, але вступити в таємне товариство відмовився.

За його наполяганням прах П. І. Багратіона був перенесений на Бородінський полі, де той здійснив свій останній подвиг (село Бородіно належало сім'ї Д.В. Давидова).

Д.В. Давидов — втор безлічі віршів, в основному, на військові та любовні теми. Залишив записки про воєн 1812 року. Як поета його високо цінував А.С. Пушкін, на якого поезія Давидова справила деякий вплив.

Д.В. Давидов помер раптово 23 квітня 1839.

2. Основні події війни 1812

2.1 Причини війни 1812

3_я російська-французька війна була викликана протиріччям економічних і політичних поглядів урядів обох держав і завойовницькими устремліннями Наполеона. Наполеон прагнув до світового панування і бажав підпорядкування Росії. Олександр I не тільки не вважав можливим підкоритися Наполеону, але сам бажав впливати на справи Європи, як наступник Катерини II, за якої Росія досягла політичних успіхів і великого міжнародного значення.

Війну початку Франція.

4 червня — підписана нота про розрив дипломатичних відносин Франції з Росією.

10 червня — посол Франції в Росії зажадав свій паспорт. Через 2 дні почалися військові дії.

2.2 Початок військових дій

На світанку 24 (12 за старим стилем) червня 1812 року війська Наполеона без оголошення війни переправилися через річку Неман і вторглися в межі Росії. Армія Наполеона, яку сам він називав «Великої армією», налічувала понад 600 000 чоловік і 1420 гармат. Крім французів у неї входили національні корпусу європейських країн, підкорених Наполеоном, а також польський корпус маршала Ю. Понятовського.

Головні сили Наполеона були розгорнуті в два ешелони. Перший (444 000 чоловік і 940 гармат) складався з трьох угруповань: праве крило на чолі з Жеромом Бонапартом (78 000 чоловік, 159 гармат) повинно було рухатися на Гродно, відволікаючи на себе якомога більше російських сил; центральна угрупування під командуванням Євгена Богарне (82 000 чоловік, 208 гармат) повинна була перешкодити з'єднанню 1_й і 2-ї російських армій; ліве крило на чолі з самим Наполеоном (218 000 чоловік, 527 гармат) рушило на Вільно — йому відводилася головна роль у всій кампанії. В тилу, між Віслою та Одером залишалися другий ешелон — 170 000 осіб, 432 гармати і резерв (корпус маршала Ожеро та інші війська).

Вторгшимися супротивнику протистояли 220 — 240 тисяч російських солдатів при 942 гарматах — в 3 рази менше, ніж було у супротивника. До того ж російські війська були розділені: 1_а Західна армія під командуванням військового міністра генерала від інфантерії М. Б. Барклая де Толлі (110 — 127 тисяч чоловік при 558 гарматах) розтягнулася більш ніж на 200 кілометрів від Литви до Гродно в Білорусії, 2_я Західна армія на чолі з генералом від інфантерії П. І. Багратіоном (45 — 48 тисяч осіб при 216 гарматах) займала лінію до 100 кілометрів на схід від Білостока; третій Західна армія генерала від кавалерії О. П. Тормасова (46 000 чоловік при 168 гарматах) стояла на Волині у Луцька. На правому фланзі російських військ (у Фінляндії) перебував корпус генерал-лейтенанта Ф. Ф. Штейнгеля, на лівому фланзі - Дунайська армія адмірала П. В. Чичагова.

Враховуючи величезні розміри і потужність Росії, Наполеон планував завершити кампанію за три роки: у 1812 році оволодіти західними губерніями від Риги до Луцька, в 1813 році - Москвою, в 1814 році - у Санкт-Петербургом. Така поступовість дозволила б йому розчленувати Росію, забезпечивши тили і комунікації армії, діючої на величезних просторах. На бліц-криг завойовник Європи не розраховував, хоча і збирався поодинці швидко розгромити головні сили російської армії ще в прикордонних районах.

Але зрозумівши, що чинити опір розрізненими частинами неможливо, російське командування почало відхід углиб країни. І цим був зірваний стратегічний план Наполеона. Замість поетапного розчленування Росії Наполеон був вимушений рухатися за ускользаючими російськими арміями вглиб країни, розтягуючи комунікації і втрачаючи перевагу в силах.

2.3 Перший етап війни: відступ

Відступаючи, російські війська вели ар'єргардні бої, завдаючи противнику значних втрат. Основним завданням було об'єднати сили 1_й і 2_й Західних армій. Особливо важким було становище 2-ї армії Багратіона, якому загрожувало оточення. Пробитися до Мінська і з'єднатися там з армією Барклая не вдалося: шлях був відрізаний. Багратіон змінив напрямок руху, але війська Жерома Бонапарта наздоганяли його. 9 липня (27 червня за старим стилем) у містечка Світ відбулася битва ар'єргарду російських військ (це була козача кіннота отамана М. І. Платова) з французької кавалерією. Французи були розбиті і безладно відступили. Наступного дня відбувся новий бій, і знову французи зазнали поразки. 14 (2) липня у містечка Романово козаки Платова протягом доби стримували французів, щоб дати армійським обозах переправитися через Прип’ять. Успішні ар'єргардні бої Платова дозволили 2-ї армії безперешкодно досягти Бобруйська і зосередити свої розтягнуті до того моменту сили. Всі спроби оточити Багратіона провалилися. Нполеон був розлючений, він звинуватив свого брата Жерома в повільності і передав командування його корпусом маршалу Даву.

Багратіон вирішує рушити на Могилів і посилає 7_й піхотний корпус генерал-лейтенанта М.М. Раєвського зайняти місто до підходу французів. Проте війська Даву ще раніше увійшли до Могильова, і 23 (11) липня корпусу Раєвського довелося відбивати наступ переважаючих французьких сил у села Дашківка. Раєвський сам повів своїх солдатів в атаку. Обидві сторони зазнали важких втрат; в лютих штикових атаках противник був відкинутий, але надія пробитися на Могилів зникла. Залишався лише шлях на Смоленськ. І все ж бій мав величезне значення: шалений опір росіян у Дашківка ввело в оману Даву, який вирішив, що має справу з основними силами Багратіона і став зміцнюватися у Салтанівка, очікуючи вторинного наступу російських. Завдяки цьому Багратіон виграв час, зумів переправитися через Дніпро і відірватися від французів на шляху до Смоленська.

Ар'єргардні бої вела і 1_а Західна армія Барклая де Толлі. 28 (16) червня ар'єргард 1_го піхотного корпусу П.Х. Вітгенштейна під командуванням генерал-майора Я. П. Кульнева воював з наступаючими частинами маршала Удіно біля містечка Вількомиром, завдав супротивникові значних втрат і на кілька годин затримав наступ французів. 15 (3) липня у села Черневе, перебуваючи у розвідці, Кульнев завдав удару частинам кавалерійської дивізії генерала Себастіані. Французи зазнали великих втрат; Наполеон вирішив, що має справу з усім авангардом армії Барклая і затримав просування свого лівого флангу. 25 (3) липня Кульнев атакував один із загонів корпусу Удіно у Друї і розгромив його. 1 серпня (20 липня) Кульнев знову воював з французами біля села Боярщіна, але перед обличчям переважаючих сил був змушений відступити; при переправі через річку Дрісс хоробрий генерал був смертельно поранений.

Корпусу Вітгенштейна (25 000 чоловік при 128 гарматах), 13 (1) Липень виділеного з складу армії Барклая для прикриття Санкт-Петербурга, довелося вести важкі бої з корпусами маршала Удіно і маршала Макдональда. Щоб перешкодити їх з'єднанню, Вітгенштейн вирішив атакувати Удіно. 30 (18) липня розпочалося триденне бій у Клястіци, в ході якого була знищена 1_а дивізія Верде. Удіно був змушений відступити до Полоцька. Наполеон послав на допомогу Макдональду і Удіно 6−1 корпус Сен-Сіра, що послабило основне угруповання французьких військ. Але після кількох боїв в районі Полоцька французам так і не вдалося домогтися серйозних успіхів. Зайняти Ригу їм не вдалося. На цій ділянці фронту до кінця осені 1812 обстановка стабілізувалася.

Успішно діяла третій Західна армія Тормасова. Вже 25 (13) липня російські відбили захоплений французами Брест-Литовський, а 28 (16) липня захопили Кобрин, взявши в полон 5_тисячний загін саксонського генерал-майора Кленгеля на чолі з ним самим. 11 серпня (30 липня) у битві біля Городечно генерал-лейтенант Є. І. Марков відбив атаку переважаючих сил французів. Після цих успіхів стабілізувався і Південно-Західний фронт, де надовго були скуті значні сили ворога.

Тим часом у керівництві російських військ відбулися важливі зміни. У ніч на 19 (7) липня імператор Олександр I, колишній весь час при 1_й Західної армії з усією своєю свитою (а це сильно ускладнювало нормальну штабну й оперативну роботу армії), відбув до Петербурга. Барклай де Толлі отримав можливість повною мірою здійснити свій план ведення війни з Наполеоном, розроблений ним у 1810−1812 роках. Ухилятися від генерального бою і відступати вглиб країни, щоб не піддавати армію небезпеки поразки, послабити переважаючі сили противника і виграти час, щоб підготувати свіжі війська і ополчення — от у чому була суть цього плану.

Барклай привів 1_у армію до Вітебська, де сподівався дочекатися Багратіона. Авангард армії під командуванням А.І. Остермана-Толстого був направлений до села Островно, щоб затримати наступ французів. 24 (12) липня почалося бій з наступаючим противником. На допомогу Остерману-Толстому були послані кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Ф. П. Уварова і 3_а піхотна дивізія генерал-лейтенанта П.П. Коновніцина (вона замінила корпус Остерман-Толстого). Після 3_денний запеклих боїв з переважаючими силами маршала Мюрата Коновніцин почав повільно, з боями, відходити до річки Лучесе, де вже зосередилися всі сили Барклая. Запеклий опір російських наштовхнуло Наполеона на думку, що вони готові дати генеральний бій, якого він так хотів. Французький імператор підтягнув сюди всю свою 150_тисячне угруповання (проти 75 тисяч російських). Але Барклай, виставивши на прикриття корпус генерал-майора П. П. Палена, відірвався від французів і рушив до Смоленська. На фланг і в тил російської армії були кинуті війська маршаловНея і Мюрата. 2 серпня (21 липня) під містом Червоним вони натрапили на 27_у піхотну дивізію генерал-лейтенанта Д. П. Неверовського (близько 7 тисяч необстріляних новобранців). Цілий день, вишикувавшись в каре і повільно рухаючись у бік Смоленська, героїчно боровся цей невеликий загін, відбивши 45 атак Коніц Мюрата і численні атаки піхоти Нея. Затримка противника під Червоним дозволила Барклаю призвести до Смоленська всю армію. А 3 серпня (22 липня) до Смоленська підійшла і 2_а армія Багратіона. Впав замиел Наполеона розбити дві російські армії поодинці.

Протягом двох днів, 4 і 5 серпня, йшли запеклі бої під стінами Смоленська. 6 і 7 серпня бій разорелся вже за саме місто. Але й тут не сталося генерального бою. Натхнені героїзмом російських солдатів і офіцерів і приватними успіхами, багато воєначальники наполягали на переході в наступ. Однак Барклай, зваживши все, вирішив продовжувати відступ. 7 серпня (26 липня) війська покинули палаючий Смоленськ.

Наполеон кинув їм навздогін свої кращі сили. Вже вранці 7 серпня маршал Ней атакував корпус П. А. Тучкова у Валутіной Гори, але був відкинутий. Щоправда, у цій битві генерал Тучков був важко поранений і потрапив у полон. Але наступ французів було призупинено на цілий день.

2.4 Народна війна

Нашестя «двунадесятих мов» та героїчні дії російської армії сколихнули найширші народні маси Росії, викликали небувалу енергію народу, пробудили, як сказав В.Г. Бєлінський, «народну свідомість і народну гордість».

Відразу ж після появи ворожої армії в Литві та Білорусі зародилося стихійне партизанський рух місцевих селян. Партизани завдавали значних втрат іноземцям, знищували ворожих солдатів, розбудовували тили. На самому початку війни французька армія відчувала брак продовольства і фуражу. Через відмінка коней французи були змушені кинути в Білорусії 100 гармат.

Активно створювалося народне ополчення на Україну. Тут були сформовані 19 козацьких полків. Більшу їх частину озброїли і утримували на свій рахунок селяни.

Селянські партизанські загони виникли на Смоленщині і в інших окупованих районах Росії. Одночасно з ними діяли армійські партизанські загони, які формувалися за наказом командування для розвідки і військових дій в тилу ворога.

У ході війни до лав російської регулярної армії влилися воїни Кавказу, загони калмиків, казахів, башкирів, чувашів, татар, мордви, марійців, чувашів. Величезну роль у бойових діях зіграло російське селянське ополчення.

Правда, в деяких районах країни з вторгненням Наполеона сталися селянські заворушення, спрямовані проти поміщиків і місцевих властей, але в цілому народи Росії виявили найвищий патріотизм в лютій боротьбі з силами Наполеона.

2.5 Бородіно і Москва

Після Смоленська Барклай все частіше замислюється про генеральний бій. Але обстановка вже була розжарена до межі. Багратіон звинувачував Барклая в бездіяльності і зраду; так само думало більшість російських генералів. Не розуміючи глибини задумів Барклая, громадська думка вимагало зміни головнокомандувача. 20 (8) серпня імператор Олександр, після трехжневного коливання погодившись з пропозицією Надзвичайного комітету, підписав указ про призначення головнокомандуючим М. І. Кутузова, якого сам він недолюблював після Аустерлицкой трагедії 1805 року. Це рішення було із захопленням зустріли всієї російської громадськістю та армією. Кутузов відразу ж включився в роботу, він спробував з’ясувати, як іде підготовка резервів, але точних відомостей не отримав.

А тим часом війська продовжували відступати. Успішні дії отамана Платова і генерал-майора Г. В. Розена дозволили войко відійти до Дорогобуж. 27 (15) серпня обидві армії знову з'єдналися у Царьова-Займище, де була обрана позиція для генерального бою. До вечора в армію прибув Кутузов; війська зустріли його з незвичайним натхненням.

Оглянувши позицію у Царьова-Займище, Кутузов не схвалив її і наказав відступати до Можайська, продовживши тактику Барклая. Але йому було ясно, що зволікати з генеральною битвою ні армія, ні імператор йому не дозволять.

До того часу загальні втрати «Великої армії» склали не менше 150 000 чоловік. Розтягнутість комунікацій, ворожість населення до загарбників, нестача продовольства і фуражу, дії партизанів, хвороби, дезертирство і, звичайно ж, постійні бої з російськими військами сильно послабили наполеонівську армію. Різниця в чисельності двох армій різко скоротилася, а в артилерії було навіть деяка перевага в росіян.

У 110 кілометрах від Москви, біля села Бородіно, Кутузов вирішив дати генеральну битву.

Кутузов створив бойовий порядок, що досягав у глибину 4 кілометри, І виділив сильні резерви. Задум Наполеона полягав у тому, щоб, зробивши відволікаючу атаку на правому фланзі російської армії, нанести головний удар по її лівому флангу, відтіснити російські війська в закрут Москви-ріки, оточити і розгромити їх.

4 вересня (24 серпня) розігрався запеклий бій на передових укріпленнях біля села Шевардино. До вечора росіяни залишили позицію у Шевардинского редуту. Але цей бій дозволив Кутузову розгадати план Наполеона, виявивши напрямок його основного удару, і отримати майже два дні для підготовки укріплених позицій.

Рано вранці 6 вересня (26 серпня) зав’язалася велика Бородінська битва. Протягом 6 годин війська під командуванням Багратіона відбивали запеклі атаки противника на лівому фланзі. Під час восьмий атаки Багратіон був смертельно поранений. Жорстока сутичка розгорілася за центр російської позиції - батарею Раєвського. Кілька разів батарея переходила з рук в руки. Рейд кавалерії Уварова і Платова у фланг французів на дві години відклав вирішальну атаку Наполеона на батарею, за цей час Кутузов підтягнув резерви до центру і на лівий фланг. Ціною величезних втрат французам вдалося захопити батарею Раєвського і Багратіонови флеші, але переконавшись у неможливості їх утримати, до вечора Наполеон наказав відвести війська до вихідних рубежів. Героїчні дії російських військ і ополченців на правому фланзі зірвали спроби французів вийти на Московську дорогу.

Втративши при Бородіно 58 000 чоловік, Наполеон не зумів досягти головного — розгрому російської армії. Але і втрати росіян були страшними — близько 38 500 чоловік. Кутузов наказав відступати до Москви.

Під Москвою Кутузов вважав дати нова битва. Але дізнавшись, що резерви не підготовлені, на військовій раді у селі Філі він прийняв важке рішення — залишити Москву французам. «З втратою Москви не втрачена ще Росія. Первою обов’язком ставлю собі зберегти армію, зблизитися з тими військами, які йдуть на підкріплення, і самим відступлені Москви приготувати неминучу загибель супротивнику», — сказав Кутузов на раді в Філях.

14 (2) Вересень наполеонівська армія вступила в Москву. Але місто було залишено населенням. Ні продовольства, ні відпочинку французи не отримали. Москва горіла. Почалися грабунки, пияцтво. Деморалізована Бородінський бій армія стрімко розкладалася. Той, хто вважав себе володарем світу, виявився сторожем попелища. Двічі пропонував Наполеон світ — спочатку через начальника Виховного будинку І.В. Тутолміну, потім — через І. А. Яковлєва (батька А. І. Герцена); на третій раз він направив до Кутузову спеціального посла Ж.А. Ларінгстона з дуже вигідними для Росії умовами. Але світ був відкинутий. Його не прийняв би ні государ, ні армія, ні народ.

2.6 Звільнення

Після відступу з Москви російська армія, здійснивши два переходи по Рязанській дорозі, круто повернула на захід і по Калузької дорозі вийшла в район Тарутина. Блискуче здійснений марш-маневр мав величезне стратегічні значення. Цим були створені умови для підготовки контрнаступу. Російська армія надійно прикривала від ворога південні губернії - Тулу з її збройовими заводами, Брянськ і Калугу з їх великими продовольчими запасами. У разі енеобходімості армія могла перепинити противнику дорогу на Петербург. З району Тарутина було зручно забезпечувати зв’язок з 3-ї армією і керувати діями партизанських загонів.

Чисельність знаходилися в Тарутине військ становила 120 000 чоловік, а разом з полками ополчень — 240 000 чоловік. У результаті Тарутинського маневру стратегічна обстановка змінилася на користь росіян. «Кожен день, проведений нами в цій позиції, був золотим днем?? для мене і для військ, і ми добре їм скористалися», — писав Кутузов.

З Тарутина Кутузов розгорнув «малу війну» силами армійських партизанських загонів. Особливо успішно діяли загони Д. В. Давидова, А. Н. Сеславина, А.С. Фігнера, І. С. Дорохова, Н. Д. Кудашева, І. М. Вадбольского. Кутузов прагнув розширити селянське партизанський рух, слив його з діями армійських загонів. Деякі з селянських загонів нараховували по декілька тисяч чоловік. Наприклад, загін Герасима Куріна складався з 5 000 осіб. Широко відомі були загони Єрмолая Четвертакова, Федора Потапова, Василини Кожиной.

Дії партизанів завдавали ворогові великі людські і матеріальні втрати, порушували його зв’язок з тилом. Тільки за шість осінніх тижнів партизани знищили близько 30 000 ворожих солдатів.

18 (6) жовтня на річці Чернішне російські війська розгромили сильний авангард французької армії, яким командував маршал Мюрат. Ця перемога поклала початок контрнаступу російської армії.

У ті ж дні почалися активні дії 3-ї Західної армії. 17 (5) жовтня почалося бій за Полоцьк, в якому, крім солдатів корпусу Вітгенштейна, взяли найактивнішу участь воїни Новгородського і Петербурзького ополчення. До ранку 20 жовтня Полоцьк був звільнений. На південно-західному напрямку адмірал Чичагов відкинув війська Шварценберга та Реньє за Південний Буг, в межі герцогства Варшавського, і рушив до Мінська.

Все це спонукало Наполеона почати діяти. 19 (7) жовтня французи виступили з Москви до Тарутине, сподіваючись застати зненацька Кутузова, завдати йому поразки і пробитися до Калуги. Давня столиця Росії була спалена і розграбована. Французи спробували підірвати Кремль, але на щастя руйнування опинилися не надто великі. Нові плани Наполеона знову були зруйновані. Партизанський загін Сеславина виявив наолеоновскую армію біля села Фомінську і передав відомості про це в штаб Кутузова. Російська армія виступила з Тарутинського табору і рушила назустріч французам. 24 (12) жовтня відбулося запеклий бій передових частин обох армій за Малоярославець. Місто 8 разів переходив з рук в руки. І хоча врешті-решт франузи оволоділи містом, надію пробитися до Калузі Наполеону довелося залишити: підійшли основні сили російської армії зайняли сильні позиції під Малоярославцем. Наполеон дав наказ почати відступ на Можайск і далі на розорену війною стару Смоленську дорогу.

Остаточно вирвавши з рук супротивника стратегічну ініціативу, Кутузов розгорнув загальне контрнаступ. Воно мало активний характер і ставило собі за мету, зберігаючи армію, не просто вигнати, але повністю знищити ворога. Величезну роль у переслідуванні французів грали армійські і селянські партизанські загони, а також мобільні козацькі частини отамана Платова.

У боях під Вязьмою і Дорогобужем біжить на захід противник втратив близько 13 000 чоловік убитими, пораненими та полоненими. У бою під Ляхово партізщани оточили і змусили здатися цілу ворожу дивізію на чолі з генералом Ожеро. Залишаючи Москву, Наполеон мав армією у 107 000 осіб. У Смоленськ йому вдалося привести всього лише близько 60 000 чоловік, вважаючи з поповненням.

У середині листопада російські війська оточили наполеонівську армію біля річки Березини. Однак через неузгодженість дій російських корпусів Наполеону вдалося переправитися через Березину у села Студянка. Втім, на західний берег перейшло лише близько 9 000 осіб. Решта або загинули, або були взяті в полон. Після Березини Наполеон втік до Парижа. На питання «В якому становищі знаходиться армія?» він відповів: «Армії більше немає».

28 листопада по старому стилю російські війська зайняли Вільно. 2 грудня у Ковно через Німан переправилися близько 1000 ворожих солдатів. Це були останні залишки головних сил Наполеона. Усього з 600_тисячній «Великої армії» врятувалося втечею близько 30 000 чоловік. Війна, як писав Кутузов, «закінчилася за повним винищенням ворога».

«Як би критики ні відгукувалися про окремих моментах переслідування, треба приписати енергії, з якої велося це переслідування, ту обставину, що французька армія виявилася абсолютно знищеною, а більшого результату собі і уявити не можна», — писав німецький військовий теоретик і історик Карл Клаузевіц. «

2.7 Наслідки війни

У результаті розгрому наполеонівської армії в Росії, в Європі активізувався національно-визвольний рух. Патріотичний підйом 1812 зробив величезний вплив на зростання самосвідомості народів Росії.

Були повністю зруйновані багато міст, у вогні московського пожежі навіки зникли багато дорогоцінні реліквії минулого. Величезний збиток був нанесений промисловості і сільському господарству.

Війна значно прискорила тривалий і складний процес консолідації російської нації. Тісніше зблизилися з російською та інші народи Росії.

Жертовна роль, що випала на частку Москви в драматичних подіях 1812 року, ще більше піднесла її значення як духовного центру Росії.

Після наполеонівської навали виникло тривале відчуження між Росією і Францією. Лише до кінця 19_го століття відносини покращилися, а потім почалося зближення.

Наполеон був засланий на острів Ельба в Середземному морі. Але через рік він висадився на французькому березі і без єдиного пострілу вступив у Париж. На цей раз його правління тривало лише сто днів.

Війна спричинила за собою ряд дипломатичних угод між країнами, що виступали проти наполеонівської Франції. У 1814 році у Відні був скликаний конгрес для вирішення питання про післявоєнний устрій. За віденським угодами до складу Росії перейшла значна частина Польщі разом з Варшавою.

У 1815 році, коли конгрес у Відні закінчився, російська, прусський і австрійський монархи підписали договір про священний союз.

3. Декабристський рух на Україні

Київ на початку XIX ст. був значним адміністративним (губернський центр), економічним і культурним осередком Правобережної України, а також важливим стратегічним пунктом, насамперед завдяки існуванню в ньому Печерської фортеці. Вона створювалася в місті, починаючи з кінця XVII ст., на основі фортифікаційних укріплень Печерського монастиря.

Починаючи з кінця XVIII ст. у Києві діяло кілька масонських лож. 1818 р. тут створено ложу «Об'єднані слов’яни». Після ліквідації масонства 1. VIII. 1822 р. таємні зібрання продовжувалися, що дало підставу урядові стверджувати про існування Київського таємного товариства. В кількох донесеннях із Києвом пов’язували й Малоросійське таємне товариство.

На час зародження і розвитку декабристського руху в місті дислокувався штаб Четвертого піхотного корпусу, що входив до складу Першої армії. Командувачем корпусу в 1815—1824 pp. був генерал М.М. Раєвський (з серпня 1825 р. — генерал О.Г. Щербатов), начальниками штабу — М. Ф. Орлов (1818−1820) та О.І. Красовський (з квітня 1823 p.; брав активну участь у придушенні повстання Чернігівського піхотного полку). Ад’ютантами М.М. Раєвського служили О.В. Капніст (з 1822 p.; член ранніх декабристських організацій, слідчі органи у справах декабристів вважали його членом Київського таємного товариства) і П. О. Муханов (травень 1823 — травень 1825 p.). 1825 р. черговим штаб-офіцером Четвертого піхотного корпусу служив С. П. Трубецькой. На Київ поширювалася діяльність польського Патріотичного товариства — нелегальної політичної організації, утвореної в травні 1821 р. у Варшаві з метою відновлення незалежності Польщі. Його члени — С. Крижановський і А. Яблоновський (належали до керівного складу товариства), О. Гродецький (керівник Київської провінції товариства), М. Ворцель, Г. Олізар, А. Чарковський — мали маєтності в Україні, часто й подовгу жили в Києві.

Місцем систематичних зібрань прогресивно налаштовані людей, насамперед офіцерів і молоді, став гостинний київський дім генерала М. М. Раєвського. 1816 р. генерал із сім'єю — дружиною Софією Олексіївною (онукою М. ВЛомоносова), двома синами, Миколою і Олександром, і дочками, Катериною, Марією, Оленою і Софією, оселилися в Царському палаці (тепер вул. Михайла Грушевського, № 51).

З Києвом пов’язана діяльність ще одного представника старовинного дворянського роду — князя С.П. Трубецького, учасника декабристського руху з часу його виникнення, одного з керівників Північного товариства, обраного диктатором під час повстання в Петербурзі. Як уже було сказано, 2. ХІІ. 1824 р. його призначено черговим штаб-офіцером у Четвертий піхотний корпус із залишенням на посаді старшого ад’ютанта Головного штабу. Прибув до Києва у лютому (чи на початку березня) 1825 p., квартиру наймав на Кловській вулиці поряд із будинком К.М. Давидової. Як представник Північного товариства встановив тісні зв’язки з керівниками Васильківської управи Південного товариства: їхні зустрічі відбувалися особливо часто влітку 1825 p., коли С.І. Муравйов-Апостол і М.П. Бестужев-Рюмін у складі своїх військових частин несли караульну службу в Києві (вони зупинилися на квартирі С.П. Трубецького). У С. П. Трубецького, безумовно, бували О.Ф. Бріген і М.М. Наришкін, які приїздили до Києва як довірені особи Північного товариства. У нього подовгу жив І.С. Повало-Швейковський, бували В.К. Тізенгаузен, М. Ф. Орлов (зустрічалися і в генерала М.М. Раєвського). На квартирі С. П. Трубецького відбулася зустріч О. Й. Корниловича з С.І. Муравйовим-Апостолом, який прийняв тут Корниловича у члени Південного товариства.

З Києвом пов’язані життя і діяльність братів С. П. Трубецького — Олександра і Петра. О.П. Трубецькой — полковник Київського драгунського полку, один із членів-засновників київської масонської ложі «Об'єднані слов’яни». 1825 p., з приїздом брата до Києва, бував на деяких зібраннях декабристів у Києві.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища.

Яскравою сторінкою в історії політичних і творчих контактів прогресивних діячів Росії та України першої чверті XIX ст. є діяльність Вільного товариства любителів російської словесності, а також Вільного товариства заснування училищ за методом взаємного навчання. Обидва товариства перебували у сфері впливу Союзу благоденства. Саме в середовищі першого з названих товариств (існувало у 1816−1825 pp. у Петербурзі) формувався стійкий інтерес до історичного минулого України; революційний романтизм декабристської літератури (творчість К.Ф. Рилєєва, М. М. Глинки та ін.) значною мірою живився героїкою визвольної боротьби українського народу.

Керівники Південного товариства, серед них П.І. Пестель, знали про Малоросійське товариство, зокрема, від членів польського Патріотичного товариства. Налагодити переговори з В. Л. Лукашевичем пробували С. Г. Волконський і С.І. Муравйов-Апостол, цікавився товариством М.П. Бестужев-Рюмін. Однак представники обох товариств спільної мови не знайшли: В. Л. Лукашевич уникав переговорів, самі ж декабристи (а згодом і деякі дослідники теми) дійшли висновку, що основною метою Малоросійського товариства було приєднання України до Польщі. Існує припущення, що товариство не зазнало репресій через те, що російський уряд найбільше пов’язував його діяльність із Полтавою і М. М. Новиковим, а Полтавською управою Союзу благоденства слідство практично не займалося. Таким чином, справжні члени Малоросійського товариства залишилися поза увагою слідчих органів. Після арешту В. Л. Лукашевича на початку 1826 р.; активна діяльність товариства припинилася. Однак відомо, що група професорів Ніжинської гімназії вищих наук (утворена 1820) відвідувала В. Л. Лукашевича в Борисполі, де він жив під наглядом; їхня діяльність згодом викликала репресії з боку уряду.

Директор гімназії І.С. Орлай, відомий просвітитель і педагог, був ідейно близьким до декабристів. Упродовж 1827−1830 pp. у гімназії точилася гостра боротьба між прогресивною і консервативною групами професорів, у якій відчувався ідейний вплив декабристів. Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії - тривале політичне розслідування, що його вело міністерство народної освіти. В результаті п’ятьох професорів — М.Г. Білоусова, К. В. Шаполинського, І. ЯЛандражина, С. М. Андрущенка і Ф.Й. Зінгера — за наказом російського імператора було позбавлено посад і вислано з Ніжина із встановленням нагляду поліції.

Важливим центром діяльності декабристських організацій, починаючи з Союзу благоденства, став Київ. Тут у 1818−1820 pp. постійно перебував (згодом часто приїздив) член Корінної управи Союзу М. Ф. Орлов. Дослідники цієї теми вважають, що він мав завдання організувати в місті управу Союзу благоденства. М. Орлов розгорнув тут активну діяльність, зокрема щодо налагодження роботи ланкастерських шкіл. Його блискуча, в дусі гуманістичних ідей, промова про народну освіту, виголошена 1819 р. на зборах київського відділення Біблійного товариства, поширювалася в списках, стала подією в громадському житті країни. Тісні зв’язки із Союзом благоденства мали члени київської масонської ложі «Об'єднані слов’яни», діяльність якої була нерозривно пов’язана з Київським таємним товариством. Цю київську ложу утворено 12. 111. 1819 р. одночасно з полтавською ложею «Любов до істини» (обидві в масонському союзі «Астрея»). Декабристи використовували їх як своєрідний підготовчий ступінь для прийняття в революційні таємні товариства. В роботі ложі брали участь і члени таємних товариств — С. Г. Волконський, О.В. Капніст, М. Ф. Орлов, П. П. Трубецькой та інші, учасники грецького визвольного руху, члени польських таємних товариств, учасники Малоросійського таємного товариства (ВЛЛукашевич, І.Я. Ландражин та інші). В доносах, записках, матеріалах слідства, інших документах ідеться про «масонську змову», таємну «масонську ложу» в Києві й після заборони масонства 1822 р. Ця підпільна діяльність приписується Київському таємному товариству, хоч більшість дослідників вважає, що до оформлення товариства як політичної організації не дійшло. Однак таємні зібрання в Києві проходили регулярно. Безумовно й те, що суто масонськими вони не були. Керівником Київського товариства уряд вважав Д. М. Бегичева, відставного генерал-майора артилерії. У донесенні в листопаді 1824 р. генерал-поліцмейстера Ф. Ф. Ертеля головнокомандувачу 1-ї армії Ф.В. Остен-Сакену (опубліковано в журналі «Русский архив». — 1906. — Кн. 3. — С. 412−416) зазначалося, що Д. М. Бегичев і генерал М.М. Раєвський (командувач 4_го піхотного корпусу, штаб якого містився в Києві) часто відвідували один одного, а зібрання, на яких бувало по ЗО чоловік (їхні прізвища додавалися), проходили в Києві у Д. М. Бегичева і в Борисполі у В. Л. Лукашевича (тут Київське таємне товариство, ймовірно, ототожнюється з Малоросійським таємним товариством). З офіційних донесень виходить, що до Київського таємного товариства, крім уже названих людей, зараховували також члена польського Патріотичного товариства поета Г. Олізара, українського історика і археолога М. Ф. Берлинського, лікаря Х. Г. Бунге, відставного артилерійського капітана М. Дрентельна, чергового штаб-офіцера 4_го піхотного корпусу Л. В. Дубельта, ад’ютанта М.М. Раєвського, сина письменника В.В. Капніста О.В. Капніста, сквирського повітового маршала Ф. Р. Рильського, учителя в сім'ї Раєвських В.А. Фурньє та ін.

Значно поширилося вільнодумство в Одесі. Тут у 1821−1823 pp. діяло Товариство незалежних. Є відомості, що члени Союзу благоденства, а найбільше С. Г. Волконський (мав у місті будинок і хутір) намагалися розширити свою організацію насамперед шляхом прийому до неї членів одеської масонської ложі «Евксінський Понт» (заснована 1817 p.). Значними центрами декабристського руху в Україні стали також Тульчин, Васильків, Кам’янка (тепер Черкаської обл.), Житомир та багато інших населених пунктів.

Тульчин після закінчення російсько-французької війни 1812−1814 pp. став місцем розташування Головної квартири 2-ї армії. 1818 р. штабні офіцери 2-ї армії члени Корінної управи Союзу благоденства П.І. Пестель та І.П. Бурцов заснували тут і очолили Тульчинську управу цього Союзу (з березня 1821 р. стала основою Південного товариства).

У Василькові з 1820 р. розміщувалися штаби 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, Чернігівського піхотного полку та обох його батальйонів. Місто стало центром створеної на початку 1823 р. найчисленнішої й найдіяльнішої управи Південного товариства — Васильківської. Тут жив командир 2_го батальйону Чернігівського піхотного полку С.І. Муравйов-Апостол (один з керівників управи, другим був М.П. Бестужев-Рюмін), служили й бували багато інших членів таємних товариств. У місті проходили їхні наради. Під час повстання Чернігівського піхотного полку Васильків став збірним пунктом повсталих, тут сформувалася Військова рада — штаб повстання. Звідси повсталі роти полку вирушили в напрямі Мотовилівки. Після розгрому виступу 23. VIII. 1826 р. у Василькові було здійснено акт громадянської страти О.Є. Мозалевского, В. М. Соловйова та І.І. Сухинова; до шибениці було прибито дошку з написаними на ній прізвищами загиблих учасників повстання Чернігівського полку — А. Д. Кузьмина, І.І. Муравйова-Апостола та М. О. Щепилла.

Місто Кам’янка стало центром заснованої одночасно з Васильківською управи Південного товариства на чолі з В. Л. Давидовим і С. Г. Волконським. Щорічні приїзди численних гостей до Кам’янки на іменини власниці маєтку К.М. Давидової (день св. Катерини 24. ХІ за ст. ст.) декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

З Житомиром пов’язані життя і діяльність багатьох членів Товариства об'єднаних слов’ян. Тут бували й члени Південного товариства, зокрема П.І. Пестель, С.І. Муравйов-Апостол, М.П. Бестужев-Рюмін, І.С. Повало-Швейковський та ін. Є припущення, що у Житомирі в серпні 1825 р. побував К.Ф. Рилєєв. У місті, так само, як у Києві, а також Бердичеві, велися переговори декабристів про спільні дії з членами польського Патріотичного товариства. Зазвичай вони відбувалися на квартирі члена цього товариства волинського губернського маршала дворянства П. Г. Мошинського. Патріотичне товариство (утворене 1821 р.) поширювало свою діяльність на Україну і мало ще один свій значний осередок у Києві.

Слідство і суд над декабристами — це перший в історії Російської імперії широкий політичний процес, що викликав значний громадський резонанс, зокрема й за кордоном: обвинувачуваними були не окремі особи, а ціла революційна організація, що відкрито зі зброєю виступила проти самодержавства і кріпосництва. Для покарання учасників змови було створено цілу систему слідчих і судових органів. Очолив слідство сам імператор. П’ятьох керівників руху було засуджено до страти: П.І. Пестеля, К.Ф. Рилєєва, П. Г. Каховського, С.І. Муравйова-Апостола і М.П. Бестужева-Рюміна. 13. VII. 1826 р. їх було повішено на кронверку Петропавловської фортеці в Петербурзі. Решту поділено на 11 розрядів і засуджено до каторги, заслання до Сибіру, розжалувано в солдати тощо. Справи багатьох членів таємних товариств розглядалися у військово-судових комісіях і при полках. Зокрема, наказом по 1_й армії від 18. 11. 1826 р. було утворено Військово-судову комісію в Білій Церкві для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офіцерами, які брали участь у повстанні Чернігівського піхотного полку або були причетні до декабристського руху в Україні. Основні матеріали цієї комісії опубліковано у виданні «Восстание декабристов» (Т. 6. — М. — Л., 1929).

Справжній подвиг здійснили дружини засуджених на каторгу декабристів («декабристки»), які виїхали за своїми чоловіками до Сибіру. Декабристів амністовано 26. VIII. 1856 p., в день коронації російського імператора Олександра II.

Вплив декабристів на розвиток суспільного руху в Україні був досить відчутним і тривалим і після розгрому таємних організацій. Окрім уже названої справи про вільнодумство в Ніжинській гімназії, варто згадати ще й гурток студентів Харківського університету, що виник на початку 1826 р. Організаторами його були студенти В.Г. Розаліон-Сошальський та П. С. Балабуха.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой