Екологізація техніки та технологій в місті Донецьк

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика міста і його складових

1.1 Будинків і споруд в тому числі природоохоронних

1.2 Транспорт усіх видів

1.3 Промисловість

1.4 Енергетика

1.5 Сільське господарство в пригородах

1.6 Рекреаційних санітарно-захисних зон і зон зелених насаджень

Розділ 2. Принципи на яких засновано екологічність техніки і технології в місті

Розділ 3. Інженерний захист навколишнього середовища

3.1 Інженерні природоохоронні заходи

3.2 Апарати, установки та споруди по очистці

3.2.1 Очистка газових викидів в атмосферу

3.2. 2 Очистка стічних вод

3.2.3 Розміщення детоксикація і утилізація твердих відходів

Розділ 4. Шляхи екологізації техніки і технологій в місті

4.1 Будинків і споруд

4.2 Транспорту

4.3 Промисловості

4.4 Енергетика

4.5 Сільське господарство

4.6 Інфраструктура міста

4.7 Рекреаційних санітарно захисних і зон зелених насаджень

4.8 Енерго і ресурсозбереження в промисловій і будівельній сфері

Розділ 5. Екологічність техніки і технологій в м. Донецьк

Розділ 6. Заходи по екологізації м. Донецьк

Розділ 7. Технологічне забезпечення підприємств по екологізації в м. Донецьк

Розділ 8. Пропозиції по екологізації конкретної діяльності в м. Донецьк

Висновок

Список використаних джерел

місто інженерний екологізація техніка

Вступ

Темою роботи є екологізація техніки та технологій в місті Донецьк.

Мета роботи: охарактеризувати місто в цілому та по галузях; розглянути принципи, на яких базується екологічність техніки та технологій в місті; оцінити інженерний захист оточуючого середовища; розглянути шляхи екологізації техніки та технологій в різних сферах життя міста; оцінити екологічність техніки та технологій в місті; розглянути та дослідити заходи по екологізації в місті Донецьк конкретної діяльності на конкретному підприємстві; оцінити технологічне забезпечення заходів по екологізації діяльності на тому ж підприємстві; внести свої пропозиції щодо проведення чи вдосконалення екологізації конкретної діяльності на конкретному підприємстві.

Взагалі екологізація — це процес послідовного впровадження ідей збереження природи та стійкого довкілля в сфері законодавства, управління, розробки технологій, економіки та освіти. Цей процес означає не тільки впровадження ресурсозберігаючих технологій та очисних систем, але й розуміння конечності нашої планети, суші та океану, екологічного простору та всього живого, а й існування в межах антропогенної інформації природного довкілля.

Доцільність донесення внедріння процесу екологізації очевидна з вище згаданого визначення, адже якщо людство не буде виправляти та попереджувати негативний вплив від своєї діяльності, то скоро не буде чого забруднювати та не буде чого рятувати, адже як сказано вище, потрібно розуміти конечність нашої планети та всього живого.

Розділ 1 Загальна характеристика міста і його складових

1.1 Будинків і споруд в тому числі природоохоронних

Організація функціонального зонування території одне з основних завдань будь-якого генерального плану, а для м. Тюмені воно особливо важливо, тому що існуюче функціональне використання території досить хаотично (мозаїчно) і не збалансоване (наприклад: території зайняті житловою забудовою досить великі, а території зелених насаджень загального користування значно нижче нормативних та ін.). Крім того, у місті ведеться досить масштабне освоєння нових територій (в основному під житлову й суспільну забудову). При цьому дуже важливо мати чітке проектне функціональне зонування на різні етапи розвитку міста, при якому будуть зарезервовані території під всі необхідні для стійкого розвитку міста функціональні зони, роботи всіх систем життєзабезпечення, забезпечення режиму забудови, комфортних умов проживання, забезпечення заходів щодо оздоровлення й охорони екологічної ситуації, збереженню культурної та природної спадщини. Особливо слід зазначити необхідність проектування в сучасних умовах, досить гнучкої системи функціонального зонування, що має не регулятивний, а скоріше рекомендаційний характер, достатню волю при прийнятті рішень органами місцевого самоврядування. Виключення становлять зони, особливо важливі в містобудівному плані потребуючій твердій регламентації (особливо природні території, що охороняються, історичні райони міста, об'єкти інженерної інфраструктури та ін.). Передбачається виділення наступних функціональних зон:

I. Селітебна зона;

II. Промислово-комунальна зона;

III. Зона колективних судівництв;

IV. Зона транспортно-інженерних комунікацій;

V. Зона територій, не зайнятих місто — будівною діяльністю.

Функціональне зонування територій міст передбачає виділення основних функціональних зон та раціональне їх взаєморозміщення.

За своїм призначенням та використанням виділяються такі основні функціональні території або зони: селітебні, виробничі (у тому числі комунально-складські зовнішнього транспорту) і ландшафтно-рекриаційні.

Склад і призначення території основних функціональних зон та вимоги до їх використання.

В історичних містах виділяється додаткова зона історичного планування та забудови, де сконцентровані ділянки цінного історичного середовища, пам’ятки історії, культури та архітектури.

Для таких міст розробляється спеціально історико-архітектурні, а в окремих випадках історико-містобудівні опорні плани та зони охорони пам’яток історії, культури і природи. У центральній частині, де сконцентровані провідні центроформуючі функції міста, виділяється зона загальноміського центру.

Взаєморозміщення основних функціональних зон визначається комплексом територіальних обмежень умов та вимог: природних, санітарно-гігієнічних, економічних, функціональних та архітектурно-планувальних.

На території селітебної зони виділяються ділянки першочергового житлового будівництва, які, як правило, повинні розміщуватися поблизу існуючих інженерних мереж, магістральних транспортних комунікацій. Будівельна ємність цих ділянок має бути достатньою для розміщення очікуваних у період першої черги обсягів будівництва та заділу на наступні 1−2 роки. Ці ділянки вибираються переважно у районах завершення цілісних структурно-планувальних утворень або у складі «першої черги будівництва нових районів». При кількох варіантах можливого розміщення житлового будівництва на основі комплексної оцінки та порівняння окремих ділянок з урахуванням витрат на їх освоєння або реконструкцію визначається оптимальний варіант. В окремих випадках порівнюються також експлуатаційні витрати на інженерне обладнання, інженерну підготовку територій та транспортне обслуговування.

Виробничі зони розміщуються з урахуванням забезпечення зручних транспортних та пішохідних зв’язків із селітбищними зонами. Промислові території, на яких знаходяться підприємства з великим вантажообігом, розміщуються поблизу залізниць і портових споруд з обладнанням необхідних під'їзних колій. Для розміщення (або розширення) водомістких виробництв важливо враховувати умови їх водопостачання.

1.2 Транспорт усіх видів

Залізничний транспорт.

Перевезення вантажів по залізничних коліях на відносно великі відстані економічно більш вигідне, ніж на малі, що пояснюється високим рівнем питомих витрат. Сюди відносять витрати на початкові і кінцеві операції, враховуючи подачу вагонів, завантаження і розвантаження, їх прибирання.

Залізничні колії в порівнянні з іншими видами транспорту меншою мірою впливають на навколишнє середовище і мають меншу енергоємність перевізної роботи.

Залізничний транспорт, як галузь народного господарства включає в себе: залізничні колії, мости, тунелі, прилади електропостачання, тягові підстанції, вокзали, станції, депо, рухомий склад та ін.

Цей вид транспорту в нашій країні найбільш пристосований до масових перевезень вантажів. Функціонує вдень і вночі, не залежить від пори року і атмосферних умов. Допомагає доставляти вантажі у важкодоступні райони. За обсягами вантажообігу займає перше місце. Залізничні шляхи мають високу пропускну здатність. На залізничних коліях відносно невелика вартість перевезень та висока швидкість доставки вантажів.

Залізничний транспорт є неповторним для будь-яких перевезень у міжрайонному і внутрірайонному сполученні. Однак, будівництво залізничних шляхів вимагає великих капіталовкладень, що залежить від топографічних, кліматичних і економічних умов.

На залізничному транспорті висока доля витрат припадає на мало залежні від обсягів руху операції (ремонт будівель та інших споруд і пристроїв). Приміські і міські пасажирські перевезення виконуються дизельними поїздами. Два перші або останні вагони є моторними, частину пасажирського приміщення в них займають дизельні установки. В газотурбовозах джерелом енергії, вироблюваної для руху поїзда, є установка з газотурбінними двигунами. Газотурбовози поки що менш економічні, ніж дизельні двигуни, і тому не мають широкого використання.

Локомотиви неавтономної тяги, чи електричної, класифікують також на основі її найбільш характерної ознаки — за родом струму і напруги у контактній мережі.

Автомобільний транспорт

Автомобільний транспорт займає важливе місце в єдиній транспортній системі. Він перевозить 10−80% народногосподарського вантажу, що обумовлено високим маневруванням, можливістю доставки вантажу «від дверей до дверей» без додаткових перевантажень в дорозі, а отже, високою швидкістю доставки і збереженням вантажу.

Висока мобільність, здатність оперативно реагувати на зміни пасажиропотоків ставить автомобільний транспорт «поза конкуренцією» при організації міських перевезень пасажирів. На його частку припадає майже половина всього пасажирообігу.

Автомобілі поділяються на транспортні (вантажні і пасажирські), спеціальні і спортивні. Вантажні автомобілі призначені для перевезення вантажу і пасажирів, спеціальні - для виконання різних технічних функцій (підйомні крани, пересувні компресори та ін.), спортивні - переважно для досягнення певних рекордів швидкості та інших спортивних досягнень.

Вантажні автомобілі в свою чергу поділяються на 3 основні категорії: пасажирські, до яких відносяться легкові автомобілі та автобуси; вантажні - для перевезення різного вантажу та тягачі, які не мають власних вантажних ємкостей і призначені для буксировки напівпричепів і причепів.

За шляховими регламентаціями всі автомобілі поділяються на З основні групи. До першої групи «А» відносяться автомобілі шляхового типу, призначені для використання тільки на дорогах з досконалим капітальним покриттям і повною масою до 52 т. До другої групи «Б» належать автомобілі шляхового типу, які допускаються до експлуатації по всій мережі доріг загального використання з повною масою до 34 т.

Автомобілі розрізняють також за родом двигуна. В залежності від роду встановленого двигуна автомобілі бувають таких типів: автомобілі з бензиновим двигуном внутрішнього згоряння — найбільш розповсюджені серед легкових автомобілів; також дизельні автомобілі, що працюють на дизельному паливі та автомобілі з газовими та комбінованими двигунами.

В залежності від вантажопідйомності вантажні автомобілі поділяють на класи: особливо малої вантажопідйомності (до 0,5 т), малої (від 0,5 до 2 т), середньої (від 2 до 8 т), великої (від 8 до 16 т) і особливо великої вантажопідйомності (понад 16 т).

Автомобілі малої вантажопідйомності призначені для доставки пошти, розвезення продуктових і промислових товарів. Автомобілі малої вантажопідйомності застосовують для освоєння незначного вантажообігу з дрібно партійними відправками. їх також використовують як вантажні таксі та автомобілі технічної допомоги.

Автомобілі середньої і великої вантажопідйомності служать для перевезення масових вантажів великими партіями. Такі автомобілі застосовують для масового перевезення сировини, палива, будівельних матеріалів і сільськогосподарських вантажів.

Автомобілі особливо великої вантажопідйомності використовують при потужних і постійних вантажних потоках на спеціальних дорогах або поза дорогами загальної мережі (на великих будівництвах, при розробці корисних копалин відкритим способом, для перевезення гірської породи, а також для перевезення руди, вугілля).

Автомобільний транспорт використовують для перевезень на близькі відстані, але з кожним роком зростає питома вага перевезень на великі відстані.

Водний транспорт

Водний транспорт — вид транспорту, що виконує перевезення вантажів і пасажирів по водних шляхах, як природних (ріки, озера, моря, океани, протоки), так і штучних (канали, водосховища і та ін.), поділяється на морський та річковий.

Морський транспорт — вид транспортної сфери матеріального виробництва, який здійснює перевезення вантажів та пасажирів морськими суднами. Морський транспорт широко застосовується для міжнародних та внутрішніх перевезень.

Річковий транспорт — вид транспорту, що здійснює перевезення пасажирів та вантажів в основному по внутрішніх водних шляхах, як природних, так і штучних (канали, водосховища, шлюзовані ділянки річок). Виділяють магістральні, річкові шляхи, в т. ч. і міжнародні, що обслуговують зовнішньо- торгівельні перевезення деяких країн, міжрайонні, що обслуговують перевезення між великими районами всередині країни, і місцеві, що обслуговують внутрірайонні зв’язки.

Морські порти — поділяють в основному на цивільні (торговельні, рибні та ін.) і військові. Торговельні порти звичайно служать перевалочними пунктами для вантажів, що направляються морськими шляхами за кордон (експорт) або навпаки (імпорт), а також для вантажів, що перевозяться між портами однієї країни (каботаж). Серед торговельних портів розрізняють порти загального призначення, що виконують різні вантажні операції, і спеціальні порти, призначені головним чином для операцій з вантажем однієї категорії, що визначає характер всієї роботи порту; сюди можуть бути віднесені пасажирські порти, для котрих вантажні операції мають другорядне значення. Особливий вид морських портів — морські станції, що забезпечують постачання транзитних суден паливом, прісною водою, харчами. Рибні - служать базами риболовецького флоту. Порти-сховища являють собою рейди, на яких під час штормів під штучним або природним захистом можуть ставати на свої якорі або спеціальні бочки судна каботажного плавання, траулери, промислові шхуни, моторні боти. Військові порти служать для базування з'єднань кораблів військового флоту і звичайно є складовою частиною військово-морських баз.

Річкові порти — за призначенням поділяються на загальні, аванпорти, порти-сховища. Загальні і спеціальні порти призначені для передачі вантажів з суден на берег і навпаки. В аванпортах, розташованих на водосховищах (у верхніх б'єфах шлюзів), склади суден або плотів переформуються перед входом в камеру шлюза. Аванпорти використовуються також для відстою суден і плотів, що прибувають з нижнього б'єфа в верхній під час шторму. Порти-сховища служать лише для відстою суден і плотів під час шторму; вони споруджуються звичайно в природних бухтах і причальні споруди в них, як правило, не робляться.

Авіаційний транспорт

Авіаційний транспорт був однією з галузей народного господарства колишнього СРСР, що найбільш динамічно розвивалися. З 1950 по 1984 роки пасажирооборот (млрд. пасажиро-кілометрів) збільшився з 1,2 до 184,0.

За кількістю перевезених пасажирів він поступався тільки автомобільному (434,0 млрд. пас. -км) та залізничному (364,0 млрд. пас-км) транспорту. Україна має 36 цивільних аеропортів з твердим покриттям, які рівномірно розташовані по всій території країни. До цієї галузі також належить парк літаків та гелікоптерів. Основними літаками, що знаходяться в експлуатації, є: ТУ-134, ТУ-154, ІЛ-62, ІЛ-76, ІЛ-86, ІЛ-96, АН-12, АН-24, АН-124 «Руслан», ЯК-40, ЯК-42, Л-410 та гелікоптери МІ-8 та КА-26. Але у зв’язку з економічною кризою, яка охопила Україну, починаючи з 1990 року, авіаперевезення на внутрішніх лініях майже припинилися. У зв’язку з неплатоспроможністю населення на цей час діють лише найбільші аеропорти — Бориспіль, Сімферополь, Одеса, Львів, Донецьк, Київ, Дніпропетровськ. Парк машин старіє, простоює, виходить з ладу за віком і ресурсом, не поновлюється і постійно зменшується, знижується безпека руху.

Застарілі машини програють в економічності, комфорті та безпеці сучасним закордонним аналогам. Постановка в серію нових розробок українських та російських конструкторів (АН-70, АН-140 та ін.) затримується. Але у першому кварталі 1998 року зросли відправлення вантажів авіаційним транспортом порівняно з 1997 роком на 33,7%. Разом з цим на авіалінії України вийшли літаки закордонного виробництва, такі як А-300, Боїнг-747 та інші з доброю економічністю та комфортабельністю. Також почали встановлювати американські двигуни на вітчизняні літаки.

Трубопровідний транспорт

Трубопровідний транспорт екологічно більш безпечний. Його головний елемент — трубопроводи — більшою частиною розташовані в закритих траншеях та при належному будівництві не порушують ні структуру ґрунту, ні ландшафту. Його енергетичні пристрої - компресорні та насосні станції - при наявності газотурбінних, дизельних та електричних приводів розміщуються, як правило, за межами міст та населених пунктів, і завдяки цьому не загрожують значним забрудненням повітря.

До складу магістральних трубопроводів входять: лінійні споруди, що являють собою власне трубопровід, систему протикорозійного захисту, лінії зв’язку та інше; перекачувальні і теплові станції; кінцеві пункти нафтопроводів і нафтопродуктопроводів та газорозподільної станції, на яких приймають продукт, що надходить по трубопроводу, і розподіляють його між споживачами, подають на завод для переробки або відправляють далі іншими видами транспорту.

В деяких випадках до складу магістрального трубопроводу входять і підводні трубопроводи, по яких нафта від промислів подається до головних споруд трубопроводу.

Основні елементи магістрального трубопроводу зварені в безперервну нитку труби, що являють собою власне трубопровід.

1.3 Промисловість

Металургійний комплекс

Металургією називають тісно пов’язані між собою галузі науки і промисловості, які пов’язані з первинним отриманням металів. Як наука вона вивчає теоретичні основи одержання металів, необхідних для виробництва, фізико-хімічні і технологічні умови, розробляє нові технологічні процеси. Як галузь промисловості, металургія займається одержанням металів із руд та інших видів сировини, що містить метали.

Металургія є матеріальною основою для розвитку всіх без винятку галузей народного господарства. Основною метою металургійного виробництва є одержання металів з перероблюваної сировини у вільному металевому стані або у вигляді хімічної сполуки. На практиці це вирішується за допомогою спеціальних технологічних операцій і прийомів, що забезпечують відокремлення компонентів порожньої породи від цінних складових сировини. Ці операції і прийоми називаються металургійними процесами.

Чавун — високовуглецевий (2,14−6,67%, звичайно 3−4,5%) нековкий сплав заліза з вуглецем, містить домішки марганцю (до 3%), кремнію (до 4,5%), сірки (не більше 0,12%), фосфору (до 2,5%). Має добрі ливарні якості, твердіє з утворенням евтектики.

Чавун — найважливіший первинний продукт чорної металургії, використовується для переробки при виробництві сталі та як компонент шихти при вторинній плавці в чавунно-ливарному виробництві.

Сталь — це сплав заліза з вуглецем та іншими хімічними елементами. В цьому сплаві залізо є основою (розчинником), а інші елементи — домішками, розчиненими в залізі. Домішки можуть впливати на властивості сталі як позитивно, так і негативно, тому їх поділяють на корисні і шкідливі. Корисні домішки в основному впливають на властивості кристалів (зерен), а шкідливі домішки погіршують міжкристалічні зв’язки.

Сталь є основним конструкційним матеріалом для машинобудування, промислового будівництва, транспортних засобів та ін. Швидкий розвиток промисловості і сільського господарства був би неможливий без задоволення потреб в сучасній машинній техніці і металевих матеріалах.

Виробництво кольорових металів

Потреба в кольорових металах із року в рік зростає. Цьому сприяє не тільки невпинно зростаючий попит традиційних споживачів металів, але і бурхливий розвиток таких галузей науки і техніки, як радіоелектроніка, обчислювальна техніка, ракето-будування і космічна техніка, ядерна енергетика та ін. Загальне споживання всіх кольорових металів у даний час знаходиться на рівні 30−40 млн. т на рік.

Основною сировиною для одержання кольорових металів досі є руди.

Крім рудних джерел, для виробництва багатьох кольорових металів (алюмінію, міді, цинку, свинцю, благородних і ряду інших) використовують вторинну сировину. До неї відносять відходи металообробної промисловості, браковані і металеві деталі, що відслужили свій термін, різноманітний металевий брухт, побутовий утиль та інші матеріали, що містять метал. У перспективі вторинна сировина повинна стати основним джерелом одержання деяких кольорових металів, а за рахунок переробки руд буде покриватися лише дефіцит балансу між споживанням і виробництвом даного металу.

Крім руд, концентратів і вторинної сировини, у кольоровій металургії широко застосовуються інші корисні копалини, найважливішими з яких є паливо і флюси. Паливо використовують як джерело теплоти, одержуваної при його спалюванні. При виробництві кольорових металів застосовують газоподібне (природний газ), тверде (вугілля, вугільний пил, кокс) і рідке (дизельне паливо, мазут) паливо.

Одержання металевої продукції з руд, концентратів або інших видів сировини, що містять метал — задача досить важка. Вона істотно ускладнюється ще і тим, що в кольоровій металургії переробляють, як правило, порівняно бідну і складну за складом поліметалічну сировину.

Машинобудівний комплекс

Ливарне виробництво

Суть ливарного виробництва полягає в отриманні виливків — литих металевих виробів шляхом заливу розплавленого металу або сплаву у ливарну форму.

Значення ливарного виробництва дуже велике. Не існує жодної галузі машинобудування та приладобудування, де не використовували б виливані деталі. В машинобудуванні близько 50% маси машин та механізмів складають виливки, у верстатобудуванні - біля 80%. Це пояснюється рядом переваг ливарного виробництва у порівнянні з іншими способами отримання заготовок або готових виробів. Литтям отримують заготовки як простої, так і дуже складної форми з внутрішніми порожнинами, які неможливо або дуже важко виготовити іншими способами. В багатьох випадках це найбільш простий та дешевий спосіб отримання виробів. Маса деталей коливається від декількох грамів до декількох сотень тонн.

Деякі спеціальні способи лиття дозволяють отримати виливки з високою чистотою поверхні та точністю за розмірами, що зменшує або зовсім виключає їх наступну — механічну обробку. Спеціальні способи лиття дозволяють частково, а іноді й повністю відмовитись від використання формувальних та стержневих сумішей, провести комплексну механізацію та автоматизацію всього процесу. Тому велику роль у покращенні умов праці в ливарних цехах та у зменшенні забруднення довкілля належить спеціальним способам лиття.

Оброблювальне виробництво

Оскільки обробна промисловість є не дуже екологічно шкідливою, то її опис зводиться до визначення ключових понять, пов’язаних з технологічними питаннями.

Так, слід визначити способи обробки матеріалів. В сучасному виробництві їх існує досить багато:

— обробка різанням (обробка зі зняттям стружки;

— обробка тиском в холодному спиті;

— електроерозійна обробка металів:

а)Електро-іскровий спосіб.

б)Електро-імпульсний спосіб.

в)Анодно-механічний спосіб.

Складальне виробництво

Складальне виробництво, в порівнянні із заготовочним та оброблювальним, має менший шкідливий вплив на екологію. Тому в даному розділі мова піде тільки про основні види складальних робіт.

Так, складальне виробництво в машинобудуванні поділяється на одиничне, серійне (дрібносерійне та крупносерійне) і масове.

Хімічна промисловість

Хімічний комплекс охоплює галузі промисловості, що виробляють сировину й конструкційні матеріали. Найважливішою галуззю у цьому комплексі є виробництво з неорганічних та органічних речовин різних хімічних сполук для іншої промисловості. Сировинна база хімічної промисловості диференціюється залежно від природних та економічних особливостей окремих країн та регіонів. В одних районах — це вугілля, коксовий газ, в інших — нафта, сумішні нафтові гази, солі, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової металургії, у третіх — кухонна сіль тощо. Сировинний фактор впливає на спеціалізацію окремих територіальних поєднань хімічних виробництв.

Хімічне виробництво в міру вдосконалення технологічних методів може, в свою чергу, впливати на сировинну базу.

Хімічна промисловість пов’язана з багатьма галузями. Вона комбінується з нафтопереробною, коксуванням вугілля, чорною та кольоровою металургією, лісовою промисловістю.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює близько 200 взаємопов'язаних виробництв з великою номенклатурою продукції. Виробництва об'єднані у три великі групи: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та гірничо-хімічна промисловість.

Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються в інших галузях промисловості. Виняток становлять мінеральні добрива, які виробляє певна галузь.

До органічної хімії відносяться виробництва вуглеводної сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та попутний газ. Використовуються також вуглеводні сполуки, що одержуються з вугілля.

Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім для неорганічної хімії.

Фосфатно-добривна промисловість використовує як сировину фосфорити й апатити. До найбільших виробників фосфорних добрив належать США, Марокко, країни Західної Європи, Україна, Казахстан, Індія, Росія, Бразилія, Польща, В'єтнам.

Промисловість хімії органічного синтезу використовує сиру нафту. Це багатогалузеве виробництво. Підприємства тяжіють до районів нафтовидобутку, масового споживання нафтопродуктів та магістральних нафтопроводів.

Виробництво синтетичних смол, пластмас зосереджене переважно у США, Німеччині, Японії, а також у Польщі, Чехії, Росії. Хімічне виробництво волокна — в економічно розвинених країнах: США, Японії, Великобританії, Італії, Франції, а також в Україні, Єгипті, Росії, Бразилії, Польщі, Білорусі.

Виробництво синтетичного каучуку зосереджене у США, деяких країнах Західної Європи, Японії, Канаді. Ця галузь швидко розвивається повсюди — особливо у Європі, хоча є країни — Австралія, Швеція, Фінляндія тощо, де немає такого виробництва. Це пояснюється високою вартістю нафти, слабкістю внутрішнього ринку та іншими несприятливими обставинами.

Фармацевтична промисловість посідає одне з найважливіших місць у хімічній індустрії світу. Важливими факторами розміщення цієї галузі є наявність наукової бази та сировини.

Лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість

Кожну галузь можна охарактеризувати за допомогою багатьох чинників. Найважливішим з них є асортимент продукції, яку дана галузь виробляє.

Наведена галузь за принциповими особливостями продукції, що виробляється, і технології виробництва включає три складових: лісову, деревообробну, целюлозно-паперову промисловість.

Основним продуктом лісової (лісозаготівельної) промисловості є деревина, яка одержується в процесі лісоповалу, трелювання, вивезення з лісосік, складування на нижніх складах і вивезення на пункти подальшої переробки.

Деревообробна промисловість виготовляє пиломатеріали, шпали, фанеру, деревні плити, будівельні вироби, меблі, сірники, тару та іншу продукцію.

Целюлозно-паперова промисловість виготовляє целюлозу (клітковину), деревну масу, папір, картон.

Отже, основні види кінцевої продукції дають деревообробна і целюлозно-паперова промисловість.

Всі матеріали, що вироблені з деревини із збереженням її природної структури і хімічного складу називають лісоматеріалами. Розрізняють круглі лісоматеріали (колоди, жердини) і оброблені, тобто пиломатеріали. Пиломатеріали одержуються шляхом розпилювання колод вздовж волокон.

Промисловість будівельних матеріалів

Промисловість будівельних матеріалів — важлива складова частина матеріально-технічної бази будівництва. Розвиток виробництва будівельних матеріалів значною мірою обумовлює і обсяги капітального будівництва та його прогрес. Галузь базується на значних місцевих сировинних ресурсах (кам'яні будівельні матеріали, вапняки, глини та ін.).

Виробництво будівельних матеріалів є однією з галузей важкої промисловості та найважливішою складовою частиною будівельного комплексу. Промисловість будівельних матеріалів має багатогалузевий характер. Вона об'єднує галузі добувної промисловості (природний камінь та нерудні матеріали); переробної промисловості (азбоцементні вироби, збірний залізобетон та ін.); змішані підгалузі, які об'єднують добування та переробку сировини та матеріалів. Специфіку промисловості будівельних матеріалів визначає ще й така її особливість, як взаємозамінна продукція.

Основною продукцією промисловості будівельних матеріалів в Україні є швидко застигаючий, декоративний та інші види цементу, великорозмірні хвилеподібні та плоскі азбестоцементні листи, азбестоцементні труби підвищеного тиску, кольорові керамічні плитки, керамічна сантехніка, теплозахисне, профільне та оздоблювальне скло, склоблоки, деталі з щільного та пористого силікатного бетону, тепло- і звукоізоляційні матеріали, полімерні будматеріали та ін.

Головні галузі виробництва будівельних матеріалів — цементна промисловість і виробництво будівельних конструкцій та деталей.

Цементна промисловість — одна з найважливіших галузей промисловості будівельних матеріалів, підприємства якої виготовляють різні види цементу — «хліба» будівельної індустрії. Цемент — це тонкоподрібнений порошок штучної неорганічної в’яжучої речовини, виготовленої з вапнякової сировини (вапняк, мергель). При суміші з водою (водними розчинами солей та іншими рідинами) він спочатку ущільнюється, а потім твердіє, з'єднує заповнювачі чи каміння. Його використовують найбільше у виробництві бетонних та залізобетонних виробів і конструкцій, для виготовлення будівельних розчинів.

Промисловість будівельних конструкцій та деталей об'єднує підприємства по виробництву збірного залізобетону, будівельних металевих конструкцій та столярних виробів, котрі, як правило, тяжіють до великих промислових центрів та вузлів, населених пунктів із значним обсягом житлового та громадського будівництва.

Розміщення підприємств будівельних матеріалів та будівельної індустрії має свої особливості:

1. Тяжіння до джерел сировини у зв’язку з низькою транспортабельністю сировини та її значними витратами при виробництві продукції (цементні, гіпсові, нерудні та інші підприємства);

2. Тяжіння до районів споживання (заводи збірного залізобетону, розчинів та ін.).

Виробництво будівельних матеріалів об'єднує декілька тисяч підприємств, розташованих в усіх областях України. Так, центри виробництва продукції цементної і скляної промисловості, а також промисловості будівельної кераміки орієнтовані на сировинні райони.

Цементна промисловість особливо розвинена в Донецько-При-дніпровському економічному районі (Донецька область, Кривий Ріг та Дніпродзержинськ Дніпропетровської області). В Південно-Західному економічному регіоні виробництво цементу в основному зосереджено у Львівській та Рівненській областях. В цій промисловості створені такі нові центри — Балаклія (Харківська область), Кам`янець-Подільський (Хмельницька область), Ольшанське (Миколаївська область).

Якщо брати виробництво будівельної кераміки, то в Україні діють великі механізовані підприємства в Донецькій, Харківській, Львівській та Хмельницькій областях.

В Україні працюють 37 заводів скляної промисловості. Найпотужніші з них розташовані в містах Костянтинівці, Лисичанську, Львові, Херсоні, Керчі, Одесі, смт. Бучі (Київська область).

Заводи промисловості стінових матеріалів розташовані в таких містах:

— виробництво глиняної цегли — Ірпінь (Київська область), Запоріжжя, Полтава;

— виробництво силікатної цегли — Херсон, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Черкаси, Чернігів, Червоний Лиман (Донецька область), Трипілля (Київська область), Ладижин (Вінницька область), Розвадове (Львівська область);

— заводи силікатних виробів — Суми, Миколаїв, Бєлгород-Дністровський (Одеська область), Славута (Хмельницька область).

Виробництва промисловості нерудних будівельних матеріалів розташовані в багатьох районах країни. Основні з них знаходяться в Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі, Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Коростені, Кременчуці, Хусті та ін.

Легка промисловість

Легка промисловість, як галузь великої індустрії, була створена у другій половині XVIII ст. Технічний прогрес в одній з найдавніших галузей легкої промисловості - у текстильній — розпочинається від великих винаходів XVIII ст., які створили базу для переходу текстильної промисловості зі стадії мануфактури у стадію великої машинної індустрії. Швидке зростання кількості галузей легкої промисловості розпочалося у XIX ст., коли панські фабрики стали виштовхуватися капіталістичними. Розвиток легкої промисловості стримувався слабким розвитком сировинної бази, а також відсутністю машинобудування.

Шляхи вдосконалення розвитку легкої промисловості: підвищення якості, збільшення кількості, розширення асортименту продукції за рахунок розвитку відповідних галузей на новій основі, а саме: приватизації промисловості з метою заповнення споживчого ринку, створення галузі виробництва нового професійного обладнання, а також для сфери послуг населенню.

За рахунок скорочення обороту капіталу в цій галузі можливе створення умов для прискорення розвитку всієї економіки країни.

Текстильна промисловість

Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств були невеликі. Деяке пожвавлення її розвитку почалося в радянські часи, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові в Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, а згодом великі бавовняні комбінати в Херсоні і Тернополі, камвольно-суконний у Чернігові, Дарницький шовковий комбінат, Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовнопрядильні фабрики в Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужність Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької і Богуславської суконних фабрик.

Бавовняна промисловість

Бавовняна промисловість для виробництва тканини є першою серед галузей текстильної промисловості. На неї припадає 50,1% всіх тканин, що виробляються. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживача. Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувально-обробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин із домішкою синтетичних і штучних волокон.

Вовняна промисловість

Вовняна промисловість — одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості. Вона виробляє 7% усіх тканин України. Первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося.

Шовкова промисловість

Шовкова промисловість пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 20,5% усіх тканин України. Зосереджена у Києві, де виробляють крепдешин і креп-жоржет із натурального шовку. У Києві та Черкасах випускають тканини зі штучного і синтетичного волокна.

Конопляно-джутова промисловість

Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію цієї підгалузі випускає Одеська джутова фабрика і Харківський канатний завод. Частину продукції експортують.

Трикотажна промисловість

Трикотажною промисловістю України вироблено в 1995 р. 27 млн. шт. трикотажних виробів. За 1985−1995 рр. виробництво зменшилось у 12 разів. Вона має значну власну сировинну базу. Найбільші трикотажні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. У Харкові, Житомирі, Чернівцях, Миколаєві, Львові й Червонограді працюють панчішні фабрики.

Швейна промисловість

Розміщена у районах споживання, здебільшого у великих населених пунктах, оскільки перевезти тканини і нитки для неї економніше, ніж готові вироби. У швейній промисловості створено виробничі об'єднання і фірми, серед них відомі такі, як Київське виробниче об'єднання швейної промисловості «Україна», Львівська фірма «Маяк», Харківська швейна фабрика ім. Ю.Д. Си-някова та ін. Швейна промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення України на готовий одяг і білизну.

Шкіряно-взуттєва промисловість

Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї - природна шкіра свійських, диких і морських тварин. Широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканини суттєво збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Із шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних машин. На розміщення шкіряного виробництва впливають і центри м’ясної промисловості, а також традиційні способи й види вичинки шкіри.

Переробна промисловість

Переробна промисловість посідає значне місце у функціонально-галузевій структурі агропромислового комплексу і розвивається у тісному взаємозв'язку з центральною його ланкою — сільським господарством. Споживаючи понад 50% продукції сільського господарства України, вона, в свою чергу, значною мірою забезпечує тваринництво кормовими ресурсами за рахунок вторинних відходів виробництва і вироблюваних кормових продуктів. Харчова промисловість України представлена більш як 40 спеціалізованими галузями і виробництвами, які об'єднано в харчосмакову, м’ясну, молочну і рибну промисловість. Харчову продукцію виробляють також підприємства борошномельно-круп'яної промисловості та комбікормової промисловості, частково мікробіологічної промисловості, громадського харчування, ряд інших підприємств.

Значення багатьох галузей харчової промисловості в системі суспільного виробництва визначається передусім тим, що їх продукція призначена для відновлення головної виробничої сили суспільства — робочої сили. Головне значення харчування — забезпечення потреби організму в речовинах, відновлюючи витрачену енергію. Важлива роль харчової промисловості в тому, що вона полегшує домашню працю; фабричне виробництво харчових продуктів у розфасованому та упакованому вигляді скорочує трудові затрати працівників торгівлі, час споживачів на придбання продуктів.

Перероблюючи швидкопсувну сировину в транспортабельні продукти та продукти, які довго зберігаються, харчова промисловість забезпечує можливість міжрайонного обміну та дозволяє подолати сезонність споживання сільськогосподарської сировини, яка швидко псується.

Нафтова та газова промисловість

Нафта і газ є важливими джерелами енергії. Газ поділяють на природний (видобувається самостійно) та попутний (знаходиться у нафті в розчинному стані; на 1 т нафти попутно отримують 100−150 м5 газу).

Нафта — це масляниста темно-коричнева рідина з червоним чи зеленуватим відливом, інколи чорна, синя чи світла, іноді майже прозора (наприклад: Бакинське родовище) з характерним різким запахом.

Питома теплотворна здатність нафти як палива складає 37,6−4У, 3 МДж/кг (чим менша щільність, тим більша теплотворна здатність).

Попутний та природний газ складається з вуглеводнів з домішками азоту, вуглекислого газу, сірководню, в невеликій кількості аргону та гелію. Газ — найбільш економічний вид палива. Його теплотворна здатність становить до 41,8 МДж/м3. Він використовується як паливо підприємствами чорної та кольорової металургії, цементної промисловості, енергетики та в комунальному господарстві. Газ використовується як сировина для виробництва синтетичних волокон, каучуку, пластмас, спиртів, жирів, азотних добрив, аміаку, ацетилену, вибухових речовин, ліків.

1.4 Енергетика

Енергетика — це галузь господарства, котра охоплює енергетичні ресурси, добування, перетворення, передачу і використання різноманітних видів енергії.

Електрична станція — це сукупність установок, обладнання та апаратури, які використовуються безпосередньо для виробництва електричної енергії, а також необхідні для цього споруди та будівлі, розташовані на певній території. Тобто, підприємства, призначені для виробництва електричної енергії, називають електростанціями.

Теплові електростанції

Теплові електростанції (ТЕС) перетворюють хімічну енергію палива (вугілля, нафти, газу тощо) послідовно в теплову, механічну і електричну енергію. За енергетичним устаткуванням ТЕС поділяють на паротурбінні, газотурбінні та дизельні електростанції.

Паротурбінні електростанції (ТПЕС) — основне енергетичне устаткування: котлоагрегати чи парогенератори, парові турбіни, турбогенератори, а також пароперегрівачі, постачальні, конденсаторні та циркуляційні насоси, конденсатори, вітрові підігрівачі, генератори, електричне розподільне обладнання. Паротурбінні електростанції поділяють на конденсаційні електростанції (КЕС) та теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Теплоелектроцентралі (ТЕЦ) відпускають споживачам електроенергію та теплову енергію з парою або гарячою водою. На відміну від КЕС, на ТЕЦ перегріта пара не повністю використовується у турбінах, а частково відбирається для потреб теплофікації. Комбіноване використання тепла значно підвищує економічність теплових електростанцій та суттєво знижує вартість 1 кВт/год виробленої ними електроенергії.

Конденсаційні електростанції (КЕС) розрізняють за типом енергії, що відпускається (енергетичним призначенням). На КЕС тепло, яке отримали при спалюванні палива, передається у парогенератори водяної пари, котра потрапляє у конденсаційну турбіну. Внутрішня енергія пари перетворюється в турбіні у механічну енергію, а потім електричним генератором в електричний струм. Відпрацьована пара відводиться у конденсатор, звідки конденсат пари перекачується насосами знов у парогенератор.

У 50−70-х роках в електроенергетиці з’явилось електроенергетичне устаткування з газовою турбіною.

Газотурбінні електростанції (ГТЕС) використовуються як резервні джерела енергії (25−110 МВт) для покривання навантаження в години «пік» або у разі виникнення в енергосистемах аварійних ситуацій. Також застосовують комбінування парогазового обладнання (ПГО), в якому продукти спалювання та нагріте повітря потрапляють у газову турбіну, а тепло відпрацьованих газів використовується для підігріву води або виробництва пари для парової турбіни низького тиску. ККД ГТЕС звичайно становить 26−28%, потужність — до декількох сотень МВт.

Дизельна електростанція (ДЕС) — енергетична установка, устаткована одним або декількома електричними генераторами з приводом від дизелів. Великі ДЕС мають потужність до 5000 кВт і більше.

На стаціонарних дизельних електростанціях встановлюють 4-тактні дизель-агрегати потужністю від 110 до 750 кВт. Стаціонарні дизельні електростанції та енергопотяги устатковуються декількома дизель-агрегатами та мають потужність до 10 МВт. Пересувні дизельні електростанції мають потужність від 0,2 до 5000 кВт, а потужністю 25−150 кВт розташовуються звичайно в кузові автомобіля або на окремих шасі, або на залізничній платформі та вагоні. Дизельні електростанції використовують у сільському господарстві, в лісовій промисловості, у пошукових партія як основне, резервне або аварійне джерело електропостачання силових та освітлювальних мереж. На транспорті дизельні електростанції застосовуються як основне енергетичне обладнання (дизель-електровози, дизель-електроходи).

Теплові електростанції є основою електроенергетики. Паливо, що використовується на ТЕС — вугілля, природний газ, мазут, сланці, дрова. Підвищення одиничної потужності ТЕС обумовлює ріст абсолютної витрати палива окремими електростанціями.

Атомні електростанції

Ядерна енергетика ґрунтується на перетворенні внутрішньо — ядерної енергії в інші види: теплову, механічну та електричну, а потім використання її для промислових та побутових потреб. На атомних електростанціях (АЕС) ядерна енергія перетворюється в електричну: АЕС використовує теплоту, котра утворюється в ядерних реакторах внаслідок ланцюгової реакції поділу ядер деяких важких елементів, і потім перетворює її в електричну енергію.

Атомна енергетика — це не тільки атомні електростанції, а й комплекс підприємств, які потрібні для забезпечення їх паливом. Це рудники, де добувають уранову руду, заводи по її переробці і виділенню окислу урану, підприємства, на яких відокремлюють ізотопи урану і створюють тепловиділяючі елементи. Після того, як ці елементи з ураном використають на атомній електростанції, їх транспортують на завод, де з цього використаного палива відокремлюють осколки поділу і неспалене паливо. Цей цикл закінчується захороненням або утилізацією решток поділу та інших радіоактивних елементів.

Атомна енергетика стала окремою галуззю енергетики після Другої світової війни. Сьогодні вона відіграє важливу роль в електроенергетиці багатьох країн світу. Ядерна енергія — найбільш концентрована форма енергії, котра використовується людиною.

На АЕС отримана в реакторі теплота перетворюється в електроенергію за допомогою парових турбін і електричних генераторів. В парових турбінах використовують водяний пар як робоче тіло. Принцип отримання теплової енергії в реакторах різних типів однаковий, але використання теплоти в залежності від призначення — різне.

За числом контурів циркуляції для передачі виділеної теплоти по робочому тілу виділяють одно-, дво- та три контурні теплові схеми.

Одноконтурні АЕС. Теплоносій, який приймає теплоту в активній зоні реактора, надходить в турбіну як робоче тіло. В активній зоні відбувається пароутворення, пара надходить в турбіну, віддає енергію і в конденсаторі знову утворюється вода, яка знов подається в реактор. Основний недолік — турбіни і конденсатори забруднюються радіоактивними речовинами, які потрапляють разом з парою.

Двоконтурні АЕС. Схема складається з двох контурів, причому контур теплоносія називається першим, а контур робочого тіла -другим. Перший контур призначений для виділення теплоти з ядерного реактора, а другий — для перетворення її в механічну енергію, а потім в електроенергію. Теплообмінна поверхня парогенератора не дозволяє радіоактивним речовинам потрапляти з першого контура в другий.

В триконтурних АЕС використовується теплоносій натрій, який потрібен для запобігання контакту в парогенераторі радіоактивного натрію першого контура з водою і викид їх в приміщення АЕС. Триконтурні АЕС найбільш складні та дорогі тому, що використання рідкометалевого теплоносія ускладнює обладнання. Ці АЕС роблять на реакторах на «швидких» нейтронах, і призначені вони як для отримання електроенергії, так і для отримання плутонію.

Гідроелектростанції

Входячи до системи відновлюваних джерел енергії, гідроенергетика займає лише 6% у світовому енергобалансі.

Гідроенергетичні ресурси — запаси енергії річкових потоків і водойм, які лежать вище рівня моря. Загалом гідроенергетичні ресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Належать до відновлюваних природних ресурсів.

Розрізняють такі гідроенергетичні ресурси (ГР): потенціальні, технічно можливі для використання на даному рівні розвитку науки і техніки, а також економічно доцільні для використання.

Потенціальні гідроенергетичні ресурси України дорівнюють 44,7 млрд. кВт/год. З цієї кількості на технічно можливі для використання гідроресурси припадає 21,5 млрд. кВт/год (з них 46% - на басейн Дніпра, по 20% - на басейни Дністра і Тиси, 14% - на всі інші річки країни). Економічно доцільні для використання ГР становлять 16 млрд. кВт/год. З цієї кількості припадає (млрд. кВт/год): на басейн Дніпра — 9,8; Тиси — 3,5; Дністра — 2,7.

Об'єм та якість ГР залежать від характеру стоку річок. Для сезонного і багаторічного регулювання стоку на річках створюють греблі та великі водосховища. На базі ГР в Україні споруджено 47 ГЕС. Найпотужніші з них — на Дніпрі (Дніпрогес ім. В.І. Леніна, Каховська, Дніпродзержинська, Кременчуцька, Канівська, Київська), Дністрі (Дністровський комплексний вузол), в басейні Тиси (Теребле-Ріцька).

Гідротурбіни. Велика частина гідротурбін приводиться в дію енергією води перекритих греблями річок, які протікають по гірській місцевості. Турбіни обертають генератори електричного струму. У гірських країнах гідроелектростанції виробляють дешеву енергію, не забруднюючи навколишнє середовище.

Сонячна енергія

Сонце являє собою віддалений від Землі на відстань 149,6 млн. км термоядерний реактор, який випромінює енергію при температурі більше 10 000 К, центр Сонця має температуру ~ 15 млн. К.

Сонце — це постійно діючий розпечений реактор, який перетворює масу в енергію, загальна норма — 4,5 млн. т за секунду за рахунок поєднання двох ядер водню (протонів) для утворення гелію. Загальна потужність 4*1023 кВт. Земля отримує близько 1359 Вт/м2. Цей показник відомий як сонячна стала.

Енергія потрапляє на Землю головним чином у формі електромагнітного випромінювання в спектральному діапазоні від коротких радіохвиль до рентгенівських променів.

Вітрова енергія

За кордоном вітрова енергетика стала одним з напрямків використання нетрадиційних відновлюваних джерел енергії (НВДЕ), які найбільш динамічно розвиваються в Данії, Англії, США, Австралії, Новій Зеландії, Франції, Німеччині. Там експлуатується понад 1 млн. вітроустановок одиничною потужністю 5−200 кВт.

Причиною виникнення вітрів є поглинання земною атмосферою сонячного випромінювання, що призводить до розширення повітря і появи конвекційних течій. В глобальному масштабі на ці термічні явища накладається ефект обертання Землі, що спричиняє появу напрямків вітру.

Біоенергія

Основа біомаси (з чого складаються рослини, тварини) — органічні сполуки вуглецю, які в процесі з'єднання з киснем при згорянні чи в результаті природного метаболізму, виділяють тепло. За допомогою хімічних чи біологічних процесів біомаса може бути трансформована у паливо — газоподібний метан, рідкий метанол, тверде деревне вугілля. При згорянні енергія біопалива розсіюється, але продукти згоряння можуть знов перетворюватися у біопаливо за допомогою природних екологічних чи сільськогосподарських процесів. Тому використання промислового біопалива може не давати забруднення і забезпечити неперервний процес отримання енергії.

Геотермальна енергія

В ядрі нашої планети максимальна температура досягає 4000 °C. Вихід тепла через тверді породи суші та океанського дна відбувається головним чином за рахунок теплопровідності (геотермальне тепло) та рідше — у вигляді конвективних потоків розплавленої магми чи гарячої води. Середній потік геотермального тепла через земну поверхню складає приблизно 0,06 Вт/м2 при температурному градієнті менше ніж 30°С/км. Однак, є райони зі збільшеними градієнтами температури, де потоки складають приблизно 10−20 Вт/м2, що дозволяє реалізувати геотермальні станції (ГеоТЕС) тепловою потужністю 100 МВт/км2 та тривалістю терміну експлуатації до 20 років.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой