Заробітна плата: сутність, структура й сучасні особливості

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Обласний комунальний вищий навчальний заклад

Інститут підприємництва «Стратегія»

кафедра «Економіка підприємства та маркетинг»

КУРСОВА РОБОТА

з «Економічної теорії«

на тему: Заробітна плата: сутність, структура й сучасні особливості

Студентки 2 курсу ЗУ 13−61 групи

галузі знань «Економіка та підприємництво»

напряму підготовки

6. 30 504 Економіка підприємства

6. 30 509 Облік і аудит

Соколенко Д.О.

Керівник к. соц.н., доцент

Слабко Я.Я.

м. Жовті Води, 2014рік

План

Вступ

Розділ 1. Теоретико -- методологічні аспекти заробітної плати

1.1 Сутність та поняття заробітної плати як економічної категорії

1.2 Структура заробітної плати. Елементи організації заробітної плати

1.3 Форми та види заробітної плати

1.4 Державне регулювання заробітної плати в Україні

1.5 Договірне регулювання заробітної плати в Україні

Розділ 2. Сучасний стан та проблеми формування заробітної плати в Україні

2.1 Динаміка заробітної плати в Україні

2.2 Мінімальний прожитковий мінімум та «Споживчий кошик» в Україні

2.3 Шляхи підвищення рівня життя в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Однією з першочергових проблем розвитку економіки країни та окремих її галузей є низький рівень життя населення, а саме рівень його доходів.

Актуальність. Для України регулювання доходів населення є надзвичайно актуальним питанням, оскільки в умовах нестабільності економічного розвитку спостерігається гостра суперечність між обмеженістю ресурсів для реалізації соціальних програм та зростаючими вимогами до кінцевого попиту як одного з головних чинників економічного зростання. Високий рівень бідності працюючого населення та відсутність середнього класу в Україні через невідповідність середньостатистичних даних реаліям проживання звичайного українця та їх неможливість забезпечити умови для життя та розвитку населення країни обумовлюють необхідність комплексного реформування механізму формування доходів населення.

Постановка завдання. Підвищення показників економічного добробуту громадян є головним завданням будь-якої держави, що прагне до стабільності та процвітання, тому оцінка сучасного рівня доходів населення України, його добробуту та причин щодо формування такого стану і розробка послідовних кроків вирішення цих проблем є завданням даного дослідження.

Виклад основного матеріалу. На сьогодні, заробітна плата будь-якого індивіда є основним засобом його існування, а прожитковий мінімум для пересічного українця є «прірвою» між життям та виживанням, тому порівняння показників мінімальної заробітної плати українця та можливого його прожиткового мінімуму за вимогами уряду України є важливим фактором покращення фінансового стану громадян. Загальний рівень доходів населення в Україні упродовж останніх років базується на мінімальній заробітній платі пересічного громадянина. Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці.

Розмір прожиткового мінімуму та розмір мінімальної заробітної плати, повинен забезпечувати належний соціальний захист кожного громадянинаУкраїни. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», прожитковий мінімум — це вартісна велична достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Основною метою дослідження є обґрунтування відсутності середнього класу в Україні через невідповідність соціальних умов, рівня доходів громадян країни реаліям життя за соціальними нормами та відповідно ЗУ «Про прожитковий мінімум». Тому спостереження за рівнем доходів населення через показник мінімальної заробітної плати пересічного громадянина України, їх динаміки, порівняння із прожитковим мінімумом для середньостатистичного українця, а також аналіз співвідношення номінальної та реальної заробітної плати населення пересічного громадянина в Україні; тенденції змін індексу споживчих цін та спостереження за змінами вартості споживчого кошика середньостатистичного працюючого українця у впродовж останніх 8-ти років, а саме з 2005 по 2013 рр., і є основними етапами дослідження.

Методологічні підходи щодо вивчення доходів населення в Україні, які були використані у дослідженні це: метод анкетно-ранжованного опитування респондентів (вибірково), аналіз рядів динаміки, аналіз варіації, статистична перевірка гіпотез, аналіз тенденцій розвитку тощо.

Розділ 1. Теоретико -- методологічні аспекти заробітної плати

1. 1 Сутність та поняття заробітної плати як економічної категорії

Заробітна плата — одна з найскладовіших економічних категорій і одне з найважливіших соціально — економічних явищ. Оскільки вона, з одного боку є основним (і часто єдиним) джерелом доходів найманих працівників, основою матеріального добробуту членів їхніх сімей, а з іншого боку, для роботодавців є суттєвою часткою витрат виробництва і ефективним засобом мотивації працівників до досягнення цілей підприємства, то питання організації заробітної плати і формування її рівня разом з питанням забезпечення зайнятості складають основу соціально трудових відносин у суспільстві, бо включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу. Сутність поняття «Заробітна плата «складна і багатостороння, тому розглядати її потрібно з різних позицій.

По-перше, заробітна плата — це економічна категорія, що відображає відносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості. В цьому розумінні доречнішим є поняття «оплата праці «, яка крім власне заробітної плати, включає і інші витрати роботодавця на робочу силу.

По-друге, заробітна плата — це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за роботу, яку виконано або має бути виконано. Це загально визначене визначення, що найточніше відповідає терміну «заробітна плата «.

По-третє, в умовах ринкової економіки заробітна плата — це елемент ринку праці, що складається в результаті взаємодії попиту на працю і її пропозиції і виражає ринкову вартість використання найманої праці. В цьому розумінні найчастіше вживаються усереднені показники ставок оплати одиниці (наприклад, людино-години) праці певної якості.

По-четверте, для найманого працівника заробітна плата — це основна частина його трудового доходу, який він отримує в результаті реалізації здатності до праці і який має забезпечити об`єктивно необхідне відтворення робочої сили.

По-п`яте, для підприємця заробітна плата — це елемент витрат виробництва, і водночас головний чинник забезпечення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні високих кінцевих результатів праці.

Сутність заробітної плати виявляється у функціях, які вона виконує в процесі суспільного відтворення. Винятково важлива роль заробітної плати в механізмі функціонування ринкової економіки зумовлена тим, що вона має виконувати багато функцій.

1. Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей необхідним життєвим благами для відновлення робочої сили. В ній реалізується економічний закон зростання потреб. Ця функція тісно пов`язана з особливостями державного регулювання заробітної плати, із встановленням на державному рівні її мінімального розміру, який би забезпечував відтворення робочої сили.

2. Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру від кількості її якості праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати роботи підприємства. Ця залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного покращення результатів праці.

3. Регулююча, або ресурсно-розміщувальна функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням ринкової кон’юнктури. Формування ефективно функціонуючого ринку праці передбачає свободу кожного найманого працівника вільно обирати місце прикладання своєї праці, а його прагнення до підвищення життєвого рівня обумовлює професійні переміщення у пошуках такої роботи, яка максимально б задовольняла зростаючі потреби. Іншими словами, в ринкових умовах вища заробітна плата на ефективніших робочих місцях стимулює перехід сюди працівників з ефективних робочих місць.

4. Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Заробітна плата виступає індивідуальною часткою працівника в новоствореному доході у відповідності з його трудовим внеском. Соціальне значення цієї функції заробітної плати полягає у забезпеченні соціальної справедливості, по-перше, при розподілі доходу між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, і по-друге, при розподілі між найманими працівниками у відповідності з результатами їхнього трудового внеску.

5. Функція формування платоспроможного попиту населення. Її призначення — узгодження платоспроможного попиту, під яким розуміємо форму виявлення потреб, забезпечення грошовими коштами покупців, з одного боку, і виробництва споживчих товарів — з іншого. Оскільки платоспроможний попит формується під дією двох основних факторів — потреб та доходів населення, то за допомогою заробітної плати в ринкових умовах встановлюються пропорції між товарною пропозицією та попитом.

1. 2 Структура заробітної плати. Елементи організації заробітної плати

Структура заробітної плати — це співвідношення окремих складових заробітної плати в загальному обсязі. В стабільних розвинених економічних системах основна заробітна плата складає 85 — 90% в структурі заробітної плати. В Україні в сучасних умовах з різних причин питома вага тарифних ставок в заробітній платі в середньому складає 65 — 70%, що є одним з виявів кризи в організації праці. На підставі організацій і функцій заробітної плати в умовах побудови ринкових відносин створюється організація заробітної плати безпосередньо на підприємствах. Під організацією заробітної плати розуміємо її побудову, тобто приведення її елементів в певну систему, що забезпечує взаємозв`язок кількості її якості праці і розмірами заробітної плати.

Організація оплати праці - це один з найважливіших інструментів, що визначає взаємозв`язок праці і міри оплати праці. Міру праці визначають кількісні та якісні її аспекти, а міру оплати — прожитковий рівень, як вихідний її момент.

В економічній системі, що ґрунтується на різноманітних формах власності і господарювання, механізм організації заробітної плати складається з таких елементів:

а) ринкового регулювання;

б) державного регулювання;

в) колективно — договірного регулювання через ускладнення генеральної, регіональних угод; колективних договорів на рівні підприємств; трудових договорів з найманими працівниками;

г) механізму визначення індивідуальної заробітної плати безпосередньо на підприємстві з використанням таких елементів, як тарифна система або безтарифна модель, нормування праці, форми і системи оплати праці та преміювання.

1.3 Форми та види заробітної плати

Заробітна плата як винагорода, обчислена у грошовому виразі, за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, складається з таких видів: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата — винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці. Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата — винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановленні зазначеними актами норми.

Форми і системи оплати праці - це перелік певних понять і правил, за допомогою яких установлюється залежність оплати праці від фактичних результатів (витрат) праці. Вимірники витрат праці - кількість виготовленої продукції або кількість відпрацьованого часу, термін виконання робіт.

Можна виділити дві основні форми оплати праці:

погодинна — це оплата праці за відпрацьований час (тобто кількість праці визначається відпрацьованим часом)

відрядна — це оплата праці за кількість виготовленої продукції, виконаних робіт чи наданих послуг (тобто кількість праці визначається кількістю і якістю виготовленої продукції чи виконаної роботи).

Вказані форми мають свої різновиди. Так при погодинній оплаті праці виділяють просту погодинну і погодинно-преміальну форми оплати праці.

Проста погодинна форма оплати праці ставить оплату праці у залежність від кількості відпрацьованого часу і кваліфікації працівника.

Погодинно-преміальна -- до посадових окладів або ставок за одиницю часу роботи додають надбавки (премії) за досягнення певних якісних і кількісних показників.

В свою чергу відрядна форма оплати праці має наступні різновиди: пряма відрядна, відрядно-прогресивна, відрядно-преміальна, акордна, опосередковано відрядна. Розглянемо найбільш поширені з них.

При прямій відрядній формі оплати праці основу оплати становить відрядна розцінка, котра визначається діленням годинної ставки, що відповідає розряду конкретної роботи, на годинну норму виробітку (або множенням цієї ставки на норму часу).

Відрядно-прогресивна форма передбачає збільшення відрядної розцінки зі збільшенням виробництва продукції, виконанням робіт чи наданням послуг протягом встановленого робочого дня, зміни.

За відрядно-преміальною формою робітнику-відряднику здійснюють виплату, крім заробітку за відрядними розцінками, премії за перевиконання кількісних та якісних показників.

1.4 Державне регулювання заробітної плати в Україні

Система регулювання заробітної плати в Україні складається з чотирьох підсистем: державного регулювання; договірного регулювання; ринкового регулювання; регулювання зарплат на підприємствах, установах і організаціях. Таке відокремлення цих підсистем мотивується тим, що вони є відносно самостійними.

Державне регулювання оплати праці є системою визначення правил, процедур, нормативів, норм і гарантій в оплаті праці на основі ухвалення певних законодавчих і нормативних актів та контролю за їх дотриманням органами влади. Головною метою державного регулювання оплати праці Є створення необхідних умов для забезпечення виконання заробітною платою усіх притаманних їй основних функцій (відтворювальної, мотивуючої, стимулюючої, регулюючої та соціальної), а також стримування необґрунтованого зростання заробітної плати, не пов’язаного з обсягами виробництва й реалізації продукції (робіт, послуг).

Принципово важливим є те, що жодна країна в світі не може обходитися без державного регулювання оплати праці, хоча сфера, масштаби, методи і процедури такого впливу різноманітні. Функції держави (законодавчої і виконавчої влади) як суб'єкта організації оплати праці в суспільстві неоднозначні і складні. Це мотивується тим, що держава водночас виступає в різних ролях: власника, законодавця, захисника інтересів найманих працівників підприємств, гаранта дотримання законів про працю та її оплату, власність, податки, ціни, зайнятість населення та інші, які пов’язані із заробітною платою.

Державне регулювання оплати праці ґрунтується на реальних фінансових можливостях країни й забезпеченні збалансованості інтересів усіх верств населення, а також реалізації норм, що містяться у Конвенціях і Рекомендаціях Міжнародної. Організації Праці, Конституції України, Кодексі законів про працю, в законодавчих актах країни. Передовсім держава зобов’язана реалізувати норми і гарантії щодо права найманого працівника на отримання заробітної плати, розмір якої забезпечував би йому і членам його сім'ї достатній життєвий рівень, як це передбачено ст. 48 Конституції України. Оплату праці держава регулює прямими і непрямими методами.

Пряме регулювання -- це безпосереднє встановлення визначених кількісних параметрів і норм заробітної плати, що є обов’язковими для підприємств незалежно від форм власності й господарювання. Сфера такого регулювання встановлена Законом України «Про оплату праці». Відповідно до цього закону таке регулювання проводиться за допомогою: встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників бюджетного сектора економіки, а також керівників підприємств, заснованих на державній та комунальній власності;

1. регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно із переліком, який визначається Урядом;

2. оподаткування доходів працівників;

3. використання систем індексації трудових доходів;

4. компенсації працюючим втрати частини заробітку через затримання його виплати;

5. забезпечення соціальних гарантій працівникам (пенсії, стипендії, виплати за лікарняними та по безробіттю);

6. фінансування витрат на освіту, науку, культуру та охорону здоров’я.

Одним із основних напрямків удосконалення державної оплати праці є обґрунтований розрахунок і періодичний перегляд мінімальної заробітної плати на національному рівні.

Мінімальна заробітна плата -- це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці.

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язкова на всій території України для підприємств всіх форм власності і господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

1. вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни;

2. загального рівня середньої заробітної плати;

3. продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості, в розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік, визначеним шляхом переговорів представників професійних спілок, власників або уповноважених ним органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладання Генеральної угоди.

Контроль за дотриманням законодавства про оплату праці на підприємствах здійснюють:

— Міністерство праці й соціальної політики;

— фінансові органи;

— органи державної податкової інспекції;

— професійні спілки та інші органи (організації), які представляють інтереси найманих працівників.

Найвищий нагляд за дотриманням законодавства про оплату праці здійснює Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

Важливим завданням держави є також регулювання соціально-трудових відносин на різних рівнях господарювання і створення умов для конструктивного соціального партнерства у сфері оплати праці, забезпечення соціального захисту населення, запобігання масових трудових конфліктів.
Таким чином, держава регулює ті питання, які без неї не можуть бути вирішені. Всі інші питання оплати праці регулюються на договірній основі.

1.5 Договірне регулювання заробітної плати в Україні

Договірне регулювання заробітної плати є важливою складовою системи соціального партнерства.

Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній співпраці підприємців (роботодавців), найманих працівників та органів державної влади.

Мета соціального партнерства полягає в прагненні держави, роботодавців і найманих працівників досягти загального блага в суспільстві шляхом підвищення продуктивності праці, розвитку науково-технічного прогресу, збільшення валового національного продукту, підвищення рівня життя населення.

Соціальне партнерство ґрунтується на демократичних засадах: свободи, плюралізму, бажанні сторін досягти взаєморозуміння в прийнятті спільних рішень, наданні можливостей брати участь в управлінні виробництвом і розподілі створеного продукту. Держава забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, встановлює і контролює дотримання мінімальних норм і гарантій у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення тощо).

Підприємці (роботодавці), захищаючи свої інтереси і права як власників засобів виробництва, в соціальному партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної й економічної політики без різких потрясінь і руйнівних конфліктів. Підприємці несуть основну відповідальність за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і розмірів її оплати та фінансового забезпечення соціального захисту працівників.

Профспілки як захисники і виразники інтересів найманих працівників покликані виборювати і захищати соціальні, економічні та професійні права робітників і службовців, боротися за соціальну справедливість, сприяти створенню для людини належних умов праці й життя.

Система соціального партнерства об'єднує можливості держави. підприємців і профспілок для досягнення соціального миру, сприяє створенню належних умов для економічного розвитку країни, позитивно впливає на формування і використання трудових ресурсів. Здійснення цього відбувається шляхом розроблення і реалізації узгоджених економічних і соціальних програм, забезпечення певних гарантій щодо оплати праці, робочого часу і відпочинку; регулювання ринку праці і створення необхідних умов для підвищення ефективності зайнятості населення; забезпечення на виробничому рівні згідно з угодами і договорами належних умов для ефективного використання трудового потенціалу.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників в Україні здійснюється на основі системи тарифних угод на всіх рівнях управління, які досягаються в результаті колективних переговорів.

Переговори ведуться й угоди укладаються на державному, міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях. Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств, що розташовані на території Республіки Крим (крім підприємств, що є загальнодержавною власністю, і тих, які є комунальною власністю), може здійснюватися на основі тарифних угод, які укладаються на територіальному (місто, адміністративний район) і комунальному рівнях (реґіональна тарифна угода).

На державному рівні переговори проводяться між Кабінетом Міністрів і Радою Федерації незалежних профспілок України. Результатом переговорів має бути укладення генеральної (міжгалузевої) тарифної угоди, яка досягається з урахуванням консультацій з галузевими державними органами управління, концернами, асоціаціями, радами підприємств, радами підприємців, а також галузевими та іншими профспілками або спілками (об'єднаннями) трудящих.

На галузевому рівні тристоронні колективні переговори проводяться між уповноваженими представниками державного органу (органів) управління, уповноваженими представниками спілки підприємців і відповідними уповноваженими представниками галузевої профспілки (профспілок). У разі відсутності профспілки (профспілок) або висловленні їй недовіри трудящими у переговорах беруть участь представники самих трудящих. Результатом переговорів має бути укладення галузевої тарифної угоди.

На територіальному рівні колективні переговори можуть проводитися між спілками підприємств, групами підприємств або підприємств, розташованих на цій території, незалежно від форми власності і господарювання. Учасниками переговорів є уповноважені представники спілки, групи підприємств або підприємства, а також відповідні уповноважені представники профспілки (профспілок). Якщо профспілка відсутня або трудящі висловлюють їй недовіру, у переговорах беруть участь уповноважені представники самих трудящих. Колективні переговори доцільно проводити за участю уповноважених представників територіального органу з праці, а також територіальних профспілок. Вони мають забезпечувати організацію переговорів і методичну допомогу в досягненні угод.

На рівні підприємства, організації тарифна угода як складова частина колективного договору укладається між уповноваженими на те представниками адміністрації або власника і профспілки (представниками трудящих).

заробітний плата прожитковий споживчий

Розділ 2. Сучасний стан та проблеми формування заробітної плати в Україні

2.1 Динаміка заробітної плати в Україні

Однією з першочергових проблем розвитку економіки країни та окремих її галузей є низький рівень життя населення, а саме рівень його доходів.

Для України регулювання доходів населення є надзвичайно актуальним питанням, оскільки в умовах нестабільності економічного розвитку спостерігається гостра суперечність між обмеженістю ресурсів для реалізації соціальних програм та зростаючими вимогами до кінцевого попиту як одного з головних чинників економічного зростання. Високий рівень бідності працюючого населення та відсутність середнього класу в Україні через невідповідність середньостатистичних даних реаліям проживання звичайного українця та їх неможливість забезпечити умови для життя та розвитку населення країни обумовлюють необхідність комплексного реформування механізму формування доходів населення.

Підвищення показників економічного добробуту громадян є головним завданням будь-якої держави, що прагне до стабільності та процвітання, тому оцінка сучасного рівня доходів населення України, його добробуту та причин щодо формування такого стану і розробка послідовних кроків вирішення цих проблем є завданням даного дослідження.

На сьогодні, заробітна плата будь-якого індивіда є основним засобом його існування, а прожитковий мінімум для пересічного українця є «прірвою» між життям та виживанням, тому порівняння показників мінімальної заробітної плати українця та можливого його прожиткового мінімуму за вимогами уряду України є важливим фактором покращення фінансового стану громадян. Загальний рівень доходів населення в Україні упродовж останніх років базується на мінімальній заробітній платі пересічного громадянина. Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці.

Розмір прожиткового мінімуму та розмір мінімальної заробітної плати, повинен забезпечувати належний соціальний захист кожного громадянина України.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», прожитковий мінімум — це вартісна велична достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Основною метою статті є обґрунтування відсутності середнього класу в Україні через невідповідність соціальних умов, рівня доходів громадян країни реаліям життя за соціальними нормами та відповідно ЗУ «Про прожитковий мінімум». Тому спостереження за рівнем доходів населення через показник мінімальної заробітної плати пересічного громадянина України, їх динаміки, порівняння із прожитковим мінімумом для середньостатистичного українця, а також аналіз співвідношення номінальної та реальної заробітної плати населення пересічного громадянина в Україні; тенденції змін індексу споживчих цін та спостереження за змінами вартості споживчого кошика середньостатистичного працюючого українця у впродовж останніх 8-ми років, а саме з 2005 по 2013 рр., і є основними етапами дослідження.

Для того, щоб надати статистичну оцінку доходам населення, спочатку досліджувалось співвідношення динамік реальної та номінальної заробітної плати пересічного громадянина України, а потім вони порівнювались між собою. За даними офіційної статистики номінальна заробітна плата за 2005−2013 рр. коливалась в межах 806 грн. у 2005р. та 3265 грн. в 2013 році. Середній темп зростання номінальної заробітної плати за досліджуваний період становив 122,5%, а середнє значення індексу споживчих цін за цей період склало 112,53% при середньому темпі зростання реальної заробітної плати — 123,34%. Як видно з таблиці 1, починаючи з 2005 року номінальна заробітна плата зростала великими темпами у порівнянні із зростанням реальної за обсягами. Так, цей показник у 2008 р. по відношенню до попереднього року мав найбільший темп зростання за весь досліджуваний період, який складав відповідно 133,7%, а найменший темп зростання у 2012 — 105,5%, що пояснюється негативним впливом світової економічної кризи на усі економічні показники в Україні. У 2006 році середня заробітна плата за місяць по Україні перевищила межу 1000 гривень та склала 1041,47 грн., при цьому її приріст становив 29,2% порівняно із 2005 р. У 2010 році економічна ситуація у країні набагато покращилася і темп зростання номінальної заробітної плати досяг 120%, а фактичний розмір номінальної заробітної плата на місяць перевищив межу 2000 грн., досягши відмітки 2239 гривень. Станом на 2011 рік за офіційними даними номінальна заробітна плата громадян України складала 2633 гривень. У 2013 році - 3265грн.

Стосовно індексу споживчих цін, то темп його зростання у порівнянні з попереднім роком коливався в межах 110,3% в 2005 році та 109,3% в 2013 році протягом досліджуваного періоду. Загалом темп зростання індексу споживчих цін мав тенденцію до зростання протягом 2005−2011 років. Але в остання роки, починаючи з 2012, темп зростання індексу споживчих цін характеризуються тенденцією до зниження, так у 2012 він становив 112,3%, а в 2013 вже 104,6% по відношенню до попереднього року.

Реальна заробітна плата за досліджуваний період коливалась в межах 730,9 грн. в 2005 та 3009,1 грн. в 2013 році. Найбільший темп зростання реальної заробітної плати припав на 2005 рік та склав 139,2%, це пояснюється найбільшим зростанням розміру номінальної заробітної плати та досить поміркованим темпом зростання індексу споживчих цін, що склав 110,3%. Найменше значення темпу зростання реальної заробітної плати припало на 2013 рік, що викликано низьким темпом зростання реальної заробітної плати та високим показником зростання індексу споживчих цін — 104,6%. Загалом протягом досліджуваного періоду розмір реальної заробітної плати, так само як і номінальної, мав тенденцію до зростання. Фактичний розмір реальної заробітної плати перетнув межу у 1000 грн. в 2007 та склав 1158,7 грн., а темп зростання реальної заробітної плати по відношенню до попереднього року склав тоді 124,2%. Межу 2000 гривень реальна заробітна плата, як і номінальна, перетнула у 2010 році, в цей рік темп її зростання склав 120,9%, та межу 3000грн реальна заробітна плата, як і номінальна, перетнула у 2012році. (табл. 1).

Незважаючи на позитивні показники зростання номінальної заробітної плати в Україні, говорити про високий рівень життя її населення не доводиться, оскільки показники реальної заробітної плати мають надто повільні тенденції до зростання, а варіація верхньої та нижньої межі, якої сягає на місяць заробітна плата громадян становить від 1118 грн. до 20 000 грн. Це викликано, передусім, впливом інфляційних процесів в країні, які фактично зростають, що відповідно викликає здешевлення національної грошової одиниці, зниженням рівня добробуту населення в Україні, а за офіційними даними індекс інфляції має уповільнені темпи зростання упродовж всього періоду нашого дослідження.

Окрім того, аналітичні дослідження взаємозв'язку номінальної та реальної заробітної плати значно ускладнювались, оскільки данні офіційної статистики подавались у відносних показниках, а не в абсолютних, тому спостерігати динаміку змін та чинники впливу на це явище було дуже складно.

Таблиця 1. Динаміка номінальної і реальної заробітної плати та індексу споживчих цін в Україні за 2005−2013рр.

Рік

Номінальна заробітна плата

Індекс споживчих цін, %

Реальна заробітна плата

грн.

Темп зростання до відповідного періоду попереднього року, %

грн.

Темп зростання до відповідного періоду попереднього року

2005

806,2

-

110,3

730,9

-

2006

1041,5

129,2

111,6

933,2

127,7

2007

1351,1

129,7

116,6

1158,7

124,2

2008

1806,3

133,7

122,3

1476,9

127,5

2009

1906,0

105,5

112,3

1697,2

114,9

2010

2239,0

117,5

109,1

2052,2

120,9

2011

2633,0

117,6

104,7

2517,2

122,7

2012

3025,0

114,9

112,3

3025,0

115,1

2013

3265,0

107,9

104,6

3027,1

110,2

Згідно законодавства України номінальна заробітна плата регулюється за рахунок розмірів мінімальної заробітної плати. Проаналізувавши показники та динаміку розміру мінімальної заробітної плати в Україні за 2005−2013 роки можна зробити висновки, що даний показник протягом усього досліджуваного періоду мав чітку тенденцію до зростання (табл. 2). З введенням національної валюти в 1996 році мінімальна заробітна плата в Україні була встановлена на рівні 15 грн. Для стабільного розвитку економіки на початку десятиліття було прийняте рішення Урядом України про прив’язку гривні до долара США. У період до фінансової кризи, тобто до 1998 року, гривня була досить сильною валютою, її курс в середньому становив 1,75 грн. до 1 долара США. У 1998 році гривня здешевіла майже втричі, і процес здешевлення гривні триває до сьогодні. Причиною тому є економічна та політична нестабільність в Україні.

Процес зростання цін за період 2005−2013рр. проходив і триває до сьогодні в країні майже без гальмування, а отже і знецінення грошової національної одиниці України триває й досі. З 2005р. до 2013р. мінімальна заробітна плата громадян України зростала, але темпи зростання були дуже повільними. В 2011р. взагалі відбулося гальмування, і мінімальна заробітна плата громадян зросла лише на 8,29% відносно попереднього 2010 року (табл.2.).

Таблиця 2. Динаміка розміру мінімальної заробітної плати громадян України за 2005−2013 рр.

Дата

Мінімальна заробітна плата, грн

Абсолютне зростанання мінімальної заробітної плати, грн

Темпи приросту мінімально заробітної плати з попереднього року, %

2005

262

-

-

2006

350

88

33,59

2007

400

50

14,29

2008

515

115

28,75

2009

605

90

17,48

2010

869

264

43,64

2011

941

72

8,29

2012

1134

93

17,52

2013

1218

84

33,27

Варто відмітити, що значне підвищення рівня інфляції в Україні припало на події «Помаранчевої Революції» та періоду політичної нестабільності в державі, та, як наслідок цих подій, відбулося і підвищення рівня мінімальної заробітної плати з 605 грн. у 2009р. до 869 грн. у 2011р., при цьому приріст сягнув рівня 43,64%, або зріс на 264 грн. Найменший додатній приріст припадає на перше січня 2013 року і становить лише 8,29% або 72 грн.(табл.2).

Таким чином, з моменту запровадження гривні, як національної грошової одиниці у 1996 році, під впливом дестабілізуючих факторів, мінімальна заробітна плата в Україні за період дослідження хоча і зросла приблизно у 71 раз (табл. 2), але добробут громадян країни, які мають фінансовий дохід у вигляді заробітної плати не зростав через інфляцію та здешевлення національної грошової одиниці, бо індекс купівельної спроможності національної грошової одиниці зменшувався, а індекс споживчих цін зростав.

2. 2 Мінімальний прожитковий мінімум та «Споживчий кошик» в Україні

За законодавчими актами мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на одну працездатну особу, тобто в основу розрахунку розміру мінімальної заробітної плати індивіда покладено розмір його прожиткового мінімуму. Розмір прожиткового мінімуму встановлюється Кабінетом Міністрів України та затверджується Верховною Радою України при прийнятті Закону України «Про Державний Бюджет» на відповідний рік. Розрахунок прожиткового мінімуму здійснюється з використанням вартісної величини прожиткового мінімуму через мінімальний споживчий кошик, тобто набір продуктів харчування, непродовольчих товарів та набір послуг. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситьсядо основних соціальних і демографічних груп населення, за поданням Кабінету Міністрів України затверджується Верховною Радою України

щорічно допочатку розгляду Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом із уточненням показників Державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях.

В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом у

розрахунку на місяць на одну особу. Крім того, прожитковий мінімумвизначається диференційовано в залежності від вікового критерію абов залежності від соціальної та демографічної групи осіб:

-для дітей віком до 6 років; для дітейвіком від 6 до 18 років;

-для працездатних осіб; для осіб, які втратили працездатність.

Мінімальний споживчий кошик, тобто прожитковий мінімум, визначається, яквартість набору товарів та послуг, мінімально необхідних для задоволення потреб у харчуванні на рівні фізіологічно-мінімальних норм споживання (окремодля дорослих, дітей, людей похилого віку), а також мінімальних потреб в одязі, взутті, предметах домашнього вжитку, медикаментах, комунальних і побутовихпослугах, транспорті, культурі тощо.

Слід зазначити, що за даними ООН, середня вартість споживчого кошика для однієї особи має становити 17 доларів на день (табл. 4). Якщо ж людина отримує заробітну плату близько 510 доларів на місяць, то вона перебуває на межі бідності. Тобто, в порівнянні з середньою заробітною платою громадянина в Україні, виходить, що заробіток українців на місяць майже вдвічі нижчий за межу бідності, ніж у сусідніх європейських країнах. Всесвітній банк запропонував вважати рівнем бідності доходи менші ніж 1,25 дол. на день, що дорівнює 10 грн. в Україні. Коли дохід менший, то виникає проблема виживання індивіда в суспільстві, тобто в Україні. Проте, на нашу думку, враховуючи сучасні споживчі ціни, цей показник має становити хоча б 20 грн. на день, щоб людині вижити, а відновлення життєвих сил взагалі непередбачено. Заробітна плата на сьогодні за офіційними даними в Україні, серед молоді до 30 років, коливається в межах 1218 грн. або (99,7 дол.) а за стандартами ООН — 580 доларів на місяць, що не відповідає, а ні міжнародним стандартам ООН, а ні нормам щодо фізіологічних потреб людини. В таблиці 4 наведемо вартість споживчого кошика терміном на 1 місяць, які запропоновані владою України, за даними опитування українців та за розрахунками експертів ООН.

Таблиця 3. Вартість споживчого кошика на 1 місяць

Запропонований українською владою

1282 грн. / 100 дол.

Запропонований за даними опитування українців

5200 грн. / 400 дол.

Запропонований за розрахунками експертів ООН

580 дол.

Споживчий кошик в Україні був затверджений ще у 1992 р. та відтоді суттєво не переглядався владою України. Вартість набору продуктів і послуг, що входять до споживчої корзини, є найважливішим показником, виходячи з якого розраховуються прожитковий мінімум і мінімальна зарплата громадянина України.

Розглянемо споживчий кошик громадянина України щодо забезпечення одягом (табл. 4).

Таблиця 4. Споживчий кошик українця на 2011рік, який затверджено урядом України у розрізі забезпечення одягом

Склад споживчого кошику (одяг)

Кількість, шт.

Роки використання

Балоньєва куртка на синтепоні

1

4

Чоловічий костюм

1

5

Джинси

2

7

Жіноче пальто

1

8

Жіноча осіння куртка

1

7

Сукня

2

7

Вовняна спідниця

1

5

Блузка

3

4

Купальник

1

4

Труси

6

2

Жіночі зимові чоботи

1

3

Для того, щоб більш детально розглянути співвідношення динаміки прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати. Розглянемо рис. 1, де наведено данні офіційної статистики номінальної та реальної заробітної плати і прожиткового мінімуму в Україні для пересічних громадян за 2005−2013рр.

За міжнародними стандартами мінімальна заробітна плата має бути вищою за прожитковий мінімум, а в Україні цього не відбувається. Сучасне співвідношення мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму дає підставу вважати, що працездатні громадяни не можуть прожити на заробітну плату, а тому або сплачують комунальні платежі, або ходять пішки на роботу. Мінімальна заробітна плата встановлюється без врахування прожиткового мінімуму для працездатних громадян, у меншому розмірі, в супереч законодавству України.

За нормативними актами уряду в Україні, як для пересічного громадянина, так і для працюючого громадянина, не передбачено споживчим кошиком стандарти, які б відповідали вимогам, а не були розраховані лише на фізичне виживання індивіда в суспільстві. За даними нашого спостереження в Україні чітко постерігається розмежування на класи: клас з великим рівнем достатку, клас за межею бідності та той соціальний клас у суспільстві, який намагається вижити. За структурою, 10% становить соціальна група з великим рівнем достатку, 15% - соціальна група індивідів, намагаються вижити в даних умовах, усі інші це соціальна група збіднілих громадян України, їх близько 75%. (рис. 2).

2.3 Шляхи підвищення рівня життя в Україні

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства.

Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку.

Необхідно запровадити — спочатку добровільну, а через кілька років і обов’язкову — накопичувальну систему пенсійного забезпечення. Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) таматеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов’язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення. Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат.

Недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов’язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним. Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу.

Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії.

Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

Висновок

Вивчивши теоретичні аспекти заробітної плати, зазначимо що, заробітна плата -- це об'єктивно необхідний для відтворення робочої сили та ефективного функціонування виробництва обсяг вираженої в грошовій формі основної частини життєвих засобів, що відповідає досягнутому рівневі розвитку продуктивних сил і зростає пропорційно підвищенню ефективності праці трудящих. Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. Реальна заробітна плата — це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату.

Сутність заробітної плати проявляється у функціях, які вона виконує у фазах економіки: виробництві, розподілі, обміні й споживанні - це відтворювальна, стимулююча, ресурсно-розподільча, вимірювально-розподільча функції, функція формування платоспроможного попиту населення.

Основними формами заробітної плати є відрядна, погодинна, тарифна. Всі вони поділяються на кілька систем.

Відрядна заробітна плата нараховується у визначеному розмірі за кожну одиницю виконаної роботи чи виробленої продукції, вираженої в натуральних одиницях виміру. Вона має кілька видів: пряма відрядна, підрядно-преміальна, відрядна-прогресивна, непряма відрядна та акордна системи оплати праці.

За погодинної форми заробітної плати оплата праці здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Розрізняють просту погодинну, погодинно-преміальну системи оплати праці.

Тарифна система — це комплекс різних нормативних актів, які приймаються в централізованому і локальному порядку та забезпечують диференціацію оплати праці в залежності від складності (кваліфікації) праці, її умов (шкідливості, важкості, кліматичних умов), характеру і значення праці.

Останнім часом набувають поширення так звані безтарифні моделі організації оплати праці. За допомогою їх грамотного впровадження можна досягти значного підвищення трудової мотивації працюючих, що сприятиме суттєвому зростанню продуктивності праці та ефективності роботи в цілому.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой